Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Теоретичні акспекти, проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку регіонів України (реферат)

Зміст

1. Теоретичні аспекти соціально-економічного розвитку територій

2. Проблеми і перспективи соціально-економічного розвитку регіонів

3. Екологічний імператив сталого розвитку регіонів України

Використана література

1. Теоретичні аспекти соціально-економічного розвитку територій

Просторові аспекти розвитку регіонів, що мають міждисциплінарний характер, тривалий час перебували на периферії економічних досліджень, оскільки домінуючими були поняття досконалої конкуренції і постійної віддачі від масштабу, за допомогою яких можна було пояснити просторову організацію економіки в однорідному просторі.

Глобалізація значно підвищила роль просторової складової економічної діяльності, але одночасно суттєво ускладнила зв'язок між економічним простором та економічною територією відповідних країн, зокрема, завдяки зростаючій віртуалізації економічного життя та значному відокремленню фінансового сектора економіки від реального.

Крім того, загострення боротьби за ресурси актуалізувало значення адміністративно закріпленої території з наявними на ній економічними ресурсами як однієї з найважливіших ознак сталості та цілісності національно відокремленої економічної системи.

Територіальні аспекти соціально-економічного аналізу розвитку знайшли значне місце в роботах П. Бубенка, З. Варналія, Б. Данилишина, В. Решетило та інших вітчизняних вчених. Але залишилися дискусійними або невизначеними категоріальні відмінності деяких термінів, необхідні узагальнення існуючих теоретичних підходів, потребують уточнення особливості просторових відмінностей розвитку регіонів, населених пунктів та інших утворень. Тому метою даної статті є спроба залучити до соціально-економічного аналізу розвитку територій методи досліджень, що використовують економічна географія та інституціональна теорія.

За сучасних умов суттєво ускладнилась структура економічного простору внаслідок дії суперечливої сукупності багатьох чинників, які можна угрупувати таким чином:

- внутрішні (адміністративно-територіальний поділ, рівень інституційної впорядкованості економічної системи, рівень її відкритості);

- зовнішні (глобалізація, діяльність транснаціональних корпорацій та міжнародних економічних інститутів);

- проміжні (структура національної економіки, рівень розвитку інформаційних та телекомунікаційних мереж).

Зазначена класифікація свідчить про те, що значно підвищилась роль неекономічних, у тому числі інституційних, чинників економічного зростання. Нерівномірність розвитку різних територій можна пов'язати з неоднорідністю простору, або так званими факторами «першої природи»: деякі місця і регіони більш придатні й зручні для виробництва і торгівлі завдяки своїм природним і географічним перевагам і, відповідно, більш розвинені й багаті. Але такого простого пояснення недостатньо. Великі агломерації, столиці і торгово-фінансові центри, можливо, колись і володіли природно-географічними перевагами, але їх процвітання давно вже залежить не від них, а від економічних чинників «другої природи», дія яких описує сучасна економічна географія.

Ця наука шукає розгадку того, чому десь з XIX ст., з падінням транспортних і торговельних витрат, витрат на переміщення інформації і навіть людей у просторі, економічний розвиток різних місць став більш нерівномірним.

Сучасна економічна географія виникла на основі розвитку «нової» теорії міжнародної торгівлі, популярність якої з 1980-х років пов'язують з роботами лауреата Нобелівської премії з економіки П. Кругмана. Її також називають «новою», оскільки вона комбінує ідеї традиційної регіональної та міської економіки з підходом загальної економічної рівноваги, характерним для традиційної економічної теорії.

Економічна географія шукає мікроекономічні підстави, які спонукають людей і фактори виробництва розміщуватися в просторі тим чи іншим чином, описує взаємодія сил дисперсії і агломерації, що породжує просторову неоднорідність. При цьому виділяються дві основні сили агломерації – зростаюча віддача від масштабу та недосконала конкуренція. Зростаючу віддачу від масштабу в широкому сенсі можна розуміти як наявність внутрішніх, властивих кожній фірмі, і зовнішніх, притаманних скупченню фірм і людей в одному місці, вигод від збільшення обсягу виробництва. Більший обсяг виробництва дозволяє фірмі заощаджувати на постійних витратах, а концентрація фірм і працівників робить більш ефективною циркуляцію знань, досвіду і людей.

Ці агломераційні сили роблять вигідною концентрацію економічної активності в одному місці. Припущення про недосконалу конкуренції теж дуже важливо – без нього зростаюча віддача від масштабу призвела б до висновку про необмежено великому розмірі фірм. Однак, коли покупці мають різні смаки, розсіяні в просторі, і вважають за краще різноманітність товарів різних марок, обмеження в попиті лімітують ступінь монопольної влади і розмір фірм. Різнорідність покупців і диференційованість товарів також є чинниками агломерації. Фірми скупчуються там, де легше доступ до більшої кількості різних покупців. Люди, в свою чергу, прагнуть туди, де більше фірм і робочих місць і доступніші товари різних марок. Так сили агломерації створюють ефект сніжного кома.

Силам агломерації протидіють сили дисперсії – наслідок немобільності деяких факторів виробництва, товарів і людей, обмеженість пропозиції землі, неоднорідність простору «першої природи», а також сили конкуренції між фірмами, яка вище в агломераціях. Як результат взаємодії цих множинних сил виникає значна неоднорідність розвитку територій та географічна нерівність, що насамперед проявляється у відмінностях в рівні доходів жителів різних місць.

При аналізі нерівномірності розвитку територій однієї країни слід мати на увазі використання сучасною економічною наукою такої пари категорій, як «центр» та «периферія». Ці категорії з успіхом застосовуються при дослідженні тенденцій розвитку світової економіки та використовуються для узагальненої характеристики двох груп країн – провідних (центр) та тих, що розвиваються (периферія). На нашу думку, цей підхід є плідним при дослідженні динаміки просторової організації економічної системи всередині багатьох країн (зокрема, України).

