Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Семантика речення як об'єкт синтаксису. Стверджувальні і заперечні речення (реферат)

Зміст

1. Семантика речення як об'єкт синтаксису

2. Об'єктивні і суб'єктивні смисли в семантико-синтаксичній структурі речення

3. Стверджувальні і заперечні речення

4. Способи опису об'єктивного змісту речення в сучасній теорії синтаксису

5. Поняття пропозиції

6. Семантична валентність предиката і семантико-синтаксична структура простого речення

Використана література

1. Семантика речення як об'єкт синтаксису

Із другої половини нашого століття усвідомлення необхідності аналізу семантики речення стало прикметною рисою сучасної синтаксичної науки. Тепер ученню про семантику речення притаманне багатоманіття підходів. Зокрема, великого поширення набули дослідження, спрямовані на семантичне моделювання структури події ситуації як денотата речення. Численні дослідження про денотативну структуру речення виконано на матеріалі різних мов. Семантичний зміст речення прибічники цього напряму розуміють як систему відношень, яку організовує предикат — центральний компонент речення. Предикат зумовлює кількість компонентів на позначення предметів і визначає їх семантичні ролі (функції). У центрі уваги дослідників перебуває відображувана в реченні ситуація та її семантична модель — пропозиція. Відповідно до сучасних синтаксичних концепцій семантична структура речення формується знаками семантичної природи. Компонентами семантичної структури звичайно виступають слова як знаки двох видів — предикатні і непредикатні. На предикатних і непредикатних знаках грунтується граматична система мови, що відображається в особливостях їх семантичної поведінки і правилах синтаксичного функціонування. Фундаментальна відмінність і взаємовідношення предикатних і непредикатних знаків пов'язані з онтологією позамовної дійсності.

Близько до денотативного напрямку досліджень стоїть концепція семантичного синтаксису Н. Д. Арутюнової. Поділяючи в багатьох моментах погляди прибічників указаного напрямку, Н. Д. Арутюнова зосереджує увагу на тому, як відображається в реченні пізнання світу людиною, а тому основне завдання щодо вивчення семантики речення, на її думку, полягає «у виділенні логіко-синтаксичних «начал», тобто тих відношень, які, будучи безпосередньо пов'язані зі способами мислення про світ, водночас причетні до граматичної будови мови» Дослідниця аналізує такі речення, які відображають мисленнєві операції, що виявляються у вирізненні відношень екзистенції (буттєвості), ідентифікації (тотожності), номінації (іменування), характеризації (предикації у вузькому розумінні цього терміна). Виділення й аналіз цих речень супроводжуються ідеями теорії референції.

Досить поширені також дослідження, де враховано співвідношення граматичної і семантичної структур речення, роль формальної організації речення у витворенні його семантичної своєрідності. Типові риси цього напрямку відбито у працях Н. Ю. Шведової. Н. Ю. Шведова розмежовує речення різних семантичних структур, спираючись на їх граматичні характеристики. В її описах семантичні структури, виділювані в межах окремих структурних (формальних) схем речення, розрізняються за комплексом як власне-граматичних, так і лексичних ознак. Власне-граматичними ознаками тут виступають: система регулярних реалізацій речень, способи вираження головних членів речення, парадигма речення і синтаксико-семантичні відношення з іншими граматичними типами речень, а лексичні ознаки виявляються в лексичній семантиці слів, що стоять у позиціях компонентів структурної схеми речення.

Осібно в сукупності досліджень із семантичного синтаксису стоять праці А. М. Мухіна, у яких втілено функціональний підхід синтаксемного (синтаксико-семантичного) різновиду. Семантичну структуру речення дослідник кваліфікує як глибинну структуру, яку формують елементарні синтаксичні одиниці, іменовані синтаксемами. Виділяючи синтаксеми у глибинній структурі речення, А. М. Мухін розглядає їх у певних синтаксичних позиціях, якими є позиції ядерних і неядерних компонентів речення—елементарних синтаксичних одиниць поверхневої структури речення. Учений вирізняє три можливі напрямки в синтаксемному аналізі:

1) засоби вираження синтаксем як вихідний момент у синтаксемному аналізі;

2) синтаксична семантика як вихідний момент у синтаксемному аналізі;

3) синтаксична позиція як вихідний момент у синтаксемному аналізі

У сучасному українському мовознавстві дослідники синтаксичної семантики вивчають речення з опорою на поняття семантико-синтаксичної структури речення, семантико-синтаксичних відношень, семантико-синтаксичної валентності, семантично елементарних і семантично неелементарних речень, предикатних і непредикатних (субстанціальних) синтаксем тощо. Семантико-синтаксична структура простого речення — абстрактне мовне значення речення, спосіб репрезентації дійсності в мисленні та мові.

