Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Стратегія економічного розвитку регіонів України та його прогнозування (реферат)

Зміст

1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку регіонів України

2. Проблеми формування стратегії розвитку регіонів в умовах трансформації економіки

3. Прогнозування економічного розвитку регіонів на основі регіональних індексів

Використана література

1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку регіонів України

Євроінтеграційні процеси в Україні спрямовані на досягнення європейських стандартів у господарюванні. Особлива увага, яка сьогодні приділяється в Європі розвитку регіонів, використанню їх потенціалу, формуванню на цій основі інноваційної моделі економіки, робить питання державної регіональної політики надзвичайно актуальним для України. На цьому тлі постає проблема постійного вдосконалення стратегії економічного розвитку регіонів нашої держави, її концептуальних засад та механізмів реалізації в умовах глобалізації з урахуванням стратегічних напрямів сталого розвитку Європи, а також здійснення в Україні внутрішньодержавних реформ.

Обґрунтування стратегії економічного розвитку регіонів є достатньо вивченим науково-практичним аспектом державної регіональної політики, що відображено у працях учених, серед яких О.М. Алімов, О.А. Амоша, О.О. Бакаєв, З.С. Варналій, В.В. Волошин, В.М. Геєць, Б.М. Данилишин, М.І. Долішній, В.В. Дорофієнко, С.І. Дорогунцов, В.С. Кравцов, А.С. Лисецький, І.І. Лукінов, Л.Г. Мельник, А.І. Мокій, Я.Б. Олійник, Н.В. Танчук, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк, М.Г. Чумаченко, Л.Б. Шостак та ін.

Незважаючи на достатній рівень вивченості проблеми формування та реалізації стратегії регіонального розвитку, наявність чималої кількості нормативно-правових актів, і досі залишаються невирішеними багато питань. До цього часу наявна територіальна диференціація регіонів України, не завершено реформування адміністративно-територіального устрою, не сформовані механізми стимулювання місцевих громад до прискорення розвитку регіонів, не оптимізовано процеси централізованого регіонального регулювання та підтримки місцевих ініціатив, у т. ч. співвідношення їх інтересів тощо. Усе це засвідчує необхідність постійного вдосконалення існуючих концепцій соціальноекономічного розвитку регіонів України.

Серед правових документів щодо державного регулювання соціальноекономічного регіонального розвитку, які було розроблено та прийнято за роки незалежності України, на нашу думку, можна виділити такі: проект Закону України "Про концепцію державної регіональної економічної політики” 1998 р. (далі – Концепція 1998 р.), Указ Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики” (2001 р.) (далі – Концепція 2001 р.), Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р. (2006 р.) (далі – Стратегія 2006 р.), проект Закону України "Про засади державної регіональної політики” у редакції 2008 р. (далі – законопроект 2008 р.), проект Закону України "Про засади державної регіональної політики” у редакції 2010 р. (далі – законопроект 2010 р.). Усі вони містять теоретико-методологічні засади формування політики регулювання соціально-економічного розвитку регіонів у різні періоди, визначають стратегічні вектори розвитку. Завдяки цьому можна простежити еволюцію поглядів на державну регіональну політику в Україні, стратегію розвитку регіонів залежно від зміни внутрішніх і зовнішніх умов.

Проведемо порівняльний аналіз концептуальних засад державної регіональної політики згідно з наведеними документами. Проаналізуємо проблемні питання регіонального розвитку, які в різні роки зумовлювали необхідність розробки нової державної регіональної політики.

З проголошенням Європою курсу на ефективні регіони в Україні постало гостре питання визначення нових засад державного регулювання регіонального розвитку. Детальний аналіз процесу розробки Концепцій 1998 р. та 2001 р., а також їх варіантів, запропонованих недержавними суспільними силами, подано в. На той час перед Україною, як і раніше перед іншими державами, постав вибір між двома підходами. Один з них полягає у політиці справедливого державного регіонального соціально-економічного вирівнювання. Інший – у політиці підтримки розвинутих регіонів згідно з економічною доцільністю. У першому підході домінує держава, у другому – ініціативи регіонів. На нашу думку, ця проблема відображає загальноекономічну проблему взаємодії держави та ринку і є прикладною щодо регіональної політики. Протягом років Україна намагається оптимізувати співвідношення державного втручання та регіонального саморегулювання у процесах розвитку, розширюючи повноваження та відповідальність регіонів. На тлі цієї фундаментальної проблеми постають інші похідні проблеми організаційного характеру: централізація та децентралізація влади, розподіл повноважень, фінансова забезпеченість регіонів тощо.

У Концепції 1998 р. проблемні питання умовно можна поділити на економічні (територіальні диспропорції, неефективне використання потенціалу регіонів, відсутність іноземних інвестицій та комплексного розвитку) та організаційні (відсутність організації міжнародної співпраці та економічної самостійності територій для вирішення місцевих проблем, розмежування повноважень між органами влади). Також визначена екологічна проблема забруднення довкілля. У Концепції 2001 р. до наявних економічних проблем (регіональні диспропорції та відсутність механізмів їх подолання, повільні ринкові перетворення, низький рівень економічного зростання), проблем системи державного управління розвитком регіонів (неефективне стимулювання органів влади до регіонального розвитку, несистемна державна політика, повільна її демократизація) додаються соціальні проблеми (низький рівень соціального забезпечення громадян, неефективна соціальна політика). Проблеми екології не визначаються окремо, хоча наголошується на необхідності сталого розвитку регіонів, що включає в себе екологічну складову.

Таким чином, тут підкреслюються соціальні проблеми регіонального розвитку. Якщо раніше вони розглядалися з точки зору раціонального поділу праці та міграційних процесів, розселення та регулювання ринку праці, то тут з'являється більш широке єдине поняття соціального забезпечення громадян.

