Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Лексикографія в сучасній українській мові (реферат)

Зміст

1. Предмет лексикографії.
2. Типи словників.
3. З історії української лексикографії.

1. Предмет лексикографії

Лексикографія - (гр. lexikos - словесний, словниковий; grapho - пишу) розділ мовознавства, об"єктом вивчення якого є принципи систематизації слів та стійких словосполучень.

Предметом лексикографії є ї практика укладання словників різних типів. Словник - це зібрання, реєстр слів (словосполучень, фразеологізмів, морфем та ін. мовних одиниць), розташованих у певному порядку, як правило - алфавітному. Принцип розташування одиниць у словнику і характер інформації про них зумовлюються типом і призначенням словника. Він може містити тлумачення мовних одиниць, подавати відомості про їх походження, написання, літературну вимову, подавати переклад іншими мовами чи енциклопедичні відомості про певні явища, події, факти дійсності чи інформацію іншого типу.

Практична лексикографія (укладання словників різних типів) спирається на теоретичні здобутки багатьох дисциплін - не лише лексикології та семасіології, як своєї основної бази, а й граматики, фонетики, історичної граматики, діалектології.

"Укладання словників, - писав В.В.Виноградов у "Лексикографічному бюлетні за 1952 рік" у статті "Про перспективи розвитку радянської лексикографії, - неможливе у відриві від роботи по встановленню і кодифікації орфографічних, лексичних, стилістичних норм відповідних літературних мов … Укладання словників повинно спиратися не тільки на зразкове практичне знання цієї мови у всіх її жанрово - стильових різновидах та інколи й її діалектів, але й на глибоке наукове розуміння структури цієї мови, законів її розвитку."

Словники відображають рівень культури нації, спричиняючи прогрес в її розвитку, нормалізації мови. Словник є цінним джерелом інформації не лише суто мовознавчої, впливає на підвищення комунікативної культури носіїв мови.

М.Рильський у вірші "Мова" писав:

Не бійтесь заглядати у словник.

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

2. Типи словників

Існують 2 типи словників: енциклопедичні та лінгвістичні (філологічні). Енциклопедичні словники носять понятійно-довідковий характер, вони не описують слово, як мовну одиницю, а подають інформацію, певні дані, відомості про ті факти та явища, які цими словами позначаються. Реєстр енциклопедичного словника містить іменники та іменні словосполучення, які виступають тут як номінативні одиниці, що можуть бути і власними, і загальними назвами. В енциклопедичних словниках можна знайти стислі відомості про різні країни, народи, мови, природні явища, визначні події, історичні факти, відомих осіб. Для кращого унаочнення того чи іншого поняття, словникові статті можуть містити ілюстрації, малюнки, фотографії, слайди, схеми і т.д. Серед відомих енциклопедичних словників можна назвати:

-17-томне видання першої "Української радянської енциклопедії" К., 1959 - 1965.

- 12-томне видання "Української радянської енциклопедії" К., 1977 - -1985.

- Український радянський енциклопедичний словник. У 3 т. К., 1986 - 1987.

У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. вони охоплюють різні частини мови. У лексикографічних працях лінгвістичного характеру слова характеризуються у їх прямих і переносних значеннях; антонімічних та синонімічних стосунках; з погляду їх походження, написання, вимови. Словникові статті мають систему опорних позначень і скорочень. Ремарки допомагають розкрити граматичні, стилістичні, семантичні та ін. характеристики реєстрових одиниць.

Лінгвістичні словники бувають двох видів:

1) двомовні;

2) одномовні;

На сьогодні кількість двомовних і тримовних словників зростає у зв'язку з розширенням сфери вживання української мови. Найновішими за кількісним складом лексики є такі перекладні словники:

- Українсько-російський словник. У 6 т.

- Русско-украинский словарь. У 3 т.

- Болгарсько-украинский словник. В 1 т.

- Польсько-український словник. У 2 т.

- Чесько-український словник. У 2 т.

Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники.

У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається та особливостей слововживання їх у кожній мові.

Переклад охоплює широку сферу суспільної діяльності. Перекладається художня література в усіх її різновидах, наукова в усіх галузях знань, технічна, військова і т.п. Поряд з перекладом книг здійснюється переклад дипломатичних документів, ділових паперів, матеріалів для кіно, радіо, телебачення. У забезпеченні перекладів літератури різних жанрів лінгвістичною базою є саме перекладні словники. Кожен перекладний словник складається з двох частин: І - становить список чи перелік слів узятої для перекладу мови, який у сучасній лексикографічній практиці називається реєстром, і ІІ - в якій до кожного реєстрового слова додаються слова - відповідники. Проблема реєстру розв'язується в тісній залежності від типу і профілю словника, від ступеня опрацьованості лексики вихідної мови.

