Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Політичний реалізм та система політичної безпеки України (курсова робота)

Зміст

Вступ.. 3

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти політичного реалізму.. 5

1.1. Поняття політичного реалізму. 5

1.2. Парадигма політичного реалізму. 12

1.3. Політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона. 15

Розділ 2. Особливості теорії політичного реалізму.. 18

2.1. Основні принципи політичного реалізму за Г. Моргентау. 18

2.2. Ренесанс політичного реалізму. 33

2.3. Погляди З.Бзежинського, Ф.Фукоями. 44

Розділ 3. Політичний реалізм та створення системи політичної безпеки України.. 47

3.1. Створення системи забезпечення політичної безпеки України в межах цілісної політики національної безпеки. 47

3.2. Концептуальне забезпечення політичної безпеки України. 51

3.3. Система політичної безпеки України. 54

Висновки.. 62

Список використаних джерел.. 65


Вступ

Міжнародні відносини є одним із найскладніших об‘єктів наукового пізнання. Із давніх-давен вони займали важливе місце в житті будь-якої держави, суспільства. Їх значення особливо зростає нині, коли всі держави вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, що впливають на долю всього людства. Дослідження міжнародних відносин та їх історії набуває особливої ваги в умовах становлення незалежної України як самостійного суб‘єкта міжнародної взаємодії. З найдавніших часів існування людства наука намагалася логічно тлумачити міжнародні відносини. Дослідники виходили з реальної потреби зрозуміти причини війни та миру, пояснити стан взаємовідносин між державами і народами. Вивчення міжнародних відносин потребує нових методологічних підходів, засобів і методів.

На дослідження цих відносин сучасною історичною наукою суттєво вплинуло те, що протягом тривалого часу суспільствознавчі науки перебували під жорстким контролем тоталітарних режимів. Наукові праці повинні були відповідати обов'язковим на той час ідейно-політичним стандартам і бути узгодженими з цілями тогочасної пропаганди. Протягом радянського періоду вітчизняна історична наука фактично розвивалася в умовах однієї методологічної парадигми.

Це, поза всяким сумнівом, негативно позначилося на її розвитку і вплинуло на дослідження міжнародних відносин українськими вченими.

Джерела політичного реалізму сягають античних часів. Засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда, серед усіх його висновків найважливішими є:

від найдавніших часів, зіткнення між племенами і народами відбувалися за володіння найціннішими для господарства землями.

стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни виникають через її порушення.

Іншими прихильниками політичного реалізму були Томас Гоббс, Макіавеллі, Ганс Маргентау.

Особливості: реалісти намагалися подати об'єктивну оцінку тим реальним фактам і процесам, які відбувалися в світі.

Об'єкт дослідження – реальний світ, такий, який він і є. Головний суб'єкт- держава. Суть – конкуренції та конфлікти. Зовнішня політика – реалізація національних інтересів держав (лорд Пальместон).

Сутність МВ – баланс сил на міжнародній арені.

Макіавеллі стверджував, що успішна зовнішня політика має ґрунтуватись на дотриманні таких правил:

· Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратись на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього певних засобів, - нерозумно та небезпечно.

· дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни.

· держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання своїх ворогів.

· жодна держава не повинна вважати будь-який альянс, в якому вона є, абсолютною її безпеки.

· жоден тріумф над іншою державою не є абсолютним.

Різновиди школи політичного реалізму:

- Реалполітика – намагається пояснювати, що війна – невідворотна і до неї треба бути готовим

- Геополітика. „Зовнішня політика держави починається з її географії” Наполеон Бонапарт

- Неореалізм (після ІІ св. Війни) – відповідь на недоліки реалізму.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти політичного реалізму 1.1. Поняття політичного реалізму

Проблему війни та миру розглядали різні теоретичні школи, які намагалися якось структурно систематизувати історичний досвід, це школи – політичного реалізму, політичного ідеалізму, теорії Марксистсько-ленінської направленості та школи західних вчень.

Політичний реалізм представлений працями таких відомих політологів та вчених, як Дж. Белла, Г. Кіссінджера, Г. Моргентау, К. Норра, Р. Макнамарі та Дж. Кеннана . Дослідження цих вчених носять конкретно – історичний, конкретно – політичний та конкретно – публіцистичний характер.

Як уже відзначалося, політичний реалізм аж ніяк не виступає проти міжнародної моралі. З шести сформульованих Гансом Моргентау принципів політичного реалізму три безпосередньо стосуються взаємодії моралі і зовнішньої політики держави. Підкреслюючи існування непримиренних протиріч між універсальними моральними нормами і державними цінностями, Г. Моргентау наполягає на необхідності розгляду моральних принципів у конкретних обставинах місця і часу. Державний керівник не може дозволити собі сказати: "Fiat justitia, pereat mundus" (нехай здійсниться правосуддя, хоч би й світ загинув), а тим більше - діяти, керуючись цією максимою. Інакше він був би або божевільним, або злочинцем. Тому вища моральна чеснота в політиці - це обережність, поміркованість. Про моральні цінності нації-держави не можна судити на основі універсальних моральних норм. Необхідне розуміння національних інтересів. Якщо ми їх знаємо, то можемо захищати свої національні інтереси, шануючи національні інтереси інших держав. Головне при цьому - пам'ятати про існування неминучої напруженості між моральним обов'язком і вимогами плідної політичної діяльності.