У Стратегії 2006 р., на відміну від попередніх документів, проблеми регіонального розвитку, на нашу думку, мають більш чітке ієрархічне узгодження. Усі соціально-економічні проблеми (незадовільна інфраструктура, низький рівень трудової адаптації до ринкових умов, підтримки підприємництва та інновацій, незадовільна екологія, залежність від кон'юнктури міжнародного ринку, слабкі міжрегіональні зв'язки, наявність монорегіонів, відсутність диверсифікації економіки регіонів та інші), а також організаційні проблеми (відсутність механізмів згладжування дивергенції регіонів та стимулювання місцевої влади, підприємців та усієї громади до розвитку регіонів на основі використання їх потенціалу) зумовлюють проблему регіональних диспропорцій, що викликає низьку конкурентоспроможність регіонів, яка, у свою чергу, спричинює низький рівень їх інвестиційної привабливості. Тому Стратегія 2006 р. спрямована на підвищення інвестиційної привабливості та інноваційної активності в регіонах, подолання територіальних диспропорцій, розбудову інфраструктури, посилення міжрегіональних зв'язків та раціональне використання людських ресурсів.

У законопроекті 2008 р. проблемами регіональної політики є створення повноцінного життєвого середовища для людей на всій території України, забезпечення просторової єдності держави та сталого розвитку її регіонів. У законопроекті 2010 р. до проблем регіональної політики, наведених у законопроекті 2008 р. додається ефективне використання людського, природного, економічного та іншого потенціалу регіонів.

Таким чином, на основі аналізу проблемних питань, унаслідок яких удосконалювались концепції державного регулювання регіонального розвитку, можна зробити такі висновки. Протягом років залишаються основні невирішені проблеми, які потребуютьзастосування нових механізмів: дивергенція, неповне використання потенціалу регіонів, їх низька конкурентоспроможність, незадовільна якість життя, екологічна небезпека, оптимальна організація державного та місцевого регулювання розвитку регіонів, соціальна, економічна, екологічна збалансованість (сталий розвиток). Концепції 1998 р. та 2001 р. приділяють увагу вдосконаленню організаційних засад реалізації державної регіональної політики й оптимізації співвідношення центральної влади та регіональних ініціатив.

Стратегія 2006 р. вирішує зазначені проблеми на основі підвищення конкурентоспроможності регіонів. Тут простежується економічний акцент, а питання співвідношення владних повноважень розглядається як один з інструментів досягнення мети. Законопроекти 2008 р. та 2010 р. більше приділяють уваги якості життя населення в різних регіонах. Тут наявний соціальний акцент. Таким чином, за допомогою наведених документів простежуються риси державної регіональної політики: від організації процесу її реалізації в 1998–2001 рр. до економічної у 2006 р. та соціальної у 2008–2010 рр. спрямованості.

Той факт, що проблеми залишаються невирішеними протягом років, на нашу думку, не пов'язаний з якістю державного регулювання, розроблених концепцій та механізмів. Насамперед, результативність регіональних перетворень оцінюється в довготерміновому періоді. Адже більшість проблем регіонального розвитку є системними та потребують фундаментальних реформ з перспективним результатом.

Розглянемо основні терміни та поняття державної регіональної політики (табл. 1). Зазначимо, що Концепція 2001 р. та Стратегія 2006 р. не містять розділів, присвячених визначенню термінів.

У тлумаченні поняття "регіон” спостерігаються різні підходи. Якщо в 1998 р. регіоном було позначено адміністративно-територіальні одиниці та неформальні об'єднання територій, то в 2008–2010 рр. тільки адміністративно обмежені частини держави. Натомість у законопроекті 2008 р. вводилося поняття макрорегіону для територій "у складі декількох регіонів чи їх частин, які об'єднані за спільними ознаками, та яким притаманні спільні проблеми розвитку”, але в законопроекті 2010 р. від нього відмовились.

У визначенні поняття "державна регіональна політика” в Концепції 1998 р. головною в реалізації заходів регіонального розвитку визначалась держава, а в законопроектах 2008 р. та 2010 р. – центральна влада та місцеве самоврядування. Також Концепція 1998 р. і законопроект 2010 р. визначають економічне (використання потенціалу регіонів), соціальне (досягнення високих стандартів життя) та екологічне (екологічна безпека) призначення регіональної політики, тоді як законопроект 2008 р. – тільки досягнення гідного рівня життя. Незважаючи на прийняття Концепції сталого розвитку населених пунктів у 1999 р., Концепція 1998 р. вже визначала державну регіональну політику на принципах сталості, спираючись на вищенаведені соціальні, економічні й екологічні регіональні трансформації, що відповідає сталому розвитку.

До 2010 р. "об'єктом державної регіональної політики” вважалися адміністративно-територіальні одиниці, а в законопроекті 2010 р. – діяльність з розвитку держави на всій її території, включаючи регіони. У Концепції 1998 р. до суб'єктів державної регіональної політики належили тільки органи місцевої влади та самоврядування, а в законопроектах 2008 р. та 2010 р. цей перелік поширено на всіх зацікавлених юридичних та фізичних осіб.

На відміну від Концепції 1998 р., у законопроектах 2008 р. та 2010 р. введено додаткові поняття. "Регіональний розвиток” у законопроекті 2010 р. трактується як соціальні, економічні та інші зміни, що відбуваються в регіонах, тоді як у законопроекті 2008 р. зазначено, що ці зміни виключно позитивні. На нашу думку, підхід документа 2010 р. є більш об'єктивним, оскільки зміни, що відбуваються в регіонах, можна оцінити в довгостроковій перспективі. Якщо таку оцінку здійснювати сьогодні, то важко врахувати всі можливі фактори впливу на той чи інший процес або явище. Поняття "програма та проект регіонального розвитку”, "просторове узгодження”, "індекс регіонального людського розвитку” однакові в обох законопроектах. Для позначення державної політики в регіонах в окремих сферах законопроект 2010 р. містить термін "секторальна політика”.

Порівняння принципів державної регіональної політики України наведено в табл. 2. У 2001 р. порівняно з 1998 р. було виключено принципи цілісного підходу, який створював регіонам однакові умови розвитку; перерозподілу повноважень місцевих ораганів влади та самоврядування для демонополізації прав однієї інституції у вирішенні регіональних питань; екологічної безпеки при реструктуризації господарства регіонів; фінансової автономії регіонів та відповідальності влади за регіональний розвиток.

