Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Педагогіка

Взаємозв'язок естетичного і атеїстичного в процесі комуністичного навчання в радянській Україні (реферат)

Створення чіткої системи науково-атеїстичного виховання, яка охоплювала б всі групи населення, — одне з важливих завдань, поставлених партією перед працівниками ідеологічного фронту. Щоб виконати це завдання, одного бажання недостатньо. Як підкреслював В. І. Ленін, «треба вміти боротися з релігією...».

Таке вміння включає в себе глибоке оволодіння діалектико-матеріалістичним світоглядом, розуміння антинауковості та реакційної соціальної ролі віри в надприродне, використання всіх засобів атеїстичного виховання. Іншими словами, вміння боротися проти релігії, насамперед, означає досконалу філософську підготовку пропагандистів наукового атеїзму, якими і повинні стати радянські студенти.

Саме так розуміють свої завдання члени кафедри марксизму-ленінізму Київської консерваторії, озброюючи майбутніх спеціалістів знанням антирелігійної роботи. Діяльності кафедри сприяли постанови ЦК КПРС і ЦК КП України з ідеологічних проблем, зокрема з питання поліпшення атеїстичного виховання трудящих. Реалізуючи ці важливі партійні рішення, кафедра разом з партбюро і Вченою радою консерваторії розробила заходи, в яких передбачається необхідна переробка текстів лекцій і планів семінарських занять, здійснення зв'язку атеїстичної роботи з профілем вузу, застосування в навчальному процесі технічних засобів, підготовка лекторів-атеїстів з числа викладачів музичних кафедр та найбільш підготовлених студентів.

Особливу увагу звернули на філософську спрямованість курсу «Основи наукового атеїзму», насичення його світоглядними проблемами за рахунок скорочення описового і, так би мовити, розважального матеріалу. Адже кінець-кінцем важливо не з'ясування подробиць того чи іншого віровчення, не заглиблення в богословську «екзотику», а наукове обгрунтування неспроможності віри в надприродне. Саме тому конче необхідно викладати атеїзм, спираючись на знання студентами діалектичного та історичного матеріалізму.

Філософський характер атеїзму означає органічний його зв'язок не лише з діалектичним матеріалізмом, а з усіма галузями філософського знання, в тому числі з марксистсько-ленінською естетикою. Справа в тому, що релігія (наукове подолання якої і є головним завданням атеїзму), будучи хворобливим, фантастичним відображенням об'єктивного світу в свідомості людини, не є чимось одноманітно-єдиним. Вона — цілий комплекс сторін, елементів, складових частин, серед яких особливе місце посідає культ — сукупність обрядів, церемоній, таїнств, що, на думку віруючих, мають надприродне значення і впливають на «потойбічні сили».

Культ виступає зовнішньою стороною релігії. По суті саме цим відрізняються релігії одна від одної, бо основоположні ідеї всіх конфесій тотожні. Правда, питома вага культу в різних релігіях неоднакова. Якщо деякі напрямки (особливо протестантські) і звели обрядність до мінімуму, жоден з них не відмовився від обрядності повністю. Обрядність для релігії — не самоціль. Вона служить для вираження ідейного змісту віровчення і, отже, для того, щоб глибше впливати на свідомість, психологію і поведінку віруючих.

Культовій стороні і зобов'язана, головним чином, релігія своїм зв'язком з мистецтвом. Особливо яскраво це видно в православ'ї, католицизмі, буддизмі та деяких інших релігіях, які поставили собі на службу майже всі засоби естетичного впливу. Вже сама будова церкви з її високими склепіннями та півтемрявою покликана певним чином впливати на віруючого, формувати в нього молитовний настрій. Цій же меті служать музика органа, хоровий спів, художнє оформлення стін, мерехтіння свічок і лампад, сяйво золота і срібла іконостасу, численних образів, одягу священнослужителів. Церковна служба також використовує різноманітні засоби мистецтва і є не що інше, як ретельно поставлений спектакль, режисура якого вироблялась протягом багатьох століть.

