Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Підприємництво

Державне регулювання підприємницької діяльності. Сучасний розвиток підприємництва в Україні (реферат)

Зміст

1. Система державної реєстрації суб'єктів господарювання

2. Ліцензування як одна із форм державного регулювання господарської діяльності

3. Регуляторна політика

4.Реформування дозвільної системи у сфері господарської діяльності

5. Впровадження нової системи державного нагляду (контролю)

в сфері господарської діяльності

1. Система державної реєстрації суб'єктів господарювання

Державна реєстрація суб'єктів підприємництва як процедура документального оформлення наміру юридичної чи фізичної особи здійснювати систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку вперше була регламентована Законом України "Про підприємництво”, прийнятим Верховною Радою України 7 лютого 1991 року.

Якщо розглянути розвиток законодавства, що регулює державну реєстрацію суб'єктів підприємництва в Україні, то його умовно можна розділити на декілька етапів.

На першому етапі процес державної реєстрації суб'єктів підприємництва регулювався фактично тільки статтею 8 Закону України "Про підприємництво”. Цією статтею визначались органи державної реєстрації, термін її проведення (місяць), встановлювалася необхідність плати за реєстрацію, розмір якої визначався Радою Міністрів України. При цьому, цей розмір залежав від організаційної форми підприємництва та виду діяльності і становив від 1,5 до 5 мінімальних заробітних плат.

Визначений статтею перелік документів, що подавався для реєстрації, був дуже нечіткий та мав відсильний характер до чинного законодавства для окремих організаційних форм підприємництва. Відповідно, при проведенні державної реєстрації органи реєстрації керувались не тільки законами, а ще й різноманітними підзаконними актами, в тому числі і актами місцевих органів влади.

Підтвердженням факту реєстрації було посвідчення про реєстрацію, що видавалось органом, який здійснював реєстрацію. Однак форма посвідчення не була визначена на законодавчому рівні і часто встановлювалася актами самих місцевих органів влади.

Ряд проведених відтоді заходів дозволив дещо стабілізувати ці процеси. Однак, так і не було створено цілісної системи державної реєстрації суб'єктів господарювання, яка б дозволяла оперативно здійснити відповідні реєстраційні дії, забезпечувала фізичних та юридичних осіб адміністративними послугами (наприклад, достовірною інформацією про зареєстрованих суб'єктів підприємницької діяльності).

Крім того, починаючи з 1991 року, прийнято низку Законів України „Про підприємства в Україні”, „Про господарські товариства”, „Про селянське (фермерське господарство”, „Про банки і банківську діяльність”, „Про об'єднання громадян” тощо, які регулювали створення та діяльність окремих юридичних осіб. При цьому, частина таких юридичних осіб належала не тільки до організаційних форм підприємництва, а до непідприємницьких організацій, закладів, установ.

Суб'єкти господарювання, в тому числі підприємці, та органи реєстрації відразу стикнулися з рядом проблем при проведенні реєстрації суб'єктів підприємництва, а саме:

- відсутністю чітко встановленого переліку документів, що подаються для державної реєстрації суб'єктів підприємництва та встановленої форми посвідчення про реєстрацію;

- відсутністю процедур реєстрації змін до установчих документів юридичних осіб та припинення підприємницької діяльності суб'єктів господарювання;

- значним терміном реєстрації (місяць);

- встановленням, фактично, дозвільного характеру самої реєстрації тощо.

Така ситуація призвела до стримування розвитку підприємництва в державі, створення бар'єрів для підприємців саме в органах реєстрації, що, в свою чергу, викликала велику кількість скарг підприємців на посадових осіб органів реєстрації і на саму процедуру її проведення.

Наступним етапом становлення системи реєстрації в Україні стало подальше законодавче врегулювання проблем, пов'язаних з процедурами державної реєстрації. Тому протягом 1993-1998 років до названої вище статті 8 Закону України „Про підприємництво” були внесені досить суттєві зміни, які дозволили врегулювати найбільш наболілі проблеми в цій сфері.

Було введено заявницький принцип реєстрації; зменшено строки реєстрації (спочатку до 15-ти, а потім до 5-ти днів); запроваджено процедури перереєстрації та скасування державної реєстрації; встановлено переліки документів, що подаються для державної реєстрації, в тому числі для реєстрації змін до установчих документів, перереєстрації, скасування державної реєстрації.

На жаль, безпосередньо сам порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності так і залишився під сферою врегулювання актів, що носили підзаконний характер. Законом лише було передбачено необхідність прийняття Кабінетом Міністрів України окремого Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, яке і було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 № 276.

Цим Положенням додатково до процедур державної реєстрації були встановлені єдині форми свідоцтв про державну реєстрацію, реєстраційних карток (які являлись одночасно заявою про реєстрацію), плату за проведення реєстраційних процедур, вимоги до оформлення установчих документів, які подаються для державної реєстрації.

Згодом, враховуючи стрімкі темпи зростання кількості законодавчих та інших нормативно-правових актів, що також певним чином були пов'язані із реєстрацією суб'єктів господарювання, постановою Кабінету Міністрів України від 25.01.1996 № 125 дане Положення було викладено в другій редакції, а 25.05.1998 постановою Кабінету Міністрів України №740 – в третій.

Ці документи з подальшими змінами та доповненнями до них діяли аж до 1 липня 2004 року.

