Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Головні члени речення (підмет та присудок). Прості речення (реферат)

Зміст

1. Просте речення як монопредикативна одиниця

2. Традиційне вчення про члени речення

3. Головні члени речення

3.1. Підмет

3.2. Присудок

4. Головний член односкладних речень

Використана література

1. Просте речення як монопредикативна одиниця

У синтаксичній традиції просте речення визначають за мінімальною кількістю головних членів, тобто тільки за одним граматичним центром речення. Один граматичний центр формують або два головні члени — підмет і присудок (у двоскладному реченні), або тільки один головний член (в односкладному реченні), або нерозкладна на члени речення синтаксична одиниця (нечленоване речення), напр.: Чи вдячний нащадок згадає ж колись Співцеві страждання та муки? (Г. Чупринка); Багато слів написано пером (Л. Костенко); — Леле! Що за платтячко! Ніби в королев! (Д. Павличко). В один граматичний центр може входити кілька однорідних підметів чи кілька однорідних присудків: Михась і Гаврик понуро поплентались униз з горба (В. Винниченко); / вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу (О. Довженко). Граматичний центр є водночас предикативним центром, оскільки він утворює предикативну синтаксичну одиницю-конструкцію — речення.

Отже, просте речення — це синтаксична одиниця-конструкція, побудована за закріпленим у мовній системі зразком, граматичну основу якого становить один предикативний центр і який створюється неперервністю синтаксичних зв'язків між членами речення. Визначальною ознакою, що уможливлює кваліфікацію відповідної синтаксичної конструкції як простого речення, виступає не кількість об'єднуваних у її складі компонентів, а одинична репрезентація предикативного центру — носія предикативного стосунку в усіх різновидах простого речення, тобто безпосереднього виразника співвіднесеності змісту цих різновидів речення з позамовною дійсністю, а також показника предикативного зв'язку між підметом і присудком у двоскладному простому реченні.

Характерну рису двоскладного простого речення становить те, що предикативний центр тут має найповніший вияв: з одного боку, реченнєва семантико-синтаксична категорія предикативності морфологічно виражена у присудку, і, з другого боку, взаємозв'язок підмета і присудка передається синтаксично — формою координації, у якій поєднуються способи керування й узгодження. В односкладних реченнях предикативний центр репрезентований тільки семантико-синтаксичною категорією предикативності, а отже, виражається тільки одним головним членом, з яким пов'язане формальне закріплення цієї категорії.

Простому реченню притаманна сукупність таких взаємопов'язаних формально-синтаксичних і формально виражених семантичних ознак, як наявність структурних схем двоскладних, односкладних і нечленованих речень, способи вираження компонентів структурних схем, ступені вияву предикативності (категорія предикативності у формально-семантичному й формально-синтаксичному планах). Формально-синтаксичні особливості простого речення зумовлені його семантикою.

Загальне поняття одного предикативного центру об'єднує все різноманіття простих речень. За формальними ознаками предикативного центру розрізняють три найбільш узагальнені їх структурні типи: двоскладні, односкладні й нечленовані прості речення. За вказаного узагальнення конкретної різноманітності простих речень визначальну роль відіграють формально-синтаксичні ознаки, які. проте, сформувалися під впливом семантики.

Ту саму позамовну ситуацію можна відобразити різними структурними типами речень. Уявімо собі, що ласкавої осінньої днини ви перебуваєте в лісі. Вас заполонив багрянець кленів, золоті голови беріз, лип і велетів-дубів. І ви висловлюєте своє захоплення красою золотої осені. Залежно від ступеня вашого захоплення, високості емоційного стану ви, можливо, оберете собі один із трьох типів простого речення: Осінній день чудовий. Чудово! або Ой! (О-о!, Ах!, Леле!, Матінко моя! та ін.). Спільність цих трьох речень полягає у вираженні тієї самої позамовної ситуації. Проте впадає у вічі велика відмінність У формі цих типів речення, у формально-синтаксичних ознаках, що випливають з їх семантичної диференціації. Передусім наявне різне оформлення компонентів речення, неоднакова формально-граматична будова речень. Перше складається з підмета, поширеного означенням, і присудка (двоскладне речення), друге — з головного члена, співвідносного з присудком (односкладне речення), третє — нечленоване речення, оскільки в ньому не можна виділити ні підмета, ні присудка (як у двоскладному реченні), ні головного члена односкладного речення. Нечленоване речення не кваліфікують у термінах членів речення, відзначаючи здебільшого належність слова, що створює структурну схему нечленованого речення, до специфічного класу слів-речень (у цьому разі — до вигуків). Як бачимо, двоскладні, односкладні і нечленовані речення чітко розмежовуються ступенем синтаксичного членування, структурними схемами і способом вираження компонентів структурних схем.

