Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Іменник як частина мови (реферат)

Зміст
 
І.Загальна характеристика іменника як частини мови.

ІІ.Лексико-граматичні категорії іменника.

1. Категорія роду.

2. Категорія істоти – неістоти.

3. Категорія власних – загальних назв.

4. Категорія конкреності – абстрактності.

5. Матеріально-речовинні іменники.

6. Категорія збірності. Одиничні іменники.

7. Категорія числа.

8. Категорія відмінка іменників.

ІІІ.Поділ іменників на відміни і групи.

ІУ. Уваги до відмінкових закінчень іменників ІІ відміни чоловічого роду у родовому відмінку.

У. Відмінювання власних назв.

УІ. Відмінювання іменників pluralia tantum.

УІІ. Невідмінювані іменники.

 

І. Загальна характеристика іменника як частини мови

Іменниками називають слова, які виражають предметність, тобто означають предмети або зображують будь-які явища як предмети, і характеризуються певними граматичними ознаками, що оформлюють цю предметність.

Лексичне значення іменників полігає у вираженні предметності. Кождний іменник, залежно від свого конкретного значення, виражає опредмечене поняття. Іменники часто називають:

· Конкретні предмети (кімната, олівець, дерево, сіль);

· Живих істот (хлопець, кішка, заєць, риба, муха);

· Опредмечені ознаки (пильність, завзяття, хоробрість);

· Абстрактні поняття (дружба, перемога).

Серед повнозначних частин мови іменник найбільше протистоїть дієслову і прислівнику; прикметник, займенники і числівники є лише окремими підгрупами слів, що разом з іменниками становлять клас імен.

Іменники об'єднуються з займенниками, прикметниками і числівниками деякимим семантичними рисами (нездатність виражати ознаки ознак, процеси) і зв”язаними з цим синтаксичними функціями, наявністю паралельних морфологічних категорій (рід, число, відмінок) і спільністю походження. У класі імен від решти частин мови іменники відрізняються семантикою (вираження предметності, а не ознак), синтаксичними особливостями (основна функція – виражати підмети і додатки), специфічними особливостями вираження категорії роду, числа і відмінка.

Різноманітні значення іменників становлять одну категорію предметності завдяки їх специфічному граматичному оформленню.

До найвиразніших граматичних ознак іменника належать категорії роду, числа, відмінка, певні словотворчі засоби. Кожний іменник належить до чоловічого, жіночого або середнього роду (виняток становлять іменники, що вживаються лише в множині), вживається в одинині або множині, виступає в одній з відмінкових форм.

Синтаксичні особливості іменників виявляються у способах їх граматичного зв”язку з іншими словами в словосполученні і реченні та в їх здатності виступати в ролі певних членів речення.

Синтаксичною особливістю іменників є їх здатність бути означуваними всіма повнозначними частинами мови (входити з ними в атрибутивні відношення): прикметниками (багата країна), займенниками (наш сусід, ця ялинка), числівниками (двоє молодят), зрідка прислівниками (купання взимку), дієсловами (спроба втікати). Однак звичайними для іменника і дієслова є предикативні стосунки (дівча радіє).

Як частина мови із значенням предметності, іменники в реченні найчастіше бувають підметами (у формі називного відмінка) ідодатками (у формі непрямих відмінків); можуть виступати іменною частиною складеног оприсудка (у формі називного або орудного відмінка); прикладкою (у називному чи непрямих відмінках); обставиною, звертанням.

ІІ.Лексико-граматичні категорії іменника Категорія роду

Граматичний рід становить категорію, яка разом з іншими категоріями виявляє морфологічну природу іменника, є засобом вираження предметності, однією з визначальних граматичих особливостей його як частини мови.

Граматична категорія роду іменників виявляється у тому, що вони розділяються на 3 групи за особливими семантико-граматичними або тільки граматичними ознаками:

- іменники чоловічого роду (Михайло, ліс, батько, край, Микола, суддя);

- іменники жіночого роду (жінка, веселка, праця, радість, злість, кров, любов, мати);

- іменники середнього роду (болото, золото, поле, море, весілля, вміння, хлоп”я, ягня, ім”я).

Рід – одна з найбільш істотних морфологічних ознак іменника. На відміну від категорій роду прикметників, займенників, числівників, ріж іменників є синтаксично незалежним. Засобами вираження роду є:

- закінчення;

- суфікс (автор - авторка);

- лексичні засоби (чоловік – жінка, брат - сестра);

- синтаксичні засоби (Виступив(ла) Петренко);

До чоловічого роду належать:

- більшість іменників, які в називному відмінку мають чисту основу, а в родовому відмінку – флексії –а(-я); -у(-ю): віл, чай;

- частина іменників на –а(-я), що лексично вказують на чоловічу стать (суддя, Микола);

- окремі іменники на –о (Павло, батько, Дніпро).

До жіночого роду належать:

- іменники, які в називному відмінку однини закінчуються на -а(-я), в родовому – на –и, -і, -ї, в орудному – на -ою, -ею, -єю: (долина, пісня, акація);

- іменники, що в називному відмінку мають чисту осову, а в родовому закінчення –і, в орудному – ю (ніч, піч) та іменник "мати”.

До середнього роду належать:

- іменники, які в називному відмінку одини закінчуються на –о, -е, а в непрямих відмінках флексії співпадають із закінченнями –о, -е, а в непрямих відмінках флексії співпадають із закінченнями чоловічого роду (дворище, весло);

- іменники, що в називному відмінку закінчуються на –я (після подовжених приголосних), а в орудному відмінку закінчуються на –ям (провалля, роздоріжжя);

- іменники, що в називному відмінку мають закінчення –а(-я), а в непрямих відмінках набувають суфікс –ат, -ят, -ен (лоша, курча, ім”я).

