Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Принцип розподілу влади та політичне життя в Україні (реферат)

Зміст

1. Вольове начало у владному феномені

2. Функціональна роль середнього класу в українському суспільстві

3. Принцип розподілу влади: історія розвитку та його реалізація в Україні

4. Політичне життя, законодавство і демократія: проблеми сьогодення

Використана література

1. Вольове начало у владному феномені

Усю історію людства можна представити як боротьбу певних воль за владу. Вона завжди приваблювала багатьох своїми "пороками". Це матеріальний достаток, пільги, повага, авторитет. Недаремно Платон вважав, що лише мудрі люди філософи можуть бути справжніми правителями, бо для них переваги влади не мають значення. Діалектика співвідношення влади та волі досить складна. Ми спробуємо представити своє бачення цієї проблеми і те, як вона вирішувалася в історії філософсько-правових учень.

Ця проблема висвітлюється майже в кожній філософській системі. Значний вплив у вирішенні її має концепція, сформульована Аристотелем. В античній філософії Платон виокремлює в душі вольовий момент. Аристотель іде далі: він розуміє волю як реалізацію морального вибору. Своїх вчителів Сократа і Платона він критикував за виправдання зла. Їх позицію, за якою "ніхто не робить зла по своїй волі", він змінює наступним чином. Людина має нести відповідальність за свої дії. Кожен робить вибір між добром та злом.

Бажання людей, відмічає Аристотель, не збігаються. Виникає конфлікт між людськими бажаннями, що спричиняє свободу волі, яка відіграє визначальну роль у цьому конфлікті. Аристотель відзначає, що погане робити легше, ніж добре, оскільки останнє вимагає набагато більше зусиль. Велике значення у цьому виборі відіграє воля, яка спонукає людину до активної діяльності (політичної або теоретичної). Таке життя, на думку філософа, є справді людським, доброчинним.

Ідеї Аристотеля отримали в історії філософії різне звучання. Геній класичної філософії І.Кант цю ідею перетворив на теорію моральнішого та правового категоричного імперативу. Він розглядав волю як вищий принцип моральності. На його думку, "вона сама для себе закон, незалежно від будь-яких якостей предметів воління". В системі Канта воля виступала механізмом здійснення моральнісного категоричного імперативу: "Чини так, щоб максима твоєї волі могла б мати принцип всезагального законодавства". Закон має визначати волю, яка, в свою чергу, підпорядковується "велінню" розуму. Формула веління зветься імперативом, який не можна не виконати.

Таке розуміння волі та моральності не враховувало суб'єктивних переживань людини, що дозволило Г.Гегелю глибше поглянути на цю проблему. Як справжній діалектик, він розглядає волю як здатність, пов'язану та залежну від бажань, захоплень, потреб та цілей особистості, держави, народу. Тобто, вона є внутрішньою здатністю людини, одиничним, і водночас всезагальною, виражає цілі інших людей (мається на увазі громадянського суспільства, держави). Взаємозв'язок між всезагальною та одиничною волею описує взаємозв'язок прав та обов'язків.

Гегель трактує цю тезу наступним чином: всезагальна воля це закон, індивідуальна воля це виконання громадянами своїх прав та обов'язків. Головне, що зрозумів Гегель: воля переглядається, змінюється під впливом бажань людини. Вона не є сталою якістю. Саме тому може іноді переростати в свавілля, суть якої в тому "щоб робити все, що завгодно". Гегель робить надзвичайний висновок: свавілля це воля, обумовлена природними нахилами та визначаюча себе як свободу.

Мабуть, не випадково, що Ф.Ніцше в трактуванні волі і влади просунувся ще далі. Він розрізняє волю сильну і слабку. Слабка воля це відсутність цілеспрямованості, владності, яка характеризує натовп. Сильна воля, навпаки, притаманна тільки обраним, веде з необхідністю до встановлення влади (5). Таким чином, воля і влада, на думку Ф.Ніцше, це взаємопов'язані характеристики.