Культ є головною сферою прояву мистецтва в релігії. Проте ця сфера не єдина. Взаємодія мистецтва і релігії певною мірою відбувається і в релігійній свідомості (на обох її рівнях — теоретичному і буденному), і в емоційному світі віруючого.

Пронизуючись вірою в надприродне, мистецтво може перетворюватись і перетворюється на засіб емоційно- образного утвердження релігійної віри. І навпаки: правдиве, реалістичне мистецтво, задовольняючи естетичні потреби людини, разом з тим формує у неї матеріалістичні погляди. Ці два аспекти і визначають взаємини між вивченням атеїзму і естетики.

В курсі «Основи наукового атеїзму» важко зазначити тему, котра так чи інакше не торкалася б проблем естетики. Вже в першій темі — «Предмет наукового атеїзму» — навчальна програма рекомендує розкриття двох функцій наукового атеїзму — спростування релігійних поглядів і утвердження буття людини. На перший погляд до естетики це відношення не має. Але хіба утвердження буття людини комуністичного завтра можливе без того, щоб навчити її розуміти справжню красу світу, відрізняти прекрасне від потворного, величне від принизливого, тобто без того, щоб глибоко аналізувати деякі категорії естетики?

Складовими частинами другої теми курсу — «Релігія як соціальне явище» — є питання «Релігія та інші форми суспільної свідомості», «Специфіка релігійного відображення дійсності», «Релігійний культ», «Спотворення релігією людських почуттів», «Історичні форми релігії», «Криза релігії в сучасних умовах». Вже сама структура цієї великої теми показує, що при її вивченні виникає чимало проблем естетики, таких як «Співвідношення мистецтва і релігії», «Про специфіку фантазії митця», «Про використання мистецтва традиційною і модернізованою церквами» тощо.

Тісно пов'язане з проблемами марксистсько-ленінської естетики вивчення тем «Атеїзм і релігія в соціалістичному суспільстві», «Науково-атеїстичне виховання», які вимагають розуміння студентами ролі літератури, музики, живопису, кіно, театру як засобів антирелігійної пропаганди, місця мистецтва в системі науково-атеїстичного виховання. Отже, хоч навчальна програма з «Основ наукового атеїзму» безпосередньо не висуває вимоги зв'язку курсу з марксистсько-ленінською естетикою, такий зв'язок логічно випливає з структури програми.

З іншого боку, вивчення марксистсько-ленінської естетики створює можливості для глибшого розуміння ряду важливих положень наукового атеїзму, створення системи атеїстичного виховання. Справді, програма викладання естетики, передбачаючи розгляд таких питань, як «Естетичне виховання — складова частина комуністичного виховання», «Боротьба матеріалізму та ідеалізму в естетиці», «Походження і соціальна природа мистецтва», «Природа естетичного», «Естетичний ідеал», «Комунізм і гармонійний розвиток особи», «Якісні особливості нового етапу культурної революції», «Естетичне виховання — могутній засіб у боротьбі з пережитками минулого» і деякі інші, — тим самим передбачає більш глибоке розуміння студентами якісних особливостей різних форм суспільної свідомості, історії боротьби двох таборів в філософії, антинауковості клерикальних концепцій про духовну культуру та реакційної ролі релігії в житті сучасного суспільства.

Постійно зміцнюючи свої зв'язки з життям, практикою комуністичного будівництва, наша естетика сприяє розвитку соціалістичної художньої культури, розквіту мистецтва соціалістичного реалізму, вихованню трудящих в дусі високих ідеалів краси, добра, соціальної справедливості, в дусі непримиренності до будь-яких проявів буржуазної ідеології. Все це знову-таки означає, що в процесі виховання нової людини марксистсько-ленінська естетика і науковий атеїзм йдуть поруч, допомагаючи і доповнюючи одне одного.

