Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Класифікація членів речення на основі синтаксичних зв'язків. Головні члени речення (реферат)

Зміст

1. Класифікація членів речення на основі синтаксичних зв'язків

2. Головні члени речення

Використана література

1. Класифікація членів речення на основі синтаксичних зв'язків

Для уникнення непослідовності традиційного вчення про члени речення потрібно розрізняти два ряди компонентів речення (мінімальних синтаксичних одиниць) — формально-синтаксичні члени речення (власне-члени речення) і семантико-синтаксичні (синтаксеми). Перші виділяються на основі синтаксичних зв'язків, другі — на основі семантико-синтаксичних відношень.

Формально-синтаксичну структуру простого речення формують предикативний і підрядний зв'язки, перший з яких утворює предикативну основу речення, або елементарне з формально-синтаксичного погляду просте речення. На основі предикативного і підрядного зв'язків як фундаментальних визначається позиційна структура речення, а також члени речення.

Предикативний зв'язок як взаємозв'язок поєднує два головні члени двоскладного простого речення — підмет і присудок. Цей зв'язок має свою специфічну форму — координацію. У координації як формальному вияві предикативного зв'язку об'єднано форми керування та узгодження. Присудок звичайно вимагає підмета у формі називного відмінка іменників, а підмет у свою чергу підпорядковує присудок, визначаючи його форми особи, числа й роду, напр.: Тільки ти — похітлива скитська гетеро — Простягаєш сарматських вишень уста (Є. Маланюк); Прийдуть прекрасні вагарі 3 очима совісті й печалі (Д. Павличко); Поезія згубила камертон (Л. Костенко). Різновидом предикативного зв'язку є подвійний предикативний зв'язок, який зумовлений подвійним присудком; своєрідним комплексом присудків. У цьому комплексі функціонують дієслово (центральний складник комплексу, показник синтаксичних категорій часу і модальності) і прикметник або дієприкметник (другий складник присудкового комплексу, на який поширюються спільні для присудкового комплексу і виражені першим складним-дієсловом категорії часу і модальності), напр.: Кожен день тут приходить пустельний і легкий (Є. Маланюк).

На основі підрядного зв'язку вирізняються другорядні члени речення, які не беруть участі в утворенні предикативної основи простого речення. Другорядні члени речення поділяються на три основні різновиди: прислівні, детермінантні і дуплексиви. Прислівні другорядні члени речення залежать від підмета, присудка, головного члена односкладних речень або від інших другорядних членів речення, напр.: Осики лист каро-зелений тремтить на вітрі і тремтить (В. Стус); Ластівки тікають із Європи (Л. Костенко); Не треба класти руку на плече (Л. Костенко); Тримаюся за стропи Берестечка, За липовий ескорт його дороги, За корінь голубої шаблі-думи, За шум тих лип, за золоті дива (І. Драч). Детермінантні другорядні члени речення підпорядковуються підметово-присудковій основі двоскладного речення з прислівними другорядними членами, а також головному члену односкладних речень з його прислівними другорядними членами, напр.: Під вечір вона наблизилася до Замостя (Б. Харчук) ; / троянд неціловані жмутки Посивіли з чиєїсь вини (І. Драч); Як зберегти в собі цю душу в глобальнім клекоті біди? (Л. Костенко). Дуплексиви (другорядні члени речення, що визначаються на основі подвійного синтаксичного зв'язку) функціонують в ускладнених простих реченнях, що формуються внаслідок об'єднання двох або більше елементарних простих речень, напр.: Його знайшли непритомного Його знайшли + Він був непритомний. У цьому реченні компонент його у функції об'єкта дії та суб'єкта стану перебуває в підрядному зв'язку з дієсловом і вторинному предикативному зв'язку з прикметниковим предикатом. Вторинний предикативний зв'язок тут являє собою зв'язок, що не формує предикативної основи простого речення і зближується з підрядним зв'язком, тобто є проміжним між підрядним і власне-предикативним зв'язком.

2. Головні члени речення

Двоскладні й односкладні прості речення вирізняються відмінностями у вираженні головних членів речення. Двоскладні речення являють собою основний формально-синтаксичний тип простого речення. У них найвиразніше й найповніше виявляються диференційні ознаки простого речення. Двоскладні речення є реченнями з двома головними членами — підметом і присудком, тоді, як односкладні речення мають не диференційований на підмет і присудок головний член.

У структурі простого двоскладного речення підмет виділяється за формально-синтаксичними ознаками. Йому властиві такі диференційні ознаки: ядерність (головний член речення), взаємозалежний зв'язок із присудком (член речення, поєднаний предикативним зв'язком), детермінація присудком з боку синтаксичного часу і модальності. У формально-синтаксичному плані позиція підмета і позиція присудка виступають як рівноправні, взаємозумовлені позиції, що формують елементарну синтаксичну структуру двоскладного речення. У двоскладному реченні позиція підмета і позиція присудка є двома організуючими центрами, навколо яких групуються інші члени речення.