Проведені заходи усунули найбільш суттєві перепони щодо створення суб'єктів підприємницької діяльності та дозволили більш-менш стабілізувати ситуацію у сфері підприємництва.

Однак, цілісної системи державної реєстрації суб'єктів господарювання в Україні, яка б дозволяла оперативно здійснювати відповідні реєстраційні дії та забезпечувати фізичних і юридичних осіб, в тому числі й органи державної влади, актуальною та достовірною інформацією про всіх існуючих в країні суб'єктів господарювання створено так і не було.

Зокрема, не існувало єдиної інформаційної бази про таких суб'єктів, а суб'єкти, що не відносились до підприємницьких, взагалі не підпадали під дію вищезгаданих актів. Для них встановлювались окремі порядки проведення реєстрації (наприклад, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.93 № 302 Порядок реєстрації адвокатських об'єднань). Крім того, не було визначено посадових осіб, які могли здійснювати реєстрацію, їхніх повноважень, обов'язків тощо.

Але, при цьому, почалося також і збільшення кількості органів державної влади, на які покладалися функції реєстрації тих чи інших суб'єктів господарювання

Звісно, така ситуація аж ніяк не могла сприяти розвитку підприємництва в державі. Певні бар'єри для суб'єктів підприємницької діяльності залишались існувати також і на цьому етапі, тому 15 травня 2003 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, який набрав чинності з 1 липня 2004 року (далі – Закон про реєстрацію).

Задля зменшення адміністративних бар'єрів при реєстрації бізнесу 15 травня 2003 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” (далі – Закон про реєстрацію), який набрав чинності з 1 липня 2004 року.

Цей Закон став фундаментом для побудови в Україні найсучаснішої національної системи реєстрації суб'єктів господарювання, яка забезпечила запровадження реєстрації та постановки на облік суб'єктів господарювання за принципом „єдиного вікна”. Тобто, протягом 4-5 днів проводиться не тільки процедура державної реєстрації суб'єкта господарювання, а і постановка його на облік у податкових органах, органах статистики та фондів соціального страхування в автоматичному режимі без необхідності звернення новоствореного підприємця до цих органів.

Крім того, впровадження Закону про реєстрацію дозволило надати можливість підприємцям подавати документи для реєстрації поштою (як елемент захисту прав громадян на здійснення підприємницької діяльності), запровадити Єдиний державний реєстр юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) та забезпечити можливість відкритого оперативного доступу всіх без винятку учасників господарського обороту до його даних, створити умови інтеграції України у світовий інформаційний простір, зокрема, приєднання до Європейського Бізнес Реєстру.

Крім того, Закон про реєстрацію відтепер регулює порядок проведення державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.

Здійснюють зазначену реєстрацію в Україні 1323 визначені законом посадові особи – державні реєстратори в 678 реєстраційних органах.

Все це стало можливим також завдяки постійному відслідковуванню проблемних моментів роботи реєстраційної системи, завжди вчасному і оперативному її корегуванню та внесенню до нормативно-правої бази, що регламентує діяльність системи, необхідних змін.

Лише до Закону про реєстрацію протягом останніх двох років зміни були внесені тричі зокрема,:

- Законом України „Про внесення змін до деяких законів України” від 09.02.2006 № 3422, яким врегульовано питання включення до ЄДР відомостей про фінансову звітність підприємств;

- Законом України „Про внесення змін до деяких законів України” від 22.02.2006 № 3456, яким передбачено, крім запровадження реєстрації та постановки на облік суб'єктів господарювання за принципом „єдиного вікна” протягом одного дня (з квітня 2007 року запрацював електронний взаємообмін інформацією про зареєстрованих суб'єктів господарювання між державним реєстратором та органами ДПА, Держкомстату, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування), ще й спрощення процедур припинення юридичних осіб та припинення підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців, а також суттєве зменшення витрат громадян на здійснення зазначених реєстраційних процедур;

- Законом України „Про внесення змін до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 16.03.2006 № 3575, що спрямований на усунення суперечностей в законодавстві та регулює порядок легалізації і набуття прав юридичної особи неприбутковими організаціями, унормовує питання державної реєстрації об'єднань громадян та інших непідприємницьких організацій.

Крім того, функціонування Єдиного державного реєстру забезпечило можливість відкритого оперативного доступу всіх без винятку учасників господарського обороту до його даних та створило умови інтеграції України у світовий інформаційний простір, зокрема до Європейського Бізнес Реєстру.

Так, Україна одна з не багатьох європейських держав, яка запровадила подання фінансової звітності в електронному вигляді. Натомість запроваджена в Україні технологія дозволяє за лічені хвилини сформувати фінансову звітність та направити її до Єдиного державного реєстру, натиснувши для цього одну кнопку. Крім того, технологія подання фінансової звітності в електронному вигляді до Єдиного державного реєстру дозволяє також подавати таку звітність відповідним державним органам.

Можливість подання документів в електронному вигляді з використанням електронного цифрового підпису є значним кроком до полегшення документообігу для підприємців і логічним продовженням державного курсу на спрощення процедур ведення бізнесу і покращення підприємницького клімату.

Запровадження електронного документообігу сприятиме вирішенню основної стратегічної задачі національної системи державної реєстрації суб'єктів господарювання – запровадження електронної реєстрації на базі найсучасніших інформаційних технологій, забезпечення високого рівня прозорості відносин у сфері господарювання, а також можливості дієвого контролю над цими відносинами на предмет попередження та виявлення фактів використання суб'єктами господарювання такого свого статусу в цілях, що суперечать закону.