Перед викладачем «Основ наукового атеїзму» виникає, насамперед, завдання допомоги студентам усвідомити принципові взаємовідношення мистецтва і релігії.

Висвітлення цього питання нерозривно пов'язано з критикою відповідних поглядів теологів. З точки зору теологів, релігія і мистецтво знаходяться в єдності. Правда, серед богословів немає згоди щодо ступеня цієї єдності. Для одних з них релігія — щось набагато величніше, ніж мистецтво. Для інших мистецтво покликане замінити традиційні віровчення. Але і для тих, і для інших спорідненість релігії і мистецтва випливає з існування їхніх спільних таємничих першоджерел та мети прагнень.

Отже, органічна єдність релігії і мистецтва у богословів сумнівів не викликає. Посилаючись на цю єдність, теологи завжди підкреслювали і особливо наполегливо підкреслюють зараз необхідність враховувати всі фактори зовнішнього впливу на психологію пастви: архітектуру, розпис і освітлення храмів, вбрання священиків, спів (кліросно-хоровий і особливо спільний), літургію. Звертається увага на майстерність проповіді — її стислість, образність, емоційність.

Характерною рисою сучасного богослужіння є його театральність, продумана різноманітність форм. Всього за якісь одну-дві години, котрі триває обідня або вечірня, присутні встигають ознайомитись з текстами «священних книг», прослухати проповідь, а також взяти безпосередню участь у молитві, співі, причасті та інших церемоніях. Спеціально виділяється час і для повчання — урочистої зосередженості, релігійного самопоглиблення.

Така увага до культової сторони релігії не випадкова. Вона пояснюється не лише тим, що обрядність — найбільш консервативний елемент релігійного комплексу, а й тим, що лише за умови постійної уваги до цього елемента, турботи про його емоційну забарвленість можна розраховувати на те, що сучасні віруючі відчують на молитовних зборах естетичне задоволення. «Не виставляйте бога на випробування нудьгою, бо не витримає», — цього правила досвідчених проповідників минулого прагнуть дотримуватись і сьогодні адепти різноманітних релігій.

Беручи на озброєння вироблену церквою тактику, сучасні церковники дещо її модифікують, але суть залишають ту ж саму. Це стає особливо ясним, коли богослови роблять висновки про те, ніби мистецтво за своєю природою єдине з вірою, виникає в її лоні; коли намагаються проілюструвати спільність змісту образів художніх і релігійних; коли підкреслюють «благотворність» взаємовпливу релігії та мистецтва, а також «плодотворність» впливу їх симбіозу на хід історичного прогресу.

Теологічні міркування можуть здатися тим переконливішими, що у мистецтва і релігії, справді, є точки зіткнення. Істотно спільним у релігії і мистецтва є вже сам образний спосіб відображення дійсності. Звернемо увагу й на те, що у ряді випадків вони користуються для вираження свого змісту метафорами, алегоріями, гіперболами, що певною мірою живить ідеалістичні висновки про «таємничу символічність» цих ідеологічних форм.

Найважливішою рисою, спільною для мистецтва і релігії, є фантазія — відтворення в уяві речей та явищ, які в реальному житті не зустрічаються. Художнє мислення нерідко одухотворяє природу, оперує образами кентаврів, мінотаврів, чортів, відьм, мавок тощо. Релігійна свідомість робить те ж саме, водночас позбавляючи фантастичні образи умовності, примушуючи приймати метафори за реальну дійсність. Таким чином, переломлюючись у призмі релігійного світосприйняття, казка стає релігійним міфом, відображення тварини — тотемом, драматизована дія — культовим обрядом, сентенція — божественною настановою.

