Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Підприємництво

Бізнес та державне регулювання як складові стратегії сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Міждисциплінарний підхід до вивчення проблеми сталого розвитку

2. Соціальна відповідальність бізнесу та її державне регулювання як складова стратегії сталого розвитку

3. Мале підприємництво - основа сталого розвитку сільських територій

Використана література

1. Міждисциплінарний підхід до вивчення проблеми сталого розвитку

Нині існує розходження в розумінні сталого розвитку на концептуальному рівні. Термін „сталий розвиток" був вперше використаний в 1987 р. в доповіді Комісії ООН „Наше спільне майбутнє". Концепція сталого розвитку (sustainable development) була сформульована в 1973 р. в Стокгольмі на першій конференції ООН по навколишньому середовищу. Конференція ООН 1992 р., яка пройшла в Ріо-де-Жанейро, затвердила тези цієї концепції в документі під назвою "Порядок денний на ХХІ ст. Вчені і політики визнали, що для того, щоб уникнути всесвітньої кризи в умовах глобалізації, перетворення світу у всеохоплюючий ринок, потрібно спільними зусиллями приборкати ринкові стихії, як це вдалось зробити в соціальних державах. Екологічні проблеми, обмеження росту, про які говорилось в Доповіді Римського клубу, викликали відповідну реакцію наукової спільноти, породили антиіндустріальні, антитехнократичні настрої. Під впливом цих настроїв формувались погляди на сталий розвиток в 80-90-х роках ХХ ст.

Сталий розвиток має різні виміри: культурний, людський, соціальний, економічний, екологічний, політичний, духовно-етичний. Саме тому сталий розвиток називають багатоаспектним, багатокомпонентним, багатовимірним феноменом і вивчають цю проблему представники різних наук - політологи, соціологи, економісти, географи і т.д. Міждисциплінарний підхід до вивчення цієї проблеми дає можливість сформувати цілісну концепцію сталого розвитку, яка б відображала всі його аспекти. Економісти, соціологи, політологи намагаються знайти відповідь на питання: що собою представляє сталий розвиток; як його забезпечити; як можна виміряти сталий розвиток тощо. Вчені-економісти досліджують економічні основи управління сталим розвитком. Ці дослідження включають перш за все вивчення проблем ресурсозбереження (ефективності використання природних ресурсів, використання невідновлюваних ресурсів тощо). Соціологи і політологи розглядають соціальні і політичні чинники забезпечення сталого розвитку. Вони досліджують не тільки проблеми, що існують в окремих країнах, але і глобальні проблеми, їх соціальні наслідки та можливості за допомогою політичних важелів їх вирішити.

Концепція сталого розвитку включає етичний компонент. Це означає, що реалізація програми сталого розвитку передбачає вирішення гуманітарних проблем, перш за все, вирішення проблеми бідності, диспропорцій розвитку країн світу шляхом застосування принципу соціальної справедливості, солідарності, а також передбачає утвердження загальних моральних принципів у світовій політиці, турботу про майбутні покоління, бережне ставлення до навколишнього середовища.

Політологія відіграє в дослідженні сталого розвитку провідну роль, так як від політичної волі і політичних рішень залежить практична реалізація цієї концепції. Політологи мають врахувати труднощі і перешкоди на шляху переходу до нової цивілізаційної моделі розвитку.

Проблеми сталого розвитку вивчають Д.Л.Медоуз, Д.Х.Медоуз, Й.Рандерс, В.М.Трегобчук, Б.М.Данилишин, Б.М.Шостак, О.Б.Вебер, О.І.Глушенкова, К.В.Папенов, А.Д.Урсул, А.Федотов, А.Л.Романович та інші. В дослідженні даної проблематики виділяють декілька напрямків. К.Бакстренд і П.Содерхолм вказують, що сталий розвиток розглядається сучасною наукою, як мінімум в трьох значеннях: як чисто „фізична" концепція в застосуванні до експлуатації певного природного ресурсу; як фізико-біологічна концепція по відношенню регеративних здатностей ресурсних систем або цілих екосистем; і як широка фізико-біоло-соціальна концепція, в центрі уваги якої - здатність до підтримання сталості системи, що використовується по відношенню взаємодії між природою, суспільством, благополуччям окремої людини.

Представники різних напрямків теорії сталого розвитку називають основною ознакою такого розвитку збалансування потреб з ресурсними, екологічними можливостями територій; визначають сталий розвиток, як такий, що спрямований на задоволення найважливіших життєвих потреб не лише нинішнього, а й майбутніх поколінь; як такий, при якому досягається оптимальне співвідношення між економічним зростанням, нормалізацією стану природного середовища, зростанням матеріальних і духовних потреб населення. Сталий розвиток - це покращення якості людського життя в рамках можливостей оточуючих екосистем.

Російський соціолог О.Б.Вебер пише, що в науковому і політичному дискурсі розрізняють зростання як зміни переважно кількісні і розвиток як зміни якісні. Розвиток, в свою чергу, поділяється на допустимий, або сталий (sustainable), і недопустимий, несталий (unsustainable). Поєднання зовнішньо протилежних один одному понять „ розвиток" і „сталість" привело до появи принципово нової концепції. Прогрес вперше був визначений як сталий розвиток. Акцент переноситься з кількісних на якісні параметри, на створення гідних умов існування для всіх - у згоді з природою і не за рахунок майбутніх поколінь.

Поняття „сталий розвиток" постійно уточнюється. Дехто з вчених взагалі вважає, що „сталий розвиток" - невдалий переклад англійського терміну sustainable development (від sustain - підтримувати). Наприклад, доктор філософських наук А.П.Назаретян, пише, що оскільки розвиток передбачає наявність несталих станів, то більш точно передає зміст концепції термін „регульований розвиток: цілеспрямований контроль за змінами, що відбуваються, прогнозування і компенсація найбільш небезпечних несталостей і диспропорцій розвитку".

