Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мовознавство

Другорядні члени речення та їх класи (реферат)

Зміст

1. Другорядні члени речення

2. Додаток. Другорядні члени речення

3. Означення. Другорядні члени речення

4. Обставина. Другорядні члени речення

5. Нові підходи до класифікації членів речення

Використана література

1. Другорядні члени речення

Традиційне вчення про другорядні члени речення спирається на їх формально-синтаксичні ознаки набагато меншою мірою, ніж учення про головні члени речення. У визначеннях класів другорядних членів речення брали до уваги ознаки різної природи. Це і спричинило те, що критерії розрізнення другорядних членів речення поєднують формальні і значеннєві ознаки в неоднакових співвідношеннях щодо кожного їх класу. Тому перейшла нам у спадок велика розбіжність у кваліфікації диференційних ознак класів другорядних членів і суперечки навколо принципів їх класифікації.

Дотепер зберігається (особливо у вузівській і шкільній практиці) традиційний поділ другорядних членів речення на три класи: додатки, означення й обставини. У виділення класів другорядних членів покладено передусім значеннєві ознаки. Подальшу диференціацію класів здійснювали неоднаково: у межах внутрішнього розподілу Додатків та означень традиційно зважали на суто формальні характеристики, виділяючи прямий і непрямий Додатки, узгоджене та неузгоджене означення і означення-прикладку, а внутрішнє розчленування обставин проведено за значеннєвими параметрами. У класифікації другорядних членів використовувано ряд граматичних ознак, а саме: морфологічні показники відповідного члена речення і його опорного слова характер синтаксичного зв'язку й семантико-синтаксичних відношень між залежним і опорним членами речення.

За будь-якого трактування співвідношення формальних і значеннєвих ознак у традиційному вченні найбільшої ваги для виділення класів другорядних членів речення надавали все-таки семантико-синтаксичному критерієві. Залежно від класу другорядного члена речення доповнювано значеннєві ознаки неоднаковою кількістю формальних ознак. Багато дослідників намагалися вдосконалити традиційний підхід до вивчення другорядних членів, що призводило до появи низки суперечливих кваліфікацій тих самих синтаксичних явищ. Усе це дає підстави стверджувати, що традиційне вчення про другорядні члени речення меншою мірою, ніж учення про головні члени речення, грунтується на ідеях формально-синтаксичної організації простого речення.

Розглянемо формальні і семантичні ознаки трьох класів другорядних членів речення (додатків, означень та обставин) детальніше.

2. Додаток. Другорядні члени речення

Додатком називається другорядний член речення, що позначає предмет (об'єкт), на який спрямовані або якого стосуються дія, процес, стан чи ознака. У ширшому витлумаченні додаток має такі диференційні семантичні і формальні ознаки:

а) виражає об'єктні семантико-синтаксичні відношення (об'єктне значення), тобто позначає предмет, на який спрямовано (прямо чи опосередковано) дію, процес, стан, ознаку;

б) входить у формально-синтаксичну структуру простого речення як його другорядний член;

в) у типових випадках виражається іменником (у непрямих відмінках) або його еквівалентами;

г) у типовому вияві стоїть після опорного слова;

д) поєднується з опорним словом підрядним зв'язком, способом (формою) підрядного зв'язку — керуванням;

е) не виявляє позиційної закріпленості при актуальному членуванні речення (може-входити до складу як реми, так і теми або самостійно виражати їх);

є) співвідноситься з позицією об'єкта в семантико-синтаксичній структурі речення, хоча й виходить поза її межі, охоплюючи також позиції адресата, суб'єкта, знаряддя й засобу тощо (у всіх випадках додаток вирізняється способом (формою) підрядного зв'язку — керуванням).

Найвиразнішу семантичну ознаку додатка становить його предметне (об'єктне) значення. В об'єктному значенні узагальнено частковіші значення, зокрема значення власне-об'єкта дії (пекти хліб, споруджувати завод, доїти корову), адресата дії (читати дитині, принести матері), знаряддя дії (малювати олівцем, рубати сокирою).