У зв'язку з цим в процесі викладання «Основ наукового атеїзму» доцільно звернути увагу студентів на філософсько-естетичний аналіз проблеми фантазії — її місця в пізнавальному процесі, особливостей та суті. Проблема включає такі аспекти: а) фантазія як здатність людської свідомості до відволікання, узагальнення, абстрагування; б) роль здорової фантазії, творчої мрії в пізнанні та перетворенні світу; в) релігія як «хвора фантазія» (Ленін), яка хоч і породжується реальними обставинами, відривається від них і внаслідок усипляє розум, розслаблює волю, стає ілюзорним доповненням неправдивого світу, «опіумом народу» (Маркс); г) специфіка релігійної фантазії, яка полягає і в тому, що оперує уявленнями про надприродне, і в тому, що передбачає віру в реальне існування надприродного.

Для фідеїстів виявляється особливо сприятливим той факт, що релігія і мистецтво близькі як емоційно забарвлені форми відображення дійсності. Ось чому ми повинні акцентувати на тому, що в мистецтві емоційний фактор підпорядковується більш глибокому проникненню в реальний процес людського життя, прагненню його естетичного пізнання та практичного перетворення, а релігія перекручено відображає буття людини, консервує слабість. Проте ця різниця знаходиться не на поверхні; для буденної свідомості вона часто-густо залишається непоміченою.

У процесі навчання студентів важливу роль відіграє розкриття проблем, пов'язаних з місцем, яке посідають у релігійному комплексі релігійні емоції, специфікою їх, а також з психологічними коренями віри. Насамперед зауважимо, що сукупність почуттів віруючої людини, тобто релігійну психологію, неправомірно ототожнювати з масовою релігійною свідомістю. Насправді релігійна психологія, виступаючи одною з властивостей релігійної свідомості, має відносну самостійність.

Не менш важливо підкреслювати, що ніяких особливих релігійних емоцій, які б принципово відрізнялись від звичайних людських почуттів з їхніми нервово-фізіологічними механізмами, не існує. Разом з тим всі звичайні почуття у віруючого набувають деякої специфіки. Найважливіші особливості релігійних емоцій полягають у спрямованості їх на ілюзорний об'єкт віри, а також у здебільшого негативному характері їх.

Певна річ, серед емоцій, що відчуває віруючий, знаходяться не лише жах, туга, песимізм. Одними страхіттями церква не примусила б людей виконувати її вимоги. З релігійними віруваннями пов'язані і такі почуття, як полегшення, надія, радість. Релігія може давати втіху, певну емоційну розрядку. Саме в цьому криється її привабливість для тих, хто розчарувався, знесилів у боротьбі з труднощами. Але релігійна втіха вигадана, вона уводить людину від дійсності В світ ілюзій.

Справжній гуманізм несумісний з релігійним втішенням, обіцянками загробної компенсації, він вбачає свою місію не в тому, щоб жаліти людей, мирити їх із тягарем життя. «...Хто утішає раба, замість того, щоб піднімати його на повстання проти рабства, той допомагає рабовласникам», сприяє посиленню експлуатації трудящих мас.

Одною з складних проблем курсів атеїзму та естетики е з'ясування зв'язків мистецтва і релігії на ранніх етапах їх розвитку. Огульне заперечення таких зв'язків — річ, звичайно, не важка; однак це буде перекрученням істини, бо мистецтво справді пов'язане з вірою за походженням і розвитком, хоч не завжди і не всюди. їх зв'язок спостерігається на «пізніх етапах розвитку первісного суспільства», як зазначають деякі автори, проте він не виявляється в більш ранню (ориньякську) епоху, коли мистецтво лише виникло на основі трудової діяльності людей, а релігійних уявлень ще не було. Проте одна справа — визнавати історично обумовлений зв'язок релігії та мистецтва у певних умовах, інша — проголошувати цей зв'язок неминучим, фатальним наслідком спільної природи їх. В першому випадку ми маємо справу з конкретним аналізом конкретної ситуації. В другому — науковий аналіз підміняється умоглядними конструкціями, які абсолютизують ті чи інші моменти суперечливого розвитку людської свідомості.