2. Об'єктивні і суб'єктивні смисли в семантико-синтаксичній структурі речення

Семантика речення являє собою комплекс різних за своєю природою семантичних компонентів. У реченні наявні значення двох типів: об'єктивні значення, які відображають явища дійсності, і суб'єктивні значення, що вказують на ставлення суб'єкта думки до відображуваної в реченні дійсності. Глибоке обгрунтування цієї ідеї пов'язують з ім'ям швейцарського лінгвіста Ш. Баллі. Учений запропонував для складників значення речення терміни диктум (об'єктивний зміст речення) і модус (відбиття позиції суб'єкта думки щодо об'єктивного змісту). На думку Ш. Баллі, диктум і модус мають найвиразніший вияв у складнопідрядних реченнях, де головна частина містить модус (тут найчастіше вживаються дієслова типу гадати, думати), а підрядна — диктум, напр.: Ми гадаємо, що хлопець талановитий; Я думаю, що весна буде ранньою.

У кожному реченні відображається якийсь фрагмент дійсності. Це можуть бути різноманітні події, ситуації, мисленнєві процеси тощо: Дівчинка розмовляла з бабусею; Ми зустріли сусіда; Пахне вологою землею; Тато був збентежений; Мій племінник — студент; Цей птах — фламінго.

Речення в царині об'єктивних значень якоюсь мірою споріднене з іншими мовними одиницями — словом і словосполученням. Семантична своєрідність трьох одиниць виявляється в їх денотативній спрямованості, позначенні різних фрагментів дійсності. Речення є знаком події, ситуації, а слово та словосполучення орієнтовані на позначення предметів і явищ.

На противагу значенню слова і словосполучення, значення речення охоплює дві сфери значень — диктумну сферу значення, що стосується інформації про світ та його пізнання, і модусну сферу, яка містить інтерпретації суб'єктом думки об'єктивного змісту речення, різноманітні оцінки мовця, його почуття й волевиявлення. Суб'єктивні значення конструює кожен мовець. Наприклад, два речення Письменник написав роман і Написати б письменникові роман виражають той самий об'єктивний зміст — результативну дію і діяча, але тут передано різне ставлення мовця до дійсності: у першому реченні мовець позначає реальність події, у другому ж реченні висловлено бажання, щоб подія відбулася. '

Специфіка речення як основної синтаксичної одиниці виявляється в сукупності обов'язкових суб'єктивних значень, у яких-реалізується комунікативний намір мовця, передається його ставлення до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Мовець передусім актуалізує передаваний у реченні об'єктивний зміст, тобто «прив'язує» його до ситуації мовлення, а також наповнює речення іншими обов'язковими суб'єктивними значеннями.

Граматичний лад української мови змушує мовця увести до кожного граматично оформленого речення мінімум суб'єктивних значень, які виявляють його (мовця) ставлення до повідомлюваного в реченні. Обов'язковими є такі суб'єктивні значення: 1) предикативність — комплекс значень, до якого входять значення часу (стосунок до моменту мовлення), і модальне значення, тобто передаваний мовцем стосунок змісту речення до дійсності: характеристика повідомлюваного як реального або ірреального, пор.: Заспівали пісню (реальність) і Заспівали б пісню (ірреальність) ; 2) настанова речення — враження комунікативного наміру, завдання мовця. Це суб'єктивне значення засвідчує наміри мовця або передати співрозмовникові лише об'єктивну інформацію про повідомлювану подію, або дізнатися (запитати) дещо у співрозмовника про повідомлюване, або спонукати співрозмовника до дії, висловити бажання тощо, напр.: Діти приїхали до Києва; Приїхали діти до Києва?; Приїдьте до Києва; Приїхали б діти до Києва; 3) вірогідність / невірогідність повідомлюваного — вираження впевненості, невпевненості, можливості і под.; Микола привітав ювіляра; Мабуть, Микола привітав ювіляра; 4) ствердження / заперечення — характеристика стосунків між предметом мовлення і тим» що про нього висловлюють, напр.: Я написав приятелеві листа; Я не написав приятелеві листа; 5) емоційність / нейтральність — вираження або невираження почуттів, емоційного ставлення до дійсності, пор.:. Зацвіли яблуні і Зацвіли яблуні!; Творчість прекрасна і Творчість прекрасна!