Притаманне додаткові значення предметності зумовлює характер засобів його вираження. Тому додаток виражається тими ж частинами мови і сполуками слів, що й підмет. Спеціалізованою на вираженні додатка частиною мови є іменник, усі інші частини мови потрапляють у позицію додатка внаслідок їх субстантивації, напр.: Весна вже вимила всі дахи, землю й річку від снігу та льоду; чистенько позамітала небо й вимазала його, як до свята, ясною-ясною синькою, попротоптувала попід стінами в болоті теплі, гладесенькі стежечки (В. Винниченко); Манять страдника з неволі Вільні вісники весни (Г. Чупринка); Я дівчину любив, люблю і нині (Т. Осьмачка); Семен Комар щось криком розповідає старій, аж ніби стрибаючи їй у лице (В. Винниченко); Протягли своє «ку-ку-рі-ку» горлаті півні... (Панас Мирний). Додаток, як і підмет, буває простим і складеним, пор.: Яка орда нам гідність притоптала? (Л. Костенко); Три тополі в орнім полі Посадили школярі (А. Малишко). Відмінність між підметом і додатком виявляється у формі відмінків: називний (прямий) відмінок пов'язаний із підметом, а всі безприйменникові непрямі й прийменникові відмінки.— з додатком.

У межах додатка розрізняють додатки прямі і непрямі. Прямий додаток залежить від перехідних дієслів і виражається знахідним відмінком без прийменника: Морозенка поставили на Савур-могилі (Б. Харчук); Могутній дух дають важкі часи (Д. Павличко); Мене сьогодні голуб розбудив (Л. Костенко). Прямий додаток може бути виражений і родовим безприйменниковим відмінком, проте в обмежених семантико-синтаксичних умовах: коли при перехідному дієслові є заперечна частка не або коли Дія переходить лише на частину предмета, напр.: Я не люблю ненависті в собі (Д. Павличко) ; Тоня діловито наливає з бідона води (О. Гончар). Усі інші додатки — непрямі: Керував студією відомий письменник (О. Донченко); Вимостили пахучою отавою човна (Ю. Мушкетик); Мене любов нанависті навчила (Леся Українка); Мені без тебе сумно серед людства (Л. Костенко); Дивися на мене, друже, Відверто — неложним зором (Д. Павличко); Спіфіірна музика граніту 3. архітектурою хребтів, Нвгнутих вольових хребтів (І. Драч). Отже, з урахуванням комплексу семантичних і формальних ознак виділено як додатки передусім придієслівні другорядні члени речення.

Найближчою до придієслівної позиції додатка є позиція при прикметниках (а також дієприкметниках як віддієслівних у морфолого-синтаксичному плані прикметниках) у присудковій функції і при предикативних прислівниках (словах категорії стану), напр.: Амфігастрії формою і розмірами подібні до листків (Д. Зеров); Повітря, дійсно, схоже до вина (М. Рильський); На мене люди стали злі (Д. Павличко); Зараз просіка, як і весь ліс, була затоплена весняною сніговою водою (О. Гончар); Аркушики чернетки були помережані перекресленими ряд-коми (О. Донченко); Сьогодні весело мені! (М. Рильський); Невже і йому трішки-трішки лячно, тривожно? (О. Гончар). Похідними від присудкових прикметників і дієприкметників із залежними від них додатками є прикметникові (дієприкметникові) словосполучення в означальній функції, у внутрішній структурі яких також зберігається позиція додатка, напр.: / в його інтонації Тоня відчула щось схоже на смуток чи жаль за чимось (О. Гончар) ; Мені поля задумливо шептали свої ніким не співані пісні (В. Симоненко).

Як додаток кваліфікують залежний від дієслова інфінітив у реченнях типу Любить людей мене навчила мати... (В. Симоненко). Хоча в інфінітива не знаходимо притаманних додаткові морфологічних (іменникових) форм, проте типова придієслівна його позиція і значеннєва близькість до придієслівних відмінкових форм іменників з об'єктним значенням уможливлюють зарахування такого інфінітива до форм у функції додатка. Це одне з показових свідчень про домінування за традиційного виділення другорядних членів речення значеннєвих характеристик.