Мистецтво для його релігійних інтерпретаторів — не форма естетичного освоєння дійсності, а знаряддя містифікацій, засіб обгрунтування ірраціоналізму. «Мистецтво існує для того, щоб ми не загинули від істини».— цей афоризм Ф. Ніцше став девізом діячів сучасного модерністського мистецтва.

Гносеологічною основою сучасних теорій модерністського мистецтва є перебільшення ролі фантазії в мистецтві. З того факту, що мистецтво не повинно (та і не в змозі) створювати абсолютні копії дійсності, естетики-ідеалісти роблять висновок про ворожість мистецтва дійсності. Проте альтернатива наукового та релігійно-ідеалістичного підходів до аналізу взаємодії мистецтва і релігії має під собою не лише гносеологічні проблеми, бо релігійні естетики роблять із своїх положень певні соціальні висновки. З їхньої точки зору виявляється, що оскільки мистецтво нерозривно пов'язане з вірою в надприродне, остільки вище завдання художника полягає у відході від світу, у відволіканні людей від злободенних тем.

Таке покликання мистецтва пропагує, зокрема, провідний діяч сучасної ідеалістичної естетики професор Принстонського університету Жак Марітен. Мистецтво для Марітена є «теологією в образах», а митець — ідентичний релігійному пророку: той і другий виступають лише засобом провидіння, яке визначає зміст та всі можливі форми художніх творів. Ось чому, на думку Марітена, митцю, як і релігійному пророку, доцільніше висловлювати істини, що їм відкриваються, не відображаючи реальної дійсності. Оскільки потойбічне — «не від світу цього», воно повинно відтворюватись неясно, не в образах, які передбачають схожість з предметами, а знаками, символами.

Теоретичні зброєносці сучасної церкви видають подібні естетичні теорії за останнє слово богословської думки, демонструють ними «життєвість і творчий характер» теології. Тому необхідне з'ясування не лише соціальних і гносеологічних коренів сучасної релігійно-ідеалістичної естетики, а й її коренів історичних. Це завдання тим більш актуальне, що питання соціально-економічної і гносеологічної детермінованості релігійної еволюції в літературі висвітлено, що дає змогу детально дослідити ці корені.

Звичайно, історичні корені релігії в їхньому так би мовити чистому вигляді ніде і ніколи не зустрічаються. Історичні корені «як такі» — результат абстракції. В реальній дійсності вони існують лише поряд з коренями гносеологічними, соціальними, переплітаючись з ними, ними пронизуючись. Але це не знищує специфічності історичних коренів — тенденції збереження в свідомості та поведінці віруючих (а також церкви в цілому) певних релігійних уявлень, норм, що виникли в минулі епохи.

Що ж до конкретних теоретичних джерел, які живлять сучасні релігійно-ідеалістичні погляди, то, внаслідок численності їх, доцільно зупинитись на одному з них, зокрема на неохристиянстві, тобто теорії представників школи В. Соловйова.

Свої погляди на мистецтво неохристияни зв'язали з концепцією філософського ідеалізму, котра протиставляє красу духовного абсолюта матеріальному буттю. Наше життя «безобразное и безобразное» — ось теза, яку вони зробили наріжним каменем своєї естетики.

Для діячів неохристиянства справжнє мистецтво релігійне. Проголошення релігійного мистецтва як недосяжного зразка не завадило однодумцям В. Соловйова побачити безперспективність дальшого сковування художньої майстерності церковною регламентацією, виступити проти мистецтва, яке зводилось до набору штампів. Було навіть поставлене питання про «свободу художнього вибору». Будучи на перший погляд вільнодумним, такий підхід до творчості митців таїв загрозу більш міцного підпорядкування їх інтересам церкви.

Стверджуючи, що покликання мистецтва — відтворювати «нетутешню дійсність», теоретики неохристиянства заперечували реалістичні твори літератури, живопису, скульптури, музики. З їхньої точки зору, інтуїтивна природа мистецтва не викликає сумніву; при цьому інтуїція ототожнювалась з містицизмом — осягненням істини без логічного осмислення і практики як критерія художньої правди.

