Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Особливості взаємозв'язку між мовою й особистістю (реферат)

Модернізація освіти, поява в ній нових наукових нарадиш і трансформацій потребує глибокого осмислення нашого суспільного буття в контексті основної суперечності сучасної цивілізації. Ця суперечність полягає в тому, що політично й економічно зручна для міждержавних і міжконтинентальних корпоративних зв'язків глобалізація запроваджує свій глобальний світопорядок, нівелюючи національно-культурні особливості економічно менш розвинених народів, накладає на них духовну колонізацію і веде їх до національного самознищення, небуття. Наслідки такого впливу на українське національне життя вже помітні навіть неозброєним оком з того, яку музику слухає наша молодь, що дивиться в кінотеатрах, як одягається, яким моральним цінностям надає перевагу.

Філософи та соціологи вважають, що ця суперечність може бути розв'язана заглибленням обох складників - глобалізаційного як загальнолюдського і національного - в єдине і неподільне буття цивілізації - ноосферу. Нібито ноосферне буття людства, з одного боку, встановить розумні межі глобалізації, з іншого - забезпечить усвідомлення "національного" як розширення і поглиблення сфери існування всезагального. Ноосферне буття людства - це буття людей у їх духовній єдності, забезпечити яку здатна лише педагогіка духовності шляхом виховання кожної особистості в контексті єдності загальнолюдських і національних цінностей, традицій та пріоритетів [1; 6].

Це ще раз (і вкотре!) сучасність ставить перед національною освітою нагальну вимогу створити всі ідеологічні й економічні умови та передумови, дидактичну систему й ефективні методики виховання молоді (від немовлят до повнолітніх) з тим, щоб формувати покоління українців, здатних за неминучої глобалізації до прогресивного національного поступу. У зв'язку з цим зростає роль особистостей у кількох аспектах: як творців соціуму і соціальних систем, що творяться й розвиваються інтелектом особистостей; як носіїв культурно-історичної пам'яті етносу, що надає перспективу розвиткові нації; як громадян, що формують і забезпечують існування держави; як антропологічних самоцінностей ("образів Божих у людській подобизні"), безмежно багатих у самотворенні й самопізнанні, самореалізаціях і саморозвитках; як іпдивідумів, унікальних і неповторних.

Це - таке багатогранне, багатовимірне, глибоке - психологічне поняття людської особистості має завдячувати своєю феноменальністю мові. Відомий психолог О.Леонтьєв про місце особистості говорить як про неуникний констант людського буття; "Між образом світу і реальною людиною стоїть особистість" [7; 280].

Зв'язок між мовою й особистістю цей учений визначив так: "...мова є передусім мовою особистості" [7; 282], тобто без мови немає особистості, як і мова не існує поза особистістю.

Цікаві також думки О.Леонтьєва про те, що зв'язок особистості і мови - це не просто декларація, тому що дедалі органічніше входить у теоретичну і прикладну психолінгвістику уявлення про особистісно детерміновані стратегії мовного спілкування й оволодіння мовою, про мову як смисловий, а не тільки "значеннєвий" феномен. Завершується це міркування вченого думкою про те, що мова є путівником по світу на дорозі до себе [7; 282]. Особистість не може пізнати і зрозуміти себе без мови, а відповідно й реалізуватися.

Поняття мовної особистості ввійшло в наукові парадигми багатьох галузей людських знань (психології, філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, етнології тощо), що й засвідчує намагання сучасної науки через аспекти мовної особистості пізнати феноменальність людини, бо її розвиток поза мовною особистістю є нереальним. У мовознавстві та лінгвокультурології поняття мовної особистості окреслено й описано досить виразно. Маємо на увазі роботи Ю.Караулова, В. Карасика, С.Єрмоленко, Л.Мацько, Ф.Бацевича, Л.Струганець та ін. Це зокрема стосується рівневої структури формування мовної особистості, яку умовно можна розшарувати на пласти, що забезпечують:

¨ лексикон і граматикон - лексичні і граматичні засоби, якими мовець створює тексти;

¨ семантикон - тезаурус особистості, що відображає світ у її свідомості;

¨ прагматикон, що відображає рівень діяльнісно-ко-мунікативних потреб особистості, систему її цінностей [5; 123].

Кожний із рівнів мовної особистості може бути предметом окремих досліджень. Звернемо увагу на ті складники мовної особистості, які, на наш погляд, важливі нині в контексті лінгводидактичних і лінгвометодичних запитів сучасної з'країнської мовної освіти. Передусім це:

- мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби і досконалі компетенції;

- грунтовні мовні знання і мобільність їх використання;

- мовна свідомість і усвідомлення учнями себе мовними українськими особистостями; мова є для кожної особистості справою національно-культурного самоозначення;

- національна культуровідповідність мовної особистості; знання концептів і мовних знаків національної культури;

- мовна здатність і мовна здібність; мовне чуття, мовний смак;

- усвідомлена естетична мовна поведінка; мов на стійкість.