Великі труднощі викликає витлумачення граматичного статусу іменників з об'єктним значенням, підпорядковних специфічному угрупованню синтаксичних дериватів — віддієслівних і відприкметникових іменників (будівництво заводу, написання роману, читання книги, виконаний завдань, подолання труднощів). Залежно від акцентування на відповідному критерієві тут можливі три варіанти витлумачення:

1) відповідно до семантичного критерію всі компоненти з об'єктним значенням — незалежно від синтаксичної позиції в реченні — потрібно зарахувати до додатків;

2) оскільки приіменниковість (приіменникова позиція) є визначальним моментом у кваліфікації означень, то всі композити у приіменниковій позиції — незалежно від їх семантики — є означеннями;

3) зважаючи на невідповідність формальних ознак семантичним (типова для означення приіменникова позиція, але не типове для цієї позиції об'єктне значення), вирізняють проміжні між означеннями й додатками другорядні члени речення.

Синтаксична традиція звичайно схиляється до кваліфікації залежних від віддієслівних і відприкметникових іменників компонентів з об'єктним значенням як додатків. Проте з погляду формально-синтаксичної організації речення логічніше вважати залежний від будь-якого іменника компонент (навіть з нетиповим для приіменникової позиції об'єктним, обставинним та іншим неатрибутивної природи значенням) означенням.

3. Означення. Другорядні члени речення

Означенням називають другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета й підпорядкований іменникові. Виражаючи означальні відношення, означення у традиційному тлумаченні супроводжується обов'язковою формальною ознакою: воно залежить від іменника. Цей член речення має такі диференційні семантичні й формальні ознаки:

а) виступає другорядним членом речення;

б) виражає означальні відношення;

в) залежить тільки від іменника;

г) має спеціалізовані засоби вираження — прикметникові форми;

д) у типових випадках стоїть перед означуваним іменником;

е) поєднане з означуваним іменником підрядним зв'язком, у типових виявах способом (формою) підрядного зв'язку — узгодженням;

є) співвідноситься з позицією атрибута в семантико-синтаксичній структурі речення;

ж) не виявляє позиційної закріпленості при актуальному членуванні речення (може входити до складу як теми, так і реми або самостійно виражати їх).

В узагальненій ознаці предмета об'єднано частковіші значення, які можуть бути виділеними в іменникових словосполученнях, наприклад значення власне-ознаки предмета (гарна дівчина, рідна земля, прекрасна мить), значення ознаки за дією (посаджене дерево, розталий сніг), значення присвійності (моя мати, вірші Ліни Костенко, зошит учня), значення суб'єкта при віддієслівних іменниках (приїзд брата, спів дівчини) і под. Відмінність у характері ознаки уможливлює конкретизацію назви того самого предмета кількома означеннями: Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель (О. Гончар); Вузькою стежкою в густій мураві й розкішних бур'янах я обійшов Богоявленську церкву-бійницю (Б. Харчук).

За способом (формою) підрядного зв'язку означення бувають узгоджені й неузгоджені: талановитий поет, весела дитина, смагляве обличчя, високі дерева; вірші вчительки, пам'ятник поетові, захоплення музикою, верби над водою, бажання працювати, повернення додому. Узгоджене означення стоїть у тому самому роді, числі й відмінку, що й пояснюваний іменник. Воно виражається здебільшого прикметниками й дієприкметниками: По споришу зелених меж ходило сонце, стрічало гостей, в коси стрічки вплітало, запасками картатими ще й стан прибирало (Т. Осьмачка); Сійте в рахманний чорнозем з піснею, грою... (П. Тичина); Сосновий ліс перебирає струни над берегами вічної ріки... (Л. Костенко); В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності (О. Довженко); Гарячий сопух зчавлених плодів Спиняє дихання (Д. Павличко). Неузгоджене означення поєднується з означуваним іменником способом прилягання чи керування: / хилиться над гомоном століть В плодах важучих яблунева віть (А. Малишко); Ненасить долі впокорилась мулом (І. Драч). У першому реченні неузгоджене означення в плодах залежить від іменника віть і поєднується з ним формою прилягання, оскільки цьому опорному іменникові конкретного значення не властива семантико-синтаксична-валентність, а отже, іменник віть не може керувати другорядним членом речення. У другому реченні відпредикатний іменник ненасить за своєю лексичною природою вимагає родового відмінка іменника, тобто тут маємо форму керування.

