Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Становлення, розвиток та проблеми демократії в сучасній Україні (реферат)

Вступ

  1. Демократія в глобальному контексті
  2. Демократична традиція в Україні
  3. Елементи демократії в історії України
  4. Проблеми розвитку демократії в сучасній Україні

Висновки

Використана література

Вступ

Одна з найістотніших турбот сучасного українського "перехідного” суспільства – проблема самоусвідомлення, самоідентифікації в якісно новому соціальному контексті. Визначення стратегічних і тактичних орієнтирів суспільного поступу, випрацьовування моделі "бажаного стану” суспільних структур та інститутів, з'ясування дійових засобів його досягнення – головне завдання українських суспільствознавців, чільне місце серед яких посідають фахівці з політичної науки.

Копітка праця всіх інтелектуальних сил суспільства уможливила, нарешті, позитивні відповіді на хвилююче усіх запитання "Куди йдемо?”. Ці відповіді частково зафіксовано в Конституції України – у визначенні нашої держави як демократичної, правової, соціально орієнтованої. Названа концептуальна тріада істотно конкретизує напрями руху, переводить дискусію з цього приводу у площину практичної діяльності, спрямованої на реалізацію названих положень, які значною мірою мають характер цільових настанов, ціннісних ідеалів – нормативів.

Ціннісний підхід – типова ознака "людського виміру” політики, суспільного життя взагалі. Поняття "цінність” вказує на те, якого значення надає людина тим політичним реаліям, з якими вона має справу, який сенс для її існування мають суспільна справедливість, рівність, влада, наявність чи відсутність опозиції тощо. Ціннісні орієнтації – надання переваги певним смислам чи відторгнення останніх – є внутрішньою, духовною мотивацією людської поведінки, вони багато в чому зумовлюють діяльнісні програми особистості, її "проект” життя.

На практиці ціннісні підходи та орієнтації проявляються в тих оцінках, які людина застосовує до обставин, політичних подій, життєвих ситуацій та конфліктів, до самої себе.

У структурі політичних цінностей особливе місце посідає демократія, адже правова держава насамперед піклується про реальне забезпечення прав громадян як рівноправних суб'єктів суспільного життя. Ідея соціальної держави, в свою чергу, передбачає створення всіх необхідних умов для реалізації цих прав у їх матеріальному, культурному, духовному вигляді. Демократія, таким чином, є визначальним орієнтиром і обов'язковою умовою усього процесу державотворення, формування суспільства, яке було би здатне забезпечити не просто існування або виживання, а нормальне і повнокровне людське життя за сучасними цивілізаційними стандартами.

1. Демократія в глобальному контексті

Незважаючи на суперечності зовнішнього та внутрішнього характеру, демократія витримала історичний іспит на життєстійкість. Політичні події в Європі наприкінці 90-х років, зокрема, спростували запевнення тих теоретиків, які проголошували, що "вік соціал-демократизму” йде до завершення. Ідея демократії продовжує надихати своїх численних прихильників. У дванадцяти із п'ятнадцяти країн Європейського Союзу правлячими партіями є соціал-демократи, соціалісти, лейбористи і представники інших партій лівого спрямування.

Масовий електорат цих країн, як і раніше, пов'язує саме з ними свої надії на справедливе розв'язання насамперед гострих соціальних проблем, які існують і в цьому розвинутому в багатьох відношеннях регіоні.

Як свідчить соціальна статистика, в країнах Європейського Союзу налічується близько 20 мільйонів безробітних, 50 мільйонів людей потерпає від бідності, 50 тисяч громадян щороку накладають на себе руки. "Це означає, що на Заході формується "суспільство двох третин”, тобто що майже третина громадян перебуває у "маргіналізованому” стані, їх існування соціально не забезпечене.

Ще наявніше потреби у здоровому соціально-економічному розвитку виступають у країнах, що розвиваються. В тому числі і в Україні. Попри всі складності, перешкоди та неузгодження процес демократизації, заснований на принципах політичного та економічного плюралізму, розподілу влади, свободи утворення громадських об'єднань тощо, крок за кроком створює в Україні необхідні передумови для формування суспільної та індивідуальної демократичної свідомості, посилення тенденції демократичної ресоціалізації загалу населення за умов непростої зміни ціннісних орієнтацій.

Як переконує світовий досвід, саме демократія як усталена соціальна цінність є переконливим доказом реальності нової моделі "суспільного договору”, можливості забезпечення "угоди незгодних”, об'єднання заради спільної мети різних за соціальним статусом та переконаннями соціальних груп, тобто виконує винятково важливу функцію суспільного інтегратора ("консенсусна демократія”). Велич і цінність демократії саме й полягає в тому, що вона не лише допускає, але й вважає необхідною постійну дискусію щодо мети загального блага, вільний обмін думками щодо стратегії і тактики найдоцільнішої політичної діяльності, як обов'язкову передумову інтелектуальної мобілізації всіх соціально відповідальних сил.

Демократизація свідомості – перший крок до демократизації всього суспільного життя. Адже справжня демократія не утворюється "офіційно”, вона формується в глибинах та "закутках” суспільного життя і громадської культури, зростає знизу. Тільки в такому разі демократія виступає принципом організації життя соціуму в цілому, проявляє себе як духовна та ідеологічна засада, що забезпечує стабільність держави, її орієнтацію на людину як на найвищу соціальну цінність.

