Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Педагогіка

Актуальні проблеми дидактики вищої школи (реферат)

Новий етап сучасного будівництва вимагає поліпшення якості підготовки кадрів для народного господарства, науки і культури відповідно до вимог науково-технічного прогресу. При цьому діяльність викладачів вищої школи повинна бути спрямована на прищеплення студентам умінь і навичок самостійної роботи.

Виконуючи законодавство про вищу освіту, працівники вузів повинні приділити особливо серйозну увагу дослідженню актуальних проблем навчання і виховання студентської молоді, і зокрема, проблем дидактики вищої школи.

Дидактика вищої школи є складовою і важливою частиною педагогіки вищої школи, науки про навчання і виховання студентської молоді, про формування особистості спеціаліста вищої кваліфікації для відповідної галузі народного господарства, науки і культури.

З метою дальшого поліпшення підготовки спеціалістів з вищою освітою для народного господарства, науки і культури викладачі і науковці вузів працюють тепер над удосконаленням навчальних планів і програм, над створенням нових підручників і посібників. Провадяться наукові дослідження, внаслідок яких більш раціонально визначається зміст тих або інших наук, що вивчаються у вузі, проводиться узгодження між ними, добираються більш ефективні форми і методи навчання.

Сучасний спеціаліст сьогодні — це вмілий організатор, здатний на практиці застосовувати принципи наукової організації праці. Він уміє працювати з людьми, цінує колективний досвід, критично оцінює досягнуте.

Щоб підготувати такого спеціаліста, потрібно добитися дальшого поліпшення навчально-виховної роботи в кожному вузі, вирішити ряд актуальних проблем теорії й практики педагогіки вищої школи і перш за все її дидактики.

Важливою проблемою дидактики вищої школи, яку слід нині серйозно досліджувати, є Проблема змісту вищої освіти з кожної спеціальності. Розвиток науки і техніки, що відбувається в наш час, докорінно змінює процес виробництва, в сфері якого після закінчення вищої школи будуть працювати її вихованці. Цей розвиток приводить до того, що ручна праця людини замінюється технікою, яка систематично удосконалюється і модернізується.

Сучасний розвиток науки і техніки характеризується не еволюційними, а революційними змінами в сфері виробництва, коли з'являються якісно нові знаряддя праці, сировина і матеріали, машини, що замінюють не лише фізичну, а й розумову працю людини і забезпечують небачену до цього часу продуктивність праці.

Не випадково тепер говорять не лише про науково-технічний прогрес, а й його науково-технічну революцію. Сучасна науково-технічна революція — це величезний якісний стрибок в пізнанні природи і використанні її законів у виробництві. Вона означає докорінну перебудову технічних основ матеріального виробництва, якісний стрибок у розвитку знарядь і засобів праці, технології та організації виробництва, у розвитку енергетики, управлінні, в характері трудової діяльності людей.

Найбільш характерними ознаками сучасної науково-технічної революції є:

- поява нових галузей знань, що виникають «на стиках» старих, народження комплексних «гібридних» наук, розробка нових методів дослідження, які приводять до все нових і нових відкриттів. З одного боку, відбувається диференціація, а з другого, — інтеграція наук та взаємопроникнення;

- відбувається лавиноподібне зростання науково-технічної інформації та нових науково-технічних досліджень. Як показують соціологи, кількість вчених і число наукових публікацій тепер подвоюються кожні 10 років. Прогнозисти твердять, що в найближчі два десятиріччя буде виконаний такий обсяг науково-технічних досліджень, якого досягнуто за всю попередню історію людства.

Нові відкриття привели до створення комплексних автоматизованих ліній на виробництві і цілих заводів-автоматів, електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) і автоматизованих систем управління процесами виробництва (АСУ), що в свою чергу вплинуло на зміст і структуру як фізичної, так і розумової праці людини.

Все це ставить нові вимоги до спеціалістів, які готуються у вищій школі, до теоретичної і практичної підготовки їх відповідно до вимог науково-технічної революції. Виходячи з цього, необхідно і далі серйозно займатися як в теоретичному, так і практичному плані дальшим удосконаленням змісту вищої освіти з кожної спеціальності, розробкою нових навчальних планів, програм і підручників вищої школи.