З подібним розумінням солідарний, по суті, і Р. Арон, який не поділяє концепції Г. Моргентау щодо національного інтересу. Базуючись на "праксеології" - науці про політичну дію і політичне рішення, Арон дуже скептично ставиться до ролі універсальних цінностей в області політики. В остаточному підсумку він наполягає на тому, що через брак абсолютної впевненості щодо моральності того або іншого політичного рішення варто виходити з урахування його наслідків, керуючись при цьому мудрістю й обережністю. "Бути обережним - значить діяти в залежності від особливостей моменту і конкретних даних, а не виходити із системного підходу або пасивного підпорядкування нормам або псевдонормам. Це значить надати перевагу обмеження насильства покаранню так званого винного, або так званої абсолютної справедливості. Це значить намічати собі конкретні, досяжні цілі, що відповідають віковому закону міжнародних відносин".

Таким чином, в основі політичного реалізму - веберовське розуміння політичної моралі. Дійсно, за М. Вебером, властива політичній моралі необхідність прибігати до поганих засобів знаходить своє логічне завершення в сфері міжнародних відносин. Рахуючи, що вищою цінністю державних діячів є сила відповідної держави, він не тільки усуває з цієї сфери моральний вибір із приводу цілей державної зовнішньої політики, але і, фактично, переносить цей вибір в область засобів, де він також достатньо обмежений, оскільки вирішальним засобом політики Вебер називає насильство. [1, c. 109]

Зазначене розуміння є неминучим для гоббсівської традиції, що розглядає міжнародні відносини як сферу непримиренних моральних конфліктів, які вирішуються насильницькими засобами. Проте і воно далеко не беззаперечне.

По-перше, якими б тендітними і відносними не були універсальні цінності в сфері міждержавних взаємодій, вони проте існують, як існує і тенденція до збільшення їхньої кількості і зростання їхньої ролі в регулюванні міжнародних відносин. З'являються нові цінності, пов'язані з імперативами збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, розв'язання демографічних проблем. У число найбільш пріоритетних цінностей, що набувають усе нових вимірів, висувається дотримання прав людини. Як підкреслює А. Самюэль, сьогодні концепція прав людини наповняється новим змістом, включаючи право журналістів на незалежну інформацію, права особистості на еміграцію і конфесійну свободу, права заарештованих і біженців, права засланих і права дітей. У результаті виникає дійсний "інтернаціонал Прав Людини". Проводяться міжнародні конференції, які стоять над міждержавними конфліктами і мобілізують суспільну думку проти насильства, де б воно не відбувалося - у ПАР або в Іраку, у секторі Газа або на площі Тянаньминь. Уряди відчувають зростаючий тиск, покликаний забезпечити дотримання Хельсінкських угод.

По-друге, навіть якщо погодитися з тим, що вищою цінністю для державного керівника є сила (могутність) його держави, важко заперечити те, що різні лідери мають різноманітні уявлення як про пріоритетні елементи її складу (темпи економічного росту, добробут нації, військова могутність, лідируюче положення в альянсах, соціально-політична стабільність, престиж у міжнародному співтоваристві і т.п.), так і про засоби її досягнення. Достатньо порівняти відповідні уявлення офіційних осіб радянської держави і пострадянської Росії.

Нарешті, по-третє, не задовольняє і те, що політичний реалізм персоніфікує моральний вибір в області міжнародних відносин, віддаючи його "на відкуп" державним лідерам, що неминуче призводить не тільки до морального релятивізму, коли залишається "тільки давати поради правителям і сподіватися, що вони не будуть божевільними", але і до морального прагматизму, тобто до підпорядкування індивідуальної моралі політичній етиці, настільки знайомому нам у часи радянського режиму.

Намагаючись уникнути нормативних суджень, представники модернізму вважають етику несумісною з експериментальною наукою. Водночас деякі з них думають, що в рамках позитивного дослідження можна (а в якомусь ступені і потрібно) брати до уваги визнані в суспільстві норми, якщо розглядати їх як факти. Можна також задатися питанням про ефективність моральних норм. Так, К. Холсті розрізняє три рівні, на яких моральні норми спроможні впливати на поведінку міжнародного актора: рівень цілей, які проголошуються урядом (мир, справедливість і т.п.); рівень методів дії (задекларована урядом відданість деяким принципам поведінки, наприклад принципу ненасилля); усі рішення, які приймаються "hiс et nunc" ("тут і тепер"). Саме останній рівень "важніш усього в етичному плані, тому що саме тут виявляється засіб досягнення державою своїх цілей, і етика видається найбільш застосовною до міжнародної політики". У цілому ж представники даного напрямку сходяться з політичними реалістами в позитивістській спокусі встановити чітку різницю між об'єктивними фактами і цінностями, які, на їхню думку, не можуть зробити якого-небудь істотного впливу на міжнародні відносини, а, навпаки, самі залежать від співвідношення сил між державами.

Проте в дійсності аналіз міжнародних відносин не може не враховувати нормативних суджень і цінностей, які зачіпають такі істотні явища, як мир і війна, справедливість і свобода, інтереси і цілі і т.п. Без цього неможливо зрозуміти мотиви поведінки міжнародних акторів, а значить і приховані пружини функціонування міжнародних відносин, що аж ніяк не зводяться до конфлікту національних інтересів або співвідношення сил між державами.

Таким чином, жодна з розглянутих теоретичних шкіл не може претендувати на остаточне розв'язання питання про сутність і роль моралі в міжнародних відносинах. Проте, це зовсім не позбавляє їх значимості: кожна з них звертає увагу на той або інший аспект, розкриває ту або іншу сторону проблеми, збагачуючи її бачення. Крім того, вони взаємно доповнюють одна одну в тому, що підводять до висновку, тривіального лише на перший погляд, - про дійсну наявність етичних норм у міжнародних відносинах.

