Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Міжнародні відносини

Розвиток, сучасні проблеми і суперечності міжнародних економічних відносин (МЕВ) (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ І. Теоретико-методологічні засади регулювання міжнародних економічних відносин. 6

1.1. Сутність, цілі та рівні регулювання МЕВ.. 6

1.2. Суб'єкти регулювання МЕВ.. 9

1.3.Інструменти та методи регулювання МЕВ.. 12

Висновки до розділу І 20

Розділ 2. Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних відносин. 21

2.1. Глобальний економічний простір як середовище формування міжнародних організацій. 21

2.2. Типологія міжнародних організацій. 23

2.3. Основні етапи становлення й розвитку системи міжнародних організацій 26

Висновки до розділу ІІ 28

Розділ ІІІ. Шляхи подолання проблем та суперечностей регулювання МЕВ в Україні. 29

3.1. Сучасний стан регулювання МЕВ в Україні. 29

3.2. Національні інтереси та регулювання МЕВ в Україні. 31

3.3. Проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення. 33

Висновки до розділу III 39

Висновки. 40

Список використаної літератури. 42

Додатки. 44


Вступ

Актуальність теми. Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм "міжнародної" торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім'ями і племенами. Об'єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва.

На МЕВ впливають міжнародне, регіональне, державне втручання та регулювання, яке проявляється в міждержавних економічних, торгових, кредитних, валютних, митних і платіжних угодах та альянсах.

Предметом МЕВ є безпосередні зв'язки із спеціалізації і кооперування в галузі виробництва та науково-технічних робіт. Особливого значення набуло переміщення факторів виробництва між країнами — рух капіталу в різних формах, міжнародне використання фінансово-кредитних ресурсів, міграція робочої сили, обмін інтелектуальною власністю.

До об'єктів МЕВ відносять товари і послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметами міжнародного обміну; багатостороннє та різноманітне співробітництво країн і міжнародних організацій у галузі екології та вирішенні глобальних проблем.

Міжнародні економічні відносини включають у себе правові аспекти (міжнародні договори, угоди, кодекси, хартії тощо), а також інструменти їх реалізації, утворення і забезпечення діяльності відповідних міжнародних економічних організацій, спрямованої на досягнення мети світового розвитку. Саме ці обставини обґрунтовують актуальність розгляду міжнародних економічних відносин, з'ясування ролі міжнародних відносин у світовому господарстві.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні види й фактори регулювання міжнародних відносин у світовому господарстві.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити риси механізму регулювання МЕВ;

· охарактеризувати значення міжнародних організацій в системі регулювання міжнародних економічних відносин;

· дослідити основні види регулювання МЕВ;

· проаналізувати інструменти та методи регулювання МЕВ;

· виявити проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення.

Історіографія дослідження. Проблематиці регулювання міжнародної економічної діяльності протягом останніх років відводилось провідне місце в дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних економістів як Л.Антонюк, Б.Баласси, О.Білоруса, І.Бураковського, Р.Вернона, О.Власюка, О.Гаврилюка, А.Гальчинського, В.Гейця, Б.Губського, Дж.Даннінга, Д.Деніелса, Дж.Кейнса, О.Киреєва, Ю.Козака, Я.Корнаї, Д.Лук'яненка, З.Луцишин, Ю.Макогона, О.Мозгового, Б.Панасюка, Є.Панченка, Ю.Пахомова, О.Плотнікова, М.Портера, А.Поручника, Л.Радеби, П.Робсона, О.Рогача, В.Рокочої, В.Ростоу, А.Рум'янцева, А.Ругмана, Ф.Рута, П.Самуельсона, В.Сіденка, С.Соколенка, Дж.Сороса, Дж.Стигліця, П.Тодаро, Т.Циганкової, В.Чужикова, І.Школи, Й.Шумпетера, А.Філіпенка та ін., в результаті чого сформувалась методологія аналізу економічної взаємодії країн.

Методологічною основою дослідження є історико-логічний та системний підходи до аналізу економічних явищ і процесів у національному і глобальному середовищі. Дослідження проведене з використанням методів: наукової абстракції, статистичного якісного і кількісного порівняння; факторного та структурного аналізів.

Використано широке коло вітчизняних та зарубіжних літературних джерел, Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, матеріали Міністерства економіки України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного комітету статистики України, аналітичні доповіді Українського центру економічних та політичних досліджень ім.О.Разумкова, інформаційні матеріали ряду міжнародних товариств та асоціацій, статті українських економічних періодичних видань, український Інтернет-ресурс.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема сутності та факторів регулювання МЕВ, сучасні проблеми МЕВ.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси міжнародних економічних відносин.

Предметом дослідження виступають основні форми регулювання міжнародних економічних відносин.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що викладені у дослідженні теоретичні положення можуть стати основою для написання монографій та науково-популярних праць.

Особистий внесок автора обґрунтування критеріїв регулювання МЕВ, їх фактори та види.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. У першому розділі розкриті поняття основи міжнародних економічних відносин. У другому розділі було розглянуто систему міжнародних організацій, їхні функції і сфери діяльності. У світі нараховується більш 100 міжнародних організацій, у більшому або меншому ступені залучених в обговорення і регулювання економічних проблем. Вони різні за складом, розмірам, функціям і впливом на міжнародну економіку. Міжнародні організації можна класифікувати відповідно до різних критеріїв, але не один з них не є ідеальним. Третій розділ присвячений вивченню напрямків, механізмів і форм здійснення міжнародних економічних відносин.