Працюючи над удосконаленням змісту освіти у вищій школі стосовно до профілю підготовки спеціаліста високої кваліфікації, треба мати на увазі два аспекти цієї проблеми:

перший — це творче врахування досвіду минулого й сучасного та використання всього того, що є надбанням вищої школи і чого не можна відкидати в процесі підготовки спеціалістів високої кваліфікації;

другий — це передбачення перспектив розвитку і потреб народного господарства, науки і культури з випередженням на п'ять, десять, а при можливості і на більше років.

Проводячи наукові дослідження цієї проблеми, треба визначити не лише дисципліни, а й конкретні питання, які слід вивчати на тому або іншому курсі, стосовно до профілю підготовки спеціаліста, науково обгрунтувати послідовність у їх вивченні, встановити міжпредметні зв'язки й усунути дублювання (особливо при вивченні гуманітарних предметів), чітко окреслити співвідношення між теоретичною і практичною підготовкою студентів, між обов'язковими аудиторними заняттями і самостійною роботою студентів.

Отже, йдеться про наукове обгрунтування принципів відбору і систематизації основних науково-технічних знань, умінь і навичок, які формують у майбутньому спеціаліста творчий підхід до справи і бажання постійно вдосконалювати свою діяльність відповідно до нових досягнень науки і техніки.

Науковці кожного вузу, працюючи над створенням раціональних навчальних планів і програм підготовки спеціалістів з кожного фаху, повинні керуватись такими положеннями:

- вводити до навчальних планів і програм вивчення найновіших досягнень у розвитку певної галузі науки і техніки, щоб готувати спеціалістів на рівні цих досягнень;

- старанно вивчати і враховувати потреби виробництва і науково-дослідних установ у підготовці спеціалістів з вищою освітою;

- творчо використовувати наявний досвід роботи факультету, вузу в цілому з підготовки студентів до активної участі в сучасному будівництві, не ігнорувати його позитивних сторін, вносити в нього елементи нового і прогресивного.

У зв'язку з цим слід було б на кожному факультеті кожного вузу створити певну групу викладачів, які б систематично займалися вивченням стану викладання окремих предметів, потреб виробництва, теоретичної і практичної підготовки студентів, щоб можна було на основі досвіду і наукових досліджень вносити до навчальних планів і програм зміни, яких вимагає рівень сучасної науки, техніки і виробництва.

Слід також звернути увагу на розробку програм спецкурсів, частину яких і на сьогодні читають в окремих вузах без наукового обгрунтування і опрацьованих програм.

Великі завдання стоять перед викладачами вищої школи у створенні нових підручників і посібників для студентів і особливо методик викладання того або іншого нормативного чи спеціального курсу. Особливої уваги заслуговує проблема удосконалення навчально-виховного процесу у вищій школі, форм і методів навчання та виховання студентів.

Дехто з педагогів вважає, що особливістю навчально-виховного процесу у вищій школі є самостійна навчальна діяльність і самовиховання студента під впливом соціального середовища і під керівництвом викладачів вузів. Причому формування особистості майбутнього спеціаліста відбувається, на думку цих педагогів, «при провідному значенні самостійної діяльності студентів».

Таке визначення навчального процесу у вищій школі є неправильним тому, що в ньому все покладається на студента — спочатку «самостійна навчальна діяльність», а потім і «самовиховання». Воно принижує роль викладача як центральної постаті навчального процесу, який не лише «керує» навчальним процесом, а й здійснює його. Як відомо, навіть при заочній формі навчання студент не обмежується у своєму навчанні лише самостійною роботою над книгою або посібником, а слухає лекції викладача, який виступає перед ним не лише як учитель, а й як вихователь, що спрямовує навчальну діяльність студента в потрібному напрямку і формує з нього відповідного фахівця.

Ось чому місце і роль викладача і студента в навчальному процесі, інтенсифікація його на основі найновіших досягнень наукової організації навчальної праці є важливими питаннями дидактики вищої школи.

Важливою проблемою дидактики вищої школи є дослідження форм і методів навчально-виховної роботи у вузі і дальша раціоналізація їх. Причому ця проблема є дуже близькою до проблеми наступності в роботі між вищою і середньою школами. На жаль, ця проблема не дуже активно досліджується у наших вузах.