Підмет поєднується з присудком формою предикативного зв'язку—координацією. Як було вже зазначено, координація поєднує в собі форми керування й узгодження, які виступають різноспрямованими синтаксичними, чинниками: присудок своєю семантико-синтаксичною валентністю вимагає підмета, в типовій для нього формі називного відмінка іменників, а підмет визначає форми особи, числа та роду присудкового компонента.

Ядерність, взаємозв'язок із присудком, детермінація-присудком з боку синтаксичного часу й модальності як диференційні ознаки підмета є його постійними синтаксичними характеристиками на відміну від формальних ознак іншого типу, морфологічних, які належать до непостійних характеристик. Проте морфологічні ознаки підмета, підпорядковуючись синтаксичним, бувають двох рангів: одні з них є спеціалізованими засобами позначення позиції підмета, інші є вторинними і грунтуються на спеціалізованих ознаках, контекстуально набувають властивостей останніх. В українській мові, як і в інших типологічно подібних до неї мовах, підмет виражається спеціалізованою відмінковою формою — називним відмінком іменника.

Позиція підмета нерідко взаємодіє з особливостями порядку слів у двоскладному реченні, зумовленого граматичною структурою мови та актуальним членуванням речення. Відповідно до синтаксичної функції головного члена речення підмет займає певне місце у лінійній реченнєвій послідовності слів. Типовим є розташування підмета в абсолютному початку елементарного двоскладного речення: Світ палає. Мир тріпоне (Г. Чупринка); Народ живе (Д. Павличко); Він міф (Л. Костенко). Порядок слів, зумовлений граматичною структурою української мови, не завжди збігається з порядком слів, викликаним комунікативним планом висловлення. У наведених реченнях маємо прямий порядок слів, де підмет відповідає темі, а присудок — ремі. Відхилення від звичайного порядку слів робить підмет комунікативно акцентованим, тобто він в елементарному двоскладному реченні переміщується в позицію реми: Синіють луки (Г. Чупринка); Здригнувся лось. Регоче браконьєр (Л. Костенко). За збігу позиції підмета з позицією теми, а позиції присудка з позицією реми актуальне членування речення відповідає формально-синтаксичному, і навпаки, якщо тема не збігається з підметом, а рема — з присудком, актуальне членування не відповідає формально-синтаксичному. У мовленні формально-синтаксичне членування підпорядковується актуальному.

Крім диференційних синтаксичних ознак (ядерність, взаємозв'язок із присудком, детермінація присудком з боку синтаксичного часу й модальності), можна виділити формальну ознаку підмета морфолого-синтаксичного характеру, якою є спосіб його вираження. З цього погляду підмет буває простий і складений. Простий підмет виражається синтетично, а складений — аналітично. Основним засобом вираження простого підмета є іменник у називному відмінку. З-поміж іменників вирізняються первинні іменники, власне-іменники, і вторинні іменники, невласне-іменники, тобто субстантивовані слова та інші елементи, вжиті у значенні іменника, пор.: А чогось так сичі Розридалися в лузі (ТІ. Тичина); / сонний гриб в смарагдовій куфайці дощу напився і за день підріс (Л. Костенко) ; А двоє стояли перед собором, розглядали при місяці споруду (О. Гончар); Гучне «ура» підхопило Орлюка, підживило його сили (О. Довженко). Частковій синтаксичній субстантивації підлягає також інфінітив, переміщуючись у типову для іменника підметову позицію: Після зими, після холодів білити хати — найкраще свято у селі (Є. Гуцало). Складений підмет як головний член речення, Що складається з двох або більше елементів, являє собою синтаксично нечленовану, цілісну сполуку. Найчастіше в цій позиції виступають кількісно-іменникові сполуки і сполуки іменника (займенникового іменника) у називному відмінку з іменником (займенниковим іменником) в орудному відмінку з прийменником з: Говорили-балакали дві верби за селом (Б. Олійник); Розмовляли ми з тобою Сердечно й просто (М. Рильський). Особливий різновид складеного підмета становлять сполуки, жоден елемент яких не е формою називного відмінка,— сполуки кількісного числівника у знахідному чи родовому відмінку з прийменниками понад, близько, до та іменника в родовому або знахідному відмінку: Понад п'ятдесят студентів вітало ювіляра; Близько двадцяти осіб стояли біля будинку. Складеними підметами виступають переміщені з позиції іменного складеного присудка в позицію підмета і відповідно трансформовані сполуки, до складу яких входить іменник здебільшого у формі орудного відмінка та інфінітив дієслова-зв'язки бути, ставати, залишатися і под.: Стати переможцем, залишитися ним, втримати таку честь було його давньою мрією (В. Собко). В усіх випадках складені підмети, вжиті не в формі називного відмінка, пристосовуються до позиції останнього, грунтуються на ній, тобто заміщають позицію називного відмінка як спеціалізованої підметової форми.