Саме в цьому значенні полягає гуманістичний сенс демократії, її "призначення”. Як справедливо підмітив свого часу Дж. Дьюї, демократія – це більше ніж форма правління, це насамперед форма спільного життя людей, їх загального досвіду, їх взаємодії. Демократія у сучасному розумінні насамперед являє собою систему державних, громадянських, ідеологічних інституцій, покликаних не лише забезпечити народоправство, але й створити всі необхідні умови для цивілізованого життя людей. У цьому аспекті демократія набуває насамперед значення політичної цінності. Адже у її первісному сенсі демократія є ніщо інше, як визначення однієї із форм державності.

Людина у статусі громадянина існує лише у державі, її особиста свобода і права можуть бути гарантовані лише законом. Сильна, незалежна держава з розвинутою правовою системою – визначальна умова існування та реалізації всього "набору” демократичних цінностей. Адже демократія не може задовольнити громадян своєю політичною формою (правова держава), вона набуває значення соціальної демократії, тобто суспільної системи, яка безпосередньо і на гідному людини рівні задовольняє її розумні потреби і водночас сприяє саморозвитку ініціативи і самодіяльності.

Демократія, яка не виражає життєві інтереси людей, позбавляється їхньої підтримки, приречена на те, щоб виконувати лише ритуальну роль, бути формальною, удаваною. Будь-яка ідея посоромлює себе як тільки вона відокремлюється від інтересу. Це зауваження К. Маркса повною мірою стосується демократії. В разі, коли демократичні за заявами і намірами державні програми та дії політиків не сприяють поліпшенню життя людей, а, навпаки, погіршують його, вони обертаються на звичайну політичну риторику. За таких умов комунікативні, спонукальні, виховні функції політичної демократичної культури залишаються "річчю в собі”, замість інтеграції спричиняють розшарування суспільства, посилення соціальної напруги.

Демократія, далі, це і цілком конкретна риса типу світоглядної культури суспільства та окремого індивіда. Демократичні погляди, демократичний стиль життя – візитна картка державного службовця, вченого, письменника, дипломата, який є прихильником і носієм демократично зумовлених цінностей, керується ними у своїй діяльності. Тому демократія є духовною, гуманістичною цінністю, і її формування є одним із напрямів суспільно-освітньої та соціалізуючи - виховної роботи.

Суспільствознавчі, насамперед політичні, науки з'ясовують весь спектр ціннісних значень демократії – політичний, соціальний, духовний. Це непросте теоретичне завдання. Багатоаспектність феномена демократії, їх багатовимірність – адже існує понад 200 понять демократії – фіксується розгалуженим смисловим рядом визначення її форм, різновидів, проявів та ознак: "політична демократія”, "економічна демократія”, "виробнича демократія”, "громадська демократія”, "військова демократія” тощо.

Політологічна думка зафіксувала і наявність, так би мовити, "негативних” проявів цього типу ціннісного виміру соціального світу: "тоталітарна демократія”, "олігархічна демократія”, "тіньова демократія”, "нерозумна демократія” і навіть "кримінальна демократія”. Теорія демократії останнім часом збагатилася цілою низкою понять, які персоніфікують різні моделі здійснення та функціонування демократичних інститутів: ”представницька демократія”, "учасницька демократія”, "пряма демократія”, "дорадча демократія”, "радикальна демократія” тощо.

Поняття демократії нині набуло статусу провідної категорії суспільствознавчої науки, демократичний устрій соціального життя переважна більшість теоретиків та практичних політиків визнає найбільш досконалим. Демократичні цінності – свобода, справедливість, незалежність, самобутність, рівність тощо – чи не найцінніші надбання людства, з якими воно вступає у новий вік свого існування і на ґрунті яких будуватиме цивілізацію ХХІ століття.

Політологічний аналіз феномена демократії дає змогу зрозуміти її блага, турботи і проблеми, виявити притаманні їй суперечності й парадокси, сильні і слабкі сторони.

Почнемо з того, що далеко не всі політичні мислителі – як минулі, так і сучасні – визнають демократію як безумовну цінність. Відверто зневажав демократію такий видатний грецький мислитель, як Геракліт. За те, що жителі його рідного міста Ефеса, діючи "як більшість”, вигнали Гермодора – "найкращого” серед них із словами "між нами нікому не бути кращим, а якщо є такий, то бути йому на чужині і з чужинцями”. Геракліт побажав їм, щоб вони "повісили один одного”.

За визнанням іншого, не менш відомого, античного філософа і політика Платона, демократія як форма правління розташована між охлократією (владою натовпу) і тиранією. Платон був глибоко вражений тим, що його вчителя Сократа засудили на смерть саме у "демократичний” спосіб. Народне журі кількістю 501 особа, в складі якого були простолюдини – ремісники, торговці, моряки, причому у віці не молодше 30 років, більшістю голосів – 280 "за” і 221 "проти”, змусило великого мудреця випити отруту із чаші.