У системі типів простого речення полярними виступають двоскладні речення, з одного боку, і нечленовані — з другого. Перші допускають максимальну можливість синтаксичного членування, найбільшу мобільність варіацій структурних схем, відносну незалежність від лексичного наповнення. І навпаки, другі не членуються, мають мінімальну кількість структурних схем і виявляють максимальну «орієнтацію» на певні граматичні угруповання слів. Односкладні речення посідають проміжне місце, зближуючись із двоскладними за можливістю синтаксичного членування, а з нечленованими реченнями — за обмеженням (хоча й набагато меншим!) у лексичному наповненні компонентів, за пов'язаністю з окремими лексико-граматичними групами слів.

Формально-синтаксичну структуру трьох типів простого речення зумовлюють насамперед відмінності передаваної думки і ступінь вияву різновидів предикативності. Спосіб відображення відповідної позамовної ситуації в людській свідомості спричиняє відмінності між типами простих речень, втіленими у структурі двоскладних, односкладних і нечленованих речень.

Три формально-синтаксичні типи простого речення по-різному відображають предикативність у двох виявах — семантико-синтаксичному і формально-синтаксичному. Два вияви предикативності містить тільки двоскладне речення. Це предикативний (модально-часовий стосунок до дійсності і формально-граматичний (взаємозв'язок підмета і присудка) план. Односкладні речення не виражають предикативності з формально-синтаксичного погляду, оскільки для вираження предикативного зв'язку потрібні два різнофункціональних головних члени речення. На периферії простого речення — щодо повноти вияву предикативності — перебувають нечленовані речення. Навіть предикативний (модально-часовий) стосунок до дійсності часто передається в них або опосередковано, з «опорою» на модально-часовий план двоскладних або односкладних речень у складному синтаксичному цілому (тексті), або тяжіє до теперішнього часу з огляду на миттєвий (спонтанний) характер реакції мовця на позамовну ситуацію. У реченнях типу Ой!, Леле!, Тьху! те, про то повідомляється в них, мислиться як реальне в теперішньому часі. У зв'язку з нечленованістю ці речення не виражають предикативності (предикативного зв'язку) у формально-синтаксичному плані.

Головні члени не тільки утворюють формально-синтаксичну основу простого речення, але є також опорним центром відповідно групи підмета та групи присудка у двоскладному реченні і групи головного члена односкладного речення, у межах яких виявляються різні види підрядного і сурядного зв'язків.

За структурними ознаками предикативного центру розрізняють основні типи простого речення — двоскладні й односкладні. Кількість предикативних центрів править за критерій диференціації речень, що полягає в поділі їх на прості і складні, напр.: В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьоряками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням (Б. Харчук). Саме за кількістю предикативних центрів ми розрізняємо ці речення: перше речення з одним предикативним центром являє собою просте речення, а друге і третє речення з двома предикативними центрами є складними реченнями.

Отже, просте речення в типових випадках є граматично організованим поєднанням членів речення, має один граматичний центр, який із семантико-синтаксичного боку являє собою один синтаксичний комплекс часу й модальності, а з формально-синтаксичного боку може бути поєднанням за допомогою предикативного зв'язку (підмет і присудок у двоскладному реченні). Просте речення як монопредикативна синтаксична одиниця протиставляється складному реченню як синтаксичній одиниці поліпредикативній.

Формально-синтаксичний аспект окремих простих речень передбачає в сучасній синтаксичній теорії підведення їх під ту чи ту формально-синтаксичну структуру, структурний тип, структурний зразок, структурну модель, структурну схему. Учення про формально-синтаксичну структуру простого і складного речення і вирізнення формального аспекту речення з-поміж інших його аспектів є здобутком сучасної синтаксичної науки.

Розвиток учення про формально-синтаксичний аспект речення грунтується на одній із найпродуктивніших ідей теоретичної лінгвістики 20-го століття — на ідеї розрізнення мови і мовлення. Зерна цієї ідеї простежуються вже у лінгвістів 19-го сторіччя. Зокрема, синтаксисти ще в 19-у столітті вбачали в реченні не тільки конкретне мовленнєве явище, але й певний типовий зразок, у створенні якого беруть участь члени речення. Детальне опрацювання традиційної теорії членів речення стало підґрунтям для витворення сучасних понять про формально-синтаксичну організацію простого речення.

2. Традиційне вчення про члени речення

Наскрізною ідеєю традиційного вчення про члени речення є ідея про нерозчленованість (єдність) їх форми і значення. Вважалося, що формальні і значеннєві ознаки кожного члена речення взаємопередбачувані. Проте вихідні теоретичні настанови традиційного вчення про члени речення нерідко не узгоджувалися з мовною дійсністю, виявляючи у членів речення характерну розбіжність («негармонійність») формальних і значеннєвих ознак. Тому вдавалися до непослідовного (компромісного) розв'язання проблеми: в одних випадках домінував формальний принцип класифікації членів речення, в інших — семантичний. Це, напевно, стало стимулом у майбутньому вирізняти члени речення як формального, так і семантичного плану. З погляду сьогодення у традиційному вченні про члени речення знаходимо безперечні здобутки та очевидні суперечності.

