Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Політична система та стратегічні перспективи України (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Політична система України: проблеми та перспективи розвитку. 4

2. Концепція сталого розвитку та стратегічні перспективи України. 7

3. Економічні чинники національного розвитку в ХХІ ст. 9

4. Специфічні завдання української держави на сучасному етапі 14

Висновки. 19

Список використаної літератури. 20


Вступ

Сьогодні в Україні жорсткий розподіл влади, начебто на зразок президентської республіки, на практиці не є чітким розподілом державних функцій, а тому спричиняє конкуренцію вищих органів влади, насамперед законодавчої й виконавчої.

Протиріччя у політичній системі України полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської республіки не збалансовано. Напівпрезидентська–напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламентський спосіб формування Уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади — такою є система влади в Україні. Це викликає гострі суперечки між суб'єктами політичної системи під час здійснення ними функцій управління та представництва.

В Україні існує змішана форма республіканського правління, яка, із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конституції України, плавно змінюється з президентсько–парламентської на парламентсько–президентську. Проте саме поєднання рис президентської та парламентської республіки, хоча й стало результатом політичної угоди (тобто компромісу), але сама угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996 р. не було, а був конституційний штурм, який поклав край конституційній кризі в українському суспільстві.


1. Політична система України: проблеми та перспективи розвитку

Україна нині перебуває у стані нестійкої рівноваги, яка чітко проглядається у кількох основних зрізах:

1) між різними гілками влади;

2) між лівими і правими політичними силами;

3) між державними управлінськими структурами і олігархами (адміністративно–бізнесовими групами).

Усі вони внутрішньо пов'язані між собою і порушення балансу у будь-якій з цих ланок призводить до зміни ситуації в цілому. Оскільки основним чинником суспільного життя в країні є політична влада, то його характер в цілому залежить, насамперед, від ефективності функціонування різних гілок влади, злагодженості їхньої взаємодії. Сильна політична влада здатна блокувати або принаймні пом'якшувати деструктивний вплив різних негативних чинників.

Запорукою ефективності влади є, по-перше, чіткий розподіл функцій між різними її гілками, суверенітет повноважень кожної з них; по-друге, злагодженість, тобто взаємодія між ними. Це стає можливим тоді, коли представники всіх гілок влади основну мету своєї діяльності вбачають у захисті загальнонаціональних інтересів і сходяться у баченні шляхів і засобів їхньої реалізації. Намагання будь-якої з гілок влади перевищити свої повноваження за рахунок обмеження компетенції інших є головною причиною політичної нестабільності, яка, зрештою, може перерости у політичну кризу.

На жаль, нині в Україні не можна вести мову про внутрішню злагодженість між різними гілками влади, взаємопідтримку ними одна одної. Представники усіх гілок влади невдоволені одні одними, однак не мають можливостей істотно змінити співвідношення сил.

Щоправда останнім часом у стосунках між гілками влади позначилася дещо більша співпраця, зокрема, між Президентом України та Верховною Радою України. Опозиція до Президента України у Верховній Раді не є міцною. Про це свідчить хоча б той факт, що народні депутати тривалий час без успіху намагалися подолати президентське вето на Закон "Про вибори народних депутатів України”, який врешті було прийнято внаслідок розумного компромісу і тіснішої співпраці Верховної Ради України і Президента України[4, c. 108-110].

Така повільність і неефективність дій Парламенту не в останню чергу обумовлена аморфністю і несталістю фракційної системи у Верховній Раді України. Нескінченні перетрушування фракцій, "броунівський рух” народних депутатів від однієї фракції до іншої, очевидно, не сприяє політичній стабільності і плідному законотворчому процесу. Дану проблему також можна було б вирішити в рамках Закону "Про політичні партії в Україні” введенням в нього положень наступного змісту.

1. Депутати, обрані за списком однієї партії (блоку), не можуть перебувати в різних фракціях.