Об'єктивні і суб'єктивні значення у змісті речення розрізняються й засобами їх вираження. Об'єктивні значення речення звичайно закріплюються в лексичних засобах мови — повнозначних словах, тоді як суб'єктивним, значенням притаманний більший ступінь граматикалізації, тобто вираження засобами граматики: формами слів, аналітичними морфемами-словами, модальними словами, інтонацією та ін.

3. Стверджувальні і заперечні речення

Стверджувальні і заперечні речення є реченнями, у яких акцентується на суб'єктивному реченнєвому значенні ствердження / заперечення. Вони перебувають на перетині значень об'єктивної та суб'єктивної, модальності, якоюсь мірою доповнюючи їх, але не збігаючись із ними. Поділ речень на стверджувальні і заперечні, відбиває погляд мовця на зв'язки і відношення між предметами та їх ознаками в позамовній дійсності, які виражаються в реченні за допомогою синтаксичних зв'язків між членами речення і семантико-синтаксичних відношень між синтаксемами.

У стверджувальних реченнях стверджують те, що висловлюють про предмет мовлення (думки). Граматичним показником стверджувальних речень виступає відсутність заперечення при предикаті в позиції присудка або головного члена односкладних речень, напр.; Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці (В. Винниченко); Батенька твого лихою годиною 3 світу в могилу звело (Г. Чупринка); Від листків падучих ніжний шерех Заплітається в ранковий дим (М. Рильський); / солов'ї, пташині менестрелі, всю ніч доводять яблуні до сліз (Л. Костенко); Григорієві ж, можна сказати, пощастило (Григір Тютюнник).

Заперечними називаються прості речення, у яких заперечується дія, процес, стан або інша ознака, виражені предикатом у позиції присудка двоскладного речення або головного члена односкладних речень. Якщо заперечення стосується предиката (у найтиповіших випадках дієслова у функції присудка або співвідносного з присудком головного члена односкладних речень), то такі речення є загальнозаперечними, напр.: Не покличу, не покличу Я в хвилину таємничу Вас (Г. Чупринка); Не квітне заповідний сад (Є. Маланюк); А трави —й плакати не сміють (П. Тичина); Не потребує віршик цей моралі (М. Рильський); На всьому світі не знайти рівні (О. Ольжич). Формальною ознакою загальнозаперечних речень є наявність частки не у складі присудка або головного члена односкладних речень. У частковозаперечних реченнях заперечення пов'язане з другорядними членами речення або з підметом. Із семантико-синтаксичного погляду заперечення поширюється на субстанціальні (іменникові) синтаксеми в елементарному простому й ускладненому простому реченнях, а також на вторинні предикатні синтаксеми в ускладнених простих реченнях, напр.: Вона сама — царівна мила Не раз свій смуток хоронила В самій собі, в піснях своїх (П. Тичина); Але про це треба думати в спокійному стані, не зараз (О. Гончар); Я для тебе горів, Український народе, Тільки, мабуть, Не дуже яскраво Горів (В. Симоненко); Ні, не моря вона [Фатьма] шукає (М. Коцюбинський). Частковозаперечний характер подібних речень увиразнюють протиставлювані членам речення в заперечній функції компоненти зі стверджувальним значенням, напр.: Собі я бажаю не сну, а життя (Леся Українка); Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі (П. Тичина); Ви перед нею (історією] будете стояти Не в тогах слів У трусиках зі справ (В. Симоненко).

Посилення заперечення в реченні досягають за допомогою заперечних займенникових слів: — Я пісень кохання ніколи не співав між ворогами (Леся Українка); Ніхто не чув Твоїх плачів (Є. Маланюк).

У ролі заперечної частки виступає також частка ні, яка надає додаткового підсилювального відтінку значення: На вулиці ні душі; На небі ні хмаринки.