Справа в тому, що така двополюсна організація є типовою для країн з домінуванням ролі столиці по відношенню до інших регіонів. Свого часу це було властивим для СРСР і до цього часу збереглося в Україні. Для нашої держави є характерною концентрація економічної активності у Києві, зокрема концентрація до половини фінансових ресурсів, загальної кількості банків та професійних учасників фондового ринку.

В науковій літературі останніх років додатково визначається така форма регіону, як провінція, яка посідає проміжне місце між центром та периферією. При цьому для центра (різновидами якого є моноцентризм та поліцентризм) характерна, як вже зазначалось, надмірна концентрація усіх видів ресурсів (непропорційно площі та населенню), в той час як периферія, що представлена більшістю населення, функціонує в умовах жорсткого дефіциту ресурсів та є повністю залежною від центра. На відміну від неї, провінція характеризується самодостатністю та наявністю внутрішніх ресурсів для впевненого збалансованого розвитку.

Для кожної з цих форм щільність економічного простору є неоднаковою: найбільшою вона стає у центрі, найменшою – на периферії, а провінція посідає проміжне місце. Більш того, навіть усередині кожної з цих форм відзначаються перепади у щільності економічного простору, а, з урахуванням віртуалізації економічного життя, відносно автономне (від географічного простору) буття економічного простору отримує своє логічне і фактичне завершення: в умовах інформаційної економіки інтенсивність формування вартості територіально прив'язується до тих точок географічного простору, де концентрується людський капітал як чинник створення та передачі інформації, її живий носій. Решта країни може при цьому виробляти кількість вартості, співрозмірну з тим, скільки її продукує розташований у відповідному місці сконцентрований людський капітал. Яскравим прикладом такої ситуації є індійська економіка з її власною «силіконовою долиною» у Бангалорі, яка дивним (на перший погляд) чином співіснує із традиційним сектором економіки.

Як показує практика, сьогодні найбільш серйозними проблемами в сфері використання територій на рівні регіонів та окремих міст є пряме нехтування нормами забудови території, ігнорування визначених у генеральних схемах та планах статусу територій, видів їхнього використання, нецільового використання території, стихійної забудови рекреаційних та природоохоронних зон, ігнорування містобудівних норм, стандартів вимог щодо суспільних потреб при визначенні типів пріоритетного використання територій, що спричинює масові соціальні, економічні, екологічні, інші проблеми, гострота яких зростатиме з часом. Дієвим у наш час є фактор наполегливості заможних інвесторів, здатних тиснути на міську владу, органи архітектури, спеціальні органи охорони історико-культурної спадщини. В результаті формується несприятливе для проживання міське середовище

Управління використанням територій належить до найважливіших завдань самоврядування. До головних інструментів просторової політики поселень належать:

- дослідження передумов і напрямів впорядковування території населених пунктів;

- місцеві плани просторового впорядковування; диференціація інвестиційної активності через визначення стратегічних і проблемних зон;

- модернізація структури забудови при віднесенні до цінностей, пов'язаних з неперервністю, ідентифікацією міст та інших поселень;

- забезпечення високого стандарту адміністративного обслуговування суб'єктів розвитку, через справне видання висновків і рішень щодо будівництва, придатності та реконструкції об'єктів.

У процесі планування використання території слід керуватися такими критеріями:

- максимальне задоволення потреб суспільства і поліпшення якості життя;

- збереження природної рівноваги і охорона культурних цінностей;

- підняття обороноспроможності держави;

- збільшення ефективності суспільно-економічних процесів;

- неперервність і відкритість розвитку;

- реалізація ширшої суспільної програми (наприклад, стратегії розвитку території).

Таким чином, з'являється можливість розглядати регіональний розвиток економічної системи у єдності її головних чинників розвитку.

2. Проблеми і перспективи соціально-економічного розвитку регіонів

Найважливішим завданням розвитку українського суспільства є підвищення якості управління соціальноекономічним розвитком держави і регіонів. На сьогодні в практиці державного управління в Україні фінансові та матеріальні ресурси, що спрямовуються на розвиток регіонів, використовуються неефективно. На жаль, структура економіки регіонів України, яка склалася сьогодні, у цілому неефективна, більше того, економічно та екологічно небезпечна.

Результати багатьох досліджень проблеми ефективного державного регулювання регіонального розвитку викладені в працях вітчизняних науковців: О.І.Амоши, С.О.Білої, Д.П.Богині, В.Г.Бодрова, В.М.Гейця, М.Х.Корецького, Е.М.Лібанової, Ю.В.Навpузовa, В.М.Олуйка, В.В.Юрчишинa. Стратегічне управління соціально-економічним розвитком регіону та формування ефективної структури регіональної економіки суто ринковими методами, із мінімальним утручанням держави розглядає О. В. Черевко. Формування нової структури регіональної економіки на інноваційній основі досліджують Л. І. Федулова та Н. Ю. Буга. Проте, незважаючи на значну кількість публікацій у зазначеній сфері, у вітчизняній теорії та практиці формування структурних процесів регіональної економіки немає комплексного стратегічного підходу з урахуванням реалій та перспектив розвитку регіону.

Перебудова структури економіки – найважливіше стратегічне завдання соціально-економічного розвитку регіонів України. Як би не розвивались ринкові відносини, досягти істотного економічного зростання та покращення матеріального добробуту населення неможливо без структурної перебудови. Успішне проведення структурних перетворень територіальної суспільної системи значною мірою залежить від правильності вибору пріоритетних напрямів. На сьогодні однією з головних проблем регіоналістики є визначення впливу політики ринкової трансформації на політику соціально-економічного розвитку регіону. Тобто структурна перебудова, забезпечення єдності економічного простору, формування системи регіональних ринків, створення конкурентного середовища, забезпечення інвестиційної привабливості регіонів, визначення просторової стратегії ринкоутворення повинні спрямовуватися на більш ефективне використання трудового, природно-ресурсного, інвестиційного та геополітичного потенціалів з метою підвищення життєвого рівня населення.

