Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Форми синтаксичних зв'язків (координація, керування, узгодження, прилягання) (реферат)

Зміст

Вступ. Форми синтаксичних зв'язків

1. Координація

2. Керування

3. Узгодження

4. Прилягання

Використана література

1. Вступ. Форми синтаксичних зв'язків

Від типів синтаксичних зв'язків потрібно відрізняти їх форми, тобто формальні способи вияву синтаксичний зв'язків. Кожному типові синтаксичних зв'язків притаманна своя формальна організація. У сучасній українській мові виділимо чотири форми синтаксичних зв'язків: координацію, керування, узгодженні прилягання.

1. Координація

Координація — форма (спосіб) предикативного зв'язку, специфіку якого, як зазначено вище, становить взаємозалежність, двобічна залежність, взаємозв'язок головних членів речення — підмета і присудка. Вона виявляється в поєднанні тільки певних морфологічних форм і стосується двоскладного простого речення, напр.: Дніпр дрімає (Г. Чупринка); Віолончель погасла (І. Драч); Я зіткана з печалі (Л. Костенко).

У формі координації об'єднано два види залежностей: залежність підмета від присудка й залежність присудка від підмета. Перша залежність реалізується у способі керування, де модально-часова присудкова форма дієслова або його еквівалента (аналітичної іменної форми з дієслівною зв'язкою) звичайно вимагає підмета у формі називного відмінка, а друга залежність — у способі узгодження, за якого залежний компонент-присудок уподібнюється опорному компонентові-підметові у формах числа, роду та особи, напр.: Вгорі латкою палає жовтогаряче небо вечора (В. Винниченко); Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус); Ти на будинки тільки-но поглянь (М. Рильський); Ми всі, по суті, живемо якоюсь мірою в тумані (Л. Костенко); Береза виросла в камінному дворі (Д. Павличко); / Ясногорська приголубила б його (О. Гончар); Я ніколи не був боягузом у творчості (О. Довженко).

В українській мові особливий різновид координації становлять поєднання кличного відмінка у функції підмета і форм наказового способу дієслова у функції присудка, напр: Поспішись, Іване! (Д. Павличко); Одкам'янійте, статуї античні, одкам'янійте і кричіть на гвалті (Л. Костенко) У цих реченнях дієслівні присудки у формі другої особи наказового способу вимагають кличного відмінка, а підмет підпорядковує присудок формою числа.

У певних типах головних членів двоскладного речення виявляються хитання щодо узгодження присудка за формою числа. Зокрема, великою строкатістю відзначається узгодження присудка із складеним підметом, вираженим кількісно-іменниковими сполуками. Якщо підкреслюється кількість істот або предметів як єдине, нерозчленоване ціле, присудок ставимо в однині, напр.: Тут уже сиділо кілька серйозних мужчин у пальтах та шкірянках (О. Гончар); А зосталося оце чимало там І трав сухих, і пелюстків рожевих (М. Рильський). У множинній же формі присудка увиразнюється розчленована сукупність істот або предметів, напр.: Четверо братів вбігають у хату (О. Довженко) ; / ввижаються мені три тополі в орнім полі (А. Малишко).

В україністиці синтаксичний зв'язок між підметом і присудком здебільшого розглядають у межах узгодження. За рядом ознак зв'язок головних членів двоскладного речення має багато спільного зі зв'язком між іменником та залежними від нього узгоджуваними формами, зокрема прикметниками. Саме на зв'язок опорних іменників і залежних прикметників спирається традиційне визначення узгодження як уподібнення залежного компонента словосполучення опорному в однойменних граматичних формах. Проте у сполученнях підмета і присудка наявна подвійна різноспрямована залежність: підпорядкування присудка підметові у формах числа, роду, особи, з одного боку, і вимога з боку присудка відповідного відмінка (звичайно називного) у функції підмета — з другого. Це дозволяє кваліфікувати такі сполучення як сполучення з формою координації, взаємозалежності, що являє собою синтез узгодження, реалізованого залежністю присудка від підмета, і керування, реалізованого залежністю підмета від присудка. Крім того, у взаємозалежності підмета і присудка виявляється специфіка предикативного зв'язку, її реченнєвий характер, тоді як в узгодженні відбиваються особливості однієї з форм (способів) підрядного зв'язку, и належність до сфери словосполучення.