Життям рухає волевиявлення, тому в ньому панує боротьба за виживання. Перемагає сильніший. Не треба співчувати слабким, бо це призводить до виродження життя. Мораль це засіб слабких проти сильних. Ця позиція в історії філософії отримала назву "імморалізму". Сильні світу цього створюють історію, механізми влади, тому виходять на надлюдський рівень. Мабуть, тому їм не потрібна мораль.

У сучасній літературі взаємозв'язок між волею та владою доведений факт. Це находить підтвердження в історії права. Так, наприклад, завдяки відсутності волі цар Микола ІІ втратив Російську імперію, а М.Горбачов Радянський Союз. І навпаки, тільки завдяки волі Б.Єльцин став президентом Росії, А.Гітлер став керувати волями і свідомістю мільйонів людей. Щодо останнього, то треба відзначити, що воля його була ірраціональною, сильною, але деструктивною по суті, бо думки інших його не цікавили.

Ці ідеї дуже співзвучні ідеям Ф.Ніцше та завжди обертаються волюнтаризмом. Треба відмітити, що вони і сьогодні приваблюють багатьох. Не випадково, що з'являються фашистські, расистські і скінхедівські організації, в геометричній прогресії зростає кількість релігійних, футбольних та інших фанатів. Ці люди мріють про те, щоб нав'язувати свою волю іншим. Більшість з них свою позицію розцінюють як існуючу поза мораллю.

Проблеми вітчизняної влади можна теж розглядати як зіткнення різних воль та інтересів. На превеликий жаль, ми не раз були свідками прояву саме егоїстичних воль, пов'язаних з особистісними пристрастями, бажаннями, а не виконанням громадських обов'язків. Якщо в людині перемагає ірраціональна або егоїстична воля, то з упевненістю можна сказати, що вона має низький рівень моральності, в своїх діях керується не розумом, а емоціями. Люди, які не можуть керувати своїми почуттями, не повинні працювати у владних структурах, бо це призводить до жахливих наслідків. І прикладів цьому достатньо.

В.І.Мітрохін пише в зв'язку з аналізом цієї проблеми: "Чому в найрізноманітніших за ступенем цивілізованості та стандартами демократизму суспільствах до влади не приходять, або приходять нечасто, найкращі, найталановитіші, найбільш підготовлені до політичної діяльності люди? Чому серед членів законодавчих органів... зростає кількість демагогів та відвертих шизофреників?".

Вітчизняний філософ ХІХ століття М.Я.Грот пропонував такий вихід з цієї складної ситуації. На його думку, в людині взаємодіє двоїстий початок людської волі воля духовна і воля низька, егоїстична. Останню треба підкоряти духовній волі, яка здатна в людині відкрити божественну суть, бо не перебуває в полоні пристрастей і бажань.

Влада, таким чином, є досить складним феноменом і завжди пов'язана з волею, яка може виступати як засобом насильства, приборкання свободи, так і незалежності соціальних суб'єктів. З іншого боку, влада завжди реалізує волю через закони держави, вказівки, постанови, погрози, санкції. Це випливає з самої сутності влади відносин підпорядкування. Волевиявлення влади може носити класовий, груповий або клановий характер і не збігатися з волевиявленням населення. Це передусім залежить від політико-правого режиму держави, який треба не боятися постійно удосконалювати.

2. Функціональна роль середнього класу в українському суспільстві

Актуальність вивчення цього суспільного фактора полягає в тому, що перспективи створення процвітаючої української держави багато в чому пов'язані з формуванням середнього класу як соціальної бази ринкових реформ і активної суспільної сили, що виражає і відстоює інтереси всього суспільства. Чим більша питома вага середнього класу в соціальній структурі, тим менша вірогідність того, що суспільство буде схильне до революцій, міжнаціональних конфліктів, соціальних катаклізмів. Це пов'язано з тим, що саме представники середнього класу є прихильниками еволюційного типу розвитку суспільства, це ті, хто зацікавлені у збереженні того ладу, який надав подібні можливості. Саме тому середній клас розглядається як стабілізуючий чинник соціально-економічної системи, який підтримує її в рівновазі.