На неточність перекладу англійського терміну sustainable development вказує О.Б.Вебер. Він пише, що в російській мові немає задовільного семантичного еквіваленту sustainable development. Підрозумівається розвиток „такий, що непреривно підтримується" чи розвиток, що самопідтримується (варіанти: „допустимий", „збалансований"). Мова йде про такий розвиток, який би не підривав природні і соціальні умови існування людства в довгостроковій перспективі. А.Федотов, хоч і не заперечує право на існування поняття «сталий розвиток», але він вважає, що необхідно зробити крок для переходу від концепції сталого розвитку, що сформульована в самому загальному вигляді, до конструктивного розуміння сталого розвитку і реального управління таким розвитком. Він пише, що перехід людства до сталого розвитку неможливе без конструктивної теорії сталого розвитку, що включає зокрема: теорію сталості біосфери, ресурсну модель світової системи, модель сталості світової системи і механізми управління нею.

„Сталий розвиток" дехто називає черговою утопією, або ж ідеалом. Хоча відомо, що багато з тих ідей, які колись вважались утопічними, реалізувались. Навіть, якщо „сталий розвиток" є всього лише ідеалом, то і в цьому випадку, він буде впливати на напрям розвитку. Яким би був світ (який і сьогодні не є досконалим), без ідеалу соціальної справедливості, рівності, свободи. Усвідомлення проблеми дозволяє шукати способи переходу до сталого розвитку, змінювати політику, набувати новий досвід.

Питання про можливість існування ідеї сталого розвитку як бажаного, необхідного, такого, який дозволить вирішити найбільш болючі проблеми сьогодення, це питання про можливість існування нормативізму взагалі. Теорію сталого розвитку можна, дійсно, розглядати як нормативістську. Нормативізм притаманний і концепції сталого розвитку Лаферті. Він виділяє чотири принципи, на основі яких регулюються умови життя: „принцип розвитку -1"( задоволення базових потреб людей і нинішніх стандартів життя), „принципу розвитку -2" (рівні стандарти для всього населення планети). „принцип сталості -1" (бережне використання природних ресурсів) і „принцип сталості -2" (створення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти ті ж потреби в рамках тих же стандартів).

Чи має нормативістська теорія право на існування? Часто нормативізм визначають як підхід, що орієнтується на вивчення способів досягнення оптимальної, „найкращої" організації суспільства. Але слід враховувати, що нормативізм, як один із підходів до вивчення політичного процесу, змінювався на протязі ХХ ст. Класичний нормативізм розглядався тривалий час як відірване від практики теоретизування. Він протиставлявся емпіризму, позитивізму. В другій половині ХХ ст. „нові" нормативісти стали підкреслювати раціоналізм теоретичних досліджень, в цей період аналіз зміщується в сторону сущого. Але нормативізм (ні класичний, ні сучасний) ніколи не відмовлявся від того, що специфіка політики як виду людської діяльності полягає в тому, що в ній постійно відбувається ціннісний вибір, і саме тому проблеми політичної думки обов'язково включають в себе ідеологічні і філософські питання. Розділити ціннісні і політичні судження неможливо, а значить, саме намагання створити вільну від цінностей політичну науку є помилковим. О.Ю.Бойцова пише, що розвиток емпіричних досліджень в рамках біхевіорального підходу логічно привело політологів до розуміння недоцільності ігнорування аксіологічних аспектів політичної діяльності і визнання необхідності врахування таких „перемінних", як норми і ідеї. Визнання необхідності враховувати норми і цінності при політичному дослідженні привело до того, що в останній третині ХХ ст. почалась активна розробка тих проблем, які раніше, в період домінування позитивістської орієнтації, були виведені за рамки дисципліни як „нормативістські". Сучасні вчені поєднують в своїх розробках нормативні і емпіричні елементи.

Сталий розвиток можна вважати новою цивілізаційною моделлю розвитку. Стратегічною ціллю формування нової цивілізаційної моделі розвитку А.Л. Романович вважає забезпечення поступального руху і збереження при цьому навколишнього природного середовища, коєволюційних відносин з біосферою. Сталий розвиток як нова цивілізаційна модель розвитку необхідна не лише для виживання окремого народу, але і виживання всієї цивілізації. Сталий розвиток, як окремої країни, так і світосистеми, неможливий без певного рівня розвитку політичного менеджменту.

Управління сталим розвитком на національному рівні має відбуватись з використанням політичних можливостей, які мають сучасні національні держави. Сьогодні одні вчені вважають, що людство може вберегти себе від самознищення лише обмеживши споживання, інші - покладають надії на культуру, яка допоможе справитись з існуючими проблемами. А.П.Назаретян пише: „Якщо цивілізація на нашій планеті рухне під обламками техносфери, так і не вибравшись із фази глобальної антрогенної несталості, то причиною цього надто сумного підсумку стануть не самі по собі технологічна могутність і не обумовлене нею демографічне перевиробництво. Причина буде полягати в тому, що на цей раз культура не справилась з диспропорціями розвитку, не встигла привести гуманітарний інтелект у відповідність з інтелектом інструментальним, перш ніж сповзання до прірви стало невідворотним".

Деякі вітчизняні та зарубіжні вчені стверджують, що людство вступило в період катастрофи ( В.І.Данилов-Данильян, В.Г.Горшков, Ю.М.Юрський, К.С.Лосєв та інші). Д.Х.Медоуз, Д.Л.Медоуз, Й.Рандерс в книзі „За межами росту", попереджають про ресурсну катастрофу, яка може статись в 2020-2040 рр., якщо світова система зі своїм способом виробництва, споживання збереже темпи зростання населення і економіки.

Не достатньо визнати необхідність нової цивілізаційної моделі розвитку, потрібно ще і визначити способи переходу до сталого розвитку. А це залежить і від того, чи відповідає сталий розвиток нинішнім адаптаційним моделям, „практиці виживання". Потрібно виробити не лише стратегію, але і тактику такого переходу. Російський вчений, доктор економічних наук К.В.Папенов сформулював ряд питань, на які потрібно знайти відповідь, щоб зрозуміти перспективи переходу до сталого розвитку: які зміни в системі наших дій передбачають сталий розвиток?; як би міг здійснитись перехід до сталого розвитку?; чи буде глобальна економічна система автоматично забезпечувати сталий розвиток чи знадобляться зміни в політиці?; яка політика змін повинна проводитись?.