Слід розрізняти значення роду в назвах істот і неістот.у назвах істот воно пов”язане зі статтю не лише формально, а й за смислом. У назв неістот значення роду формальне, тут слова однієї смислової групи належать до різних родів (дні тижня, назви металів). Назви осіб за професією чи характером діяльності (староста, суддя) хоч і мають закінчення іменників жіночого роду, проте належать до іменників чоловічого роду.

Це пояснюється тим, що ці посади займали чоловіки. З цих же причин іменники слюсар, токар, шофер, професор – чоловічого роду. На сучасному етапі розвитку мови від іменників на позначення професії чи роду діяльності можна утворити жіночий рід – вчителька, директриса, поетеса.

Рід абревіатур проступає прозоро у відмінюванні. У невідмінюваних абревіатур рід визначається за основним іменником (УРЕ – жін.р., НЛО – ч.р., АЕС – жін. р.). Абревіатури, утворені з початкових звуків належать до чоловічого роду (КАМАЗ, вуз).

Рід невідмінюваних іменників

1. Назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, ця леді;

2. Назви тварин мають чоловічий рід: цей поні, цей какаду, цей колібрі (можливий і поділ на роди залежно від статі);

3. Назви неістот належать переважно до середнього роду (це кашне, це депо);

4. Власні назви належать до того самого роду, що й позначувані ними загальні назви (місто, озеро, ріка, країна, республіка) (прекрасне Баку (місто), велична Кіліманджаро (гора), вся Перу (републіка)).

У більшості іменників граматичних рід не мотивований. Це стосується головним чином неістот. У сучасній українській мові рід іменників – неістот не зв'язаний з семантикою.

Подвійний рід іменників

Ряд іменників в українській мові в одній і тій же формі може вживатися із значенням двох родів – чоловічого і жіночого, чоловічого і середнього, жіночого і середнього.

Іменники подвійного роду – це переважно емоційно забарвлені суфіксальні лексеми, що, називаючи істоту (найчастіше особу або персоніфікований предмет), указують на певну її ознаку. Вони належать переважно до сфери розмовної, фамільярної мови.

Найбільшу групу становлять іменники зі значенням чоловічого і жіночого роду: бідолаха, горопаха, невдаха, сіромаха, псюха, єхидна, плакса, рева, роззява, сирота, слуга, дружина, сусіда, листоноша і под. Такі слова є іменниками чоловічого або жіночого роду відповідно до статі істоти чи особи, яка ними означається, через те іменниками "спільного роду” їх можна назвати лише тоді, коли вони вжиті поза контекстом. На рід таких іменників у реченні вказує граматичний зв”язок із залежними від них словами (означеннями, присудковими словами та присудками, вираженими дієсловом минулого часу або умовного способу).

Більшість іменників подвійного роду на –а це відносно нові утворення, найчастіше віддієслівні і відприкметникові. Збільшення кількості іменників подвійного роду відбувається шляхом переусвідомлення си переносного вживання (голова зборів) і внаслідок використання колишніх назв чоловічого роду на означення особи жіночої статі (суддя, староста).

Залежно від конкретного змісту подвійне значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Коваленко, Левчук, Вусик і под. Подвійного – чоловічого або середнього роду – можуть бути деякі іменники на –о, що виражають негативні якості особи, причому іменники середнього роду можуть стосуватися осіб обох статей, чоловічим родом виражаються тільки особи чоловічої статі: базікало, забудько, ледащо, незнайко, хлопчисько.

Значення подвійного – чоловічого і середнього, жіночого і середнього роду мають іменники, утворені від назв чоловічого або жіночого роду за допомогою суфікса – ище на означення згрубілості: (такий і таке) вовчище, ставище, дубище, (така і таке) бабище, боляцище, дівчище, ножище, головище, свекрушище. Іменники подвійного – чоловічого і жіночого роду на –ище мають спільну відмінкову парадигму.

Хитання в граматичному роді іменників

В українській мові досить чатсо спостерігається хитання в належності іменників до того чи іншого граматичного роду і, отже, в типі відмінювання. Причини цього хитання в різних групах іменників бувають різні. В одних випадках співіснування парних форм різних родів є давнім, первісним, в інших воно пізнішого походження. Частина пар – варіантів роду – виникла на морфологічній або фонетичній основі, частина з”явилась внаслідок різних шляхів запозичення. У багатьох випадках походження того чи іншого варіанта залишається неясним.

Не в усіх випадках два співвідносні варіанти однаково вживаються в українській мові. Часто один з елементів уживається лише в певній сфері мовлення чи в певному жанрі; раніше вживався, а тепер є анахронізмом; порівняно з іншими є нововведенням, неологізмом, але засвідчується словником, художньою літературою, фольклором. За кожним з варіантів часто закріплюється певна стилістична функція.

1) велика група слів може виступати як іменники чоловічного роду з кінцевим приголосним основи і як іменники жіночого роду із закінченням –а в називному відмінку однини: бідак – бідака, вбивець-вбивця, виплат – виплата, змій – змія, осуд – осуда, птах – птаха, продаж – продажа, ковил – ковила.

2) частина подібних варіантів первісного або давнього походження: жар – жара, хід – хода. Більшість же – утворення пізнішого часу. Певну роль тут відіграла тенденція до утворення віддієслівних іменників чоловічого роду на приголосний , з другого – аналогія до утворень жіночого роду на –а.

3) значна кількість варіантних пар припадає на запозичення з грецької, латинської, французької, німецької та інших мов: арабеск – арабеска, візит - візита, зал – зала, клавіш – клавіша, парасоль- парасоля, салат – салата, туфель- туфля, ідіом – ідіома.

Більшість дублетних утворень має у мові неоднакове застосування:

- частина іменників жіночого або подвійного роду на –а є нормою літературної мови: заблуда, олія, нездара, пудра, дума, тоді як відповідні утворення чоловічого роду на приголосний є раритетними, говірковими (заблуд, олій, нероб, пудер, дум).