2. Керування

Керування — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого опорне (головне) слово із значенням дії, процесу, стану тощо (або у широкому розумінні — із значенням власне-ознаки) вимагає залежного слова (переважно іменника) у певній відмінковій або прийменниково-відмінковій формі. Воно суттєво відрізняється від інших форм (способів) підрядного зв'язку: на відміну від узгодження, де вибір граматичної форми залежних прикметникових, займенниково-прикметникових, дієприкметникових і подібних слів мотивується граматичною формою опорного іменника, керування грунтується на лексико-граматичному значенні керуючого слова, і на противагу приляганню, що не зумовлюється формальними чи значеннєвими характеристиками опорного компонента й відбиває слабкий підрядний зв'язок залежного слова з опорним компонентом, керування стосується семантично передбачуваної сполучуваності (валентності), а отже, вирізняється тіснішим об'єднанням слів.

Формальні різновиди керування диференціюють залежно від морфологічних особливостей опорного або залежного слова. Відповідно до морфологічного класу опорного слова розрізняють - керування дієслівне (посадив деревце, допомагали дітям, захоплюється музикою), іменникове (написання повісті, любов до мистецтва, перемога над ворогом), прикметникове (притаманний людині, гідний пошани, схожий на батька) і керування слів категорії стану (сумно дівчині, видно, гори). За формою залежного слова розрізняють керування власне-відмінкове (безпосереднє), коли залежне слово виражене безприйменниковими відмінками (завдячуємо долі, захоплення музикою, відданий справі), і прийменниково-відмінкове (опосередковане), коли підпорядкування опорним словом відмінкової форми здійснюється за допомогою прийменника (розповідати про мандрівку, зустрічі з друзями, подібний до гриба). У ролі опорних слів найчастіше виступають дієслова, які керують різноманітними відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників.

Опорне слово щодо керованого в реченні можна поставити в будь-якій, притаманній йому, словозмінній формі, а вибір форми керованого слова визначається опорним словом й тими семантико-синтаксичними відношеннями, які передаються залежним словом, пор.: писав (пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть, писатиму, пиши, пишіть, писав би) поему.

За ступенем вияву необхідності керованого слова для розкриття змісту опорного розрізняють керування сильне і слабке. Пропонують різні критерії, відповідно до яких здійснюють внутрішню диференціацію керування. Під сильним керуванням розуміють таку залежність відмінка іменника чи відмінка з прийменником від опорного слова, за якої між залежним іменником й опорним словом наявний тісний зв'язок і відповідні семантико-синтаксичні - відношення, напр.: заспівали пісню, милувалися садом, розуміється на квітах. Типовим випадком сильного керування е поєднання слів з об'єктними відношеннями між ними, коли головним словом виступає прямо-перехідне дієслово, а залежним — іменник у знахідному безприйменниковому відмінку, що позначає предмет, на який спрямовано дію: шануємо батьків, косять овес, зустріла дідуся. На тлі сильного керування рельєфніше постає слабке керування, диференційною ознакою якого виявляється менша обов'язковість залежного слова для опорного й нерідке вживання останнього в реченні без супроводу такого залежного слова, пор.: Я написав приятелеві листа олівцем і Я написав приятелеві листа.

До важливих теоретичних проблем синтаксису належить проблема окреслення меж, охоплюваних керуванням. Великого поширення набув погляд, згідно з яким кожна відмінкова і прийменниково-відмінкова форма іменників або їх еквівалентів поєднана з Опорним словом способом керування. Цей погляд не відбиває синтаксичної специфіки керування, оскільки він орієнтований лише на морфологічні показники. Більшу пояснювальну силу має кваліфікація керування як форми (способу) підрядного зв'язку, що стосується значеннєво передбачуваної опорним словом сполучуваності непрямих відмінків іменників без прийменників і з прийменниками У такому разі керованими формами слід вважати тільки ті форми, які зумовлюються валентністю слів із значенням власне-ознаки.