Перешкодою, яка заважає формуванню культури, здатної сприяти сталому розвитку, є конкуренція. З одного боку, конкуренція сприяє динамічному розвитку. З іншого боку, всеохоплююча конкуренція (конкуренція між робітниками за робочі місця, конкуренція між підприємствами, країнами, блоками і т.д.), може підривати так необхідну для сталого розвитку солідарність. Учасники конкурентної боротьби часто забувають про ті небезпеки думки щодо формування солідарності в масштабах світу, а не тільки окремої країни. Дехто пропонує перейти до транснаціонального громадянства, інші корпоративне громадянство розглядають як один із способів вирішення даної проблеми. Обговорюється і можливість формування світової культури. Постлібералізм (транснаціоналізм) - нова ідеологічна течія, що виникла на Заході, містять ідею „транснаціонального громадянства". Ідеологи постлібералізму висунули її в 1990-і роки. Але далеко не всі погоджуються з необхідністю транснаціонального громадянства. Наприклад, А.Зольберг пропонує відмовитись від ідеї „всесвітнього громадянства", мотивуючи його неможливість відсутністю „глобальних політичних інститутів". Межуєв вважає, що „глобальне громадянство" означало б тріумф демократії як політичної ідеї. Але нічого схожого на „глобальне громадянство" - з прямими і рівними виборами в глобальні структури управління - в найближчому майбутньому не буде. Хоча загальноєвропейське громадянство розглядається деякими експертами як свого роду прообраз відповідних універсальних інституцій. Але Захід, який ініціював глобалізацію, відсторонюється від, здавалось, природного політичного результату цього процесу - інституту „глобального громадянства". Це тому, що зробивши подібний крок „біле людство" поставило б себе в повну політичну і культурну залежність від народів „світового Півдня".

Хантінгтон називав міжцившізацшні конфлікти основними на нинішньому етапі розвитку людства. Тому говорити про утвердження в недалекому майбутньому демократичних принципів (включаючи принцип більшості) у світовому масштабі, формування „транснаціонального громадянства" поки що рано. Але вже нині формується світове громадянське суспільство. Це суспільство не має ієрархічно організованої структури соціальної нерівності. Якщо країни ділять на багаті і бідні, економічно високорозвинені і низько розвинені, країни центру і периферії, то неурядові організації, організації „третього сектору", в яких країнах вони б не виникали (багатих чи бідних), є рівними за своїм статусом. В майбутньому громадянське суспільство, а не лише держави, буде визначити правила співжиття. Тоді „транснаціональне громадянство" може стати реальністю. Простіше формувати „корпоративне громадянство". Становлення такого громадянства, як і становлення транснаціонального громадянства, пов'язане з глобальним громадянським суспільством.

Термін «корпоративне громадянство» з'явився також в 1990-х роках. Дехто розглядає це поняття як тотожне поняттю соціальна відповідальність бізнесу. С.Перегудов вказує на те, що між цими двома поняттями існує суттєва різниця. Концепція корпоративного громадянства суттєво ширша. Вона включаючи норми і принципи доктрини соціальної відповідальності бізнесу, одночасно підкреслює важливість стосунків, які соціально відповідальна корпорація встановлює зі структурами громадянського суспільства. В той же час Перегудов вважає, що ідеальна модель корпоративного громадянства скоріше орієнтир, ніж кінцева мета. Однією з головних перешкод до прийняття багатьма компаніями принципів корпоративного громадянства являється обов'язкове зростання витрат, пов'язаних з їх реалізацією. Для подолання цієї перешкоди потрібно: по-перше, суттєвий прогрес в формуванні активного і ефективного глобального громадянського суспільства, яке б було здатним заставити бізнес відмовитись від функціонування по моделі компанії власників. По-друге, вимагається встановлення єдиних правил гри, так щоб тиск, що здійснюється на транснаціональний бізнес поширювався рівномірно.

Ще однією проблемою, від вирішення якої залежить майбутнє планети, є проблема формування „світової культури". Вона має поєднувати гуманізм з раціоналізмом. Таке поєднання необхідне для виживання людини в умовах екологічної кризи, скорочення природних ресурсів і т.п. Дехто ж вважає, що "цінності культури світу" не можуть замінити традиційних ціннісних установок, які є основою для діалогу культур, що зберігають свою різноманітність. Стратегію переходу до моделі сталого розвитку вивчає О.Б.Вебер. Він вказує на перешкоди на шляху такого переходу. На його думку досягнення цілей сталого розвитку можливе за умови концентрації спільних зусиль уряду, бізнесу і організацій громадянського суспільства. О.Б.Вебер пише, що необхідне щось на зразок глобального суспільного договору, тобто угоди про взаємні очікування і зобов'язання сторін, від яких залежить вирішення найбільш суттєвих проблем світового розвитку. Як в масштабах світу, так і в масштабах окремих країн діють фактори, що зумовлюють „несталий розвиток". Не завжди розробляючи проекти сталого розвитку держави, регіону, міста враховується дія цих факторів. М.Дробноход вважає, що потрібно з'ясувати, що обмежує чи унеможливлює реалізацію заходів для забезпечення гідного майбутнього нашої держави.