Розглядаючи механізми обґрунтування цілей політики соціальноекономічного розвитку регіону, слід зазначити, що в системі критеріїв регіонального розвитку в умовах ринкової трансформації визначальними є: рівень зайнятості населення; рівень підприємницької діяльності; рівень відтворення трудового потенціалу; рівень соціальної інфраструктури; рівень екологічної безпеки. Особливу значимість в системі сталого соціальноекономічного розвитку регіону має задоволення потреб та інтересів населення, адже вони виступають рушіями дій та вчинків людини, формуючи систему економічних відносин. Ступінь забезпеченості різних груп населення регіонів повинен визначатися за такими критеріями, як рівень задоволення матеріальним станом, працею та професією, житловими умовами, послугами охорони здоров'я, становищем у сім'ї. З огляду на існуюче політико-правове поле та організаційно-економічні умови пропонуються наступні пріоритетні напрями становлення і розвитку підприємницьких структур: формування та підтримка малих форм підприємницької діяльності; розвиток підприємницьких структур у базових галузях господарського комплексу регіону; розробка ефективних напрямків співпраці малих, великих, середніх підприємств; використання можливостей підприємницьких структур в процесі створення вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку.

Забезпечення зайнятості населення та розвитку підприємницької діяльності неможливе без відповідної трансформації процесів відтворення трудового потенціалу. Адже процес регіонального відродження, як і вихід національної економіки на вищий ступінь розвитку, вимагає створення не лише сучасної матеріально-технічної бази, впровадження новітніх, високопродуктивних технологій, а й формування такої висококваліфікованої продуктивної сили, яка за своєю структурою і професійним складом була спроможною задовольнити потреби ринкових перетворень. На жаль, прогресуючий спад виробництва, різке зниження доходів більшості працюючих призвели до руйнування інтелектуального потенціалу населення, знецінення мотиваційних стимулів до підвищення продуктивної праці, до масової декваліфікації кадрів. В переважній більшості регіонів зберігається низький рівень середньомісячної заробітної плати, який найбільш деструктивно впливає як на ефективність самої праці, так і на процес відтворення трудового потенціалу.

Проблема забезпечення зайнятості населення є ключовою в політиці соціально-економічного розвитку регіону. Це особливо гостро простежується під час оцінки демографічної ситуації, адже саме вона виступає інтегральним показником ставлення держави до забезпечення потреб життєдіяльності своїх громадян. Демографічний розвиток детермінується типовими для більшості регіонів причинами: низькою народжуваністю, яка постійно зменшується протягом останніх років, високим рівнем смертності, значною летальністю хвороб органів дихання, інфекційними та паразитарними захворюваннями, високим рівнем передчасного старіння людей.

Слід зазначити, що регіони країни відзначаються значною диференціацією за всіма позиціями, і кожен з них має специфічні проблеми, а отже, потребує окремого підходу щодо вдосконалення умов проживання населення. В системі розвитку соціальної інфраструктури першочергового вирішення потребують такі питання житлово-комунального господарства, як реформування економічних відносин шляхом проведення радикальних змін в існуючому порядку фінансування, кредитування, оподаткування та ціноутворення; забезпечення збалансованого розвитку тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення в ході реалізації програм житлово-цивільного та промислового будівництва; технічне переоснащення на основі широкого застосування вітчизняних та зарубіжних науково-технічних досягнень.

У пожвавленні ділової активності населення важливу роль відіграє підприємництво (особливо малі його форми), яке забезпечує створення нових робочих місць, сприяє перерозподілу наявного капіталу, наповнює місцевий ринок товарами першої необхідності. На жаль, в регіонах сектор малого бізнесу ще не став головним чинником розвитку прогресивних ринкових відносин, конкуренції, зацікавленості серйозних інвесторів, тому й рівень безробіття там значно вищий, ніж у середньому по країні. В системі регулювання регіонального ринку підприємництва пропонуються наступні заходи спрямовані на активізацію розвитку малих форм господарювання, а саме: вдосконалення механізму реалізації кредитних ліній міжнародних організацій; розробка та впровадження ефективних фінансових та інвестиційних важелів державної підтримки; спрощення процедури реєстрації суб'єктів підприємництва та видачі ліцензій на здійснення окремих видів діяльності.

З метою забезпечення високого рівня життя населення важливо створювати сприятливі організаційні та економічні передумови для розвитку регіонального споживчого ринку. Сьогодні його ефективне функціонування обмежується рядом об'єктивних та суб'єктивних причин. Скорочується товарообіг на душу населення, спостерігається значне переважання товарів іноземного виробництва, підприємства торгівлі сконцентровані як правило в містах, залишається низькою купівельна спроможність громадян. Для формування сучасного регіонального споживчого ринку необхідними заходами є:

- реструктуризація всієї системи споживчої кооперації;

- впорядкування торгівлі тютюновими виробами та алкогольними напоями;

- здійснення масової інвентаризації суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності;

- застосування у сфері побутового обслуговування населення кільцевого збирання замовлень спеціалістами-агентами в кожному населеному пункті;

- організація роботи спеціалізованих аграрних бірж;

- створення торгових домів.

До найважливіших напрямків діяльності органів регіонального управління щодо здійснення трансформаційних перетворень слід віднести:

- раціональне використання природно-ресурсного потенціалу; структурнотоварну перебудову промисловості;

- структурно-майнову перебудову агропромислового виробництва;

- розвиток зовнішньоекономічних зв'язків та транскордонного співробітництва;

- інвестиційне забезпечення.

Соціально-економічне піднесення регіонів визначається рівнем розвитку аграрної сфери, яка зазнала значного занепаду в перехідний період. Не дивно, що значні зрушення стались в її функціонально-компонентній структурі, занепадають колись надприбуткові галузі, зростає матеріаломісткість та енергомісткість продукції. В таких умовах необхідно вдатись до таких кроків: завершити земельну реформу, яка стимулювала б розвиток сектора життєздатних формувань сільськогосподарського виробництва; удосконалити ринкові механізми цінового регулювання, кредитно-фінансової системи та податкової політики; прискорити розвиток вітчизняного сільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості для забезпечення агропромислового виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, засобами захисту рослин, ветеринарними препаратами; сприяти впровадженню сучасних технологій і результатів науково-технічних досліджень; забезпечити раціональне використання земель, їх охорону, вжиття заходів для екологічної безпеки, оптимізацію структури угідь.