Натомість, у регіональну політику держави в Концепції 2001 р. було додано принципи наближення послуг, що надаються органами влади та самоврядування, до споживачів; диференціації надання державної фінансової підтримки регіонам; співробітництва всіх зацікавлених осіб та інституцій при розробці та реалізації стратегій, програм і планів регіонального розвитку. Спільними для обох варіантів концепції 1998 та 2001 рр. залишаються принципи відповідності регіональної політики Конституції України та іншим правовим актам, унітарність та цілісність держави та базових економічних систем, оптимальне поєднання процесів децентралізації та централізації влади.

Однак саме ці три принципи було виключено зі Стратегії 2006 р. та введено нові: розроблення взаємопов'язаних планів та програм різних рівнів; концентрація фінансових ресурсів на вирішенні певних місцевих питань у регіонах; формування регіонів – "полюсів зростання”; державне фінансування регіонального розвитку незалежно від обсягів місцевого фінансування; подолання соціально-економічних територіальних диспропорцій.

У законопроекті 2010 р. порівняно з чинною Стратегією 2006 р. повернуто принципи конституційності, унітарності та цілісності, децентралізації влади; виключено принципи диференціальної підтримки регіонів, програмування, концентрації, полюсного розвитку, додатковості та єдності. Останній принцип у законопроекті 2010 р. набуває іншого змісту. Якщо в Стратегії принцип єдності має на увазі однорідність розвитку територій в результаті державної регіональної політики, то в проекті закону він полягає в застосуванні однакових підходів при вирішенні проблем різних територій.

Також у цих документах мають різний зміст поняття "концентрація” та "деконцентрація”. У Стратегії 2006 р. мова йде про нагромадження фінансових ресурсів на певній території, а в проекті закону 2010 р. – про розподіл владних повноважень на регіональному рівні з метою недопущення їх концентрації в одній установі та монопольного управління. Також у законопроекті 2010 р. серед принципів регіональної політики запропоновано враховувати гуманізм, відкритість, сталий розвиток, історичну спадкоємність та реалістичність.

Аналізуючи мету державної регіональної політики в зазначених документах, можна побачити певні зміни. У Концепціях 1998 р. та 2001 р. мета державної регіональної політики багатовекторна та містить декілька напрямів. У Стратегії 2006 р. та законопроектах 2008 р. і 2010 р. вона має єдину спрямованість. При цьому з документів видно, як проблеми, що раніше становили мету регіональної політики, згодом ставали завданнями для вирішення інших проблем. Але всі концепції схожі тим, що досягнення основної мети державної регіональної політики завжди ґрунтувалось на ефективному використанні потенціалу регіонів. Так, у Концепції 1998 р. завдяки потенціалу територій передбачалося першочергово досягти збільшення національного багатства, раціонального територіального поділу праці та системи розселення, збалансованості соціального, економічного, екологічного внутрішньорегіонального розвитку; у Концепції 2001 р. – динамічного та збалансованого соціальноекономічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя незалежно від місця проживання, поглиблення ринкових трансформацій; у Стратегії 2006 р. – високої конкурентоспроможності регіонів, їх інвестиційної привабливості, сталого розвитку, високого рівня продуктивності виробництва та зайнятості; у законопроекті 2008 р. – високого рівня якості життя незалежно від місця проживання; у законопроекті 2010 р. – високого рівня якості життя людей незалежно від місця проживання, зміцнення соціальної та економічної єдності суспільства. В останньому документі ефективне використання потенціалу регіонів є загальною метою регіональної політики, а комплексне використання потенціалів різних сфер у межах регіону – завданням для її досягнення, що підкреслює значущістьсть цього аспекту. Таким чином, мета державної регіональної політики у кожному документі являє собою обґрунтуване припущення про причинні проблеми, які слід вирішувати у першу чергу, та проблеми, які є похідними. Набір цих проблем залишається постійним, а змінюються лише їх комбінації.

На нашу думку, мета, сформульована в Концепції 1998 р., найбільше наближена до засад сталого розвитку, оскільки структурована згідно з його трьома базовими компонентами. В економічному напрямі у фокусі державної регіональної політики на той час знаходились раціоналізація структури економіки регіонів, підприємництво, ринкова інфраструктура, приватизація, вільні економічні зони.

У соціальному напрямі – єдині соціальні стандарти незалежно від рівня розвитку територій, продовольча безпека, зайнятість та міграційні процеси, демографія, раціональне розселення, розвиток сільської місцевості та великих міст. В екологічному напрямі – збереження довкілля та екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил. До стратегічних завдань на той час належали реструктуризація економіки регіонів, розвиток експортних та імпортозамінних виробництв, інтенсифікація сільського господарства, зайнятість населення, охорона довкілля, використання рекреаційних ресурсів, облаштування осіб національних меншин, розбудова інфраструктури, якісна питна вода, покращення демографічної ситуації, відродження культурної самобутності регіонів.

До поточних завдань було віднесено створення нормативної бази регулювання розвитку регіонів, стабілізацію виробництва, підвищення потенціалу регіонів, формування повноцінного життєвого середовища в сільській місцевості, розвиток підприємництва, вирішення проблем науки для виготовлення конкурентоспроможної продукції, оптимізація структури ринку робочої сили, включаючи перепідготовку кадрів, створення вільних економічних зон, розвиток прикордонної торгівлі та транскордонного співробітництва, залучення іноземних інвестицій, розроблення державних програм соціальноекономічного розвитку регіонів. На відміну від 1998 р., у Концепції 2001 р. було поставлено за мету не тільки збалансований розвиток у межах регіону, а регіонів між собою.

Також до підвищення рівня життя, ефективного використання потенціалу регіонів було додано цілі організаційного характеру: прийняття дієвих управлінських рішень та вдосконалення роботи органів державної влади. Серед завдань Концепції 2001 р. з'являється оцінка потенціалу регіонів. Завдання структурної перебудови економіки вирішуватиметься на інноваційній основі, тоді як у 1998 р. акцент у цьому завданні було зроблено не на підході, а на об'єкті перебудови – промислових регіонах з надмірною концентрацією виробництва. Також до завдань було віднесено зменшення територіальних диспропорцій, розвиток підприємництва, міжрегіональну та міжнародну інтеграцію, продуктивну зайнятість населення, поліпшення демографічної ситуації, охорону довкілля, що в Концепції 1998 р. було частково загальною метою, частково – стратегічними завданнями державної регіональної політики. Серед нових завдань Концепціїї 2001 р. можна визначити забезпечення самостійності місцевої влади та територіальних громад у вирішенні питань регіонального розвитку та вдосконалення міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів державної підтримки розвитку регіонів.