Розділ І. Теоретико-методологічні засади регулювання міжнародних економічних відносин 1.1. Сутність, цілі та рівні регулювання МЕВ

Міжнародні економічні відносини - це система господарських зв'язків між національними економіками окремих країн які реалізуються через відповідні суб'єкти господарювання. МЕВ - особлива форма діяльності, що базується на міжнародному поділі праці, міжнародній спеціалізації виробництва, інтернаціоналізації господарського життя. Поглиблення і розвиток міжнародного поділу праці, спеціалізація виробництва залежать від природних, (географічних, кліматичних, демографічних тощо), а також набутих факторів (технологічних, наукових і науково-технічних тощо). На їх розвиток суттєвий вплив здійснюють соціальні, національні, етнічні, політичні, культурні та інші фактори.

Реалізація різноманітних форм МЕВ їх суб'єктами здійснюється на тому чи іншому рівні, які розрізняються, зокрема, залежно від ступеню інтенсивності їх взаємодії (рис.1):

· Економічні контакти — це найпростіші економічні зв'язки, які мають епізодичний характер і регулюються переважно одиничними угодами, контрактами;

· Взаємодія — стійкі економічні зв'язки на основі міжнародних угод і домовленостей, які складені на тривалий час;

· Співробітництво — міцні економічні зв'язки, на основі спільних, попередньо вироблених і узгоджених намірів, які закріплені в угодах довгострокового характеру;

· Міжнародна економічна інтеграція — це рівень розвитку МЕВ, коли в процесі інтернаціоналізації господарського життя відбувається переплетіння економік двох або більше країн і проводиться узгоджена політика з елементами національного регулювання[13, c. 26-28].

Крім того можливі такі відносини за участю міжнародних організацій:

Залежно від того, які економічні суб'єкти беруть участь в МЕВ, можна виділити відносини на наступних рівнях:

Основними формами МЕВ є (рис. 2):

· Міжнародна торгівля — обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами;

· Міжнародний рух капіталу — переміщення капіталу між країнами світу в пошуках сфери найбільш вигідного його вкладання.

· Міжнародна міграція робочої сили — переміщення між країнами працездатного населення переважно з економічних причин.

Слід відзначити тісний взаємозв'язок між формами МЕВ. Історична первинність міжнародної торгівлі у сучасних МЕВ врівноважена значенням, динамікою та масштабами розвитку інших форм. На практиці досить важко провести чітку межу між різними формами МЕВ, тому в літературі є інші підходи щодо класифікації форм реалізації міжнародних економічних відносин. Так, наприклад, торгівля технологіями може виділятися як самостійна форма МЕВ. Інші автори формою МЕВ вважають міжнародні валютні відносини. Щодо останніх, то необхідно загострити увагу на особливому значенні світової валютної системи для розвитку сучасних відносин між країнами. Сучасні валютні ринки, валютні відносини перетворились із суто обслуговуючих товарні операції та операції руху капіталу у самостійну форму МЕВ[17, c. 31-33].

Рис. 2. Елементи системи міжнародних економічних відносин


1.2. Суб'єкти регулювання МЕВ

Суб'єкти МЕВ — це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, котрі здатні самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів.

Суб'єктів МЕВ поділяють за критеріями рівнів:

Мікрорівень – це фірми, підприємства, окремі особи, фермерські господарства.

Метарівень – це галузі економіки, котрі займаються зовнішньоекономічною діяльністю.

Макрорівень – це зв'язки між державами, між групами держав, між державами та міжнародними організаціями.

Основними суб'єктами МЕВ є фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи — це особи, які наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці;

Юридичні особи — це об'єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов'язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин (все це закріплено в установчих документах юридичної особи, підсилено власною печаткою та відображено на банківському рахунку).

Юридичними особами, які беруть участь у МЕВ, є підприємства, держава та її установи, міжнародні організації.

Діяльність підприємств в міжнародній сфері виявляється в: а) купівлі іноземних факторів виробництва; б) продажу виробленої продукції на міжнародному ринку; в) операціях на міжнародних фінансових ринках.

Специфічними суб'єктами МЕВ є міжнародні підприємства:

· Багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом, управлінням та сферами діяльності);

· Міжнародні спільні підприємства (підприємства, які об'єднують різнонаціональних партнерів в інвестуванні, управлінні підприємством, розподілі прибутків та ризиків).

Держава — як суб'єкт міжнародних економічних відносин це суверене утворення, яке володіє верховною владою на своїй території та незалежністю відносно до інших держав.

Державні установи, підприємства купують на світовому ринку продукцію та послуги; постачають економічним суб'єктам із інших країн товари. Крім того національні держави покликані створювати для вітчизняних підприємців сприятливі умови виходу на міжнародні ринки. Таким чином держава реалізує як пряму участь у МЕВ (через міждержавні стосунки, державні підприємства, державні органи), так і побічну (формування умов для здійснення МЕВ всіма іншими учасниками).

Кожна держава має інститути, які прямо, чи побічно впливають на стан МЕВ. Серед таких інститутів:

- Міністерство іноземних справ — сприяє визначенню зовнішньоекономічних орієнтирів країни, забезпеченню зовнішньоекономічних інтересів національних експортерів та імпортерів;

- Міністерство зовнішньої торгівлі — здійснює функції регулювання та контролю у галузі зовнішньої торгівлі; розробляє проекти торгових угод і конвенцій з питань зовнішньої торгівлі; проводить переговори з іноземними державами; займається питаннями митної політики; видає експортні та імпортні ліцензії;

- Центральний банк країни — впливає на зовнішньоекономічну діяльність економічних суб'єктів валютно-фінансовими інструментами і насамперед, регулюванням курсу національної валюти. Останній безпосередньо впливає на експортно-імпортні потоки[5, c. 30-31].

