Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Політична система України: проблеми становлення та розвитку (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Сутність та структура політичної системи. 4

2. Проблеми становлення та розвитку політичної системи. 8

2. Політична система сучасної України, особливості трансформації 12

Висновки. 16

Список використаної літератури. 17


Вступ

Політичне життя — одна з найбільш плинних сфер суспільних відносин. Якщо порівняємо темпи змін, наприклад, у господарстві, відносинах власності та розподілу, в моралі, естетичних цінностях із перетвореннями в державних структурах, у діяльності влади, позиціях політичних партій, то переконаємося, що політика є надзвичайно рухливим явищем. Так було завжди в історії, але з часом швидкість змін у політиці дедалі зростає, що пов'язано з підвищенням рухливості суспільства в цілому, збільшенням ролі людського фактора як рушія історії. На зміни в політиці сьогодні, як ніколи, впливають техніко-технологічні чинники у військовій та цивільній сферах.

Політичне життя країн усе більшою мірою визначається потребами у споживанні природних ресурсів, особливо води, нафти, газу. Революційні перетворення, що відбулися останніми десятиріччями в галузі інформації й мереж масових комунікацій, істотно, суперечливо, досить непередбачувано тиснуть на політиків, державних діячів та їхні дії безпосередньо через телебачення, радіо, пресу, а також опосередковано через банки, біржі, ринок. Політичні процеси в кожній окремій країні все більше залежать від геополітичного простору, від стану, зазіхань інших країн.


1. Сутність та структура політичної системи

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових частин суспільного організму[3, c. 21-23].

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації — фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі

і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці[2, c. 98-99].

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання[5, c. 49].


2. Проблеми становлення та розвитку політичної системи

За роки незалежності Україна пройшла складний шлях становлення. Його основними аспектами стала ліквідація політико-державного моноцентризму, уособлюваного КПРС, а також визнання на конституційному рівні свободи політичної діяльності. В Конституції України проголошено основні засади організації та діяльності політичних партій, принципи політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя.

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

З постанням незалежної України вітчизняними науковцями розпочаті ґрунтовні дослідження процесу сучасного державотворення. В цьому контексті заслуговує на особливу увагу праця В. С. Журавського [1, с. 11-12]. Дослідник сформулював модерне поняття політичної системи, проаналізувавши різноманітні тлумачення сутності досліджуваного феномена. На основі аналізу існуючих поглядів на сутність проблеми він визначив складові структури політичної системи суспільства. До них належать політичні партії й громадські організації, держава з її загальними характеристиками (державно-територіальний устрій, форми правління, окремі державні структури — інститут глави держави, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування), виборча система, інститут засобів масової інформації. Науковець проаналізував політико-правові аспекти становлення політичної системи сучасної України, суперечності й труднощі, пов'язані з утвердженням української державності.

Крім зазначеної праці, слід відзначити цілу низку досліджень, присвячених становленню і розвитку окремих елементів політичної системи. Серед них розвідки І. О. Костецької [2], авторського колективу в складі В. М. Паламарчука, О. В. Литвиненка, С. О. Янішевського, праці В. В. Сухоноса [5] і А. І. Некряч [6].

Разом із тим, у суспільстві триває напружений пошук оптимальної, адекватної сучасним реаліям політичної системи. Особливої гостроти досліджувана проблема набула під час президентських виборів 2004 р. Виходячи з існуючого доробку вітчизняних дослідників, ми ставимо за мету проаналізувати особливості й характерні риси процесу становлення політичної системи сучасної України і сформулювати найоптимальніші, на наш погляд, шляхи її трансформації.

Поштовхом до активної боротьби проти радянської імперії і, перш за все, її політичної системи, стали криваві події 1990 р. у Вільнюсі. Якщо керівництво КПУ сприйняло їх як закономірний крок, спрямований на збереження радянського режиму, і всіляко підтримувало дії союзного керівництва, то демократичні сили виступили з різкою критикою дій центральної влади. Чотири народні депутати СРСР від України та 19 народних депутатів УРСР надіслали на адресу М. Горбачова телеграму, у якій зазначалося: «Розцінюємо введення військ і намір встановити президентське правління в Литві як грубе порушення її суверенітету, неприховану спробу задушити демократичні сили і зігнорувати законно обрані органи. Протестуємо проти цієї ганебної акції і закликаємо Вас відмовитися від політики ескалації сили» [7, с. 38].

Надзвичайно активна підтримка населення України, особливо молоді, дала можливість Верховній Раді України прийняти 16.07.1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, а 03.08.1990 р. — Закон України «Про економічну самостійність Української РСР». Ці акти фактично задекларували незалежність України. Згодом Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України і затвердила державну символіку: прапор України, Малий Герб України і мелодію Державного Гімну, а також прийняла Постанову «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 p., де передбачено проведення республіканського референдуму, що мав визначити ставлення населення України щодо акта проголошення незалежності. Референдум 01.12.1991 р. ствердив незалежність України і став свідченням того, що держава відбулася.