Аргументоване розв'язання цього питання, побудоване на вузькому розумінні керування, пов'язано з ім'ям геніального українського мовознавця О. О. Потебні, який стверджував: «Щоб поняття керування не перейшло в туман, потрібно розуміти під ним тільки такі випадки, коли відмінок додатка визначається формальним значенням Доповнюваного (напр., знахідний прямого об'єкта при активному дієслові, відмінок із прийменником при прийменниковому (префіксованому) дієслові, як "надеяться на бога"). Якщо ж доповнюване саме по собі не вказує на відмінок додатка, то про керування не може йтися. Іншими словами, зв'язок між доповнюваним і додатком може бути найтісніший і, більш віддалений» (Потебня А. А. Из записок по русской грамматике. М., 1958. Т. 1—2. С. 120).

Здатністю керувати наділені передусім дієслова. Залежно від валентного потенціалу дієслово вимагає різної кількості керованих слів-іменників: одного слова (любимо працю, був у Луцьку), двох слів (присвятив вірш матері, накривають стіл скатертиною), трьох слів (приїхала з Києва до Харкова поїздом), чотирьох слів (принесла з саду квіти бабусі в кімнату), п'ятьох слів (привезли вантаж бабусі машиною з Києва до Сосниці).

Позицію керованої відмінкової чи прийменниково-відмінкової форми можуть заміщати компоненти невідмінкової природи, зумовлені, проте, валентністю дієслова або іншого предиката. З цього погляду варто розрізняти морфологізовані й неморфологізовані члени речення, поєднані способом керування, пор.: любити малювання і любити малювати.

За наявності декількох керованих слів при тому самому опорному слові виразно виявляється більш тісний і менш тісний зв'язок цих залежних членів речення. Валентна своєрідність керуючого дієслова породжує градацію сили керування: зокрема, іменникові у формі знахідного відмінка з об'єктною функцією притаманний тісніший зв'язок з опорним словом, ніж давальному відмінкові з адресатною функцією, який вказує на напівсильне керування, та орудному відмінкові з інструментальною функцією, що поєднується з опорним дієсловом способом слабкого керування, пор.: привіз цеглу братові машиною. У сучасній українській мові при дієсловах, які можуть сполучатися з послідовним рядом відмінків, знахідному відмінкові об'єкта та його функціональним еквівалентам належить найцентральніше місце, давальний відмінок адресата або його функціональні еквіваленти займають проміжне місце між центральними і периферійними відмінковими та прийменниково-відмінковими формами, а орудний відмінок інструментальний і його прийменниково-відмінкові функціональні еквіваленти вказують на найпериферійнішу позицію керованого дієсловом компонента.

Від керованих другорядних членів речення потрібно відрізняти другорядні члени речення, які у морфологічному плані збігаються з першими (тобто виражені відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників), проте поєднані способом не керування, а прилягання. Ці залежні форми можуть сполучатися зі словами різних груп, що із значеннєвого боку не передбачають залежних іменників, а отже, не керують ними, напр.: Ясним усміхом дитини Гляне сонце із-за гір (Г. Чупринка); Старий співав без гриму і гримас (Л. Костенко). Крім того частина відмінкових і прийменниково-відмінкових засобів являють собою детермінантні члени речення, тобто такі компоненти, які формально не поєднані з жодним словом, а поширюють граматичну основу речення (у двоскладному реченні — присудково-підметову основу) в цілому. Вони виражають обставинні відношення і звичайно розташовуються на початку речення: Місяцями дерева лежать, зламані бурею (О. Гончар); Для присвяти пам'яті Гейне є й чисто літературна, сказати б, причина (М. Рильський); За білим тереном виростим дерево, Повне квіту До мого світу, Повне щебету з дитячого серця (А. Малишко). Детермінантним членам речення властивий слабкий підрядний зв'язок із граматичним ядром речення, який засвідчує їх більшу синтаксичну автономність. Вони становлять немовби зовнішній компонент щодо внутрішньо об'єднаних головних і прислівних другорядних членів речення.