На особливу увагу заслуговує кличний відмінок у функції підмета. В українському мовознавстві панівним є погляд, згідно з яким клична форма не виступає в ролі члена речення. Проте в спонукальних реченнях у кличного відмінка наявні ті самі ознаки (двобічний зв'язок із присудком, наявність типових для предикативного зв'язку елементів форми координації); що й у називного відмінка як найтиповішої підметової форми, пор.: Воздай їм, Господи, за есе, за есе, за есе! (Є. Маланюк); Радуйся, дівчино, разом зі мною Сонцем і ясною голубизною, Ласкою леготу, листям на кленах, Білою стежкою в травах зелених (Д. Павличко); О, не тривожте, люди, його прах! (Л. Костенко) і Мати ридає над морем на кручі (Т. Осьмачка).

У сукупності двоскладних речень маємо конструкції з лексично не вираженим підметом. Синтаксична наявність такого головного члена не зумовлюється ситуацією або контекстом, а випливає з внутрішньої будови відповідного ізольованого двоскладного речення, підтверджується синтаксичними зв'язками в реченнях із лексично вираженими підметами. Лексично не виражений підмет, зумовлений позиційною структурою двоскладного речення» і закріплений у синтаксичній системі мови, є типовим нульовим підметом. Конструкції з нульовими підметами належать до еліптичних конструкцій. Ці конструкції, У яких закріпилося нульове вираження підмета, переважні зараховують до односкладних означено-особових, неозначено-особових і узагальнено-особових речень. За підставу кваліфікації зазначених конструкцій як двоскладних править наявність суб'єктної синтаксеми, зумовленої валентністю відповідного предиката, з одного боку, і потенційна можливість функціонування суб'єктної синтаксеми тільки у формі називного відмінка власне-іменників або займенникових іменників, з другого боку. Найчіткіше позицію підмета сигналізують присудки так званих означено-особових речень. Тут присудок семантико-синтаксичною валентністю і морфологічними показниками особи й числа вказує на підмет у формі називного відмінка і певних формах особи та числа: Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять (Л. Костенко); Отак пройду крізь твій великий подив, не зачеплюсь об лагідні слова (Л. Костенко); Мрієм про дні прийдешні (Д. Павличко); Виходимо з двору вдосвіта (Григір Тютюнник). Менш виразні показники потенційного підмета маємо у неозначено-особових реченнях, для яких характерна форма третьої особи множини присудка. Така форма засвідчує не одну, а декілька можливостей поєднання дії, процесу або етану з суб'єктом, тобто суб'єкт мислиться неозначено. У неозначено-особових реченнях акцентується увага на дії, процесі або стані, особу відсунуто на задній план: Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку (О. Гончар); Забули пісню (Д. Павличко); Обвінчали геніїв лавром (Л. Костенко). За необхідності конструкції з лексично не вираженим підметом, що співвідноситься з неозначеною особою, можна трансформувати у конструкції з лексично вираженим підметом, де відбувається заміщення нульової позиції підмета неозначеними займенниковими іменниками типу хтось, дехто і заміна присудкової форми множини третьої особи формою однини, пор.: Закільцювали птаха (Д. Павличко) Хтось закільцював птаха. Нульовий підмет наявний і в узагальнено-особових реченнях, у яких дія, процес або стан стосується будь-якої особи, взаємопов'язаний із підметом присудок звичайно виражений дієсловом у формі другої особи однини та множини теперішнього й майбутнього часу, а також наказового способу: Ложку-за вухо не занесеш (Народна творчість); Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких! (О. Гончар); За правду й за народ ставай життям (Д. Павличко). Узагальнено-особові речення з нульовим підметом взаємодіють із формально-синтаксичним варіантом цих речень — узагальнено-особовими реченнями з підметом, вираженим займенниковими іменниками ти, ви, усякий, кожен, ніхто та іншими, пор.: Чорну душу милом не відмиєш (Народна творчість) Чорну душу милом ти не відмиєш; Чорну душу милом ви не відмиєте; Чорну душу милом ніхто не відмиє.

Роль підмета можуть виконувати речення, що вживаються, зокрема, як назва твору чи взяті з нього висловлення: «І вражою злою кров'ю волю окропіте» — з дитинства знайомі слова... (О. Гончар).