Паралельно з подіями, спрямованими на ліквідацію командно-адміністративної політичної системи, розгортався і дедалі поглиблювався новітній конституційний процес, основним завданням якого було формування основоположних засад політичної системи незалежної України.

її суть полягала у становленні та розвитку правових відносин у державі відповідно до нових реалій, утвердженні законності та правопорядку у суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні юридичної та політичної культури населення, а зміст передбачав виконання значного обсягу законотворчих робіт: внесення змін, доповнень та поправок до чинної Конституції УРСР 1978 p.; розширення юридичного поля шляхом прийняття окремих законів у галузі конституційного законодавства; обговорення, підготовку та затвердження нової Конституції України [7, с. 41-42].

Ще наприкінці жовтня 1990 р. Верховна Рада України внесла істотні поправки і доповнення до Конституції УРСР 1978 р. Зокрема скасовувалася ст. 6 про «керівну і спрямовуючу роль» КПРС у радянському суспільстві.

У цей самий період Верховна Рада УРСР утворила конституційну комісію, перед якою було поставлене завдання розробити проект концепції Основного Закону. У червні концепція нової Конституції України була затверджена парламентом.

Основний Закон становить значну соціальну цінність для людини, держави, суспільства. Будучи за своєю сутністю ліберальною, такою що ґрунтується на засадах природних і невідчужуваних прав людини, Конституція України відповідає основним цінностям світового конституціоналізму. Виходячи з пріоритету прав людини, Основний Закон закріплює верховенство права, принципи народовладдя, ідеологічну, економічну й політичну різноманітність. Конституція проводить ідею незалежного правосуддя й судового конституційного контролю за діяльністю законодавчої і виконавчої гілок влади. Вона виконує консолідуючу роль щодо суспільства [8, с. 3-4].

Разом із тим, діяльність органів державної влади, інших структур політичної системи щодо впровадження в життя положень Конституції України 1996 р. не тільки розв'язала старі, а й поставила чимало нових як теоретичних, так і практичних проблем державотворення, суттєво вплинула на становлення конституціоналізму в нашій країні. Тому нам уявляється цілком закономірною думка вітчизняних правознавців про те, що: «Як у науковому, так і практичному аспекті важливо проаналізувати і позитивні, і негативні чинники, що впливають на реалізацію конституційних положень, визначитися з тим, як Конституція вплинула на становлення конституційного законодавства і правової системи України в цілому».


3. Політична система сучасної України, особливості трансформації

Одним із найскладніших у контексті формування політичної системи сучасного українського суспільства є питання щодо відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади. Відповідно до Конституції главі держави належить центральне місце в системі вищих органів державної влади. Статус Президента в концентрованій формі закріплено в ст. 102 Конституції України. Президент є главою держави, а стосовно конкретних конституційних повноважень він є, по суті, і главою виконавчої влади, оскільки вона (в тому числі й уряд) — у повному його підпорядкуванні.

Відповідно до Конституції (п. 28 ст. 106) Президент «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби». В процесі здійснення подальших конституційних повноважень при главі держави утворений Секретаріат Президента України.

Сьогодні ми говоримо про те, що не прийнято новий закон про державно-територіальний устрій України. В результаті, до цього часу маємо стару радянську адміністративну систему то великих, то дуже дрібних 25 областей з нечітко розділеними функціями державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Разом із тим, у процесі становлення сучасної політичної системи необхідно враховувати особливості історичного розвитку й становлення частин території України. Ми повинні бути свідомі того, що історична територія України формувалась із трьох частин: Наддніпрянщини і Західної України як двох етнографічних центрів українства, та третього ареалу — широкої зони пізнішої колонізації, яка охоплює схід та південь країни. В свою чергу, Західна Україна формувалась як складова трьох частин: Буковини, Галичини й Волині та Закарпаття. В Східній Україні як специфічний регіон ми можемо виділити Слобожанщину. На цей географічний у своїй основі поділ накладається той, базою якого є соціально-політичні чинники і особливості правового становища зазначених частин, тобто історичний розвиток першого і третього ареалів у складі Російської держави та СРСР, а другого — у складі центрально- і східноєвропейських держав. Нарешті, не можна не брати до уваги і третю «лінію розлому», пов'язану з дією конфесійного чинника: по цій «лінії» діють, насамперед, розбіжності між православною та греко-католицькою традиціями в українському християнстві [9, с. 195-196].

Таким чином, формування території сучасної України відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Тому поєднання регіональних відмінностей залишається надзвичайно актуальним. Вирішення існуючих суперечностей можливе лише за умов урахування об'єктивних чинників розвитку і становлення територіального устрою України. На нашу думку, Україна може бути федерацією окремих регіонів (земель). Це, в свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади. За такої умови Україна повинна мати двопалатний парламент.

Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язується з політичною реформою. Початком зазначеного процесу можна вважати «протестне» голосування у ході президентських виборів 1999 p., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України і АР Крим. Надалі ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання приступити до рішучого розв'язання існуючих проблем.