2. Під час перебування у виборчому органі депутат не має права змінювати партійну приналежність, окрім випадків, коли:

• безпартійний депутат вступає до партії, за списком якої (або блоку, до якого дана партія входила на виборах) він був обраний;

• діяльність партії, від якої обрано депутата була заборонена або призупинена згідно з законодавством.

3. Перехід депутата в іншу фракцію заборонений.

Сьогодні боротьба між виконавчою і законодавчою владою в Україні триває, що створює додаткову напруженість у суспільстві. Така боротьба засвідчує, що жорсткий розподіл влади не може так функціонувати в Україні, як він функціонує в західних країнах з президентською формою правління. Тому варто звернути увагу на досвід парламентських республік. Передусім це стосується поєднання депутатського мандату і членства в Уряді України.

Необхідний пошук політичної моделі взаємодії гілок вищої державної влади, можливо, призведе до відмови від ідеї жорсткого розподілу влади та встановлення практики призначення міністрів з числа депутатів зі збереженням за ними депутатського мандата після призначення на посаду міністра, що зняло б гострі протиріччя між гілками влади, сприяло б народній підтримці Уряду, міністри в якому є обраними депутатами.

Оптимізувати співпрацю гілок влади в Україні, не допустити конфронтації між ними можна тільки шляхом оптимального розподілу владних функцій, а не влади, дифузії влади, частковим злиттям персоналу, що власне й означатиме реформування політичної системи[7, c. 3-5].


2. Концепція сталого розвитку та стратегічні перспективи України

Новою парадигмою розвитку українського суспільства, яка є узгодженою з більшістю країн світу, розглядається парадигма сталого розвитку, яку доцільно розуміти не лише в контексті зміни стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, а як скоординовану глобальну стратегію виживання людства, орієнтовану на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери. Концепція переходу України до сталого розвитку повинна лягти в основу Національної стратегії сталого розвитку - комплексної довготермінової програми розвитку країни. Національна стратегія розвитку необхідна для бачення довгострокової перспективи розвитку країни, що робить осмисленими дії політичних сил, суспільства, органів державної влади та місцевого самоврядування. Стратегічні цілі, спрямовані на перспективу, дозволять тверезо оцінити наявні ресурси для їх досягнення, з позицій майбутнього подивитись на сьогодення, розставити орієнтири і пріоритети для середньострокових і короткострокових проектів, програм, сформулювати програму подальших дій. В той же час, стає можливою оцінка ефективності дій, спрямованих на досягнення заявлених стратегічних цілей[5, c. 10].

Не зважаючи на особливу гостроту для України проблем, які постали перед людством наприкінці ХХ століття, на їх масштаби та глибинний характер, продовжується практика прийняття економічних, соціальних, технологічних і екологічних рішень без необхідного ув'язування їх в єдину комплексну систему на основі перспективної та збалансованої стратегії розвитку України у ХХІ столітті.

На мою думку, без серйозних зусиль по формуванню в масовій свідомості українського суспільства адекватних сучасному стану суспільства форм мислення та норм поведінки, спрямованих на національне та глобальне виживання, а також без відпрацювання відповідних державних рішень, Україна вже в близькій перспективі зіткнеться з важко вирішуваними проблемами ресурсозабезпечення, конкурентоспроможності своєї продукції на зовнішніх та внутрішньому ринках, скорочення чисельності працездатного населення та ін., які на фоні невирішених соціально-економічних проблем поставлять під загрозу саме її існування. Тому проблема національного виживання та прогресу в глобальному контексті з врахуванням сучасних світових тенденцій повинна стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективу.

Активізація суспільних та державних зусиль в напрямку вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті на засадах сталого розвитку дозволить не лише об'єднати наявні ресурси для подолання системної кризи, а й надасть процесу реформ осмисленого та передбачуваного характеру. Адаптовані до української специфіки принципи сталого розвитку можуть розглядатись як універсальний, позаідеологічний, в традиційному розумінні, інструмент, який концентровано можна виразити формулою: розв'язання стратегічних задач розвитку суспільства[2, c. 4].

