Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Педагогіка

Основні напрямки досліджень проблем вдосконалення форм і методів навчання (реферат)

Постійне зростання обсягу знань, якими має оволодіти майбутній спеціаліст за роки навчання у вузі, підвищення вимог до його загальнонаукової та спеціальної підготовки викликають у наш час підвищений інтерес і увагу вузівських працівників до проблем дидактики.

Дидактика вищої школи покликана розкрити закономірності процесу навчання, визначити шляхи і напрямки удосконалення процесу передавання студентам наукової інформації та професійних умінь, розробити її форми, методи керування пізнавальною і практичною їх діяльністю.

Вузівська дидактика — молода галузь педагогіки. Тому поряд з дослідженнями значне місце в її розробці має зайняти узагальнення педагогічного досвіду. Ці два шляхи створення теорії навчання мають взаємно доповнювати один одного. Нині ми відчуваємо потребу як у працях теоретичного, узагальнюючого характеру, так і в практичних рекомендаціях щодо змісту і методів педагогічної роботи із студентами.

При визначенні дидактики як теорії освіти й навчання більшість дослідників спирається на відомі праці з дидактики Ш. І. Ганеліна, Е. Я Голанта, М. А. Данилова, Б. П. Єсипова, С. X. Чавдарова, І. Г. Огородникова, М. Н. Скаткіна. При розробці проблеми дидактики вищої школи слід виходити з того, що в основі її лежать загальні закономірності й принципи. І було б неправильно вважати, що тут так би мовити, «tabula rasa». Результати досліджень у галузі дидактики середньої загальноосвітньої школи певною мірою можуть бути використані при розробці проблем вузівської дидактики. Хоч навчально-виховний процес вищої школи зберігає свої специфічні особливості, вони визначаються насамперед рівнем підготовки і вікових можливостей студентів. Вища школа — школа професійної підготовки. Організація навчально-виховного процесу в вузі повинна спрямовуватись на оптимальне оволодіння студентом науковими знаннями і практичними уміннями, на творчий характер їх діяльності. У вищій школі, порівняно з середньою, змінюється співвідношення інформаційного та самостійного, дослідницького шляхів здобуття знань. Порівняно високий рівень самостійності й пізнавальної активності студентів, стійкий інтерес до обраної професії визначають і вибір відповідних форм та методів навчально-виховної роботи. .

Тому, на думку провідних вчених у галузі педагогіки вищої школи (С. І. Архангельський, І. І. Кобиляцький), для вузу потрібна своя, специфічна теорія навчання як система наукового пояснення закономірностей формування висококваліфікованого спеціаліста.

В науці успішне вивчення складних систем (до них ми відносимо й навчальний процес) неможливе в рамках одного навчального предмета. Необхідне об'єднання і використання даних з різних галузей наук, потрібен систематичний підхід для встановлення узагальнюючих положень. Властивий науці нашого часу системний підхід орієнтує дослідників на комплексне вивчення окремих дидактичних проблем, на творче об'єднання сил спеціалістів з різних галузей наук. Тому на сучасному етапі становлення вузівської дидактики необхідні дані суміжних наук про суть, структуру, ефективність навчально-виховного процесу.

Проте вже тепер постає потреба більш чіткого розмежування дидактики і методик з наступним узагальненням та інтеграцією результатів досліджень на загальній теоретичній основі. Проблема співвідношення дидактики і методики чекає свого розв'язання. Загальне положення про перевагу дидактики над методикою не може відповісти на ряд складних питань взаємовідносин між цими галузями педагогічної науки, не розкриває характеру їх діалектичної взаємодії і взаємозв'язку. Дослідження мають провадитись у двох напрямках: у напрямі розробки загальних положень дидактики і вивчення навчального процесу з урахуванням специфіки фаху, навчального предмета.

Науковці вузів починають поступово відходити від збору інформації про ефективність навчально-виховного процесу до використання експериментальних шляхів дослідження. Від одиночних або групових розробок на рівні узагальнення досвіду переходять до широких експериментальних досліджень із застосуванням найсучасніших методів (математичних, кібернетичних, моделювання, теорії інформації та ін). Потребує узагальнення і зведення в систему зібраний експериментальний матеріал, а також широкий і багатогранний досвід організації навчально-виховного процесу, який уже може послужити для його вдосконалення в системі підготовки висококваліфікованих спеціалістів.

