Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Адміністративно-процесуальна діяльність (реферат)

ПЛАН

1. Адміністративний процес: зміст і загальні риси

2. Структура адміністративного процесу і характеристика провадження в окремих адміністративних справах

3. Адміністративна юрисдикція: загальні риси, принципи

4. Адміністративна юстиція: поняття і види


§ 1. Адміністративний процес: зміст і загальні риси

Виконавчо-розпорядча діяльність адміністративних органів відіграє досить велику роль у житті суспільства, опосередковує по­рядок вирішення широкого кола індивідуально-конкретних справ органами державного управління, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною мірою ці справи зачіпають інтереси громадян, нерідко незалежно від їх бажання. Оформлюючи куплений автомобіль, одержуючи необхідну довідку, вчинивши адмініст­ративне правопорушення, громадяни вступають в адміністративно-процесуальні відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права, які спрямовані на правильне та оптимальне вирішення конкретної адміністративної справи. Ці норми дозволяють реалізувати на практиці вимоги матеріально-правових норм.

Поняття "адміністративний процес» в адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як провадження в справах про адміністративні правопорушення і застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення і застосування адміністративних стягнень до винних, а й як розгляд справ із застосуванням заходів адміністра­тивного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу і має всі притаманні останньому ознаки.

Перш за все адміністративний процес здійснюється тільки упов­новаженими на те суб'єктами. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів по вирішенню індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.

Впорядкованість адміністративного процесу обумовлюється наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливі вирішення зав­дань процесу та досягнення його мети.

Процес розгляду конкретної адміністративної справи немисли­мий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.

Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного про­цесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а від­сутність належної процесуальної регламентації означає по суті некеро­ваність їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що носять спірний характер) неможливо уявити без встановлен­ня певних фактичних даних та конкретних обставин. Не випадково у ст. 245 КпАП законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи про адмініст­ративне правопорушення. Важко уявити розв'язання цього завдання без використання різноманітних методів та засобів юридичної техні­ки, досягнень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обста­вина, що у числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура, як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями у певній галузі людської діяльності.

І, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адмі­ністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-процесу­альна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а у деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, при реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право, що стосуються державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяль­ності. Адміністративний процес має і певні особливості, що дозво­ляють відмежувати його від інших видів юридичного процесу, зок­рема кримінального та цивільного.

Адміністративний процес, як правило, пов'язаний з виконавчо-розпорядчою діяльністю органів держави, тоді як кримінальний та цивільний процеси регламентують діяльність по відправленню пра­восуддя в кримінальних та цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж ніяк не пов'язаний з правосуддям. Одна із форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних ка­тегорій справ про адміністративні правопорушення, становить со­бою не що інше, як правосуддя в адміністративних справах.

Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними норма­ми часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність та взаємозв'язок з нор­мами адміністративного матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права (фінансового, земельного, еколо­гічного та ін.).

Специфічними є мета і завдання адміністративного процесу.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів та способів. У свою чергу, завдання цього процесу станов­лять собою поняття, що відображують необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних зав­дань, вирішення яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях та етапах.

Поряд з реалізацією правозастосовних функцій адміністратив­ний процес значною мірою пов'язаний з правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відпо­відних підзаконних актів.

Специфіку адміністративного процесу відображує і його струк­тура, яка включає до себе струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи: адміністрація державних підприємств, установ і органі­зацій, посадові особи державних органів, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, об'єднання громадян, їх органи та посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, гро­мадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Особливе місце серед суб'єктів адміністративного процесу По­сідають суди (судді) та органи прокуратури.

Поняття «суб'єкт процесу» є більш широким відносно поняття «учасник процесу».

Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи гро­мадян та організацій в особі їх представників, які наділені правами і несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав та законних інтересів осіб. яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Поняття суб'єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення процесу на державно-владних засадах приймати рішення по справі останніх.

З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність.

Принцип законності становить собою найважливіший принцип адміністративного процесу і характеризується як режим відповід­ності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам та підзаконним актам держави, як режим, атмосфера взаємодії та взає­мостосунків держави і громадян.

Реалізація принципу законності в адміністративно-процесу­альній сфері спирається на низку умов, до яких слід віднести єдність законності, верховенство права, гарантованість прав і свобод грома­дян, недопустимість протиставлення законності та доцільності, не­відворотність стягнення за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних по­ложеннях про рівність громадян перед законом. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи об­межень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, май­нового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Наведене повною мірою стосується й інших суб'єктів адмініст­ративного процесу, тобто вимоги закону однаково поширюються на всі без винятку державні органи та їх посадових осіб, що здійсню­ють адміністративно-процесуальну діяльність. Своє конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правово­го статусу суб'єктів адміністративного процесу.

Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважлив­ішим завданням діяльності державних органів є охорона конституц­ійного ладу нашої держави, встановленого порядку управління, дер­жавного та суспільного порядку. Це завдання реалізується з метою охорони інтересів держави, однак при цьому в демократичному, пра­вовому суспільстві забезпечення охорони інтересів держави слугує підставою додержання інтересів усіх законослухняних членів цьо­го суспільства. Ось чому забезпечення охорони інтересів держави тісно пов'язане із забезпеченням охорони інтересів особи взагалі та громадян держави зокрема. Тут наявний зворотний зв'язок. Охоро­на інтересів особи, громадянина — найважливіший чинник стабіль­ності цивільного суспільства і, отже, належного функціонування державного апарату та держави в цілому.

Принцип офіційності адміністративного процесу виражається у закріпленні обов'язку державних органів, їх посадових осіб здій­снювати розгляд та вирішення індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим дії (збирання необхідних матеріалів та доказів) від імені держави і, як правило, за державний рахунок.

Принцип об'єктивної істини спрямований на повне виключення із процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішення по конкретній адміністративній справі. Не випадково, наприклад, зако­нодавець як важливіше завдання в справі про адміністративне пору­шення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного і об'єк­тивного з'ясування обставин кожної справи, вирішення її у точній відпо­відності з законодавством. З такого роду необхідністю законодавець пов'язує оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумов­лене необхідністю широкої поінформованості суспільства про діяль­ність державних органів, їх посадових осіб по здійсненню адмініст­ративно-процесуальних функцій. Поряд з правом громадян на одер­жання інформації про діяльність органів держави, закріпленим у ст. 43 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», за­конодавець прямо зобов'язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті ними рішення. Так, ст. 14 Закону України «Про об'єд­нання громадян» вказує на необхідність для легалізуючого органу повідомляти про офіційне визнання об'єднання громадян у засобах масової інформації. Окремі урядові постанови практично повністю присвячені питанням інформування громадян.

Принцип здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою відображує найважливіший аспект діяльності всіх державних органів, їх посадових осіб — по­вагу національної гідності всіх громадян України. Розгляд конкрет­них справ ведеться державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечуються одержання всієї необхідної інформації та можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямована участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.

Принцип презумпції невинності та правомірності дій громадян. Додержання цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу і результатів юрисдикційного адміністративного процесу. Найважливіші риси презумпцій невинності громадян полягають у тому, що вони відображують об'єктивне правове становище, що виражає думку держави стосовно винності особи або правомірності її дій, а не думку конкретних суб'єктів процесу. Доказування невин­ності або правомірності дій особи є їх правом, а не обов'язком. Осо­ба вважається невинною у вчиненні адміністративного правопорушен­ня або її дії вважаються правомірними, доки винність особи або не­правомірність її дій не буде доведено у встановленому законом порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення адміністративної справи слугує чинником, який, з одно­го боку, виключає зволікання, а з іншого — дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. В порівнянні з кримінальним та цивільним процесами ведення більшості адмініст­ративних справ з матеріальної точки зору є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає, що певні фінансові витрати і органі­заційні труднощі повинні стати на заваді належному веденню проце­су, забезпеченню захисту прав і законних інтересів громадян.

Принцип самостійності в прийнятті рішення перш за все вик­лючає будь-яке втручання інших органів та посадових осіб в адміністративно-процесуальну діяльність суб'єктів, уповноважених вес­ти процес. З іншого боку, це дає змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх законності та обґрунтованості. Не­ухильне проведення в життя цього принципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обов'язки по вирішенню справи, що входять до їх компетенції, на нижчі інстанції.

Слід відзначити, що втілення в життя названих принципів адмі­ністративного процесу стає можливим за допомогою спеціально встановлених для цього процесуальних способів і засобів. Вони складають активну характеристику адміністративно-процесуальної діяльності, утворюють її організаційну основу та виступають своє­рідним процесуальним інструментарієм.

Таким чином, адміністративний процес становить собою вре­гульовану нормами адміністративно-процесуального права діяль­ність виконавчо-розпорядчих органів держави, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріаль­но-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ.