Український історик С.Троян узагальнює, що політичний реалізм виходить із конфліктного розуміння всієї системи міжнародних відносин і силового розв'язання проблем. Російський учений П.Циганков зазначає, що саме «політичний реалізм став основою таких широковідомих понять, як біполярна, мультиполярна, врівноважена та імперська міжнародні системи». Додамо, що при цьому доцільно враховувати норми міжнародного права й моралі, але в жодному разі не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

Із вищенаведеного стає зрозумілим, що успішна зовнішня політика та дії держави щодо інших держав повинні опиратися на достатній рівень сили і можливостей; мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні; не допускати посилення й об‘єднання своїх ворогів; жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої; жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожний із них є об‘єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі; виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їх відповідності ситуації. [14, c. 218]

Разом із тим, було б неправильно зводити дану теорію лише до загальних положень. По-перше, політичний реалізм не є монолітом, а його прихильники не демонструють повної єдності поглядів. Пожвавлена дискусія ведеться не тільки між політичним реалізмом та іншими напрямами, але і в межах самої «класичної парадигми» (на це вказують ідеалістичні теорії). По-друге, реалізм не отримав би такого поширення як в академічному, так і в політичному середовищі, якби він не прагнув осмислити під кутом зору наявних у ньому вихідних положень усі актуальні проблеми міжнародних відносин. І те, й інше можна прослідкувати на прикладі праці директора Вашингтонського центру досліджень зовнішньої політики Арнольда Уолферса «Суперечності та співробітництво. Ессе з міжнародної політики». Згідно з позиціями політичного реалізму, він вважав основним мотивом поведінки держав на міжнародній арені національні інтереси. У той же час зовнішня політика різних держав не є автоматичною реакцією на зовнішні виклики. По-перше, вона багато в чому залежить від психологічних особливостей політичних лідерів (про це зазначають прихильники біхевіористичного або модерністського підходу); по-друге, дедалі більшою мірою зовнішня політика визначається зростаючою взаємозалежністю держав, тому міжнародні відносини, які складаються з різноманіття зовнішніх політик різних держав, не тільки не виключають, але і передбачають міжнародне співробітництво, що розуміється як взаємодія між державами. Мабуть, невипадково проблема міжнародного співробітництва все частіше переміщується в центр уваги як академічних кіл, так і державних діячів, міжнародних організацій та інших структур і об‘єднань, що є суб‘єктами міжнародного життя.

Основні ідеї транснаціоналізму були викладені у праці американських учених Дж.Ная і Р.Кохейна «Транснаціональні відносини та світова політика». Вони стверджують, що політичний реалізм вичерпав себе, оскільки міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій і на міжнародну арену виходять нові актори міжнародних відносин, якими є міжнародні організації та транснаціональні корпорації. Транснаціоналізм об'єднав у собі теорії інтеграції та взаємозалежності. Але разом з тим, не можна не помітити, що транснаціоналізм певною мірою «ідеалізував» зміни характеру міжнародних відносин.

Отже, прибічники політичного реалізму вважають, що зовнішня і внутрішня політика, хоч і мають єдину сутність, — яка в кінцевому рахунку зводиться до боротьби за силу, — тим не менш складають принципово різні сфери державної діяльності. На думку Г.Моргентау зовнішня політика визначається національними інтересами. Національні інтереси об'єктивні, оскільки зв'язані з незмінною людською природою, географічними умовами, соціокультурними і історичними традиціями народу. Вони мають дві складові: постійну — імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв'язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що відображає мову народу, його культуру, природні умови і т.п., лишається постійною. Тому внутрішні фактори життя країни (політичний режим, суспільна думка і т.і.), які міняються в залежності від різних обставин, не розглядаються реалістами як здатні вплинути на природу національного інтересу: зокрема, національний інтерес не пов'язаний з характером політичного режиму. Отже, внутрішня і зовнішня політика мають значну автономію відносно одне одного.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.


1.2. Парадигма політичного реалізму

Основоположниками та лідерами політичного реалізму були дослідники Ганс Моргентау та Реймон Арон. У 1948 р. Ганс Моргентау опублікував книгу "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу", яка стала настільною книгою для багатьох вчених-політологів у США і країнах Західної Європи. Найбільш відомими представниками цього напрямку є Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж Кеннан, Джордж Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінжер, Едвард Карр, Арнольд Уолферс та ін. Піддаючи ідеалізм нищівній критиці, вони створили оригінальну теорію, для якої характерними є такі положення:

1. Держави, як головні учасники міжнародних відносин, мають політичне право і необхідні ресурси для здійснення тих чи інших акцій на міжнародній арені: укладення договорів, оголошення війн та ін. При цьому не всі держави однаково втягнуті у світову політику. Ставлення держави до міжнародної політики змінюється разом із зміною сили держави, яка може висунути її на передній план у міжнародній політиці або може позбавити її можливості активно діяти на міжнародній арені. Політичні реалісти стверджують, що сильні держави роблять те, що вони можуть, а слабкі - те, що їм дозволяють сильні. Отже, стан міжнародних відносин залежить від взаємодій між великими державами, і тільки їх зусиллями можуть бути збережені або порушені міжнародні стабільність і порядок. При цьому до уваги не завжди беруться інтереси малих держав, а школи вони приносяться в жертву.

2. Специфіка міжнародних відносин полягає у тому, що вони носять анархічний характер і являють собою арену гострого протиборства держав. Отже, головними міжнародними процесами є міждержавні конфлікти та їх крайня форма - війна. Оскільки, за твердженнями Реймана Арона, міжнародні відносини розгортаються у тіні війни, то міжнародні конфлікти не є єдиним видом міжнародних процесів: держави постійно укладають різноманітні військові і військово-політичні союзи з метою спільної боротьби. Співробітництво у них відіграє другорядну роль.