У неузгоджених означеннях на значення ознаки нашаровуються додаткові відтінки значення, зумовлені нетиповою для позиції означення частиною мови та новими для цієї частини мови семантико-синтаксичними відношеннями й синтаксичним зв'язком. Неузгоджені словоформи можуть поєднувати, наприклад, семантику означення й обставини, означення й додатка. Такі означення характеризують позначувані іменником предмети і явища за місцем і часом, за метою і призначенням, за стосунком до іншого предмета тощо: подорож на Кавказ (ознака за місцем), ліс восени (ознака за часом), кімната для відпочинку (ознака за призначенням), турбота про дітей (ознака за об'єктом піклування) і т. ін. Неузгоджені означення виражаються іменниками (займенниковими іменниками) у безприйменникових непрямих і прийменникових відмінках, неозначеною формою дієслова, прислівниками тощо: Як забути серця ніжні стиски, Милої легенький каблучок! (М. Рильський); Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей (Г. Тютюнник); Прямо насупроти школи стояв будиночок для вчителів (М. Стельмах); Ця земля не знала жодного мосту з каменю (ГТ Загребельний); Земля відчувала потребу Лягати під лемеші (Д, Павличко); Із дверей навпроти пробивається тоненька смуга світу (С. Васильченко).

Як різновид означення традиційно виділяють прикладку, яку називають узгодженим означенням, вираженим іменниками: дівчина-красуня, козак-Орел, тополенька-сестриця, вітер-буревій, пісня-доля. Семантика прикладки охоплює таку сукупність виявів ознаки, як пояснювальна назва предмета, вказівка на якість предмета, соціальна належність, вік, національність, професія, посада тощо. Формальною особливістю прикладок є те, що вони можуть стояти після означуваного іменника й перед ним, напр.: Світ-казку будує мрія моя (Д. Павличко); А Дніпр мов підслухав: широкий та синій, Підняв гори-хвилі... (Т. Шевченко).

4. Обставина. Другорядні члени речення

Обставиною називають другорядний член речення, який характеризує дію, процес, стан, ознаку або вказує на умови, за яких відбувається подія чи явище. На противагу додаткові й означенню обставину виділяють тільки за значеннєвими показниками. У традиційному вченні про члени речення не висвітлено, специфічного, обов'язкового для всіх різновидів обставин, суто формального їх вияву. Хоча такі ознаки можна вирізнити. До них, очевидно, належать формально-синтаксична (увиразнена семантично) автономність обставин у структурі простого речення і тісно пов'язана з нею граматична спрямованість обставинних компонентів до синтаксичної морфологічної адвербіалізації.

З-поміж другорядних членів речення обставина має найбільш розгалужену сукупність значень і тісні взаємозв'язки зі структурою складного речення. Вона має, такі Диференційні семантичні і формальні ознаки:

а) виступає другорядним членом речення;

б) виражає обставинні семантико-синтаксичні відношення;

в) виражається прислівниками, дієприслівниками, відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників, інфінітивом;

г) може залежати від дієслова, прикметника і предикативного прислівника (слів категорії стану), а також від предикативного центру (підметово-при судкової основи двоскладного речення або головного члена односкладних речень із залежними від нього прислівними другорядними членами);

д) тип синтаксичного зв'язку — підрядний, спосіб (форма) синтаксичного зв'язку — прилягання;

е) виступає в різних позиціях, частіше — на початку речення і в постпозиції;

є) при актуальному членуванні виявляє позиційну незакріпленість (може входити як до складу теми, так і до складу реми або виражати ці позиції самостійно).