Досвід і попередні дослідження показують, що між середньою і вищою школою і на сьогодні ще багато неузгодженості як у змісті освіти, так і в формах та методах роботи.

Середня школа, даючи своїм учням в основному високий рівень знань з основ наук, ще недостатньо готує своїх випускників до успішного навчання у вищій школі. Як показують вступні екзамени у вищій школі, частина випускників середньої школи, при високих шкільних оцінках, а інколи і медалях, має серйозні прогалини в знаннях мови і літератури, математики і фізики, історії та інших предметів.

Викладачі вищої школи відзначають низьку підготовку випускників окремих шкіл з української, російської і особливо іноземної мов та літератури. Ці знання, навіть для медалістів, часто є тим бар'єром, який випускники середньої школи не можуть подолати, вступаючи до вузу.

Немало випускників середньої школи при вступі у вузи у своїх письмових роботах допускають значну кількість орфографічних, пунктуаційних і стилістичних помилок. Часто абітурієнти не розуміють значення тих слів, які вживають, а лексична безпорадність і незнання синонімів призводить до тавтології. Відчувається неузгодженість у побудові речень, зв'язку між ними, у логічній побудові думки.

У письмових творах на літературні теми абітурієнти користуються певними шаблонами, в них багато декларативності й пишномовності, насправді далеких від глибоких і міцних знань.

Чимало випускників середньої школи незадовільно знають такі питання з курсу математики, як сполуки, біном Ньютона, теорема Безу, елементи векторської алгебри та ін., а з хімії вони слабко знають хімічні закони і не вміють застосувати їх на практиці, хімічні формули валентності, розв'язувати прості хімічні рівняння.

На екзаменах з фізики вони показують нерозуміння важливих фізичних законів і невміння використати їх на практиці, мають недостатні знання з питань квантових і хвильових властивостей світла, іонних пучків, плазми, ядерних реакцій та ін. Досить слабкі їх уміння у розв'язуванні теоретичних і практичних задач з фізики.

Все це утруднює вступ випускників загальноосвітньої школи до вузу і потім навчання в ньому, особливо у технічному.

Частина випускників середніх шкіл не вміє користуватися посібниками і довідниками та іншою допоміжною літературою. Середні школи не дають учням достатніх умінь і навичок самостійної праці над книгою і підручником. Великим недоліком у роботі багатьох середніх шкіл є також необ'єктивність в оцінці знань учнів і наявність значного лібералізму. Як показують вступні екзамени у вузи, знижуються показники оцінки випускників загальноосвітньої школи знань з основних предметів шкільного курсу, в тому числі і медалістів, в середньому на 1,5—2 бали.

Великий конкурс в окремі вузи дає змогу відібрати для навчання у вищій школі найсильніших випускників середньої школи. Здавалося б, вони повинні успішно навчатися у вищій школі. Але насправді результати вже першої зимової сесії показують значне зниження показників успішності першокурсників.

Чим же пояснити, що найбільш підготовлені учні середньої школи навчаються у вищій школі не на тому рівні, на якому вони вчились у загальноосвітній школі? Причин тут багато.

Перша й основна серед них — це відмінність форм і методів навчання, які існують у загальноосвітній середній і вищій школах. У середній школі, як відомо, навчальний процес побудований так, що він увесь час стимулює учнів до систематичного навчання. Кожного дня і майже на кожному уроці учням дають конкретні завдання і перевіряють їх, тобто контроль знань, умінь і навичок є невід'ємною складовою частиною процесу навчання. Але навіть і при такій системі навчання й перевірки знань частина учнів не виконує тих чи інших завдань і не засвоює відповідних ; розділів навчальних предметів.

А що ми маємо у вищій школі? Уже з першого дня студент потрапляє в такі умови, коли його лише навчають, рекомендують літературу, яку слід прочитати, але не перевіряють, що він зробив і що засвоїв не лише протягом дня, тижня й місяця. Ніхто не вимагає готуватись до занять, щоденно щось запам'ятовувати, повторювати, розв'язувати. І декому із студентів життя починає здаватися дивовижно простим і безхмарним. Можна робити те, що хочеш і коли хочеш.