Важливим досягненням України є також приєднання до Європейського Бізнес Реєстру, що дозволило розширити коло споживачів інформації з Єдиного державного реєстру та можливості для іноземних компаній більшості країн Європи отримувати актуальну інформацію щодо українських підприємців.

А найближчим часом і українці будуть мати можливість дізнатись необхідну їм інформацію про підприємців країн-учасниць Європейського Бізнес Реєстру, серед яких Німеччина, Франція, Італія, Великобританія, Швеція, Данія, Нідерланди, Австрія, Фінляндія, Сербія, Франція та інші. Коло учасниць Європейського Бізнес Реєстру постійно зростає.

Таким чином, в Україні функціонує сучасна національна система державної реєстрації суб'єктів господарювання, про що, в тому числі, можуть свідчити висновки відомих міжнародних правових інституцій.

Наприклад, Група держав Ради Європи проти корупції (GREGO) так відзивається про стан законодавчого врегулювання відносин у сфері створення суб'єктів господарювання в Україні:

„Юридичні особи добре визначені у законодавстві, і всі вони повинні проходити процес реєстрації. Реєстраційна система є належною, і у центральному державному реєстрі міститься адекватна і відповідна інформація про юридичних осіб. Корпоративної відповідальності не існує, однак, Україна на шляху до її впровадження” (пункт 244 Оціночного звіту по Україні по результатам Спільних першого та другого раундів оцінки, затвердженого GREGO на його 32-му пленарному засіданні 19-23 березня 2007 року).

Проведення низки досліджень, наприклад дослідження, яке було проведено в Україні Міжнародною Фінансовою Корпорацією, також підтверджують, що процедури державної реєстрації суб'єктів господарювання вже перестали бути бар'єром при започаткуванні бізнесу в Україні. Особливо це важливо в секторі малого та середнього підприємництва.

Такі можливості виводять Україну на новий етап економічних відносин з країнами Європи та допомагають налагодженню прозорих зв'язків з іноземними партнерами, що сприяє поглибленню європейської інтеграції України та розвитку економіки в цілому.

2. Ліцензування як одна з форм державного регулювання господарської діяльності

Ліцензування як одна з форм державного регулювання господарської діяльності має власну сферу застосування, яка в умовах ринкової економіки є достатньо впливовою.

Ліцензування це той процес, який пройшов певні етапи в своєму розвитку. Черговість етапів визначається як зміною критеріїв для запровадження ліцензування того чи іншого виду діяльності, так і зміною концептуальних підходів до самого порядку ліцензування.

Перший етап формування системи ліцензування розпочався з прийняттям в 1991 році Закону України „Про підприємництво”, відповідно до якого ліцензуванню підлягало 11 видів підприємницької діяльності. Всі процедурні питання видачі ліцензій визначалися відомчими нормативними актами, і були різними для окремих видів діяльності. В той же час, кількість ліцензованих видів діяльності постійно збільшувалась і 1996 року вона досягла 112.

На другому етапі формування системи ліцензування черговими кроками державної політики у сфері ліцензування стало:

- затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 року №1164 Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка визначила основні шляхи розвитку ліцензування в державі;

- прийняття законодавчого акту, яким було внесено зміни до Закону України „Про підприємництво", визначено окремі процедури ліцензування та скорочено кількість ліцензованих видів діяльності зі 112 до 42.

В цей час формування системи ліцензування було спрямоване на вирішення таких основних завдань як утворення бази, яка б забезпечувала ліцензування певних видів господарської діяльності, та вдосконалення діючої системи ліцензування.

Фундаментальним для забезпечення регулювання господарської діяльності став Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, прийнятий Верховною Радою України 1 червня 2000 року, що поклав початок третьому етапу формування системи ліцензування та з прийняттям якого було здійснено найбільш радикальну зміну системи ліцензування.

Законом визначено державну політику у сфері ліцензування, встановлено вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, та чітко окреслено відповідні процедури ліцензування.

На виконання його вимог постановами Кабінету Міністрів України затверджено:

- перелік органів ліцензування;

- термін дії ліцензії, розмір і порядок зарахування плати за її видачу;

- перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності;

- порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру;

- форму бланку ліцензії єдиного зразка;

- положення про експертно-апеляційну раду при Держкомпідприємництві.

Комітетом спільно з відповідними органами ліцензування затверджені відповідні ліцензійні умови провадження певних видів господарської діяльності, які з урахуванням вимог законів встановлюють вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання суб'єктом господарювання при провадженні виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Завдяки цьому було сформовано цілісну систему ліцензування, яку можна поділити на такі компоненти: ідеологія ліцензування; перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; порядок ліцензування; ліцензійні умови; визначення інституцій, які забезпечують ліцензування (Кабінет Міністрів України, Держкомпідприємництво, експертно-апеляційна рада при ньому); гарантії забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Експертно-апеляційна рада при Держкомпідприємництві як законодавчо визначений колегіальний орган стала принципово новою інституцією, що є інструментом регулювання досудових спорів суб'єкта господарювання і органу ліцензування, та першим дієвим прикладом партнерства держави і громадськості.