Ідеї, вироблені школою В. Соловйова, виникли не на голому місці. У них є солідна богословська традиція. Не менш очевидно і те, що історичні корені сучасної теології неохристиянством не вичерпуються. І все ж значення неохристиянства як одного з істотних джерел модернізму сучасної релігії, в тому числі її естетичної теорії, досить велике.

Відзначаючи негативний вплив релігійного світогляду на розвиток мистецтва, не слід забувати, що існує більш глибокий і могутній фактор кризи всієї буржуазної ідеології — самі об'єктивні процеси загнивання буржуазного суспільства, процеси, які позначаються в усіх сферах духовного життя.

Конкретним проявом глибокої кризи сучасного буржуазного мистецтва є його формалізація у вигляді абстракціонізму, сюрреалізму, експресіонізму. Звичайно, в курсі наукового атеїзму немає можливості проаналізувати ці модерністські напрямки. Тут і приходить на допомогу естетика, яка показує глибокі (хоч і не завжди помітні) зв'язки формалізму в мистецтві з релігійним світосприйняттям.

Відомо, що серед прихильників експресіонізму одне з перших місць належить Францу Кафці. На прикладі його творів, мабуть, і доцільно показати зростання містичних, ідеалістичних та відверто релігійних елементів в буржуазній свідомості. Справді, твори Кафки відбили істотні моменти релігійно-ідеалістичного світосприйняття. Це виявилось у ставленні до земної дійсності як притулку зла, в особливій увазі до надреального, у зображенні людини як істоти, підпорядкованої ірраціональним силам,

В музиці формалізм представлений в творчості прихильників додекафонії і авангардизму. Прикриваючись розмовами про важливість техніки, вони виступають проти реалістичної музики, заперечують зв'язок новаторства з традиціями, такі атрибути музики, як лад, мелодія, ідейність. В результаті гармонія зруйновується, симфонія перетворюється на какофонію.

Особливо наочно формалістичні тенденції можна показати в образотворчому мистецтві. Створюючи сумбурне сполучення ліній, фарб, плям, абстракціонізм вбиває у глядача прагнення до пізнання природи і суспільства, залучає його на шлях містичних пошуків. Не випадково в картинах представників абстракціонізму чимало спільного з такими рисами іконопису, як безжиттєвість, відсутність перспективи.

На відміну від абстракціонізму, сюрреалісти відтворюють реальні явища і предмети дійсності, але при цьому надають зовнішньо правдивій ситуації тривожного, містичного змісту, смакують людські страждання, породжуючи почуття безглуздості людського існування, про яке твердить і будь-яке віровчення. Подібну функцію в ряді випадків виконує й експресіоністська скульптура, в якій на зміну образності прийшли невизначеність, аморфність, нервозність, близькі до гарячкової фантазії релігійних уявлень.

Було б неправильно думати, що релігія пов'язана лише з упадницьким мистецтвом. В наш час (як і в минулому) на неї працюють і талановиті майстри. Працюючи для потреб церкви, вони разом з тим створюють речі, які заслуговують на увагу з художньо-естетичного боку. Можна, зокрема, згадати про італійський кінофільм «Євангеліє від Матфея» (режисер Паоло Пазаліні), оперу американського композитора Ендрю Ізбера «Ісус-супер-зірка».

За останні роки з'явилось чимало видатних творів церковної архітектури. Так, церква в Роншані (Франція), побудована Ле Корбузьє, не має нічого спільного з релігійними стандартами. її архітектура вільна і органічно вписана в пейзаж; інтер'єр залитий світлом, прикрашений чудовими вітражами. Входять в моду будови, які, поряд з культовими, виконують інші функції. Своєрідним релігійним центром — з кінотеатром, лекційним залом і навіть з душевими, які обслуговують спортсменів, — є церква у невеликому французькому місті. Архітектор Е. Мендельсон поклав початок будівництву синагог з приміщенням для шкільних занять, розваг тощо.