Безсумнівно, мовна особистість - це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здатностей і здібностей, мовної культури і смаку, мовних традицій і мовної моди. В.Карасик основними аспектами вивчення мовної особистості вважає ціннісний (аксіологічний), пізнавальний (когнітивний) і поведінковий та виділяє й описує соціолінгвістичні дискурси, зокрема й педагогічний, характеризує комунікативні інтерпретації, стратегії та мовні жанри, дефініції, прецедент-ні тексти, дискурсивні фрази (звертання, етикет, зауваження, коментар тощо) [4; 22].

В українському педагогічному дискурсі досі залишається лінгводидактичною проблемою аксіологічний аспект формування мовної особистості, який розкриває її ціннісно-оцінні орієнтації у виборі мови спілкування, часто, на жаль, не на користь української. Серед українських учнів і студентів поширений мовний нігілізм, нерозуміння мовної приро-довідповідності етнічній особистості, байдужість до свого майбутнього і відповідно відсутність програм та перспектив власного мовного розвитку й удосконалення. Частина української молоді ніяк не може позбутися синдромів російської мовної вищовартості й української меншовартості, синдромів, породжених столітнім лінгвоцидом української мови, заборонами й обмеженнями та безкінечним возвеличенням російської мови в Україні.

Нині україномовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум рідної культури: звучить мова іншої держави, немає пізнавально-розва-жальної літератури, ігор, часописів українською мовою; навколо російськомовний вульгарний сленг, низькопробна поп-культура і нахабство.

Пора змінити стереотипи сприйняття української культури як меншовартісної та вторинної, слід розпрощатися з нігілізмом XX ст. і совковістю поведінки, настав час обороняти й очищати зневажені українські ідеали, благопристойні норми поведінки, "бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації" [3; 88].

Як докір українській мові приписують суржик, хоча насправді суржик виникає скрізь на стикові близьких розмовних стихій і зникає із засвоєнням норм літературної мови та усвідомленням мовцями своєї мовної поведінки.

З приводу суржику Ліна Костенко писала: "Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене. В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури" [6; 22]. Бажано, щоб про шляхетні обриси своєї культури думали не тільки вчителі й викладачі української мови, а всі педагоги України - учасники педагогічного дискурсу - та сприяли утвердженню престижу української літературної мови, високорозвиненої, стилістично диференційованої, здатної задовольняти всі потреби державного, економічного, суспільного, культурного життя української нації [11; 17].

Щоб зберегти і продовжити в розвиткові шляхетні обриси української національної культури, маємо активізувати увагу педагогічної громадськості на об'єктивних (неупереджених) історико-лінгвістичних, археологічних, лінгвокультурологічних, етнолінгвістичних знаннях про те, що першопочатки української мови зародилися на ґрунті праслов'янських діалектів [2; 146], які територіально ідентифікуються саме на споконвічно українських землях, що поступове виокремлення її почалося з VI-VIІ ст., а не з XIV ст., як нам доводили за радянського часу, і що українці - автохтони на своїй землі, що діалектні говори й говірки є історичними пам'ятками, мовним скарбом (коморою запасів для .літературної мови), і вони потребують захисту, врегульованого використання, а не боротьби з ними.

Шляхетні обриси української культури у мовних особистостях наших вихованців слід поповнювати знаннями про видатні мовні особистості (анонімні, іменні й безіменні) минулих епох історії українського народу, що стали знаковими постатями нашої культури (серед них і неукраїнці, які працювали для України) - від Велесової книги, "Повчання..." Володимира Мономаха до сучасності.

Мова є універсальним засобом не тільки спілкування, а всього буття народу з усіма його ціннісно-змістовими і герменевтично значущими ознаками, що формують структуру суб'єктно-суб'єктної взаємодії. Мова містить у собі досвід попередніх поколінь, комплекс соціально та історично вироблених категорій світопізнання і світорозуміння, таксономування та оцінювання явищ дійсності, систему морально-етичних понять і суспільних орієнтирів.

Теоретико-пізнавальний аспект мовної особистості виявляється через розуміння нею надзвичайно важливої екзистенційної ролі рідної мови як визначальної ознаки homo sapiens, що за силою впливу на все життя людини не поступається перед законами природи. Німецький учений Л.Вайсберґер [13; 8, 9] назвав це дією мовного закону людства (Das Menschenqesetz der Sprache).

Особистість сучасної молодої людини формується переважно засобами мови й на мові, на її лексико-поняттєвому арсеналі та її засобами і розкривається як освічена виразна індивідуальність також через мову. Великий український учений О. Потебня писав: "Мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства" [10; 98].