У традиційному вченні про члени речення поширене розуміння підмета як компонента з семантико-синтаксичною функцією суб'єкта. Проте семантико-синтаксична функція суб'єкта, що визначається на основі семантико-синтаксичних відношень, відображає явища позамовної дійсності і не має нічого спільного з формально-синтаксичною функцією підмета, зумовленою синтаксичним (предикативним) зв'язком, а отже, спрямованою у внутрішню структуру мови. Інша річ, що спостерігається певна співвідносність між функціями обох рівнів. Це виявляється в тому, що в позиції підмета у типових випадках перебуває суб'єктна синтаксема. Подібні взаємозв'язки синтаксеми і члена речення не є абсолютною закономірністю, оскільки в позиції підмета можуть виступати синтаксеми первинної несуб'єктної природи. Пор. синтаксеми з типовим у позиції підмета суб'єктним значенням і синтаксеми із значенням об'єктним, інструментальним, значенням процесу тощо, які набувають у позиції підмета суб'єктних відтінків: Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди (Т. Шевченко); Людина знівельована юрбою (Л. Костенко); Перо моє пісні мережить (П. Тичина); Працювати для такого народу, як наш,— це і радість, і честь (О. Гончар).

Відповідно до власних диференційних ознак підмета і його співвідношень з іншими синтаксичними компонентами можна подати таку узагальнену характеристику цього головного члена речення:

а) підмет входить у структурну схему елементарного з формально-синтаксичного погляду простого речення;

б) перебуває з присудком у предикативному (двобічному) зв'язку;

в) поєднується з присудком формою предикативного зв'язку — координацією;

г) виражається в типових випадках спеціалізованою відмінковою формою — називним відмінком іменника;

д) співвідноситься з найпоширенішою для його позиції суб'єктною синтаксемою;

е) у типових випадках збігається з позицією теми (даного) при актуальному членуванні речення і займає місце перед присудком.

Позиція присудка, як і позиція підмета, не може визначатися сама по собі, вона визначається тільки щодо позиції підмета. Диференційними синтаксичними ознаками присудка є ядерність (головний член речення), взаємозалежний зв'язок із підметом (член речення, поєднаний предикативним зв'язком), вираження синтаксичних реченнєвих категорій часу й модальності. Диференційні синтаксичні ознаки присудка є його постійними синтаксичними характеристиками на противагу ознакам, підпорядкованим синтаксисові, морфологічним, змінного характеру. Порівняно з підметом присудкові притаманна набагато більша морфологічна розгалуженість. Він в українській мові виражається особовими формами власне-дієслова, а також інфінітивом, формами називного, орудного, знахідного і родового безприйменникового відмінків іменника, формами всіх непрямих відмінків іменника з прийменниками, називним і орудним відмінками прикметника, прислівниками тощо, які за допомогою аналітичної синтаксичної морфеми-зв'язки переводяться в типову для дієслова присудкову позицію. Проте в сукупності граматичних форм особові форми власне-дієслова виступають засобами найвищого рангу, або спеціалізованими на вираженні присудка морфологічними засобами.

Важливим показником функціонування присудка як елемента формального синтаксису є його взаємозв'язки зі співвідносними елементами інших ярусів синтаксису — семантичного і комунікативного. Співвідношення трьох ярусів синтаксису виявляється в тому, що синтаксеми із значенням дії, процесу і стану мають своєю сильною позицією позицію присудка, а рема як елемент комунікативного синтаксису часто збігається з позицією присудка. Проте подібне спрямування мовної структури на збіг позицій указаних елементів руйнується в багатьох випадках мовленням, що вимагає розрізняти одиниці й показники різних рівнів синтаксису. Про нетотожність синтаксем. і членів речення формально-синтаксичного різновиду свідчить, зокрема наявність у позиції присудка синтаксем із значенням дії, стану, якісної ознаки, субстанціальних синтаксем тощо, пор.: Уже Степан із криниці Коня напуває (Т. Шевченко); Ти сумуєш? (Г. Чупринка); Тут люди приязні (М. Рильський); Людина без мови то глина безлика, Без'язика отара овець (В. Забаштанський).

Відповідно до вихідної частиномовної належності всю сукупність присудкових форм можна об'єднати у три типи — дієслівний, іменний і прислівниковий, перший з яких є визначальний. Морфологічна диференціація присудка ще більше конкретизується У морфолого-синтаксичному плані, у поділі присудка залежно від способу вираження синтаксичних категорій часу й модальності на простий, складений і подвійний (складний). Останній з різновидів є комбінацією простого дієслівного та іменного складеного присудків.