3. Узгодження

Узгодження — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого вибір граматичної форми залежного слова зумовлюється граматичними формами опорного (головного). Спосіб узгодження найтиповіший для словосполучень, опорним словом яких є іменник, а залежним — прикметник, що має як частина мови несамостійні, зумовлені іменником, категорії відмінка, числа й роду, напр.: гарний хлопець, гарного хлопця, гарному хлопцеві, гарним хлопцем, гарні хлопці, гарних хлопців, гарним хлопцям, гарними хлопцями; гарна дівчина, гарної дівчини, гарній дівчині, гарну дівчину, гарною дівчиною, гарні дівчата, гарних дівчат, гарним дівчатам, гарними дівчатами; гарне хлоп'я, гарного хлоп'яти, гарному хлоп'яті... Опорне слово в реченні набуває відповідної форми за комунікативними потребами, а залежне слово дублює форми опорного. Тому опорне слово можна поставити в будь-яких притаманних йому словозмінних формах, тоді як вибір форми залежного слова визначається опорним, пор.: Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку жовто-бурою курявою (О. Гончар); Филимон Васильович мав прекрасну пам'ять, смак до образного слова і був неповторний розповідач (Григір Тютюнник). Зіставлення керування й Узгодження показує, що перше залежить від лексико-граматичної природи опорного слова і тому є зв'язком лексико-граматичним, а друге, грунтуючись на граматичній формі опорного слова, являє собою зв'язок формально-граматичного плану. Узгоджувані граматичні форми передаються закінченнями слів, тобто при узгодженні закінчення головного слова викликає відповідні закінчення залежного слова.

Зміна форми головного слова вимагає повної або часткової зміни форми залежного. Залежно від ступеня уподібнення підпорядкованого слова головному розрізняють узгодження повне і неповне. За повного узгодження залежне слово уподібнюється головному у формах відмінка, числа й роду: талановитий учитель (наз. в., одн., чол. р.), незабутню зустріч (зн. в., одн., жін. р.), рідного села (род. в., одн., середи, р.). Неповним узгодженням є узгодження не у всіх спільних для опорного іменника й залежного прикметника (або його еквівалента) морфологічних категоріях. Наприклад, у словосполученні місто Львів маємо узгодження у відмінку й числі, але не в роді, а у словосполученні місто Чернівці — узгодження тільки у відмінку.

Оформлення підрядного зв'язку за допомогою узгодження поширюється на іменникові словосполучення, залежне слово яких виражене власне-прикметниками, займенниковими прикметниками, дієприкметниками й порядковими прикметниками (числівниками): прозорий туман, мій учень, завершена стаття, п'ятий день. Специфічним виявом узгодження є узгодження в кількісно-іменникових сполуках із числівниками типу п'ять, шість, багато, де відбувається розподіл відмінкових форм між узгодженням і керуванням: у формах родового, давального, орудного й місцевого відмінків реалізується узгодження, у формах називного і знахідного відмінків — керування, пор.: п'яти (п'ятьох) книжок, п'яти (п'ятьом) книжкам, п'ятьма (п'ятьома) книжками, (у) п'яти (п'ятьох) книжках, багатьох книжок, багатьма книжками, але п'ять книжок, багато книжок.

Порівняно з керуванням зв'язок узгодження являє собою слабкий підрядний зв'язок, не зумовлений лексичним значенням опорного слова. У явищах узгодження відбиваються диференційні граматичні ознаки частин мови і членів речення: прикметник синтаксично спеціалізований як узгоджена частина мови, іменник — як частина мови, що підпорядковує прикметник; у реченні характер означення як члена речення найповніше виявляється в узгоджених словах.

4. Прилягання

Прилягання — форма (спосіб) підрядного зв'язку за якого головне слово (або граматична основа речення) не вимагає у залежного слова певних граматичних форм. Порівняно із залежними членами речення, поєднаними способом керування й узгодження, оформлене за допомогою прилягання залежне слово являє собою автономнішу (відносно самостійну) синтаксичну одиницю, що не зумовлюється лексико-граматичною природою або граматичною формою головного слова. Воно поєднується, з головним словом чи граматичною основою речення за змістом. Типовими морфологізованими формами залежних слів тут виступають прислівники й дієприслівники: По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні (В. Сосюра); Так швидко відминули кавуни (М. Вінграновський); Між зелено-синіми полями, звиваючись, висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка (О. Гончар).