- ряд іменників чоловічого роду на приголосний є літературною нормою (гармоніст, намет, осуд, апофеоз, артист, вірш, парад, синонім, тигр, хор, юрист), а дублентні форми на –а є рідкісними, застарілими або діалектними.

4) ряд іменників уживається в чоловічому або середньому роді: жезл - жезло, коромисел – коромисло, терен – терно, безлад – безладдя, вугіль – вугілля, подзвін – подзвіння, полумінь – полум”я.

5) можливі хитання між іменниками жіночого роду на –а та іменниками середнього роду: підстріха – підстрішшя, титла – титло, Ворскла – Ворскло.

6) є іменники, що мають варіанти трьох родів: гонт – гонта, гонтя, перл – перла, перло, плес – плесо, плеса.

7) Хитання бувають між іменниками чоловічого і жіночого роду на приголосний, у яких форма називного відмінка однини збігається: бутель, дрож, купіль, харч.

8) Існують потрійні форми, в яких дві жіночого роду, що мають різні парадигми, і одна чоловічого роду: продаж (ч.р.) – продажа (ж.р.) – продаж (ж.р.)

Категорія істот і неістот

У системі семантико-граматичних категорій іменника виділяють назви істот і неістот.

Категорію істот у сучасній мові становлять назви людей, тварин, птахів, риб, комах, різні демонологічні та міфологічні назви (чоловік, звір, лисиця, птах, сокіл, метелик, черв”як, русалка, лісовик, Венера, дракон, змій, кентавр, сфінкс, мавка).

Категорію неістот виражають назви неживих предметів (стіл, зошит, машина), найрізноманітніших явищ і понять (погода, впертість, мислення, талант) і назви рослинного світу (квітка, ясен, волошка, терен, мох). До назв неістот входять як конкретні, так і абстрактні іменники, іменники на позначення сукупності людей, тварин, птахів (народ, натовп, загін, полк, селянство, студентство, людство, стадо, зграя).

Іменники мрець, покійник, хоч у своєму конкретному значенні живих істот не позначають, однак у мовній пратиці трактуються як належні до категорії істот (бачив мерця, покійника, але труп).

У межах категорій істот-неістот функціонує різнопланова з семантичного погляду група іменників – назв осіб чоловічої і жіночої статі. Особові іменники, у творенні яких першорядна роль належить словотвірним засобам, поділяються на такі спеціалізовані зі значеннєвого погляду конкретніші підгрупи, як:

1) назви за якісними і процесуальними ознаками (активіст, бунтар, переможець, флегматик, грамотій);

2) назви за професією та характером діяльності (учитель, інженер, журналіст, архутектор, хорист, школяр, рибак, городник, стрілок);

3) назви за національністю, місцем проживання (росіянин, киянин, європеєць, степовик). Характерна особливість цих іменників те, що вони є базою для творення назв осіб жіночої статі за допомогою різних суфіксів: -к(а) (бібліотекар - бібліотекарка); -иц(я) (робітник - робітниця); -ух(а), -юх(а) (балакун - балакуха); -ин(я) (герой - героїня); -ш(а) (секретар- секретарша).

Категорія власних і загальних назв

За лексико-граматичними ознаками іменники поділяються на власні і загальні назви. До власних назв належать іменники, що позначають індивідуальні назви осіб або предметів (у широкому розумінні), виділяють їх із якихось загальних категорій.

Загальні назви виступають усталеними узагальненими назвами класів однотипних предметів або явищ.

Вивченням власних імен займається спеціальна мовознавча дисципліна – ОНОМАСТИКА (гр. onomastike (techne) – мистецтво давати імена). Таким чином, іменник належить до розряду власних, якщо він виконує ономастичну функцію.

Ономастика об”єднує вужчі галузі відповідно до тих категорій об”єктів, які носять власні імена:

- Топоніміка (гр. topos – місце, onyma - ім”я) – вивчає назви географічних об”єктів;

- Антропоніміка (гр. antropos - людина, onyma - ім”я) – вивчає імена людей;

- Зооніміка (гр. zoon – тварина, onyma - ім”я) – вивчає клички тварин;

- Астроніміка (гр. astron – зірка, onyma -ім”я)- вивчає назви небесних тіл.

Кожна з цих галузей підлягає внутрішньому поділу. Так, у складі топоніміки виділяють:

1. Назви водних об”єктів (гідроніми) – Десна, Волга, Байкал.

2. Назви поселень, країн, територій, одиниць адміністративно-територіального поділу (топоніми) - Чернігів, Ангола, Словаччина, Полтавщина, Волинь;

3. Назви елементів рельєфу земної поверхні (Ельбрус, Памір, Гобі, Сахара);

4. Назви вулиць, площ, шляхів сполучення (Хрещатик, площа Перемоги).

Завдання антропоніміки – вивчення власних особових назв, основні функціональні типи яких у сучасній українській мові представлені: 1) іменами (Іван, Петро, Ярослав, Надія, Марія, Євгенія); 2) найменуваннями осіб по батькові (патронімічними назвами) (Іванович, Петрович, Іванівна, Петрівна, Олександрівна); 3) прізвищами – родовими спадковими назвами (Шевченко, Петренко, Щербань, Кравець, Коваль, Литвин, Поліщук); 4) окрему групу становлять псевдоніми (Леся Українка, Остап Вишня).

Індивідуалізуючі імена використовуються і для позначення предметів матеріальної і духовної культури:

- Творів літератури і мистецтва (поема Т.Шевченка "Кавказ”, опера Г.Майбороди "Милана”);

- Найрізноманітніших продуктів виробництва (телевізор "Верховина”, торт "Барвінок”);

- Сортів рослин (слива "Ренклод”);

- Державних установ, підприємств, спортивних і творчих колективів (фабрика "Киянка”, спортивне товариство "Буревісник”).

