Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Сутність політичних партій і типологія партійних систем (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Сутність і поняття політичних партій. 4

2. Партійні системи та їх типологія. 8

3. Становлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні 14

Висновки. 22

Список використаної літератури. 23


Вступ

У демократичних суспільствах найпомітніший вплив на розгортання політичного процесу і формування владних відносин справляють політичні партії. Нині їх небезпідставно вважають одними з важливих інститутів політичної системи. Специфіка цього феномену полягає в тому, що це — єдиний у суспільстві громадянський інститут, функції якого тільки політичні.

Етимологічно термін "партія" (від лат. partis — частина) означає не що інше, як частина чогось цілого, один бік якогось явища або процесу. Традиційно і найчастіше цей термін вживали для позначення організованої групи однодумців, яка представляла інтереси частини народу і мала мету реалізувати їх, застосовуючи певні політичні засоби і відповідні організаційні форми. Так, Арістотель говорив про партії рівнин, гір та ін., маючи на увазі, звичайно ж, не партії в сучасному розумінні, а ранні політичні союзи. Пізніше в Афінах відбувалася боротьба між партією знаті і партією народу. У Стародавньому Римі в часи кризи республіки (кінець 2—1 ст. до н. є.) змагалися між собою партія популярів, яка виражала інтереси плебсу, і партія оптиматів, яка представляла патриціанство й заможні плебейські сім'ї. У 12—15 ст. в Італії відбувалася боротьба між партією гвельфів — виразниками інтересів торговельно-ремісничих міських верств населення і партією гібеленів, яка відстоювала сильну імператорську владу в інтересах феодалів.


1. Сутність і поняття політичних партій

Прототипи сучасних політичних партій з'явилися в період ранніх буржуазних революцій. Здебільшого це були організації Для боротьби з феодалізмом, такі, як партії конституціалістів, жирондистів і якобінців у часи Великої французької революції. Саме останні й поклали початок вживанню політичної термінології Нового часу:

— праві (це ті, хто сидів з правого боку від короля і підтримував його);

— ліві (противники короля, що сиділи зліва).

Організаційно перші політичні партії почали формуватися в процесі парламентської боротьби, що й визначило їхню переважну орієнтацію на парламентські форми діяльності й участь у виборах.

Як загальнонаціональні політичні структури вони склалися у 19 ст., а конституційне оформлення політичні партії одержали лише в середині 20 ст.

Становлення політичних партій було зумовлене низкою соціальних і політичних обставин. Уведення загального виборчого права відкривало доступ до політики широким верствам суспільства. Важливим чинником, що вплинув на виникнення масових політичних партій, була зміна відносин між державою і суспільством.

Обмеження державного втручання в суспільне життя, утвердження низки політичних свобод (слова, зборів, союзів), що мають безпосередній вплив на утвердження партій, на розвиток представницької демократії, створювало умови, необхідні для становлення цивілізованого партійного життя. Позначилося й потепління відносин між державою і партіями, відхід від довготривалого стереотипу, що партія є гальмом розвитку демократії й ефективності функціонування інститутів держави.

Неоднозначність оцінки ролі партій у суспільному житті з самого початку їхнього створення і до сьогодні є предметом гострої полеміки. Однозначно проти втручання політичних партій у життя держави виступали відомі мислителі та громадсько-політичні діячі: Ф. Бекон (1561-1626); Д. Юм (1711-1776); Дж. Вашингтон (1732-1799); А. Токвіль (1805-1859); Дж. Мілль (1806-1873); Ж.-Ж. Руссо (1712-1778); Г. Гегель (1770-1831) та ін. Дж. Вашингтон у своєму прощальному посланні американському народові, зокрема, наголошував, що партія — це "готова зброя" для підриву влади народу й узурпації її. Руссо розглядав партію "як тягар вільної держави". Оригінальним у цьому плані видається висловлювання відомого англійського вченого Патерсона, який ще у 18 ст. відносно партій керувався тим, що політичні партії об'єктивно включають у себе сили добра і зла, оскільки вносять у суспільство як дух здорового змагання, так і деструктивні аспекти в процес його функціонування.

Загалом же позитивна й негативна оцінки ролі політичних партій у житті суспільства пронизує всю історію їхнього існування, включаючи і сьогодення. В одних випадках роль партій у житті оцінюють позитивно, в інших їх звинувачують за те, що вони гальмують розвиток демократії, знижують ефективність функціонування інститутів держави.