3. Анархічний характер міжнародних відносин сприяє виникненню небезпеки чи загрози для державних інтересів. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Ганс Моргентау, їх прагнення до збільшення влади, і, відповідно, зменшення влади інших. На цій основі забезпечується власна безпека. Але тут випливає невирішена "дилема безпеки": чим більшої безпеки добивається одна з держав, тим менше її у інших.

4. На міжнародній арені держави забезпечують собі владу, що асоціюється з поняттям "національний інтерес", двома шляхами: військовою стратегією (продовження політики насильницькими методами) і дипломатично (мирна боротьба за владу). Невід'ємною частиною влади є сила (power), яка є одним із вирішальних засобів забезпечення національної безпеки: загроза фізичного насилля є органічним елементом політики. Результатом прагнення кожної із держав до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги (балансу) влади (сили), яка є єдиним реальним засобом забезпечити і зберегти мир. Таким чином, з точки зору політичного реалізму, стан миру - це стан рівноваги сил між державами. Адже проблему подолання міжнародної анархії, війни та миру неможливо вирішити шляхом кодифікації універсальних моральних норм і удосконалення міжнародного права та за допомогою механізмів колективної безпеки чи гармонізацією національних інтересів шляхом створення світового співробітництва. [11, c. 410-417]

Виходячи із незмінності людської природи, представники політичного реалізму стверджують, що природу міжнародних відносин змінити неможливо і міжнародна політика функціонуватиме за своїми незмінними законами. Можна лише змінити конфігурацію політичних сил, пом'якшити наслідки міжнародної анархії, встановити більш стабільні та більш безпечні міждержавні відносини та ін.

Безумовно, що такі фактори, парадигми політичного реалізму, як об'єктивність в аналізі законів суспільного розвитку і явищ міжнародної дійсності, сприяли поширенню його впливу як серед науковців, так і серед державних діячів різних країн. Водночас, політичний реалізм не став єдиним і пануючим напрямком у теорії міжнародних відносин. Це пов'язане із деякими його серйозними недоліками:

· по-перше, міжнародні відносини зводившись по суті до відносин міждержавних, не враховуючи того факту, що на міжнародній арені з'явились різноманітні і впливові недержавні міжнародні актори;

· по-друге, абсолютизація ролі сили і недооцінка інших факторів (моральних, правових і соціокультурних) звужувала аналіз міжнародних відносин;

· по-третє, покладання на вічні і незмінні об'єктивні закони міжнародних взаємодій не врахувало важливих тенденцій та змін, що відбувались у сфері міжнародних відносин впродовж XX ст., звідси і відставання у використанні нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин.


1.3. Політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона.

Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму. Здійснимо їх короткий виклад та аналіз на основі як праці самого американського дослідника (див.: Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. - 1997. - No 2), так і навчального посібника П. Циганкова "Международные отношения" (М., 1996).

1-й принцип - політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2-й принцип - політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип - відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6-й принцип - політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами - воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру - це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм. [15, c. 24]

У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним. На це звертає увагу і професор П. Циганков у статті "Раймонд Арон о политической науке и социологии меадународных отношений" (див.: Социально-политические науки. -- 1991. -- No 5. -- С. 82 -- 96).

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення -- це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB. [12, c. 189-201]


Розділ 2. Особливості теорії політичного реалізму 2.1. Основні принципи політичного реалізму за Г. Моргентау

Політичний реалізм як плин у сучасній теорії міжнародних відносин виник на тлі кризи міжвоєнного періоду й, заявляючи про себе як про "реалізм", постулірував зовсім не якусь пізнавану в принципі реальність, що існує незалежно від її дослідника, що спостерігає, здатного нібито зірвати з її покриви ідеологій, а первинність практики, з її специфічними для кожної сфери людської діяльності реаліями, стосовно теорії. "Політичним" же такий реалізм був тому, що концентрувався на одній конкретній сфері людської діяльності: політиці. Однак у рамках цього напрямку політика виявлялася найчастіше не просто однієї зі сфер діяльності, але тією сферою, у якій, за допомогою "боротьби за могутність і мир", формувалися етичні ідеали й установлювався єдиний порядок, нехай навіть і підтримуваний такими ненадійними механізмами, як баланс сил. Зрештою , європейська практика балансу сил відрізнялася від античної (або від балансу в торгівлі) тим, що бажана рівновага досягався не як непередбачений наслідок ревного змагання із сусідами, а в результаті розумної турботи про спокій цілого.

Г. Моргентау (1904-1980) народився в Німеччині. Навчався в університетах Берліна, Франкфурта і Мюнхена, згодом викладав і працював практикуючим юристом у Франкфурті. З 1932 р. викладав в університеті Женеви, а потім у Мадриді. У 1937 р. емігрував у США. У 1943 р. учений одержав запрошення на роботу до Чиказького університету, надавши нового подиху відомій чиказькій школі політології. Г. Моргентау читав лекції в багатьох американських університетах, включаючи Гарвард і Йель. Він очолював Центр вивчення американської зовнішньої політики в Чиказькому університеті, був членом Дослідницького інституту в Принстоні, членом Вашингтонського центру вивчення зовнішньої політики і старшим науковим співробітником Ради з міжнародних відносин. Крім цього, Г. Моргентау був консультантом державного департаменту США і міністерства оборони. Найбільшу популярність і визнання одержала його книга "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу і мир", яка вийшла у 1948 р. і стала маніфестом школи політичного реалізму. [8, c. 125-141]