Міжнародні організації — формування та об'єднання, які приймають участь в МЕВ залежно від цілей, завдань та напрямків їх діяльності. Міжнародні організації систематизують за наступними ознаками:

· юридична природа (міжурядові, позаурядові)

· склад учасників (універсальні, регіональні)

· масштаби діяльності (загального характеру, спеціальної компетенції)

· характер діяльності (координуючі, оперативної дії, консультативні)

· термін діяльності (постійної дії, періодичної дії, тимчасові)

Деякі міжнародні організації, акумулюють значні кошти і мають відповідні повноваження. Вони істотно впливають як на розвиток тієї чи іншої сфери міжнародної діяльності, так і на національний економічний розвиток.

Учасники міжнародних економічних відносин, діють як відносно незалежні суб'єкти. Але всі вони знаходяться під впливом середовища МЕВ, тобто різноманітних факторів (демографічні, економічні, природні, науково-технічні, політичні, культурного оточення і т. ін.), які потребують від діючих осіб корегування своїх дій. Кожний з суб'єктів МЕВ є "відкритою системою”, яка залежить від зовнішнього світу. Дія факторів може мати для різних суб'єктів різний характер впливу: прямий або побічний. Фактори прямого впливу — безпосередньо впливають на операції суб'єктів МЕВ, з одного боку, а з іншого — зазнають такої ж дії від учасників МЕВ (постачальники, трудові ресурси, законі та установи державного регулювання, споживачі, конкуренти). Фактори побічного впливу — не мають безпосереднього значення для функціонування суб'єктів МЕВ, але відбиваються на їх діях (стан економіки країни, міжнародні події, соціально-культурні фактори і т.д.). різноманітність зовнішніх факторів вимагає їх структуризації, підходи до якої можуть бути різними. Але найбільш доцільною є систематизація факторів за такими ознаками — політико-правові, економічні, соціально-культурні, інфраструктурні. Таким чином, під середовищем МЕВ розуміють зовнішні по відношенню до суб'єктів МЕВ політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники[2, c. 41-43].


1.3.Інструменти та методи регулювання МЕВ

Інструменти (методи) зовнішньоторговельної політики дуже різноманітні, їх нараховується понад тисячу. Це обумовлює існування різних підходів до їх класифікації.

А.В. Данильцев дає таку класифікацію інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами:

1) за характером та цілями застосування заходів регулювання:

— інструменти, які передбачають застосування заходів регулювання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);

— інструменти, які передбачають застосування заходів, які стосуються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов доступу іноземних товарів на внутрішній ринок;

— інструменти, які використовуються для покращення умов доступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи у відповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;

2) за характером інструментів, що використовуються:

— тарифні — мита та інші митно-тарифні заходи;

— нетарифні — решта інструментів регулювання;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

— інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку;

— інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;

— інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності власних (національних) товарів на закордонних ринках;

— інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних товарів на ці ринки;

4) залежно від особливостей застосування заходів регулювання:

— односторонні (автономні) заходи — застосовуються урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під час загострення політичних відносин;

— двосторонні заходи — застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;

— багатосторонні заходи — застосовуються у рамках багатосторонніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);

5) з погляду історичного розвитку форм протекціонізму та еволюції міжнародної торгівлі:

— інструменти традиційного протекціонізму — носять в основному обмежувальний характер та виявляються у створенні торгових бар'єрів, які перешкоджають доступу іноземних товарів на внутрішній ринок у цілому. Мета традиційного протекціонізму — трансформувати умови конкуренції таким чином, щоб дати можливість національним підприємствам успішно конкурувати з іноземними постачальниками при тому наборі конкурентних переваг і тій забезпеченості факторами виробництва, які мають національні підприємства. Ця мета досягається за рахунок втручання в ринкове конкурентне середовище і деякого зниження ефективності використання ресурсів в економіці. При цьому створюються умови для функціонування менш ефективних з точки зору світового ринку підприємств. Таким чином, у певному значенні вся економіка прилаштовується під неефективні підприємства або сектори економіки. При цій формі протекціонізму дискримінуються іноземні товари. Важлива особливість цього протекціонізму — його порівняно пасивний характер. Це виявляється у тому, що країна передусім прагне зберегти позиції національних виробників на внутрішньому ринку. Застосування заходів такого протекціонізму має суб'єктивний характер, не завжди можна відстежити їх взаємозв'язок із об'єктивними економічними показниками. Найтиповіші приклади використання інструментів цієї форми протекціонізму — прикордонні бар'єри у формі тарифних і нетарифних обмежень у торгівлі товарами;