Відомі вчені (професори С. І. Архангельський, М. М. Грищенко, доценти І. І. Кобиляцький, Ф. І. Науменко) працювали над виявленням закономірностей процесу навчання і обгрунтуванням принципів дидактики. Закономірність навчання розглядався як об'єктивно існуючий, необхідний зв'язок явищ, загальний і суттєвий для навчального процесу; принципи дидактики — як стисло сформульовані вихідні положення, вимоги щодо організації навчального процесу, зумовлені відповідними закономірностями. В цьому питанні, як і в дидактиці середньої школи, у поглядах дослідників немає єдності. Немає одностайності і у визначенні ряду інших дидактичних категорій — організаційних форм і методів навчання та ін. Постає потреба в об'єднанні цих надбань, у зведенні в систему окремих положень, поглядів. У цьому процесі провідну роль мають відіграти педагоги й психологи. Вони повинні внести найбільш вагомий вклад у розробку теоретичних засад дидактики вищої школи.

Звичайно, це аж ніяк не означає виключення з числа активних досліджень актуальних дидактичних проблем науковців інших спеціальностей, інших вузів. Є достатньо доказів на підтвердження того, що в багатьох технічних, сільськогосподарських та інших спеціалізованих вузах дослідження в цьому напрямку ведуться не менш інтенсивно, ніж в університетах і педінститутах.

Завдання, поставлені перед вищою школою, вимагають безперервного вдосконалення (модернізації) навчального процесу. В сучасній педагогічній літературі робляться лише перші спроби проаналізувати й узагальнити наслідки досліджень, які проводяться в вузах з питань удосконалення навчального процесу.

Праці, які з'являються, висвітлюють здебільшого часткові питання або зводяться до реферування результатів експериментальних досліджень. Стан висвітлення важливих дидактичних проблем ще не дає можливості говорити про їх наукове вирішення. На такому ж рівні знаходиться проблема змісту, форм і методів навчання у вищій школі, проблема вдосконалення навчально-виховного процесу.

Більшість дослідників під самостійною роботою розуміє такий вид пізнавальної діяльності студента, який проводиться без безпосереднього керівництва викладача, хоча й організовується і направляється ним. Важливими факторами в самостійній роботі є створення відповідної мотиваційної обстановки, що викликає в студента потребу в пошуку знань, спеціальне спонукання студентів до самостійної роботи через відповідну організацію аудиторних, зокрема лекційних занять та ін. Тому проблеми підготовки студента до систематичного поповнення своїх фахових і загальнонаукових знань слід розглядати як один з найважливіших аспектів професійної підготовки.

Проблема самостійної роботи студентів, самоосвіти особливо важлива для педагогічної діяльності. Якість підготовки майбутнього вчителя сьогодні все більше визначатиметься тим, як він підготовлений до систематичного поповнення своїх знань, до самоосвіти. Адже вчитель перестає бути справжнім учителем, якщо він втрачає інтерес до нових знань, до пошуків, якщо він не прагне до постійного духовного збагачення.

З питанням про оптимізацію самостійної роботи безпосередньо пов'язане питання про наукову організацію праці студента. Організація самостійної роботи неминуче викликає пошуки часу, його раціонального використання з тим, щоб студент мав можливість стежити за новою літературою із спеціальності, розширювати свій загальний кругозір. Можливо, доцільно йти на якесь зменшення часу на обов'язкові заняття.

Глибоко засвоїти науки, які вивчаються у вузі, навчитись орієнтуватися в конкретних ситуаціях студенти зможуть тоді, коли буде створено сприятливі умови для прояву їх активності й самостійності в процесі навчання.

Як один із шляхів підвищення пізнавальної активності студентів ми розглядаємо процес поєднання навчальної і наукової діяльності студентів. Матеріали досліджень дають підставу констатувати, що педагогічні вузи ще не забезпечують належної підготовки майбутнього спеціаліста до проведення наукової роботи. Залучення студентів до науково-дослідної роботи слід розглядати як один з найдійовіших чинників, які сприяють підвищенню ефективності навчально-виховного процесу, поглибленню інтересу до навчання, вихованню у майбутнього спеціаліста творчого ставлення до педагогічної діяльності. Ознайомлення студентів педагогічних вузів з основами науково-педагогічних досліджень стане важливою складовою частиною професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя. Для підготовки студентів до проведення таких досліджень доцільно було б ввести факультативний спецкурс «Методика науково-педагогічних досліджень». У деяких вузах уже розроблено програму такого спецкурсу, справа лише за тим, щоб перевірити його результативність.