Оцінка цієї теорії має носити не апріорний, а емпіричний, прагматичний характер. Іншими словами, теорія повинна оцінюватися не за якимись абстрактними критеріями, які не мають нічого спільного з реальністю, а за її призначенням: внести деякий порядок і зміст у масу розглянутих явищ, які без цієї теорії залишалися б невпорядкованими і незрозумілими. Теорія повинна задовольняти дві вимоги: емпіричну і логічну. Чи відповідають реальні факти їхньої теоретичної інтерпретації, і чи випливають ті висновки, до яких приходить теорія, з її початкових тез? Іншими словами, чи відповідає теорія фактам і чи є вона послідовною? Проблема, яку вивчає ця теорія, стосується природи політики як такої. Історія сучасної політичної думки - це історія наукової полеміки між двома школами, що розходяться в розумінні природи людини, суспільства і політики. Представники однієї з них вважають, що може бути встановлений раціональний і моральний політичний порядок, заснований на універсальних й абстрактних принципах. Вони вірять у споконвічну добропорядність людської природи і засуджують нинішній соціальний порядок за його недосконалість. Свої надії вони покладають на розвиток освіти, реформи і припускають лише поодинокі випадки застосування насильства для викорінювання соціальних недуг.

Послідовники іншої школи вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду і є наслідком дії тих сил, які закладені в людській природі. Для сучасного світу характерна наявність протилежних інтересів і, як наслідок, конфліктів між ними. Моральні принципи ніколи не можуть бути цілком дотримані, але до них можна наблизитися через баланс інтересів, але він, однак, завжди буде тимчасовим. Ця школа бачить у системі стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних суспільств. Вона апелює до історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук "найменшого зла", а не абсолютного добра. Теорія, представлена тут, одержала назву реалістичної через свій інтерес до реального стану речей, реальної людської природи, реальних історичних процесів. Які принципи політичного реалізму? Тут не буде почато спроби цілком розкривати філософію політичного реалізму; вона буде обмежена шістьма основними принципами, сутність яких часто інтерпретується неправильно.

ШІСТЬ ПРИНЦИПІВ ПОЛІТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

1. З погляду політичного реалізму, політика, як і суспільство в цілому, підкоряється об'єктивним законам, які кореняться в людській природі. Для того, щоб удосконалити суспільство, треба спочатку збагнути закони, за якими воно живе. Дія цих законів не залежить від нас; будь-яка спроба їхньої зміни буде закінчуватися невдачею.

Визнаючи об'єктивність законів політики, реалізм також визнає можливість створення раціональної теорії, яка описувала б (хоча і не повно) ці закони.

Така теорія мас ґрунтуватися на реальних фактах, а не на суб'єктивних судженнях, які не мають нічого спільного з дійсністю і продиктовані забобонами і неправильним розумінням політики.

Людська природа, у якій кореняться закони політики, не змінилася з часів їхнього відкриття філософами Китаю, Індії і Греції, тому будь-які нововведення в політичній теорії не можна розглядати як її перевагу, а значний вік цієї теорії - як її недолік. Відхиляти зазначену теорію лише на тій підставі, що вона була створена в далекому минулому, означає спиратися не на раціональні аргументи, а на модерністське упередження, що визнає перевагу сьогодення над минулим. Розглядати її відродження як моду або чиюсь примху рівносильне визнанню того, що в питаннях політики не може бути істини, а мають місце тільки суб'єктивні думки.

З погляду політичного реалізму, теорія повинна встановлювати факти й інтерпретувати їх. Передбачається, що характер зовнішньої політики може бути зрозумілий тільки через аналіз політичних дій і їхніх можливих наслідків. Однак простого аналізу фактів недостатньо. Для того, щоб додати значення і зміст фактичному матеріалу, ми повинні мати якусь теоретичну модель. Іншими словами, ми ставимо себе на місце державного діяча, який зіштовхується з певною зовнішньополітичною проблемою за певних обставин, і запитуємо себе, якими раціональними засобами він може вирішити цю проблему в даних обставинах (припускаючи, що він завжди діє раціонально), і який із цих засобів він, швидше за все, обере. Перевіряючи такі гіпотези, ми починаємо розуміти зміст і значення явищ міжнародної політики.

2. Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу, визначеного в термінах влади. Саме зазначене поняття пов'язує розум дослідника і явища міжнародної політики. Саме воно визначає специфічність політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя, таких як економіка (яка розуміється в категоріях інтересу, визначеного як багатство), етика, естетика або релігія. Без такого поняття теорія політики, внутрішньої або зовнішньої, була б неможливою, оскільки в цьому випадку ми не змогли б відокремити політичні явища від неполітичних і привнести принаймні деяку впорядкованість у політичне середовище.

Ми припускаємо, що політики думають і діють з погляду інтересу, визначеного в термінах влади, й історичні приклади підтверджують це. Дане припущення дозволяє нам вгадати і простежити дії політика. Розмірковуючи в термінах інтересу, визначеного як влада, ми думаємо так само як і він, і як сторонні спостерігачі розуміємо зміст його дій, можливо краще, ніж він сам.

Поняття інтересу, визначеного в термінах влади, накладає на дослідника обов'язок бути акуратним у своїй роботі, вносить впорядкованість у безліч політичних явищ і тим самим уможливлює теоретичне осмислення політики. Політику воно дозволяє діяти раціонально і сприяє проведенню цілісної зовнішньої політики, яка не залежить від його мотивів, уподобань, професійних і моральних якостей.

Погляд, відповідно до якого ключем до розуміння зовнішньої політики є винятково мотиви державного діяча, помилковий. Тому що мотивація - це психологічний феномен, при дослідженні якого можливі перекручування внаслідок зацікавленості або емоцій як з боку політика, так і з боку дослідника. Чи дійсно ми знаємо, які наші мотиви? І що ми знаємо про мотиви інших людей?