Пріоритетами у вирішенні поставлених питань було визначено організаційні заходи. Це вдосконалення державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів, спрямоване на розроблення заходів для вирішення економічних, соціальних та екологічних завдань; підвищення відповідальності місцевих органів влади та самоврядування, спрямоване на розроблення заходів з організації ефективного регулювання розвитку регіонів. Завдання Стратегії 2006 р. полягали у підвищенні конкурентоспроможності регіонів, зміцненні їх ресурсного потенціалу, розвитку людських ресурсів, міжрегіональної кооперації, інституціональної системи.

У законопроекті 2008 р. основними завданнями було визначено територіально цілісний та збалансований розвиток України; інтеграцію регіонів; максимально повне використання потенціалу регіонів з урахуванням їх особливостей; підвищення конкурентоспроможності. До пріоритетів державної регіональної політики, за рахунок яких передбачалось виконати поставлені завдання, було віднесено підтримку місцевих ініціатив у використанні потенціалу регіонів для підвищення якості життя; зменшення територіальної диференціації за індексом регіонального людського розвитку; підвищення конкурентоспроможності територій; міжрегіональну інтеграцію; підтримку проблемних територій; охорону навколишнього середовища; формування нормативно-правової бази державної регіональної політики з урахуванням документів Ради Європи та ЄС; ресурсне забезпечення розвитку регіонів; ефективне представництво інтересів регіонів на різних рівнях під час формування та реалізації державної регіональної політики.

У законопроекті 2010 р. до завдань, перелічених у 2008 р., додано безпечні умови життєдіяльності громадян. А з пріоритетів виключено підвищення конкурентоспроможності територій та створення системи охорони довіклля, але додано розвиток місцевого самоврядування на основі розширення повноважень місцевих рад, децентралізації повноважень органів виконавчої влади, гармонізації загальнодержавних та регіональних інтересів.

На основі аналізу та узагальнення теоретичних засад концепцій державної регіональної політики України, що були розроблені в період з 1998 до 2010 рр. можна зробити такі висновки:

1. Стратегія регіонального розвитку України відповідає європейським пріоритетам сталого розвитку, інноваційності та посилення ролі регіонів у розробленні та реалізації політики розвитку.

2. Протягом років залишаються невирішеними проблеми диференціації розвитку регіонів, низької якості життя людей, екологічної небезпеки та неврегульованості питань організації управління розвитком територій.

3. Концепції державної регіональної політики різних років не містять кардинальних змін курсів, а відображають поступове зміщення акцентів від одного до іншого аспекту політики. У 1998–2001 рр. у фокусі політики були організаційні заходи перерозподілу повноважень, децентралізації влади, міжбюджетних відносин. У 2006 р. регіональна політика є суто економічною: зміцнення конкурентоспроможності регіонів. У 2008– 2010 рр. державна регіональна політика прагне до підвищення стандартів життя людей. Слід відзначити, що жодна стратегія розвитку регіонів не мала екологічної домінанти.

4. Таким чином, нормативна база України відображає фундаментальні підходи, наукові дослідження в обґрунтуванні, розробленні та реалізації державної регіональної політики розвитку. Перспективними щодо подальших розвідок у цьому напрямі після порівння теоретичних основ є питання аналізу динаміки механізмів регулювання регіонального розвитку згідно з аналогічними документами.

2. Проблеми формування стратегії розвитку регіонів в умовах трансформації економіки

Економічна криза, яка охопила Україну восени 2008 року та продовжує впливати на економіку й сьогодні, поставила на порядок денний низку актуальних питань та засвідчила недосконалість моделей розвитку регіональних соціально-економічних систем, їхню нестійкість, структурну диспропорційність, значну залежність від зовнішніх впливів.

Сучасний стан економіки України є відображенням багатьох соціально-економічних процесів, що відбуваються у світовому суспільстві.

На нинішньому етапі розвитку нашої країни актуальною проблемою стає проблема економічного зростання кожного з її регіонів.

У цих умовах важливо проаналізувати особливості прояву кризових явищ у розвитку регіонів. Це допоможе визначити пріоритетні завдання державної регіональної політики та адекватні механізми регулювання процесів регіонального розвитку в країні для подолання наслідків економічної кризи. Згідно із сучасною теорією управління, трансформація економічної системи забезпечується стратегічним управлінням, але цілісна теорія стратегічного управління соціально-економічною трансформацією регіону перебуває в стадії становлення.

Так, Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року передбачає:

1. Забезпечення сталого економічного зростання на сучасній технологічній основі з високою продуктивністю праці та зайнятістю.

Основні цілі Державної стратегії:

1) підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу;

2) розвиток людського потенціалу;

3) розвиток міжрегіональної співпраці;

4) створення інституційних умов регіонального розвитку.

Основні напрями регіональних стратегій базуються на аналізі соціально-економічного стану регіонів, ресурсного та наявного промислового потенціалу. У пріоритетах розвитку кожної з регіональних стратегій було враховано як загальні підходи, так і особливості кожного регіону з огляду на пріоритетність та можливість вирішення завдань, перш за все — поліпшення якості життя населення.

Такий висновок можна зробити на тій підставі, що соціально-економічний розвиток регіону — це комплексне поняття, яке включає такі взаємопов'язані складові частини: підвищення якості життя населення на основі економічного розвитку регіону з обов'язовим ефективним використанням наявного та залученого ресурсного потенціалу.