Найголовнішим здобутком традиційного вчення вважатимемо обгрунтування поділу членів речення на головні і другорядні. В основу цього поділу покладено неоднаковий стосунок членів речення до побудови реченнєвої структури. За розрізнювальну ознаку, на підставі якої кваліфікують члени речення як головні і другорядні, править суто формальна ознака. Ця ознака стосується входження чи невходження відповідного члена речення до предикативної основи речення, тобто до того мінімуму, який необхідний для функціонування речення як граматично оформленої предикативної одиниці. Предикативну основу речення формують тільки головні члени. Традиційна внутрішня диференціація головних членів речення полягає у виділенні підмета та присудка (двох взаємопов'язаних компонентів у двоскладному реченні) і єдиного головного члена односкладних речень, напр.: Заглядав Я в синяву очей твоїх (М. Рильський); А пісня без слова дзвінка, та німая (І. Драч); А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою (Л. Костенко) ; Почулося про голод (Б. Харчук); Куди дівати нам вінки тернові? (Д. Павличко); Журній чайці легкокрилій Жалко чаєнят (Г. Чупринка); Морок. Жах... (П. Тичина). На противагу головним, другорядні члени не беруть участі у створенні предикативної основи речення. Отже, прибічники традиційного вчення про члени речення чітко визначили предикативну основу речення — його синтаксичне ядро. Вони водночас указали на те, що речення являє собою предикативну одиницю і що предикативність є основною властивістю речення.

Другим здобутком традиційного вчення є високий ступінь граматичної абстракції у виділюваних членах речення. Це виявляється в помітному абстрагуванні від комунікативної та смислової організації речення. Із комунікативного погляду важливість будь-якого члена речення визначається не його роллю у створенні формально-синтаксичної структури речення, а значущістю в реалізації комунікативного завдання. Наприклад, у реченні-відповіді Студенти передплатили газету «Літературна Україна» на питання Яку газету передплатили студенти? найзначущішим в актуальному плані є другорядний член речення «Літературна Україна», тоді як головними членами речення виступають підмет студенти і присудок передплатили. Семантико-синтаксична (смислова) організація речення також не впливає на поділ членів речення на головні і другорядні. Позиції головних членів речення можуть займати навіть слова, що без супроводу другорядних членів не утворюють реального простого речення, пор. неможливість використання речень типу «Ми перебуваємо», «Сосна вища». Отже, формальний підхід до поділу членів речення на головні і другорядні спрямовано не на речення як мовленнєву одиницю з конкретним лексичним наповненням, а на речення як абстрактну синтаксичну конструкцію, абстрактну схему.

Тепер перейдемо до слабких виявів традиційного вчення про члени речення. Одним із таких виявів є неодновимірність покладених в основу класифікації членів речення ознак. Різновиди головних членів речення класифіковано з наданням переваги формальним показникам. Класи другорядних членів речення виділювано на основі значеннєвого критерію, проте з урахуванням формальних ознак. Навіть усередині системи другорядних членів речення застосовували класифікаційні виміри різної природи. Означальні семантико-синтаксичні відношення й виділення на основі цього відношення означення як другорядного члена речення пов'язують із присубстантивною (приіменниковою) позицією в реченні. У визначенні сутності додатка бачимо спроби більшою мірою конкретизувати семантику цього другорядного члена речення, що виявилося у значенні предметності (об'єктності) і субстанціальних семантико-синтаксичних відношеннях. Порівняно з означенням і додатком надто конкретизованими в семантичному плані виступають обставини (обставини місця, часу, причини, мети тощо). Характерну ваду традиційного вчення про члени речення становить і те, що не було з'ясовано сутність означальних, об'єктних й обставинних відношень, покладених в основу визначення класів другорядних членів речення. Трапляються неточності у дефініціях, що відбивають хиткість установлюваних розмежувань членів речення.

Традиційне вчення про члени речення привернуло увагу до форми і значеннєвої природи членів речення, до їх різної ролі у структуруванні речення. Теоретична вартість учення виявилася в накресленні функціональної диференціації членів речення, зумовленої семантикою опорного слова, синтаксичною позицією в реченні, характером синтаксичних зв'язків і семантико-синтаксичних відношень тощо. Традиційне вчення про члени речення виявило відносну автономність і можливу несиметричність формальної і значеннєвої організації простого речення. Випадки симетрії / асиметрії формальних і значеннєвих ознак відбиває поняття морфологізованих і неморфологізованих членів речення.

3. Головні члени речення

Як було вже зазначено, традиційний поділ членів речення на головні і другорядні пов'язаний із високим ступенем граматичної абстракції. Загальні принципи розмежування головних і другорядних членів випливають із формально-синтаксичної організації простого речення.