Деякі найочевидніші з факторів, що перешкоджають стійкому розвитку, на його думку, такі:

1) відсутність консолідованої української нації як добре організованої цілеспрямованої сили, що будує своє життя на засадах національних цінностей, з залученням кращого світового досвіду;

2) структура економіки, що створена на ідеї єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР і не відповідає потребам та можливостям сучасної України;

3) відсутність чітких орієнтирів розвитку Української держави, які б забезпечували, з одного боку, - зростання добробуту, зменшення бідності, а з другого - збереження та реабілітацію природних ресурсів і довкілля;

4) переважно несприятливий, часто катастрофічний стан екологічної ситуації практично на всій території України;

5) застарілі малоефективні, природоруйнівні технології у сільському господарстві і промисловості, що зумовлює невпинну деградацію навколишнього середовища взагалі та сільгоспугідь, зокрема, низьку якість і високу собівартість продукції, непомірно великі матеріальні й енергетичні витрати;

6) переважна орієнтація на історично віджиле наймитство, а не на співвласництво у сфері соціально-виробничих відносин;

7) відсутність пріоритету освіти, науки, національної культури в соціально-економічному розвитку держави і, як наслідок, низький рівень освіченості, культури (передусім політичної) суспільства;

8) відсутність політичної волі державної влади в реалізації задекларованих у Конституції України принципів демократії, свободи, гуманізму, народовладдя;

9) високий рівень злочинності і корупції (за цим показником Україна посідає третє місце у світі), що зумовлює невпинне поглиблення прірви між злиденністю переважної більшості населення і заможністю олігархічної верхівки, а це призводить до нестабільності в суспільстві;

10) недостатність правового поля держави, що часто-густо зумовлює свавілля чиновництва, правоохоронних органів, маріонетковість судової влади, подальше руйнування природного середовища і виснаження природних ресурсів;

11) практична відсутність впливу громадських організацій на державну політику. Не подолавши цих та інших факторів нестійкості, Україна не зможе перейти на рейки стійкого розвитку.

Деякі з перерахованих факторів поступово усуваються. Сьогодні в Україні влада намагається затвердити принципи демократії. Хоча, зрозуміло, що лише бажання політичної еліти демократизувати суспільство замало. Потрібна ще воля і бажання більшості населення країни. Недемократичні практики існували повсюди. Слід враховувати те, що вони мають здатність відтворюватись. Не легко буде також зменшити існуючий величезний розрив в доходах українських багатих і бідних. Але не зважаючи на ці проблеми, з'явилось те, без чого демократія немислима - контроль влади з боку народу. Сьогодні вже не можна говорити про практично повну відсутність впливу громадських організацій на державну політику. В Україні потрібно перебудувати політичну систему на демократичних засадах. Існує думка, що держава повинна виступати від імені і в інтересах суспільства як цілого, не включаючись напряму в процес здійснення політики, розподіл ресурсів, а лише підтримуючи певні правила гри між основними учасниками. Це може зробити лише держава національних співтовариств (national communities state). Концепція сталого розвитку, пише О.Глушенкова, передбачає створення такого економічного і соціального середовища, яке б забезпечило доступ до можливостей і ресурсів цивілізації, розширення стабільної участі кожного громадянина в розвитку суспільства як для нинішніх, так і для майбутніх поколінь.

Таким чином, сталий розвиток є новою цивілізаційною моделлю розвитку. Перехід до сталого розвитку вимагає подолання ряду труднощів. Одна з основних перешкод - це відсутність культури, яка б сприяла сталому розвитку. Світове співтовариство не тільки має усвідомити існування небезпеки для всього людства і необхідності спільно вирішувати глобальні проблеми, але і знайти шляхи їх вирішення. Розвиток в масштабах всього світу має бути соціально орієнтованим. Поки що рано говорити про „всесвітнє", „глобальне", „корпоративне" громадянство. Хоча існування такого громадянства означало б залучення всіх жителів планети до управління суспільними справами. Нині зростання кількості неурядових організацій, які намагаються сприяти утвердженню гуманізму в планетарному масштабі.

2. Соціальна відповідальність бізнесу та її державне регулювання як складова стратегії сталого розвитку

Загальносвітовою тенденцією розвитку сучасного суспільства є об'єктивний процес соціалізації економічних процесів, яка означає підпорядкування економіки потребам та інтересам індивідів. Підприємницька діяльність поступово стає ефективною лише за умови врахування соціальних цінностей. Соціальна відповідальність бізнесу стає необхідною компонентою ділового успіху, зростання прибутковості та конкурентоспроможності, а також мінімізації ризиків. Крім того вона породжує потужні фінансові потоки на мікро- та макроекономічному рівні. Тому постає необхідність економічного дослідження феномену СВБ.

В Україні пострадянський період розвитку характеризується докорінною перебудовою всієї системи соціально-економічних відносин та становленням економічної системи сучасного типу. Такі обставини спричинили пошук нової соціальної ролі бізнесу, окреслення його соціальної відповідальності та її меж. В контексті державного регулювання економіки це означає конкретизацію соціальних повноважень, що доцільно покласти на бізнес, та визначенні умов за яких підприємництво буде максимально зацікавленим у виконанні прийнятих на себе соціальних обов'язків.

Актуальності темі додає підписання нашою державою декількох міжнародних договорів та офіційне приєднання до рамкового документу Організації Об'єднаних Націй «Порядок денний на XXI століття», які зобов'язують Україну здійснити розробку та впровадження стратегії сталого розвитку. При цьому фахівці ООН визначають однією із головних її складових соціальну відповідальність бізнесу. За своєю сутністю вона є вкладом підприємницького сектору у довгостроковий сталий розвиток суспільства.

Тематика сталого розвитку суспільства останнім часом широко досліджується українськими вченими, серед яких О. Веклич, В. Геєць, В. Герасимчук, Б. Данилишин, М. Жулинський, В. Кузьменко, Ю. Левенець, Е. Лібанова, О. Онищенко, Я. Радченко та інші.

Теоретичні та прикладні аспекти сталого розвитку досліджені у роботах російських та інших зарубіжних вчених, а саме С. Бобилєва, К. Гофмана, У. Ібатулліна, Д. Львова, О. Медведєвої, А. Мудрецова, Ю. Овсієнка, Н. Петракова; К. Азара, X. Дейли, Д. А. Діксона, Р. Норгаарда, У. Оутса, Р. Мюррея та інших.

Однак, сталий розвиток країни не можливий без участі бізнесу у цьому процесі, тобто без його соціальної відповідальності та активності. Ці питання в українській науковій літературі мають вкрай низький рівень розробки, особливо в аспекті регулювання соціальної складової підприємницької діяльності. Невирішеними раніше частинами проблеми є формування концептуально-цілісних засад впливу на соціальну відповідальність бізнесу, науково обґрунтованих методологічних його принципів, важелів та інструментів, цілісного механізму державного регулювання СВБ; а також адаптація світового досвіду соціальної відповідальності бізнесу до особливостей етапу економічного розвитку України тощо.