4. Способи опису об'єктивного змісту речення в сучасній теорії синтаксису

В описах об'єктивного змісту речення в сучасній теорії синтаксису використовують різні поняття. Це пояснюється складною природою змісту речення, в якому можна виділити три рівні його репрезентації — денотативний, логіко-семантичний і мовно-семантичний. Денотативний рівень пов'язаний з реальними ситуаціями (предметами і відношеннями між ними); логіко-семантичний — з логічними структурами (поняттями і відношеннями між ними), мовно-семантичний — з семантико-синтаксичними структурами (лексичними компонентами і відношеннями між ними)

Деякі вчені зосереджують увагу на універсально-логічних ознаках змісту речення. Одним із найпоказовіших прикладів такого підходу є «відмінкова граматикам Ч. Філлмора. У реченні Ч. Філлмор виділяє пропозицію — позачасовий набір відношень між дієсловами та іменами і модальний комплекс, до якого входять заперечення, час, спосіб і вид. Він аналізує лише структуру пропозиції, що складається з дієслівного предиката і його іменних аргументів. Природу аргументів дослідник визначає за характером їх семантичних функцій (ролей), або глибинних відмінків, які не збігаються з традиційним розумінням граматичних відмінків. Кількість, семантичних функцій (глибинних відмінків) у концепції Ч. Філлмора грунтується на відображуваних у мові реальних ситуаціях. Відмінки в розумінні Ч. Філлмора — це функції, які формують глибинні семантико-синтаксичні структури, які притаманні синтаксисові всіх мов і мають у них різне вираження. Учений указує на лексико-семантичні властивості дієслівних предикатів і на їх роль у виборі відмінків2.

У сучасних дослідженнях поняття пропозиції є досить продуктивним. Центральне місце посідає це поняття у працях із семантичного синтаксису, орієнтованих на вивчення структури ситуації як денотата речення. Поняття пропозиції запозичено з логіки, де за його допомогою позначали те спільне, що існує в реченнях і їх можливих перефразуваннях у конкретних мовах. Пропозицію розуміють як модель відображуваної реченням події, ситуації, як об'єктно-хибний зміст речення. Вона є частиною речення, позбавленою супровідних суб'єктивних значень і граматичної своєрідності формальної організації речення.

В описах об'єктивного змісту речення натрапляємо на поняття валентності. Це поняття увів у західноєвропейське мовознавство французький лінгвіст Л. Теньєр для позначення сполучуваності дієслова і визначав валентність як кількість актантів, які може приєднувати дієслово. Він розрізняв дієслова авалентні, одновалентні, двовалентні і тривалентні У подібній кваліфікації поняття валентності наближається до використовуваного в логіці предикатів поняття про одномісні, двомісні і тримісні предикати і пов'язане з вербоцентричною теорією речення. У семантичному синтаксисі поняття валентності можна застосувати для чіткого окреслення меж семантично елементарних простих речень. Із семантичного погляду валентну спроможність виявляють тільки предикатні (ознакові) слова, які вказують на семантично передбачувану ними сполучуваність з іменниками, напр.: Письменник написав роман; Батько саджає деревце.

Дослідники семантики речення нерідко пов'язують смислову організацію речення з його формальною організацією. Прибічники цього типу аналізу речення використовують поняття семантичної структури речення. Семантичну структуру речення тут кваліфікують як зміст речення, поданий в узагальненому, типізованому вигляді з урахуванням тих елементів значення, які накреслює йому форма речення. У типових виявах вивчення співвідношення семантичної і формальної структури речення спрямовується на семантичну інтерпретацію формальних схем речення.

Об'єктивний зміст речення найбільшою мірою відбивають поняття пропозиції і валентності, які з різних боків характеризують речення як знак ситуації і є інструментом розмежування елементарних і неелементарних простих речень.

5. Поняття пропозиції

Пропозиція являє собою семантичний інваріант, цільний для всіх членів парадигми речення і похідних речення конструкцій (словосполучень, зворотів тощо). Це стабільне семантичне ядро, об'єктивна семантична константа речення, яка відображає структуру ситуації, події. Структуру ж пропозиції визначає предикат, який вказує на характер ситуації (позначає дію, процес, стан або якість предмета) і на відповідні місця для предметів — учасників ситуації (актантів, аргументів), зумовлює їх кількість і семантичні функції (ролі).