Клас обставин розчленовують на підкласи. В основу поділу їх на підкласи покладено семантичний критерій. За значенням обставини поділяють на такі основні підкласи:

а) обставини способу дії, які вказують на характеристику дії, процесу, стану, ознаки або на спосіб дії: Велика зграя журавлів кружляла Невисоко і плавно над землею (М. Рильський); Предки з жахом одвернулись (П. Тичина); Навшпиньках Підійшов вечір (П. Тичина); Баско ступав гарячий вороний кінь (Б. Харчук); А пісня) ґрати розбивала вщент (Л. Костенко);

б) обставини міри і ступеня, що характеризують дії, процеси, стани або ознаки щодо інтенсивності чи міри їх вияву: Люба, милая,— чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами (П. Тичина); Олександр стояв у натовпі на панелі і до нестями кричав «ура» (П. Панч);

в) обставини місцям які вказують на місце дії, процесу, стану, напрямок і шлях, руху: Зорі тихо тремтять угорі (М. Коцюбинський); Зінь, як сонний, помалу йде в хату (В. Винниченко); Я з батьком — ще малий —і у вітряному лісі Ішов стежиною (М. Рильський);

г) обстав вини часу, які вказують на час дії, явища або його тривавалість: В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки (В. Сосюра); В таких роздумах До році просидів годину, а може, й дві (Г. Тютюнник);

д) обставини причини, що вказують на причину дії, явища: Вицвілі в матері очі від чекання (О. Довженко); Він прокинувся, від гучного гуркоту дверей (Григір Тютюнник); Невдовзі Гнатова дружина переставилась через тяжку недугу*?* (М.-Стельмах);

е) обставини мети, які вказують на мету дії: Він дні свої, як сосни злотокорі, Для нив будущини спалив дотла (Д. Павличко); До мене ніч прийшла купати зорі в моїх очах (В. Лучук);

є) обставини умови, що вказують на умову, за якої можливі дія, явище: При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий риск не страшний! (Леся Українка); На випадок загибелі сержанта приймаю командування (О. Довженко);

ж) обставини з допустовим значенням, які вказують на чинники, всупереч яким відбуваються дія, явище: Всупереч тим віщуванням проходили грози (М. Рильський); Наперекір усьому існує ж таки спадкоємність людяного в людині (О. Гончар).

За відповідного узагальнення перераховані підкласи обставин можна об'єднати у два угруповання:

1) власне-обставинне угруповання, з яким пов'язані значення часу, причини, мети, умови й под.;

2) обставинно-означальне угруповання, що побудоване за прикметниковою моделлю (вирізняється атрибутивним значенням).

Першому (основному) угрупованню притаманні такі, формальні особливості, як детермінантний (не прислівний) підрядний зв'язок із предикативною основою речення й домінування в детермінантній позиції прийменниково-відмінкових форм, а другому угрупованню — прислівний підрядний зв'язок, переважна залежність від дієслова і широке використання відприкметникових морфологізованих прислівників, напр.: 1) У. суботу в молодої Та великий збір (Леся Українка); Перед від'їздом ще раз навідалась до дядька Ягора і знов не застала (О. Гончар); Опісля того й Морозиха зібралася в дорогу (Б. Харчук); Все те в ньому з колиски (Ю. Мушкетик); Од світла квітів сяє її чоло тружденне (Д. Павличко); 2) Гей, ряснд всипте цвітом шлях, У дзвони задзвоніте! (П. Тичина); Голосно луна Своїм биттям те серце і донині (М. Рильський); / знову яіжо погашу ялинку... (Л. Костенко).

Традиційно виділюваний клас обставин об'єднано інтуїтивно враховуваною формальною ознакою, яка відбиває не передбачуваний опорними компонентами підрядний зв'язок. Форма вираження обставин як порівняно Автономних членів речення не містить показників синтаксичної залежності.

5. Нові підходи до класифікації членів речення

Традиційні визначення членів речення грунтуються на одночасному врахуванні їх формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних ознак, що нерідко руйнує єдині виміри класифікації і веде до об'єднання в одному класифікаційному ряду неоднопорядкових величин. Тому опрацювання критеріїв розмежування членів речення стало актуальним завданням сучасного мовознавства. Розв'язанню цієї проблеми сприяв передусім розгляд речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці.

Вирізнення формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної структур речення як окремих об'єктів вивчення зумовило також розрізнення двох рядів членів речення — формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних. Виділення двох рядів членів речення певною мірою позбавляє еклектичних нашарувань, наявних у традиційній класифікації. До того ж воно не заперечує органічної взаємодії членів речення формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної природи.