— інструменти виборчого протекціонізму — спрямовані в основному проти недобросовісних і найбільш небезпечних іноземних конкурентів. У рамках даної концепції протекціонізму існують два напрямки: основний — протидія недобросовісній конкуренції; доповнюючий — надзвичайні обмежувальні заходи, які застосовуються у випадку загрожуючого загострення іноземної конкуренції. Цей протекціонізм має у чистому вигляді не стільки обмежувальний, скільки коригуючий характер і спрямований на усунення викривлень нормальних умов конкуренції, які можуть виникнути у зв'язку із втручанням держави (у формі субсидування) або із дискримінаційною політикою приватних компаній у сфері цін (демпінг). При цьому теоретично не утворюються умови для обмеження міжнародної торгівлі у цілому і можливе ефективне використання конкурентних переваг і переваг міжнародного поділу праці, а самі обмеження не є засобом дискримінації, а навпаки, усувають її. Ця концепція протекціонізму добре сполучається з політикою лібералізації торгівлі у цілому і з вимогами про розширення доступу на іноземні ринки. Застосування обмежувальних заходів обов'язково пов'язане з об'єктивними кількісними економічними параметрами, причому такий взаємозв'язок необхідно однозначно і точно встановити. На практиці цей протекціонізм може застосовуватись і як обмежувальний засіб, коли він має дискримінаційний характер. Його у найбільшому ступені можна уніфікувати на міжнародному рівні, він відповідає ідеї багатосторонності. Важлива особливість цього типу протекціонізму полягає в тому, що він не може обмежуватися прикордонними заходами. Торгова політика виходить за рамки власне заходів регулювання експорту та імпорту. Ефективна політика у сфері торгівлі товарами стає можливою лише у поєднанні з відповідними заходами у сфері руху капіталу, торгівлі об'єктами інтелектуальної власності. У торгівлі товарами заходи виборчого протекціонізму застосовуються у вигляді спеціальних процедур квазісудового характеру, які передують застосуванню прикордонних обмежень у вигляді заходів тарифного і рідше кількісних обмежень (антидемпінгові, компенсаційні та захисні заходи);

— інструменти глобального (екстериторіального) протекціонізму — впливають на умови виробництва за кордоном. Країна, яка проводить таку політику, намагається впливати на умови використання конкурентами переваг і факторів виробництва у країнах -конкурентах. Торгові обмеження застосовуються у тих випадках, коли структура використання факторів виробництва у країнах-конкурентах така, що за тими чи іншими параметрами вони можуть одержати порівняльні переваги з боку зниження затрат (наприклад, відсутність у країні екологічних вимог або системи забезпечення соціальних прав працівників). Цей підхід спрямований на формування уніфікованих стандартів розвитку економіки з точки зору формування конкурентних переваг у міжнародній торгівлі. Проявом цієї форми протекціонізму є, зокрема, концепція "справедливої торгівлі" (fair trade). Наприклад, за мету застосування декларується прагнення усунути відхилення від загальноприйнятих соціальних та екологічних стандартів, використання положень відомих статей американського законодавства: "статті 301" та "статті 301-супер". Ця концепція в основному застосовується країнами з високим рівнем розвитку економіки та високими технічними, соціальними й економічними стандартами. Така політика передбачає можливість утворення перешкод для міжнародної торгівлі, а в найгіршому варіанті — для формування відносно замкнених груп держав з більш або менш однаковим рівнем розвитку економіки. У принципі, концепція екстериторіального протекціонізму погано поєднується з розвитком багатосторонності в регулюванні міжнародної торгівлі. Форма реалізації — торгово-політичні переговори, у випадку невдачі яких можуть використовуватись будь-які заходи обмежувального характеру[6, c. 22-26].

Усі ці три системи протекціонізму ідуть в історичному розвитку одна за одною, але з погляду на їх застосування часто можуть використовуватись одночасно.

Найбільш широкого застосування набула класифікація інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі за їх характером — тарифні та нетарифні інструменти. Ця класифікація відображена у різних правових документах національного і міжнародного права. Вперше вона була запропонована Секретаріатом ГАТТ наприкінці 60-х років. До першої групи — тарифних інструментів — належать виключно мита, зафіксовані у вигляді митного тарифу (експортного та імпортного), як найбільш поширений традиційний засіб зовнішньоторговельної політики. До другої групи — нетарифних — решта інструментів.

В основу цієї класифікації покладено суттєві відмінності як у методах обмеження ввезення/вивезення товарів, так і в способах впливу на ринкові відносини. Виділення митного тарифу в окрему категорію пов'язане з характерними особливостями, які визначають його провідну роль у державній зовнішньоторговельній політиці.

З економічної точки зору мито належить до непрямих податків, які включаються у ціну товару, хоча правові основи та практика застосування мит і внутрішніх податків суттєво відрізняються. Тарифу властиві всі характеристики економічного регулювання зовнішньої торгівлі і найвищий серед усіх відомих інструментів ступінь стабільності. А.І. Шишаєв вважає, що стабільність тарифу обумовлена такими особливостями його застосування:

1) величина тарифів відома, офіційно опублікована; тарифи діють відносно всіх суб'єктів торгівлі та з усього кола однорідних товарів (хоча, залежно від торгово-політичних відносин з країною походження товару та від конкретного його виду, тобто позиції у товарній номенклатурі);

2) застосування тарифу регламентується на законодавчому рівні і виконавча влада має у цьому питанні, як правило, обмежену сферу повноважень. Існує єдина, законодавчо закріплена процедура його застосування;

3) тарифне регулювання відрізняється високим ступенем транспарентності, тобто прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі;

4) норми міжнародного права жорстко визначають правила тарифної політики;

5) ставки мит в усіх державах — членах ГАТТ/ВТО є "зв'язаними", тобто не можуть бути змінені в односторонньому порядку. Підвищення мит для членів ГАТТ/ВТО можливе лише після складної процедури багатосторонніх переговорів з іншими членами[11, c. 37-39].

Нетарифні інструменти також є економічними заходами. Завдяки тому, що нетарифні інструменти так само, як і тарифні, впливають на ціну товару, їх часто називають "паратарифними". Це пов'язано з їх високим та невизначеним рівнем, обмеженим строком дії, вибірковістю застосування та особливою процедурою нарахування. Наприклад, антидемпінгові мита збираються заднім числом, при цьому нерідко через певний час після поставлення товару. Невизначеність та постійна загроза їх нарахування у значній сумі сильніше стримуюче впливає на експортера, ніж заздалегідь відомі відносно невисокі імпортні мита.