У той же час, якщо піднятися над сьогоденними турботами влади та бізнесу, то ситуація, з якою стикаються регіони та країни в цілому, виглядає куди складнішою, ніж можна собі уявити. В умовах глобалізації та загострення конкуренції між провідними країнами світу в політичній, економічній, військовій та інших сферах і у зв'язку зі вступом України у СОТ перед регіонами та країною зростають виклики та загрози опинитися у ряді неконкурентоздатних країн із залежною економікою та обмеженим суверенітетом.

На концептуальному рівні структурна політика регіонів повинна відповідати на такі принципові для економічного розвитку країни питання:

1) на яких регіональних ринках повинно переважно здійснюватися економічне зростання (розвиток внутрішнього ринку, інтеграція та її формати, експортно орієнтована економіка);

2) яким повинно бути товарне наповнення (галузева структура) економічного зростання;

3) за рахунок яких джерел повинно відбуватися економічне зростання та як здійснювати мобілізацію і цільове використання таких ресурсів;

4) хто буде основним суб'єктом модернізації регіону в різних її секторах (держава, великий, середній та малий бізнес);

5) яким повинен бути економічний механізм, що забезпечує зацікавленість господарюючих суб'єктів в активній участі в проектах модернізації як національної економіки в цілому, так і її регіональних складових, а також достатню прозорість фінансових потоків та ефективний контроль за їх цільовим використанням.

Реалізація зазначених стратегічних завдань політики регіонального розвитку повинна грунтуватися на результатах комплексного дослідження сучасного стану й тенденцій соціально-економічного розвитку регіонів України.

Аналіз показує, що в українській практиці найбільшого поширення набуло стратегічне планування та програмування соціально-економічного розвитку на національному і в окремих випадках на регіональному рівнях. Аналіз основних напрямів досліджень і публікації. Тенденції структурних зрушень і трансформаційних процесів у регіональних господарських системах досліджувались у праціях В. Є. Реутова, З. С. Варналія, А. І. Мокія, О. Ф. Новикової, В. І. Чужикова, Н. М. Жиляєвої, М. П. Горина та ін.

Стратегічне планування розвитку регіонів є важливим інструментом державного регулювання, що допомагає підтримувати необхідні економічні пропозиції, забезпечує узгоджене цілеспрямоване функціонування всіх ланок господарської системи суспільства.

Водночає на сьогодні немає грунтовних досліджень чинників та тенденцій економічних та соціальних процесів у регіонах у період економічної кризи, що є дуже важливим при формуванні стратегій подолання кризових явищ у регіонах і системи заходів державної регіональної політики.

Такий стан вказує на необхідність проведення подальших досліджень, спрямованих на розвиток теоретичних та практичних підходів до стратегічного управління розвитком регіонів. У зв'язку із цим тематика нашого дослідження є досить актуального в умовах сьогодення.

Сам факт звернення регіонів до стратегічного планування та спроби вийти за межі поточної діяльності — явище не тільки позитивне, але й виключно важливе в регіональній політиці останніх років, оскільки ставить регіональні органи влади в нову, відповідальну позицію, на базі зафіксованих цілей, показників і т. д., в якій за певних умов можливим є перехід від парадигми функціонування до парадигми розвитку. Це лише гіпотетична можливість, а не імператив, оскільки вихід на визначені стратегією та програмою цілі пов'язаний з наявністю політичної волі, кваліфікації, сильної команди та інших якостей керівників регіону. Інакше цю позицію можна лише успішно імітувати.

У стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом Європейської інтеграції» на 2004–2015 роки зазначається, що державна регіональна політика у 2004–2015 pp. повинна забезпечити:

1) застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у стимулюванні регіонального розвитку, зокрема підтримку розвитку депресивних територій;

2) вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку шляхом об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

3) підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві і активніше здійснення входження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізацію міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

4) удосконалення системи державного стратегічного прогнозування регіонального розвитку, розробку стратегії розвитку регіонів;

5) децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6) підвищення ролі регіонів у реалізації економічної політики держави;

7) адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.

Відповідно до цих уявлень і стратегія регіонального розвитку повинна стати системоутворюючою конструкцією загальної стратегії розвитку країни.

Стратегічне планування розвитку регіонів є важливим інструментом державного регулювання, що допомагає підтримувати необхідні економічні пропорції, забезпечує узгоджене цілеспрямоване функціонування всіх ланок господарської системи суспільства. Для економіки України стратегічне планування особливо актуальне, тому що дозволяє передбачати процеси розвитку і приватизації та демонополізації, становлення різних форм власності, наслідки технічного оновлення виробництва і подібне. У міру стабілізації економіки розширюються можливості для виявлення закономірностей та тенденцій регіонального розвитку, підвищується ступінь передбаченості змін та поведінки різних суб'єктів господарювання.

Стратегічне планування є організаційним центром стратегічного управління, на основі функціонування якого формуються необхідні передумови та приймаються рішення щодо практичної реалізації соціально-економічної трансформації регіону. За основу стратегічного планування взято аналіз як внутрішніх можливостей регіональної економіки, так і зовнішніх конкурентних сил і пошук шляхів використання зовнішніх можливостей з урахуванням специфіки економіки регіону. Можна сказати, що мета стратегічного планування полягає в поліпшенні реакції регіону на динаміку глобального ринку й поведінку регіонів-конкурентів. Стратегічне планування в цьому випадку виступає як сукупність визначених функцій:

1) стратегічний аналіз;

2) визначення місії та цілей;

3) фінансове оцінювання стратегічних альтернатив;

4) вибір типу стратегії.

Основними елементами концепції стратегічного управління є стратегічний розвиток, стратегічне планування, реалізація стратегій (рис. 1).

Для забезпечення довгострокового економічного зростання Україна має достатньо передумов — це вигідне географічне положення, значна сировинна база, багаті природні ресурси, вагомий науково-технічний та людський потенціал тощо.

Найголовнішою причиною, що стримує нині входження України до світового господарства, є дуже низька конкурентоспроможність її продукції на міжнародних ринках: більшість вітчизняних товарів не відповідають міжнародним стандартам. Перехід до світової системи стандартів зараз вимагає чимало часу і коштів, чого не можуть дозволити собі більшість виробників. Тому й одиниці українських товарів сьогодні мають міжнародні сертифікати і допускаються на світовий ринок. Крім того, характерними рисами української продукції є її низька якість та матеріаломісткість, оскільки обладнання, на якому вона виготовляється, морально застаріло.