У практиці словникової роботи українських лексикографів лексичному складу великих двомовних словників приділяється багато уваги. Завдяки чіткоокресленим принципам добору реєстру Українсько-російський 6-томний словник, що налічує понад 120 тисяч заголовних слів, якнайповніше охоплює лексичний склад української мови, подає слова, що відбивають усю діяльність людей, починаючи з кінця ХУІІІ ст до нашого часу. Реєстр цього словника вміщує лексику таких категорій:

1) Слова художніх творів дожовтневого і жовтневого періоду.

2) Слова наукової мови, мови преси, номенклатурні й термінологічні.

3) Застарілі слова, якщо вони зберігаються в загальнолітературному вжитку.

4) Найпоширеніші діалектні слова.

5) Назви сучасних народів світу і племен, або тих, що відіграли важливу роль в історії.

6) Найчастіше вживані зменшені й пестливі форми слів.

7) Слова іншомовного походження.

8) Найпоширеніші власні імена людей.

9) Географічні назви.

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, які поділяються на окремі різновиди: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники труднощів, міжмовних зв"язків (антонімічні, синонімічні, омонімічні, паронімічні).

Тлумачні словники. Їх призначення - описати значення слів, що входять до лексичного фонду мови на певному історичному етапі функціонування мови. При доборі реєстру названих слів треба враховувати такі ознаки лексичних одиниць:

1) Відповідність їх нормам СУЛМ.

2) Співвідношення між нормативною лексикою і такими групами слів як діалектизми, просторіччя, вузькопрофесійні слова та ін.

Словникова стаття (опис), несе в собі не просто інформативність, в ній повинно бути розмежування прямих і переносних значень, вичерпні граматичні та стилістичні ремарки, аналіз явищ омонімії. При тлумаченні слова обов'язково враховується його вживання у мовних кліше, фразеологічних сполученнях. У словниковій статті використовується ілюстративний матеріал, дібраний з різних джерел. Словникова стаття повинна мати такі компоненти:

1) Граматичну інформацію.

2) Семантичну інформацію.

3) Вживання у фразеологізмах.

4) Ілюстративний матеріал.

Орфографічні словники містять відомості про написання слів відповідно до діючих орфографічних норм. Слова, розташовані в алфавітному порядку, подаються в початковій формі. Орфографічні словники містять інформацію про граматичні форми слів, власні назви – імена та по батькові людей, географічні назви, назви установ, що дає інформацію про вживання великої літери, написання слів разом, окремо, через дефіс.

Головні правила українського правопису склалися у 1904 – 05 рр. в "Руській граматиці” С.Смаль-Стоцького, а трохи пізніше – в українсько-російському словнику за редакцією Б.Грінченка (1905 - 07). "Головні правила українського правопису ” проф. І.Огієнка вийшли у 1918 р., у 1921 – новий варіант українського правопису. У 1925 р. було створено державну комісію з правопису, результатом її роботи була Всеукраїнська правописна конференція (1927) і видання "Українського правопису” (1929). Його дію було припинено у 1933 р. (ліквідація г, /л/ у запозичених словах (кляса), грецького θ, яке за правописом 1929 р. передавалось як /т/, стало /ф/ (кафедра)). Правопис 1933 р. був недосконалим, робота тривала і в 1946 р. був опублікований "Український правопис”, який став синтезом усіх попередніх. Над цим виданням у різні часи працювали Л.Булаховський, А.Кримський, П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський. Друге, доповнене й виправлене видання українського правопису побачило світ у 1960р, і 1990 р, витримало багато перевидань. За 30 років розвитку української мови з”явились нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія. Нова правописна комісія підготувала ІІІ видання, яке було здійснене як пробне, а після обговорення і зауважень постало ІУ видання "Українського правопису” (1993). На його основі було укладено "Орфографічний словник української мови” (1994).

Етимологічні словники містять відомості про походження і генетичні зв'язки слів, розкривають їх первинне значення, історичний розвиток. "Етимологічний словник української мови” у 7 томах побудований на принципах зіставлення лексики сучасної, праслов”янської, лексики, спільної для східнослов'янських мов. Особливості етимологічних словників – залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу інформацію про шлях розвитку певного слова. Словникові статті містять порівняння сучасної лексики з відповідниками інших індоєвропейських мов.