Для регіонів, які мають природні, історичні та організаційно-економічні передумови участі в міжнародному поділі праці, одним з головних джерел наповнення бюджету є активізація зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основними заходами виступають заходи, спрямовані на стимулювання міжнародної торгівлі, на пошук джерел новітніх технологій та додаткових фінансових ресурсів. Існує необхідність пошуку таких форм міжнародного співробітництва, які доповнюючи державні контакти, найбільшою мірою враховували б специфіку регіонів, розділених державними кордонами, та сприяли б пом'якшенню наслідків їх існування через спільне вирішення соціально-економічних проблем. Найбільш дієвою й оптимальною формою прикордонних зв'язків, яка успішно апробована на європейському континенті, є єврорегіональна модель співпраці на принципах добровільності, децентралізації та самоуправління. І тому лише спільні дії, збереження і зміцнення добросусідських і дружніх відносин, взаємна відкритість можуть гарантувати гармонійний розвиток територій.

Методологія економічної політики держави ґрунтується на певних підходах, принципах та передбачає логіку управління соціальноекономічним розвитком країни. Ринковий механізм та економічна політика перебувають у діалектичній єдності. Раціональний синтез ефективного ринкового механізму і економічної політики дає змогу вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юнктурні та стратегічні цілі. Економічна політика та ринкове саморегулювання економіки часто доповнюються функціонуванням інституту соціального партнерства, що забезпечує узгодження інтересів усіх суб'єктів реалізувати економічні й соціальні цілі Державне втручання в економіку має бути раціональним, оскільки надмірна активність держави може викликати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

3. Екологічний імператив сталого розвитку регіонів України

Одним із ключових чинників сталого розвитку держави і консолідації суспільства навколо вирішення проблем зміцнення державності і поліпшення добробуту людей стає екологічний імператив, який передбачає запровадження нового способу господарювання, наближеного до законів природи, раціональне використання, превентивну охорону і своєчасне відтворення якості умов природного життєвого довкілля та природних ресурсів.

Враховуючи реальну екологічну ситуацію, багатство держави і добробут людей на нинішньому етапі розвитку цивілізації залежать не лише від рівня матеріальних статків, але й від якості природного життєвого довкілля. Сьогоднішні потреби людини в екологічно чистих продуктах, воді, повітрі й сприятливому для здоров'я природному середовищі є такими ж важливими, як і забезпечення її іншими економічними та соціальними благами.

Через те, якщо в процесі здійснюваних в Україні реформ не буде приділено достатньо уваги екологічній складовій соціально-економічного розвитку держави, то такі реформи апріорі не будуть результативними. На наш погляд, реформи можуть стати фундаментальними, системними та ефективними у довготривалому часі лише за умови, що держава активно вживатиме радикальних заходів щодо практичного інтегрування екологічного імперативу у всі ланки господарського механізму, іншими словами – стимулюватиме формування екологічно безпечної "зеленої" або екологічної економіки.

1. Еволюція глобального світогляду. Помилковим вважаємо твердження про те, що екологічна складова програми економічних реформ потребуватиме великих додаткових коштів за рахунок зменшення витрат на економічні та соціальні потреби і тому вирішення екологічних проблем можна відкладати до кращих часів. Мова йде не про великі додаткові витрати з держбюджету, а про розумний перерозподіл тих реальних ресурсів, якими володіє національна економіка, про розумні структурні (інституційні) зміни у господарському комплексі, ефективніші напрями інвестицій (як внутрішніх, так і зовнішніх), про законодавче запровадження відповідних санкцій і стимулів за поліпшення екологічної ситуації.

У цьому контексті варто згадати позицію відомого англійського економіста Уільяма Петті, який понад триста років тому стверджував, що природа є таким же джерелом матеріального багатства, як і праця. Покоління економістів віками повторювали цю справедливу тезу, а на практиці головна увага й досі приділяється лише двом із трьох факторів виробництва – "капіталу" і "праці". Третій фактор – "природа" – продовжує залишатися другорядним як в економічній теорії, так і в суспільній практиці. Об'єктивно ж, з огляду на нинішню складну екологічну ситуацію, мало би бути навпаки. Фактор "природа" або "природне життєве довкілля" повинен стати домінантою всього економічного життя суспільства, зокрема і здійснюваних нині в Україні реформ.

Сьогодні в суспільній свідомості набув значного поширення небезпечний стереотип: мовляв, усі проблеми, зокрема екологічні, буде вирішено за рахунок технічних досягнень. Насправді, це небезпечна ілюзія. Людина не могла і не може відірватися від своєї першооснови, від природи. Людина просто забула, що вона є частиною природи і не може бути над природою.

Тому не підлягає сумніву істинність та актуальність концепції сталого розвитку, яка напрацьовується світовою спільнотою упродовж останніх 40 років. Варто простежити, принаймні коротко, еволюцію глобального світогляду за цей 40-річний період. Перший саміт з питань довкілля (охорони природи) відбувся, як відомо, в 1972 р. у Стокгольмі. Там було задекларовано принцип: нинішнє покоління людей і майбутні покоління, які ще не народилися, мають однакове право на доброякісні природні умови для життєдіяльності та достатню кількість і якість природних ресурсів. Це й нині актуальний принцип.

На конференції "Стокгольм-72" було прийнято рішення про заснування Програми UNEP (United Nations Environment Program) із штаб-квартирою в столиці Кенії – Найробі. З того часу почалися дуже глибокі наукові дослідження. Вчені почали приділяти увагу у своїх дослідженнях не лише традиційним економічним факторам, але й екологічним, розуміючи, що людина є частиною природи, розуміючи те, що розвиток кожної економічної системи пов'язаний із розвитком або деградацією природної (екологічної) системи.