Багато міжнародних документів, зокрема ГАТТ/ВТО, закріплюють пріоритетність використання тарифу, як засобу зовнішньоторговельного регулювання, доцільність перенесення акцентів саме на використання мит у регулюванні зовнішньоторгового обороту. У рамках ГАТТ/ВТО триває процес тарифікації нетарифних бар'єрів, тобто перерахування впливу нетарифного бар'єра у значення мита, за принципом рівності впливу на торгівлю певним товаром.

Нетарифне регулювання включає багато інструментів сучасної економічної та торговельної політики держав, декотрі з яких безпосередньо не зв'язані із зовнішньополітичним регулюванням, але суттєво впливають на міжнародний товарообіг. У світовій практиці налічується понад 100 позицій, за якими класифікуються нетарифні обмеження. В рамках ГАТТ/ВТО створена спеціальна база нетарифних обмежень, яка, постійно поповнюючись, зберігає єдину термінологію, використовувану торговельними правилами більшості держав (див. додаток 1).

Нетарифні інструменти обмежують, ускладнюють або затримують доступ іноземних товарів у країну. В результаті скорочується вибір товарів, руйнується ринковий механізм, знижується роль споживачів у функціонуванні ринку. Разом з тим, розширюються можливості впливу на внутрішній ринок більш вузьких груп підприємців, передусім — монополій. Під їх впливом уряди, встановлюючи те чи інше обмеження, фактично нав'язують споживачам товарну структуру ринку і насильницьким шляхом зумовлюють їх вибір на користь національної продукції.

А.І. Шишаєв наводить такі причини активізації використання нетарифних інструментів у наш час:

1) зниження ставок мит в рамках восьми раундів багатосторонніх переговорів і "зв'язування митних тарифів" у рамках ГАТТ/ВТО призвело до втрати митами протекціоністського значення. Особливо це стосується питань регулювання імпорту наукоємної продукції, тому що попит на неї визначається не лише ціною, але й техніко-економічними показниками;

2) значно зросли внутрішньофірмові поставки товарів і коопераційні поставки згідно довгострокових угод між великими суб'єктами товарообігу (ТНК). Ціни за цими поставками на відміну від звичайних торговельних операцій між незалежними контрагентами встановлюються самим суб'єктом, а не внаслідок дії ринкового механізму, отже, мита практично втрачають свій регулюючий вплив.

На рис. 3 наведені тарифні і нетарифні інструменти регулювання міжнародних відносин та їх переважний вплив на конкретні форми торгівлі (експорт та імпорт)[14, c. 35-37].

Рис. 3. Інструменти та методи регулювання МЕВ


Висновки до розділу І

З політекономічної точки зору міжнародні економічні відносини є важливим сегментом загальної системи економічних відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Вони здійснюються через участь їх суб'єктів в міжнародному поділі праці. МЕВ мають ряд специфічних рис, які формують і специфіку механізму міждержавних господарських зв'язків. По-перше, ця специфіка визначається масштабами міжнародного ринку. Саме тому в сучасних умовах має місце досить відчутний, часто визначальний вплив міжнародного ринку на національні економіки. По-друге, ринковий механізм МЕВ більш досконалий порівняно з національними ринками. Це обумовлено головним чином більш високим на ньому рівнем економічної обґрунтованості і об'єктивності системи ціноутворення. До речі це і обумовлює той факт, що ціни світових ринків товарів і послуг часто є базовими при формуванні цін в національних економіках. По-третє, менша маневровість факторів виробництва, використання в обміні національних валют країн-учасниць, значна віддаленість продавців і покупців обумовлює безперечні особливості ринкового механізму МЕВ в порівняні з національним.

Державне регулювання міжнародних економічних відносин може бути однобічним, двостороннім і багатобічним. Інструменти державного регулювання міжнародних економічних відносин поділяються на тарифні – ті, що засновані на використанні митного тарифу, і нетарифні – всі інші (квотування, ліцензування, «добровільне» обмеження експорту). У результаті введення тарифу будь-якою країною виникає кілька економічних ефектів (наприклад, ефекти захисту і споживання, що представляють собою в сукупності ефекти втрати економіки від введення тарифу). Поряд з тарифними методами держави використовують нетарифні методи торгівельної політики, для кількісної кваліфікації яких використовуються індекси частотності, покриття торгівлі і впливу на ціни.


Розділ 2. Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних відносин 2.1. Глобальний економічний простір як середовище формування міжнародних організацій

Міжнародні економічні відносини реалізуються через їх суб'єкти. До суб'єктів належать підприємства, фірми, держава, приватні особи, транснаціональні корпорації і транснаціональні банки, а також міжнародні організації. Особливістю міжнародних організацій як суб'єктів системи міжнародних економічних відносин є те, що вони, поряд з державними органами, є регуляторами цих відносин. Крім того, на відміну від державних органів, міжнародні організації виконують регулюючі функції на наднаціональному рівні. Міжнародна організація - це об'єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на підставі певних правил та процедур і діяльність яких виходить за національні кордони.

Утворення міжнародних організацій є об'єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їх виникнення, головні: міжнародний поділ праці, міжнародна економічна інтеграція, політичні стосунки між країнами, глобалізація міжнародних відносин.