Сьогодні існує велика кількість різноманітних підходів до визначення середнього класу, окреслення його основних рис та суспільно-політичних і економічних функцій. Дослідження цього суспільного феномену, викликає інтерес ще й із погляду прогнозування можливої соціальної напруженості, подальшого розвитку всього суспільства, дозволить визначити характер взаємовідносин політичних інститутів і середнього класу в процесі реалізації власних функцій в подальшому.

Середній клас це основна частина соціальної структури суспільства з розвинутою ринковою економікою, його основу складають дрібні, середні власники та підприємці: фермери, менеджери, державні службовці, вчені, лікарі, адвокати, високооплачувана частина інженерно-технічних працівників та висококваліфікованих робітників, люди вільних професій (актори, спортсмени, музиканти, письменники) тощо. Середній клас є економічною опорою розвинутих держав, тому вкрай необачно недооцінювати його роль. Проте для цього необхідно, як мінімум, розуміти, за яких умов, тих або інших, громадян можна відносити до середнього класу, які критерії, запропоновані провідними світовими концепціями середнього класу можна використати з метою визначення українського середнього класу, щоб у подальшому створити умови для розвитку та посилення цього соціального явища.

Критерії віднесення до середнього класу змінювалися протягом історичного розвитку суспільства і спочатку були економічні, з часом до них додалися політичні, культурні і власне соціальні. Таким чином, виходячи із аналізу спільних рис проаналізованих концепцій, середній клас це групи людей, що мають схожий соціальний статус, відповідні йому обсяги влади, розміри і форми отримання доходу і які дотримуються певного способу життя.

Характерним у перелічених концепціях та теоріях є застосування критеріїв для виділення середнього класу, які найбільше відповідають історичному моменту та відповідному рівню економічного розвитку країни:

- рівень економічного добробуту, що дає змогу забезпечити достатній рівень життя;

- соціальний капітал: наявність освіти та кваліфікації, загальний рівень культури, що дає можливість виконувати висококваліфіковану працю та мати відповідний соціально-професійний статус;

- економічна поведінка з орієнтацією на ринкову форму господарювання, економічну свободу, самостійність і незалежність;

- соціально-психологічна спрямованість на сімейний добробут, індивідуальний усебічний розвиток особи;

- критерій самоідентифікації ототожнення себе із середнім класом;

- престижність трудової діяльності, кола спілкування, способу життя, наявність широких соціальних зв'язків, контактів, соціальних взаємодій.

Виходячи з того, що жоден із перелічених критеріїв не дає можливості остаточно дати визначення сучасного середнього класу навіть у розвинених країнах світу, вважаю за потрібне описувати середній клас ще й через виконувані ним функції. Саме це дасть можливість шляхом перенесення західних стандартів на передумови формування українського середнього класу зробити об'єктивну оцінку перспектив формування середнього класу в Україні:

- Соціально-економічна функція середній клас, впливає на ефективний розподіл та рівновагу економічної влади у суспільстві (справедливість доступу до ресурсів та розподілу доходів).

- Економічна функція середній клас основний наповнювач державного бюджету країни, найпотужніший інвестиційний потенціал країни.

- Стабілізуюча суспільна функція прагнення середнього класу до вирішення соціальних конфліктів та протиріч еволюційним шляхом, середній клас вирізняється своєю раціональною поведінкою, як на політичній арені, так і на ринку споживання.

- Освітня функція середній клас сам по собі є носієм як високого, так і достатнього рівня освіти для забезпечення відповідного рівня життя.

- Функція соціального контролю через інститути громадянського суспільства середній клас впливає на державні та політичні інститути.

- Функція управління суспільним розвитком середній клас характеризується інтересом до суспільних справ і стану економіки, розумінням своїх соціальних обов'язків і пошаною до закону.