Феномену політичної трансформації суспільства була присвячена ціла низка «круглих столів», проведених з ініціативи Національного інституту стратегічних досліджень, в яких брали участь як науковці, так і політики. Зокрема, в 2003 р. обговорювалися питання, пов'язані з проведенням політичної реформи. Так, на думку одного з учасників «круглого столу», заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького, В. Ф. Погорілка, існуюча політична система не набула завершеного вигляду через відсутність основоположного елемента — правлячої політичної партії або правлячого блоку партій. Тому формування політичної системи повинно відбуватися шляхом пропорційності у виборчому процесі. Завдяки цьому в парламенті буде створена більшість, яка необхідна «для формування відповідального уряду, для того щоб за уряд, за його діяльність несли відповідальність одна чи кілька партій» [10, с. 13-14].

Поступово, у ході постійних напрацювань політиків, науковців, представників влади, були вирішені питання про пряму законодавчу дію Всеукраїнського референдуму (Рішення Конституційного Суду України у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27.03.2000 р. № 3-рп/2000), двопалатного парламенту, скорочення на третину депутатського корпусу та одночасне проведення виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Була озвучена, але не зібрала значного кола прихильників ідея обрання президента парламентом.

Наступним кроком до політичної реформи став прийнятий 25.03.2004 р. новий виборчий закон. Відповідно до Закону встановлювалася пропорційна система виборів за партійними списками і виборчим бар'єром у 3%.

Існуючі нововведення і напрацювання знайшли своє відображення у Законі «Про внесення змін до Конституції України», прийнятому 08.12.2004 р.

Згідно із Законом у країні встановлена парламентсько-президентська форма правління. Свідченням цього є розширення повноважень Верховної Ради у площині відносин з урядом (призначення за поданням Президента прем'єр-міністра та за поданням прем'єр-міністра — складу кабінету, відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою, прерогатива парламенту на розпуск Кабінету Міністрів). До цього додається розширення права Президента на достроковий розпуск парламенту, що повністю узгоджується із принципом стримувань і противаг гілок влади. Також визначено п'ятирічний термін повноважень Верховної Ради, несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності та про імперативний мандат [10, с.15].

Як висновок зазначимо, що без прийняття законів про державно-територіальний устрій, про Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів неможливо встановити стабільну політичну систему. Політична модернізація в Україні можлива лише за умови подолання політичної кризи, коли політична еліта отримає підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи.


Висновки

Рухливість політичного життя властива сьогодні всім країнам, менше — тим, які слабо розвинуті, більше — провідним. Навіть тим країнам, які вважаються найбільш заможними, стабільними, з усталеними демократичними традиціями. Але найбільш нестійкими політичні відносини, природно, є там, де відбулося проголошення державної незалежності, формується політична система, а отже, демократичні перетворення здійснюють лише перші кроки, досить часто навмання, методом спроб і помилок.

Дослідження, аналіз та прогноз тенденцій швидкоплинних політичних процесів завжди і всюди є складними. Ця думка може здатися тривіальною, бо всяке пізнання явищ і речей відзначається складністю. Але пізнання явищ, яким властивий динамізм, значно складніше, ніж вивчення відносно сталих речей. Особливі труднощі чекають дослідників політичного життя в країнах, де тільки-но почалося становлення іншої, порівняно з минулим, політичної системи.

За наших умов усвідомлення політичних процесів вимагає від науковців не лише об'єктивного, позбавленого партійних пристрастей, всебічного відображення політичного життя, а й постійного, день за днем, місяць за місяцем, систематичного фіксування змін у політиці. Бо тільки так за безліччю поверхових, несуттєвих фактів та епізодичних політичних вчинків можна віднайти справжні тенденції розвитку політичного життя країни.


Список використаної літератури

1. Журавсъкий В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект). — К., 1999,- 112 с.

2. Костецька І. О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування / теоретико-правовий аналіз. — К., 2003. — 496 с.

3. Паламарчук В. М., Литвиненко О. В., Янішевський С. О. Трансформація демократії та пошук стратегії суспільно-політичного розвитку України: Монографія. (Серія «Стратегія політики і політичний аналіз»). — Вип. 7. — К., 2003. — 120 с

4. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич (голова) та ін. - Парламентське видавництво, 1998. - 352 с.

5. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму в Україні: антиномія демократизму і авторитаризму: Монографія. — Суми, 2003. — 336 с

6. Некряч А. І. Місцеве самоврядування — рівнозначна складова політичної системи суспільства // Держава і право. 36. наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 20. — К., 2003. — С 494—499.

7. Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень—серпень 1991 р.) // Людина і політика. — 2001. — № 4 (16). — С 38.

8. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні // Право України. — 2001. — № 6. — С 3.

9. Нагарна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К., 1998. — С 195—196.

10. Формування якісно нової політичної системи в Україні:влада,партії,суспільство // Трибуна. - 2000. - № 3-4 . - C. 13-15





Реферат на тему: Політична система України: проблеми становлення та розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.