Багато уваги приділено дослідженню проблеми вдосконалення форм і методів навчання, пошукам нових способів навчальної роботи у вузі. Вони мають насамперед забезпечити розвиток пізнавальної активності й самостійності студентів.

Суть удосконалення навчального процесу в сучасній вищій школі вбачають у тому, щоб викладання, яке грунтується переважно на запам'ятанні, замінити викладанням, яке базується на активному мисленні й розвитку творчих сил і можливостей студентів. Досягнення цього завдання забезпечується шляхом застосування прогресивних форм і методів. Науковці приходять до висновку, що в навчальний процес необхідно все більше вносити елементи дослідництва, проблемності, наукових пошуків. На їх думку (проф. О. П. Кондратюк, доц. М. Д. Нікандров), процес навчання повинен проводитись так, щоб прищеплювати студентам смак до дослідницької діяльності, розвивати наукове мислення.

При розробці форм і методів навчання бажано зосереджувати увагу не лише на пошуках нового, нетрадиційного, а й використовувати усталене, перевірене вузівською практикою. Більш того, намагання зробити якийсь переворот у формах і методах навчання може принести навіть шкоду, оскільки це відвертає увагу вузівських працівників від роботи, спрямованої на вдосконалення методики викладання. Правильний шлях - в бережному ставленні до цінних традицій, позитивного досвіду в поєднанні з творчими пошуками, з розвитком і вдосконаленням форм і методів навчально-виховної роботи.

Заслуговує на увагу думка про те, що вища школа повинна створити максимально сприятливі умови для прояву індивідуальних можливостей студентів. При індивідуалізації навчальної роботи повністю розкриваються здібності кожного студента, прискорюється процес засвоєння навчального матеріалу. На практиці спостерігається така суперечність: з одного боку, укрупнюються потоки, а з другого, — виникає все більша необхідність розвивати індивідуальні нахили студентів, забезпечувати оптимальний розвиток кожного з них. Як забезпечити в цих умовах раціональне поєднання фронтальних та індивідуальних форм роботи? Це одне з нерозв'язаних питань, що становить специфіку навчально-виховної роботи у вузі, і вирішити його, мабуть, нелегко. Вища школа має створити максимально сприятливі умови для розвитку індивідуальних можливостей студентів у навчанні.

Проблема контролю і перевірки знань студентів така ж давня, як і система вузівської підготовки спеціалістів. Але без перебільшення можна сказати, що вона й зараз залишається найменш розробленою. Багато дослідників вважають, що традиційні форми перевірки успішності студентів недосконалі. Ведуться інтенсивні пошуки нових форм контролю. Важливим засобом контролю знань залишається екзамен. А саме в проведенні екзаменів виявляється ще чимало суб'єктивізму.

Відсутність єдиних вимог і чітко розроблених критеріїв замість стимулювання студента до систематичної роботи над курсом спонукає його пристосовуватись до різноманітності вимог, різної методики проведення екзамену викладачами.

Вузівські колективи зараз працюють над розробкою системи контролю за навчальною діяльністю студентів протягом усього семестру. При такій організації навчальної роботи екзамен стає завершальним етапом у визначенні рівня знань студентів.

Працівники педвузів позитивно розцінюють також введення захисту дипломних робіт з окремих навчальних предметів замість складання державного екзамену.

Зараз дослідники намагаються визначити місце і межі застосування програмованого навчання, способи його поєднання з традиційними методами. Розробляються програмовані тексти, посібники для студентів, перевіряється їх ефективність. Однак слід визначити, що програмоване навчання займає дуже незначне місце в навчальному процесі педагогічних вузів. А без елементів програмування, без застосування сучасних кібернетичних методів важко організувати і спрямувати таку складну і важливу систему, як навчально-виховний процес, неможливо забезпечити оптимальне управління ним.