Однак, навіть якщо ми правильно розуміємо мотиви державного діяча, це навряд чи допоможе нам при дослідженні зовнішньої політики. Знання його мотивів може бути одним із ключів до розуміння загального напряму його зовнішньої політики, але воно не може допомогти нам у передбаченні його конкретних кроків на міжнародній арені. В історії не існує прикладів стійкого зв'язку між характером мотивів і характером зовнішньої політики. [20, c. 68-91]

Не можна стверджувати, що добрі наміри політика ведуть до моральної й успішної зовнішньої політики. Аналізуючи його мотиви, ми можемо сказати, що він не буде навмисне проводити аморальну політику, але ми не в змозі визначити її успішність. Якщо ми дійсно хочемо зрозуміти моральні і політичні особливості дій політика, то треба судити не за його мотивами, а за самими діями. Як часто політики хотіли поліпшити світ, але робили тільки гірше? І як часто, прагнучи досягти однієї мети, вони досягали зовсім іншої? Політика умиротворення Невілля Чемберлена була продиктована, наскільки можна судити, гарними мотивами. Він не шукав особистої влади, намагався зберегти мир і задовольнити всі зацікавлені сторони. Проте ця політика сприяла початку другої світової війни. З іншого боку, мотиви Уїнстона Черчілля не були такими шляхетними і спрямовувалися на досягнення особистої влади і сили нації, однак його зовнішня політика була набагато моральнішою й успішнішою, ніж у його попередника. Якщо судити за мотивами, то Робесп'єра можна назвати найдоброчеснішою людиною в історії. Однак утопічний радикалізм його чесноти, змушував його вбивати людей і, зрештою, привів на ешафот та покінчив з революцією, лідером якої він був.

Гарні мотиви захищають від навмисно "поганої" політики, проте не гарантують моральності й успішності політики, яку ініціюють. Якщо ми дійсно хочемо зрозуміти сутність зовнішньої політики, то нас мають цікавити не мотиви державного діяча, а його здатність осягнути основи зовнішньої політики і перетворити це в успішні політичні дії. Якщо етика бере до уваги моральність мотивів людини, то політичну теорію повинні цікавити розум, воля і практичні дії політика.

Теорія політичного реалізму уникає також іншої розповсюдженої помилки - виведення зовнішньої політики з філософських і політичних поглядів лідерів держави. Звісно, політики, особливо в сучасних умовах, можуть намагатися представляти свою зовнішню політику як прояв їхніх світоглядних позицій з метою одержання народної підтримки. При цьому вони будуть усіляко розмежовувати свої "офіційні обов'язки", які полягають у відстоюванні національних інтересів, й "особисті інтереси", спрямовані на поширення і нав'язування їхніх власних моральних цінностей і політичних принципів. Політичний реалізм визнає значимість політичних ідеалів і моральних принципів, але він вимагає чіткого розмежування між бажаним і можливим: бажаним усюди і завжди і можливим у даних конкретних умовах місця і часу.

Варто сказати, що не будь-яка зовнішня політика йде раціональним, об'єктивним курсом. Особисті якості, упередження, суб'єктивні переваги можуть викликати відхилення від раціонального курсу. Це особливо проявляється в демократичних суспільствах, де необхідність заручитися підтримкою виборців може негативно вплинути на раціональність зовнішньої політики. Однак теорія політичного реалізму повинна абстрагуватися від ірраціональних елементів і спробувати розкрити раціональну суть зовнішньої політики, не звертаючи уваги на випадкові відхилення від норми.

Відхилення від раціональності, які не є результатом особистої примхи або психопатології політичного діяча, можуть здаватися випадковими, але можуть бути й елементами загальної ірраціональної системи. Ведення Сполученими Штатами війни в Індокитаї підтверджує цю можливість. Заслуговує на увагу таке питання: чи здатні психологія і психіатрія дати нам інструментарій, який дозволив би створити певну теорію ірраціональної політики, або патології міжнародних відносин?

Досвід війни в Індокитаї наводить на думку, що така теорія має включати п'ять моментів: спрощену та апріорну картину світу, засновану на суб'єктивних поглядах; небажання виправляти її під впливом обставин; сталість у зовнішній політиці як результат неадекватного розуміння реальності і прагнення не адаптувати політику до реальної дійсності, а пояснювати реальність так, щоб вона відповідала політиці; егоїзм державних діячів, який збільшує розрив між політикою і реальністю; нарешті, прагнення ліквідувати цей розрив шляхом певних дій, що створюють ілюзію влади над непокірливою реальністю. [9, c. 502-512]

Розходження між реальною зовнішньою політикою і раціональною теорією таке ж, як між фотографією і художнім портретом. Фотографія відбиває все, що доступно неозброєному оку; на портреті немає всього, що бачить неозброєне око, але він показує або, має показувати те, що не може бачити озброєне око: сутність зображуваного. Політичний реалізм містить не тільки теоретичні аспекти, але і нормативний елемент. Він визнає, що випадковість й ірраціональність присутні в політичній реальності і впливають на зовнішню політику. Проте подібно до будь-якої іншої соціальної теорії, політичний реалізм робить основний акцент на раціональних елементах політичної реальності, тому що саме ці раціональні елементи уможливлюють її теоретичне осмислення. Політичний реалізм пропонує теоретичну модель раціональної зовнішньої політики, яка, проте, ніколи повною мірою не може бути реалізована на практиці.

У той же час політичний реалізм вважає, що раціональна зовнішня політика є найкращою, тому що тільки така політика здатна мінімізувати ризики і принести максимальні вигоди. Політичний реалізм прагне до того, щоб свого роду фотографія політичного світу якнайбільше була схожою на його художній портрет. Він стверджує - зовнішня політика має бути раціональною з погляду своїх моральних принципів і практичних цілей.