Аналогічні приклади, які зустрічаються і в архітектурі, і в музиці, і в літературі, і в живопису, можуть створювати ілюзію співдружності між релігією і мистецтвом, породжувати думку, ніби релігійність допомагає митцям у їхній творчій діяльності. У зв'язку з цим перед науковим атеїзмом постає актуальне завдання: пояснити той факт, що діячі мистецтва, задовольняючи потреби церкви, а іноді й щиро керуючись релігійними мотивами, можуть створювати справжні естетичні цінності.

Головна теза, яку при цьому необхідно обгрунтувати, полягає, на наш погляд, ось у чому. І раніш, і особливо тепер, в епоху науково-технічної революції, корінних соціальних перетворень, свідомість віруючого не є суцільно релігійною. Цю свідомість можна уподобити динамічній мозаїці ідей, у якій іноді переважають релігійні, але в багатьох випадках на першому плані виявляються (як говорив І. П. Павлов, виконують роль домінанти) ідеї стихійно-атеїстичного характеру. Саме тому діалектико-матеріалістичний метод не цурається раптових поворотів, тонкощів проблеми; в центр уваги він ставить конкретний аналіз конкретної ситуації, вивчення причин складного, суперечливого характеру свідомості людини. Результативність праці віруючих митців пояснюється тим, що в галузі професійній вони виходять з об'єктивного існування світу, можливості його пізнання, тобто вони є стихійними матеріалістами. Коли ж їм доводиться переходити від практики до теоретичних узагальнень, висновків світоглядного характеру, положення змінюється — всупереч власному досвіду, вони твердять про «непізнаванне», «потойбічне».

Слід брати до уваги і соціальне середовище, яке впливає на духовний світ митця як загальною ідеологічною атмосферою, так і безпосередніми вимогами мати певні погляди на речі. За відсутність цих поглядів митець у буржуазному суспільстві зазнаватиме додаткових труднощів, матеріальних нестатків, і це примушує його іти по лінії найменшого опору.

Аналізуючи творчість релігійно настроєних митців, важливо пояснити об'єктивні і суб'єктивні моменти в їхній діяльності, суперечливість між наміром та його практичною реалізацією, між формою художнього твору та його справжнім змістом.

В церковних колах нерідко посилаються на П. І. Чайковського, С. В. Рахманінова і деяких інших великих композиторів, творчість яких пов'язана з релігійною вірою. Посилки ці тенденційні і однобічні. Певна річ, богослужебні твори, створені цими композиторами, належать до церковного стилю. Але, по-перше, вони — явища одиночні, далекі від творчого центру великих композиторів; по-друге, краса цих творів пов'язана з образами людськими, життєстверджуючими, за виразною природою своєю незрівнянно вищими і життєвішими, ніж мертвенно-архаїчний ритуал. Про них можна сказати словами самого П. І. Чайковського з приводу бетховенських п'єс: «В них літургійний текст є не більш як привід для могутніх ліричних почуттів».

Коли слухаєш «Вечірню» Чайковського, «Літургію» Рахманінова, «Прелюди» Ліста, фуги Баха і меси Бетховена, коли дивишся на «Богоматір з дитиною» Врубеля або захоплюєшся мозаїкою та фресками Софійського собору в Києві, відчуваєш почуття глибокої естетичної насолоди. Це мистецтво відкриває перед людиною цілий світ ідей і почуттів, воно звертається до найглибших струн людської душі, викликає почуття радості, любові, скорботи, співчуття. Говорячи про ікону «Володимирська Божа Матір», І. Грабар зауважив: «...цього виразу очей, безкінечно люблячих і безкінечно скорботних, не вдається передати жодному копіїстові. Незрівнянна, чудова, вічна пісня материнства—«іжної, беззавітної, зворушливої любові матері до дитини». Аналогічні приклади можна навести з будь-якої галузі мистецтва. Вони переконують в неспроможності тлумачення церковниками мистецтва як спорідненого релігії феномена.

