Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Теорії ідеальної держави. Мислителі античного світу про форми державного правління (реферат)

Зміст

Вступ. 3

Античні мислителі про форми державного правління. Теорії ідеальної держави 4

Висновки. 16

Список використаної літератури. 17


Вступ

Мислителі Стародавньої Греції того періоду почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи їх далі чи спростовуючи. Означені процеси почалися з творчості "семи мудреців", які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавче врегулювати відносини між станами суспільства і вдосконалити державний устрій.

Ці мудреці — Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. їхні життя і творчість датуються кінцем VII — початком VI ст. до н. е. У стислих висловах ("гномах") вони сформували цілком раціональні та світські за духом етичні й політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців були активними учасниками політичних подій, правителями й законодавцями. Фалесові приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілонові належить афоризм: "Підкоряйся закону". Він уважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Шттакові приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не задовольняйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини". З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія — це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Звідси вельми цікавим уявляється виданий ним закон: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку.


Античні мислителі про форми державного правління. Теорії ідеальної держави

1. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації / Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Здоров'я, 2004. - 775 с.

У цій книзі питання про форми державного правління та теорії ідеальної держави розглядаються у наступному контексті.

На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками загальної картини світу й тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково у стародавній Індії, скажімо, правові збірники відображають ідеологію брахманізму, а в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов'язки й виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями й мудрістю.

Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв'язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.

Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов'язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права[1, c. 45-47].

Отже, ми дослідили витоки політичної думки та погляди античних мислителів у посібнику «Політологія» за заг. редакцією Ф. Кирилюка.

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки, які викладені у цій книзі, можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.:

• Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду

• Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту

• Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації

• Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність

• Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру

Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.:

• Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті

• Уперше розмежував владу на
законодавчу, адміністративно-управлінську та судову

• Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління

• Найкращим державним ладом уважав змішану форму влади, коли править середня верства населення

• Політику тісно пов'язував з
моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики


2. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

У цій книзі політичні вчення античних мислителів викладені так.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окремий напрям політичного мислення.

Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обов'язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політичній діяльності — наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони — понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. Політична свобода — це панування справедливих законів.

Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах-діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління:

· істинне правління;

· законна монархія (царська влада);

· незаконна монархія (тиранія);

· законна влада небагатьох (аристократія);

· незаконна влада небагатьох (олігархія);

· законна демократія (на основі законів);

· незаконна демократія (за відсутності законів);

· тімократія (ненависний Платону тип владування).

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів[2, c. 29-31].

Отже, проаналізувавши матеріал викладений у цій книзі, можна зробити наступні висновки:

- Платон заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».

- Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права»;

- Аристотель виявляє нове розуміння держави – «держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян».

У цій книзі більш широко розкриті основні погляди Платона та теорії ідеальної держави.


 

3. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

У цьому посібнику досить широко розкрито погляди античних мислителів та викладено теорію ідеальної держави.

Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держави приділяв Геракліт (544 чи 540—483 до н. е.).

Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні: "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок") є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь — одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також усіх процесів і явищ, що відбуваються в ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем". Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда полягає в тому, щоби дотримуватися загального божественного логосу.

Сократ, як і софісти, розрізняв природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлумачили софісти. І неписані божі, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безумовно панують справедливі за природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язував із цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. Під "однодумством" він мав на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, — тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства — річ добровільна. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.

Платон (428 або 427—347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право — це діалоги "Держава" і "Закони". Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей.

Платон зазначає, що демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво — це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони — найважливіша наука вдосконалення людини.

У згаданому творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною.

Недовговічність такої держави філософ пов'язав із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм правління у Стародавній Греції.

Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності — Аристотеля (384-.-322 до н. е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників, мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, — це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою.

З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монархію, у другому — про аристократію, у третьому Аристотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою держави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають метою загальне благо. Тиранія, олігархія і демократія, на думку мислителя, — неправильні форми держави, їхньою метою є особисті статки правителів.

Він не міг погодитися з демократичною формою, вважаючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди певною мірою відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.

Отже, ми можемо підсумувати що, політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.

Аналізуючи форми правління, Платон віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

З'ясовуючи зв'язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.

Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом.

У праці „Політика” Аристотель сформулював первинне визначення демократії. Але слід пам'ятати, що мислитель вважав демократію найневдалішою з усіх можливих форм правління: „Більш-менш чистою демократією є така, що забезпечує рівність – вона передбачена законом даної держави, і бідні не зазнають більшого пригнічення, ніж багаті; верховна влада не належить жодному з цих прошарків, обидва вони беруть в ній участь. Якщо, як вважає дехто, свобода і рівність є найважливішими ознаками демократії, то це знайшло свій вияв, головним чином, у тому, щоби всі брали участь у державному управлінні. А тому, що народ представляє у демократії більшість і постанови більшості мають вирішальне значення, такого роду державний устрій і є демократією”.

Сьогодні, на мою думку, це визначення можна вважати утопічним, оскільки ні суто теоретично, ні технічно всі члени суспільства не можуть брати участі в державному управлінні.

Давньогрецькі мислителі пов'язували форму державного управління з суспільним життям і умовами суспільного розвитку.


Висновки

Античні мислителі (Платон, Аристотель, Цицерон, Епікур) довели, що функцію регулятора соціальних відносин виконують правильні закони держави. При цьому держава тлумачилася (зокрема, Цицероном) як об'єднання людей, пов'язаних спільністю інтересів і прав.

Політичне правління — це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тирани.

Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341—270 до н. е.) — автор численних праць, головна з яких — "Про природу". Природа, згідно з його вченням, розвивається за своїми законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, — відзначав він, — а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обґрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки пізнанню природи і розумному дотриманню її законів може звільнитися від страху і марновірства та досягти щастя.

Ідею стоїків про долю як загальний природний закон, що скеровує функціонування всесвіту, обстоював грецький історик Полібій (бл. 200— бл. 120 до н. е.). Зокрема, досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним чином завдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво впливає форма держави.


Список використаної літератури

1. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації / Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Здоров'я, 2004. - 775 с.

2. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

3. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.





Реферат на тему: Теорії ідеальної держави. Мислителі античного світу про форми державного правління (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.