До речі, звинувачення, пред'явлені Сократу, за своєю суворістю аж ніяк не тягнули на смертний вирок. Його, наприклад, звинувачували у "розбещуванні молоді”, адже він закликав не вірити "істинам”, а шукати їх! Цікаво зазначити, що ініціатори смертного вироку самі невдовзі були покарані – Мілета, головного обвинувача Сократа, стратили, інших засудили на вигнання.

Арістотель, який, як відомо, вважав, що кожний вільний громадянин є за своєю природою політичною істотою ("зоон політікон”), втім, також, як і Платон, зневажливо ставився до демократичної форми правління. Пересічні громадяни (старогрецькою мовою – "idiotes”), на його думку, з легкістю здатні підпасти під вплив безсоромних і неосвічених демагогів.

Історія ХХ століття підтвердила справедливість цього прозорливого застереження античного мудреця. Як відомо, у демократичний спосіб до влади прийшов такий зловісний диктатор, як Шикльгрубер-Гітлер. Серед його виборців – звичайних людей (бундесбюргерів) робітники становили 70 відсотків. Німецький політолог Макс Вебер, який помер задовго до приходу Гітлера до влади, прозорливо передбачав ту політичну модель, у яку нацистський рух розвинув "традиційну модель західної демократії”. "Немає сумнівів у тому, що цей зв'язок з демократичними настроями, почуттями через зв'язок з партійною системою і навіть через включення специфічного плебісцитарного інструменту мав значення для зльоту фашистської диктатури”, – зазначав американський політолог Т. Парсонс.

Інакше кажучи, до схеми логіки можливої трансформації народоправства Платона – демократія – охлократія – тиранія –політична дійсність внесла одну, але значну ремарку – перехід до тиранії можливий і минаючи стадію "правління натовпу”. Новітня історія дає свіжі ілюстрації взаємодій демократії та диктатури – вибори президента Іраку С. Хусейна дали результат, яким не можуть похвалитися навіть однопартійні системи – його кандидатуру схвалили дев'яносто дев'ять відсотків виборців!

2. Демократична традиція в Україні

Ідея демократії не була безроздільно пануючою і у свідомості українських політичних діячів. Теза Михайла Грушевського про "одвічний демократизм” українського народу, яка зумовлювала концептуальні підвалини ідеології української соціал-демократії ХІХ-ХХ століть, зустрічала різку опозицію з боку прихильників ідеї клерикальної держави (С. Томашевський), мілітаристичної держави (В. Кучабський), "націократії” з правовою монархією (В. Липинський). "Я не демократ, – проголошував останній, – я не визнаю за народом нічим не обмежених, самодержавних, суверенних прав...”.

Ідеали демократії були і залишаються об'єктом гострої критики з боку ідеологів радикального націоналізму. Втім, сам факт існування демократії як стійкої багатовікової традиції суспільно-політичного життя свідчить про її незаперечну життєздатність. Як ідея, принцип, якісний показник сутності політичного життя демократія здатна реально існувати і працювати лише за умов, коли переважна більшість населення сприймає її як загальносуспільне благо, за умов існування стійкого інтересу до цінностей демократичного способу життя, потреби у демократично влаштованих суспільних інститутах.

Доречно зауважити, що значення демократії змушені визнавати й ті, хто принципово дотримувався зовсім інших політичних ідеалів. "Важко сказати, яка форма правління гірша, до того ж усі вони погані, – бідкався Джон Байрон. – А демократія – найгірша, адже що таке демократія, як не аристократія негідників?” Поділяючи цю тезу, такий знавець практичної політики, як Дж. Черчілль, зазначав: "Ніхто не претендує, що демократія є досконалою і всевидющою. Насправді можна визнати демократію найгіршою формою правління, якщо не брати до уваги всіх інших, випробуваних людством”. Це парадоксальне визнання демократії як "найменшого зла”, втім, утворило своєрідний пароль для всіх, хто не полюбляє демократичні ідеали.

Але демократичні ідеї в цілому відповідали "західному менталітету” з його культом індивідуалізму та свободи, насамперед підприємницької. До речі, саме такі особливості демократії "західного типу” спричиняють її несприйняття з позицій іншої, східної, ментальності. Як пише французький політолог М. Єрме ("Народ проти демократії”), населення країн так званого "третього світу” взагалі не відчуває ніякої потреби у демократії.

Повертаючись до історії західної демократії зазначимо, що протягом свого існування вона нагромадила величезний досвід організації "зверху” і самоорганізації, як ми тепер можемо сказати, у синергетичний спосіб. Втім, наприкінці ХХ століття дедалі виразніше стали проглядати вади "старої”, "втомленої” демократії, які були зафіксовані у численних творах політологів і фахівців з політичної філософії.

Світовий досвід, узагальнення та перестороги класиків політичної науки переконливо свідчать: сакралізація демократії – річ небезпечна. Сучасні теоретики демократії, досліджуючи реалії політичного життя розвинутих країн, застерігають проти її абсолютизації. "Реальні демократії”, як і раніше, залишаються варіантами того соціального порядку, в якому керуючі панують над керованими, – зазначає М. Єрме.