Звичайно ж, існують аргументи проти представленої тут теорії. Однак треба враховувати, що метою даної роботи є не опис усієї політичної реальності, а представлення раціональної теорії міжнародної політики. Не заперечуючи того факту, що, наприклад, ідеальний баланс сил навряд чи існує в реальності, ця теорія припускає, що зовнішня політика може найкраще бути вивчена й оцінена через її наближення до ідеальної системи балансу сил.

3. Політичний реалізм вважає, що поняття інтересу, визначеного в термінах влади, є об'єктивною категорією, хоча сам інтерес може мінятися. Проте поняття інтересу розкриває суть політики і не залежить від конкретних обставин місця і часу. Згідно з Фукідідом, "спільність інтересів є найміцнішою сполучною ланкою як між державами, так і між індивідами". Ця думка була підтверджена в XIX ст. лордом Солсбері, на думку якого, "єдиний міцний зв'язок" між державами - це "відсутність усякого конфлікту інтересів". Даний принцип було покладено в основу діяльності уряду Джорджа Вашингтона, який стверджував таке: "Реальне життя переконує нас у тому, що більшість людей керується в ньому своїми інтересами. Мотиви суспільної моралі можуть іноді спонукувати людей робити вчинки, які йдуть врозріз з їх інтересами, але вони не в змозі змусити людей дотримуватися всіх обов'язків і розпоряджень, прийнятих у суспільстві. Далеко не всі здатні довгий час приносити в жертву особисті інтереси заради загального блага. У цьому сенсі не слід звинувачувати людську природу в розбещеності. За всіх часів люди керувалися насамперед власними інтересами, і якщо ми хочемо змінити це, то спочатку маємо змінити саму природу людини. Жодне суспільство не буде міцним і процвітаючим, якщо не буде враховувати цього факту".

Подібний погляд знайшов відображення в роботах Макса Вебера: "Інтереси (як матеріальні, так і духовні), а не ідеї визначають дії людей. Проте "уявлення про світ", створені цими ідеями, дуже часто можуть впливати на напрямки розвитку інтересів".

Однак тип інтересу, який визначає політичні дії в конкретний історичний період, залежить від політичного і культурного контексту, у межах якого формується зовнішня політика. Цілі, переслідувані державою в її зовнішній політиці, можуть бути зовсім різними. Те ж саме відноситься і до поняття влади. її зміст і спосіб застосування залежать від політичного і культурного середовища. Під владою розуміється все те, що забезпечує контроль однієї людини над іншою. Таким чином, влада включає всі види соціальних відносин, що відповідають цій меті, - від фізичного насильства до найтонших психологічних зв'язків, які дозволяють одному розумові контролювати інший. Політичний реалізм не вважає, що сучасна структура міжнародних відносин, яка характеризуються крайньою нестабільністю, не може бути змінена. Баланс сил, наприклад, є постійним елементом плюралістичних суспільств і може діяти в умовах відносної стабільності і мирного конфлікту, як у Сполучених Штатах. Якби чинники, які становлять основу цих умов, можна було перенести на рівень міжнародних відносин, то таким чином були б створені подібні умови для миру і стабільності між державами, як це спостерігалося між деякими з них протягом тривалих історичних періодів.

Те, що справедливо для міжнародних відносин у цілому, справедливо і для окремих держав як головних учасників цих відносин. Головним критерієм правильності зовнішньої політики держави політичний реалізм вважає відстоювання цією державою своїх національних інтересів. У той же час зв'язок між національним інтересом і його носієм - державою є продуктом історії і тому згодом може зникнути. Політичний реалізм не заперечує того, що згодом національні держави можуть бути замінені якимись утвореннями принципово іншого характеру, які у більшій мірі відповідають технічним можливостям і моральним вимогам майбутнього.

Для реалістичного напряму одним з найважливіших питань вивчення міжнародної політики є питання про те, як може бути трансформовано сучасний світ. Реалісти переконані, що подібна трансформація може бути здійснена тільки шляхом штучної маніпуляції тими силами, що впливають і будуть впливати на політику. Однак вони не вважають можливою трансформацію сучасного світового порядку шляхом зміни функціонуючої за своїм законами політичної реальності, за допомогою деяких абстрактних ідеалів, у яких ці закони не враховуються.

4. Політичний реалізм визнає моральне значення політичної дії, а також неминучу невідповідність між моральним імперативом і вимогами успішної політики. Неврахування зазначеної невідповідності могло б внести плутанину в моральні і політичні питання, представивши політику більш моральною, а моральний закон менш строгим, ніж він є насправді.

Реалізм стверджує, що універсальні моральні принципи не можуть бути застосовні до державної діяльності у своєму абстрактному формулюванні і мають бути пропущені через конкретні обставини місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat justitia, pereat mundus (Нехай загине мир, але тріумфує закон)", але держава не має такого права. І нація, й індивід мають оцінювати політичні дії на основі універсальних моральних принципів таких, як наприклад, свобода. Однак, якщо індивід має моральне право принести себе в жертву цим моральним принципам, то нація не

вправі ставити мораль вище вимог успішної політики, яка вже сама по собі заснована на моральному принципі виживання нації. Розсудливість, сприйнята як урахування наслідків політичних дій, є складовою частиною політичної моралі і вищою чеснотою в політиці. Етика судить про дію за її відповідністю моральному закону; політична етика судить про дію за її політичними наслідками.