В основу класифікації пропозицій покладено дві ознаки: 1) семантичну природу предиката; 2) зумовлені предикатом кількість і ролі актантів. Тому важливими стають дослідження семантики предикатних слів і відмінкових форм іменників. Типовими формами предикатних слів виступають дієслова, прикметники і прислівники.

Залежно від кількості актантів предикати бувають нульмісні, одномісні, двомісні, тримісні, чотиримісні, п'ятимісні, шестимісні, пор.: Смеркає; Дівчина веселішає; Діти посадили калину; - Поет присвятив поему матері; Діти їхали з Полтави до Києва автобусом; Галинка несе з саду квіти бабусі до кімнати; Петро віз із Тернополя до Кременця вантаж братові автомашиною. З-поміж предикатів вирізняються предикати дії і стану. Перші можуть поєднуватися з найбільшою кількістю актантів, у других їх єдиний актант найчастіше має значення суб'єкта стану.

Пропозиція може виражатися двома способами: предикативною одиницею (реченням) і непредикативною конструкцією. Оформлення пропозиції реченням вважають первинним способом її вираження, а оформлення непредикативною конструкцією — вторинним способом її вираження.

Реченнєве оформлення тієї самої пропозиції часта охоплює декілька формальних зразків. Наприклад, пропозицію з чотиримісним предикатом, який виражає значення руху, можна оформити у таких варіантах: Діти їхали з Білої Церкви до Києва автобусом; їхали з Білої Церкви до Києва автобусом; Дітям їхати з Білої Церкви до Києва автобусом. Із ряду формальних варіантів речень, які стосуються того чи того класу пропозицій, вирізняється такий, що найчастіше й найвиразніше оформляє якийсь клас. Цей формальний варіант є основним варіантом. Зокрема, основним формальним варіантом пропозицій із багатомісним предикатом, що виражає значенні руху, є варіант із підметом у називному відмінку: Діти їхали з Білої Церкви до Києва автобусом.

Непредикативне (нереченнєве) оформлення пропозиції засвідчує семантичне ускладнення простого речення внаслідок об'єднання декількох семантично елементарних простих речень. Пропозиція може бути оформлена таким рядом непредикативних конструкцій: дієприслівниковою, дієприкметниковою, інфінітивною, прикметниковою або іменниковою. Оформлена в такий спосіб пропозиція не являє собою окремого речення, а стає частиною ускладненого простого речення. Вона приєднується до іншої пропозиції, яка має предикативне (реченнєве) оформлення, ускладнюючи семантико-синтаксичну структуру простого речення. Унаслідок цього просте за формально-граматичною природою монопредикативне речення набуває складного об'єктивно-семантичного змісту, виражаючи дві або більше пропозиції. Отже, такі прості речення є монопредикативними (формально-синтаксична ознака), іполіпропозитивними (семантико-синтаксична ознака). Наприклад, у реченні Наталя побачила його зажуреним (зажуреного) маємо дві пропозиції: першу пропозицію з двомісним предикатом оформлено предикативною конструкцією Наталя побачила його, другу пропозицію з одномісним предикатом оформлено непредикативною конструкцією його зажуреним (зажуреного) (вихідним для цієї вторинної конструкції є речення Він був зажурений (зажуреним).

6. Семантична валентність предиката і семантико-синтаксична структура простого речення

Семантико-синтаксична валентність предиката (ознакового слова) означає здатність його сполучатися з іншими (як правило, неознаковими) словами, мати певне число відкритих позицій, які можуть або мають заповнюватися одиницями відповідної семантичної природи. Один предикат із залежними від нього непредикатними компонентами (власне-іменниками, тобто іменниками, що позначають реальні предмети, а не опредмечені дії, стани, ознаки) формує елементарне з семантико-синтаксичного погляду речення. Отже, предикат визначає кількісний склад іменникових компонентів речення та їх семантичні функції.