Розподіл іменників на власні і загальні назви не завжди буває чітким. Інколи власні назви можуть переходити в загальні. Це буває тоді, коли ім”я або прізвище людини, а також географічного поняття переноситься наосіб, предмети чи поняття, якимось чином пов”язані з носієм власної назви: донжуан, ловелас, геркулес, ом, ампер, вольт, кольт, маузер, меценат, френч, бостон. Деякі іменники залежно від значення можуть вживатись і як власні, і як загальні назви (Земля (астрономічне поняття) – земля; Сонце – сонце, Місяць - місяць). Таку ж подвійність виявляють назви предметів і понять, які з різних причин переходять у власні назви: орел і Орел (місто), яайка і Чайка (річка), захід і Захід (Західна Європа).

Різниця між власними і загальними назвами з боку парадигматики проявляється у вживання форм числа. На відміну від загальних іменників, власні назви звичайно мають тільки форму однини, або тільки множини: Іван, Оксана, Буг, Альпи, Лубни, Прилуки. Однак штучно й умовно форму множини можна утворити від будь-якої власної назви у випадку позначення різних об'єктів одними й тими ж власними іменами (у класі два Олександри, три Оксани, кілька Петренків). Такі форми множинизустрічаються у мовній практиці: роз'їжджає по Парижах.звичайними є форми множини, коли мова йде про членів сім'ї, роду: сім”я Кайдашів, род Тобілевичів, династія Рюриковичів.

Коли власні назви метафорично вживаються для узагальненого визначення осіб, форми множини теж вважаються звичайними: Шевченки, Гоголі, Геркулеси, Прометеї.

Від власних назв, що мають форму множини, форми однини не утворюються.

Категорія конкретності й абстрактності

Іменники можуть означати істот, конкретні предмети, явища або ж абстрактні поняття.

Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається все те, що людина пізнає за допомогою свої органів чуття (перо, рослина, повітря, степ, берег і под.).

Конкретними також є назви часових одиниць типу день, доба, тиждень, місяць, рік.

Умовно до конкретних відносять назви людей, географічних понять, підприємств, установ, творів: Петро, Крим, Полтава, Прип”ять, "Гайдамаки” (поема).

Абстрактні іменники позначають не власне предмети, об”єкти, а абстраговані, узагальнені, представлені мовою у вигляді предметів ознаки, властивості, дії, процеси, бежпосережньо пов”язані з існуванням конкретних, матеріальних об”єктів. Більшість абстрактних іменників є похідними, тобто утвореними від основ інших частин мови.

До абстрактних належать іменники на позначення:

· Властивостей і ознак (скромність, доброта, геройство, мужність, патріотизм);

· Дій і процесів (біг, спів, горіння, приїзд);

· Почуттів і психічного стану (любов, сум, здивування, захоплення);

· Фізичного стану (хвороба, біль, непритомність);

· Одиниць міри і ваги (кілограм, вольт);

· Численних наукових понять (клімат, швидкість, вічність, функція, дарвінізм);

Граматичні ознаки категорії конкретності й абстрактності виявляються у тому, що на відміну від конкретних назв, група абстактних іменників вживається лише в одинині, але деякі мають тільки множинну парадигму (іменини, заручини, дебати, кошти, фінанси).

Окремі абстактні поняття можуть виражатися формами однини і множини, але не становлять співвідносних граматичних форм: радість – радощі, гордість – гордощі.

Здатність абстрактних іменників до розрізнення форм однини і множини пояснюється тим, що вони позначають такі загальні поняття, які можуть мати часткові, але обов”язково відмінні між собою, нетотожні форми вияву: обов”язок – обов”язки, метод – методи, час – часи, успіх – успіхи, закон – закони. Абстрактні іменники, що мають форми однини і множини, здатні сполучатися з кількісними числівниками (два методи, сім правил), крім тих, які у формі множини вказують на посилену інтенсивність дії, процесу, ознаки (біль – болі, сумнів - сумніви).

1. Матеріально-речовинні іменники

Іменники, що належать до цього розряду, позначають найрізноманітніші матеріали, речовини, продукти природного походження, або виготовлені людиною. У межах розряду матеріально-речовинних іменників виділяють підгрупи, іменники яких виступають назвами:


 

· Металів (залізо, срібло, сталь, бронза);

· Хімічних елементів (кисень, водень, азот);

· Ліків (аспірин, пірамідон);

· Рідин (вода, молоко, вино, пиво);

· Тканин (полотно, сукно, ситець, штапель);

· Злаків і трав (жито, пшениця, просо, льон);

· Рослин (бузок, бузина, шипшина, глід);

· Ягід та овочів (малина, агрус, капуста);

· Різних матеріалів (деревина, цемент, вапно, асфальт, глина, пісок, цегла, граніт, віск);

· Продуктів харчування (борошно, цукор, мед).


 

Матеріально-речовинні іменники здебільшого вживаються тільки в одині. Форми множини використовуються у тих випадках, коли йдеться про різні сорти чи різновиди матеріалу, речовини, продукту харчування або інтенсивний вияв позначуваного необчислюваним іменником (масло – масла, вино – вина, жито – жита, метал – метали, салат - салати).

Певна частина іменників, які за характером своїх значень є матеріально-речовинними, вживаються лише у множині: вершки, дріжджі, висівки, змилки, дрова, макарони, парфуми.

Категорія збірності. Одиничні іменники

Значення збірності властиве іменникам, що позначають нерозчленовану сукупність однорідних предметів – найчастіше істот (з особовим і неособовим значенням), рослин та інших предметів. Сукупність істот або предметів у збірних іменників сприймається як одиничність, маса.

З граматичного боку збірні іменники характерні тим, що не мають форми множини, оскільки в них форма однини виражає не один предмет чи одну істоту, а об”єднання багатьох предметів або істот, які не підлягають лічбі.