У наступні 20 років було проведено широкий спектр наукових досліджень з проблем охорони довкілля, але вже в їхньому взаємозв'язку із соціально-економічним розвитком, зокрема, подоланням бідності, важких захворювань тощо. Найбільш резонансними були виконані на замовлення Римського клубу тогочасні (70-ті роки минулого століття) моделі Месеровича, Пестеля, Медоуза та інших авторів щодо прогнозів на майбутнє. На підставі математично коректних досліджень було доведено, що внаслідок забруднення природного життєвого довкілля та виснаження природних ресурсів у 40-60-х роках ХХІ ст. людство може загинути.

Наступний саміт, через 20 років після "Стокгольму-72", вже називався Конференцією ООН з довкілля і розвитку (Environment and Development), тобто охоплював питання охорони природи у нерозривному взаємозв'язку з економічними проблемами. Він відбувся в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. і увійшов в історію під скороченою назвою "Ріо-92". Після того продовжувалися інтенсивні наукові пошуки вирішення комплексних проблем сталого розвитку. Незважаючи на це, відбувалося нарощування і загострення тих еколого-економічних і соціальних проблем, які, на жаль, не вирішені ще й по сьогодні.

Вочевидь, головною причиною недостатньої імплементації рішень саміту "Ріо-92" є те, що вони мають необов'язковий (рекомендаційний) характер. Отже, потрібно активніше лобіювати реалізацію ідеї Екологічної Конституції Землі – глобального економіко-правового акта екологічної безпеки і сталого розвитку, який повинен мати обов'язкову юридичну силу jus cogens. У 2012 р. відбудеться чергова Конференція ООН зі сталого розвитку – саміт Землі "Ріо+20". Принципово важливо наголосити, що термін "Environment" ("охорона довкілля") вже вилучено з назви цього, третього з черги, саміту. Протягом 40 років "сталий розвиток" став настільки синтетичним і всеохопним поняттям, що він сам по собі (без дефініції "довкілля") відображає гармонійний розвиток економічної, соціальної та екологічної систем.

Отже, еволюція глобального світогляду за останні 40 років вкотре підтвердила необхідність вирішення проблем економічного і соціального розвитку та екологічної безпеки у їхньому нерозривному взаємозв'язку.

2. Міжнародні екологічні ініціативи України та внутрішні реалії сьогодення. Україна не стоїть осторонь пошуків світовою спільнотою шляхів розв'язання глобальних екологічних проблем сучасності. Вітчизняні вчені активно працюють над поглибленням концептуальних засад ідеї Екологічної Конституції Землі, намагаються зробити їх більш аргументованими і цим самим підтримати ініціативу Президента України, висловлену на 66-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2011 р.: "Вважаємо актуальною ідею створення ефективного міжнародного механізму охорони природи Землі як нашої єдиної планети. Таким механізмом має стати постійно діюча глобальна екологічна організація з універсальним членством.

Закликаємо також до вивчення ідеї розроблення нового універсального документа, який може виконувати функцію так званої Екологічної Конституції Землі та слугувати чітким дороговказом для всіх країн у цивілізаційному вимірі, визначаючи обов'язкові принципи сталого розвитку світової "зеленої" економіки та екологічної безпеки планети" 1.

Нагадаємо, що перед В. Януковичем ідею підготовки Екологічної Конституції Землі, яка водночас передбачає і заснування Світової Екологічної Організації, оприлюднювали в ООН президенти України Леонід Кучма (1997, 2000) та Віктор Ющенко (2008, 2009).

Над науковими засадами Екологічної Конституції Землі працюють з 1992 р. фахівці України, Бельгії, Великобританії, Росії, США та ФРН. Результати їхньої праці опубліковано у нещодавно виданій книзі-антології2.

Тобто йде науковий пошук мотивованих шляхів переходу сучасної, антиекологічної за своєю сутністю, ринкової економіки (всієї системи господарювання – як в національних рамках, так і в рамках світового господарства) до "зеленої", екологічно безпечної економіки.

Розглядаючи проблеми сталого розвитку регіонів України, не можна забувати й про те, що у 2011 р., напередодні 25-тої річниці Чорнобильської катастрофи, трапилася чергова аварія на японській АЕС "Фукусіма-1". А у 2010 р. – катастрофа у Мексиканській затоці США на нафтовій платформі "Deepwater Horizon компанії British Petroleum"… Ланцюг техногенних і природних екологічних катастроф стає перманентним, заподіюючи величезних матеріальних збитків і шкоди здоров'ю людини. Попри це, економіка, єдиною метою і мотивацією якої є максимізація прибутку, продовжує домінувати в суспільному житті.

Мисляча частина людства настільки стривожена антиекологічним способом господарювання, що впадає у відчай. Починає сумніватися у спроможності людського розуму радикально змінити траєкторію згубного соціально-економічного розвитку. Саме тому в Україні необхідно рішуче відкинути політичні чвари, тверезо оцінювати екологічну ситуацію і поступово здійснювати реформування екологічно небезпечної економіки. І це повинно стати ключовим консолідуючим чинником співпраці усіх регіонів України.

Реальні екологічні загрози мають згуртувати українське суспільство навколо ідеї екологічного порятунку нації.

В Україні ще не сформовано повноцінне громадянське суспільство. По суті, в ньому відсутні риси спільноти сталого розвитку. Цілком зрозуміло, що без громадянської консолідації неможливо сформувати суспільство сталого розвитку. На жаль, громадян України сьогодні ще не об'єднує ані менталітет, ані релігія, ані політичні погляди, і навіть мова. Нас багато що розділяє, на відміну від громадян сусідніх країн, скажімо, Угорщини або Польщі. Тому головне – знайти те, що нас об'єднує, а не те, що роз'єднує. З цього треба починати. Якщо глянути на географічну карту України, то між Донецьком і Львовом, саме посередині території держави, пролягає майже ідеально рівна лінія, sui generis (свого роду) геоцентрична вісь. Символічно, що ця вісь зі Сходу на Захід (Донецьк – Дніпропетровськ – простір між Черкасами і Кіровоградом – Вінниця – Хмельницький – Тернопіль – Львів), могла би стати, за умови політичної волі громадян та адекватного її сприйняття політиками, важливим урівноважувальним чинником суспільної злагоди, порозуміння, екологічної безпеки, соціально-економічного добробуту і сталого розвитку усіх регіонів України.