- Відновлювальна функція висока здатність пристосовуватись до умов суспільної трансформації, можливість представників середнього класу самореалізовуватися в періоди економічної чи політичної нестабільності (транзитивні суспільства), здатність реагувати на виникнення нових технологій і зростання конкуренції в умовах глобалізації.

- Функція носія культурних традицій та культурного інтегратора.

- Соціально-правова функція середній клас прагне займатися своєю економічною діяльністю легально в відкритому та рівноправному правовому полі, мета середнього класу «чесні правила гри».

- Політична середній клас це носій політичної свободи. Він не такий бідний і темний, щоб бути легкопідкупним, і не настільки віддалився від загальнодержавних інтересів, щоб перетворитися на олігархію.

У результаті приватизації і акціонування українських підприємств доступ до ресурсів отримала лише невелика група осіб, яка шляхом лобіювання через владні інституції реалізує власні інтереси та впливає на прийняття соціальнополітичних рішень. Низький рівень життя більшості громадян обумовлений ще й відсутністю доходів від володіння приватизованим майном та дрібного акціонування підприємств, що негативно впливає на психологію власника. В Україні, як у професійних рамках, так і на регіональному рівні, простежується значна диференціація доходів, що в свою чергу поглиблює соціальну напруженість.

Слабке законодавство щодо захисту прав власності, в свою чергу, призводить до нестабільності економічного пожвавлення в економіці України. Проте ця ознака характерна для країн з перехідною економікою. Тож, на мою думку, потенціальний середній клас перебуває в очікуванні позитивних реакцій державних та політичних інститутів на потребу у внутрішньому інвесторі країни та соціальнополітичному «стабілізаторі», а також створенні цими інститутами умов для виконання середнім класом своїх функцій.

Концентрація економічної та політичної влади в руках основних фінансовопромислових груп та широкий вплив транснаціональних корпорацій на прийняття владних рішень веде до використання державних інститутів як інструменту, за допомогою якого вони позбавляються конкуренції на шляху до розподілу ресурсів. Зрозуміло, що зміцнення як економічних, так і політичних позицій середнього класу представляє загрозу для подальшого антисоціального розподілу національних ресурсів. Тому абсолютно логічним виглядає відсутність на даному історичному етапі зацікавленості цих основних гравців у становленні потужного середнього класу основи формування громадянського суспільства в Україні.

Доктор політичних наук, професор Сергій Телешун у своїй статті «Політики зламали «ліфт», газета «День» (№109, 7 липня 2007 р.), висловлює думку про те, що в українському соціумі йде процес великого розчарування, накопичення цивільної агресії. Люди втратили віру в можливість мирного і конструктивного рішення питань для задоволення власних потреб. На сьогодні партії не стали адекватними соціальними структурами, які відображають інтереси суспільства.

Одним із факторів політичної нестабільності може бути неможливість для значної частини громадян повноцінно реалізувати свої права і свободи, це обумовлюється недосконалістю українського законодавства, непрозорістю ухвалень політико-економічних рішень владними структурами, слабкістю інтелектуальної конкуренції та системного контролю за реалізацією ухвалених рішень, високим рівнем корупції в системі державної влади. Ці фактори можуть реально порушити систему суспільних зв'язків, а, отже, й створити „суспільство постійного ризику", при якому тероризм знаходитиме підтримку значної частини громадян.

Отже, з урахуванням функціональної складової ідентифікації середнього класу в структурі українського перехідного суспільства, можна сказати, що в даний час в Україні існує потенційний середній клас, який, за створення певних умов з боку як держави, так і політичної еліти, зможе накопичити ознаки ідеального і трансформуватися в ефективний середній клас.