Метою роботи є виявлення зв'язку між стратегією сталого розвитку та соціальною відповідальністю бізнесу, а також розробка механізму державного регулювання СВБ.

Сутність сталого розвитку суспільства визначається науковцями по-різному. Зокрема Б. М. Данилишин дає наступне визначення цієї дефініції: «Сталий розвиток- це такий розвиток суспільства, який задовольняє потреби нинішніх поколінь та не ставить під загрозу можливості наступних поколінь задовольняти свої потреби». Соціальна відповідальність бізнесу у міжнародній практиці характеризується як підхід до стійкого розвитку підприємства із прямим довгостроковим впливом на фінансовий результат та як внесок комерційних структур у розвитку середовища, в якому вони працюють.

Стратегії сталого розвитку розроблені вже більш ніж у 100 країнах світу. Вони в обов'язковому порядку включають питання соціальної відповідальності бізнесу та її регулювання. Так, фахівці Уряду Великобританії, що приділяють багато уваги цим питанням, зазначають: «Уряд відіграє провідну роль в стимулюванні вкладу бізнесу у стійкий розвиток, основу якого складає збалансування трьох факторів економічного, соціального та екологічного. Базові параметри відповідальної поведінки компаній повинні відповідати встановленим нормам і правилам, і основна роль держави полягає у визначенні цих норм і стандартів з захисту навколишнього середовища, здоров'я та безпеки населення, прав трудящих».

В Україні у 2009 році при Кабінеті Міністрів було створено Національну Раду із сталого розвитку, метою якої є сприяння органам влади у розробці та впровадженні стратегії сталого розвитку в економіку України.

Однак, очевидно, що розвиток СВБ пов'язаний з відповідальністю держави перед бізнесом. Соціальна відповідальність владних структур, чесність, прозорість та послідовність їхньої діяльності є тією необхідною платформою без якої абсолютно не можливо побудувати бізнес-середовище із високими соціальними показниками. Це стосується усіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавство повинно забезпечити максимальну рівність суб'єктів господарювання при реалізації своїх прав, ефективні механізми та справедливі ставки оподаткування, захист від недобросовісної конкуренції, дієву антимоно- польну політику, розвиток механізмів взаємодії бізнесу та різноманітних громадських об'єднань і робітників, створити сприятливі умови для соціальних інвестицій підприємств тощо. Службовці органів виконавчої влади мають самі дотримуватись законів, будувати відносини з бізнесом на засадах партнерства у соціально-економічних питаннях, а не примусу, сприяти зниженню корупції, відкривати інформацію про діяльність влади на місцевому рівні тощо. Судова система повинна на практиці забезпечувати дотримання принципу верховенства права. Лише за таких умов теорія соціальної відповідальності може втілитися у практичну діяльність підприємців та адекватно сприйматися суспільством.

Подальший розвиток економіки України, досягнення коротко та довгострокових цілей підприємств не можливий без врахування людських цінностей. Розуміючи це українська влада повинна максимально сприяти інтеграції концепції соціальної відповідальності бізнесу в стратегію діяльності бізнес-структур нашої держави. Така державна політика сприятиме досягненню не тільки високих соціальних, морально-духовних, етичних норм у суспільстві, а й економічних показників (табл.1).

Таблиця 1.

Економічнінаслідки інтеграцїїконцепцїїсоціальноївідповідальностіу стратегію діяльності бізнес-структур України

Досягнення

Економічні наслідки

1.

Зниження міграції робочої сили

Зростання якісного і кількісного складу вітчизняних трудових ресурсів, омолодження населення та, як наслідок, зростання соціальних виплат або зниження соціальних відрахувань із заробітної плати працюючих. Зростання національного попиту та споживання.

2.

Зниження трансакційних витрат, (витрат на розробку, впровадження, формальних правил і норм, контроль їх дотримання, судові витрати та інше) як результат підвищення рівня довіри у суспільстві

Відносне зниження собівартості та цін продукції, виробленої в країні. Зниження витрат на нейтралізацію ризиків.

3.

Покращення екології та фізичного здоров'я населення

Відносне зниження витрат на охорону здоров'я, подовження середньої тривалості життя

4.

Більш повне задоволення соціальних потреб громадян

Зниження соціальної напруги у суспільстві, злочинності, витрат на утримання в'язниць та судів

5.

Формування позитивної репутації держави та її підприємств на міжнародному рівні

Підвищення конкурентоздатності держави на міжнародному ринку інвестиційних, фінансових, природних ресурсів та, як наслідок, зростання обсягу інвестицій в економіку країни, національного доходу та інших економічних показників.

6.

Підвищення рівня добробуту громадян

Зростання національного попиту та споживання

Як справедливо зазначає В. Воробей українське середовище має ряд особливостей, що впливають на характер соціальної відповідальності бізнесу, а саме:

- високі стандарти соціального захисту, до яких звикло населення за часів Радянського союзу: розвинена соціальна інфраструктура підприємств (підшефні дитячі садочки, будинки відпочинку тощо), безкоштовна медицина, якісна освіта тощо. І не дивлячись на зміну державного устрою, форми власності підприємств громадяни очікують того самого і в теперішніх умовах; неефективні схеми розміщення ресурсів, технологічні та управлінські процедури, як наслідок комунізму, що підвищує собівартість українських товарів та знижує їх конкурентоздатність;

- особливістю економіки України є залежність від металургійної та інших важких галузей. Логічним є те, що розвиток та рівень соціальної відповідальності бізнесу у значній мірі залежати від позиції підприємств цих галузей;

- національне самовизначення українського народу, значне підвищення уваги до національних традицій, пріоритетів розвитку держави, а особливо національного та економічного розвитку окремої місцевості;

- адаптація населення до сучасних економічних умов та соціального устрою, яка особливо складно проходить у людей похилого віку і є своєрідним психологічним бар'єром на шляху великих соціальних перетворень;

- наявність відкритих чи прихованих соціальних проблем: наслідки Чорнобильської катастрофи, розвиток громадянського суспільства, бідність, хвороби, питання національних меншин тощо.