Неоднозначність оцінки ролі політичної партії в житті суспільства вкрай утруднює формулювання якогось одного, універсального визначення її змісту. Окремі політологи розглядають партії як групи людей, об'єднаних спільною ідеологією, або як такі, що діють на основі спільної програми. Інші звертають увагу на організацію як на основну рису партії. Тобто вважається, що соціальний склад, ідеологічна доктрина - не найсуттєвіше. М. Дюварже, наприклад, виходив із того, що політична партія являє собою специфічний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура й організація. А Б. Констан визначав політичну партію як об'єднання людей, що визнають одну й ту саму партійну програму. М.Вебер вважав, що політична партія є громадською організацією, що ставить за мету завоювати владу і забезпечити активним її членам певні вигоди (духовні і матеріальні) чи особисті привілеї або і те, й інше водночас[6, c. 325-327].

Отже, кожний із наведених підходів визначення змісту політичної партії віддзеркалює щось істотне в цьому суспільному явищі. Найсуттєвішим у ньому все ж слід вважати місце цієї організації у формуванні політичної системи і владних відносин суспільства. У цьому контексті, очевидно, обґрунтованим є висновок Є. Вятра про те, що партія — це особлива інституційована форма політичного руху з високим ступенем організації і з однозначно сформульованою метою — боротьба за завоювання й утримання влади.

Сутність політичної партії стає зрозумілішою, якщо виділити основні її ознаки. Іменуватися політичною партією може громадське об'єднання, для якого характерні такі ознаки: наявність певної ідеології або особливого бачення світу; націленість на завоювання й утримання влади чи вплив на неї; наявність відповідної організаційної структури; підтримка її політики тими верствами суспільства, інтереси яких партія захищає. Відсутність будь-якої із зазначених ознак у певної організації перетворює її на іншу за своєю природою — тобто непартійну — інституцію.

Отже, сучасна політична партія — це особлива інституційована спільність людей, об'єднаних ідеологічно й організаційно з метою завоювати (шляхом виборів або іншими способами), утримувати і використовувати державну владу для реалізації інтересів певних спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави. А

Політологічні дослідження (М. Остогорського, М. Вебера, Р. Міхельса і деяких інших) дають змогу уявити собі ідеальну модель політичної партії, здатної принести максимальну користь усьому суспільству. Згідно з цією моделлю, партія не повинна допускати переважання інтересів її керівництва над інтересами рядових членів. Вона має постійно продукувати нові ідеї. Ідеальній партії властива пластичність, здатність змінювати структуру, постійно розвиватися. Важливими рисами є й спроможність відчути політичний момент, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справжніх лідерів, діячів. І, нарешті, перемагає не та партія, в якої сильніша організація, а та, яка сповідує духовніші, розумніші, волелюбніші ідеали.

Загальновизнаною є теза про те, що будь-яка громадсько-політична організація стає партією тоді, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначання форм і напрямів її діяльності.

Звідси і випливають основні функції політичних партій:

• боротьба за владу, за використання її або за контроль над нею;

• виявлення, формування й обґрунтування інтересів відповідних верств і груп, визначення цілей і завдань, принципів та засобів досягнення їх;

• формування громадської думки, вплив на неї з метою залучити на свій бік якомога більше число прихильників;

• формування й добір кадрів для партії, державних структур та різних громадських організацій;

• розроблення та здійснення політичного курсу;

• політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншому, політичне виховання суспільства загалом або певної його частини тощо.

Багатогранність функціональної діяльності політичних партій, неоднаковість параметрів, які покладені в основу створення цих громадських об'єднань, потребують відповідної типологізації їх[8, c. 164-167].


2. Партійні системи та їх типологія

Будь-якому суспільству властива різноманітність соціальних, у тому числі й політичних, інтересів. Це й є підґрунтям для створення багатьох політичних партій і формування на їхній основі партійних систем. Характер і зміст таких систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Суттєвий вплив на характер партійних систем справляють особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні й етнокультурні чинники тощо.

Партійні системи формуються на основі стійких зв'язків і відносин партій різного типу між собою.

Об'єктивно їхня взаємодія не може не позначатися на прийманні політичних рішень у державі, а це у свою чергу визначає місце та роль партій у політичному житті суспільства, у його політичній системі.