Причини низької конкурентоспроможності продукції — переважання в експорті України сировинних товарів і недостатність високотехнологічного обладнання, патентів, ліцензій, ноу-хау, які користуються на ринках величезним попитом. Значним недоліком є також нестача високопрофесійних кадрів, які можуть працювати на зовнішніх ринках і забезпечувати збут продукції. Формування економічної моделі України має орієнтуватися на сучасні світові досягнення, стрімко змінювані технології виробництва, технічні, екологічні та інші стандарти і критерії конкурентоспроможності.

Важливими чинниками підвищення конкурентоспроможності економіки України загалом та окремих підприємств на світових ринках мають стати сприятливе підприємницьке середовище, інвестиційний клімат, прозора й необтяжлива податкова система та відносно дешевша, порівняно з розвинутими країнами, робоча сила.

Перспективи національної економіки пов'язані з перевагами новітніх технологічних укладів, які відповідають інформаційно-інтелектуальному етапу розвитку світового господарства. Саме інтелект людини має відігравати вирішальну роль у створенні засад нового суспільства. Від якості людського капіталу залежить потенційний успіх у розвитку національної економіки, в довгостроковій стратегії, опора на людський капітал виявляється найефективнішою. В цих умовах вирішальним чинником суспільного прогресу є пріоритетний розвиток освіти і науки, створення потужної мережі охорони здоров'я, спроможних багатократно примножити інтелектуальний потенціал України та підвищити якісний стан трудових ресурсів.

За радянських часів в Україні була розвинута електронна і радіопромисловість, які представляють п'ятий уклад, але нічим не виправдане відкриття кордонів призвело до того, що підприємства цих галузей не витримали конкуренції і були знищені. Україна мала 35–40 % кібернетичного потенціалу колишнього Союзу, але, як не прикро, його теж не використала. І не випадково.

Рис. 1. Структурна побудова стратегічного управління

Деякі відомі вчені-економісти категорично заперечували можливість постіндустріальних процесів, називали це «ілюзією», «чистої води романтизмом». І це в той час, коли Індія, раніше відстала і бідна країна, підготувала в розвинутих країнах, у тому числі у нас, 850 тис. програмістів і стала світовим лідером з виробництва програмного забезпечення, й експортує його не менш як на 30 млрд. дол. Це більше ніж у 4 рази перевищує нашу виручку за метал. Досвід Індії — зразок випереджаючого розвитку, який базується на передових інформаційно-комунікаційних та біотехнологіях.

Складна структура економіки України передбачає, що поряд з індустріальними високими технологіями, які забезпечують оновлення основного капіталу підприємств третього і четвертого укладів, особливу увагу необхідно приділити розвитку виробництв п'ятого і шостого укладів. Якщо до цього часу визначальними були матеріальні форми багатства, в отже, капіталу (земля, машини та устаткування, нерухомість, товари), то зі становленням інформаційної економіки відбувається інтелектуалізація виробництва і праці, тобто поширення і швидке зростання нематеріальних, інтелектуальних форми капіталу.

Станом на 1 січня 2009 р. в Україні було відомо 385 родовищ нафти і газу.

За оцінками фахівців Чернігівського і Львівського відділень Українського державного геологорозвідувального інституту, надра України мають величезний (понад 50 млрд. т умовного палива в нафтовому еквіваленті) вуглеводневий потенціал. Якщо розглядати перспективи на найближчі 10–15 років, за умови активної фінансової, нормативнозаконодавчої та організаційної підтримки галузі, в Україні може бути отримано 4–5 млрд. т умовного палива. Це приблизно вдвічі більше, ніж видобуто в країні газу і нафти за весь час експлуатації надр. Для потужного розвитку нафтогазової галузі необхідний комплексний підхід, який включав би зниження фінансового тиску на галузь з одночасним посиленням контролю за використанням коштів для виявлення та освоєння родовищ.

Перспективи також має організація виробництва біопалива або переробки вугілля на газ та рідке паливо, як це здійснюється в деяких країнах (Південно-Африканській Республіці, Китаї), що призводить до зменшення залежності від монополії паливно-енергетичного ресурсу.

Необхідною вимогою до стратегії соціально-економічного розвитку України є наукове обґрунтування її регіонального аспекту, що припускає адекватне віддзеркалення виняткової різноманітності природних, гео-економічних, національно-культурних та інших умов у різних частинах країни і забезпечення ефективного розвитку єдиного економічного простору, відкритого для міжнародного економічного співробітництва. Методологічною базою такої стратегії є системний підхід, якій передбачає розглядати Україну як багаторегіональний організм, що функціонує у вертикальних (центр — регіони) та горизонтальних (міжрегіональних) взаємовідносинах, які також можуть входити у світові господарські зв'язки.

Фундаментом регіонального розвитку сьогодні має стати самостійність регіонів щодо визначення цілей свого розвитку та можливостей фінансування заходів для їхньої реалізації передусім за рахунок власних джерел та залучення інвестицій. В цих умовах основою політики економічного зростання на регіональному рівні повинно стати раціональне використання трудового потенціалу та виробничих ресурсів, забезпечення раціонального використання навколишнього середовища. Бюджетна система України сьогодні не відповідає потребам регіонального розвитку. Існує суттєва диференціація на міжнародному та внутрішньо-регіональному рівнях у доходах і видатках місцевих бюджетів. Розбіжність за сумою власних доходів становить 7,5 раза, за видатками, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансферів, — 5,8 раза, тому кількість та якість послуг, які надаються мешканцям різних територій, залишається територіально диференційованою.

Для ефективного розвитку регіону важливе значення має правильна постановка його цілей, що значною мірою визначає управлінські та регулятивні рішення і дії, які приймаються і реалізовуються в процесі державного впливу на розвиток регіонів.

Цілі розвитку регіону поділяються на такі групи:

1) стратегічні цілі стабілізаційного або наступального характеру;

2) довгострокові цілі розвитку окремих галузей регіону;

3) середньострокові галузеві та функціональні цілі;

4) тактичні цілі у вигляді конкретних завдань щодо розвитку окремих об'єктів та регіонального господарства в цілому.