Відповідно до синтаксичної традиції головні члени утворюють предикативну основу речення, а другорядні не беруть участі у її формуванні. Щоб здійснити поділ на сукупності головних членів речення, з одного боку, і сукупності другорядних членів, з другого боку (тобто вирізнити члени речення, які входять до предикативного мінімуму речення, і члени речення, які до нього не входять), потрібно абстрагуватися від багатьох конкретних мовних фактів. Тому синтаксична традиція в цьому питанні передусім зорієнтована на речення як абстрактний зразок, що не підлягає численним видозмінам, пов'язаним із мовленнєвою ситуацією. Особливо це стосується виділення головних членів речення. Вищий ступінь граматичної абстракції у кваліфікації головних членів речення стає очевидним за зіставлення їх із компонентами семантико-синтаксичної структури речення. Зокрема, з погляду семантико-синтаксичної організації речення другорядні члени ' з суб'єктним значенням такою ж мірою необхідні, як і головний член речення — підмет, пор.: Дитина не спить — Дитині не спиться; Дідусь сумний Дідусеві сумно.

Традиційне вчення про головні члени речення найбільшою мірою спрямовано у формально-синтаксичну організацію речення. Це простежуємо, наприклад, у синтаксичній диференціації відмінкових форм із суб'єктним значенням. Саме завдяки предикативному зв'язкові (взаємозв'язкові) з присудком називний відмінок іменників відрізняється від непрямих відмінків із тотожною суб'єктною семантикою, які поєднані з опорним головним членом підрядним (односпрямованим) зв'язком. Називний відмінок у функції підмета не тільки залежить від присудка, але й сам визначає форму присудка щодо категорій числа, роду й особи. Кваліфікація підмета як головного члена речення грунтується на тому, що він перебуває з присудком у взаємозв'язку й утворює з ним предикативну основу простого речення.

Внутрішню диференціацію головних членів речення побудовано на формальних показниках і пов'язаних із ними семантичних особливостях. До головних членів належать підмет та присудок у двоскладному реченні, поєднані предикативним зв'язком, і головний член односкладних речень як абсолютно незалежний компонент.

3.1. Підмет

У традиційному синтаксисі підмет виділяють за рядом формальних і семантичних ознак. Відповідно до цього підмет е головним членом двоскладного речення, що має форму називного відмінка іменника, з яким узгоджується присудок (формальні ознаки), і позначає носія ознаки, вираженої присудком (семантична ознака). Подане визначення підмета стосується, звичайно, найтиповіших випадків його функціонування.

Подамо ширший перелік ознак підмета, виділивши його власні ознаки та його співвідносність із компонентами семантичної й комунікативної структури речення. Підметові притаманна така сукупність формальних і семантичних ознак: а) входить у структурну схему речення як його головний член; б) позначає носія предикативної ознаки; в) у типових випадках співвідноситься з «даним» (темою) при актуальному членуванні речення; г) співвідноситься з суб'єктною,позицією семантико-синтаксичної структури речення; д) виражається спеціалізованою відмінковою формою — називним відмінком іменника, займенника тощо; е) перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з присудком; є) поєднується з присудком способом (формою) предикативного зв'язку — координацією; ж) займає типову позицію перед присудком. У типовому вияві зазначені формальні і семантичні ознаки стосуються сфери мови. У сфері мовлення деякі з них нерідко бувають невираженими.

Підмет як носій предикативної ознаки може охоплювати компоненти з різною семантикою. В ролі підмета виступають синтаксичні елементи, що означають: а) діяча: Ходить мати в городі (Л. Костенко); б) носія стану: Діти спали на руках у матерів (3. Тулуб); в) носія якісної ознаки: Мабуть, ще людство дуже молоде (Л. Костенко); г) об'єкт дії: Мій перший вірш написаний в окопі (Л. Костенко); д) процес: Першою думкою в Остапа було тікати (М. Коцюбинський) та ін. З-поміж указаних семантичних різновидів синтаксичних елементів найбільш «пристосованими» до семантики підмета є елементи з семантикою діяча, носія стану та носія якісної ознаки.

Одну з найвиразніших диференційних ознак підмета становить спосіб його вираження. З цього погляду підмет буває простий і складений.

Основним засобом вираження простого підмета є іменник у називному відмінку (сюди належать як власне-іменники, так і субстантивовані слова, тобто слова, вжиті у значенні іменника). Найчастіше субстантивуються прикметники, дієприкметники, займенникові прикметники, числівники: Новий метушиться в темряві трюму (Ю. Яновський); Визволені не можуть забути своїх визволителів (О. Гончар); Деякі тихо перешіптувалися (О. Довженко); Трапом зійшло до шлюпки ще двоє (Ю. Яновський). Синтаксичного характеру іменника набувають також частки, вигуки, різні форми змінних слів (навіть особові форми дієслів). Про їх часткову субстантивацію свідчить хоча б те, що вони можуть сполучатися з прикметниковими означеннями: / кожне «ні» вогненне чує «так»... (М. Рильський); Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози на плакучій березі, і змивало мою втому (М. Коцюбинський) ; / кожне оте його «любці», кожне оте «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалії... (Остап Вишня). Частковій синтаксичній субстантивації підлягає також інфінітив, тому що він переміщується в типову для іменника підметову позицію: Спинитися вмерти з одчаю й знемоги (М. Бажан).