Аналізуючи події останніх років слід додати наступні особливості:

- невеликий досвід держави у питаннях нейтралізації дії глобальних та внутрішніх економічний криз, що є причиною нищення багаторічного надбання економічної та фінансової стабільності країни, її підприємств та громадян. Настання таких криз є підґрунтям зниження або повної відмови підприємницьких структур від соціальної відповідальності та актуалізації питання про елементарне виживання;

- значне зниження довіри населення до фінансово-банківського сектору країни, і, як наслідок, погіршення його фінансового стану та знищення рівня соціальних вкладень;

- гостре політичне протистояння, на тлі якого все більше уваги приділяється соціальним питанням.

Український бізнес є фінансово та соціально зрілим інститутом. Сьогодні практично кожний економічний та соціальний процес проходить за участю підприємств. У той же час існуюче державне регулювання не створило достатніх стимулів для них щодо ініціювання соціальних інвестицій як внутрішнього, так і зовнішнього спрямування, а також їх фінансової та організаційної підтримки.

Український дослідник С. В. Мельник, підкреслюючи важливість та актуальність сьогодні для нашої країни соціальної відповідальності бізнесу, відводить провідну роль у її розвитку саме державі. Він, зокрема зазначає: „..система соціальної відповідальності бізнесу в Україні тільки створюється, в сприянні її становлення, поряд з роботодавцями, профспілками, громадськими організаціями, місцевими громадами головну роль має взяти на себе держава". З цією думкою погоджуються і експерти, що приймали участь у „Якісному дослідженні методів впровадження соціальної відповідальності бізнесу в Україні", яке проводилося Благодійним фондом „Демократичне суспільство" спільно з Київським Міжнародним Інститутом Соціології у рамках проекту „Центр Корпоративного громадянства".

Отже, постає необхідність розробки механізму державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу у нашій державі. Українські вчені щодо його сутності зазначають: «Механізм державного регулювання будь-якого аспекту сфери економічної діяльності представляє собою комплексну систему взаємопов'язаних та взаємоузгоджених методів, форм, важелів та інструментів державного впливу, котра має як внутрішні логічно-послідовні зв'язки, так і пов'язана із загальною соціально-економічною політикою держави». На нашу думку механізм державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу повинен мати вигляд представлений на рис.1.

Концептуальні положення механізму державного регулювання є його ядром та визначають мету і головні принципи впливу держави. їх підґрунтям є теоретично-методологічні основи та наукові розробки державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу, а також вимоги соціально-економічної політики на сучасному етапі. Крім того обов'язковим є узгодження їх із поточною та прогнозною стадіями економічного циклу, соціальними негараздами, рівнем розвитку бізнесу та громадянського суспільства.

На нашу думку концептуальні положення державного регулювання СВБ повинні мати одновекторну спрямованість із стратегічною метою розвитку держави. На сучасному етапі українські науковці (Чистов С. М., Никифоров А. Є., Куценко Т. Ф. та інші) визначають її наступним чином: «Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям означає.. перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини».

З такою думкою погоджується більшість сучасних дослідників. Отже, концептуальні положення механізму державного регулювання СВБ повинні розроблятися з орієнтацією на людину як головну цінність держави, а задоволення її особистих потреб повинно розглядатися як пріоритетна кінцева мета економічної діяльності.

 


 

Такі ідеї стають сьогодні надзвичайно актуальними. З переходом до сталого розвитку суспільства, ознакою якого є принципово нова соціальна ситуація, людина як носій знань та творчих здібностей стає головним суб'єктом, що забезпечує сталий економічний розвиток країни. Науковці зазначають, що людський капітал складає 2/3 національного багатства світу, а соціальні інвестиції є сьогодні такими ж пріоритетними, як інвестиції в інформаційні технології.

При цьому державне регулювання соціальної відповідальності бізнесу повинно мати на меті:

• задоволення особистих потреб громадян та їх соціальний захист;

• створення умов для розвитку та збереження людського капіталу країни;

• підвищення інвестиційної привабливості, конкурентоспроможності та прибутковості національної економіки та окремих підприємств;

• зниження соціальної напруги та уникнення соціального вибуху, особливо у кризовий період економічного розвитку;

• покращення екологічної ситуації.

Для досягнення таких цілей державне регулювання має включати механізми зобов'язань, стимулювання, винагороди, контролю та покарання. Це вимагає виваженого підходу до визначення, по-перше, об'єктів СВБ, адже підприємства великого та малого бізнесу мають різний потенціал і характер соціальної відповідальності; по-друге, меж СВБ, оскільки понаднормове соціальне навантаження замість позитивних результатів може призводити до фінансового краху підприємств і породження нових соціальних проблем таких як безробіття, бідність і т. ін.; а по-третє, відповідності інструментарію ДР СВБ стадії економічного циклу та фінансовому становища підприємства. Отже, механізм державного регулювання повинен бути досить гнучким та застосовувати різні важелі та інструменти відповідно до соціально-економічної ситуації.

Різні аспекти регулювання доцільно розділити на економічний, законодавчо-правовий, соціальний, організаційний та інформаційний елементи. Впровадження та дія таких механізмів значно сприятиме втіленню у реальній бізнес-практиці ідей соціальної відповідальності бізнесу.

Вищевикладене зумовило комплекс напрямків впровадження державного регулювання СВБ, до яких входять сфери зайнятості, трудових відносин, професійного навчання, підвищення кваліфікації, охорони та безпеки праці; екологічна політика держави та господарюючих суб'єктів; регулювання цін, якості, конкуренції, інновацій та інвестицій; створення інституційного середовища СВБ в Україні; розвиток механізмів конструктивної взаємодії бізнесу і об'єднань громадян, благодійницької культури; сприяння впровадженню соціальної звітності підприємств.