Від партійної системи, як важливого складника політичної системи, безпосередньо залежить стабільність та ефективність діяльності політичної системи, зокрема, тривалість існування уряду в даному складі, відсутність політичних конфліктів тощо.

Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Одні вважають, що партійна система — це право партій формувати власну систему правління (С. Ньюмен), інші розглядають партійну систему як сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак), треті розуміють партійну систему як сукупність відносин між легально діючими партіями у спільній боротьбі за владу (Є. Вятр), четверті розглядають партійну систему як загальну сукупність політичних партій, що існують у тій чи іншій країні, незалежно від того, беруть вони участь у здійсненні державної влади чи ні. Є й інші підходи до визначення партійної системи. Плюралізм визначень партійної системи зумовлює неоднаковий підхід до типології їх. Найчастіше політологи, у тому числі й українські, при типологізації партійних систем користуються кількісним критерієм. Теоретичне обґрунтування доцільності класифікації політичних партій за цим критерієм здійснив М. Дюварже. В основу класифікації він поклав число партій, що борються за владу або здійснюють вплив на неї.

Відповідно до кількості партій М. Дюварже виділив такі партійні системи: однопартійну (неконкурентну); двопартійну (біпартійну); багатопартійну (конкурентну) і мультипартійну.

- Життєздатність класифікації партійних систем за кількісним критерієм, образно кажучи, витримала випробування часом. Деякі політологи вважають її недосконалою й пропонують типологізувати партійні системи за критерієм наявності принципу альтернативності. Найвдалішу класифікацію партійних систем за цим критерієм запропонував італійський політолог Дж. Сарторі. Ця класифікація нерідко використовується і для типологізації сучасних партійних систем. Він виділяє сім типів партійних систем, що розташовані між "однопартійним" й "атомізованим" полюсами. Між ними розташовує ще п'ять проміжних типів партійних систем: гегемоністська, домінування, двопартійна й обмеженого плюралізму (табл. 1)[3, c. 157-159].

У свою чергу кожний із названих вище семи типів партійних систем має специфічні варіанти свого прояву, які найдоцільніше використовувати для розв'язання політичних проблем. Так, при формуванні уряду система обмеженого плюралізму, яку Сарторі вважає найдосконалішою із наявних сьогодні, може мати такі варіанти:

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що одержала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Індія, де офіційно зареєстровано близько 200 політичних партій і організацій. У парламенті їх представлено вісім, а уряд сформувала партія Національного конгресу, яка перемогла на виборах. Так формується уряд і в Іспанії.


 

Таблиця 1

Сучасні партійні системи

Тип

партійних

систем

Ознаки

Переваги

Недоліки

Приклади

Одно­партійна

• Одна легальна
партія, що відіг­
рає домінуючу
роль у державі;

• Зрощення пар­
тійного апарату з
державним;

• Авторитарний
або тоталітарний
політичний режим

Шляхом жорстокої дисципліни здатна

мобілізувати виробничі й людські ре­сурси в кри­тичні для держави часи

• Висока
людська ціна
перемог;

• Потенцій­
на нестабільність і крах
системи
внаслідок
перенапруження
виснаження
цих ресурсів

Італія, Німеччина 30-х років, СРСР 60-80-х років; Куба, Північна Корея, Ірак, Лівія, Кенія

Гегемо-ністська

• Одна провідна
партія, інші —
партії-сателіти;

• Зрощення пар­
тійного апарату з
державним;

• Авторитарний
або тоталітарний
режим

Схожі з одно­партійною

Схожі з однопартій­ною, трохи "м'якші"

Країни

Східної

Європи

в 40- 80-х

роках;

Китай,

В'єтнам

Доміну­вання

• Кілька партій,
тривала (понад
20 років) і без­
перервна перемога
однієї з партій у
конкурентній бо­
ротьбі на виборах;

• Формування
складу уряду
лише домінуючою
партією;

• Демократичний
політичний режим

Стабільність однопартій­ного уряду внаслідок відсутності в ньому внут­рішніх конфліктів

Надмірна бюрократи­зація і потенційно висока корумпо­ваність управлінсь­ких структур

Швеція (1932-1976), Японія (1955-1995)

Дво­партійна

• Кілька партій, серед них — дві значно потужніші за інших;