Складений підмет виражається цілісними конструкціями, зокрема кількісно-іменниковими сполуками і сполуками іменника (або субстантивованого слова) у називному відмінку з іменником (або субстантивованим словом) в орудному відмінку з прийменником з: Невеликі три літа марно пролетіли (Т. Шевченко); Серпень з вереснем стискають один одному правиці (М. Рильський). Окремий тип складеного підмета становлять форми, до складу яких не входить жодне слово в називному відмінку,— сполуки числівника в родовому чи знахідному відмінку з прийменниками до, близько, понад, по та іменника в родовому або знахідному відмінку: На перший погляд йому, може, літ до двадцяти добиралося (Панас Мирний); Тут буває по дві-три посівні кампанії на рік без єдиної збиральної (О. Довженко).

У ролі підмета може виступати речення, що вживається, зокрема, як назва твору чи іншого об'єкта: «Ой видно село», і «їхав козак на війноньку» мають своїх відомих на ім'я — не всім, звичайно,— авторів (М. Рильський).

В усіх випадках використання прості і складені підмети, вжиті не в формі називного відмінка, формуються 3^ зразком називного відмінка й займають його позицію. Це підтверджується можливістю заміни сполуки з непрямими відмінками формою називного відмінка, пор.: Близько тисячі студентів приїхало Студенти приїхали.

3.2. Присудок

За формальною та семантичною складністю і роллю в реченні жоден член речення не може зрівнятися з присудком. Дія граматичних категорій присудка охоплює все речення в цілому й визначає його специфіку.

Присудок є головним членом двоскладного речення, який вказує на модально-часову характеристику носія предикативної ознаки, перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом й виражається спеціалізованими для присудкової функції дієслівними формами.

У ширшому висвітленні присудок має такі диференційні семантичні і формальні ознаки: а) входить у структурну схему речення як його головний член; б) дає модально-часову характеристику носія предикативної ознаки; в) у типових випадках співвідноситься з «новим» (ремою) при актуальному членуванні речення; г) співвідноситься з предикатом у семантико-синтаксичній структурі речення; д) виражається спеціалізованою формою — часово-способовими дієслівними формами; е) перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом; є) поєднується з підметом способом (формою) предикативного зв'язку — координацією; ж) займає типову позицію після підмета. З-поміж цих ознак найважливішою виступає модально-часова характеристика предмета. Модально-часовий план полягає в тому, що ознака предмета думки може бути подана як дійсна (у теперішньому, минулому та майбутньому часі), можлива чи бажана. Крім модально-часових значень, семантика присудка містить ще два компоненти: а) типове (мовне) значення — вказівку на дію, процес, динамічний стан, якість тощо; б) мовленнєву модифікацію типового значення, передавану лексичним значенням конкретних слів.

В історії синтаксичної науки обгрунтовано два принципи виділення типів присудка. Перший принцип грунтується на морфологічній природі присудкової форми, другий — на способі вираження модально-часових значень. За морфологічними параметрами усю сукупність присудкових форм можна об'єднати у два типи — дієслівний і іменний присудки. Дієслівний присудок позначає дію, процес, динамічний стан, а іменний — статичну ознаку. Залежно від способу вираження модально-часових значень присудок поділяють на простий, складений і подвійний (складний).

Відповідно до морфологічних засобів вираження у простому присудкові розрізняють власне-дієслівний і вигуково-дієслівний присудки. Простий власне-дієслівний присудок — найтиповіша форма присудка двоскладного речення. Особові форми дієслова, виражаючи значення часу і способу та здійснюючи синтаксичний зв'язок з іншим головним членом — підметом, найбільшою мірою пристосовані до виконання функції присудка. Простий власне-дієслівний присудок виступає у формах теперішнього, минулого й майбутнього часу, а також у формах наказового та умовного способу, напр.: Приходить тато з роботи (В. Винниченко); Карпати потонули в тишині (Д. Павличко); Десь в чертогах світознання Ми свавільно, Безроздільно Будем жити без загину (Г. Чупринка); Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні, Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні! (М. Рильський); Він оддав би їх [золоті роги] за стебло єдине... (Д. Павличко). Простий присудок може бути виражений вигуково-дієслівними формами типу хап, скік, стук, які в тексті набувають характеру дієслова минулого часу доконаного виду з відтінком інтенсивності дії: А я теє зайченятко хап за хвіст! (І. Нехода); Наша кішка — в ліжко скік! (Н. Забіла); Олень знову стук та стук (Д. Павличко). Еквівалентом особового дієслова може стати інфінітив: Цап крутнувсь, зіп'явсь на дибки, /... тікать, задравши хвіст (С. Олійник).