Зрозумівши це і проявивши належну політичну волю та громадянську свідомість, ми маємо можливість стати в перспективі авторитетною у світі, заможною і сильною державою. Для цього в рамках концепції сталого розвитку треба також налагоджувати більш тісну співпрацю між суміжними регіонами України. Співпрацю між адміністративними інституціями – областями та районами.

Так само треба більш конструктивно співпрацювати з країнами, які межують з нашою державою, тому що екологічні проблеми (які пов'язані з економічним розвитком) спричиняють конфлікти на прикордонних територіях. Потрібно укласти нові екологічні угоди України – з Росією, Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Туреччиною. А згодом переходити на глобальне співробітництво у сфері творення нової екологічної економіки і сталий розвиток світового господарства, для чого, знову ж таки, потрібна Екологічна Конституція Землі.

На рівні держави, згідно з викладеним, вважаємо доцільним в найближчому часі прийняти Постанову Кабінету Міністрів України "Про економічну відповідальність і стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності за екологічні наслідки їхньої діяльності", у якій передбачити дієві стимули за здійснення заходів щодо енергоощадності, економного використання природного газу, нафти, вугілля, земельних, лісових та інших природних ресурсів, за перехід на альтернативні джерела енергії, а водночас – санкції за нездійснення таких заходів. Це дасть змогу зробити реальний крок до сталого розвитку.

Необхідно закласти екологічні вимоги також у нормативні акти, що стосуються іноземних інвестицій, експорту-імпорту продукції і послуг. Потрібно надавати пріоритет і пільги контрактам з екологічною орієнтацією. У типових контрактах з іноземними партнерами треба обов'язково передбачати екологічні нормативи і норми, які гарантують здоров'я людей, національну екологічну безпеку та поліпшують умови природного життєвого довкілля. У цьому контексті варто було б прийняти Постанову Кабінету Міністрів України "Про екологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності".

3. Екологізація освіти. Висловлені міркування стосуються різних аспектів екологізації економіки. Проте не менш важливим є також питання екологізації освіти, оскільки без належно підготовлених фахівців з новим еколого-економічним світоглядом неможливо буде долати кризові явища в суспільстві і переходити на шлях сталого розвитку. Йдеться не про традиційну екологічну освіту, яка в Україні набула вже достатньо позитивних ознак, а про екологізацію технічних, технологічних, суспільних та всіх інших дисциплін і спеціальностей, за якими проводять підготовку фахівців.

Зміна сучасної парадигми освіти полягає в необхідності насичення знань кожного фахівця глибоким розумінням причинно-наслідкових взаємозв'язків і залежностей між діяльністю людини та її природним середовищем. У процесі навчання студент має усвідомити, що концепція сталого розвитку, як єдино можлива стратегія розвитку цивілізації, потребує гармонізації економічних та екологічних інтересів. Тільки спеціалісти, озброєні новими знаннями про взаємозалежність природної та економічної систем і новим еколого-економічним мисленням, спроможні забезпечувати сталий розвиток суспільства.

Інтроекція екологічної компоненти в навчальний процес і розширення відповідних наукових досліджень у сфері освіти дасть змогу сформувати нову парадигму, яка не обмежуватиметься вузькими рамками класичної проблематики творення матеріальних благ, а зважатиме на багатство, цінність та унікальність ресурсів і послуг природних екосистем для інтегрального суспільного розвитку.

Результатом екологізації освіти має стати високопрофесійне кадрове забезпечення сталого розвитку. Заглядаючи в майбутнє, можна з достатньою мірою вірогідності прогнозувати, що фахівці з новим еколого-економічним мисленням, розуміючи свою місію – домагатися збереження й відтворення доброякісних умов природного життєвого довкілля в процесі виробництва матеріальних благ – будуть ставити в основу своєї безпосередньої діяльності та міжрегіональних стосунків не політичні або суто меркантильні інтереси, а вищі цінності, до яких передусім належить забезпечення себе і своїх співвітчизників безпечними умовами життя – сьогодні і в майбутньому. Такі фахівці зможуть піднятися над містечковими і дріб'язковими поглядами, не спричинятимуть на їх основі конфліктних ситуацій.

Широка імплементація концепції екологізації освіти допоможе виховати нову людину (яка відрізнятиметься від типової – homo economicus), котра завдяки своїй освіченості й екологічному вихованню не опускатиметься на рівень банальних суперечок між громадянами єдиної держави, які мешкають у різних її регіонах – з причин різниці у політичних симпатіях, віросповіданні, побутовому використанні тієї чи іншої мови, географічному місці народження і місці проживання, національності тощо. Екологічно освічена людина (громадянин) визначатиме свої особисті й суспільні пріоритети на підставі того очевидного факту, що природна система держави є органічно єдиною і взаємозалежною. Екологічні катаклізми в будь-якому регіоні держави, навіть віддаленому від місця проживання тієї чи іншої людини, істотно впливають (або вплинуть у майбутньому) на зниження соціально-економічного рівня життя також і в інших регіонах.

Не можна руйнувати жодної територіальної частини природної системи держави, оскільки це створює небезпеку для всієї системи.

4. Ідея екологічного порятунку нації – нова ідеологія і нова політика. Розглянемо ще один аспект досягнення сталого розвитку – ідеологічний. Він дуже складний і важливий, оскільки пов'язаний з необхідністю формування нової еколого-економічної політики держави. Як відомо, одна з найсильніших і найбільш масових ідеологій – комуністична, яка свого часу оволоділа майже третиною всього людства, зазнала цілковитого краху уже на першій фазі – соціалізму. Вона не витримала випробування часом. Багаторічний експеримент в колишньому СРСР, інших соціалістичних країнах і особливо у Німецькій Демократичній Республіці, яка за короткий історичний проміжок часу безнадійно відстала у своєму соціально-економічному розвитку від Федеративної Республіки Німеччини, переконав увесь світ, кожну неупереджену, розумну й сумлінну людину в утопічності реалізації комуністичної ідеї у реальному житті.