Простий присудок із морфологічного боку включає власне-дієслова й усічені незмінні елементи дієслівного характеру. Простий дієслівний присудок являє собою найтиповішу форму присудка. Особові форми дієслова, виражаючи власне-дієслівні категоріальні значення часу і способу та маючи морфологічну закріплені невласне-дієслівні категорії особи, числа та роду, найбільшою мірою пристосовані до виконання ролі присудка і реалізації синтаксичного зв'язку з підметом. Простий дієслівний присудок виступає у формах теперішнього, минулого й майбутнього часу, а також у формах наказового та умовного способу: Співає стежка На город. Гарбуз під парасольками Про сонце думає (П. Тичина); Знову Біблія літа розкрила Сторінки заколосених піль (Є. Маланюк); Ти іще накличешся в тривозі І навиглядаєшся вночі! (А. Малишко); Буду різьбить на чорному камні Ночі багрові, буйні бої, Спогади милі, свіжі і давні, Очі, уста і руки твої (А. Малишко); Засни ж, моє серце! (Г. Чупринка); Жалій мене, звіздарю! (Я. Костенко); Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста (Л. Костенко); 3 ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе (Т. Шевченко). З-поміж цих дієслівних форм форма наказового способу поєднується з називним (аналітична форма наказового способу з морфемами-частками хай (нехай), рідше синтетична його форма) і кличним відмінками в ролі підмета, а форма майбутнього часу вирізняється своїм часово-способовим спрямуванням, тобто вона є перехідною формою між категорією часу і способу. До простого власне-дієслівного присудка прилягають форми простого присудка, виражені усіченими незмінними формами дієслівного характеру (бах, блись, скік, стук, хап і под.): Голка все блись, блись... (Леся Українка); Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і — кричи, свисти! (Г. Тютюнник) ; Нахилилась до Віталика і в темряві раптом хап! його за руку (О. Гончар). Для усічених незмінних форм характерне вузьке функціонування — сфера усного мовлення, до того ж вони обмежені функцією минулого часу з додатковим відтінком інтенсивності дії. Незмінні форми дієслівного характеру належать до омонімічних особових форм, які набувають відповідної особової визначеності у сполученні з займенниковими іменниками або власне-іменниками.

Дієслівний складений присудок являє собою аналітичну сполуку, що складається з основної і допоміжної частин. В основній частині відбито лексико-семантичний зміст присудка, а на допоміжну частину припадають вираження модально-часових значень і модифікація лексичного значення основної частини. Ядро дієслівного складеного присудка становить інфінітив, який супроводжується допоміжними елементами: особовими формами фазових і модальних дієслів, присудковими прикметниками з модальним значенням. Допоміжні фазові дієслова починати, братися, заходжуватися, стати, продовжувати, закінчувати, переставати, припиняти та інші вказують на початок, продовження, кінець дії, процесу чи стану:, Люди На мене почали недобре поглядати (Д. Павличко); Дівчина здіймає кужілку і знов береться прясти (Леся Українка); Надія більше й слова не сказала, їсти заходилася готувати (Є. Гуцало); Через півгодини майдан став наповнятися людьми (Г. Тютюнник); Мариня продовжувала готувати сніданок (Ірина Вільде); Я перестав тебе шукать (Д. Павличко). Допоміжні модальні дієслова могти, мусити, мати, зуміти, намагатися, сміти і подібні позначають необхідність, можливість, бажаність дії, процесу чи стану: Лише рідні після розлук Зустрічаються потиском рук і не можуть нічого сказати (П. Воронько); Не лікар, не чаклун, а рідна мова Вернути може до життя мене (Р. Гамзатов); Але от тепер мусила наступити якась зміна (Г. Хоткевич); — Я маю комусь зменшувати горе (М. Стельмах); Даремно Я намагавсь тебе знайти в тісняві (Д. Павличко). Модальні предикативні прикметники повинен, змушений, зобов'язаний, здатний, спроможний, схильний, ладен, рад та інші є граматичними еквівалентами допоміжних модальних дієслів і виражають, подібно до модальних дієслів, модальну модифікацію дієслівного складеного присудка: Один дядько повинен був, на самоті, поратися й коло слабої, й коло хазяйства (М. Коцюбинський); Замордований її ревнощами, змушений був чкурнути з села (О. Гончар); Я ж кохати і кохатись Рад до власного сконання (М. Вороний). Предикативні модальні прикметники відрізняються від модальних дієслів відсутністю морфем на позначення синтаксичних категорій часу й модальності, унаслідок чого вони потребують дієслова-зв'язки бути, яка є синтаксичною аналітичною морфемою, спеціалізованим аналітичним засобом вираження граматичної дієслівності.

На противагу дієслівному складеному іменний складений присудок має іншу сукупність складників аналітичного комплексу. Крім того, він виявляє більшу різноманітність їх морфологічного варіювання. Іменний складений присудок може бути виражений іменем будь-якої форми у сполученні з особовими формами дієслова-зв'язки Повнозначне слово (ім'я) є основною частиною іменного складеного присудка, тоді як дієслово-зв'язка сигналізує про вживання імені у присудковій функції і виражає часово-модальне значення аналітичної предикативної сполуки. До власне-зв'язок належать дієслова бути, становити, являти собою, які виконують суто граматичну роль і позбавлені лексичного навантаження. Невласне-зв'язки типу ставати, залишатися, лишатися, зоставатися, виявлятися, називатися, вважатися, здаватися, виконуючи зв'язкову-функцію, доповнюють лексичне значення предикативного імені додатковими смисловими відтінками.