Дієслівний складений присудок має дві частини: основну й допоміжну. Лексико-семантичну основу присудка становить інфінітив повнозначних дієслів. Допоміжна частина охоплює особові форми модальних і фазових дієслів (або прикметники з модальним значенням), які доповнюють лексичне значення присудка й виражають його модально-часове значення. Допоміжні модальні дієслова могти, уміти, зуміти, сміти, намагатися, мусити, мати й подібні вказують на можливість, бажаність і необхідність дії, процесу чи стану: В майстернях — ось де, виявляється, Що може душу сколихнуть рабу? (Л. Костенко); Оперезати світ могли б ми терням (Д. Павличко); Мовчати вміє ніч (Д. Павличко); Великі поети не вміють писати віршів (Л. Костенко); Ніхто не сміє зупинити нас (Л. Костенко); Трудитись має кожен, як бджола (Д. Павличко). Допоміжні фазові дієслова починати, заходжуватися, братися, стати, продовжувати, закінчувати, кінчати, кидати, переставати, припиняти та інші позначають початок, продовження і кінець дії, процесу чи стану: Я сивіти почав у двадцять п'ять Од тої хати, од скорботи тої (І. Драч); Яворницький, нічого не відповівши, заходився зачиняти важкі двері собору (О. Гончар); Всі, завмерши, продовжували, не зводячи очей, дивитися на двері (Г. Тютюнник), Тим часом Федір Іванович кінчив ув'язувати мотузком пакунок (А. Головко). Модальні предикативні прикметники повної, рідше короткої форми спроможний, здатний, схильний, зобов'язаний, змушений, повинен, ладен, рад та інші, як і модальні дієслова, виражають модальну модифікацію дієслівного складеного присудка: / може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість (О. Гончар); Про дідуся хлопець щовечора ладен їм розповідати (О. Гончар). У зв'язку з тим, що предикативні прикметники не мають формальних засобів вираження дієслівних категорій, час і спосіб у цьому різновиді дієслівного складеного присудка передає дієслово-зв'язка бути.

Граматична традиція зараховує до сукупності форм дієслівного складеного присудка не кожне поєднання дієвідмінюваної форми з інфінітивом. У дієслівному складеному присудку інфінітив має позначати дію, процес чи стан тієї самої істоти і предмета в позиції підмета, що й дієвідмінювана форма дієслова, пор.: Ніхто не смів розповісти йому про друга і Усі прохали його розповісти про друга (усі прохали, а він має розповісти). Такий інфінітив називають суб'єктним, а інфінітив, що стосується дії, процесу і стану іншої порівняно з дієвідмінюваною формою істоти чи предмета,— об'єктним. Об'єктний інфінітив не вважають частиною дієслівного складеного присудка, а кваліфікують як другорядний член речення. Дієслівні складені присудки слід відрізняти також від простих, які мають при собі додатки або обставини мети, виражені інфінітивом, напр.: Дід любив спати під дубом (О. Довженко); Біля криниці коні напувать Спинились ми (М. Рильський). У першому реченні інфінітив спати використано у функції додатка, у другому реченні інфінітив напувать — у функції обставини мети. Як бачимо, до дієслівного складеного присудка зараховують тільки поєднання інфінітива з дієсловами абстрактного значення, якими є допоміжні модальні і фазові дієслова. Отже, згідно з граматичною традицією дієслівний складений присудок являє собою аналітичну єдність на позначення дії, процесу і стану, модифікованих у модальному чи фазовому плані.

Значно більшу різноманітність морфологічного вияву порівняно з дієслівним складеним присудком має іменний складений присудок, виражений іменем будь-якої форми (за винятком кличного відмінка іменників) у сполученні з особовими формами дієслова-зв'язки. Повнозначне слово (ім'я) є основним елементом іменного складеного присудка, дієслово-зв'язка сигналізує про вживання імені /присудковій функції та вказує на час і спосіб. До власне-зв'язок належать дієслова-аналітичні морфеми бути, становити, являти собою, які позбавлені лексичного значення. Зв'язкову функцію виконують і невласне-зв'язки ставати, виявлятися, залишатися, лишатися, зоставатися, робитися, називатися, іменуватися, зватися, вважатися, здаватися, видаватися та інші, які надають присудкові додаткових лексичних відтінків.