§ 2. Структура адміністративного процесу і характеристика провадження в окремих адміністративних справах

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є істотне, більш широке порівняно з кримінальним та ци­вільним процесами коло охоплюваних ним суспільних відносин. Ця обставина значною мірою передбачає структуру адміністративного процесу.

В цілому адміністративний процес становить собою систему проваджень, що співвідносяться з ним як категорії загального та особливого.

Виділення окремих проваджень у рамках адміністративного про­цесу обумовлене низкою чинників. Перш за все кожне провадження характеризується своїми, притаманними йому метою та колом зав­дань, що вирішуються для досягнення цієї мети. Дійсно, мета про­вадження в справах про адміністративні правопорушення одна, а провадження за заявою громадянина — зовсім інша. Згідно з цим слід розрізняти й завдання названих проваджень.

Реальний розподіл адміністративного процесу на відповідні процесуальні провадження відображує об'єктивну необхідність сус­пільного розділення праці та професіональної спеціалізації діяль­ності різних уповноважених суб'єктів. При цьому виділення конк­ретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов'язане й з необхідністю врегулювання певних, якісно однорідних суспіль­них відносин, що складаються в адміністративно-процесуальній сфері та, отже, набувають характеру процесуальних правовідносин.!

За функціональною ознакою в структурі адміністративного про­цесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні провадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правонаділяючі провадження (провадження по реалі­зації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне та прискорене провадження. При цьому прискорене провадження (наприклад, провадження в справі про адміністративне правопорушення) характеризується спрощеною проце­суальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій.

У загальному вигляді при класифікації за індивідуально-конкрет­ними справами система адміністративних проваджень, що склада­ють структуру адміністративного процесу, може бути подана таким чином: 1) провадження по відпрацюванню та прийняттю норматив­них актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управ­ління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провад­ження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів та заходів адміністратив­ного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по ре­алізації контрольно-наглядових повноважень: 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного май­на; 11) діловодство; 12) установче провадження.

На відміну від інших видів юридичного процесу (цивільного та кримінального) адміністративний процес не може бути зведений лише до правозастосовних функцій. Ця обставина обумовлює на­явність у його структурі таких проваджень, як провадження по відпрацьовуванню та прийняттю нормативних актів і проваджен­ня по прийняттю індивідуальних актів управління. По суті зазначені провадження регламентують порядок підготовки і прийняття підзаконних нормативно-правових актів різного рівня. Впорядкування такого роду процедур, уведення їх у чіткі процесуальні рамки слу­гують важливою гарантією доцільності і законності підзаконних актів, що видаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

Іншою важливою гарантією законності прийнятих рішень є можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян. Тому в структуру адміністративного процесу входить провадження по оскарженню таких рішень, дій або бездіяльності, яке містить у собі детальну регламентацію адміністративного і судового порядку розгляду і ви­рішення скарг громадян.

Такий вид адміністративного провадження, як реєстраційно-дозвільне провадження, спрямований на впорядкування відносин, пов'язаних з об'єктами, обіг яких має певні обмеження і на викори­стання яких необхідний спеціальний дозвіл, що видається компетент­ними органами. Зокрема, це стосується придбання, збереження і використання вогнепальної зброї, різноманітних вибухових речовин. Разом з тим такого роду провадження може бути прикладом реалі­зації контрольно-наглядових повноважень, одним із аспектів яких є, наприклад, реєстрація транспортних засобів у ДАІ, перевірка їх тех­нічного стану.

Останнім часом на практиці широко реалізується такий вид ад­міністративного провадження, як установче провадження. Це про­вадження являє собою процесуальну регламентацію специфічної діяльності, пов'язаної з формуванням, ліквідацією, реорганізацією або перетворенням органів державного управління та інших суб'єк­тів. Прикладом такого провадження може бути утворення різнома­нітних суб'єктів підприємницької діяльності.

Кожне з наведених проваджень залежно від характеру індивіду­ально-конкретних справ може бути більш деталізованим. Так, у реє­страційно-дозвільному провадженні виділяються провадження по реєстрації транспортного засобу в ДАІ, провадження по реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, провадження по ліцензуван­ню та квотуванню, провадження по видачі громадянам дозволу на придбання гладкоствольної мисливської зброї і т. ін.

У свою чергу, провадження по прийняттю індивідуальних актів управління може включати до себе такі конкретні види проваджень, як провадження про заохочення громадян, провадження по комплек­туванню особового складу (наприклад, по прийому до вузу) та ін.