Міжнародний поділ праці обумовлює спеціалізацію країн на виробництві певних товарів та послуг, обмін продуктами, а також неминуче призводить до міжнародного кооперування. Зростання міжнародних потоків товарів, послуг, чинників виробництва, що особливо стало відчутним з середини XIX ст., викликає потребу в регуляторах, які запобігли б тенденції перетворення цього процесу на хаотичне явище і водночас підсилили його темпи. В XX ст. процес міжнародного поділу праці суттєво поглиблюється, що пов'язано з науково-технічною революцією. Це поглиблення, зокрема, виявляється в переміщенні наголосу від поділу праці загального типу до часткового і поодиничного типів. Якщо раніше міжнародний поділ праці виявлявся переважно в формі міжнародної торгівлі, то тепер він дедалі більше охоплює сферу виробництва. Спеціалізація країн на технологічних операціях, деталях, вузлах, агрегатах сприяє встановленню стійких зв'язків між підприємствами різних країн, спонукаючи, таким чином, їх до виробничої кооперації [12, c. 43-46].

Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поширенням дії транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків, які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто "стягують у вузли" міжнародну економіку, перетворюючись на її своєрідні "нервові центри". Об'єктивно транснаціональні корпорації сприяють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регулюючі функції на транснаціональному рівні.

Серед чинників формування й розвитку системи міжнародних організацій останнім часом дедалі більшого значення набувають глобальні проблеми сучасності. Це такі проблеми, які охоплюють увесь світ або значну його частину і не можуть бути вирішені кожною країною поодинці. До них відносяться: проблема обмеженості природних ресурсів; екологічна проблема; демографічна проблема; проблема роззброєння; продовольча проблема.

Отже, країни, що розвиваються, відчувають демографічний тиск набагато вищий, ніж розвинуті країни. Це об'єктивно спонукає прагнення до міграції з бідних країн до багатих. Але на шляху міграційних потоків постає чимало перешкод, які встановлюють уряди розвинутих країн з метою запобігти зайвій конкуренції для працівників своїх країн і уникнути небажаних змін етнічної структури свого населення. Таким чином, глобальні демографічні процеси потребують ретельного, всебічного регулювання на міжурядовому рівні. Найбільше уваги демографічним проблемам приділяють органи ООН. Тут утворена спеціальна функціональна комісія з народонаселення й розвитку. Крім того, при ООН існує ряд фондів, центрів, агентств, що займаються різними аспектами демографічних процесів: Фонд ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА), Центр ООН з населених пунктів (Хабітат), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та ін. Демографічні проблеми також знаходяться в центрі уваги Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) [17, c. 47-49].

 

2.2. Типологія міжнародних організацій

На початку XXI ст. кількість міжнародних організацій вимірюється тисячами. Вони дуже різноманітні за складом учасників, цілями, функціями, місцем в інституційному середовищі міжнародного бізнесу та впливом на міжнародні відносини. Найчисленнішими є неурядові міжнародні організації, яких налічується близько 20 тисяч. Значно менше міждержавних організацій - близько 3 тис, і їх кількість зростає чи не щороку1. Таке розмаїття організацій утруднює їх класифікацію і виокремлення типів організацій за якоюсь однією схемою. Типологія міжнародних організацій відображає такі аспекти, за якими аналізується суть і діяльність організацій. Тобто, існують певні критерії визначення типу організації залежно від того, в якому аспекті ми маємо намір її розглядати.

Основними критеріями типології міжнародних організацій є:

♦ членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;

♦ географічне поширення;

♦ функціональна спрямованість;

♦ характер діяльності.

За складом членів та юридичним статусом організації поділяються на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації утворюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми, або білатеральними; вони ще не утворюють організації у звичайному розумінні. Якщо узгодження багатостороннє, то дії країн мають інституційний характер, і формується організація як інституційна одиниця міжнародних відносин. Різновидом цього типу організацій є міждержавні економічні організації (МДЕО). Прикладів міждержаних організацій чимало: ООН, НАТО, ОБСЄ та ін.; серед МДЕО - Європейський Союз, МВФ, НАФТА та ін. У роботі міждержавної організації бере участь офіційний представник уряду країни-члена; відповідальність за його дії несе уряд країни. Отже, представник країни в організації відстоює не свою власну точку зору, а узгоджену на відповідному рівні позицію свого уряду. Наприклад, якщо член Ради Безпеки ООН голосує за певну резолюцію, то це означає, що його на таку дію уповноважили вищі урядові інстанції (президент, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ). Свої ж якості фахівця, свій хист, інтелект представник країни проявляє в умінні переконати інших членів організації в правильності позиції свого уряду з того чи іншого питання.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Наприклад, до Римського клубу на індивідуальній основі входять видатні вчені світу; як правило, вони не є членами уряду в своїх державах, і уряд їх не уповноважує (принаймні, формально) відстоювати офіційну точку зору. Тому члени неурядових організацій мають значно більше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою думку, незважаючи на позицію свого уряду. Це зумовлює гнучкість і оперативність в обговоренні багатьох проблем і прийнятті відповідних рішень. Але уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина - члена неурядової організації. Якщо в МДЕО прийняте рішення зобов'язує (цілком або певною мірою) уряд до його виконання, то рішення неурядових організацій уряд може тільки взяти до уваги або навіть ігнорувати. Втім, неурядові міжнародні організації мають досить сильний вплив на міжнародні відносини. Наприклад, Лондонський клуб, що є консультативним комітетом найбільших приватних банків світу, часто ефективно вирішує питання про кредитування або реструктуризацію боргу тієї чи іншої країни у випадках, коли уряд неспроможний впоратись із ситуацією. Значна кількість неурядових організацій функціонує в економічній сфері, це міжнародні неурядові економічні організації (МНЕО). Найвідоміші з них - Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Всесвітня конфедерація праці[19, c. 74-76].