Найчастіше в ролі іменної частини складеного присудка вживаються прикметники, дієприкметники та іменники. Лексико-морфологічний тип предикативного імені впливає на вибір форми іменної частини, тобто залежно від того, іменник чи прикметник (або еквіваленти прикметника) входять до іменного складеного присудка, ми використовуємо відповідну відмінкову і прийменниково-відмінкову форму в іменній частині. З-поміж різноманітних відмінкових і прийменниково-відмінкових форм в іменній частині складеного присудка велике поширення мають називний, орудний і знахідний безприйменниковий відмінки, а також знахідний із прийменником за, які є спеціалізованими формами для вираження іменникового присудка. Називний, орудний і знахідний із прийменником за можуть уживатися в однакових лексичних умовах. Вибір однієї з трьох форм зумовлюється специфічною їх семантикою: називний вказує на постійну ознаку суб'єкта, орудний і знахідний із прийменником за використовуємо тоді, коли треба підкреслити непостійну або нехарактерну ознаку суб'єкта, напр.: Дід Захарко був коваль (О. Довженко); Восени Віталик буде студентом (О. Гончар); Павло Гейбо залишився за провідника (Ю. Яновський). Певний вплив на розподіл основних присудкових форм іменника має характер дієслова-зв'язки. Зокрема, при нульовій зв'язці іменна частину виступає у формі називного відмінка, а із зв'язками типу ставати, виявлятися, залишатися, лишатися, зоставатися, робитися, називатися, іменуватися, вважатися — переважно у формі орудного відмінка: / кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих (М. Бажан); Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (Л. Костенко); Слово Шевченкове й Франкове, художні шедеври нашої класики хай стануть для вас взірцем і мірилом (О. Гончар); Гори стали справжнім випробом для армійських коней (О. Гончар) ; Мій дід теж Матвієм звався (М. Стельмах). Називний відмінок уживається також Для вираження присудкової ознаки порівняння, сполучаючись із елементами типу як, наче, неначе, мов, немов (за наявності або відсутності дієслова-зв'язки): Спомин був як блискавка (М. Рильський); В нас назви сіл як кремінь на ударі, Як молотами куті якорі (А. Малишко); Дід Горобець мовби кремінь (М. Чабанівський). Із зв'язками становити, являти собою вживається іменна частина складеного присудка у формі знахідного відмінка іменників: М'який ліризм становить особливу рису байок Глібова (М. Рильський).

Прикметники в іменному складеному присудкові виявляють набагато більшу порівняно з іменниками інертність щодо закономірностей розподілу відмінкових форм. Навіть напівповнозначні дієслова-зв'язки ставати, виявлятися, залишатися, лишатися, зоставатися, робитися, називатися, іменуватися, зватися, вважатися, здаватися тощо, які виступають вирішальним фактором майже абсолютного вживання орудного відмінка іменників, не мають такої ваги у випадках, коли роль іменної частини складеного присудка виконують прикметники. Через те з орудним відмінком присудкових прикметників при напівповнозначних зв'язках конкурує називний відмінок, пор.: Ніщо не здається перебільшеним (О. Довженко); Одначе тоді доти залишилися майже цілими (О. Гончар); Купина зблизька виявляється значно вищою (Ірина Вільде); Очі загорілись і стали великі та круглі (А. Головко); Губи зробилися відразу білі (П. Хоткевич); мабуть, тільки через це я лишився живий, пройшовши стільки світів, куючи залізну троянду (Ю. Яновський).

Позицію іменної частини у формі називного відмінка іменників може займати інфінітив, з яким нерідко перебуває в симетричному стосунку інфінітивний підмет, що також заміщає називний відмінок іменника, напр.: Кохати — нові землі відкривати (І. Драч).

Ускладнена модель іменного складеного присудка поєднує в собі структуру дієслівного складеного (допоміжні модальні дієслова і прикметники, зрідка також фазові дієслова) та іменного складеного (Іменна частина з властивими їй дієсловами-зв'язками) присудків:Що може бути прекраснішим за усміх дитини? (О. Гончар); Вона, Малуша, повинна була бути саме такою (С. Скляренко); Справа починала бути поганою (М. Коцюбинський).

Отже, іменний складений присудок є різновидом складеного присудка, який виражає ознаку предмета думки і складається з іменної частини й дієслова-зв'язки як показника граматичних категорій часу та-модальності.

Подвійний присудок складається з двох повнозначних слів: дієслів переважно із значенням руху, діяльності або стану і найчастіше прикметників та дієприкметників: Він повернувся того вечора з роботи невеселий (Григір Тютюнник); Сава Андрійович стоїть засмучений (О. Довженко). Позиція підмета в таких структурах визначається окремо як щодо першого, так і щодо другого компонента подвійного присудка. Нерідко подвійний присудок, відмежовуючи його від іменного складеного, називають складним.

Розгляд типів присудка показує, що безсумнівним досягненням традиційного вчення про члени речення стало проникнення в сутність присудка. Тут акцентовано на двох його диференційних ознаках: 1) присудок є носієм предикативності (комплексної категорії, що об'єднує категорії часу й модальності); 2) присудок є головним членом, який взаємодіє з підметом та узгоджується з ним. Подальшим кроком було вчення про типи присудка, яке варто вважати провісником парадигматичного підходу до класифікації речень.

4. Головний член односкладних речень

У системі простого речення маємо конструкції, у яких функціонує тільки один головний член речення. Цей головний член не передбачає взаємопов'язаного з ним іншого головного члена, тобто він не є ні підметом, ні присудком. Його називають недиференційованим головним членом, а речення, в яких він виступає,— односкладними.