Чимало західних дослідників, фіксуючи зростаючі масштаби "неучасті”, факти "відсутності більшості”, "краху консенсусу”, напругу між популістськими вимогами демосу і потребами ефективного управління, пишуть про "відкат демократії”, її "незавершеність”, зазначають, що на рубежі ХХ–ХХІ століть часи стійких "недемократій” вже минули, але епоха стабільних демократій ще не настала (С. Гантінгтон. Третя хвиля. Демократизація в сучасному світі. 1992).

Визнання демократії як соціальної цінності, зазначає італієць В. Парето, зовсім не означає, що вона є абсолютною цінністю. На його думку, такий феномен суспільного життя, як демократія, також не уникнув фетишизації, як і аналогічні персоніфіковані "соціальні божества” – Прогрес, Пацифізм, Соціалізм. Популярний французький соціолог Р. Арон звертав увагу на доцільність констатації відомого політичного філософа А. де Токвіля ("Демократія в Америці”) про те, що демократичні суспільства можуть бути як ліберальними, так і деспотичними. "Будь-яка демократія еволюціонує до централізації. Вона, отже, переходить у певний деспотизм, що загрожує перерости у деспотизм окремої особи. Демократія постійно багата на загрозу тиранії більшості”. До речі, ця думка перегукується з аналогічним судженням Платона...

Один із законодавців сучасної політологічної моди німецький філософ Юрген Хабермас, у свою чергу, рішуче критикує "західну модель” розвинутого демократичного лібералізму, атестуючи її як "плебейську”, популістську: "міра ліберальності, за яку боролися на Заході, вичерпана”. Визнаючи, як і багато інших теоретиків, переваги демократії, Хабермас наполягає на тому, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб'єкт-об'єктних відносин (керуючі-керовані), а на механізмах "комунікативної поведінки”, тобто суб'єкт-суб'єктних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини "приватної”, що передбачає як головну демократичну процедуру "діалогову комунікацію” державної влади і "вільної громадськості”.

Своїми працями ("Теорія комунікативної дії”, "Мораль і комунікація”) Юрген Хабермас започаткував розробку проблематики демократії у її соціально-ціннісному значенні – "соціальна демократія”, своїм авторитетом підкріпив лави прихильників "людського виміру” політичних інституцій.

Система суспільної демократії не може бути гарантована лише державою, якою б сильною і соціально орієнтованою вона не була. Класики політичної філософії підкреслювали, що альфа і омега демократичного устрою життя – це людська свобода, яка визначається розвитком і співвідношенням трьох основних форм соціального існування індивіда: держава, громадянське суспільство, сім'я.

При цьому саме "сім'я та громадянське суспільство складають передумови держави”. (К. Маркс "Критика гегелівської філософії права”). Демократія у її справжньому людському значенні є, за словами Маркса, "повернення державного ладу до свого дійсного підгрунтя”, повернення до "реального народу”, її утвердження як власне народної справи. В такій демократичній системі не людина існує для держави і закону, а держава і закон мають слугувати людині.

Приміряючи ці справедливі тези до сучасних реалій українського політичного життя, ми переконуємося, наскільки політична практика сьогодення далека від зазначених ціннісних критеріїв "справжньої” демократії. В ході політичної реформи, яка відбувається в нашому суспільстві, виникла проблема участі вищих державних посадовців у політичних, зокрема виборчих заходах, можливості використання ними так званого "адміністративного ресурсу”.

Одна із форм реакції "згори” на цю ситуацію – запровадження посад "державних секретарів”, які мають бути за всіх обставин провідниками "державної лінії”, з урахуванням можливості міністрів бути водночас і політичними діячами. Не торкаючись питання, наскільки держслужбовці здатні бути цілком "нейтральними” щодо політичних пристрастей, зазначу доцільність забезпечення стабільності роботи державного апарату, його служіння загальнодержавним, а не партійно обмеженим інтересам. Стабільність державного управління дає можливість концентрувати суспільний досвід. "Міністр не завжди краще чиновника знає, що треба робити. У більшості випадків – гірше”, – констатує французький соціолог Р. Арон.

До цього додамо ще одну афористичну фразу, яка наголошує на важливості саме державного підходу до політики: "Політик розмірковує про майбутні вибори, тоді як державний діяч думає про майбутні покоління”. Тому винятково важливою теоретичною і практичною проблемою суспільного життя є з'ясування тих суперечностей, явних та латентних загроз і перепон, які супроводжують складний процес формування демократичної свідомості та культури демократичних перетворень.

Одна із таких загроз, як з'ясовує політологічна наука, корениться в механізмах державної влади, яка часто-густо реалізується далеко не демократично мислячими особами (бюрократія). Взаємини бюрократії та демократії досить суперечливі. З одного боку саме розвиток бюрократії сприяв становленню демократії як своєрідного антипода. З іншого – надмірне зростання бюрократії та посилення її влади – безсумнівна загроза демократичним інститутам.