В Україні, відповідно до «Методичних рекомендацій щодо розробки регіональних стратегій розвитку», затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 29 липня 2002 року, до системи цілей регіонального розвитку належать:

1) стратегічні цілі (довгий термін);

2) операційні цілі (середній термін);

3) оперативні завдання (короткий термін).

Стратегічні цілі розвитку регіону — це описані у формальному вигляді орієнтири, яких бажано досягти в довго-, середньо- та короткострокових періодах. Виходячи з принципу реалістичності, кількість стратегічних цілей не повинна перевищувати п'яти.

Стратегічні цілі розвитку регіону послідовно в порядку зменшення їх пріоритетності зіставляються з їх комплексною ефективністю, а також ресурсами інтелектуальними, організаційно-правовими, кадровими, фінансово-економічними та іншими можливостями реалізації, а це, у свою чергу, має дати можливість відібрати стратегічні цілі, які можуть бути реалізовані в середньостроковій перспективі.

Короткострокові цілі, на думку авторів «Методичних рекомендацій», набувають форму завдань (заходів), що, у свою чергу, дає змогу встановити зв'язок між потребами та можливостями розвитку регіону, оскільки вони більш орієнтовані на використання наявного ресурсного потенціалу.

Найважливішим методологічним принципом, на якому повинні базуватися сучасні концепції розвитку, на нашу думку, є визначення пріоритетності соціальних цілей розвитку регіону. Що, в свою чергу, означає, що рівень досягнення цих цілей має бути покладений в основу оцінки ефективності державного регулювання регіонального розвитку.

Розвиток регіонів в Україні має базуватися на поєднанні ідей сталості, збалансованості та соціальної орієнтації. Цей вислів треба покласти в основу державного регулювання розвитку регіонів та максимально враховувати при виданні нормативно-правових актів, спрямованих на розробку та реалізацію цільових програм, концепцій та стратегій розвитку регіонів, регіональної політики України. Економіка регіонів України повинна бути переведена на інноваційний шлях розвитку, для цього необхідно сформувати ефективні регіональні інноваційні системи з урахуванням національних та регіональних особливостей, а також європейського та світового досвіду. Необхідно також вирішити комплекс завдань з розробки стратегій та програм інноваційного розвитку регіонів.

Головним недоліком механізму формування державної регіональної політики є неузгодженість дій і належних механізмів координації. Серед головних механізмів, які застосовуються державою для регулювання регіонального розвитку, необхідно виділити:

— запровадження програмування розвитку регіонів, удосконалення міжбюджетних відносин;

— поліпшення умов інвестування;

— розвиток транскордонного і прикордонного співробітництва;

— запровадження спеціального режиму інвестування на окремих територіях;

— здійснення централізованих капіталовкладень та надання інвестиційних субвенцій.

Виконання зазначених завдань дасть можливість забезпечити розвиток країни, наблизити рівень життя до европейський стандартів і створити умови для посилення економічної активності в усіх регіонах України.

3. Прогнозування економічного розвитку регіонів на основі регіональних індексів

На сучасному етапі економічний розвиток регіонів України у значній мірі відрізняється міжрегіональною диференціацією. Тому аспекти економічного прогнозування регіонального розвитку є об'єктом підвищеної уваги як науковців, так і органів центральної та місцевих влад. Їх необхідність, особливо для середньо- та довгострокових періодів, зумовлюється довготривалістю і комплексним характером регіональних проблем, великим впливом макроекономічної політики на формування регіональних комплексів і ринків.

Проблеми прогнозування регіонального розвитку регіонів країни активно досліджували і досліджують такі відомі науковці, як Галушкин А.І., Геєць В.М., Олександренко І.В., Поппер Р., Федулова Л.І., Тихонов Е.Є та ін. Проте, незважаючи на значний обсяг публікацій і досліджень з даної теми, в сучасних умовах гострою є потреба у розробці нових та удосконаленні відомих методів економічного прогнозування з метою визначення пріоритетів стратегічних шляхів розвитку нашої держави та її регіонів.

Розвинена система прогнозних розрахунків регіонального розвитку повинна містити набір системно організованих прогнозно-аналітичних задач, процедур і методик використання акумульованої в ній інформаційної бази для виявлення стійких тенденцій розвитку регіонів, оцінки допустимих регіональних соціально-економічних відмінностей та об'єктивної диференціації цільових орієнтирів розвитку регіонів, що випливають із загальних установок соціально-економічного розвитку країни в цілому на довгостроковий період.

Для дослідження здійснена оцінка розвитку регіонів України за допомогою п'яти комплексних показників: рівень життя населення регіонів; продуктивність (конкурентоспроможність) регіонів; інноваційність розвитку регіонів; рівень забезпечення регіонів фінансовими ресурсами; рівень розвитку людських (трудових) ресурсів регіонів (табл. 1).

На основі зазначених показників у табл. 1 проведемо оцінку потенційного економічного розвитку регіонів України на період 2020 р. Для досягнення співставності вибраних показників застосуємо методику визначення часткових інтегральних індексів, що дозволить розрахувати зведений інтегральний індекс регіонального розвитку. Визначення часткових коефіцієнтів, які формують інтегральний показник, будемо визначити за формулою:

де Krij- частковий коефіцієнт -го факторіального показника -ї складової інтегрального індекса -го регіону;

Frij – числове значення окремого -го факторіального показника -ї складової інтегрального індекса для -го регіону;

Srij – стандартизоване відхилення (дисперсія) -го факторіального показника -ї складової інтегрального індексу.

Стандартизоване відхилення показника Srij допоможе звести показники до однорідного стану.

Визначимо даний показник за формулою:

де F – середньоарифметичне значення i-го факторіального показника j-ї складової інтегрального індексу для всіх досліджуваних регіонів;

n – число регіонів;

i = 1, 2, …, m, де m – число факторіальних показників;

j = 1, 2, …, l, де l – число складових інтегрального індексу.