5. Політичний реалізм заперечує тотожність між мораллю конкретної нації й універсальними моральними законами. Проводячи розмежування між істиною і думкою, вона розділяє також істину й ідолопоклонство. Усі нації відчувають спокусу - і лише деякі можуть противитися їй протягом довгого часу - представити свої власні цілі і дії як прояв універсальних моральних принципів. Одна справа знати, що нації є суб'єктом морального закону, інша - стверджувати, що добре і що погано у відносинах між націями. Існує невідповідність між вірою в те, що все підкоряється волі Бога, і переконаністю в тому, що Бог завжди на чиємусь боці.

Ототожнення політичних дій конкретної держави з волею Провидіння не може бути виправдане з погляду моралі, тому що це є, загалом, прояв такого гріха як гординя, проти якого грецькі трагіки і біблійні пророки попереджали як правителів, так і підвладних. Таке ототожнення небезпечне і з політичного боку, тому що воно може викликати перекручений погляд на міжнародну політику й у кінцевому рахунку призвести до того, що держави будуть прагнути знищити одна одну нібито в ім'я моральних ідеалів або Всевишнього.

Власне, саме поняття інтересу, визначеного в термінах влади, дозволяє нам оминати зазначені моральні крайнощі. Дійсно, якщо ми розглядаємо всі нації, включаючи і свою, як політичні утворення, що переслідують свої інтереси, визначені в термінах влади, то ми здатні належним чином сприйняти всіх: по-перше, ми здатні судити про інші нації так само, як ми судимо про свою; по-друге, виходячи з цього, ми можемо проводити таку політику, яка поважає інтереси інших націй і в той же час захищає і просуває інтереси нашої власної нації. Помірність у політиці є відображенням помірності морального судження.

6. Таким чином, існує величезна різниця між політичним реалізмом й іншими теоретичними школами. Однак сама теорія політичного реалізму часто розуміється й інтерпретується неправильно, хоча в ній немає протиріччя між вимогами раціональності, з одного боку, і мораллю - з іншого.

Політичний реаліст зважає на специфічність політичної сфери, подібно тому, як це робить економіст, юрист, етик. Він мислить у термінах інтересу, визначеного як влада, подібно тому, як економіст мислить у категоріях інтересу, визначеного як багатство, юрист - у категоріях відповідності дії юридичним нормам, етик - у категоріях відповідності дії моральним принципам. Економіст запитує: "Як ця політика зпливає на багатство суспільства?". Юрист запитує: "Чи відповідає ця політика нормам закону?". Мораліст запитує: "Чи відповідає ця політика моральним принципам?". А політичний реаліст запитує: "Як ця політика впливає на міць нації?" (Або федерального уряду, або Конгресу, або партії, або сільського господарства - залежно від обставин).

Політичний реаліст визнає існування і важливість неполітичних феноменів, які він, проте, розглядає з погляду політики. Він також визнає, що й інші науки можуть розглядати політику під своїм кутом зору. Тут політичний реалізм розходиться з легалістсько-моралістичним підходом до міжнародних відносин. Те, що такий підхід існує, підтверджується численними історичними прикладами. Приведемо три з них.

У 1939 р. Радянський Союз напав на Фінляндію. Це поставило перед урядами Франції і Великобританії два питання: одне правове, інше - політичне. Чи порушив СРСР статті Договору про заснування Ліги Націй, і якщо так, які відповідні кроки можуть бути зроблені? З правового погляду відповідь на перше питання була стверджувальна, тому що Радянський Союз зробив те, що було заборонено Договором. Відповідь на друге, політичне питання залежить, по-перше, від того, якою мірою були порушені інтереси Франції і Великобританії; по-друге, від існуючого тоді співвідношення сил між Францією і Великобританією, з одного боку, і Радянським Союзом й іншими потенційними супротивниками - з іншого; по-третє, від того, як могли вплинути в дповідні кроки на інтереси Франції і Великобританії і на майбутнє співвідношення сил. Франція і Великобританія, як провідні члени Ліги Націй, виступили за виключення Радянського Союзу з цієї організації; і єдиним, що запобігло їхньому вступу у війну на боці Фінляндії. було небажання Швеції пропустити війська цих країн через свою територію. Якби не відмова Швеції, Франція і Великобританія незабаром могли б опинитися в стані війни й із СРСР, і з Німеччиною одночасно. [21, c. 120]

Політика Франції і Великобританії була класичним прикладом легалі-стичного підходу, який цілком обумовив їхні дії. Замість того, щоб розглядати проблему з двох поглядів: правового і політичного, вони розглядали її тільки з погляду міжнародного права. Приймаючи рішення, вони не враховували той факт що від цього, можливо, залежить їхнє існування як незалежних держав.

Другий приклад демонструє моралістичний підхід у міжнародній політиці. Він стосується статусу комуністичного уряду Китаю. Його поява поставила перед Заходом два питання: моральне і політичне. Чи відповідає природа і політика цього режиму моральним принципам західного світу? Чи треба Заходу мати з ним справу? Відповідь на перше питання не може не бути негативюю. Однак із цього не випливає, що відповідь на друге питання також має бути негативною. При відповіді на перше -моральне - питання треба було просто проаналізувати сутність і політику комуністичного керівництва Китаю на предмет їхньої відповідності західним моральним принципам. Цей аналіз цілком міг привести до висновку, що не слід визнавати комуністичний уряд Китаю. Відповідь же на друге - політичне - питання вимагала складного аналізу інтересів дотичних сторін і співвідношення сил між ними, а також наслідків того або іншого рішення західних держав. Однак лідери Заходу проігнорували політичний аналіз проблеми і стали розглядати її тільки з морального погляду, що можна назвати класичним прикладом моралістичного підходу в міжнародній політиці.





Реферат на тему: Політичний реалізм та система політичної безпеки України (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.