Ідеологію ліцензування складають чітко визначені основні принципи державної політики у сфері ліцензування, а саме:

- забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;

- захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;

- встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Окремо слід зазначити, що у вітчизняній системі ліцензування акцент зроблено на наданні права на провадження певного виду господарської діяльності, а не на обмеженні кількості суб'єктів господарювання, які можуть господарювати на тому чи іншому ринку товарів або послуг, що відповідає одному з принципів державної політики у сфері ліцензування, а саме: забороні використання ліцензування для обмеження конкуренції провадження господарської діяльності. Реалізація зазначеного принципу здійснюється також шляхом забезпечення умов для економічної конкуренції.

Істотною перевагою державної системи ліцензування є те, що в існуючому Законі з максимально можливою вичерпністю та чіткістю визначено порядок здійснення ліцензійних процедур, завдяки чому цей порядок став прозорим та зрозумілим для суб'єктів господарювання.

При цьому положення Закону спрямовані на додержання логіки ліцензування та унеможливлення встановлення додаткових вимог до суб'єктів господарювання органами ліцензування. Виняткову важливість має те, що норми Закону, які визначають порядок ліцензування, є нормами прямої дії.

З прийняттям у січні 2006 року Закону України № 3370-IV „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із законодавчими актами України у сфері ліцензування” приведено у відповідність до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” 42 діючих законодавчих акти. Завдяки цьому впорядковано законодавчі акти, що регулюють сферу ліцензування певних видів господарської діяльності, скасовано цілий ряд суперечностей, а також правових колізій, які містили законодавчі акти у сфері ліцензування. Тим самим зменшено правові бар'єрі при ліцензуванні господарської діяльності.

На четвертому етапі формування системи ліцензування, при певній самодостатності існуючої системи, розвиток суспільних відносин зумовлює необхідність удосконалення рівня законодавчого регулювання ліцензування господарської діяльності.

Процес удосконалення є постійно діючим, який чутливо реагує на всі соціально-економічні чинники в країні, і тому завдання по впорядкуванню системи ліцензування не полягає в його остаточному завершенні, а вимагає вчасного реагування на зміни у всіх сферах життя країни, подолання деформацій в державному регулюванні господарської діяльності.

Так, за час дії Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" намітились тенденції з одного боку щодо виведення окремих видів господарської діяльності з-під сфери його дії, а з іншого - щодо збільшення видів господарської діяльності, що ліцензуються.

З метою уникнення зазначених негативних тенденцій необхідно зберегти специфіку ліцензування окремих видів діяльності, встановлену спеціальними законами, а сам порядок ліцензування зробити єдиним.

Досягти цієї мети можливо шляхом запровадження принципу переважного застосування норм базового закону про ліцензування у законах, що регулюють відносини у відповідних сферах.

З метою запобігання необґрунтованого розширення видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, нагальною стала потреба чітко визначити критерії, за якими може бути запроваджено нове ліцензування.

Крім того, в чинній системі ліцензування встановлено невиправдано високий ступінь централізації функцій. Так, місцеві органи виконавчої влади визначені органами ліцензування лише для семи видів господарської діяльності. Якщо до цього додати, що значна частина органів ліцензування — центральних органів виконавчої влади — не мають своїх структурних територіальних підрозділів, а отже, не можуть делегувати свої повноваження у сфері ліцензування на місцевий рівень, то, по-перше, для частини суб'єктів господарювання виникає проблема витрат на поїздки до Києва для одержання чи переоформлення ліцензії, а для самих органів ліцензування — проблема здійснення в повному обсязі контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов. Вирішити ці проблеми можна за допомогою введення більшої децентралізації системи ліцензування шляхом передачі як окремих, так і всіх функцій з ліцензування окремих видів господарської діяльності в регіони.

Одним з пріоритетів подальшого розвитку підприємництва є перехід до розвитку саморегулювання підприємницької та професійної діяльності. Організації саморегулювання, побудовані на основі балансу інтересів підприємців і держави, можуть давати помітний позитивний ефект при охопленні саморегулюванням значної частини підприємців, що здійснюють види діяльності, що ліцензуються або іншим чином регулюються державою.

Саморегулювання в своїх ефективних формах вигідне і бізнесу, і державі, і суспільству та є заміною надлишкового державного регулювання.

Бізнес самостійно створює і забезпечує ефективне функціонування механізмів, що підтримують високі стандарти професійної діяльності, взаємин з клієнтами, вирішення суперечок.

Державне регулювання бізнесу шляхом ліцензування має бути збережене в певних галузях економіки. Частково повноваження щодо ліцензування та здійснення державного нагляду (контролю) за суб'єктами господарювання мають бути передані організаціям самоврядування, що забезпечить перерозподіл відповідальності між регуляторами та підприємцями. На відміну від органів виконавчої влади, організації саморегулювання несуть фінансову відповідальність за нанесення збитків, завданих її членами третім особам.

Основні питання та середньострокові пріоритети реформування взаємовідносин між владою та бізнесом включають в себе, зокрема:

- розвиток альтернативних способів регулювання ринків шляхом саморегулювання;

- розробку адекватних поточній економічній ситуації в країні правил і стандартів діяльності підприємницьких або професійних співтовариств;

- підвищення прозорості господарського обороту в країні і сприяння зменшенню правопорушень і злочинності у сфері підприємництва тощо.