При цьому основними етапи роботи держави по впровадженню СВБ є:

1. Оцінка ситуації, що склалася: дослідження проблеми, визначення суб'єктів взаємодії, збір даних, консультування з іншими зацікавленими сторонами, аналіз отриманої інформації.

2. Створення відповідної законодавчої бази, що включатиме стимули та заохочення до СВБ, а також штрафні санкції.

3. Просвітницько-інформаційна робота.

4. Налагодження взаємодії: виступити надійним партнером, здійснити реалізацію спільних соціальних проектів та сприяти соціальним ініціативам бізнесу.

5. Контроль за цільовим використання коштів соціальних проектів бізнесу.

6. Вимірювання та оцінка результатів і ефективності здійснених державних заходів регулюванню СВБ.

7. Виявлення і аналіз факторів та їх причин, що перешкоджають досягненню оптимального рівня соціальної відповідальності бізнесу.

8. Внесення коректив у державну політику регулювання СВБ.

Практична реалізація поставлених завдань повинна здійснюватись

через систему органів державної влади, які створені для нормального функціонування та сталого розвитку держави. В Україні така система складається з законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Крім держави існують інші суб'єкти, що здійснюють внесок у сталий розвиток країни та здатні впливати на рівень соціальної відповідальності бізнесу. На основі дослідження СВБ, проведеного Київським Міжнародним Інститутом Соціології, можна виділити наступні групи впливу та очікувані від них дії стосовно розвитку СВБ в Україні, а саме:

• Бізнес-структури: сплата податків у повному обсязі, екологічність, порядність, чесна конкуренція, відкритість інформації про продукцію, ціноутворення та екологічний вплив компанії, соціальний захист своїх працівників, участь в екологічних, соціальних та благодійних проектах, розвиток місцевих громад (особливо сільських), патріотичність.

• Професійні спілки: активізація профспілкового руху, захист прав працівників, закріплених у законах, договірних положеннях генеральних угод, регіональних, галузевих та колективних угод, захист прав працівників в межах арбітражу та у суді, закріплених в українському законодавстві та конвенціх Міжнародної організації праці, підвищення професійного рівня ведення переговорів. Особливо актуальним є створення та активізація діяльності профспілкового руху у приватному секторі.

• Організації споживачів: боротьба за відкритість інформації про склад продукції, ціноутворення, вплив на здоров'я споживачів та екологію, а також достовірність цих даних. Вимоги маркувати продукцію, що містить генетично модифіковані організми (як продовольчі товари, так і не продовольчі (дитячі товари, одяг, будівельні матеріали тощо)). Продовження укладення угод із виробниками щодо етичних норм поведінки, маркетингової діяльності, чесної конкуренції та інших стандартів. Налагодження роботи із захисту прав споживачів у сфері „природних монополій" (реальне обґрунтування цін на газо та водопостачання, опалення, електроенергію тощо). Виховання свідомості та культури споживання.

Некомерційні організації: налагодження співпраці з місцевими „донорами" та розвиток посередницької діяльності. Розширення спектру соціальних послуг, що надають НКО бізнесу. Розвиток „маркетингу з опорою на доброчинність" (cause-related marketing) при співробітництві із комерційними установами. Опосередкований вплив на розвиток соціальної відповідальності бізнесу через взаємодію із державою (особливо із органами виконавчої влади та місцевого самоврядування), ЗМІ, громадськістю та іншими групами впливу. Інформування населення про безвідповідальну поведінку підприємств.

• Політичні партії: співпраця та взаємні консультації із НКО, профспілками, громадськістю, бізнесом. Зниження політичних ризиків бізнесу. Соціальна відповідальність політиків.

• Засоби масової інформації: надання суспільству достовірної інформації про діяльність бізнесових установ. Співпраця з іншими групами впливу та участь у вирішенні гострих соціальних питань. Прийняття на себе ролі інструмента тиску на бізнес з боку профспілок, НКО та громадян.

• Бізнес-асоціації: діалог з іншими групами впливу та інформування про його результати підприємців та їх клієнтів. Створення бізнес- асоціацій у приватному секторі для участі у суспільному діалозі та захисті своїх прав.

• Міжнародні організації: ініціювання розвитку СВБ в Україні, створення формату для суспільного діалогу, надання інформації, наукових розробок щодо СВБ, передача досвіду інших країн з цього питання, організація семінарів тощо.

• Освітні організації: виховання українського підприємця нового типу, включення етичних складових до навчальних програм установ бізнес-освіти. Наукова розробка теоретичної та методологічної бази СВБ. Формування через виховні механізми самосвідомості та соціальної активності майбутніх підприємців.

• Церква: виховання небайдужості, соціальної активності, патріотичності громадян, відповідального ставлення їх до життя, своєї діяльності, природи, ближнього. Організація благодійної діяльності.

Органи влади: спрощення процедури вирішення трудових спорів та конфліктів, закріпленої у відповідному законі (ЗУ "Про вирішення трудових спорів та конфліктів). Розроблення реальних механізмів впливу профспілок на роботодавців при захисті прав робітників. Подолання правового нігілізму, дотримання законів чиновниками та дієвість законів. Правова просвіта профспілок, бізнесу, населення (особливо сільських мешканців, підростаючого покоління). Розглянути ідею створення трудових судів. Орієнтація економіки та законодавчої бази на споживача, а не інтереси бізнес-структур, політичних угруповань та інших суб'єктів. Законодавча підтримка органічного землеробства, створення національної системи сертифікації органічних продуктів. Покращення роботи судової системи та правоохоронних органів. Забезпечення прозорості стандартів виробництва на фоні відміни Радянських стандартів якості. Організація лабораторій з дослідження продукції на наявність генетично модифікованих організмів та контролювання вимог маркування таких товарів. Збільшення податкових пільг при участі бізнесу у соціальних проектах та спрощення процедури їх застосування. Інформування населення про екологічних забруднювачів. Приборкання політичного лоббі. Фінансове забезпечення малих міст. Залучення до процесу прийняття рішень та вирішення соціальних проблем представників інших груп впливу. Виїзні прийоми чиновників. Створення умов для розвитку бізнесу. Відкритість доступу до програм розвитку територій та областей. Якісне виконання державними службовцями своїх обов'язків. Створення профспілки у ЗМІ. Захист журналістів.