Мова є одночасно явищем індивідуальним і соціальним, обслуговує кожну окрему людину і суспільство загалом. Вона спрямована як у внутрішній світ людини, ЇЇ психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. На ґрунті мови й конкретно-чуттєвого досвіду людина зростає як особистість. Той, хто прагне досягти успіху в житті, "створити себе", неодмінно має використати для цього можливості мови.

Між рівнем освіченості загальної культури і рівнем мовної культури людини існує чітка співмірність і залежність. Цілеспрямованість на інтелектуальне зростання, творчі шукання, духовні устремління потребують від кожної молодої людини інтенсивного вивчення мови, оволодіння лексиконом, виражальними засобами, бо мова є і засобом інтелектуально-культурних досягнень, і способом їх презентації в суспільстві. За словами Л.Фейербаха, "хоч би що людина називала і виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні перебуває людська культура" [12; 131].

Єдина державна мова дає змогу сконцентрувати інтелектуальний потенціал нації і зробити його могутньою рушійною силою суспільного прогресу. Мовою єднання й консолідації суспільства на українській землі, в Українській державі є і завжди повинна бути сучасна українська літературна мова, бо це жива мова корінного народу, органічна цій землі й природі, має довгу історію і славні традиції та великі надбання словесного українського мистецтва.

Вихованню національно свідомої україномовної особистості підпорядковується культурологічний аспект викладання української мови, що орієнтується на кілька сфер мовленнєвої діяльності й мовної субстанції:

- мова у своєму семантичному обсязі органічного матеріалу - морфеміці, лексичній семантиці фраземах, стилістемах, конструкціях і структурах, виразах, надфразових єдностях і зразках текстів - акумулює розум та естетику нації, вона відкриває людині доступ до надбань культури, інтегрує попередні знання, здатна прогнозувати наступні;

- мова в евфонії й ритмомелодиці дає добру основу для пісенно-музичного мистецтва, народнопісенної, романсової, капельної, вокальної, хорової й оперної творчості;

- мова як мистецтво живого спілкування, дотепу, жарту, іронії, сатири, як засіб, спроможний викликати естетичне задоволення;

- мова як основа і матеріал фольклору, а фольклор як джерело літературної мови;

- мова як носій і культура фаху, компетенція і професіоналізм з будь-якого фаху - це передусім бездоганне володіння фаховим мовленням;

- мова як естетика повсякденного побутового спілкування [7; 411-422].

Нe просто сума знань про мову, а сама мова в її гармонійному живому звучанні, лексичному й фразеологічному багатстві, стрункості й вишуканості граматичних ([юрм та конструкцій, стилістичному різноманітті має володарювати у школі й вищому навчальному закладі, бо вона - "найголовніше і найглибше джерело національної духовності" [3; 584].

У вихованні рис творчої особистості інтелектуальної еліти - професіоналів-пошуковців та формування їхньої життєвої стратегії важливе місце займають у єдності мовна освіта та мовне виховання, мовна культура і мовна поведінка.

Нині планується розробка програми виховання української молоді, ціннісними орієнтирами для якої були б українська освіта, наука, культура, християнська мораль і етика, українська демократична правова держава в європейському економічному просторі. Успішна реалізація такої програми можлива лише за умови українськості педагогічного дискурсу, навчального середовища, україномовного особистісно-зорієнтованого навчання [9; 270], глибоко пізнавального та інноваційного за змістом, високодуховного й толерантного до інших культур за вихованістю.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Педагогіка духовності: погляд на горизонти сучасності // Педагогіка духовності: поступ у трете тисячоліття: Матеріали. - К., 2004). - С,6.

2. Грищенко Л. Українська мова як фахова дисципліна у вищій школі // Наукові школи Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. - К., 200.1. - С.146.

3. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // З криниці літ.- К., 2001 – Т. II. - С. 88.

4. Карасик В. Языковый круг: личность, концепты, дискурс. - Москва. 2004. - С.7-84.

5. Караулов К. Русский язык и языковая личность. - Москва, 1987.

6. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. - К., 1999. - С. 22.

7. Леонтьев А. Психолингвистика и личность // Основы психодиагностики. - Москва; Санкт-Петербург, 2001. - С. 280.

8. Мацько Л., Сидоренко О., Мацько О. Стилістика української мови. - К., 2005. - С411-422.

9. Пехота О..Старена Л. Особистісно-орієнтоване навчання: підготовка вчителя. - Миколаїв, 2005.

10. Потебня А. Мысль и язык. - К., 1991 – С. 98.

11. Семеног О. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури. – К., 2006.

12. Фейєрбах Л. Преднарительные тезиси к реформе философии // Изббр. філософ. призв..: У 2 т. - Москна, 1995. - T.I. – С. 131.

13. Das ZezeU der Spraehe als Wrumllaeje des Sprachstudiiim. - 1 leidelberq, 1951. - S. 8, 9.





Реферат на тему: Особливості взаємозв'язку між мовою й особистістю (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.