У функціональному плані найближчими до дієслівного присудка є іменні складені присудки, основним елементом-яких виступають прикметники та дієприкметники. Характерно, що прикметникова і дієприкметникова частина має лише дві форми вираження — форми називного й орудного відмінків: Подібна ж та бабуся До матері моєї (Д. Павличко); Цінність знахідки очевидна (Григір Тютюнник) ; Ніч осяяна цвітом яблуні, Затуманена, мов роса (Д. Павличко); Була коса русява, А стала біла-біла (Д. Павличко); Ісус Христос розп'ятий був не раз (Л. Костенко); Плач ставав дужчий та дужчий (В. Винниченко); Легкі і прозорі Стали печалі й турботи (Д. Павличко); Маленький хлопчик став дорослим (Л. Костенко); Всі заборони й каземати виявились безсилими перед поетовим словом, перед його всепроникаючою правдою (О. Гончар)'.

Морфологічне різноманіття виявляють іменні частини присудка, виражені відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменника. З-поміж сукупності відмінкових і прийменниково-відмінкових іменникових форм в іменній частині складеного присудка найбільше поширення мають називний та орудний безприйменникові відмінки і знахідний із прийменником за, які стали спеціалізованими формами для вираження іменникового присудка. Зазначимо, що три названі форми можуть взаємозамінюватися, тобто вживатися в однакових лексичних умовах. Вибір однієї з трьох іменникових форм зумовлюється не формально-граматичними чинниками, а їх специфічною семантикою. Називний стосується постійної ознаки предмета, орудний безприйменниковий і знахідний із прийменником за — непостійної або нехарактерної ознаки, пор.: Левко був хліборобський син (М. Рильський); / кожна книжечка мала Безсмертя проявом була (М. Рильський); Ясько за пастушка був саме того літа... (М. Рильський). Певну роль у використанні основних присудкових іменникових форм,

У їх граматичному розподілі відіграє характер дієслова-зв'язки. Наприклад, нульова зв'язка викликає закономірну появу іменної частини у формі називного відмінка, а зв'язки типу ставати, виявлятися, залишатися, робитися, вважатися закріпилися в аналітичних сполуках із формою орудного відмінка: Сама доба — глухий Бетховен (Є. Маланюк); Сухі гілки це вже вінок терновий (Л. Костенко) ; Натхнення — то гроза (Д. Павличко); Пісня — предків біль. Вишневоокі мальви — як дівчата (Д. Павличко); Поет всюди залишається господарем свого настрою... (О. Гончар); Обсипана рожевим світлом, свіжа та гарна, Настя здавалася запашною трояндою (М. Коцюбинський). Називний відмінок використовуємо також тоді, коли в іменній частині маємо порівняльні елементи типу як, мов, немов, наче, неначе: Кожен новий фільм як заповіт (О. Гончар); Місяць на сивій скелі — наче бетону відро (Д. Павличко). Безприйменниковий знахідний відмінок уживається тільки при дієсловах-зв'язках становити, являти собою: Усі ці роки його розум був захоплений війнами. Вони становили духовний клімат його епохи (О. Довженко); Загальна синтаксична структура слов'янського речення являє собою складну систему формальних відношень (О. Мельничук).

В українській мові витворилася ускладнена модель іменного складеного присудка, де поєднуються окремі елементи дієслівного складеного присудка з дещо видозміненим із формального боку іменним складеним присудком. У допоміжній частині в них наявні особові форми фазових і модальних дієслів, модальні предикативні прикметники з дієслівною зв'язкою, а проміжне місце між допоміжною частиною дієслівного складеного присудка та іменною частиною іменного складеного присудка займає тут дієслово-зв'язка, перетворене на інфінітивну форму. У цьому комплексі синтаксичні категорії часу й модальності перебрала на себе ускладнююча іменний складений присудок частина — допоміжне дієслово фазової або модальної семантики (а також модальні предикативні прикметники з дієсловом-зв'язкою бути); Справа починала бути поганою (М. Коцюбинський); Поет не може бути власністю (Л. Костенко); Поезія повинна бути чиста (Ю. Збанацький).

З іменною частиною іменного складеного присудка зближується неозначена форма дієслова. її можна зарахувати до іменних частин. Для цього є такі підстави: по-перше, іменна частина-інфінітив тут поєднується з дієсловом-зв'язкою бути, яка не використовується в Дієслівно складеному присудку; по-друге, частина вживань інфінітива стосується напівморфологізованого ступеня синтаксичної субстантивації. Отже, згідно з поданими міркуваннями інфінітивна частина з дієсловом-зв'язкою бути являє собою граматичну периферію іменних частин іменного складеного присудка, а не елемент дієслівного складеного. Найчастіше іменний складений присудок з інфінітивною іменною частиною утворює з інфінітивним підметом симетричні синтаксичні конструкції, напр.: Посадити деревце — залишити про себе найкращу пам'ять (В. Стус).