Стабільність однопартій­ного уряду внаслідок

• Надмірна концентра­ція сил на міжпартійному проти­стоянні;

США, Велико­британія, Австралія,

 

• Формування
складу уряду
однією з двох пар­
тій, що перемогли
на виборах;

• Впливова опози­
ція з боку партії,
що програла
вибори;

• Демократичний
політичний режим

відсутності в ньому внутрішніх конфліктів

• Консерва­тизм вибор­чого процесу

Нова Зеландія

Обмеже­ного плюра­лізму

• Багато партій,
серед них потуж­
них (представлених у парламен­ті) — кілька, а в
уряді ще менше;

• Позасистемної
опозиції немає;

• Демократичний
політичний режим

Орієнтація партій на участь в уряді, від­сутність гострих ідео­логічних супереч­ностей

Ймовірна нестабіль­ність урядо­вих коаліцій

ФРН,

Франція,

Литва,

Болгарія,

Австрія,

Чехія

Поляри­зованого плюра­лізму

• Багато партій,
серед них потуж­
ними є крайні
праві і крайні ліві;

• Формування
уряду партіями
центру;

• Гостре ідеоло­
гічне розмежуван­
ня між центром і
право-лівою
опозицією;

• Демократичний
політичний режим

У разі сили політичного центру — стабільний уряд з одно­часним представ­ництвом в парламенті полярних ідеологій

У разі слаб­кості полі­тичного центру мож­ливість приходу до влади край­ніх сил

Італія,

Латвія,

Словаччина

Атомізована

• Багато партій або їх зовсім немає, кількість партій значення не має — всі вони невпливові;

• Уряд формуєть­ся або на позапар­тійній основі, або
на засадах широкої коаліції;

•Авторитарний або демократич­ний режим

Можливість тимчасового зосеред­ження уваги на загальнонаціональ­них пробле­мах

Потенційна нестабіль­ність усієї політичної системи

Україна, Польща, Грузія почат­ку 90-х років,

Уругвай, Парагвай, Гаїті,

Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Таджи­кистан

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується з двох блоків, які перемагають на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПН — ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПН розірвала блок із СДПН і увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Деякі автори називають двоблокову коаліцію "модифікованою двопартійною системою", зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союз із третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників кількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних - Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох політичних партій, їх нечисленністю й незначною впливовістю, присутністю серед політичних партій позасистемних, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або авторитарним політичним режимом.

Атомізована партійна система характерна для суспільств перехідного періоду, особливо для тих, які здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії. Вважається, що атомізована система є найменш стабільною й ефективною серед усіх інших партійних систем.

Атомізована партійна система має два різновиди свого прояву: крайній плюралізм і авторитарна псевдопартійність. Система крайнього плюралізму проявляється як у чисельному зростанні політичних партій, так і в надзвичайно широкому ідеологічному спрямуванні їх, включаючи створення і таких партій, як партія любителів пива, жінок і т. ін.

Для авторитарної псевдопартійності як різновиду атомізованої системи характерна така риса, як імітація конкурентної боротьби партій за владу. Вочевидь же зрозуміла її безперспективність і безрезультативність, оскільки реальна влада і контроль у країні перебуває в руках військової чи світської хунти, яка монополізувала владу в країні.

В Україні нині функціонує атомізована партійна система крайнього плюралізму, яка еволюціонує в бік стабільної системи поляризованого плюралізму. Цей висновок підтверджується насамперед тим, що в політичному спектрі України більшість політичних партій займають центристські позиції і ставлять собі за мету побудову демократичної правової держави, що ґрунтується на ринкових відносинах, виступають за рівноправність різних форм власності, політичний плюралізм.

Наведений вище перелік можливих класифікацій партійних систем не є вичерпним, не охоплює все розмаїття теоретичних підходів та комбінацій їх, які застосовують до аналізу цих систем. Кордони між різними типами партійних систем дуже прозорі, і це також слід враховувати, аналізуючи їх.

Незаперечним є те, що країни, які мають стабільну партійну систему, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою загалом, а й вищим рівнем економічного розвитку, демократичнішими засадами в управлінні і розвинутішим громадянським суспільством.

Отже, наявність (або відсутність) партійної системи в суспільстві є одним із показників конкурентного стану і стадії його розвитку, ефективності існуючої в ньому політичної системи[1, c. 351-353].


3. Становлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні

Процес формування політичних партій в Україні почався в другій половині 19 ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз'єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних серед них є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об'єднань, а з іншого — несвоєчасне "зняття" цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що врешті-решт зумовило поразку національно-визвольної революції 1917— 1920 pp.

Помітну роль у пробудженні національної свідомості українців у Західній Україні відіграло літературне товариство імені Тараса Шевченка (Львів, 1873 p.). Мета цього товариства — довести прибитому злиднями селянинові, що він має політичні права, які повинні бути забезпечені законом. Політизація галицьких українців дала змогу Ю. Романчукові в 1885 р. створити "Народну Раду", яка, за словами К. Левицького, стала "цілком політичним товариством". У 1888 р. на зборах у Львові було виголошено першу політичну програму галицьких українців, яка ставила вимоги задовольнити їхні політичні, соціальні, економічні та культурні потреби.

На межі 20 ст. у Західній Україні також склалася своя партійна система, яка включала близько 100 політичних партій. У цій частині українських земель усі політичні партії функціонували за легальних умов і орієнтувалися на парламентську боротьбу. Гасла місцевих партій були поміркованими і переважно не виходили за конституційні межі. У переважній більшості партії Галичини об'єднувалися за національними ознаками, і їх можна класифікувати на такі групи: 1) партії лівого спрямування (Українська радикальна партія, Українське селянське об'єднання; Комуністична партія Західної України; Партія народної волі, Селянсько-робітнича українська партія); 2) центристські партії (Українська республіканська партія, Партія соціал-революціонерів Волині, Українське соціалістичне об'єднання "Соціалістичний Союз", Українська національна партія); 3) праві партії (Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом — Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та деякі інші).

Є підстави стверджувати, що багатопартійність в Україні на межі 19—20 ст. відіграла як прогресивну, так і негативну роль у політичному процесі державотворення. Прогресивна роль — це залучення широких верств населення України до державотворення, волевиявлення яких було сконцентроване в політичних програмах різних партій. Негативна роль — це розбіжність поглядів, ідей і програм, що призвело до кризової ситуації в Україні, спричинило гетьманський переворот, падіння УНР і встановлення більшовицької влади, безроздільне панування якої тривало понад сім десятиліть[4, c. 267-269].

Становлення сучасної багатопартійності в Україні веде свій родовід від ОУН-УПА, серед важливих завдань діяльності якої було і створення однойменних осередків у різних регіонах. Є підстави вважати, що діяльність ОУН-УПА заклала підвалини для відродження партійного будівництва в Україні.

Після припинення воєнної боротьби ОУН-УПА відроджуваний процес партійного будівництва в організованих формах було призупинено. Сам процес партійного будівництва перейшов в інше русло — створення нелегальних за своєю суттю політичних груп, включаючи й організацію Гельсінської Спілки, яку з повним правом можна вважати прототипом сучасної багатопартійності в Україні.

А основи формування багатопартійності було закладено в процесі перебудови. Саме на цей період і припадає виникнення різного роду неформальних рухів у вигляді громадсько-політичних об'єднань, переважно у вигляді народних фронтів, коаліцій, клубів і навіть низки політичних партій. Поява цих громадсько-політичних об'єднань цілком справедливо пов'язується з розкриттям правди про сталінські репресії, з критикою застійних брежнєвських часів, з інформацією про жахливий стан національної культури і т. ін.

Саме в період перебудови з'являється Український культурологічний Клуб (УКК), Товариство Лева (ТЛ), розгортає активну роботу Українська Гельсінкська Спілка (УГС), Українська Демократична Спілка (УДС). Ці та деякі інші об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову. Сама ідея створення такого Руху з'явилася в надрах Спілки письменників України, за участю якої було розроблено проект програми Народного Руху. У проекті поряд із загальноперебу-довчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання "керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії".

Незважаючи на шалений тиск "керівної і спрямовуючої сили" тогочасного суспільства на організаторів Народного Руху, у вересні 1989 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд новоствореного громадсько-політичного об'єднання.

Найсуттєвішою її перемогою стало прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, в якому одержали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон було прийнято старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

У 1990 р. Рух переходить на антикомуністичні позиції. Цей факт одночасно став і свідченням того, що в Україні завершився неформальний (допартійний) етап становлення багатопартійності[9, c. 377-381].