3. Регуляторна політика

Істотний вплив на розвиток підприємництва в Україні мав ряд заходів, здійснених Президентом та Урядом України протягом 1998-2007 років у напрямку зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність.

Починаючи з 90-х років минулого сторіччя, неузгодженість між курсом держави на перехід до ринкової економіки та існуючою нормативно-правовою базою регулювання економіки, орієнтованою на адміністративно-командні принципи призвела, до ситуації, за якої провадження вузьковідомчих інтересів органів виконавчої влади необґрунтовано впливало на зростання витрат на діяльність суб'єктів підприємництва, витіснення їх у тіньову сферу, і як наслідок, утворення несприятливого бізнес-середовища в Україні.

З метою усунення перешкод на шляху створення в Україні значного прошарку малих та середніх підприємств Президентом України та Урядом було здійснено ряд послідовних кроків, направлених на впровадження в Україні державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності як дієвого механізму вдосконалення правового регулювання спочатку сфери підприємницької, а в подальшому і всієї господарської діяльності.

Першим кроком став Указ Президента України від 03.02.1998 №79 „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, який одним з пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою визначив дерегулювання як комплекс заходів, направлених на усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

Протягом 1998-2003 років в межах виконання заходів з оперативного дерегулювання опрацьовано значну кількість нормативно-правових актів центральних та місцевих органів виконавчої влади, в результаті чого прийняті рішення про необхідність усунення обмежень підприємницької діяльності стосовно 170 нормативно-правових актів органів виконавчої влади, 70% з яких зазнало змін або було скасовано.

За результатами незалежних досліджень стану малого бізнесу в Україні, проведених у 2000 році, представники малого та середнього бізнесу засвідчили наявність позитивних зрушень, які вони відчули завдяки здійсненню заходів з дерегулювання.

Кількість скарг підприємців на стримуючі фактори (податкове середовище, надмірне державне втручання, несприятливі макроекономічні умови) зменшилась порівняно з 1998 роком. Вдвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як задовільний.

Умовний економічний ефект від заходів з дерегулювання підприємницької діяльності за підрахунками міжнародних експертів (USAID) склав близько 450 млн. доларів.

На жаль, здійснення заходів з дерегулювання мало лише тимчасовий ефект, так як на зміну скасованим нормативно-правовим актам приймалась іноді ціла низка нових, що ще більше зарегульовували підприємницьку діяльність.

З огляду на це наступним послідовним кроком стало підписання Президентом України 22 січня 2000 року Указу № 89 „Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва”, яким було визначено якісно новий підхід до здійснення державного регулювання підприємницької діяльності. Цей підхід був спрямований на досягнення оптимального регулювання підприємницької діяльності та базувався на передбачуваності, послідовності та відповідальності за остаточні наслідки прийнятих регуляторних актів.

Зазначеним Указом запроваджено виважену цілеспрямовану політику Уряду, направлену на створення оптимальних умов провадження підприємницької діяльності – регуляторну політику, метою якої є створення чітких і прозорих механізмів для впровадження послідовних та орієнтованих на досягнення конкретних цілей регулювань, підвищення рівня їх виконання з одночасним скороченням витрат, зменшенням втручання держави у підприємницьку діяльність та перешкод для економічного зростання економіки.

У цей період створено принципово нову систему підготовки урядових рішень та залучення до їх прийняття громадськості. Винесення найважливіших проектів регуляторних актів на публічне обговорення сприяло як подальшому розвитку підприємництва, так і становленню громадянського суспільства.

Позитивні зрушення в упорядкуванні нормативного підґрунтя сфери підприємництва, якими характеризувалось провадження державної регуляторної політики на перших двох етапах свого розвитку (дерегулювання та запровадження єдиного підходу до підготовки та прийняття нових регуляторних актів), засвідчили доцільність переходу до третього етапу регуляторної реформи в Україні – законодавчого закріплення засад державної регуляторної політики та поширення їх дії на всю сферу господарської діяльності.

З прийняттям Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” в Україні розпочато формуванням принципово нової прогресивної системи державного управління, спрямованої на переорієнтацію діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підвищення прозорості процесу прийняття управлінських рішень.

Безумовним надбанням стало законодавче закріплення обов'язковості оприлюднення всіх без винятку проектів регуляторних актів з метою урахування точки зору зацікавлених суб'єктів господарювання та громадськості при підготовці проектів регуляторних актів, а також надання громадськості широких прав щодо участі у регуляторній діяльності органів виконавчої влади на всіх її етапах.

Так, згідно з Законом громадяни, суб'єкти господарювання, їх об'єднання та наукові установи, а також консультативно-дорадчі органи, створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування, набули права подавати до регуляторних органів пропозиції щодо необхідності підготовки тих чи інших регуляторних актів, брати участь в опрацюванні проектів регуляторних актів шляхом надання пропозицій та зауважень до оприлюднених проектів регуляторних актів, приймати участь у відкритих обговореннях проектів, одержувати від регуляторних органів інформацію щодо здійснення цими органами регуляторної діяльності та інше.

Це дозволило суттєво підвищити прозорість процесу прийняття рішень на відміну від попередніх років. Так, якщо протягом 2000-2003 років публічне обговорення пройшли лише 79 проектів регуляторних актів, що становило 2% від загальної кількості розроблених проектів регуляторних актів, то за період з січня 2004 року по грудень 2008 процедуру оприлюднення пройшли 7884 проекти регуляторних актів (88,6% відповідно).