Адже сама природа державних чиновників, як це переконливо показав Макс Вебер, часто-густо спричиняє їх бажання видати власні інтереси за загальнонародні. Характеризуючи професійних політиків, Вебер зазначає, що є два способи зробити із політики свою професію: або жити для політики, або жити за рахунок політики і самою політикою. За рахунок політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело доходу. Прагнення використати своє службове становище у власних інтересах – одне із нездоланних у діяльності служителів влади. При цьому немає значення, в якій державі і якому народові цей чиновник служить. Ф. Енгельс, наприклад, пророкуючи виникнення майбутніх соціалістичних держав, попереджав, що робітничий клас – гегемон у цих державах "має убезпечити себе проти своїх власних депутатів та чиновників”, а В.Ленін у 1918 році з гіркотою визнавав, що нова "пролетарська бюрократія” ще гірша за царську.

3. Елементи демократії в історії України

Повертаючись до української дійсності, зазначимо, що корумпованість держслужбовців за умов розбудови незалежної української державності не лише не зникла, а, навпаки, набула нових загрозливих масштабів і вимірів. Корупція – це справжній тріумф антидемократизму. Армія корумпованих "слуг народу” самим фактом свого існування сприяє відчуженню громадян від влади і держави, знецінює демократично спрямовані гасла і програми. І не випадково, за матеріалами соціологічних досліджень, лише 9,4 відсотка представників наймасовішої категорії нашого населення – "середній клас” – відчувають себе господарями своєї держави. Переважна кількість – майже 83 відсотки себе такими не вважають.

На слабку втіху нашим співвітчизникам слід сказати, що корупція за останні десятиріччя із явища "аномального” перетворилася на нову звичайність, своєрідну "норму” й у країнах розвинутої демократії. Французький політолог Ален Котта визнає, що розвиток ринкових відносин супроводжується процесом "стихійної демократизації” корупції. Загальне поширення корупції робить контроль над нею "майже символічним”. Тому єдине, що може дозволити собі суспільство, – це запобігати "надмірностям” у цьому процесі.

Корумпованість держслужбовців, продажність, відверта заангажованість частини депутатського корпусу – не єдина загроза демократії. Розгортання демократичних перетворень гальмується і тим, що демократична процедура обрання законодавчої влади і керівника держави за умов концентрації влади, посилення її провідної ролі в процесі прийняття рішень ("центромація”) девальвує саме поняття демократії як управління самого народу.

Адже занадто централізована влада прагне підпорядкувати собі й інститути громадянського суспільства, обмежує права громадян, свободу слова та інші людські свободи. Томас Джефферсон, автор Декларації незалежності США, ще два століття тому прозорливо підмітив: "173 депутати, безсумнівно, будуть пригнічувати народ так само, як і один. І у парламенту в руках може опинитися абсолютна влада, і у президента або у когось іншого. Законодавча влада може все захопити у свої руки, а захопивши все, вона може звести все до однієї людини, яку назве головою”.

За своєю природою демократія продукує певне недовір'я до влади, до її "нагромадження” та абсолютизації. Ось чому засновники демократичних систем прагнули втілити у державний устрій максимум "опонуючих” механізмів, які б не допускали надмірної концентрації влади не лише в однієї особи, але навіть в одній із трьох гілок влади ("збалансована демократія”). Тому важливою теоретичною та практичною проблемою є з'ясування "межових можливостей” влади, сприяння її децентралізації, розширенню повноважень місцевих виборних органів, формуванню культури самоврядування, становленню цивілізованого громадянського суспільства.

Сприяючи утворенню громадянського суспільства, держава тим самим зміцнює підвалини свободи. Розгалужена мережа громадських установ і органів місцевого самоврядування, розвиток добровільних асоціацій та жорстко визначеної відповідальності чиновництва – запорука міцної та здорової "зрівноважувальної демократії”. Демократія, таким чином, – це не тільки і не стільки форма державного устрою, а режим існування і життєдіяльності всіх структур і систем суспільства.

Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і тому виступає як благо для тих, хто потребує свободи.

Однією з центральних проблем забезпечення свободи є вирішення питання про свободу інформації. Інформаційна система стала хребтом сучасного суспільства. Ця констатація промовисто говорить про значущість у житті суспільства засобів масової інформації, які покликані бути одним із захисників громадянської свободи.

Інформація – це справжня "валюта демократії”. Право на чесну, об'єктивну, повну інформацію – одне з визначальних демократичних прав. Втім, за наслідками соціологічних опитувань 727 журналістів з усіх регіонів України становище із свободою інформаційного слова в Україні далеке від оптимального. Переважна більшість журналістів (понад 86 відсотків) визнає існування політичної цензури. На діяльність ЗМІ, на їх думку, найнегативніше впливають кримінальні клани, адміністрація Президента. І не випадково майже 80 відсотків громадян вважають професію журналіста небезпечною.

Звичайно, проблема свободи слова, інформації взагалі має розглядатися і крізь призму професіоналізму, відповідальності й незаангажованості самих працівників ЗМІ. Проблема свободи взагалі характеризується суперечливістю: "свобода для...” (позитивна свобода) опонує "свободі від...” (негативна свобода). Її розв'язання має враховувати загрози "нерегульованої демократії”, яка спонукає до суспільної анархії. Але незаперечним є те, що справжня демократична система цінностей має спиратися на політичний плюралізм, позбавлений сприйняття опонентів у категоріях "образу ворога”. Автономія слова, думки, судження, право громадян на незалежну інформацію – одна із підвалин і цінностей демократії.