Можливі й ситуації, коли окремі адміністративні провадження охоплюють своїм змістом частку інших проваджень. Так, хід уста­новчого провадження по створенню нової державної організації включає до себе як окремий етап її реєстрацію (внесення до держав­ного реєстру).

Важливими органічними елементами, що характеризують струк­туру кожного з адміністративних проваджень та відповідно адміні­стративного процесу в цілому, є процесуальні стадії, етапи, окремі процесуальні дії.

Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом та логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та вирішення відповідних завдань конкрет­ного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється у процесуальних актах.

Виділяються такі стадії адміністративно-процесуальної діяльності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається та фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи, приймається рі­шення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення по справ і, в ході якої дається юридична оцінка зібраної інформації, повно та всебічно досліджуються матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймається конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рі­шення по справі, що носить факультативний характер.

Стадія виконання прийнятого рішення в ході якої логічно завершується діяльність по адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлена тим, що без неї все про­вадження по справі фактично втрачає сенс, набуваючи чисто формаль­ного характеру.

У свою чергу, в стадіях адміністративно-процесуальної діяль­ності є ще більш низькорівневі елементи — процесуальні етапи та процесуальні дії. Кожна стадія адміністратив­но-процесуальної діяльності складається з певних проміжних фраг­ментів. Так, у стадії порушення провадження в справі про адмініст­ративне правопорушення можна виділити етап припинення право­порушення та застосування відповідних заходів, що забезпечують провадження в справі, наприклад, адміністративного затримання.

Для процесуальних етапів характерною є наявність своїх безпо­середніх цілей та завдань, а також кола суб'єктів їх здійснення (скла­дання протоколу про правопорушення).

Адміністративно-процесуальні дії становлять собою основу кон­струкції всієї системи адміністративного процесу.

§ 3. Адміністративна юрисдикція: загальні риси, принципи

Більша частина проваджень, які складають структуру адмі­ністративного процесу, спрямована на регулювання правовідносин позитивного характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Проте порушення вимог правових норм вимагають відповідного реагування з боку держави. Ця обста­вина обумовлює існування особливого роду правоохоронної діяль­ності, зміст якої складають розгляд справ про правопорушення, інші правові спори по суті та прийняття по них відповідних рішень. У процесі такої діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виносить­ся державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права.

Ця діяльність, яка має назву «юрисдикція», є характерною і для адміністративного процесу. Тому частину проваджень у структурі адміністративного процесу слід охарактеризувати як адміністративно-юрисдикційні. До них належать: провадження по скаргах грома­дян; дисциплінарне провадження; провадження по застосуванню заходів адміністративного попередження та припинення; проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративній юрисдикції притаманні наступні риси.

1. Наявність правового спору (правопорушення). Розгляд та ви­рішення юридичних справ, обумовлених позитивними обставинами, не охоплюються юрисдикційною діяльністю. Юрисдикція виникає лише тоді, коли необхідно вирішити спір про право, порушення вста­новлених правових норм. Стосовно адміністративної юрисдикції такого роду спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, набуваючи характеру адміністративно-правових спорів.

2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність внаслідок своєї особливої соціальної гостроти потребує належного процесуального регулювання. Встановлення та доказ подій і фактів, їх юридична оцінка здійснюються в рамках особливої процесуальної форми, яка є важливою, обов'язковою для юрисдикції.

Слід відмітити, що адміністративна юрисдикція значною мірою відрізняється від інших видів юрисдикції. Вона є менш деталізова­ною і всеохоплюючою процесуальною формою.

Адміністративно-процесуальна форма, як і інші види юрисдикційної діяльності, передбачає змагальність процедури вирішення справи. Це означає, що сторони у спорі або винні у вчиненні право­порушення не є пасивними спостерігачами вирішення справи юрисдикційним органом. Вони наділені достатньо широким арсеналом процесуальних прав, що дозволяє їм активно захищати свої інтере­си, надавати докази, висувати клопотання, оспорювати пред'явлені докази у вчиненні адміністративного правопорушення. При цьому адміністративно-юрисдикційні органи, їх посадові особи зобов'язані сприяти у здійсненні цих процесуальних прав.

3. Обов'язковість прийняття рішення у вигляді юридичного акта становить собою ще одну важливу ознаку юрисдикційної діяльності. Будучи способом вирішення правових конфліктів, юрисдикція перед­бачає необхідність прийняття остаточного рішення — акта застосу­вання норм права до конкретного випадку.