Капіталістична ідеологія теж неспроможна вирішити нинішні еколого-економічні і соціальні проблеми. Традиційний вільний ринок органічно не сприймає екологічного імперативу. Як приклад, Світова організація торгівлі (СОТ), декларуючи своє зацікавлення у вирішенні екологічних проблем, часто захищає міжнародну торгівлю генетично модифікованими та іншими шкідливими для здоров'я людини продуктами, антиекологічними технологіями, які руйнують природне життєве довкілля. У наукових колах країн з традиційною ринковою економікою ведуться серйозні розмови про загальну кризу глобального капіталізму. Що робити?

Для виживання і розвитку цивілізації стає очевидною необхідність формування принципово нової ідеології, яка б відображала органічні взаємозв'язки і залежності між людиною та природою, між суспільством і природним середовищем, тобто такої ідеології, яка б вказувала шляхи подолання суперечностей між економічною та екологічною системами і забезпечувала конструктивне вирішення проблем сталого розвитку.

Чи треба когось переконувати, наскільки важливою така ідеологія є для постчорнобильської України і наскільки важливим та невідкладним є питання формування на базі такої ідеології нової політичної сили у нашій державі? Чи може хтось заперечити, що нам в Україні треба будувати громадянське суспільство на принципово нових ідеологічних засадах?

Цього потребують нові виклики ХХІ ст., пов'язані з необхідністю збереження та поліпшення якості природного життєвого довкілля, забезпечення достойних умов життя людини у гармонії з природою. Нова політика повинна враховувати помилки і використовувати позитивні риси усіх попередніх ідеологій, тих, що вже вичерпали себе і повинні зійти з історичної сцени. Спираючись на ноосферне вчення нашого великого співвітчизника В. Вернадського, на нову еколого-економічну теорію і прийнятий консенсусом більшості країн світу принцип сталого розвитку, лише ідеологічно нова політична сила спроможна вивести Україну із затяжної еколого-економічної кризи і забезпечити нормальні екологічні та соціально-економічні умови життя людини.

Мова – про ідеологію, яка відображатиме причинно-наслідкові взаємозв'язки і залежності між станом використання природних ресурсів, якістю природного життєвого довкілля, з одного боку, і соціально-економічним розвитком та здоров'ям людей – з іншого боку.

Нова економічна політика повинна охоплювати усі цінності і надбання християнської, соціал-демократичної та інших ідеологій. Її політична платформа повинна бути не менш соціально спрямованою і не менш соціалістичною, ніж діяльність усіх партій лівого спрямування, а також не менш ринковою, капіталістичною, ніж діяльність усіх партій правого спрямування.

Національно-екологічна ідеологія є поєднанням економічних та екологічних інтересів громадян постчорнобильської України (конкретної, держави) з інтересами інших держав та громадянами всієї планети, з інтересами виживання та сталого розвитку цивілізації. Іншого шляху, інших перспектив збереження та забезпечення достойного життя на планеті сьогодні не існує.

При цьому наголосимо, що Україна повинна стояти не на узбіччі, а на чолі процесів формування нової політики держав щодо раціонального використання і збереження природного довкілля та ресурсів у взаємозв'язку з поліпшенням якості життя людини. Нова економічна політика має опиратися на наукові засади органічного поєднання інтересів людини, як частини природи, з вимогами законів розвитку природної системи загалом. Отже, її основною метою повинні стати захист національних інтересів України, забезпечення якості життя її населення, гарантії громадянину жити в здоровому природному довкіллі, заможно і з вірою у майбутнє. Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Різноманітність культур і конкуренція між націями спонукають до загального прогресу. Лібералізм, як відомо, засуджував комуністичну ідеологію за те, що вона ставила державу і націю над індивідуумом, вимагав не "розчиняти" людину в чомусь абстрактному – нації чи державі, визнавати кожну людину самодостатньою.

Сучасна національна ідея ставить вимогу не "розчиняти" кожну націю в абстрактному людстві, бо кожна нація є самодостатньою. Конкретним наповненням національної ідеї повинно стати нове розуміння взаємин природи і суспільства.

Нагадаємо, що слово "нація" походить від латинського "народ", а слово "екологія" від грецького "оселя". Нація – це стійка історична спільність людей, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психологічного складу, що проявляється в спільності культури. Але нація – не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один дуже важливий чинник, який особливо гостро проявляється в умовах нинішньої деградації природного середовища і виснаження природних ресурсів, а саме – відчуття спільної долі. Через те треба ставити питання про необхідність формування принципово нової політики в Україні. Такої політики, внаслідок здійснення якої можна захистити державу від економічної та екологічної експансії з боку транснаціональних компаній або з боку інших держав. Необхідно створювати такі закони і такі умови для владних структур України, які унеможливлять завезення в Україну екологічно небезпечних технологій і продуктів, навіть якщо вони забезпечують високі прибутки.

На жаль, сьогодні, в умовах глобалізації, держави і нації надто легковажно поступаються своїми екологічними інтересами, особливо перед великими транснаціональними компаніями. У сучасних умовах необхідно забезпечувати потреби людини не лише у суто матеріальних (економічних) благах, але і у не менш важливих фізіологічних потребах – безпечному природному довкіллі, чистій воді, повітрі, харчових і промислових продуктах. Тобто треба домагатися підвищення якості не лише продукції, а й якості природного життєвого середовища.

Цілі нової економічної політики щодо поєднання гармонійного співіснування людини і природи із забезпеченням заможного життя громадян в умовах здорового природного і соціального довкілля можуть реалізуватися в такий спосіб, коли держава не обмежуватиме максимальний дохід окремих громадян нормою, скажімо, у 70 % над середньорічним доходом громадянина і гарантуватиме мінімальний дохід усіх працівників не менше ніж 30 % від середньорічного доходу. Зрозуміло, що пенсіонери, інваліди та хворі повинні бути матеріально забезпеченими не нижче середньорічного доходу громадянина. Не опускаючи доходи нижче ніж 30 % від середнього для найбідніших верств і не стимулюючи (обмежуючи фіскальними засобами) доходи, вищі від 70 % для найбагатших громадян, цим самим держава спроможна створити середньозаможне суспільство (модель Швеції), де немає надбагатих і надбідних людей.