Тому збірні іменники, на відміну від інших, не можуть сполучатися з кількісними числівниками.

Збірність іменників виражається приєднанням до відповідної основи суфіксів:

· -ств, (-цтв): студентство, селянство, воїнство;

· : верб”я, дуб”я, жолуддя, колоддя, галуззя, мотуззя, гілля, пір”я, волосся, колосся, пруття, павуччя, гайвороння;

· : пташня, комарня, мурашня;

· : братва, дітва, мошва, грошва, мишва;

· -от: жінота, парубота, біднота, піхота, звірота, дрібнота, малота;

· ість: людність;

· -инн: (-овинн): стеблиння, кукурудзиння, гарбузиння, бобовиння;

· -ин (-овин): ярина, яровина, садовина;

· -ник (-няк): сливняк, сливник, будняк, лозняк, лозник, осичник, чагарник, дрібняк;

· -ин: вільшина, осичина;

· -еч: малеча, молодеча, стареча, голеча;

· -изн: білизна, старизна;

· -ич: галич;

· -ар (-ор): мошкара, дітвора;

· -ія: братія, інженерія, адміністрація;

· -ань: ламань.

Специфічну групу становлять збірні іменнки з суфіксами, що закріпились внаслідок запозичень з інших мов:

· -ур: професура, апаратура, мускулатура;

· -ик (-ік, -атик): орнаментика, символіка, проблематика, синоніміка, топоніміка;

Збірність властива окремим безсуфіксним у сучасному розумінні іменникам: молодь, юнь, зелень, гниль, погань.

До збірних зараховують іменники з суфіксом –іан, утворювані від власних особових назв – прізвищ на позначеня сукупності конкретних предметів і явищ, пов”язаних з творчою або політичною діяльністю відповідної особи (Шевченкіана, Пушкіана).

Якщо суфікси не додають до змісту основи іншого значення, крім збірності, відповідні іменники мають форми однини і множини: козак – козацтво, ганчірка – ганчір”я, собака – собаки – собачня, дитина – діти – дітвора.

Коли ж відповідні суфікси, крім збірності, надають іменникам ще й іншої семантики, збірні іменники не мають відповідників у формі однини і множини, хоча етимологічно вони споріднені з такими формами, оскільки походять від них: каліцтво, голота, кіннота, городина, садовина, вартоплиння, бобовиння.

До збірних не належать іменники, які семантично споріднені із збірними, але не мають граматичних ознак збірності: народ, ліс, полк, табун, отара, стадо, група, зграя. Вони мають форму множини і можуть сполучатися з кількісними числівниками.

Одиничні (сингулятивні) іменники

Для виділеня одного предмета із загальної маси, що виражається іменниками категорій збірності і речовинності, існують одиничні (сингулятивні) іменники.

Засобом утворення одиничних назв є суфікс –ин(а): волосся – волосина; солома – соломина; перл – перлина; сніг – сніжина.

За допомогою суфіксів –инк(а), - иночка від сингулятивних іменників можуть утворюватись демінутиви: соломинка, соломиночка, сніжинка, сніжиночка.

Одиничні назви мають форми множини і сполучаються з числівниками: дві картоплини (картоплинки), п”ять горошин (горошинок). Без числівників ці іменники не вживаються.

Категорія числа

Категорія числа узагальнено відображає кількісну визначеність предметів, явищ і понять і базується на протиставленні формально виражених граматичних значень одини/множини. На відміну від інших частин мови (прикметників, числівників, займенників, дієслів), у яких категорія числа є суто граматичною, бо служить лише засобом синтаксичного зв”язку з іменниками (або особовими займенниками), іменники виражають граматичними формами числа предметність у кількісному визначенні; в іменниках ця категорія є самостійною, лексико- граматичною.

Граматичними ознаками категорії числа є:

· Система відмінкових форм, окремих для одини і множини (школа – школи, школи – шкіл; дуб – дуба, дуби – дубів; ніч – ночі, ночі – ночей; ягня – ягняти; ягнята- ягнят);

· Відповідний синтаксичний зв”язок з іншими словами в реченні (висока гора, високої гори, високих гір);

· Специфічні засоби словотворення (дитина – діти, людина – люди, галичанин – галичани, вірменин – вірмени, болгарин – болгари, небо- небеса, чудо - чудеса);

· Наголос (хата - хати- хати; поле – поля - поля).

У сучасній українській мові розрізняють дві числові форми: однину і множину.

Іменник у формі однини означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу предметів (книжка, будинок, птах).

Іменник у множині вказує, що йдеться не про один, а про більшу кількість однорідних предметів (книжки, будинки, птахи).

Семантична співвідносність між одниною і множиною досить своєрідна і складна.

Значення нерозчленованої множини властиве формам множини окремих семантичних груп іменників зі значенням обчислюваних предметів:

· Назвам плодів і овочів (… несе хтось яблука в приполі, несе хтось груші в картузі);

· Назвам осіб за національною або етнічною приналежгістю, за місцем проживання (… тих скіфів називали орочами);

· Назвам осіб за професійною приналежністю, соціальними або віковими ознаками (Царям, всесвітнім шинкарям …).

За наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:

1. Для яких характерні форми однини і множини;

2. Іменники, що мають тільки форму однини (singularia tantum);

3. Іменники, які вживаються лише у формі множини (pluralia tantum);

Однинні іменники (singularia tantum)

Причина вживання іменників лише в однині – їх семантика. Однинні іменники виражають назви предметів чи опредмечених понять, які у практиці мовлення немає потреби визначати й уявляти в якійсь кількості, хоча зі структурно-граматичного погляду утворити форми множини від таких іменників можна.