Отже, розробка та реалізація стратегії сталого розвитку України не віддільні від питань соціальної відповідальності бізнесу та її регулювання. Виважене регулювання СВБ сприяє підвищенню інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності національної економіки та окремих підприємств, забезпечує більш високий рівень задоволення особистих потреб громадян та їх соціального захисту, знижує соціальну напругу, створює умови для розвитку та збереження людського капіталу країни тощо. Необхідним на сьогодні є підтримка соціальних ініціатив бізнесу державою, зокрема законодавче забезпечення, формування зацікавленості підприємництва у СВБ за допомогою інформаційних, податкових та фінансових інструментів. Перспективним є дослідження міжнародного досвіду з цього питання.

3. Мале підприємництво - основа сталого розвитку сільських територій

В нашій державі назріла необхідність впровадження цілеспрямованої політики розвитку сільських територій шляхом створення довгострокових умов для забезпечення майбутнього сільської місцевості. Диверсифікація видів сільськогосподарського виробництва та створення нових джерел доходів від несільськогосподарської діяльності потребують мультисекторного інтегрованого підходу до економіки села.

Розвиток малого підприємництва у сільській місцевості не тільки створює конкурентне середовище аграрного ринку, а й сприяє духовному і культурному відродженню села.

Теоретико-методо-логічні і прикладні основи з питань становлення та розвитку малого підприємництва розглядаються в працях В.І. Герасимчука, В.Я. Месель-Веселяка, Б.Й. Пасхавера, П.Т. Саблука та інших вчених-економістів.

Метою дослідження є обґрунтовання основних напрямів активізації розвитку малого підприємництва в сільській місцевості.

Рівень розвитку малого підприємництва на селі визначає соціально-економічний добробут сільських територій, досягнення ними європейських стандартів життя. Найбільш поширеними формами малого підприємництва на селі є особисті селянські господарства, індивідуальні господарства, фермерські господарства, фізичні особи - підприємці та малі підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю.

Особливістю підприємництва в сільському господарстві є сезонність виробництва, зайнятості та завантаженості техніки, нерівномірне надходження доходів протягом року, значний вплив інфляції, розташування земельної ділянки, великі ризики, спричинені природними факторами та екологічною обстановкою.

Незважаючи на значне поширення та збільшення розмірів господарств, мале підприємництво на селі не забезпечило становлення відповідального господаря-власника. Аграрна реформа не вирішила проблем сільськогосподарського виробника. Через нестачу стартових можливостей та ринкових стимулів для товарного виробництва, більшість селян зосереджуються на веденні натурального підсобного господарства, віддаючи свій земельний пай за незначну орендну плату. 59% площі сільгоспугідь громадян припадають на ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (середній розмір 3,5 га), 31% - на особисті селянські господарства (близько 1 га в середньому), 8% - ділянки для сінокосіння та випасу худоби, приблизно по 1% - на колективні та індивідуальні городи і сади. Більше землі селяни обробити не в змозі, оскільки праця в їхніх домашніх господарствах і сьогодні залишається переважно ручною.

Найгострішими проблемами на селі є бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, низький рівень оплати праці. Середньорічна заробітна плата штатного працівника в сільському господарстві у 2009 р. становила 1593 грн. Цей показник є значно нижчим у порівнянні з іншими галузями економіки (в промисловості - 2346 грн., транспорті та зв'язку - 3504 грн.). Рівень забезпечення сільського господарства тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 55- 60% до потреби. Понад дев'яносто відсотків технічних засобів потребують негайної заміни внаслідок їх зношеності.

Ще однією гострою проблемою для підприємців є низький рівень їх професійної підготовки, відсутність можливості отримання кваліфікованої консультаційної та інформаційної підтримки.

Інформаційне та кадрове забезпечення має бути одним із найважливіших напрямків державної підтримки малого підприємництва. На сьогодні більшість підприємців вважають, що їм необхідні додаткові знання в сфері бізнесу, а особливо актуальним є питання формування управлінських кадрів для малих підприємств.

Комплексна політика сільського розвитку потребує тісного партнерства та скоординованих зусиль урядових структур, органів місцевого самоврядування, сільських громад, громадських організацій та приватного сектора. Мале підприємництво є провідною силою в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку (табл. 2).

Відсутність статистичної інформації стосовно розвитку малого несільськогосподарського підприємництва у сільській місцевості ускладнює процес дослідження даного сектора сільської економіки. Проведений аналіз дає змогу встановити, що несільськогосподарське підприємництво на селі - це зелений сільський туризм, надання комунально-побутових послуг, ремісництво.

Розробка державних програм розвитку несільськогосподарського підприємництва має орієнтуватися на конкретний етап його розвитку. Для стимулювання цього розвитку необхідно створити відповідні умови: існування навчальних бізнесових програм для сільського населення, забезпечення кредитної пільгової лінії, надання консультативноїдопомоги підприємцям-початківцям.

З метою подальшого розвитку підприємницької діяльності на селі необхідно створювати умови для збільшення кількості малих підприємств, надавати товаровиробникам фінансово-кредитні, юридичні, інформаційні, експертні, посередницькі та інші послуги, відкривати об'єкти сфери обслуговування із залученням сільського населення, створювати та підтримувати існуючі підприємств народних промислів, відроджувати національні традиції, залучати незайняте сільське населення до підприємницької діяльності у сфері сільського зеленого туризму.

Використана література:

1. Кіндратець О.М. Міждисциплінарний підхід до вивчення проблеми сталого розвитку

2. Царик І. М. Соціальна відповідальність бізнесу та її державне регулювання як складова стратегії сталого розвитку / Економічний простір, №40, 2010, с.300-313

3. Остапчук А.Д., Вдович В.Г. Мале підприємництво - основа сталого розвитку сільських територій





Реферат на тему: Бізнес та державне регулювання як складові стратегії сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.