Правильний вибір стратегії розвитку суспільства неможливий без розуміння та врахування тенденцій світового розвитку, найважливішими серед яких є глобалізація та регіоналізація, посилення відповідальності держави при заростанні її регулюючої ролі, глобальна екологічна криза, перехід промислово розвинених країн до постіндустріального етапу розвитку. Стратегія сталого розвитку - це відмова від наздоганяючої моделі розвитку, орієнтованої на кількісні економічні показники, це можливість подолання відставання від розвинених країн світу і забезпечити якість життя свого народу, аналогічну якості життя в країнах-лідерах по рівню розвитку людського потенціалу, опираючись на внутрішні ресурси.

Таким чином стратегічною метою для України в ХХІ столітті повинна стати побудова сталого суспільства, головним пріоритетом якого є розвиток людини, а головним засобом забезпечення - зростання економіки на сталих засадах. Першим кроком на цьому шляху повинна стати розробка та прийняття Національної стратегії сталого розвитку[4, c. 111].

3. Економічні чинники національного розвитку в ХХІ ст.

Стратегія суспільно-політичних перетворень і державотворення розгортається в Україні на тлі тривалої і глибокої трансформаційної кризи. Ця криза є об'єктивним наслідком глибинної структурної невідповідності успадкованої з часів соціалізму соціально-економічної системи тим вимогам, які висуває до цієї системи ринковий механізм господарювання. На жаль, тривалість та глибина трансформаційної кризи значною мірою були обумовлені непослідовністю, фрагментарністю та недостатньою виваженістю самої трансформаційної політики держави. Відтак, на порозі тисячоліть одним з визначальних завдань стратегії розвитку України залишається створення умов для стійкої соціально-економічної динаміки.

Отже, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність приватних економічних суб'єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію. Адже вбудовані регулятори економічної системи є діями економічних суб'єктів щодо забезпечення власних економічних інтересів. Адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії[5, c. 9].

Відтак причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягає в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована економічні показники, а не на конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до ще більшого погіршення становища підприємств, передусім реального сектора економіки, стало на заваді й створенню нових ефективних приватних власників. У такому випадку переслідування економічним суб'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства характеру.

Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів. Частину підприємств це спонукало звернутися до "зрощування” з владними структурами та одержання "ренти” у вигляді пільг, преференцій чи послаблень щодо дотримання нормативно-правових вимог.

Відтак це призвело до обтяження державної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість та збалансованість. Інша частина підприємств перемістилася до "тіньової” економіки, перетворившись на політичних антагоністів держави. Це, в свою чергу, також негативно позначилося на дієздатності держави внаслідок загострення проблеми податкових надходжень як головної складової ресурсно–фінансового підґрунтя державної політики.

Таким чином, шлях до створення стабільних передумов для реалізації дієздатної державної політики ринкової трансформації економіки України пролягає, на погляд автора, через відновлення спроможності суб'єктів господарювання до ведення самостійної легальної прибуткової діяльності, стратегічного планування власного розвитку. Економічна політика держави повинна бути спрямована насамперед на зростання доходів підприємств та населення, підвищення доступності кредитних ресурсів, полегшення доступу на ринки та збільшення їхньої місткості, сприяння збільшенню конкурентоспроможності вітчизняних виробників, стимулювання та прискорення процесу нагромадження вітчизняного капіталу[1, c. 18-19].