До singularia tantum наледать такі основні групи іменників:

1. Матеріально-речовинні іменники: молоко, солома, сніг, пісок, залізо, сталь, асфальт;

2. Абстрактні іменники: радість, піднесення, голубизна, братерство, глибінь, далеч, біганина, зелень, стукотнеча;

3. Збірні іменники: листя, молодь, студентство;

4. Власні назви: Київ, Дніпро, Кавказ, кінотеатр "Дружба”.

У ряді випадків спостерігається відхилення від властивих іменникам singularia tantum типових морфологічних характеристик:

а) матеріально-речовинні, абстрактні і власні іменники мають здатність до протиставлення чисел, але при цьому форми множини набувають спеціалізованих значень:

- сортів або різновидів речовин і матеріалів (масло - масла, сталь – сталі, вода - води);

- різних проявів абстрактних ознак (швидкість – швидкості, потужність - потужності);

- співвідношення величин за масою, розміром або інтенсивністю вияву (пісок – піски, жито - жита, біль - болі).

б) форма множини від власних іменників позначає:

- однойменні особи або предмети (Привіт, вам, Петрики, Марусі, Олі, Гриці);

- виступають як номінації, узагальнені на основі характеристичних ознак, пов”язаних з відповідними власними назвами (Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Гете);

- називають сукупність осіб, пов”язаних родинними стосунками (родина Зерових).

Множинні іменники (pluralia tantum)

У багатьох випадках іменникам властиві тільки форми множини. Це так звані множинні іменники, або іменники pluralia tantum. З погляду семантики вони виявляють співвідносність з граматичним значенням форм однини і множини, виражаючи омонімію обох чисел.

Іменники pluralia tantum охоплюють кілька семантичних груп:

1. Назви одиничних, парних, або таких, що складаються з кількох частин предметів: ваги, вила, ворота, ножиці, лещата, ночви, сани, граблі, носилки, лапки, ходики, штани, сіни, соти, шахи, в”язи;

2. Назви із загальним матеріально-речовинним значенням: висівки, вершки, дріжджі, прянощі, консерви, дрова, парфуми, помиї, васильки, грицики;

3. Назви сукупностей предметів зі значенням збірності: надра, гроші, фінанси, копалини, джунглі, хащі;

4. Назви дій і процесів: посиденьки, заходеньки, витребеньки, побігеньки, дебати, жмурки, відвідини, пересміхи, хвастощі, пустощі, балощі, гульбощі;

5. Назви відрізків часу, свят і традиційно-побутових обрядів: сутінки, канікули, іменини, роковини, заручини, родини, розглядини, входини, освідчини, зажинки, обжинки;

6. Назви на позначення почуттів, емоцій, станів: радощі, молодощі, гордощі, жалощі, веселощі, ревнощі, ластощі;

7. Власна назви: Суми, Прилуки, Афіни.

Маючи ознаки форми множини, іменники pluralia tantum можуть називати одиничні обчислювальні предмети (двоє вил, багато терезів, кілька носилок).

За давньоруської доби існувала ще третя форма числа в іменниках – двоїна. У процесі розвитку української мови ця форма відмерла; залишки її маємо в словах очі, плечі (орудний відмінок – очима, плечима), але тепер вона вже має значення множини.

Категорія відмінка іменника

Відмінки іменника – це морфологічна категорія, яка служить для вираження підрядних зв”язків між іменником і синтаксично пов”язаним з ним словом (дієсловом, іменем або прислівником). Відмінкові форми є засобом пов”язання іменників з іншими словами: вони вказують на роль іменників у реченні.

У сучасній українській літературній мові 7 відмінків, до шести з яких можна поставити питання:


 

Називний – хто? що?

Родовий – кого? чого?

Давальний – кому? чому?

Знахідний – кого? що?

Орудний – ким? чим?

Місцевий – на кому? на чому?

Кличний ----------


 

Значення відмінків

Граматичні значення відмінків складні і різнопланові. Кожен відмінок має загальне синтаксичне значення, яке виражається за допомогою флексій і прийменників, або лише флексій. Про значення відмінка можна говорити тільки тоді, коли він виконує граматичну (синтаксичну) роль, незалежно від конкретного лексичного значення слова. Тут граматичне значення відмінка виявляється як самостійний конструктивний елемент.

Називний відмінок своїми прямими синтаксичними функціями і значеннями протиставляється родовому, давальномц, знахідному, орудному і місцевому. Його основне значення – відсутність здатності виражати об”єктні відношення. Називний відмінок називається прямим, а решта є непрямими.

Напрямі відмінки виражають об”єктні відношення і можуть уживатися з прийменниками або без них. У непрямих відмінках іменник, як кероване слово, найчастіше виступає у ролі додатка, досить часто він також виконує функцію обставини.

Називний відмінок є вихідною формою іменника, він найчістіше виражає назву суб”єкта судження, через те займає незалежне самостійне становище в реченні. Залежними є іменники у називному відмінку, коли вони виконують у реченні роль іменної частини складеного присудка або прикладки. Називний відмінок вживається і поза синтаксичними зв”язками для вираження різних назв. Тому комунікативну функцію називний відмінок виконує в різних мовно-жанрових ситуаціях; це заголовки творів, назви на вивісках, номінативні речення у тексті і под.

Родовий відмінок при дієсловах може мати значення:

- часу (одного дня прийшов);

- дати (збори відбулися 2 липня 2002 року);

при перехідних дієсловах з заперечною часткою не форма родового відмінка іменника має значення знахідного (виражає об”єкт дії – не виорав поля, не прочитав книжки).

Родовий відмінок може виражати неповноту або кількісну невизначеність об”єкта дії (налий меду, принеси дров); знахідний відмінок у таких випадках значення неповноти або невизначеності втрачає (принеси дрова, візьми цукор).