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається з відміни 6-ї статті Конституції СРСР і закінчується серпневими подіями 1991 р. — падінням комуністичного режиму і державності Союзу РСР. Саме в цей час відбулися установчі з'їзди 19 новостворених загальнонаціональних політичних партій і близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за межами України.

Більшість партій створювались не на основі якихось ідей або світоглядів, а об'єднувались навколо лідера або ініціативних груп авторитетних людей. Тому сформована на цьому етапі багатопартійність була надзвичайно багатоманітною, бо головні цілі більшості політичних партій — боротьба проти КПРС, збереження незалежності України, відродження української нації — були спільними.

Заборона Комуністичної партії України, розпад СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови розвитку політичних об'єднань в Україні. Прийняття Закону України "Про об'єднання громадян" (червень 1992 р.) прискорило процес становлення багатопартійності. Почався новий, третій, післякомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні. Цей етап нерідко визначають як мультипартійний, оскільки найхарактернішою його рисою є існування множини різноманітних політичних партій, жодна із яких не може самостійно претендувати на владу.

У сучасному спектрі політичних партій України можна виділити три основні блоки: лівий, центристський і правий. В основу блокової класифікації політичних партій покладено їхню ідеолого-політичну спрямованість (відношення до приватної власності, міра і форми участі держави у суспільно-політичному житті, сутнісне розуміння демократії, ставлення до розпаду СРСР та ін.).

У свою чергу кожне з цих спрямувань має внутрішні відмінності щодо шляхів, термінів, темпів розв'язання переважно тактичних завдань, визначених у політичній платформі партії. Саме такі відмінності й зумовлюють внутрішньоблокову диференціацію політичного спрямування. На ґрунті лівих, зокрема, створюються відгалуження — ліворадикалів (ультралівих); правих — праворадикалів (ультраправих); центристів — ліво- і правощентристів. Останні у свою чергу нерідко "клонуються" і знаходять своє продовження в іншій назві партії, створюючи тим самим атомізовану мультипартійну систему, в якій сам поділ на основні блоки (ліві, праві, центристи) втрачає сенс, а отже, і призначення[5, c. 141-143].

На межі 21 ст. в Україні було створено саме таку партійну систему, одну частину якої презентують власне українські партії (ті, що відстоюють державну незалежність і суверенітет України), іншу — антиукраїнські (ті, що бачать перспективу свого розвитку у федерації слов'янських, а нерідко і євразійських народів, типу СРСР).

Незважаючи на це, у політичному лексиконі найбільше поширеною продовжує залишатися класифікація політичних партій України на ліві, центристські та праві. Лівий блок складають Комуністична партія України (КПУ); Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Комуністична партія України (більшовики) (КГІУ(б) і деякі інші.

Соціальну базу "лівих" становлять в основному колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери, незначна частина робітників та селян. Так, Комуністична партія України у своїй програмі задекларувала, що вона є партією робітничого класу, селянства й інтелігенції. Соціалістична партія України в своїх практичних діях виходить із того, що в українському суспільстві немає класів, бо бідні і багаті — це не класи, тому немає і класової ідеології, солідарності культури, немає загальних ціннісних орієнтирів. Відтак діяльність партійних функціонерів СПУ, за їхнім визначенням, трохи схожа на роботу радянських політичних радників ... в Афганістані. Оскільки специфіка діяльності соціалістів є привабливою для директорату середніх і дрібних бізнесових структур, то вона й імпонує дрібним і середнім бізнесменам, директорам дрібних і середніх підприємств-немонополістів, окремим категоріям науково-технічної інтелігенції. Соціальна база Селянської партії багато в чому споріднена з СПУ, хоч і зорієнтована в основному на селянський електорат, переважно на колгоспне лобі, а нині — на директорів сільськогосподарських кооперативів, незначного прошарку сільськогосподарських виробників. Ідеологічною основою цих партій є марксизм-ленінізм з елементами соціал-демократії (планове господарство, державний патерналізм, зрівнялівка, "інтернаціоналізм" і т. ін.).

Прогресивні соціалісти (ПСПУ) і комуністи-більшовики (КГІУ(б) у своїй діяльності спираються на крайньо лівий електорат, переважно на всіх тих, хто виявив незадоволення політикою керівництва КПУ і СПУ.