Але, як засвідчила практика перших місяців реалізації Закону, для активного включення громадськості до регуляторного процесу недостатньо самого законодавчого закріплення права її участь у ньому.

З цією метою Держкомпідприємництвом ініційовано здійснення протягом 2004 року заходів по активізації співпраці громадських організацій та об'єднань суб'єктів господарювання з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у регуляторній діяльності.

Позитивними наслідками виконання цих заходів стало визначення кола суб'єктів господарювання та їх об'єднань, які мали бажання брати участь у регуляторному процесі, надання їм методологічної допомоги щодо застосування основних норм та процедур Закону та напрацювання основних алгоритмів співпраці цих суб'єктів з регуляторними органами. Своєчасність проведення цієї роботи та ефективність напрацьованих форм співпраці громадських організацій та об'єднань суб'єктів господарювання з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування була підтверджена часом.

Наступним етапом регуляторної реформи в країні стало проведення у 2005 році прискореного перегляду регуляторних актів на відповідність принципам державної регуляторної політики.

Необхідність такого кроку була обумовлена «відвертим ігноруванням» регуляторними органами окремих норм Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», зокрема, щодо необхідності проведення регуляторними органами протягом року з моменту набуття чинності Законом перегляду власних нормативно-правових актів на відповідність принципам державної регуляторної політики.

Враховуючи те, що в результаті такого перегляду лише 16 регуляторних актів були визнані такими, що потребують скасування або внесення змін, а також те, що відповідна модернізація законодавчої бази повинна була відбутися швидко, щоб не допустити негативного впливу застарілих нормативних актів на економічне зростання та уникнути ризику погіршення регуляторного середовища, Президентом України за ініціативи Держкомпідприємництва було видано Указ від 01.06.2005 №901 "Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики”.

Результатом цього етапу, на який у деяких країнах з перехідною економікою витрачено роки, стало серйозне розчищення правового поля від зайвих регулювань, упорядкування регуляторної діяльності органів виконавчої влади, застосування алгоритмів взаємодії з громадським та експертним товариством у регуляторному процесі.

Для проведення прискореного перегляду залучено понад 1500 представників громадських об'єднань підприємців. При цьому, вони не були простими „статистами”, а активно відстоювали свою точку зору щодо необхідності прийняття рішень про необхідність скасування/внесення змін до регуляторних актів, що не відповідали принципам державної регуляторної політики.

В результаті цієї роботи було переглянуто 9340 регуляторних актів на відповідність принципам державної регуляторної політики. З них 5184 акти (або 55,5%) визнано такими, що зазначеним принципам не відповідають, а відтак були скасовані або зазнали змін.

Подальше провадження державної регуляторної політики здійснювалось регуляторними органами в межах реалізації норм та процедур регуляторного законодавства. Так, за період з 2004 по 2008 рік:

- згідно з процедурою, визначеною Законом, розроблено майже 9000 проектів регуляторних актів, з яких більш як 2000 проектів регуляторних актів або 22,7% були відхилені як такі, що не відповідають вимогам державної регуляторної політики;

- 95,4% всіх розроблених проектів регуляторних актів оприлюднюються розробниками з метою отримання зауважень та пропозицій від зацікавлених суб'єктів господарювання;

- стосовно 97,2% проектів регуляторних актів провадиться всебічне дослідження наслідків їх прийняття;

- стосовно майже 3000 регуляторних актів здійснено відстеження результативності їх дії.

- Разом з тим, узагальнення Держкомпідприємництвом практики провадження державної регуляторної політики органами виконавчої влади протягом 2005 - 2008 років засвідчило існування ряду порушень, які загрожували практично нівелювати результати прискореного перегляду, проведеного у 2005 році.

- Зокрема:

- починаючи з ІІ півріччя 2005 року центральними та місцевими органами виконавчої влади фактично поновлено (у кількісному виразі) базу регулювань господарської діяльності, яка існувала до прискореного перегляду 2005 року;

- у 2007 році окремими центральними та місцевим органами виконавчої влади продовжено практику прийняття регуляторних актів в обхід вимог та процедур державної регуляторної політики (без оприлюднення, без проведення аналізу впливу регуляторного акта, без погодження з Держкомпідприємництвом);

- задовільним залишився рівень виконання норми Закону щодо здійснення заходів з відстеження результативності дії регуляторних актів як на кількісному рівні, так і на якісному. Так, у 2006 році центральними органами виконавчої влади - розробниками було здійснено базове відстеження результативності дії регуляторних актів лише стосовно третини прийнятих регуляторних актів. Крім того, нездійснення базового відстеження практично унеможливлює в подальшому отримання достовірних результатів повторного та періодичного відстеження результативності дії регуляторних актів і перетворює їх на „вимушену формальність”.

Враховуючи зазначене, назріло питання щодо необхідності комплексного підходу до перегляду регуляторної бази, побудованого за галузевим принципом. Першими трьома сферами, які визначені першочерговими для поліпшення державного правового регулювання, є землекористування, будівництво та туризм. Для досягнення поставленої мети в період з липня 2008 року до лютого 2009 року в межах виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 11.06.2008 № 824-р «Про заходи з проведення перегляду регуляторних актів з питань землекористування, будівництва та туризму» реалізується другий етап швидкого перегляду регуляторних актів.