Таке громадянське суспільство в Україні можливе за умов створення усім однакових громадянських прав і рівних можливостей тим, хто працює або навчається, але яке не гарантує однакових доходів (достатків) і однакового рівня життя для тих, хто є працездатним, але не працює чи не навчається.

Тобто йдеться про громадянське суспільство, яке гарантує рівні можливості, але не гарантує міфічної рівності. Хто не зумів сповна реалізувати свої можливості, той і живе на відповідному для нього рівні.

Як зазначено в передмові до цього видання, місія нашої конференції, перший етап якої було проведено на Сході (у Донецьку), а другий – на Заході (у Львові), полягала у науковому пошуку чинників консолідації українського суспільства навколо вирішення актуальних і взаємопов'язаних між собою проблем екологічної безпеки, зміцнення державності, подолання соціальних, екологічних та економічних суперечностей сталого розвитку. На жаль, мусимо констатувати, що органи державної влади не виявили належної зацікавленості до поставленої проблеми, незважаючи на те, що організатори конференції "Україна: Схід-Захід – проблеми сталого розвитку" своєчасно інформували про її проведення усі гілки влади як на місцях, так і в її верхніх ешелонах.

Реалізація Програми економічних реформ має здійснюватися з обов'язковим урахуванням вимог еколого-економічної доктрини, у межах якої економічна та екологічна (природна) підсистеми розглядаються в їх органічному взаємозв'язку – як єдина еколого-економічна система.

У Програмі економічних реформ мають бути, крім інших, передбачені заходи, які відображають органічну єдність економіки та екології і об'єктивні причинно-наслідкові взаємозв'язки між ними. Саме тому усі без винятку виробничі, комерційні та владні структури (центральні, регіональні, галузеві) повинні орієнтуватися на принципово новий критерій еколого-економічної ефективності виробничої діяльності (інтегрування позитивного економічного та негативного екологічного ефектів).

Висновки. Антиекологічну траєкторію соціально-економічного розвитку, яку спостерігаємо упродовж двох десятиліть незалежності України, необхідно скоригувати на основі нового критерію ефективності суспільного виробництва, а саме – критерію максимізації інтегрального еколого-економічного ефекту виробничої діяльності замість критерію максимізації прибутку, який не враховує екологічних збитків (витрат і втрат) під час здійснення виробничо-комерційної діяльності та оцінення її кінцевих результатів. При цьому варто особливо наголосити на необхідності докорінного перегляду національної політики в галузі ядерної безпеки, як це зробила Німеччина, маючи на своїй території найбезпечніші у світі атомні електростанції.

Неупереджений науковий аналіз результатів функціонування незалежної Української держави засвідчує, що існуючі в нашому суспільстві політичні сили не спроможні вивести державу із затяжної економічної, екологічної та соціальної кризи. Крім суто суб'єктивних причин цього негативного явища, які зводяться до протистояння різних політичних партій, існує і більш глибока об'єктивна причина. Вона полягає в тому, що старі ідеології, які панували у світі у ХХ ст., історично вичерпали себе як такі, що не відображають нових взаємовідносин суспільства і природи.

Виходячи з реалій життя, мусять обов'язково з'явитися нова національно-екологічна ідеологія та нова адекватна їй політика. Ці нові інститути повинні базуватися на пізнанні й конкретному використанні у суспільній практиці споконвічних законів природи і, одночасно, сучасних законів розвитку суспільства. Відповідно до цього, національні інтереси держави, всебічний захист її громадян, насамперед – здоров'я, у взаємозв'язку із захистом і раціональним використанням належних суспільству природних ресурсів та природного довкілля повинні бути в центрі уваги усіх державних і громадських чинників. Влада і громадянське суспільство мусять бути свідомі своєї відповідальності перед нинішнім та майбутніми поколіннями людей.

На наш погляд, єдино прийнятною і єдино вірною ідеологією на сучасному історичному етапі розвитку цивілізації може стати соціально орієнтована еколого-економічна ідеологія, спрямована на захист кожної людини та її природного життєвого довкілля. Ні соціал-демократизм, ні конфронтуючий з ним лібералізм і ні їхній спільний ворог – комунізм не можуть бути в сучасному світі провідною ідеологією і провідною політичною силою з тих причин, що вони вже вичерпали себе і не спроможні вирішити глобальної проблеми захисту життя на планеті.

Соціально орієнтована еколого-економічна політика є за своєю сутністю політикою сталого розвитку. Саме вона може врятувати націю від зубожіння, захистити природне середовище і ресурси від деградації, допомогти подолати кризові явища у суспільстві й природі, вивести Україну на шлях сталого розвитку і поставити її в когорту розвинених держав, які забезпечують достойний рівень життя своїх громадян у гармонії з природою.

Висновок однозначний: настав час формувати в постчорнобильській Україні соціально орієнтовану еколого-економічну політику й активно проводити її в життя як на загальнонаціональному, так і регіональному й погалузевому рівнях. Зокрема – на рівні окремих підприємств (фірм) і локальних територіальних інституцій.

Цілком імовірно, що саме екологічний імператив сталого розвитку регіонів України може виявитися ядром консолідації суспільства і бути корисним у пошуках взаємоприйнятної національної ідеї.

Використана література:

1. Кожокіна К.О. Теоретичні аспекти соціально-економічного розвитку територій / Науково-технічний збірник №102 Комунальне господарство міст, с.308-313

2. Завадських Г.М. Проблеми і перспективи соціально-економічного розвитку регіонів

3. Туниця Ю.Ю. Екологічний імператив сталого розвитку регіонів України: в пошуках чинників консолідації суспільства / Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. – Вип. 21.19, с.146-156





Реферат на тему: Теоретичні акспекти, проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку регіонів України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.