Прислівниковий складений присудок утворюється внаслідок транспозиції прислівників у синтаксичну сферу дієслова. Ця транспозиція здійснюється за допомогою аналітичних синтаксичних морфем, тобто дієслів-зв'язок. Незмінний прислівниковий компонент функціонує як присудок саме завдяки дієсловам-зв'язкам, найтиповішою з яких є зв'язка бути. Прислівниковий складений присудок використовуємо за умови, якщо в позиції підмета виступає неозначена форма дієслова, напр.: Нам нелегко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому, Через ніч, прожекторів мечі, В битві, в сні. у підступах, в облозі (А. Малишко); Йти стало важче (Григір Тютюнник).

Подвійний (складний) присудок складається з дво повнозначних слів з різним ступенем увиразнення присудковості. Здебільшого це дієслова із значенням руху чи іншої дії в поєднанні з прикметниками і дієприкметниками. Синтаксичні категорії часу й модальності виражаються особовими формами дієслова, вони поширюються також на другий складник подвійного присудка — прикметникові і дієприкметникові форми, позбавлені морфологічного вираження цих категорій. Найчастіше сполуки п<Р двійного присудка охоплюють дієслівні предикати дії і прикметникові чи дієприкметникові предикати стану: Я йду, іду — Зворушений (П. Тичина); А мати ридає на скелі самотня (Т. Осьмачка); Сонце заходить криваві червоне (О. Довженко); Я сорочку знайду вишиванку надіну, як хлопчик, радий. По барвінку піду на світанку Молодий, молодий, молодий! (А. Малишко).

Крім розглянутих вище лексично виражених різновидів присудка, в українській мові функціонують нульові форми присудка в еліптичних реченнях. Нульовий присудок в еліптичних реченнях визначається поза мовленнєвою ситуацією чи контекстом, оскільки наявність лексично не вираженого головного члена випливає із формально-синтаксичної будови даних конструкцій, із синтаксичного зв'язку лексично вираженого другорядного члена речення з нульовим присудком. Еліптичні речення з нульовим присудком самодостатні і співвідносні з повними двоскладними конструкціями. У зв'язку з відсутністю лексично вираженого присудка наявність другорядних членів речення, залежних від нього, є обов'язковою. Ці другорядні члени, а також взаємозалежний з нульовим присудком підмет є найважливішими показниками синтаксичної своєрідності еліптичних речень. Зазначимо,- що не всім семантичним групам присудка властивий нульовий варіант функціонування. Нульові присудки здебільшого поширюються на дві семантичні групи дієслів — дієслова з локативною семантикою (семантикою перебування, місцезнаходження) і тісно пов'язані з цією семантичною групою дієслова із значенням руху, які об'єднують у собі значення дії та локативне значення. Поширеними є речення з нульовими присудками, що виражають значення перебування, місцезнаходження. У цих реченнях використовується здебільшого нульова форма дієслова бути, а також інші семантично споріднені з ним локативні дієслова. Залежні від нульового присудка локативні синтаксеми звичайно виражаються прийменниково-відмінковими формами і морфологізованими прислівниками: Над суходолом сизий дим юги Та — часом — вихор чорної свободи (Є. Маланюк); Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений (Остап Вишня) ;. На мостах калинових калинові знамена (Д. Білоус); А навколо хлібороби міднолиці, Висока синь і золоті жита (Є. Маланюк). Другу групу нульових присудків становлять лексично не виражені дієслова із значенням руху. Наявність нульового присудка увиразнюють локативні синтаксеми переважно у функції кінцевого пункту руху: А тут і Чіпка в хату (Панас Мирний); А сиротині — сонечко в руки яблуком спілим (А. Малишко). Відсутність лексично вираженого дієслова-присудка із значенням руху нерідко надає конструкціям відтінку швидкості, стрімкості, інтенсивності дії.

Розглянувши різновиди присудка, вкажемо на загальні диференційні синтаксичні ознаки цього головного члена речення у його співвідношеннях з іншими синтаксичними й морфологічними явищами. Отже, присудок має такі ознаки:

а) входить у структурну схему елементарного з формально-синтаксичного погляду простого двоскладного Речення;

б) перебуває з підметом у предикативному зв'язку (взаємозв'язку, двобічному зв'язку);

в) поєднується з підметом формою предикативного зв'язку — координацією;

г) виражає реченнєву синтаксичну категорію предикативності (категорії часу і модальності);

д) має спеціалізовану морфологічну форму вираження — дієслівні особові форми;

е) у системі мови співвідноситься з предикатними синтаксемами у функції дії, процесу тощо;

є) у типових випадках співвідноситься з ремою (новим у повідомленні) при актуальному членуванні речення і займає лінійну позицію після підмета.

