Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Політологія

Особливе місце держави в політичній системі суспільства (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Сутність та структура політичної системи. 4

2. Держава в політичній системі суспільства. 8

Висновки. 14

Список використаної літератури. 15


Вступ

Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв'язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення.

Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов'язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет.

Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність».


1. Сутність та структура політичної системи

Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових частин суспільного організму[3, c. 221-223].

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв'язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації — фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі

і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці[2, c. 98-99].

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання[5, c. 49].


2. Держава в політичній системі суспільства

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають загальнообов'язковий характер. Водночас у демократичному суспільстві цю діяльність не закрито й для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов'язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені всього суспільства, регламентує політичну діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних організацій[8, c. 8-11].

Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер установлених у державі соціальних та інших відносин дає змогу класифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Отже, вихід України з кризи багато в чому залежить і від того, як політичні партії, громадські організації та рухи зможуть консолідувати суспільство.

Порівняння програм і платформ дає підставу висновувати, що багато світоглядних позицій громадсько-політичних рухів ніколи не зблизяться і завжди існуватимуть причини для ідейного суперництва з широкого кола проблем. Однак ідеї громадянського миру та ненасильства, побудова правової незалежної держави, забезпечення прав людини, захист навколишнього середовища, інші демократичні цілі й цінності можуть і мусять бути покладені в основу зближення різних позицій, досягнення розумних компромісів з метою виведення суспільства з кризи. Розширенню бази для співробітництва має сприяти спільна робота з утвердження державного суверенітету та незалежності України, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей мають виходити політичні партії та громадські організації, визначаючи можливість взаємної співпраці.

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Ухвалені Верховною Радою закони «про об'єднання громадян», «Про політичні партії» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще ухвалити відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і здійснити необхідні заходи для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією в розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції. Прийняття Основного закону нашої держави сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влади. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в Україні[4, c. 19-20].


3. Українська політична система

Модель посткомуністичної політичної системи України стихійно складалася у контексті загальної концепції державотворення.

Етатизм, покладений в основу створення системи нових суспільно-економічних і політичних відносин в Україні, характерний тим, що стратегічною метою назвав розбудову держави (точніше – державності) як головний визначальний чинник подальших реформ. Що таке розбудова української державності, в який спосіб реалізовуватиметься названий процес і скільки він триватиме — у цьому політичні лідери фактично не визначилися. Щоправда, в одному з інтерв'ю телекомпанії Останкіно колишній президент України Леонід Кравчук зізнався, що навряд чи нинішнє покоління житиме в цивілізованій державі, але головне, що воно живе у власній державі. Таке розуміння процесу державотворення (механістичне становлення інститутів державності, після чого можна підійти до загальновизнаних механізмів та принципів реформ) призвело до неадекватного сприйняття суспільством і цілої низки понять політичної системи. Так, роль опозиції була трактована не як інструмент впливу і контролю за прийняттям державного рішення і, власне, діяльністю владних інститутів, а як механізм, що руйнує державу. Тож на так званий період розбудови держави було сформульовано принцип: опозиція в українській державі — опозиція українській державі.

Подібний підхід характеризував і питання державного устрою, механізмів економічної реформи.

Самодостатність державних інститутів, що вони нібито наближали міфічну державність керівників України, спрямована на розширення присутності України, зокрема, в міжнародному співтоваристві, висвітлювалася у засобах масової інформації не як норма одного із напрямів діяльності, а як досягнення. З огляду на це мас-медіа створили образи політичних діячів, що розбудовували державу в цілому. Але натомість залишилося питання, чи спромоглися вони зробити щось реальне у сфері певних обов'язків.

Такий стан справ став передумовою об'єднання представників старої еліти з частиною нової, що дозволило більшості з них розбудовувати державу в центрі і на місцях старими апробованими методами, але вже без зайвих побоювань відповідати за порушення закону. Спроба вплинути на реалізацію рішень на місцевому рівні влади, створити механізм впливу на них і контролю за ними через інститут представників президента була приречена апріорі, бо була розрахована лише на хороших людей, котрі зможуть це зробити. На практиці представники президента, не маючи реального правового статусу і збалансованості з іншими структурами влади на місцях та в центрі, з часом заповнили відповідні ніші у розбудовчому процесі керованих регіонів[6, c. 26-28].

Поряд з етатизмом в Україні знайшла собі місце охлократія (її чомусь в Україні вперто називають демократією). Охлократію в Україні характеризують такі ознаки: некомпетентність політичної влади, неповага до закону, розуміння права як волі держави, використання настроїв певних соціальних груп для реалізації вузькокорпоративних інтересів.

Охлократія, або українська демократія, разом з етатизмом стала вдалим прикриттям дилетантизму влади. Формальне посилання на важливість глобальних завдань розбудови державності (у етатистському розумінні) та демократичних перетворень (у охлократичному сенсі) знімало відповідальність з державних урядовців і давало змогу задовольняти власні вузькокланові інтереси.

Саме за таких умов стало все виразніше окреслюватися місце інституту президентства як ключового елемента політичної системи. Усі інші інституції, а саме: політичні партії та громадські об'єднання мали стати сателітами провідного суб'єкта політичних відносин. У ході реалізації такого шляху «розбудови держави» появилася навіть спроба створити на базі Київського патріархату Української православної церкви — офіційну державну церкву, котра б освячувала дії творення української держави.

Нині Україна наближається до етапу «партійної трансформації», його характеризує певний об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у визначених ідеологічних та політико-економічних концепціях:

• комуністичній та соціалістичній;

• соціал-демократичній;

• ліберальній;

• консервативній (певною мірою репрезентований націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму).

Реальну впливовість тих чи тих течій в Україні зможуть продемонструвати лише наступні вибори, які відбудуться, скоріше за все, на змішаній основі[9, c. 13-15].


Висновки

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-політичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами і т. п.).

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.


Список використаної літератури

1. Бакуменко В. Реформа політичної системи України: необхідність та основні напрями реалізації // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 4. - C. 208-218

2. Вітренко Н. Політична система України: оцінка крізь призму гендерної рівності // Рівність жінок і чоловіків в Україні. - К., 2001. - C. 98-102

3. Гаєвська О. Політичне управління як системне утворення/ О.Гаєвська // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1999. - № 4 . - C. 221-223

4. Добродумов П. Про реформу політичної системи України // Право України. - 2003. - № 5. - С.19-23

5. Журавський В. Політична система України: особливості,фактори,чинники права // Віче. - 2000. - № 2 . - C. 49-65

6. Захарчук А. Політична система сучасної України: становлення, розвиток та особливості // Юридична Україна. - 2006. - № 4. - C. 26-29.

7. Костенко Ю. Політична система України має дві головні вади: влада не є публічною та політично неперсоніфікована // Голос України. - 2003. - 18 березня. - C. 14

8. Рудич Ф. Політична система України: вірогідні тенденції реформування на сучасному етапі // Трибуна. - № 5-6. - C. 8-11

9. Формування якісно нової політичної системи в Україні:влада,партії,суспільство // Трибуна. - 2000. - № 3-4 . - C. 13-15





Реферат на тему: Особливе місце держави в політичній системі суспільства (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.