Історичні словники місять лексику певного історичного етапу розвитку мови і суспільства. Реєстр укладається на базі писемних творів досліджуваного періоду. Першою працею такого характеру в українському мовознавстві був І том "Історичного словника украинского язика” за ред. Є.Тимченка (1930 – 1932 рр.). У 1977 – 78 рр. вийшов двотомний "Словник староукраїнської мови ХІУ – ХУ століть”, до якого ввійшли слова, зафіксовані у світських пам'ятках. Особливість історичних словників – максимальне збереження правопису тих джерел, звідки відібрані слова. Ілюстративний матеріал добирався з тих же джерел.

У словниках іншомовних слів вміщено запозичені слова, до яких додано інформацію про те, з якої мови вони запозичені, які компоненти використані при їх творенні, додається пояснення значень слів.

Словники мови окремих письменників систематизують авторське слововживання, містять пояснення слів, вживаних письменником у художніх творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання.

У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Такі словники бувають загальнодіалектними і регіональними. В українській мові видано лише словники окремих говорів.

До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, де розкрито смислові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення та відтінки значень.

Фразеологічні словники вміщують цілісні звороти, пояснюють їх значення, особливості вживання, походження, можливості варіювання у мовленні.

Орфоепічні словники подають інформацію про літературну вимову та наголос слів.

3. З історії української лексикографії

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків і копій південнослов'янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов”язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa – застаріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися грецькі і південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну, етимологічну функції, як у Хроніці Георгія Амартола, Ізборнику Святослава 1073 р., "Повісті временних літ”, "Київському літописі”. У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Протягом ХУ – ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.

До третьої чверті ХУІ ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви їх використання стали іншими. У цей період виконувались переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Тому постала потреба пояснення неслов”янських слів загальнодоступними лексичними одиницями.

Першим українським словником став "Лексис с толкованиєм словенских слов просто” невідомого автора. Словник не датований, але дослідники довели, що укладався він до виходу з друку "Лексиса” Л.Зизанія, тобто до 1596 р. "Лексис … просто” – це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 році, але поширена у списках, відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник "Лексис, сиречь речения, вкратце собранни и из словенскаго язика на простий руский діалект истолковани”. Його створив видатний український мовознавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський. Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр "Лексиса” складають церковнослов'янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному грунті іншомовні запозичення.

Л.Зизаній продемонстрував найвищий для свого часу рівень філологічної і лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова. Як зазначав В.В.Німчук, він накреслив "чітке розмежування лексичних систем церковнослов”янської й української мов, ідентифікував значення слів на основі контексту, паспортизував матеріал з використанням цитат, використав синоніми рідної мови для перекладу реєстрових слів, застосував елементи етимологізації і граматичні ремарки”.

Гідним продовжувачем справи Лаврентія Зизанія став Памво Беринда, видатна праця якого "Лексикон словеноросский и имен толкование” була видана 1627 р. в Києві. У "Лексиконі” близько 7 тисяч словникових статей. Він складається з 2 частин – власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П.Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень у "Лексиконі” особливо важлива роль відводиться з”ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами. Словник містить цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови означеного періоду.

На ХУІІ ст. припадає лексикографічна діяльність Єпіфанія Славинецького. Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі, маючи фундаментальні фахові знання, Є.Славинецький створив перекладний "Лексикон латинский”, який виданий не був, а поширювався у списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов'янські та українські слова. "Лексикон” фіксує українську побутову і виробничу лексику ХУІІ ст., назви приміщень, страв, продуктів харчування, побутових предметів, знарядь праці, терміни спорідненості і свояцтва, слова на позначення об”єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, географічні терміни.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є.Славинецький створив "Лексикон словено-латинський”.

Усі згадані староукраїнські словники перевидано або опубліковано вперше у серії "Пам”ятки української мови” протягом 1961 – 1973 рр. В.В.Німчуком.

Друга половина ХУІІ – ХУІІІ ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування – найважливішої сфери функціонування українського слова. Це вкарай негативно позначилось на розвитку лексикографії. У 1793 р. Ф.Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника.

З огляду на те, що читачами "Енеїди” були росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що дадавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст. Заслуговує на увагу "Короткий малоросийский словарь” при "Грамматике малоросійского наречия” О.Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділяються на такі частини:

а) прості слова – загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова.

б) слова, належні до натуральної історії, - лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин та матеріалів.

в) імена, що даються під час хрещення.

Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П.П.Білецький-Носенко. Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х рр. До реєстру добиралися слова, властиві тільки українській мові, або спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також у тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі. Працю Білецького-Носенка було видано у 1966 р.

Протягом другої половини ХІХ ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як "Словарь малороссийских идиомов” М.Закревського, "Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), "Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського (1861), "Словниця української (або юговоїруської) мови” (1873, 1882) Ф.Піскунова.