Не всім простим реченням української мови притаманна двоскладна формально-синтаксична будова, репрезентована двома головними членами речення підметом і присудком. Периферію простого речення становлять односкладні речення, формально-граматичним центром яких є не диференційований на підмет або присудок головний член речення. Отже, специфіку формально-синтаксичної структури односкладних конструкцій становить наявність тільки одного головного члена речення. Можна якоюсь мірою стверджувати, що предикативний зв'язок в односкладних реченнях виявляється в усіченому (згорнутому) вигляді, на що вказують специфічне морфологічне оформлення ядерного компонента і послідовне вираження ним синтаксичних категорій часу й модальності. У своїх внутрішніх межах односкладні речення розрізняються насамперед синтаксичною і морфологічною якістю головного члена. За синтаксичними характеристиками слід виділити прості і складені головні члени односкладного речення.

Простий головний член односкладних речень відповідно до своєї морфологічної сутності поділяють на дієслівний та іменниковий. Найтиповішу морфологічну групу головного члена односкладних речень складають безособові (одноособові) форми дієслів. Це форми третьої особи однини, доповнювані в минулому часі й умовному способі показниками середнього роду, напр.: Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку (Григір Тютюнник); В степу запахло розворушеною лемешами землею (Григір Т купон; ник); В деяких вікнах світилося (Б. Харчук). До другої морфологічної групи простого головного члена односкладних речень належать форми інфінітива без частки-морфеми би (б) та форми інфінітива з часткою-морфемою би (б)* Диференційною граматичною ознакою цих інфінітивних форм є їх абсолютна синтаксична незалежність. Вони становлять формально-синтаксичну вершину односкладних речень: Минулої війни окопи Не проорать, не заорать (Є. Маланюк); По яких ще дорогах шукати причинної долі? (Є- Маланюк); Може, в дальнюю дорогу послать солов'я (А. Малишко); Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стельмах). Дієслівний простий головний член односкладних речень співвідносний із присудком, а іменниковий простий головний член — з підметом. Основний різновид простого іменникового головного члена складають іменники в називному відмінку, напр.: Небо. Вітер. Степ без краю... (Г. Чупринка); Кремінь. Бронза. Залізо. Радіо. Сталь (Є. Маланюк); Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада (Л. Костенко). Простий іменниковий головний член виражається також кличним відмінком: — Катерино! — Іду! (О. Довженко); — Синочку!!! (Б. Олійник).

Складений головний член односкладних речень має два основні різновиди: дієслівний і прислівниковий. Дієслівний різновид являє собою сполуку інфінітива безособових (одноособових) дієслів та допоміжних фазових дієслів, а також предикативні віддієприкметникові форми на -но, -то з дієсловом-зв'язкою бути: Надворі почало розвиднюватися (Григір Тютюнник); А в грудях у парубка немов теж струну натягнено одиноку (А. Головко); Враз було вбито всі хлоп'ячі мрії (О. Донченко). Ще більше ускладнення виявляють сполуки інфінітива з модальними словами типу варто, можна, потрібно, треба, необхідно, слід і дієслівною зв'язкою бути: Людей і долю проклинать не варто, їй-богу (Т. Шевченко); На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками (Григір Тютюнник) ; Необхідно було трохи постояти (А. Головко). Складений прислівниковий головний член представлений предикативними прислівниками в поєднанні з дієсловами-зв'язками бути, ставати та ін.: Колись там весело було (Т. Шевченко); Стає затишно, сумно і солодко (В. Винниченко) ; Дуже мені легко. Дуже мені трудно (Л. Костенко); Вже не видно з-за ялиць Жодного ягняти (Д. Павличко). Складений прислівниковий головний член односкладних речень грунтується на безособових (одноособових) дієсловах, відтворюючи дієсловом-зв'язкою типову для них третю особу однини, й також у деяких випадках форму середнього роду.

Головний член односкладного речення має такі диференційні синтаксичні і морфологічні ознаки:

а) входить у структурну схему елементарного простого односкладного речення як єдиний його головний член;

б) містить у собі модально-часову характеристику речення;

в) співвідноситься з присудком або підметом двоскладного речення;

г) виражається спеціалізованими морфологічними формами — безособовими (одноособовими) дієсловами, називним відмінком іменника, предикативними прислівниками.

Використана література:

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник.— К., Либідь, 1993.— 368 с.

2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992. С. 63—193.

3. Іваницька Н. Л. Двоскладне речення в українській мові. 1986. С. 58—119.

4. Мухин А. М. Структура предложений и их модели. Л., 1968. С. 108-156.





Реферат на тему: Класифікація членів речення на основі синтаксичних зв'язків. Головні члени речення (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.