Головний член односкладних речень — їх граматичний Центр, предикативна основа. Він має такі диференційні формальні і семантичні ознаки: а) входить у формально-синтаксичну структуру односкладних речень як їх єдиний головний член; б) виражає предикативний (модально-часовий) стосунок змісту односкладного речення до дійсності; в) являє собою синтаксичну вершину односкладних речень, тобто є абсолютно незалежним головним членом; г) співвідноситься з «новим» (ремою) або нечленованим на рему й тему компонентом при актуальному членуванні речення; д) переважно співвідноситься з предикатом у семантико-синтаксичній структурі речення; е) співідноситься з присудком або підметом двоскладного речення; е) виражається спеціалізованими формами — безособовими дієсловами, предикативними прислівниками, називним відмінком іменника тощо.

За морфологічною природою всю сукупність форм головного члена односкладних речень можна об'єднати у три типи — дієслівний, іменниковий і прислівниковий, напр.: Прохолодою повіяло з лісу (М. Стельмах) ; Мимо Ягорової хати бігти. Миколі до саги, мимо солом'яного дідового палацу (О. Гончар); Високі сосни. Серпень. Спека (І. Муратов); Затишно дітям у пазусі казок (Л. Костенко). Як бачимо, у структурі односкладних речень головний член співвідноситься або з присудком, або з підметом двоскладного речення. Наявність головного члена, співвідносного з присудком двоскладного речення, становить загальну особливість дієслівних і прислівникових односкладних речень. Уведення підмета перетворює односкладне речення на двоскладне й надає йому нових семантичних відтінків, пор.: Пахне квітами Пахнуть квіти; Матері сумно — Мати сумна. Наявність головного члена, співвідносного з підметом двоскладного речення, є типовою особливістю іменникових односкладних речень. Уведення присудка змінює таку односкладну конструкцію у двоскладну, пор.: Ось і верби Ось і верби журно схилили свої віти над річкою.

Прибічники традиційного вчення про члени речення вважають, що дієслівний головний член односкладних речень охоплює чотири основні форми: 1) дієвідмінювані дієслова, окремі форми яких спеціалізовані на вираженні відтінків суб'єктного значення в означено-особових, неозначено-особових і узагальнено-особових односкладних реченнях: Дивлюся на берізоньку в зажурі (Д. Павличко); В Замисловичах рятували перелітних птахів (В. Земляк); Згаяного часу і конем не доженеш (Народна творчість); 2) безособові дієслова (або особові дієслова, вжиті в безособовому значенні): Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море (І. Франко); Пахне в'ялою травою, квітами (О. Довженко); 3) предикативні форми на -но, -то: Всі взолочено віконця (П. Тичина); / скільки хмільної тривоги налито В дзвінку прохолоду ночей (І. Муратов); 4) інфінітив: Де сховатися од вітру? (П. Тичина); Школярських днів нам не забуть ніколи (А. Малишко).

Іменниковий головний член односкладних речень виражається двома відмінками — називним і кличним, які засвідчують, як і у двоскладному реченні, деяку синтаксичну близькість. В односкладних реченнях називний відмінок формує номінативні речення, а кличний — вокативні, напр.: Замерзлий полустанок... Ліс... І знов поля... (М. Рильський); — Донечко! Маріє! (О. Довженко).

У сукупності односкладних речень поширюються конструкції, головний член яких є предикативним прислівником. Предикативні прислівники виражають модально-часове значення за допомогою дієслів-зв'язок типу бути, ставати, здаватися, напр.: Чутно плескіт у струмочку (Леся Українка); Далеко видно простори лісів, ланів, лук (К. Гордієнко); Од далекого світла внизу здавалось іще темніше (М. Коцюбинський).

Формально-синтаксичні особливості дієслівних, іменникових і прислівникових головних членів речення грунтуються на їх семантичній своєрідності. Головний член односкладних речень звичайно виражає стан. Це відбивається також на його сполучувальних можливостях. Зокрема, співвідносний із присудком головний член може поширюватися керованими ним другорядними членами. Специфічною іменниковою залежною формою в таких реченнях виступає давальний відмінок із суб'єктним значенням, що значеннєво відповідає називному відмінкові, у функції підмета у двоскладних реченнях, пор.: Дитині не спиться — Дитина не спить; Дівчині весело — Дівчина весела.

Використана література:

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник.— К., Либідь, 1993.— 368 с.

2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992. С. 35—36.

3. Іваницька Н. Л. Двоскладне речення в українській мові. К-, 1986. С. 16—27.

4. Кадонцева Л. О. Українська мова: Синтаксис простого речення. К.. 1985. С. 5—92.

5. Мельничук О. С. Розвиток структури слов'янського речення. 1966. С. 116—190.





Реферат на тему: Головні члени речення (підмет та присудок). Прості речення (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.