При іменниках родовий відмінок може означати належність, присвійність (праця вченого, молодість друга); при віддієслівних іменниках – суб”єкт вираженої іменником дії (плач Ярославни, від”їзд друга); при збірних іменниках – значення кількісності (полк солдатів, отара овець); при назвах виміру – частину від цілого (кілограм сиру, тонна буряків).

У поєднанні з прикметниками іменник у формі родового відмінка входить до складу порівняльного зворота (швидший від сокола).

Давальний відмінок найчастіше виражає особу або предмет, для яких відбувається дія (дав Петрові книжку); таке ж значення має давальний відмінок при віддієслівних іменниках (порада учню, допомога другові). Вживаючись з дієсловами, предикативними прислівниками, давальний відмінок іменників позначає особу, якій приписується певний стан (дітям сниться). При і менниках давальний відмінок має значення належності (пам”ятник Шевченку, лист товаришу).

Знахідний відмінок. Іменники в знахідному відмінку вживаються лише при дієсловах. При перехідних дієсловах – предмет, на який спрямована дія (поламав стілець); при перехідних і неперехідних – час (прогуляв літо, провів канікули); місце (об”їхав усі краї, пройшов усю дорогу пішки).

Орудний відмінок виступає формою вираження різних типів відношень у структурі речення:


 

- об”єктних (командувати загоном);

- обставинних (іти вулицею, наступати хмарою);

- предикативних (бути керівником);

- значення виконавця (знищене ворогом);

- співучасника діяча (батько з сином);

- знаряддя дії (жати сепом);

- засобів пересування (їдуть поїздом);

- часу дії (чекали місяцями);

- місця дії (мандрували степами);

- порівняння (щебече соловейком).


 

Місцевий відмінок завжди виступає з прийменником, має такі значення:

- місця дії (працює в селі); час дії (на цьому тижні); знаряддя дії (друкує на машинці);

Кличний відмінок – специфічна особливість української мови. Його призначення – у вираженні звертання до однієї особи або групи осіб.

ІІІ. Поділ іменників на відміни і групи

За належністю до роду та за відмінковими закінченнями всі іменники української мови поділяються на чотири відміни.

І відміна – належать іменники переважно жіночого і деякі іменники чоловічого, а також спільного роду з закінченнями –а, -я у називному відмінку одини (вага, гиря, праця, воєвода, дяд, сирота, убивця).

І відміна іменників поділяється на тверду, м'яку мішану групи.

До твердої групи належать іменники жіночого роду з закінченням –а (крім тих, основа яких закінчується на шиплячий приголосний): жінка, перемога, фабрика; а також іменники спільного роду (чоловічого і жіночого) з цим самим закінченням (дружина, староста, каліка) та чоловічого роду (назви осіб): Микита, Микола, Сава.

До м'якої групи належать іменники жіночого роду з закінченням –я: буря, земля, надія, робітниця; та іменники спільного роду з цим же закінченням: суддя, убивця; й іменник чоловічого роду Ілля.

До мішаної групи належать іменники жіночого роду з закінченням –а та з основою на шиплячий приголосний: вежа, гуща, круча, та іменники спільного роду з закінченням –а та з основою на шиплячий приголосний: лівша, а також іменник чоловічого роду вельможа.

ІІ відміна іменників охоплює:

а) іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи та закінченням –о у називному відмінку (переважно назви осіб): бік, велетень, край, майстер, батько, Дніпро, Петро.

б) іменники середнього роду з закінченнями –о, -е, -я (крім іменників з суфіксами –ат, -ят, -ен при відмінюванні): місто, прізвище, весілля, знання, а також іменники з суфіксами згрубілостіс - ище, - исько, утворювані від іменників усіх родів: вітрище, дівчисько, свекрушисько.

ІІ відміна іменників поділяється на тверду, м”яку, мішану групи.

До твердої групи належать:

- іменники середнього роду з закінченням –о (вікно, залізо, місто, коло);

- іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи (крім шиплячих) і з закінченням –о: (дуб, палац, успіх, батько);

- переважна більшість іменників на –р (вихор, відвар, жир, сир, стовбур, явір, столяр);

- іменники звір, комар, снігур, які у називному відмінку множини мають закінчення м”якої групи: звірі, снігурі, комарі;

- усі іменники іншомовного походження на –ер, -ір, -ор, -ур(-юр) із постійно наголошеними –ар, -яр, -ир: інженер, майстер, шофер, папір, сувенір, директор, професор, семафор, абажур, гіпюр, каламбур, базар, гектар, комісар, футляр, ювіляр, бригадир, касир, командир, пасажир.

До м”якої групи належать:

- іменники середнього роду з закінченням –е та –я (без суфіксів – ен, -ат при відмінюванні й переважно з подовженням кінцевого приголосного основи): горе, місце, море, життя, завдання, збіжжя, здоров”я, обличчя, листя, пір”я, полум”я, тім”я;

- іменники чоловічого роду з кінцевимм м”яким приголосним основи: боєць, велетень, звичай;

- частина іменників із суфіксами –ар, -ир, які в однині мають наголос на корені: бондар - бондаря, козир – козиря, лікар – лікаря, писар – писаря;

- іменники, в яких наголос при відмінюванні переходить на закінчення: буквар – букваря, вівчар – вівчаря, друкар – друкаря, інвентар – інвентаря, календар – календаря, кобзар – кобзаря, пролетар – пролетаря, секретар – секретаря, шахтар – шахтаря, гузир – гузиря, профодир – проводиря, пухир – пухиря.

До мішаної групи належать:

- іменники середнього роду з закінченням –е при основі на шиплячий приголосний (ложе, плече, прізвище, явище);

- іменники чоловічого роду з кінцевим шиплячим приголосним основи: вантаж, дощ, сторож, вітрище, бабище;

- іменники на –яр (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: вугляр – вугляра, каменяр – каменяра, пісняр – пісняра, скляр – скляра, тесляр – тесляра, школяр – школяра.