У сучасному українському мовознавстві набуває поширення розрізнення власне-членів речення (формально-синтаксичних компонентів речення) і синтаксем (семантико-синтаксичних компонентів речення). Два ряди компонентів виявляють різне спрямування: власне члени речення спрямовані у внутрішню структуру мови, а синтаксеми мають зовнішнє спрямування, відображаючи предмети та явища позамовного світу.

Формально-синтаксичні члени речення визначаються на основі синтаксичних зв'язків, синтаксеми — на основі семантико-синтаксичних відношень. У простому реченні фундаментальними синтаксичними зв'язками, на основі яких вирізнено функціональні типи членів речення, є предикативний і підрядний зв'язки. Типи синтаксем виділяються на основі двох різновидів семантико-синтаксичних відношень — субстанціальних і предикатних.

Відмінність між двома рядами мінімальних синтаксичних одиниць (формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних членів речення) виразно виявляється на тлі формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної організації простого речення. У найтиповіших випадках формально-синтаксична структура простого речення формується двома взаємопов'язаними головними членами речення підметом і присудком, а семантико-синтаксична структура — предикатом і його валентністю.

Підмет та присудок як головні члени двоскладного речення і головний член односкладних речень як недиференційований член визначаються на основі формально-синтаксичних і формально-морфологічних ознак, закріплених у структурі слова. Підмет є головним членом двоскладного речення, який перебуває у предикативному зв'язку з присудком, поєднується з ним формою координації і в типових виявах виражається називним відмінком іменників: У травах дівчина біжить І падає щокрок, щомить (Д. Павличко); На цямру монастирської кринички схилила осінь грона горобин (Л. Костенко). Присудок є головним членом двоскладного речення, який перебуває у предикативному зв'язку з підметом, поєднується з ним формою координації і виражає синтаксичні категорії часу й модальності: 3 далекого походу Вернувсь до мене брат (П. Тичина); Ти — матері Сікстінської сестра (М. Рильський). Головний член односкладних речень не є ні присудком, ні підметом, хоч деякими формальними ознаками уподібнюється їм, напр.: Сподобалось тут Єльці (О. Гоцчар); Акації. Бджолині дзвони (Д. Павличко).

Головним членам речення протиставляються, другорядні члени речення, які відповідно до різновидів підрядного зв'язку — прислівного і детермінантного поділяються на два формально-синтаксичні класи: прислівні другорядні члени, тобто компоненти, залежні від слова, і детермінантні члени, залежні від предикативної основи простого речення, пор.: Джерин софор заквітчався білим цвітом (І. Нечуй-Левицький) і поезії святої Вік творю я ідеали (Г. Чупринка). У першому реченні функціонують три прислівні другорядні члени: прикметник Джерин залежить від підмета садок іменник Цвітом — від присудка заквітчався, прикметник білим — від прислівного другорядного члена цвітом. У другому реченні два детермінантні члени для поезії і вік підпорядковуються присудково-підметовій основі речення творю я ?» прислівним (приприсудковим) другорядним членом ідеали.

На противагу формально-синтаксичним членам речення синтаксеми виражають семантичний зміст і членуюься на два семантико-синтаксичних класи — предикатні і субстанціальні синтаксеми, які у свою чергу поділяються на предикати дії, процесу, стану, якості тощо і субстанціальні синтаксеми із суб'єктним, об'єктним, адресатним, інструментальним та іншими значеннями. Стосунок до формально-синтаксичного аспекту простого речення мають тільки компоненти, виділювані з урахуванням предикативного і підрядного зв'язків (підмет, присудок, головний член односкладних речень, прислівні другорядні члени, детермінантні другорядні члени), а синтаксеми відображають семантико-синтаксичний аспект простого речення.

Використана література:

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. — К., Либідь, 1993.— 368 с.

2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992. С. 35—36.

3. Іваницька Н. Л. Двоскладне речення в українській мові. К-, 1986. С. 16—27.

4. Кадонцева Л. О. Українська мова: Синтаксис простого речення. К.. 1985. С. 5—92.

5. Мельничук О. С. Розвиток структури слов'янського речення. 1966. С. 116—190.





Реферат на тему: Другорядні члени речення та їх класи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.