Результатом повної ревізії нормативно-правової бази (від законів до актів місцевої влади), що має відбутися за активної участі громадськості, повинно стати істотне скорочення відповідних процедур. Зокрема, Уряд чітко стоїть на позиції проведення земельних аукціонів, а також виступає за те, щоб інвестор (вітчизняний або закордонний) мав змогу отримувати земельну ділянку разом з пакетом усіх необхідних дозволів та погоджень. Ключовим завданням дерегуляції у сфері будівництва є не лише зменшення кількості погоджувальних підписів на проектах (нині їх може бути понад 120), а й перекладання відповідальності за їх отримання на проектні організації, які мають ліцензію від держави.

4.Реформування дозвільної системи у сфері господарської діяльності

Сформована за попередні роки система видачі документів дозвільного характеру характеризується наявністю великої кількості дозвільних документів, складними процедурами їх отримання, відсутністю чіткої системи нормативно-правових актів, якими була б регламентована процедура отримання дозволів, та повної інформації про суб'єктів господарювання, що отримали той чи інший дозвіл на провадження визначеного виду діяльності на певному об'єкті і т. ін.

Це перешкоджає здійсненню ефективного державного управління у сфері будівництва, земле- та природокористування, охорони здоров'я тощо. Зазначений стан оцінювався підприємницьким середовищем як такий, що практично зводить нанівець бажання працювати легально, що в свою чергу сприяє розвитку тіньової економіки та корупції (рис. 4.1,
таблиця 4.1).

 

Рис. 4.1. Процес одержання дозволів як перешкода для розвитку бізнесу [1]

(% всіх підприємств)

Необхідність виправлення ситуації спонукала державу започаткувати у 2003 році повномасштабну реформу у дозвільній системі в Україні, підґрунтя якої було створено Указом Президента України від 20 травня 1999 року
№ 539 "Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності". Цим Указом були зафіксовані основоположні норми, що в подальшому були покладені в основу першочергових завдань державної політики у цій сфері.

Таблиця 4.1. Оцінка процесу отримання дозволів [2]

(% респондентів, що одержували дозволи)

2003 р.

2004 р.

Дуже складні процедури отримання дозволів

18

15

Скоріше складні

52

49

Скоріше легкі

25

30

Дуже легкі

5

6

Нагальна потреба встановлення єдиних критеріїв щодо вимог до суб'єктів господарювання, які виникають при наданні різноманітних дозволів, погоджень, висновків та інших дозвільних документів, призвела у вересні 2005 року до прийняття Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (набрав чинності в січні 2006 року), яким визначаються основні вимоги до дозвільної системи.

Законом встановлено організаційні та правові засади державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, окреслено нові підходи до процедури видачі документів дозвільного характеру та напрями реформування дозвільної системи, які включають в себе послідовне запровадження європейських принципів започаткування бізнесу.

Завдяки цьому сформовано нормативні основи системи видачі дозвільних документів, які, зокрема, включають вимоги до порядку видачі дозволів; інституції, які забезпечують видачу дозвільних документів (Кабінет Міністрів України, Держкомпідприємництво як спеціально уповноважений орган з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб'єкти господарювання, уповноважені видавати дозвільні документи); гарантії забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, в тому числі шляхом запровадження адміністративної відповідальності посадових осіб дозвільних органів.

Ідеологію дозвільної системи у сфері господарської діяльності складають чітко визначені основні принципи державної політики у цій сфері, зокрема:

- захист прав, законних інтересів суспільства, територіальних громад та громадян, життя громадян, охорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

- установлення єдиних вимог до порядку видачі документів дозвільного характеру та забезпечення прозорості процедури їх видачі;

- додержання рівності прав суб'єктів господарювання під час видачі документів дозвільного характеру;

- рівність перед законом посадових осіб дозвільних органів, адміністраторів та суб'єктів господарювання за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру.

- Вперше на законодавчому рівні було:

- затверджено норму щодо встановлення виключно законами необхідності отримання того чи іншого документу дозвільного характеру, а також окремі вимоги до порядку їх отримання;

- запроваджено декларативний принцип започаткування бізнесу, принцип організаційної єдності отримання документів дозвільного характеру;

- введено посаду адміністратора, який організовує процедуру видачі дозвільних документів без участі у цьому процесі суб'єктів господарювання;

- встановлено адміністративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення процедур видачі дозвільних документів.

Впровадження Закону передбачало здійснення низки заходів як нормативно-правового, так і організаційно-методологічного характеру, а саме:

- розробку відповідних нормативно-правових актів як на центральному, так і на місцевому рівнях;

- налагодження роботи дозвільних центрів (з відповідною координацією цієї роботи з боку Держкомпідприємництва);

- популяризацію та широке запровадження декларативного принципу започаткування бізнесу;

- проведення відповідної інформаційної кампанії.

На жаль, такі заходи впроваджувались недостатньо ефективно, а центральними органами виконавчої влади вони практично саботувалися.

Так, станом на кінець 2008 року в законодавстві України існувало 4 закони, які відповідають вимогам Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”: "Про пожежну безпеку” (передбачено також декларативний принцип), "Про карантин рослин”, "Про оренду державного та комунального майна”, "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів”.

При цьому, з 60 необхідних законопроектів щодо приведення законодавчих актів у відповідність до вимог Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" було розроблено половину, з яких Верховною Радою України прийнято лише 2.