Економічне зростання, яке відбувається в Україні, розвивалося у 2002—2005 рр. переважно на ґрунті мобілізації наявного виробничо-організаційного потенціалу за рахунок екстенсивного розширення господарських оборотів. Досі практично не склалося умов для надання зростанню інноваційного характеру, розвитку "точок зростання” та розкриття "кластерів інновацій”. Вкрай слабкі національний капітал та кредитно-фінансова система не дають підстав очікувати позитивних зрушень в цьому напрямі й найближчим часом. Проте й для екстенсивного типу зростання темпи його надто повільні, що свідчить про низьку ефективність механізмів стимулювання підприємницької діяльності.

Суттєвою перешкодою збільшенню господарських оборотів залишаються платіжна криза та дефіцит ліквідних ресурсів, які значною мірою викликані тривалою глибокою демонетизацією економіки. Де–факто зростають зарегульованість економіки та фіскальний тиск на підприємців. Хоча значні зусилля уряду і Нацбанку призвели до збільшення обсягів наданих кредитів, дієвого та цілісного механізму кредитування (особливо довгострокового) реального сектора економіки не створено.

Отже, для продовження позитивних зрушень в українському суспільстві необхідно запровадити нову модель економічного розвитку, яка базується на зазначених у попередньому розділі принципах "економічного протекціонізму”.

З урахуванням допущених протягом попередніх років помилок та на основі отриманих за цей час здобутків необхідно віднайти та реалізувати ті пріоритетні напрями поглиблення реформ, які безпосередньо сприятимуть переходу від грошово–фінансової стабілізації до підтримки економічної рівноваги у прискореному економічному зростанні[6, c. 250-251].

Насамперед слід принципово визначити суть потрібного типу зростання. Через крайній дефіцит фінансових ресурсів та низький рівень заощаджень, незадовільний інвестиційний клімат, спрощену структуру внутрішнього споживання і зменшення можливостей виходу на зовнішні ринки в Україні відбулося істотне скорочення інвестиційних процесів. Різко скоротилися витрати на науку, напівзруйновано її кадровий потенціал; відсутні кошти на дотримання програмних структурних пріоритетів, які мають встановлюватися державою; немає достатніх кредитів і капіталів для капіталовкладень у майбутню вартість з високим ступенем ризику, а саме вони, власне, і є вкладеннями в інновації.

Отже, стає очевидним, що економічне зростання інвестиційної та інноваційної природи в Україні може мати лише вторинний характер.

Безперечно, ресурси і перспективи для такого зростання є. Але для їхнього вивільнення та активізації на першому етапі слід вести мову про забезпечення зростання переважно екстенсивного характеру, яким передбачається підвищення рівня використання вже досягнутого економічного потенціалу. На цьому етапі мають бути створені умови, за яких суб'єкти господарювання власними діями на базі власних інтересів здійснюватимуть глибинну структурну перебудову української економіки.

Необхідно чітко визначити причинно-наслідковий зв'язок, який має при цьому спостерігатися. Треба враховувати, що саме слід розглядати як передумови, а що — як наслідки економічного зростання. Зокрема, як наслідки економічного зростання мають розглядатися посилення соціальної орієнтації економіки, поглиблення грошової і фінансової стабілізації, розвиток інвестиційних процесів, "детінізація” економіки, вирівнювання регіональних диспропорцій.

Через важелі податкової, грошово-кредитної, валютної та зовнішньоторговельної політики необхідно виробити механізми забезпечення дієвості економічної політики держави. У зв'язку з тим, що економічне зростання є, зрештою, процесом розширеного відтворення національного капіталу, ним має передбачатися розбудова усіх ланок ланцюга відтворення, а саме — виробництва, розподілу (відносин власності), обміну (торгівлі) та споживання. Отже, йдеться про відновлення зв'язку промислового, торговельного та банківського капіталів.

Слід активно сприяти групуванню та переплетенню капіталів, утворенню промислово-фінансових груп, налагодженню інших організаційних схем, що спираються на взаємну участь у капіталі. Становлення національних промислово-фінансових угруповань здатне не тільки додатково посилити інвестиційний та відтворювальний процес в економіці, але й зміцнити економічні передумови для оптимізації відносин між центром та регіонами[8, c. 253-255].