Різновиди прилягання можна диференціювати залежно від граматичних особливостей опорного й залежного компонентів, поєднаних цим способом підрядного зв'язку. Відповідно до граматичних особливостей опорного компонента варто розрізняти прислівне прилягання, коли залежне слово підпорядковується іншому слову (наполегливо працює, гарно співає, мандрівка восени), і приреченневе прилягання, коли залежне слово підпорядковується граматичному ядрові речення (підметово-присудковій основі двоскладного речення, односкладному реченню з прислівними компонентами тощо, напр.: Увечері стрілися друзі; Давно чекаємо звістки). Прислівне прилягання у свою чергу поділяється на придієслівне, приіменникове, приприкметникове, придієприкметникове, придієприслівникове: захоплено розповідав, відпочинок улітку, набридливі восени дощі, довго очікуваний поєдинок, голосно розмовляючи. За формою залежного слова розрізняється прилягання прислівникове (плідно працює, розмова пошепки), Дієприслівникове (Співаючи, дівчата ішли селом), інфінітивне (Він прийшов зустріти друга), прийменниково-відмінкове (Після вечері бабуся читала внукам казки), відмінкове (Вечорами лунали пісні)..

Опорним словом при приляганні є те, яке залежно від комунікативних потреб може набувати різних форм, пор.: гарно співаю, гарно співаєш, гарно співає, гарно співаємо, гарно співав, гарно співала, гарно співаймо, гарно співали б. Також опорне речення з приреченневим приляганням здатне зазнавати різних модифікацій, напр.: Вечорами ми слухаємо розповіді батька, Вечорами ми слухали розповіді батька, Вечорами ми слухатимемо розповіді батька, Вечорами послухайте розповіді батька, Вечорами ми послухали б розповіді батька, Вечорами послухати б розповіді батька, Вечорами нам хотілося послухати розповіді батька. Залежний же компонент відповідної структури залишається незмінним.

До важливих проблем синтаксису належить проблема окреслення меж, охоплюваних приляганням. Панівним є погляд, згідно з яким залежні слова, виражені прислівниками, дієприслівниками та інфінітивом, завжди поєднуються з опорним компонентом способом прилягання. Прибічники цього погляду звичайно не зважають на синтаксичну природу прилягання й будують свою аргументацію на морфологічній основі. Більшу пояснювальну силу має кваліфікація прилягання як форми (способу) підрядного зв'язку, що стосується не передбачуваної опорним компонентом сполучуваності (у значеннєвому і формально-граматичному планах). Тому залежні слова можуть виражатися різними формами, які не перебувають у валентному зв'язку з опорним словом, не уподібнюються опорному слову і не перебувають з іншим словом у зв'язку координації. У цій позиції стоять як морфологізовані, спеціалізовані з формального боку члени речення — прислівникові й дієприслівникові обставини, так і неморфологізовані члени речення — інфінітивні, прийменниково-відмінкові і відмінкові обставини (іноді означення). У типових випадках поєднані способом прилягання другорядні члени речення передають обставинні відношення: обставинно-означальні і власне-обставинні (просторові, часові, причинові, цільові, умовні, допустові тощо): Спадає сніг повільно й терпеливо (Д. Павличко); А угорі про таїнства природи задумався мислитель чорногуз (Л. Костенко); Після цих подій Павло зробився ще мовчазнішим (Г. Тютюнник); Твої коси від смутку, від суму Вкрила прозолоть, ой ще й кривава (П. Тичина); На сповідь йдем до Маркіяна (І. Драч); На випадок загибелі сержанта приймаю командування (О. Довженко); Всупереч тим віщуванням проходили грози (М. Рильський) .

Використана література:

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник.— К., Либідь, 1993.— 368 с.

2. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-синтаксична структура речення. К., 1983. С. 9—17.

3. Плиско К- М. Синтаксис української мови із системою орієнтирів для самостійного вивчення. X., 1992. С. 7—22.

4. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. К. Білодїда. 1972. С. 5—9.





Реферат на тему: Форми синтаксичних зв'язків (координація, керування, узгодження, прилягання) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.