Інтегральний індекс оцінки j-ї складової розвитку r-го регіону визначимо як середнє геометричне часткових коефіцієнтів факторіальних показників r-го регіону:

Такі інтегральні оцінки, поєднуючи різноманітні факторні оцінки, комплексно характеризують рівень регіонального розвитку, а також більш стійкі щодо проявів випадкових флуктуацій окремих показників.

Зведений інтегральний індекс регіонального розвитку r-го регіону розрахуємо як середнє арифметичне інтегральних індексів оцінки окремих складових розвитку r-го регіону:

де Lr– зведений інтегральний індекс регіонального розвитку r-го регіону.

На рис. 1 представлені криві, отримані відображенням розрахованих зведених інтегральних індексів для регіонів України за 2000, 2005 і 2009 рр.

Якщо оцінити розмах коливань зведеного індексу розвитку регіонів у 2000 р., то можна сказати, що максимальне значення (7,622) мала Донецька область, а мінімальне (4,190) – Автономна республіка Крим. Середній медіанний рівень для цього року по країні в цілому склав 5,906. Перевищили цей рівень тільки Харківська (6,023), Дніпропетровська (6,569) і Донецька (7,622) області.

У 2005 р. і 2009 р. розмах коливань між найбільшим і найменшим значенням інтегрального індексу дещо скоротився, проте незначно. Регіоном-лідером залишилась Донецька область з показником індексу 6,988 (2005 р.) і 6,863 (2009 р.). На найгірших позиціях опинилась Чернігівська область з індексом 4,609 (2005 р.) і Волинська область 4,420 (2009 р.).

Якщо визначити середнє значення інтегрального індексу для України в цілому (виключаючи міста Київ і Севастополь), то у 2000 р. 16 з 25 регіонів, які обстежувались, отримали значення зведеного індексу менше ніж 4,960; у 2005 р. – 13 регіонів мали індекс менший за 5,279; у 2009 р. – 14 регіонів зі значенням індексу менше 5,186 (табл. 2).

Таким чином, у групу з високим рівнем регіонального розвитку (медіанне значення індексу та вище) увійшли Донецька, Дніпропетровська і Харківська області. До групи з середнім рівнем регіонального розвитку можна включити області, для яких інтегральний індекс знаходиться в інтервалі між середнім і медіанним значенням. Це Закарпатська, Полтавська, Одеська, Київська, Львівська, Запорізька, Івано-Франківська області та АР Крим.

До регіонів з низьким рівнем регіонального розвитку увійшли 14 областей: Миколаївська, Луганська, Хмельницька, Черкаська, Вінницька, Чернівецька, Сумська, Тернопільська, Рівненська, Житомирська, Кіровоградська, Херсонська, Чернігівська і Волинська.

На рис. 2 представлені криві, отримані відображенням впорядкованих за зростанням зведених регіональних індексів для 2000 р., 2005 р. і 2009 р., і які характеризують положення регіонів відносно середнього рівня.

Рис. 2. Зведені індекси регіонів, які розраховані для 2000, 2005 і 2009 рр. і розташовані за зростанням

Криві, що відображують розвиток регіонів у 2005 і 2009 рр., розташовані дуже близько між собою, практично в одному діапазоні змін даних. Це дозволяє їх використовувати для отримання прогнозних регіональних індексів на період до 2020 р.

Зведені прогнозні значення регіонального розвитку до 2020 р. представлені на рис. 3 і свідчать: регіонами-лідерами залишатимуться Донецька, Дніпропетровська і Харківська області. З відносно високим рівнем будуть розвиватись Івано-Франківська, Запорізька, Київська і Полтавська області.

Середні темпи розвитку ймовірніше всього спостерігатимуться у АР Крим, Закарпатській, Луганській, Львівській, Одеській, Рівненській і Хмельницькій областях. З низьким рівнем регіонального розвитку залишатимуться Волинська, Херсонська і Чернігівська області. До групи з помірно низьким рівнем розвитку увійшли 8 регіонів: Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Тернопільська, Черкаська і Чернівецька області.

Рис. 4 наводить прогнозні показники регіонального розвитку у порядку зростання на перспективу до 2020 р.

Рис. 3. Прогнозні зведені інтегральні індекси регіонального

розвитку на 2020 р.

Рис. 4. Зведені індекси регіонального розвитку за зростанням

Горизонтальні лінії позначають інтервали виділення окремих груп значень індексів: високий, відносно високий, середній, помірно низький і низький рівень розвитку регіонів. Висновки з даного дослідження. Розрахунок показника міжрегіональних відмінностей як відношення максимального до мінімального значення зведеного індексу показав, що для 2009 р. він становив 1,552, а для 2020 р. становитиме 2,129, Це свідчить про поглиблення рівня диференціації регіонального розвитку при інваріантності державної регіональної політики в Україні. Економічний розвиток регіонів України буде і надалі залишатись під впливом зовнішніх факторів, які можуть викликатися як імпульсами проектних рішень держави або великих компаній, так й розвитком світової економіки. Проекти держави можуть стосуватись не всіх, а лише окремих регіонів. Так, реалізація проекту «Євро 2012» стосується в основному таких регіонів, як Донецької, Харківської, Львівської і Київської областей та м. Києва. Економічна активність цих регіонів посилилась лише на короткий термін, хоча й відзначені регіони набули нового імпульсу розвитку.

Щодо зовнішніх чинників впливу, то можна відмітити ряд позитивних світових тенденцій, наприклад, очікується стрімке зростання цін на світовому продовольчому ринку. Тому їх своєчасне визначення та прийняття відповідних державних рішень можуть позитивно вплинути на розвиток регіонів і скорочення розмаху їх диференціації.

Використана література:

1. Пашкевич М.С. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку регіонів України

2. Каліна Л. М. Проблеми формування стратегії розвитку регіонів в умовах трансформації економіки / Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 2(14)2011, с.74-79

3. Лучик В.Є. Прогнозування економічного розвитку регіонів на основі регіональних індексів / Всеукраїнський науково-виробничий журнал Інноваційна економіка 4'2012, с.76-82





Реферат на тему: Стратегія економічного розвитку регіонів України та його прогнозування (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.