Ідеологічною основою діяльності ПСПУ і КПУ(б) є ортодок-сальний марксизм-ленінізм тоталітарного та екстремістського типу. Програмні документи і практична діяльність партій лівого спрямування свідчать про їхню переважну зорієнтованість на марксизм-ленінізм, на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці. Ці партії послідовно намагаються зберегти своє наступництво в соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим.

До власне центристського блоку політичних партій України належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) і деякі інші.

Ідеологічною основою партій центристського спрямування виступають лібералізм (домінанта прав людини, космополітизм) і соціал-демократизм (права особи, соціальний захист її). Ліво-центристський напрям у політичному спектрі України репрезентують: Соціал-демократична партія України об'єднана" (СДПУ(о), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ) і деякі інші. Соціальну опору партій цього спрямування становлять: науково-технічна інтелігенція, підприємницькі і бізнесові структури. Ідеологічною основою їхньої діяльності виступає соціальна демократія (пріоритет прав людини, соціальна справедливість, солідарність, демократія).

Правоцентристський, чи ліберально-консервативний, блок політичних партій України складають: Народний Рух України (НРУ), Партія "Реформи і порядок"(ПРП), Партія зелених України (ПЗУ) і деякі інші.

В основу ідеології правоцентристських (націонал-демократичних) партій покладено принцип єдності національних і особистих інтересів. Програма НРУ розглядає поняття "національна демократія" як синтезуючу ідеологію, на засадах якої і стоїть Народний Рух України. "...Національна демократія, — підкреслюється в програмі НРУ, — ... поєднує вартості консерватизму, лібералізму і соціальної демократії й ставить собі за мету реалізацію цих вартостей у національній демократичній державі європейського типу". Соціальну базу правоцентристських партій становить творча інтелігенція, робітники, селяни, переважно із Західного регіону України. Націонал-демократи виступають за проведення ринкових реформ, духовне відродження, за розбудову незалежної Української держави.

Тотожні завдання ставлять перед собою і партії правого спрямування. Саме державотворчу, за своєю сутністю консервативну ідею покладено в основу діяльності правих партій: Української республіканської партії (УРП), Конгресу українських націоналістів (КУН), Української консервативно-республіканської партії (УКРП), організації Українських націоналістів (ОУН) і деяких інших. Головному завданню — розбудові державності — ці й подібного їм спрямування партії схильні підпорядковувати й інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні і духовні).

Ідеологічною основою цих партій виступає націоналізм, який виходить із пріоритету прав і інтересів нації над соціально-економічними правами в розбудові Української держави.

У спектрі правих партій окремо слід виділити партії ультраправого спрямування — Українську національну асамблею (УНА), Соціал-національну партію України (СНПУ), Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) і деякі інші. Для діяльності цих партійних об'єднань характерний жорсткий централізм і чітка ієрархія. В організаціях подібного типу завжди розвинутий культ провідників і строге підпорядкування нижчих ланок вищим. Тому в подібних організаціях велике значення надається послухові рядових членів своїм провідникам і безапеляційному виконанню їхніх наказів. У своїй практичній діяльності національно-радикальні партії керуються ультранаціоналістичною, за своєю сутністю фашистською, ідеологією, відстоюють великодержавний шовінізм і антидемократизм.

У партійній структурі України окремо слід виокремити партії, що з'явилися на основі групового інтересу: партію "Жінки України", Всеукраїнську партію жіночих ініціатив, Партію мусульман України, ряд християнсько-демократичних партій та ін.[2, c. 131-134]


Висновки

Таким у загальних рисах є сьогодні партійно-політичний спектр України. Характерною його рисою є багатопартійність, при якій жодна із політичних партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід назвати такі:

1) нерозвиненість соціальної, а отже, і політичної структури українського суспільства;

2) зневіра переважної більшості громадян у демократичних інститутах, що сталася внаслідок стрімкого зниження життєвого рівня населення;

3) відсутність сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії та деякі інші.

Становлення "цивілізованої" багатопартійності в Україні прямо пов'язане з прийняттям Закону про політичні партії. Держава повинна впливати на цей процес, допомагати становленню та функціонуванню громадсько-політичних об'єднань — важливих складників громадянського суспільства.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.





Реферат на тему: Сутність політичних партій і типологія партійних систем (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.