ІІІ відміна – належать іменники жіночого роду з кінцевим приголосним основи: вість, любов, міць, річ, розкіш, сіль, тінь, та іменник мати, в якому при відмінюванні з”являється суфікс – ер.

ІУ відміна – іменники середнього роду:

- з закінченням –а, -я, що приймають перед більшістю відмінкових закінчень суфікси –ат, -ят: гуся (гусяти), дівча (дівчати), лоша (лошати), теля (теляти).

- з закінченням –я (із суфіксом –ен при відмінюванні): ім”я, (імені), плем”я (племені).

ІУ. Уваги до відмінкових закінчень іменників ІІ відміни чоловічого роду у родовому відмінку

У родовому відмінку однини іменники другої відміни залежно від їх значення мають закінчення –а, -я, або –у, -ю.

Закінчення –а, -я пишеться в іменниках:

1. Назвах осіб, власних іменах, прізвищах: робітника, тесляра, учителя, Андрія, Дмитра, Франка, персоніфікованих предметах та явищах: Вітра, Ліса, Мороза.

2. Назвах тварин і дерев: ведмедя, вовка, дуба, кілка, коня, пса, ясеня.

3. Назвах предметів: гвинта, замка, малюнка, ножа, олівця, плаща, стола (й столу);

4. Назвах населених пунктів: Воронежа, Голосієва, Житомира, Києва, Лондона, Парижа.

Примітка: Але закінчення –у, -ю пишуться у складних назвах населених пунктів, другою частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення –у: Давидового Броду, Зеленого Гаю, Красного Лиману, Кривого Рогу, Широкого Яру.

5. Інші географіні назви з наголосом на кінцевому складі, а також із суфіксами присвійності – ов, -ев,-єв, -ин, -їн; Дінця, Дністра, Іртиша, Орла, Остра, Псла.

6. Назвах мір довжини, ваги, часу: гектара, грама, метра, місяця, процента, тижня (але віку, року); назви місяців і днів тижня (вівторка, жовтня, листопада (але листопаду - назва процесу), понеділка); назви грошових знаків: гроша, долара, карбованця, фунта стерлінгів, червінця; числові назви: десятка, мільйона, мільярда.

7. Назвах машин та їх деталей: автомобіля, дизеля, мотора, трактора.

8. Термінах іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини: атома, конуса, радіуса, ромба, сегмента, синуса, шківа; а також українські за походженням суфіксальні слова-терміни: відмінка, додатка, знаменника, чисельника, числівника, але виду, роду, синтаксису, способу, складу.

Закінчення –у, -ю властиве іменникам, що позначають:

1. Речовину, масу, матеріал: азоту, асфальту, борщу, водню, гіпсу, граніту, квасу, льду, меду, піску, пороху, сиру, але хліба.

2. Збірні поняття: ансамблю, атласу, батальйону, березняку, гаю, гурту, загалу, капіталу, каравану, кодексу, лісу, оркестру, парку, сушняку, тексту, товару, тому, хору; назви кущових і трав”янистих рослин: барвінку, бузку, гороху, звіробію, молочаю, очерету, щавлю, ячменю (але вівса); а також назви плодових дерев: кальвілю, ренету, ренклоду.

3. Назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: вокзалу, ганку, даху, заводу, каналу, магазину, мезоніну, метрополітену, палацу, поверху, сараю, тину, але (переважно з наголосом на закінченні): бліндажа, гаража, куреня, млина;

-а, -я вживається також в іменниках-назвах архітектурних деталей: карниза, еркера, портика; обидва закінчення приймають іменники: мосту і моста, паркану і паркана, плоту і плота.

4. Назви установ, закладів, організацій: інституту, клубу, комітету, штабу.

5. Більшість слів із зазначенням місця, простору: абзацу, валу, байраку, краю, лиману, лугу, майдану, рову, ручаю, світу, уривку, яру, але: горба, хутора, а також зменшені форми на –к: ліска, ставка, ярка.

6. Явища природи: вихору, вогню, граду, грому, дощу, жару, інею, туману, холоду.

7. Назви почуттів: болю, гніву, жалю, страху.

8. Назви процесів, станів, властивостей, ознак, формацій, явищ суспільного життя, загальних та абстрактних понять: бігу, галасу, грипу, догмату, екзамену, звуку ( але як термін - звука), ідеалу, канону, кашлю, крику, лету, міражу, принципу, прогресу, рейсу, руху, світогляду, сорту, стиду, тифу, хисту, ходу, але ривка, стрибка, стусана.

9. Терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі: аналізу, імпульсу, синтезу, ферменту, а також літературознавчі терміни: епосу, жанру, журналу, міфу, образу, роману, стилю, сюжету, фейлетону.

10. Назви ігор і танців: аскетболу, вальсу, волейболу, танку, танцю, футболу, хокею, але гопака, козака;

11. Більшість складних безсуфіксних слів (крім назв істот): водогону, живопису, манускрипту, запису, опіку, побуту, прибутку, прикладу, сувою, усміху, успіху.

12. Назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей: Амуру, Бугу, Генгу, Дону, Єнисею, Байкалу, Кипру, Алтаю, Родосу, Сахаліну, Алжиру, Єгипту, Іраку, Донбасу, Кавказу, Сибіру.

Примітка: у ряді іменників зміна закінчення впливає на значення слова: алмаза (коштовний камінь) – алмазу (мінерал), акта (документ) – акту (дія), буряка (одиничне) – буряку (збірне); інструмента (одиничне) – інструменту (збірне), пояса (предмет) – поясу (просторове поняття).

У. Відмінювання власних назв Відмінювання прізвищ

Відмінювання імен

Відмінювання географічних назв

Відмінювання іменників pluralia tantum

Невідмінювані іменники


 





Реферат на тему: Іменник як частина мови (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.