За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні. Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться. Найяскравішим прикладом такого типу є Організація Об'єднаних Націй, яка об'єднує переважну кількість країн нашої планети. До глобального типу можна віднести також Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ), Червоний хрест, Римський клуб, Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і деякі інші. Поняттю "глобальний" у даному разі тотожний термін "трансрегіональний".

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості. Таких організацій чимало: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін. Іноді регіон являє собою досить велику територію, яка може вийти за межі однієї частини світу або континенту. Наприклад, до НАТО входять країни Західної Європи і Північної Америки, до СНД - країни Східної Європи та Азії. До асоціації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) - країни навіть чотирьох континентів: Азії, Північної Америки, Південної Америки, Австралії; зв'язуючим, стрижневим елементом тут є Тихий океан, до якого обернені або економічно тяжіють країни-члени. Об'єднуючим елементом для НАТО є Північна Атлантика, для СНД - територія колишнього СРСР. Саме прив'язка до якогось певного простору є відмітною рисою регіональних організацій.

Є випадки, коли до регіональної організації включаються країни, що належать до іншого регіону. Наприклад, до Плану Коломбо із спільного розвитку в Південній і Південно-Східній Азії входять не тільки країни цього регіону, а й Велика Британія, Австралія, Канада і США. Проте організація все ж таки залишається регіональною. Справа в тому, що План Коломбо (утворений у 1950 р.) спочатку являв собою сукупність колишніх азіатських колоній і домініонів Великої Британії; ось чому тут опинилась і сама метрополія і домініони - Австралія, Канада, Нова Зеландія. США, які стали членами організації трохи пізніше, опинились тут внаслідок посилення свого політичного та економічного впливу в регіоні [2, c. 38-40].

 

2.3. Основні етапи становлення й розвитку системи міжнародних організацій

Як уже зазначалося, першими міжнародними організаціями можна вважати (з певною мірою умовності) воєнні союзи держав, історія яких сягає в глибоку давнину. Щодо організацій економічного характеру, то одним з найдавніших прикладів можна вважати Ганзу - політичний і торговельний союз північно-німецьких міст, який існував у XIV-XVI1 ст. Центром Ганзи був Любек; її факторії розміщувались у Новгороді, Лондоні, Берліні, Брюгге. Ця організація об'єднала майже сто міст. її функціями були: спорядження й охорона торговельних експедицій, утворення торговельних факторій у найважливіших містах, переважно в балтійських країнах, одержання всіляких торговельних привілеїв, уніфікація торговельного права. Таким чином, головною метою Ганзи був захист інтересів купецтва, яке здійснювало свої операції в цьому регіоні.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину XIX ст. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

I етап (середина XIX - середина 40-х років XX ст.) - становлення системи міжнародних організацій;

II етап (середина 40-х - кінець 50-х років XX ст.) - формування системи Об'єднаних Націй;

ІІІ етап (кінець 50-х - кінець 80-х років) - активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

IV етап (з початку 90-х років) - відновлення єдиної системи міжнародних економічних відносин.

Ця схема дещо умовна, оскільки чіткі межі між етапами накреслити неможливо. Так, регіональні організації виникали ще в 40-х роках (наприклад РЕВ). Проте кожний з етапів характеризується найтиповішим аспектом розвитку системи, тому її виокремлення цілком виправдане[11, c. 102-104].


Висновки до розділу ІІ

Означені вище фактори діють у сукупності, взаємодії, підсилюючи один одного, і спонукають світове співтовариство до узгодженої співпраці. Найголовнішою, узагальнюючою умовою утворення міжнародних організацій є інтернаціоналізація світової економіки і виникнення світового господарства. Світове господарство можна визначити як сукупність національних економік країн світу, пов'язаних між собою мобільним фактором виробництва. На його основі формується міжнародна економіка, поглиблюються міжнародні економічні відносини.

Як регулятори міжнародні організації мають великий вплив на розвиток і спрямованість міжнародних відносин, оскільки вони залучають в упорядкований процес чимало держав. По суті, майже немає в світі держави, яка не буда б членом якоїсь організації; більшість країн залучена до декількох організацій.

Інтернаціоналізація світової економіки - це сукупність міжнародних відносин, що ґрунтуються на інтернаціоналізації виробництва, яке утворюється внаслідок міжнародного усуспільнення виробництва в процесі міжнародного поділу праці. З другої половини XX ст. інтернаціоналізація світової економіки дедалі більше виявляється в міжнародній економічній інтеграції. Але, як ми вже знаємо, інтеграція може тільки тоді ефективно поширюватись, коли вона зміцнюється колективною політичною волею учасників цього процесу. Отже, інтернаціоналізація світової економіки супроводжується і політичними актами, серед яких утворення міжнародних організацій посідає чільне місце.


Розділ ІІІ. Шляхи подолання проблем та суперечностей регулювання МЕВ в Україні. 3.1. Сучасний стан регулювання МЕВ в Україні

Найбільш розповсюдженими в світі засобами експортного регулювання є експортне (вивізне) мито та стимулювання експорту шляхом вжиття заходів інвестиційного характеру. Застосування експортного мита щодо поставок певного товару зменшує прибутки від його експорту, сприяючи підвищенню пропозиції цього товару на національному ринку та відповідно зменшенню внутрішніх цін на нього, що набуває важливості в контексті стабілізаційної політики. В міру виводу економіки з кризової ситуації, наближення внутрішніх цін до світового рівня, здійснення ринкових перетворень доцільним є поступовий перехід до політики стимулювання експорту шляхом державного субсидування та залучення приватних інвестицій.