Російсько-українські словники були представлені працями М.Левченка "Опыт русско-украинского словаря” (1874), М.Уманця та А.Спілки (псевдонім М.Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником), "Словарь російсько-український в чотирьох томах” (1893 - 1898) Є.Тимченка. "Русско-малороссийский словарь” (1897- 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить "Словарь української мови” у 4 т., виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Д.Грінченка в 1907 – 1909 рр. За угодою з редакцією журналу "Киевская старина”, яка протягом тривалого часу збирала лексичний матеріал, Б.Грінченко з 1902 р. приступив до редагування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця. Крім врахування досвіду попередніх праць тут робиться спроба аналізу сполучуваності слів.

Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної роботи. З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 – 32 рр. було видано понад 30 термінологічних слвників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли 2 тенденції, які уособлювали мовознавці-крайні пуристи і помірковані пуристи, які працювали у Києві і Харкові. Ю.Шевельов зазначав: "Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначились на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо … Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові… Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкцій, заснованих на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм "своїх”.

У 1924-33 рр. вийшли окремими випусками І – ІІІ томи "Російсько-українського словника”, роботу над яким очолював А.Ю.Кримський.

Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні і 1937 і 1948 рр, було укладено й видано новий тритомний "Російсько-український словник” (1969), що містить 120 тис. реєстрових слів, багатий лексичний матеріал.

Повоєнний час позначився створенням сучасних словників – і за рівнем лексикографічного опрацювання, і з погляду предметно-семантичної різноманітності.

Протягом 1959 –1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів).

ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ:

1948 – Російсько-український словник (за ред. Калиновича). У 6 т.

1968 – Русско-украинский словарь . У 3 т.

1985 – Російсько-український, українсько-російський словник (Д.Ганич, І.Олійник).

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1.Словник української мови. В 11 т.

2.Короткий тлумачний словник української мови. К., 1978 – 1988.

3. Словник мови Т.Шевченка. В 2 т. К., 1964.

4.Словник мови Квітки-Основ»яненка

5.Словник іншомовних слів. К., 1974, 1985.

ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ, ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ

1.Етимологічний словник української мови І т. – 1982; ІІ т. – 1989; ІІІ – 1989. У 7 т.

2.Словник староукраїнської мови ХІУ – ХУ ст. У 2 т. 1977 – 1978.

СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ

1.Короткий словник синонімів української мови. – К., 1960.

2.Синонімічний словник-мінімум української мови. – К., 1972.

3. Словник фразеологічних синонімів К., 1988.

4. Словник антонімів.

5.Словник паронімів.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Орфографічний словник української мови. К., 1975, 1977, 1994.

2.Орфоепічний словник. К., 1984.

3.Словник-довідник з правопису та слововдживання. К., 1989.

4. Словник труднощів української мови. К., 1989.

СЛОВОТВІРНІ І МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ

1.Морфемний аналіз. К., 1981.

2.Морфемний словник. К., 1983.

3.Українсько-російський словотворчий словник К., 1985.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Галицько-руські народні приповідки. 1901 – 1910 (І.Франко)

2.Українські прислів'я та приказки. К., 1984.

3. 1000 крилатих виразів української мови (О.Коваль). – К., 1978.

4. Словник українських ідіом (М.Удовиченко) . К., 1984.

5. Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. К.1993.

6 Фразеологічний словник української мови (М.Удовиченко). – К., 1984.

7.Українсько-російський словник . – К., 1978.

Використана література

1. Волох І.П. та ін. Сучасна українська літературна мова. К., 1976.

2. Жовтобрюх О.П., Кулик В.Д. Курс сучасної української літературної мови. К., 1972.

3. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова К., 1991.

4. Сучасна українська літературна мова (за ред. А.П.Грищенка). – К., 1997.

5. Сучасна українська літературна мова. Лексика. Фразеологія. (за ред. І.К.Білодіда) К., 1969.- Т.4.

6. Гнатюк Л. Кононенко О. Українська мова. К., 1995.

7. Доленко М.Т., Дацюк І.І. Кващук А.Г. Поповський В.Д. Сучасна українська мова. Збірник вправ. К., 1989.

8. Доленко М.Т., Дацюк І.І. Сербенська О.А. Сучасна українська мова. Збірник вправ. К., 2000.

9. Козачук Г.О.Українська мова. Практикум. К., 1991.

10. Козачук Г.О., Шкуратяна Н.Г. Практичний курс української мови. К., 1994.

11. Український правопис. Стереотипне видання.- К., 2001.





Реферат на тему: Лексикографія в сучасній українській мові (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.