Сутність предикатного слова відбивають дієслова як головні носії валентності в реченні. Інші носії валентності (наприклад, прикметники, прислівники та іменники) збувають валентних властивостей у зв'язку з дієсловом, тобто внаслідок їх переміщення у первинну для дієслова редикативну позицію. Відповідно до свого лексичного значення предикатне слово чітко окреслює межі семантично елементарного речення, вказує на семантико-синтаксичні функції залежних від предиката іменникових синтаксем. Наприклад, предикат писати вимагає чотири іменникових синтаксеми у функціях суб'єкта дії, об'єкта дії, адресата дії і знаряддя дії: Оксен написав листа братові олівцем. А предикатне прикметникове слово схожий відкриває тільки дві іменникові позиції — суб'єктну й об'єктну: Син схожий на батька. Семантико-синтаксична структура елементарного простого речення зумовлюється валентним класом предиката. У сучасній українській мові семантично елементарне просте речення включає до свого складу шестивалентні, п'ятивалентні, чотиривалентні, тривалентні, двовалентні й одновалентні предикати. Це означає, що максимальна кількість іменників в елементарному простому реченні не може виходити поза-межі шести компонентів, а мінімальна кількість обмежується одним компонентом.

У побудові простого речення головну роль відіграють дві частини мови — дієслово та іменник. Ці частини мови слід вважати центральними, тому що вони формують переважну кількість речень. Однак роль дієслова у побудові висловлень визначальна. Тому дієслово стає найцентральнішим із семантико-синтаксичного боку членом речення. Воно вказує як на модально-часові характеристики простого речення, так і на синтаксемний склад елементарних речень як основних і вихідних структурних схем простого речення. Дієслівна семантико-синтаксична валентність групує елементарні прості речення у шість класів з їх відмінними семантико-синтаксичними структурами. Ядро дієслівних предикатів складають предикати із значенням дії, яким властива найбільша функціонально-семантична розгалуженість залежних від них іменникових синтаксем.

Семантико-синтаксична валентність предиката визначає зумовлені його семантикою сполучувальні можливості щодо іншої частини мови — іменника. Предикатові належить головна роль у семантико-синтаксичній організації речень. Він вказує на типи елементарних простих речень. Класифікацію елементарних простих речень можна проводити на основі кількісних показників — сукупності іменникових синтаксем, зумовлених валентністю предиката. Найбільш показові і різнотипні з цього погляд/ предикати дії, для деяких груп яких характерний максимальний вияв валентності — шість іменникових синтаксем.

Реальне речення не завжди реалізується за схемою елементарних простих речень. Нерідко елементарні речення об'єднуються у просте (з формально-синтаксичного боку) ускладнене речення, у якому вирізняється базова структура одного з вихідних елементарних простих речень і модифікована структура іншого елементарного речення. У структуруванні простого ускладненого речення беруть участь валентності предикатів вихідних елементарних простих речень. Предикат базового елементарного речення формує основну схему простого ускладненого речення, зберігаючи свою семантико-синтаксичну валентність, а отже, і кількість зумовлених валентністю іменникових синтаксем, напр.: Галки на стіні Сидять, мов судді марноти людської (М. Рильський); Чорні круки сидять на плечах скіфських баб (Л. Костенко). У цих двох ускладнених простих реченнях базовою структурою виступає вихідне елементарне просте речення, що складається з дієслівного предиката сидіти і зумовлених його валентністю двох іменникових синтаксем — синтаксеми у функції суб'єкта стану (галки, круки) і синтаксеми у функції локатива (на стіні, на плечах). Предикат модифікованого (небазового, неосновного) елементарного простого речення може повністю чи частково зберігати свою валентність або зазнавати редукції та інших видозмін. Приміром, в ускладненому простому реченні Скоро півпланети закуємо в панцир асфальтів, поховавши під ними плодючі грунти... (О. Гончар) об'єднано чотири елементарні прості речення: Півпланети закуємо в асфальти + Це буде скоро + Поховаємо під асфальтами ґрунти + Ґрунти плодючі. З-поміж вихідних речень речення Півпланети закуємо в асфальти є базовим реченням з нульовим підметом. Вихідне речення Поховаємо під асфальтами ґрунти перетворено в ускладненому похідному простому реченні на непредикативну синтаксичну одиницю (дієприслівникове словосполучення, зворот) із збереженням майже всіх валентних позицій. Останні два вихідні речення Це буде скоро і Ґрунти плодючі стали компонентами-синтаксемами ускладненого простого речення.

Використана література:

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник.— К., Либідь, 1993.— 368 с.

2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. 1992. С. 41—48.

3. Москальская О. И. Вопросы синтаксической семантики // Вопр. языкознания. 1977. № 2.





Реферат на тему: Семантика речення як об'єкт синтаксису. Стверджувальні і заперечні речення (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.