Класичними засобами регулювання імпорту в ринковій економіці є ввізне (імпортне) мито та імпортна квота. В результаті впливу імпортного мита на динаміку прибутків споживачів, виробників та надходжень до державного бюджету країна імпорту в цілому зазнає збитків від вжиття зазначеного заходу внаслідок перевищення сумою збитків споживачів величини прибутків виробників та надходжень до державного бюджету від оподаткування імпорту. Однак, як свідчить світовий досвід, якщо в економіці країни імпорту існують істотні внутрішні проблеми, вирішення яких за рахунок використання інших засобів державного регулювання (наприклад, субсидування, кредитування під заставу майбутніх прибутків) є значно менш ефективним або неможливим, застосування імпортного мита є оптимальним для цієї країни рішенням. Це твердження цілком застосовне до країн з перехідною економікою, використання якими тарифного регулювання імпорту, зокрема в стабілізаційних цілях, на економічно обґрунтованих засадах є цілком виправданим та ефективним. Хоча при цьому уряди цих держав повинні враховувати негативні наслідки вжиття цього заходу.

На відміну від ввізного мита, імпортні квоти повністю нейтралізують будь-який вплив іноземної конкуренції на ціни національного ринку країни імпорту, надаючи імпорту кількісну визначеність. З огляду на вищезазначене, та враховуючи високий ступінь монополізації економіки України та інших країн, народне господарство яких перебуває в процесі ринкової трансформації, очевидно, що застосування в цих державах імпортних квот може дати оптимальний ефект лише за умов паралельного проведення грамотної антимонопольної політики[15, c. 58-59].


3.2. Національні інтереси та регулювання МЕВ в Україні

На відміну від світової практики, для якої характерним є використання адвалерного мита, в Україні як регулюючий засіб використовуються специфічні ставки. Це можна вважати важливим напрямом вдосконалення інструментарію регулювання, який запобігає ухилянню від сплати ввізного мита і прикордонних податків шляхом заниження митної вартості товарів під час імпорту їх в Україну. Довгий час в Україні не використовувались такі ефективні засоби захисту, як спеціальне, демпінгове та компенсаційне мито в зв'язку з відсутністю відповідної законодавчої бази. І тільки наприкінці 1998 року Верховною Радою України був прийнятий Антидемпінговий кодекс України, що дозволяє вживати заходи, чітко спрямовані на захист національних товаровиробників від інтервенціоністських імпортних поставок товарів в Україну, які завдають шкоди таким галузям національної економіки, як сільське господарство, переробна, фармацевтична, феросплавна, вугільна промисловість та інші.

Стосовно нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі, то в дисертації показано, як з їх допомогою розвинуті держави блокують експорт українських товарів на ряді зарубіжних ринків, що призводить до скорочення виробництва цих товарів в Україні. Використання Україною інструментів нетарифного регулювання є несистематичним і охоплює лише окремі товарні позиції: хімічні засоби захисту рослин, фармацевтичні та ветеринарні препарати, косметику і засоби особистої гігієни, які в інтересах забезпечення екологічних норм і безпеки споживачів ліцензуються. З метою захисту прав інтелектуальної власності в цей перелік включені платівки, стрічки та інші носії запису звуку. Необхідно більш широко використовувати в імпортній політиці України інструментарію технічного регулювання.

Підвищення ступеня захисту в Україні відбувається здебільшого шляхом тарифного протекціонізму, який зводиться до найпростішої форми – збільшення ставок мита, які з 1995 року почали диференціюватися залежно від того, до якої групи виробів належить товар – виробляється на недостатньому, достатньому чи надлишковому рівні. Зазначимо, що в Україні практично не використовується поширена в світовій торговельній політиці практика вибіркового зниження мита на товари, які є складовою частиною готової продукції (імпортні вузли, агрегати, комплектуючі вироби). Механізми дії такого протекціонізму, при якому навіть відносно невисокі номінальні ставки мита на готові вироби відіграють заборонну роль. Залежність ефективності мита від співвідношення цін на товари на внутрішньому і світовому ринку, при цьому обґрунтовується правомірність встановлення в Україні значно вищого рівня мита, ніж він є в світовій практиці[19, c. 102-104].


3.3. Проблеми регулювання МЕВ в Україні та шляхи їх вирішення

У сучасній економічній ситуації стале збільшення обсягів експорту справляє суперечливий вплив на інфляційні процеси в Україні. З одного боку, це явище призводить до поліпшення зовнішньоторговельного балансу та державного бюджету, стримуючи тим самим інфляцію. З іншого боку, оскільки зростання експорту відбувається на фоні сталого спаду виробництва, воно сприяє скороченню товарної пропозиції національної продукції на внутрішньому ринку України, збільшенню на цій основі попиту на імпортні товари, стимулюючи розширення обсягів імпорту, що призводить до діаметрально протилежних результатів. З огляду на вищезазначене очевидно, що для стримування інфляційних процесів розширення обсягів експорту повинно супроводжуватися адекватним зростанням випуску національної продукції, чого можна досягти насамперед шляхом стимулювання в обґрунтованих межах платоспроможного попиту на внутрішньому ринку України. Паралельно повинно проводитися грамотне регулювання експортної сфери, важелі якого умовно можна поділити за їх характером на економічні, адміністративні та технічні.





Реферат на тему: Розвиток, сучасні проблеми і суперечності міжнародних економічних відносин (МЕВ) (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.