В Україні потреба владних інституцій у середньому класі виникне після остаточного завершення процесу розподілу державної власності та політико-владних повноважень. Саме влада стане замовником соціальних, економічних, нормативно-правових реформ, направлених на формування середнього класу, враховуючи те, що середній клас зацікавлений у політичній та економічній стабільності своєї країни, політичні та державні інститути будуть зацікавлені у створенні умов для реалізації можливостей середнього класу, а саме: активно брати участь у процесі формування влади та прийняття економічних та соціально-політичних рішень. Суспільство потребуватиме від влади забезпечення основних гарантій, які першочергово стануть основою для виконання середнім класом своїх суспільних функцій.

Реалізація цих гарантій дозволить створити в Україні основи для підвищення ролі середнього класу в суспільстві та його кількісного зростання:

1. Соціально-політичні гарантії:

- збереження сталого політичного ладу;

- підтримка еволюційного характеру реформ.

2. Соціально-економічні гарантії:

- забезпечення власних біологічних потреб;

- створення умов для інвестиційної діяльності.

3. Юридичні гарантії:

- умови доступу до формування та прийняття управлінських та політичних рішень;

- доступ до інформації;

- захист усіх форм власності.

4. Соціально-культурні гарантії:

- рівень освіти та культури;

- створення умов для підвищення соціального статусу;

- забезпечення конкурентного середовища.

Політичні еліти повинні враховувати нагальну необхідність будівництва такого суспільства, де громадянин стане соціокультурною, економічною та інформаційною одиницею, вирішення питання єдиної ідентичності політичного істеблішменту та створення традицій у дотриманні владних домовленостей, проте політичний компроміс неможливий без активної участі українського народу, які легітимізують політичну волю основних гравців.

3. Принцип розподілу влади: історія розвитку та його реалізація в Україні

Ідея розподілу влади виникла багато сторіч тому. Особливий внесок в її розвиток зробили англійський філософ-матеріаліст Дж. Локк (1632-1704) та французький філософ просвітитель Ш. Монтеск'є (1689-1755).

Ідеї Дж. Локка відносно необхідності розподілу влади були викладені в головній його праці «Два трактати про державне правління» (1690). Теорія розподілу влади розглядається як один із способів досягнення цілей і вирішення ряду соціальнополітичних задач, а держава як сукупність людей, які об'єднались в одне ціле під егідою встановленого ними ж закону та створили судову інстанцію, яка є правоздатною вирішувати конфлікти між ними. Вчений вважав, що тільки такий інститут як держава носій публічної влади, здатен захищати права і свободи громадян, гарантувати їх участь в суспільно-політичному житті, досягти головної та великої мети збереження власності, заради якої люди об'єднуються в політичне суспільство. Відповідно до цієї теорії, повноваження приймати закони покладаються на парламент (законодавча влада), повноваження здійснювати їх на виконавчу владу (уряд). Верховною владою є законодавча влада, а всі інші гілки влади підпорядковуються їй, і разом з тим активно на неї впливають.

Ідея розподілу влад у найбільш чіткому та послідовному викладі, була сформульована французьким просвітителем XVIII ст. Ш. Монтеск'є. Його теорія стала частиною теорії правової держави, яка розпочала формуватися у середині XVIII ст. В науковій та учбовій літературі справедливо визначається, що не дивлячись на спільність багатьох положень, які обґрунтовувались Дж. Локком та Ш. Монтеск'є по відношенню до вищезгаданої теорії, вчення Монтеск'є про розподіл влади «володіло значною новизною у порівнянні з попередніми концепціями».

Якщо детальніше розглянути теорію про розподіл влади Монтеск'є, то поперше, відповідно до його поглядів, існує три влади: законодавча, виконавча та судова, які мають бути розподілені між різними державними органами. Якщо ж у руках одного органу сконцентровано більше, ніж одну з цих влад, то з'являється можливість узурпації влади. По-друге, щоб кожна з влад могла контролювати діяльність одна одної, має діяти система стримувань та противаг. Але в теорії Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча влада явно має домінуючу роль.