З метою якомога повнішого використання насамперед наявних коштів слід включити в легальний обіг невикористані ресурси суспільства, що передбачає залучення ресурсів банківської системи до матеріального виробництва, залучення до банківської системи коштів населення "в панчохах”, негайне припинення масштабного відпливу капіталів за кордон, реформу податкової системи, яка стримує легальне виробництво, створення умов для легалізації "тіньової” економіки тощо.

Таким чином, "економічний романтизм” як фетишизація самого процесу ринкових реформ має поступитися місцем "економічному прагматизмові” — підпорядкуванню заходів економічної політики потребам економічного зростання, використанню конкурентоспроможності національної економіки як головного критерію ефективності політики зростання.

Між тим збереження значної ролі експорту як чинника економічної динаміки (що робить значну частину чинників економічного зростання фактично непідконтрольною уряду), розвиток об'єктивних макроекономічних процесів, пов'язаних з функціонуванням демонетизованої економіки, взяття Україною на себе зобов'язань перед міжнародними організаціями (щодо вступу до СОТ, інтеграційних процесів з ЄС, співпраці з МВФ та Світовим банком) ведуть до об'єктивного зниження дієздатності українського уряду та його спроможності впливати на динаміку економічних процесів[3, c. 5].


4. Специфічні завдання української держави на сучасному етапі

Слід зауважити, що існують різні моделі формування стратегії забезпечення економічного зростання. Прибічники патерналістської моделі вважають, що найкращим варіантом для України є відновлення жорсткої системи управління економікою. Така модель, дійсно, могла б забезпечити економічне зростання, якби в Україні не було вже зруйновано інституційну систему, яка б забезпечила втілення в життя цієї моделі.

Це дає підстави для тріумфу представникам ліберальної моделі, які вважають, що лібералізація ринків і мінімізація державного втручання в економіку здатні самі собою забезпечити економічне зростання та ефективний розвиток національної економіки. Проте досвід останніх років, на жаль, спростовує такі сподівання. Насправді намагання здійснювати ліберальні реформи на українському ґрунті призвели до виникнення суперечностей, які практично йдуть урозріз з положеннями класичної економічної теорії.

Досвід останніх років засвідчив, що традиційний інструментарій непрямого регулювання економіки — операції з процентними ставками, державними цінними паперами, бюджетними витратами, динамікою валютного курсу тощо — в Україні або втрачено, або дискредитовано. Це спонукає до звернення до засобів більш жорсткого регулювання. Проте таке регулювання фактично обмежується на сучасному етапі політикою Національного банку щодо забезпечення стабільності гривні і фіскальною політикою, зорієнтованою на забезпечення наповнення держбюджету. Відповідні державні структури хоча й усвідомлюють комплексний характер проблем, які стоять сьогодні перед Україною, проте не можуть вийти за рамки своїх функціональних прерогатив.

Протягом другої половини 2001 р. урядом А. Кінаха було здійснено серйозні кроки щодо надання економічному розвитку України стратегічної спрямованості, розробки стратегічних програм активізації інвестиційних процесів, розвитку внутрішнього ринку, конкурентоспроможності національних виробників, інноваційного розвитку тощо. Проте реалізація цих програм потребує встановлення адекватних економічних механізмів. Щоб перейти до цілеспрямованого регулювання економічних процесів в Україні за допомогою ринкових важелів, необхідно насамперед вжити термінових заходів щодо пристосування макроекономічної політики до умов економічного зростання[3, c. 6-8].

Аналіз наслідків реформування економіки України протягом 90–х років дає підстави стверджувати, що реалізація державної економічної політики, яка не підпорядкована єдиній стратегії державотворення і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, загострила успадковані від радянських часів диспропорції та фактично не забезпечила розбудову в Україні повноцінної ринкової економіки. Відсутність послідовної антикризової політики має наслідком підтримання перманентного стану трансформаційної кризи.