Відповідно до Закону Кабінетом Міністрів України мають затверджуватись порядки видачі документів дозвільного характеру та розмір тарифів проведення обстежень та експертиз, які є підставою для отримання дозвільного документа. З метою реалізації цього положення міністерствами та відомствами мали бути розроблені відповідні проекти постанов Кабінету Міністрів України. Однак протягом майже трьох років, що діє Закон, центральними органами розроблено:

- 22 проекти постанов Уряду щодо порядків видачі документів дозвільного характеру (у т.ч. безпосередньо про затвердження Порядків їх видачі), з яких прийнято лише 4;

- 2 проекти постанов Уряду про затвердження розміру тарифів на проведення обстежень, результати якого є підставою у видачі документів дозвільного характеру, з яких прийнято 1.

Фактично проігноровано питання запровадження декларативного принципу започаткування бізнесу. На сьогодні вказаний принцип існує лише у сфері пожежного нагляду. Відповідна робота ведеться в сфері охорони праці та санітарно-епідеміологічного нагляду, однак з об'єктивних причин відповідні проекти нормативно-правових актів досі знаходься на стадії погодження.

Практично не скасовано дозвільні документи, застосування яких є економічно необґрунтованим, і які прямо не передбачені законами. Органи влади лише обмежуються призупиненням їх видачі. І це здебільшого органи місцевого самоврядування, які призупиняють видачу дозволу на розміщення об'єкта торгівлі та сфери послуг.

Саме з метою вирішення питання щодо законності вимагання від суб'єктів господарювання отримання того чи іншого дозволу було розроблено законопроект щодо визначення переліку дозвільних документів, які передбачені Законом. З його прийняттям буде визначено чіткий перелік документів, які підприємці мають отримувати для провадження своєї діяльності. Вимагання посадовими особами дозволів, не передбачених цим законопроектом, буде каратися відповідно до норм Кодексу про адміністративні правопорушення.

Результативніше реалізація Закону проходила на місцевому рівні: там, де запроваджувався принцип організаційної єдності, налагоджувалась робота дозвільних центрів.

У відповідності із Законом в кожному районі та місті обласного значення прийнято рішення про створення відповідних дозвільних центрів (загалом створено 678 таких центрів). Сьогодні практично всі дозвільні центри працюють у відповідності до встановлених завдань (таблиця 4.2.).

За результатами моніторингу функціонування дозвільних центрів, проведеного територіальними представництвами Держкомпідприємництва, станом на 01.10.2008:

- 92% від загальної кількості дозвільних центрів організаційно відповідають мінімальним вимогам Закону України „Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” і спроможні здійснювати прийом заяв, видачу документів дозвільного характеру та надання консультацій;

- 7% від - працюють тільки в режимі консультацій;

- 1% - при прийнятому рішенні про створення фактично не працює.

Однак, при значному скороченні часу та фінансових витрат підприємців при отриманні того чи іншого дозвільного документа їх кількість фактично не змінилася.

Таким чином, існуючий стан реалізації дозвільної реформи свідчить про необхідність кардинальних змін як в законодавстві, так і взагалі в усвідомленні посадовими особами дозвільних органів необхідності змін в системі видачі дозвільних документів (зокрема, в частині діяльності територіальних підрозділів окремих центральних органів виконавчої влади, що не мають можливості брати участь у роботі районних та міських дозвільних центрів, – органів культурної спадщини, екологічної безпеки, тощо), перегляду вимог до об'єктів, на які вони видаються, з точки зору диференціації таких об'єктів за ступенями ризику в залежності від ступеню небезпеки для оточуючого середовища.

Виходячи з низьких темпів розроблення та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів, якими регламентується видача документів дозвільного характеру і які б відповідали вимогам Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", першочерговим кроком на шляху удосконалення процедур видачі дозвільних документів має бути законодавче встановлення єдиних підстав для відмови у видачі документів дозвільного характеру, їх переоформлення, призупинення, видачі дублікату, анулювання. При цьому, враховуючи специфічність кожної сфери економіки, необхідно дати можливість установлювати додаткові вимоги спеціальними законами.

У Верховній Раді України зареєстровано законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", який передбачає відповідні законодавчі зміни, в тому числі впровадження ще одного європейського принципу започаткування бізнесу - принципу "мовчазної згоди", що надає суб'єкту господарювання право розпочати свою діяльність без дозвільного документа у випадку, коли дозвільний орган у встановлений термін жодним чином не відреагував на подані для отримання дозволу документи.

Крім того, одним з кроків дозвільної реформи передбачається запровадження ризик-менеджменту у сфері видачі дозвільних документів. Доцільність та актуальність такого кроку обґрунтовується запровадженням цього принципу в системі здійснення контрольно-наглядової діяльності органів влади. З прийняттям Закону України "Про засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" практично усі контролюючі органи розробили критерії, за якими визначалася періодичність проведення перевірок суб'єктів господарювання. Наслідком такого розмежування господарюючих суб'єктів стане суттєве зменшення витрат державних коштів на проведення перевірок, а у суб'єктів господарювання - на їх обслуговування (перш за все за рахунок зменшення випадків відволікання працівників від виконання своїх посадових обов'язків).





Реферат на тему: Державне регулювання підприємницької діяльності. Сучасний розвиток підприємництва в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.