Зробимо деякі висновки, спрямовані на підкреслення атеїстичної спрямованості курсу естетики і на поліпшення викладання «Основ наукового атеїзму», встановлення його тіснішого зв'язку з проблемами естетики.

Насамперед, виявляється очевидним філософський характер «Основ наукового атеїзму», що означає критику релігії з точки зору наукового розв'язання основного світоглядного питання, законів і категорій матеріалістичної діалектики, а також спростування естетичних концепцій релігійних теоретиків щодо призначення мистецтва і релігії.

Ми робимо погану послугу науці, коли, критикуючи різноманітні сторони естетичних концепцій церковників, йдемо шляхом абсолютного заперечення. Заперечуємо будь-який зв'язок релігії з мистецтвом; заперечуємо релігійні мотиви діяльності окремих діячів мистецтва; заперечуємо естетичне значення творів, так чи інакше пов'язаних з інтересами церкви. Тим часом слід підходити до питання про взаємозв'язки між релігією і мистецтвом конкретно-історично, аналізувати діалектико-суперечливий характер діяльності релігійно настроєних митців.

Велич чудових творів мистецтва, так чи інакше пов'язаних з церквою, — не в їхній релігійній формі, сюжеті, не в тому, що вони у свій час призначались для культових цілей, а в тому, що, не дивлячись на все це, вони втілили в собі реальні проблеми людського буття, відобразили істотні сторони людського життя. Існування в шедеврах релігійного мистецтва реалістичного змісту — не наслідок зв'язку їх з церковним вченням. Справжнє мистецтво здатне протистояти чужому впливу і може піднятись до правдивого відображення дійсності навіть у формах ворожої йому релігійності.

Вміння діалектично підходити до аналізу релігійного мистецтва повною мірою стосується і релігійної літератури. Завдання полягає в тому, щоб, глибоко аналізуючи релігійну літературу, відокремлювати в ній вигадку, містику від художньо-естетичного, в якому закріпився, хоч і в релігійній формі, певний естетичний досвід людини.

Науково-атеїстична пропаганда має ще один важливий аспект: показуючи неспроможність союзу релігії і мистецтва, треба вміло використовувати твори мистецтва для формування діалектико-матеріалістичного світогляду студентів. Мистецтво соціалістичного реалізму веде з релігією непримиренну боротьбу, пропагує високі комуністичні ідеали. Правдивим показом життя воно виховує в людях переконаність у силі науки, пізнання, в можливості революційного перетворення світу.

Доброю допомогою в атеїстичному вихованні студентської молоді є яскравий і урочистий ритуал, організація барвистих, емоційно насичених свят. Нова радянська обрядність повинна розвиватися шляхом умілого поєднання нового з традиційним. Найважливішим в обряді, кінець кінцем, має бути не стільки форма, скільки зміст — подія, з якою він пов'язується.

Між тим у справі впровадження в студентський побут обрядності ще багато формалізму, шаблону. В подоланні цього формалізму важливу роль повинні відіграти діячі мистецтва, втому числі студенти мистецьких вузів — консерваторій, театральних, художніх інститутів.

У процесі підготовки майбутніх режисерів, художників, музикантів, керівників творчих колективів необхідно звертати увагу на те, щоб викладання «Основ наукового атеїзму» органічно поєднувалось із естетичною освітою, естетичним вихованням майбутніх спеціалістів.

Використана література:

Естетичне виховання у вищих навчальних закладах / Авт. кол.: І.А.Зязюн та ін.; Редкол.: В.Ф.Передерій (відп. ред.), В.О.Кудін … І.А.Зязюн та ін. – К.: Вища шк., 1976. – 207 с.





Реферат на тему: Взаємозв'язок естетичного і атеїстичного в процесі комуністичного навчання в радянській Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.