Юрисдикційний акт по конкретній адміністративній справі оз­начає по суті вирішення правового спору. Якщо ж йдеться про пра­вопорушення, в такого роду акті можуть бути передбачені правові санкції. Їх застосування є лише одним із варіантів рішення, що прий­мається адміністративно-юрисдикційним органом. Іншими варіан­тами можуть бути рішення про припинення провадження в справі чи застосування засобів впливу до неповнолітнього.

Як відомо, провадження в адміністративній справі вважається закінченим, коли прийняте по ній рішення виконано у повному обсязі.

З цієї точки зору законодавець передбачає відповідну гарантію ре­альності рішень, прийнятих адміністративно-юрисдикційним органом. Зокрема, постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 298 КпАП).

Розгляд адміністративно-правових спорів здійснюється на ос­нові відповідних нормативно-правових актів, які закріплюють поря­док розгляду скарг на неправомірні дії або бездіяльність органів та посадових осіб, що порушують права і законні інтереси громадян. Що ж стосується адміністративних деліктів, то процесуальний по­рядок розгляду таких справ закріплений в Особливій частині КпАП.

Ще однією особливістю адміністративної юрисдикції є різно­манітність органів її здійснення. Це обумовлено перш за все можливістю інстанційного оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, що порушують права громадян. Інакше кажучи, будь-який вищий віднос­но них орган повинен розтягнути таке звернення та прийняти по ньо­му відповідне рішення. З іншого боку, особливості правопорушень, що вчиняються в різних галузях управління, обумовлюють наявність знач­ного числа органів (посадових осіб), уповноважених розглядати їх та вирішувати по суті. У переважній більшості випадків розгляд справ про адміністративні правопорушення покладено законодавцем на органи, основним завданням яких поряд з виконанням юрисдикційних є здій­снення виконавчо-розпорядчих функцій в різних галузях державного управління. Разом з тим адміністративно-юрисдикційні функції здійс­нюються і органами, спеціально створеними для розгляду справ про адміністративні правопорушення, — адміністративними комісіями при виконкомах районних, міських, районних у містах рад.

Особливе місце у системі адміністративно-юрисдикційних орга­нів посідають суди. При цьому слід мати на увазі, що адміністратив­не судочинство в справах про адміністративні правопорушення ви­ступає як різновид звичайного правосуддя і його не можна розгля­дати як форму управлінської діяльності, оскільки суд не є органом управління. В противному разі ігнорується принцип розділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Застосовуючи заходи адмініст­ративного стягнення за адміністративні правопорушення, суддя здійснює не виконавчо-розпорядчу діяльність, а функції правосуд­дя. Розгляд адміністративного делікту протікає у відповідній про­цесуальній формі та ґрунтується на закріплених у законі принципах правосуддя. Як правосуддя по адміністративних справах слід розглядати і діяльність суду по вирішенню скарг громадян на неправомірні дії чи бездіяльність органів та посадових осіб, що порушили права громадян. Ураховуючи викладене, правосуддя по адміністративних справах слід розглядати як інститут адміністративної юстиції.

Для з'ясування співвідношення понять «адміністративна юрис­дикція» і «адміністративна юстиція» видається за необхідне чітко виз­начити, що всі органи, які розглядають адміністративно-правові спо­ри та справи про адміністративні правопорушення, є адміністративно-юрисдикційними, але тільки суд, що здійснює правосуддя по адміністративних справах, є органом адміністративної юстиції. Отже, поняття адміністративної юрисдикції більш широке, ніж поняття адмі­ністративної юстиції. Останнє являє собою вищу, найбільш розвине­ну форму здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності.

Адміністративно-юрисдикційна діяльність ґрунтується на пев­них принципах, які дозволяють відобразити специфіку об'єднання в ній рис виконавчо-розпорядчої діяльності та правосуддя по адмі­ністративних справах. Такими принципами є: законність, професі­оналізм, захист інтересів держави і особи, об'єктивна істина, зма­гальність, офіційність, економічність та ін.

Таким чином, адміністративна юрисдикція полягає в розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні пра­вопорушення у встановленій законом адміністративно-процесу­альній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадо­вими особами), які наділені правом розглядати спори та накла­дати адміністративні стягнення.

§ 4. Адміністративна юстиція: поняття і види

Виникнення та розвиток інституту адміністративної юстиції значною мірою пов'язані з втіленням у життя теорії розподілу вла­ди. Завдяки цьому постійно зростала роль судової влади при розг­ляді правових спорів між адміністрацією та громадянами, а самі чиновники переставали бути суддями у своїх справах.