Тільки з урахуванням зазначених умов, а їх перелік тут далеко не повний, демократія здатна слугувати принципом організації життя соціуму в цілому, сприяти перетворенню жителів тієї чи іншої країни на патріотично мислячий народ. А це, у свою чергу, є запорукою стабільності суспільства, гарантією його стійкого розвитку.

Соціальна надійність держави – цінність, вартість якої значно зростає у часи лихоліття, кризових невизначеностей. Здатність демократично влаштованого суспільства сприяти соціальному миру, соціальній злагоді, втім, характеризує насамперед "зовнішню” функцію демократії, той соціальний простір, суспільні обставини людського життя, які вона забезпечує. Головна цінність демократії, її кредо – визнання людського життя найвищою цінністю, а права людини – головним показником цивілізованості суспільства. Демократія – не лише політична, а й соціальна і моральна категорія, адже вона покликана "олюднити” державу, надати їй гуманістичного значення.

Звернімося ще раз до палкого прихильника ідеї демократії –Михайла Грушевського. "Українська демократія, – писав він, – повинна перейнятися почуттями державності – патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, усе будувати на державному фундаменті, а від держави, навпаки, жадати забезпечення своїх потреб і здійснення своїх жадань соціалізувати державу і заразом удержавнювати соціальне життя в широкому значенні цього слова”. Ідея "олюднення держави”, її соціалізація, за висловом М.Грушевського, – одна із відправних у сучасній політичній думці. Держава – це "ще не сосуд людяності, але вона пропонує нам засоби, за допомогою яких ми здатні олюднити державу”.

Демократія має безсумнівне моральне значення. Вона утворює той життєвий суспільний простір, який забезпечує рух до єднання соціально існуючого і морально "повинного”, утворює духовний клімат, в якому моральні доброчинності існують не всупереч обставинам, а саме завдяки їм.

Цінності демократії – гласність, змагальність, виборність, альтернативність, підзвітність та моральні чесноти – гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага взаємопов'язані і взаємозумовлені, вони "підживлюють” одна одну, утворюють особливий духовний простір, в якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні – нейтралізуватися й блокуватися.

Залучаючи людей до різноманітної політичної діяльності, демократія сприяє розвитку людини як моральної особи, формує в ній почуття власної гідності, що є головною умовою існування громадянина у його стосунках з державою, владою. На думку німецьких соціал-демократів, які плідно попрацювали над тим, щоб надати Німеччині соціального характеру, визначальною цінністю є гідність людини. "Люди народжуються вільними і рівними в людській гідності і правах”, – проголошує програма СДПН (1989 рік). В ній зазначається, що справедливість базується на рівній повазі щодо гідності всіх людей. Вона вимагає однакової свободи, рівності перед законом, рівних можливостей у політичному й соціальному житті, а також соціальної захищеності.

Гуманістична спрямованість визначає всі інші ціннісні демократичні уявлення, підпорядковує їх цьому принципу. Примітно й те, що принцип пріоритету людської гідності в програмі соціал-демократів органічно поєднується з орієнтацією на створення "солідарного суспільства”, в якому вільнодіючі індивіди вирішуватимуть спільно визначені соціальні завдання. Тільки спільні дії, а не егоїстичний індивідуалізм, створюють і забезпечують передумови для індивідуального самовизначення.

Концепція "соціальної держави”, складовою якої є "соціальна демократія”, втім, у наші дні вже не сприймається як панацея від усіх суспільних лих і негараздів. Її критики небезпідставно вказують на те, що постійне збільшення державних інвестицій та субсидій у соціальну сферу, підвищення заробітної платні, яке не збалансоване з рівнем продуктивності праці, невиправданий "патерналізм” породжують психологічні та соціальні настрої утриманства, заважають розвиткові індивідуального підприємництва, обмежують ініціативну енергію людини.

Втім, формування демократичної свідомості й культури демократичного життя в Україні потребує ретельного опрацювання того цінного досвіду, який нагромадили країни розвинутої демократії. До цього досвіду, зокрема, входить розвиток засад прямої демократії. Одним із її конкретних проявів є практика широкого використання референдумів, всенародних опитувань. Типовим прикладом "демократії референдумів” є Швейцарія, де систематично проводяться такі заходи публічної демократії як на державному, так і на кантональному рівнях і є обов'язковими та факультативними. Практика референдумів – матриць прямої демократії, її попередні процедури, зокрема, формування проблеми – запитання, обговорення, узагальнення думок, відповідей – стимулює розвиток народної ініціативи, формує почуття соціальної (колективної) відповідальності за долю держави і суспільства.

Проникаючи в суспільну свідомість та психологію і закріплюючись в них, "референдумна демократія” формує ліберальний тип особистості, яка, з одного боку, інтегрується в загальну спільноту, виступає як свідома частка народу, а з іншого, зберігає свою індивідуальність, демонструє незалежність власного політичного судження. Суспільно-інтегративна функція референдумів досить вдало поєднується з функцією захисту "меншини”, в тому числі національної. І не випадково Швейцарія, ця альпійська республіка з поліетнічним населенням і державною багатомовністю, вигідно вирізняється серед своїх європейських сусідів досить спокійним та стабільним соціальним життям.