Вузівські форми і методи навчання на першому та й на наступних курсах навіть при систематичному відвідуванні лекцій дають можливість студентові бути присутнім на заняттях, але нічого не робити. Є можливість просто сидіти на лекції й думати про щось інше, далеке від занять. А якщо лекція читається цілому потоку, є можливість займатися і своїми справами — читати газету, писати листи, а то й порозмовляти. Викладачеві важко простежити за роботою й уважністю кожного студента, бо в нього часто на лекції присутні студенти цілого потоку.

У кращому стані в цьому відношенні перебувають предмети, де, крім лекцій, є семінарські заняття, лабораторні або практичні роботи. При вивченні цих дисциплін систематично поєднується лекційна форма навчання з самостійною роботою над першоджерелами, з семінарами, колоквіумами та ін. У процес навчання так чи інакше вносяться елементи зворотного зв'язку, зворотної інформації, а отже, і елементи контролю за навчанням студентів.

У гіршому стані щодо цього перебувають ті предмети, які вивчаються лише лекційно. Цілий семестр, а то й цілий рік читаються лише лекції.

За якість вивчення цих предметів студент звітує лише в кінці лекційного курсу на зимовій або літній сесії. Тому в студента з'являється безпечність, легковажне ставлення до навчання, надія на те, що все можна буде вивчити пізніше.

Не випадково проблема наступності у формах і методах навчально-виховної роботи між середньою і вищою школами є дуже важливою для нас і тому дослідженням її повинні займатися працівники вузів.

До форм і методів навчання й виховання студентів перших курсів необхідно включити елементи навчально-виховного процесу загальноосвітніх шкіл, таких як систематичне визначення завдань студентам і контроль за їх виконанням, коротке опитування студентів на початку лекції того матеріалу, який вивчався на попередній лекції, і підсумки.

Студентів перших курсів треба вчити і виховувати найбільш старанно, систематично.

Вже з перших днів навчання до них слід довести режим роботи вузу і правила внутрішнього розпорядку та організувати чітке їх виконання;

- більш докладно ознайомити студентів з обраною ними професією, значенням її в суспільному житті та перспективами розвитку;

- систематично привчати студентів до форм, методів і прийомів розумової праці, виховувати в них прагнення до систематичного поповнення своїх знань, до удосконалення своєї професійної підготовки;

- систематично контролювати самостійну роботу студентів над літературними джерелами, якість їхніх знань, умінь і навичок і цим самим сприяти свідомому навчанню їх;

- допомогти студентам створити дружний і працездатний первинний колектив групи І курсу і домогтись того, щоб вони вже з перших днів навчання у вузі жили за принципом «кожний за всіх, всі за одного».

Але цю роботу слід проводити не лише на перших курсах. Відповідної допомоги потребують і студенти старших курсів, у тому числі й випускники в завершенні свого навчання, у виборі місця роботи та інших питаннях.

Для дальшого поліпшення навчально-виховної роботи у вузах потрібно зробити ще багато. Ця робота повинна проводитись не ізольовано від загальноосвітньої школи, а спільно з її учителями, бо у працівників вузів і педагогів середньої школи є багато спільного.

Якщо у вищій школі форми і методи навчання на перших курсах треба наблизити до форм і методів середньої школи, то й учителі шкіл у старших класах мають готувати учнів до навчання у вищій школі.

Для цього поряд із традиційними уроками в старших класах слід ширше застосовувати шкільну лекцію і семінарські заняття, вчити учнів самостійно працювати над підручниками і книгами. В цьому працівники вищої школи повинні допомагати вчителям.

Потребують уваги й такі проблеми дидактики вищої школи, як наукова організація праці студентів і викладачів, інтенсифікація і раціоналізація навчально-виховного процесу та управління ним, впровадження технічних засобів і програмованого навчання та багато інших.

Використана література:

1. Питання дидактики вищої школи Збірник статей / Видавниче об'єднання "Вища школа", Київ, 1976р., 116 с.

2. Малафіїк І. В. Дидактика Навчальний посібник / К.: Кондор, 2009.- 406 c.

3. Автомонов П.П. Дидактика вищої школи: підручник / ВПЦ "Київський університет", Київ, 2008, 368 с.





Реферат на тему: Актуальні проблеми дидактики вищої школи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.