Зараз у багатьох країнах світу (Німеччина, Франція, Швеція та ін.) інститут адміністративної юстиції одержав своє законодавче закріп­лення. Зарубіжний досвід функціонування цього важливого юридич­ного інституту дозволяє виділити два його основних види: 1) здійснен­ня адміністративно-юрисдикційної діяльності загальними судами; 2) здійснення такої діяльності спеціальними адміністративними судами.

Основна риса адміністративної юстиції проявляється в її органі­заційному уособленні від органів та структур, що виконують вико­навчі функції. Адміністративна юстиція — це правосуддя, судова гілка влади. Разом з тим це окрема адміністративна гілка правосуд­дя. Процес в адміністративних судах, незважаючи на деякі особли­вості, будується на зразок загального судового процесу.

Для України інститут адміністративної юстиції — явище не нове. Законодавство короткочасного періоду існування самостійної Українсь­кої держави (1917-1920 pp.) не обходило своєю увагою питання діяль­ності органів адміністративної юстиції. Конституція Української Народ­ної Республіки 1918р. встановила, що судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства здійснюється вик­лючно судовими органами. При цьому адміністративно-юрисдикційна діяльність адміністративних органів обмежувалася законом.

Проектом Основного Державного Закону УНР в період існування Директорії (1920 p.) передбачалося введення у судову систему України Вищого Адміністративного Суду. Цей суд повинен був розглядати та вирішувати, додержуючись судового порядку, питання про законність розпоряджень адміністративних органів та органів самоврядування.

Зараз можна виділити такі особливості адміністративної юстиції. По-перше, здійснення судовими органами правосуддя по адміністративних справах. Адміністративна юстиція — це правосуддя, а не виконавча ділян­ка. По-друге, процес розгляду адміністративних справ побудований на зразок загального судового: він є гласним, публічним, має елементи зма­гальності. При цьому специфіка адміністративних справ така, що їх роз­гляд вимагає особливих організаційних форм і спеціальної суддівської кваліфікації, оскільки вирішення адміністративних справ потребує, крім досконалого знання законодавства, насамперед адміністративного, ще й знання державного управління та інших сфер діяльності.

Таким чином, адміністративна юстиція — це встановлений зако­ном порядок розгляду і вирішення в судовій процесуальній формі справ, що виникають у сфері державного управління між громадянами чи юридичними особами, з одного боку. та органами державного управ­ління (посадовими особами), — з іншого, здійснюваний загальними або спеціально створюваними для вирішення правових спорів судами.

У цілому адміністративна юстиція являє собою один із засобів обмеження виконавчої влади, а адміністративні суди — засіб реалі­зації принципу розподілу влади, додатковий захисний механізм суб'єк­тивних прав і свобод громадян.

Необхідність кардинального реформування системи адміністративно-юрисдикційних органів обумовлена низкою чинників.

Перш за все це недостатньо високий якісний рівень розгляду справ про адміністративні правопорушення колегіальними органа­ми (адміністративними комісіями, виконкомами сільських та селищ­них рад). Навряд чи можна говорити про високий професіоналізм їх членів, що працюють у цих органах на громадських засадах.

Не завжди об'єктивно розглядають справи й органи, які здійсню­ють контрольно-наглядові функції (наприклад, різного роду дер­жавні інспекції), оскільки часто йдеться про невиконання певних приписів цих же органів, а їх посадові особи в багатьох випадках не мають юридичної освіти, що говорить про невисокий рівень право­вої підготовки працівників адміністративно-юрисдикційних органів.

Згідно з Концепцією судово-правової реформи в Україні, затверд­женою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р., в Україні вводиться адміністративне судочинство, метою якого є розгляд спорів між грома­дянами та органами управління. Реформою передбачено поетапне фор­мування органів адміністративної юстиції. Передусім у районних судах уводяться адміністративні судді. В обласних судах створюються судові колегії по адміністративних справах. У Верховному Суді України повин­на діяти колегія по адміністративних справах як суд апеляційної та ка­саційної інстанції. У ході подальшого проведення реформи передбаче­но виділення судів по адміністративних справах в окрему систему.

Створення адміністративних судів, безумовно, призведе до розши­рення підвідомчих справ про адміністративні правопорушення, справ про оскарження дій посадових осіб, що порушують права громадянина, інших справ, які випливають із адміністративно-правових відносин.


 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Коментар до Конституцій України. — К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для ву­зов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. — М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука.М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лек­цій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. — М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и про­цесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.





Реферат на тему: Адміністративно-процесуальна діяльність (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.