Уміння розвивати демократичні процеси з оглядом на національний чинник має велике значення. Адже і в Україні особливості демократичних перетворень багато в чому визначаються таким чинником, як поліетнічний склад її населення. Успіх справи будівництва цивілізованої держави – України буде зумовлений і послідовністю державної національної політики, реалізацією її демократичних інтенцій. Адже розвинута ідея демократії йде значно далі звичайної етнокультурної спільності роду, долає ті ізоляціоністські тенденції, які притаманні процесу етнічної самоідентифікації і формуванню національної держави.

Формування системи національної демократії здійснюватиметься тим успішніше, чим ретельніше буде врахований і творчо засвоєний новітній досвід тих новацій, якими позначена сучасна концепція демократії. Йдеться, зокрема, про той величезний зсув, яким позначається нині демократичний простір. Від колишньої демократії полісу – міста – держави він розширився до нації – держави і цілих об'єднань демократичних країн, таких як Європейський Союз.

За останні десятиріччя істотно змінилася сама демократична теорія. Адже вона від ідеї суспільної угоди стосовно невеликої спільноти людей тепер застосовується широкомасштабно. Її новими вимірами є представництво, розширений простір, визначення меж участі, різноманітність, конфлікти, поліархія.

Моністична, "однолінійна” модель демократії змінюється її плюралістичним антиподом. Чимало фундаментальних принципів демократії, насамперед рівність, справедливість, свобода, незалежність (автономія), істотно корегуються, наповнюються новим змістом. Справедливість як базова цінність демократії у її сучасній інтерпретації поповнюється положенням про "диференційовану рівність”, соціальна справедливість допускає "обмеження рівності”, якщо це відповідає загальносуспільному благу ("рівна нерівність” Дж. Роулса).

Демократичний ідеал як відбиття загальної солідарності (принцип полісної общинності, колективізму, спільноти) уточнюється відповідно до зростання уявлень про цінність індивідуальної свободи – "досвід особистості”, появи нових форм об'єднання, комунітарний рух. "Традиційні колективні цінності поступилися місцем цінностям, згідно з якими люди об'єднуються один з одним задля відстоювання своїх власних інтересів. Традиційна суспільна солідарність звільнила шлях для нових форм етичного індивідуалізму”, – констатує англійський професор Річард Сахва.

4. Проблеми розвитку демократії в сучасній Україні

Формуючи політичну демократичну культуру українського суспільства, слід зважити і на непрості взаємини демократії з практикою ринкових відносин. Досвід демократичних країн з розвинутою ринковою економікою переконливо свідчить, що безпосередній зв'язок між демократією і ринком є скоріше винятком, ніж правилом. На власному досвіді легко переконатись у тому, наскільки важко поєднуються в умовах України фахова діяльність володарів інтелектуальної власності – людей науки та творчої праці – з практикою ринкової стихії. Функціонуючи за вимогами масового повсякденного попиту, ринок несумісний із фундаментальною наукою, високим мистецтвом та освітою. Справжня культура не може і не повинна бути об'єктом ринкових стосунків. Ринкова економіка зовсім не тотожна "ринковому суспільству”. Навпаки, ці поняття антиподи. Як і чисте повітря, культура належить до суспільних благ, збереження і примноження яких є обов'язковою прерогативою держави.

Сучасний процес демократизації суспільного життя України позначений не лише складностями духовно-ідеологічного самовизначення, суперечливістю процесів "відродження” і "модернізації”. Головна особливість державного будівництва, здійснення демократичних перетворень в усіх сферах соціуму полягає в тому, що вони відбуваються в гострій ситуації, на фоні незавершення реформ політичних, економічних і соціальних інститутів.

Сучасний політичний устрій України являє собою конгломерат елементів президентського правління, парламентської республіки, системи радянської влади на місцях та елементів "тіньового”, нелегітимного управління. На відміну від більшості європейських країн в Україні ще не сформувалися впливові політичні партії, які здійснювали б політичну мобілізацію мас саме на демократичні перетворення. Енергія інтелектуальних сил, ангажованих до політичної діяльності, часто-густо використовується нераціонально: значна частина партій здебільшого кристалізує конфліктні інтереси, суспільні розбіжності та суперечності.

Серйозною перешкодою вітчизняному процесу демократизації є відсутність належної правової бази. Невирішеність у законний спосіб проблеми власності, її напівстихійний перерозподіл призводять до різкого соціально-майнового розшарування населення. Внаслідок значного зубожіння основних верств населення соціальна база демократичних реформацій в Україні виглядає значно вужчою порівняно з такими східноєвропейськими країнами, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина.

Тому не випадково в соціально-економічній структурі українського суспільства спостерігається більше ознак конфліктогенного типу, ніж "нормальної” функціональності. Такі економічні й соціальні реалії не лише дискредитують офіційні демократично позначені декларації, але й працюють на відновлення консервативних настроїв, стимулюють регресивні тенденції.