Ведуться наукові пошуки щодо визначення місця сучасних технічних засобів у навчальному процесі. Широке використання їх у навчальному процесі вузу диктується зростаючим обсягом і ускладненням змісту вузівської освіти.

Більшість науковців вважають, що програмоване навчання, комплексне застосування сучасних технічних засобів є найбільш перспективним напрямком удосконалення навчального процесу. І при реальній оцінці їх навчаючого потенціалу вони спроможні модернізувати навчальний процес.

Нові дослідження свідчать, що сучасні технічні засоби впливають на характер організації навчального процесу, дають можливість забезпечити систему безперервного контролю і керівництва ним, вимагають нового підходу до форм і методів навчання, нарешті, змінюють функції викладача вузу.

Актуальною проблемою дидактики вищої школи й надалі залишається проблема вдосконалення змісту освіти. Вдосконалення змісту вищої освіти відповідно до рівня розвитку науки і техніки, наукове обгрунтування навчальних планів і програм, послідовності вивчення окремих курсів, усунення дублювання при викладанні окремих навчальних предметів, встановлення міжпредметних зв'язків — це ті питання, які будуть в центрі уваги вузівських працівників і в наступні роки.

Навчально-виховний процес у вищій школі має забезпечити насамперед підготовку спеціаліста до виконання професійних функцій. Тому, поряд з теоретичною підготовкою майбутнього вчителя, все більшого значення набуває оволодіння ним педагогічною технологією, професійними уміннями і навичками. Рівень сформованості умінь і навичок повинен бути таким, щоб у процесі самостійної роботи в школі учитель зміг їх удосконалювати і довести до рівня педагогічної майстерності.

У сучасних умовах особливого значення набуває свідома, творча праця спеціалістів, яка має базуватись на глибоких знаннях, переконаннях. Тому в процесі підготовки студента дуже важливо забезпечити єдність навчання і виховання, створити умови для формування науково-матеріалістичного світогляду, комуністичних переконань студентів. Головним каналом, по якому здійснюється виховний план на студентів, є, безперечно, навчальний процес. Важливо розкрити виховні можливості окремих галузей наук, розробити конкретну методику виховання студентів у процесі вивчення кожної навчальної дисципліни.

Загальновідомо, що ефективність навчально-виховного процесу залежить передусім від педагога, викладача вузу. Викладач вузу в наш час виступає не лише як носій наукової інформації, а й як організатор навчальної діяльності студентів, його завдання полягає не стільки в тому, щоб розкрити повністю зміст курсу, скільки в тому, щоб навчити студентів науково мислити, самостійно здобувати знання, уміти застосовувати їх при здійсненні професійних функцій. Змінює характер діяльності викладача вузу і впровадження в навчальний процес сучасних дидактичних засобів, аудіовізуальної апаратури, автоматизованих систем управління.

Отже, в останні роки наукова розробка проблем дидактики вищої школи проводиться із зростаючою інтенсивністю. Однак створення вузівської теорії навчання і освіти неможливе без проведення фундаментальних досліджень, без філософського, методологічного обгрунтування змісту, форм і методів, без наукового узагальнення набутого досвіду.

Дослідження актуальних дидактичних проблем було б успішним, якщо б воно краще координувалось і спрямовувалось. Потрібне об'єднання зусиль спеціалістів різних наук, акумулювання досвіду багатьох вузівських колективів.

Бажано було б збиратися і для обговорення методики проведення дидактичних досліджень. Доцільно було б проводити міжвузівські науково-методичні семінари, а в кожному вузі — щорічні науково-практичні конференції з проблем удосконалення навчально-виховного процесу.

Такі практичні кроки уже в найближчий час могли б привести до позитивних наслідків як у дослідженні важливих дидактичних проблем, так і у впровадженні науково обгрунтованих рекомендацій у практику роботи вищих навчальних закладів.

Використана література:

1. Питання дидактики вищої школи Збірник статей / Видавниче об'єднання "Вища школа", Київ, 1976р., 116 с.

2. Малафіїк І. В. Дидактика Навчальний посібник / К.: Кондор, 2009.- 406 c.

3. Автомонов П.П. Дидактика вищої школи: підручник / ВПЦ "Київський університет", Київ, 2008, 368 с.





Реферат на тему: Основні напрямки досліджень проблем вдосконалення форм і методів навчання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.