Ж.-Ж. Руссо, на відміну від Ш. Монтеск'є, вважав, що законодавча, виконавча та судова влади є особливим проявом єдиної влади народу. Погляд Руссо відповідав вимогам часу та обґрунтовував революційні процеси у Франції кінця XVIII ст. Погляди Монтеск'є і Руссо знайшли своє послідовне правове закріплення в Конституції США 1787 року. Преамбула Конституції проголошує: "Ми, народ Об'єднаних Штатів...", відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з утвердженням єдиного джерела влади, в Конституції проводиться чіткий організаційно-правовий розподіл влади, а також відображена система стримувань та противаг: передбачені процедура імпічменту, вето президента та інші інститути, які є складовою частиною сучасного права.

Щодо того, на скільки гілок має бути поділена державна влада, проф. Нерсесянц В. С. визначає: "Якщо механізм держави побудовано на основі розподілу влади, то є тільки органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Там де є розподіл влади, там не буває влади президентської, яка не співпадає з виконавчою, «відокремленою» від законодавчої та виконавчої, і самостійної контрольної влади, яка виходить за межі контрольних повноважень законодавчої, виконавчої та судової. Іншими словами, якщо є розподіл влади, то не можна в один ряд ставити влади президентську, законодавчу, виконавчу, судову, контрольну і т.д. Такий ряд, по суті, заперечує не розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, а розподіл влади взагалі".

Отже, проголошення та реалізація принципу розподілу влади є однією із складових побудови та ефективного функціонування правової держави. Ця ефективність залежить від існування відносно незалежних одна від одної гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, розподіл яких, направлено на утримання від будь-яких можливих зловживань владою. Ці гілки влади мають діяти відповідно до норм Конституції, а не змінювати Конституцію у відповідності зі своїми інтересами. Розподіл влади виражається в розподілі компетенцій, взаємному контролі, системі стримувань і противаг, збалансованості тобто рівновага досягається через процеси взаємопогодження.

Правова держава, таким чином, означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади, не пов'язаної з правом і принципами Конституції. За допомогою принципу розподілу влади державна влада в правовій державі здійснюється правовими способами. Одне з основних призначень цього принципу не допустити узурпацію і зловживання владою.

Для того, щоб зрозуміти наскільки ефективно Україною реалізується цей принцип, необхідно проаналізувати взаємовідносини між всіма гілками влади та визначити місце Президента України в механізмі здійснення державної влади: «Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадянина» (п. 2 ст. 102 Конституції України). Отже, Президент володіє значною кількістю повноважень, при цьому він не належить до жодної з гілок влади. Президент України, крім того формує деякі державні органи, або приймає участь у їх створенні.

На думку деяких вчених наявність у глави держави, крім представницьких, ще й інших широких управлінських повноважень фактично перетворює його на силу, що стоїть над іншими гілками влади. Це суперечить теорії поділу влади, покладеної в основу організації та функціонування державного механізму України. Інші вчені вказують на те, що участь Президента України в системі стримувань і противаг полягає насамперед у здійсненні арбітражної функції. В деяких зарубіжних розвинених країнах арбітражна функція глави держави вже знайшли нормативне закріплення на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції Франції: "Президент Республіки слідкує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також правонаступництво держави". В Україні не існує закону про Президента України, який є необхідною правовою умовою для ефективного функціонування механізму державної влади. Цей закон має чітко визначити механізм взаємодії Президента з гілками влади, громадянами, політичними, партіями, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями.

Отже, аналіз запровадження Україною принципу розподілу влади показує, що принцип здійснюється ефективно тільки у разі конкретного перерозподілу владних повноважень між існуючими гілками влади.

4. Політичне життя, законодавство і демократія: проблеми сьогодення

Політичне життя в Україні зараз свідчить про те, що в державі відбувається активний пошук нових конституційних засобів для здійснення демократичних процедур, утворення оптимальної системи управління суспільством. З цією метою до парламенту внесена значна кількість законопроектів. Але прагнення досягти консенсусу між впливовими політичними партіями у формуванні важливих законодавчих положень не досягає цілі, хоч всі партії виступають з демократичними програмами та за демократичні методи здобуття влади.