Суперечністю позначене і питання демократичного узгодження принципу народовладдя ("єдиним джерелом влади в Україні є народ”) з вимогами професіоналізму та компетентності у справах державного управління. Рівність – сутність демократії і найбільша загроза демократії – влучно зазначив український політолог Михайло Комар. А видатний англієць Бернард Шоу дотепно зауважив, що демократія не може стати вище рівня того матеріалу, з якого складені її виборці.

Пересічних громадян відділяє від ефективної участі у політиці й та обставина, що вони часто-густо нездатні усвідомити своє справжнє місце і значення в суспільстві.

Демократія як політичне поняття і управління як фахово-організаційна функція далеко не завжди збігаються. На думку М. Вебера, "справжній чиновник” взагалі не повинен втручатися у політику. Зазначена дихотомія має ще один аспект: співвідношення плюралістичної (принцип загальної участі та відкритості) і елітарної (принцип обраності, винятковості) демократії.

Поняття "демократія” та "еліта” взагалі істотно відрізняються за своїм змістовим "навантаженням” і є своєрідними антиподами. Не випадково сучасна політична лексика часто-густо віддає перевагу іншому терміну демократичного кшталту, а саме – "мерітократія”. Це – така політична верхівка або еліта, належність до якої визначається не соціальним станом людини, не знатністю походження, а власними її здібностями та індивідуальними зусиллями (Майкл Янг, Піднесення мерітократії, 1870–2003, Д. Белл, Становлення постіндустріального суспільства).

Втім, поняття "демократична еліта” посідає у сучасній політологічній літературі помітне місце. Правління об'єднаної і відповідальної еліти стабілізує демократію країн з неоднорідною політичною культурою, як це добре помітно на прикладі Австрії, Голландії, Бельгії.

Висновки

Зазначені обставини, які великою мірою пояснюють і особливості демократичного процесу в Україні (а їх перелік, звичайно, можна продовжити), дають змогу зробити таке узагальнення. Сучасна концепція демократії в її ціннісно-людському вимірі виходить з того, що всі її визначальні чинники, показники і критерії реалізуються внаслідок узгодженої дії всіх складових суспільної системи – економіки і політики, культури та освіти, ідеології та практики. Справжня демократія, на відміну від її сурогатних, або віртуальних, форм ("тіньова демократія”), органічно поєднує свободу із законопослухом; незалежність із відповідальністю; самоповагу, власну гідність із толерантністю до інших. Вона синтезує цінності загальносуспільного з цінностями індивідуального (лібералізм).

У творенні демократії як способу життєдіяльності суспільства важливі всі суспільні "полюси”: державні, демократично спрямовані закони та програми і самодіяльна, демократично визначена ініціатива. Вона формується і розвивається як "згори”, так і "знизу”, зумовлюється дією суб'єктивних і об'єктивних чинників, серед яких особливе місце належить системі демократичного гуманітарного виховання.

Звичайно, "нормальний” демократичний процес, "здорова демократія” можливі лише за умов дотримання суспільного порядку, оптимальної стабільності соціального життя (концепція "організованого суспільства”). Чинники, що заважають утвердженню та розвитку демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії робить процес демократизації надзвичайно важкою справою.

Сучасне українське суспільство, якщо використовувати критерії розвинутої демократії, перебуває в "переддемократичному” стані, який відзначається нестійкістю, наявністю багатьох конфронтуючих тенденцій.

Політична культура, насамперед у її теоретичній формі, з'ясовуючи реальні дилеми та парадокси демократичного процесу, озброює політичну практику методологією їх розуміння та розв'язання, адже багато з цих суперечностей мають агональний (взаємодоповнюючий) характер. Вони можуть бути вирішені за допомогою творчо використаного досвіду насамперед європейських країн з багатовіковим стажем демократичного розвитку, а також досвіду власної демократичної традиції. До неї, зокрема, відносяться поширена в українському селі практика самоуправління ("сільська демократія”), організація міського життя за принципом магдебурзького права, досвід першої української народної конституції Пилипа Орлика, заснованої на визнанні природного права людини на свободу і самовизначення тощо.

Осмислення власних "протодемократичних” ідей і практики з одночасним опануванням світового (європейського) досвіду демократичних перетворень, їх творчим використанням потребує активізації теоретичної діяльності української інтелігенції на цьому напрямі політологічної науки. Грунтовні соціально-філософські, історичні, політологічні та соціологічні дослідження всіх аспектів процесу демократизації в Україні, полілог теорії і практики, історії й сьогодення, демократичних універсалій і національних особливостей – необхідна умова становлення молодої української демократії, збагачення палітри світового демократичного універсалізму конкретними національно-специфічними кольорами.

Використана література

  1. Основи демократії: Навчальний посібник/ Ред. А. Колодій. – К.: Ай Бі, 2004
  2. Поліщук І. Демократичні традиції в Україні // Людина і політика. -2003. -№ 2. - С. 63-69
  3. Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. -2001. -№ 8. - С. 26-32
  4. Сухорукова І. Деякі особливості національної демократії // Культура, Людина і Право. -2003. -№ 9. - С. 6-8
  5. Рубанець М. Народна демократія : історія і сьогодення (концептуальні засади) // Україна і світ сьогодні. -2000. -№ 45. - С. 10-11




Реферат на тему: Становлення, розвиток та проблеми демократії в сучасній Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.