Посилення контролю і дисципліни в економічній сфері при відставанні розвитку ринкових регуляторних механізмів супроводжується розширенням розподільчої та фіскально–репресивної функції багатьох ланок виконавчої влади, викликає протистояння бізнесу та влади й відхід бізнесу "в тінь”, не сприяє підвищенню довіри до влади. Одним з найгірших наслідків є критичний життєвий рівень численних прошарків населення, що засвідчує надто високу соціальну ціну затягування реальних реформ. Саме ця обставина заважає забезпечити соціальний консенсус, об'єднати націю навколо ідей реформ.

Таким чином, виклики часу обумовлюють необхідність розробки та втілення якісно нових пріоритетів економічної стратегії держави. З огляду на різновекторність, а в ряді випадків — полярність основних політичних сил та окремих верств населення України, легітимність цієї стратегії та її сприйняття більшістю громадян країни можуть бути забезпечені лише при її спрямованості на безумовне виконання положень Конституції України, забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Завдання влади — обрати такі цілі та пріоритети, запропонувати такі засоби їхнього досягнення, за яких є можливим прийняття суспільством навіть тимчасового погіршення становища та ущемлення інтересів певних прошарків населення та економічних груп заради досягнення перспективних цілей[8, c. 256-258].

Така стратегічна програма повинна бути максимально вірогідною і передбачати дієві й реалістичні кроки для вирішення передусім економічних проблем. На мою думку, вона повинна відповідати таким шести ключовим принципам.

1. Обґрунтованість. Кожне з положень стратегії повинне бути підтверджене як науковими розрахунками, так і консультаціями з представниками найбільш впливових суспільних сил. Обґрунтованість забезпечує реальність стратегії. Недостатньо обґрунтована стратегічна програма призводить до результатів, істотно відмінних від очікуваних, вимагає прийняття не передбачених нею заходів, а отже, означатиме її фактичний крах.

2. Прозорість. Стратегія повинна мати чіткий і зрозумілий виклад, містити механізми доведення її положень, логіки і цільових орієнтирів до відома більшості громадян країни. Вкрай важливою є також передбачуваність державної політики для суб'єктів господарювання, іноземних інвесторів, інших суб'єктів ринку. Як свідчить досвід ряду країн, обґрунтованість і прозорість стратегії спрощує взаємовідносини із зарубіжними кредиторами, які часто нав'язують свої умови саме зважаючи на відсутність в країні власної реалістичної програми.

3. Легітимність. Найбільшою загрозою для будь-якої програми є можливі негативні соціальні та політичні наслідки її реалізації. Тому в процесі розробки стратегічної програми слід орієнтуватися на політичні й економічні сили, які зацікавлені в її реалізації, і домагатися легітимності, тобто розуміння і прийняття програми цими силами.

4. Адекватність. Не менш серйозною загрозою для програми, навіть за отримання найкращих рекомендацій, є спроба її некритичного переносу на грунт іншої країни або в інші історико–економічні умови. У жодній з країн, які добилися успіхів і процвітання, антикризова стратегія не була "типовою”. Стратегічна програма повинна максимально врахувати і використати національні особливості країни і економічної ситуації, в яких вона реалізується. Понад те, як рушії економічного відродження цілком можуть і повинні виступити наявні в економіці суперечності.

5. Підконтрольність. Стратегічна програма повинна бути "прозорою” не лише в процесі свого прийняття, але й у процесі здійснення. Вона повинна містити чітко визначені критерії прогресу її реалізації, досягнення конкретних етапів. Відслідковування своєчасності і повноти здійснення заходів стратегічної програми дасть можливість здійснювати її оперативне коригування, підтримувати довіру до заходів уряду щодо її реалізації.