Метою конституційних змін в Україні у 2004 році був перехід від президентської форми правління до парламентської. Передбачалось також проведення реформи місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування. Це відповідало реалізації вимог статті 5 Конституції України, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування».

Практично ця важлива конституційна формула досі порушується у деяких випадках навіть прямим протистоянням між вищими органами влади і управління, між органами місцевої влади і управління на місцях, а також як результат подвійного підпорядкування місцевих органів. Такий стан правотворчості прямо впливає на ефективність здійснення органами місцевої влади регіональної політики в Україні, тому що вони одночасно підзвітні і Президенту, й Уряду, а про звіти перед населенням, тобто головним сувереном своєї влади, державотворці не турбуються.

Позитивним і обов'язковим кроком у зміцнення демократії і законності в сучасних умовах має бути реалізація ч.2 ст. 19 Конституції: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.»

Це конституційне положення вимагає прийняття законів про всі державні органи влади і управління, в тому числі про президента, про органи місцевого самоврядування, в яких чітко повинні визначатись їх повноваження і способи їх здійснення. Результатом цих законів має стати розмежування і конкретизація повноважень державних органів, державних посадовців, форми їх взаємодії та підпорядкування, що позитивно впливатиме на зміцнення законності, на стан боротьби з корупцією, на утворення ефективного механізму державного управління.

Визначаючи завдання конституційної реформи сьогодення, необхідно пам'ятати про методи народовладдя і про зміцнення демократії в цілому. Недоліки запропонованих моделей конституційної реформи в Україні впливають на процеси досягнення консолідації влади в суспільстві, консолідації дій між депутатськими фракціями та політичними партіями, між коаліцією та опозицією, між президентом і урядом.

Вагоме значення набуває в зв'язку з цим визначення правового статусу опозиції та коаліції депутатських фракцій. Прийняття законів про ці утворення забезпечить консолідовану демократію, а не безкомпромісну конфронтацію між політичними партіями, фракціями, політичними лідерами, головним завданням яких є задоволення суспільних інтересів громадян України, а не державна посада.

Загальновідомо, що ознаками демократії вважається забезпечення прав і свобод людини, доступ до інформації, регулярне проведення виборів на основі вільних, загальних, рівних при таємному голосуванні, контроль за діями чиновників, додержання законності та інше. Ці ознаки демократії допомагають стверджувати, що в умовах правового регулювання виборчої системи в Україні, вибори посадових осіб, депутатів та місцевих органів влади це не прояв прямої демократії, а тільки участь громадян у формуванні державних органів. Виникає питання про форми участі народу у здійсненні державної влади. У зв'язку з цим важливим завданням нашого законотворчого процесу є визначення форми участі в контролі за діяльністю державних органів громадянського суспільства.

При підготовці проектів законів та пропозицій про внесення змін до Конституції України, привертає увагу питання про визначення шляхів, способів і методів досягнення демократії в цілому: народ проголошується джерелом влади, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Основного закону України). Тобто, механізмом досягнення принципів народовладдя повинні стати державні органи влади і управління.

Використана література:

1. Головченко О.В, кандидат філософських наук, Міжгалузевий інститут управління, м.Київ. Вольове начало у владному феномені

2. Мельник О.О., аспірантка Національної академії державного управління при Президентові України. Функціональна роль середнього класу в українському суспільстві

3. Вершута Н. аспірантка, Денисова Д., Чижик М. магістри Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. Принцип розподілу влади: історія розвитку та його реалізація в Україні

4. Мостовий Г.І., к.е.н., професор, заступник директора з наукової роботи та міжнародних зв 'язків. Політичне життя, законодавство і демократія: проблеми сьогодення





Реферат на тему: Принцип розподілу влади та політичне життя в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.