6. Логічність. Вдалим прикладом логіки побудови стратегічної програми є "Стратегія для Польщі” Г. Колодка, віце–прем'єр–міністра уряду Польщі, який здійснив перехід від "шокової терапії” до політики економічного зростання. Програма складалася з 14 вузлових завдань, які передбачалось вирішити протягом декількох років. По кожному з таких завдань ставився короткий "діагноз” сучасного стану проблеми, визначалися цілі державної стратегії, засоби їхнього досягнення, потенційні загрози, які могли виникнути в процесі досягнення мети, і критерії виконання програми. Таким чином, було досягнуто логічної узгодженості й цілеспрямованості заходів державної політики щодо певної стратегії соціально-економічного розвитку. Це, в свою чергу, "спрощувало життя” суб'єктам господарювання, які чітко знали, чого слід очікувати від держави в найближчому майбутньому і відповідно будували власні стратегії зростання. Це також істотно полегшило роботу державних чиновників, перед якими були визначені конкретні межі й напрями, в яких повинна була діяти законодавча і виконавча влада[6, c. 256-257].

На мій погляд, неминучою альтернативою економічній політиці "макроекономічної стабілізації”, яка призводить до консервування структурних диспропорцій та стагнації національної економіки, має стати стратегія економічного протекціонізму. У 2001 р. українським урядом вже здійснено низку кроків у напрямку такої політики. Проте в концептуальному сенсі як комплекс взаємоузгоджених дій вона з низки причин ще не отримала належного оформлення.


Висновки

Суспільний прогрес, до якого прагне Україна, здійснюючи запровадження в життя ідеї громадянського суспільства та демократичної, соціальної правової держави, може бути реальним лише за умови, коли політична, економічна, правова реформа поєднуватимуться з формуванням освіченого та національно-свідомого суспільства.

В сучасній Україні відбувається великомасштабна трансформація соціального буття, змінюються соціальні цінності, норми діяльності і поведінки людей, що зумовлює необхідність підвищення ролі та значення накопичення нових знань протягом всього життя людини. Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної громадянської позиції посттоталітарного українства породжують складні суспільні процеси, які і відбуваються сьогодні.

Незважаючи на певний прогрес за останні роки, наведені дані в цілому свідчать про деградацію не тільки людини в Україні, але й передумов її розвитку в перспективі, про існуючий розрив між освітнім рівнем населення та рівнем його доходів, що відображається зниженням середньої тривалості життя населення України за останні 12 років. Сьогодні демографічні процеси в Україні все більше набувають ознак національної катастрофи. За деякими прогнозними оцінками до кінця століття населення України (без врахування механічного приросту) зменшиться до 10 млн. чол. Крім формування несприятливої демографічної ситуації, неможливість повноцінного відтворення населення держави має серйозні негативні соціально-економічні наслідки. Депопуляція супроводжується погіршенням важливих якісних характеристик населення і, передусім, стану його здоров'я, та посиленням негативних якісних змін у віковому складі населення - поглибленням процесу старіння.


Список використаної літератури

1. Барановський В. Стратегія економічно сталого розвитку України //Розбудова держави. - 2005. - № 9-10. - C. 18-21.

2. Вознюк О. Про перспективи розвитку української держави //День. - 2001. - 20 лютого. - C. 4

3. Медведчук В. Державна влада в Україні:сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. - 2002. - № 4. - С. 5-10

4. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства //Політичний менеджмент. - 2005. - № 3. - C. 108-114.

5. Розумний М. Розвиток політичної системи України: виклики і загрози // Політичний менеджмент. - 2008. - № 1. - С. 9-13

6. Романов В. Аналіз державної політики: проблеми походження, теорії та перспективи розвитку // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 1. - С. 250-257

7. Толочко П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні //Київська старовина. - 2004. - № 1-2. - C. 3-11

8. Швенда О. Сучасні пріоритети та перспективи розвитку євроінтеграційного процесу України на новому етапі державотворення // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 4. - С. 253-260





Реферат на тему: Політична система та стратегічні перспективи України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.