Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Оцінка диспропорцій та стимулювання соціально-економічного розвитку регіонів України (реферат)

Зміст

1. Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України

2. Оцінка диспропорцій соціального розвитку регіонів України

3. Стимулювання розвитку регіонів у контексті реалізації державної політики

Використана література

1. Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України

На сучасному етапі соціально-економічний розвиток економіки України неможливий без урахування територіальних особливостей, зокрема, сильних та слабких сторін функціонування регіональних економічних систем, сприятливих і негативних тенденцій розвитку регіонів. Це зумовлено наявністю значної диференціації у забезпеченні необхідними економічними та соціальними ресурсами. Вивченням питань регіональної політики та диференціації регіонального розвитку займались такі вчені, як: З. Варналій, В. Геєць, Я. Жаліло, Б. Данилишин, Д. Лук'яненко, Б. Губський, А. Мокій та ін. У їхніх працях сформовано фундаментальні й прикладні засади вивчення диспропорцій територіального розвитку, розробки та реалізації регіональної політики держави. Проте значна кількість публікацій щодо диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів підтверджує актуальність та необхідність подальшого дослідження цього питання.

Особливу роль у формуванні регіональної політики України відіграє правове забезпечення. Сьогодні основними складовими правової бази розвитку регіонів є Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів” та Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р.. Цими законодавчими актами визначено ключові проблеми регіонального розвитку, пріоритети державної регіональної політики з погляду загальнонаціональних потреб та інтересів, а також передбачено запровадження механізму зменшення диспропорції в соціально-економічній сфері на регіональному рівні та подолання депресивного стану окремих територій.

Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів” визначено поняття "регіон”, яким є територія АР Крим, областей, міст Київ та Севастополь. Відповідно до проекту Концепції державної регіональної політики (редакція від 27.02.2008 р.), регіонами є визначені законодавством територіальні утворення субнаціонального рівня із системою органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також інші територіальні утворення, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю проблем розвитку й визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій.

Теорії та підходи до регіоналістики вітчизняних і зарубіжних учених відображають ставлення до регіону, перш за все, як до економічної одиниці. З погляду економічної та управлінської науки під регіоном розуміється "частина території держави, що виділилася в процесі суспільного (територіального) розподілу праці, яка спеціалізується на виробництві певних товарів чи послуг, характеризується спільністю і специфічним щодо інших територій типом відтворення; комплексністю і цілістю господарства; наявністю органів управління, що забезпечують розв'язання завдань, що стоять перед регіоном”. Регіон характеризується територіально-адміністративною структурою в сукупності усіх міст та населених пунктів області; єдиним виробничим комплексом на основі регіонального розподілу праці, забезпеченого власними трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами; відносною самостійністю господарювання сукупності підприємств, установ з переважно замкнутим виробничим циклом; єдиною комунікаційною, транспортною й економічною системами; регіональним ринком товарів і робочої сили та ринковою інфраструктурою.

Формування державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р. відбувалося на основі аналізу соціально-економічного розвитку регіонів, виявлення диспропорцій регіонального розвитку України, визначення стратегічних завдань регіональної політики України, формування механізму та комплексу заходів її реалізації. До очікуваних результатів державної стратегії регіонального розвитку України належать:

– зниження диспропорцій у соціальних показниках, у тому числі заробітній платі та забезпеченні додержання державних соціальних гарантій;

– збільшення обсягу інвестицій в основний капітал при одночасному зниженні диспропорції за цим показником;

– створення умов для сталого розвитку регіонів в інтересах усієї країни, підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу;

– забезпечення додержання визначених державних соціальних гарантій стосовно кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

– подолання депресивного стану окремих територій, своєчасне і комплексне вирішення проблем охорони довкілля.

Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, перешкодами, що створювали трансформаційні процеси ринкових відносин, відносин власності, державного управління та ін.

Враховуючи чинники, особливості та тенденції соціально-економічного розвитку регіонів України, можна виділити три етапи.

Перший етап розпочався на початку 1990-х рр. і тривав до 2000 р., який характеризувався істотним спадом виробництва (у 1998 р. виробництво промислової продукції становило 49% 1990 р.), інфляційними процесами (індекс споживчих цін у 1994 р. – 501%), валютно-фінансовою та економічною нестабільністю (індекс реального обмінного курсу у 1998 р. – 180,5%), зростанням дефіциту бюджету (у 1994 р. – 9,3% від ВВП) та платіжного балансу (сальдо поточного рахунку – 2,7% від ВВП), зростанням державного боргу (станом на 31.12.1994 р. – 56,1% від ВВП), зниженням рівня життя населення, зростанням кількості безробітних (рівень безробіття у 1998 р. – 3,7%) та поширенням прихованого безробіття. Цей період значно позначився на подальшому регіональному розвитку України.

Переломним в економічному розвитку регіонів є наступний етап, який тривав з 2000 р. до 2008 р. На цьому етані спостерігається позитивна динаміка ВРП за рядом галузей та регіонів України.

На третьому етапі вплив світової фінансової кризи на розвиток економіки регіонів України має дуалістичний характер. Негативні наслідки спостерігаються в промислово розвинутих та експортоорієнтованих регіонах, регіонах з високих рівнем концентрації фінансових установ, таких як м. Київ, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Запорізька, Луганська області та ін. Диспропорції регіонального розвитку України виявляються суттєво в показниках валового регіонального продукту (далі – ВРП) та ВРП на одну особу (див. рис).

За цим показником розрив розвитку по регіонах становить у 2009 р. 3,06 раза відносно середнього по країні ВРП на одну особу. Так, якщо в 2000 р. співвідношення між максимальним (м. Київ – 5965 грн) та мінімальним (Чернівецька обл. – 1411 грн) значенням ВРП на одну особу становило 4,2 раза, то вже у 2004 р. це співвідношення було 6,6 раза, в 2007 р. – 6,8 раза, в 2008 р. – 6,36 раза, а в 2009 р. – 6,25 раза (м. Київ – 53 277 грн; Чернівецька обл. – 8511,5 грн). Лише в семи регіонах (м. Київ, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Полтавська, Запорізька та Харківська області) цей показник перевищує середній показник по країні. У 2004–2007 рр. регіони України продемонстрували позитивну динаміку виробництва ВРП, незважаючи на різні рівні розвитку регіонів. З 2008 р. спостерігається падіння ВРП у семи регіонах (Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській, Луганській, Полтавській, Рівненській, Хмельницькій областях), проте в 2009 р. ВРП зменшився у всіх регіонах на 7,2–23,7% у цінах попереднього року (в середньому по Україні – на 15,1%).

За часткою валового регіонального продукту також спостерігається значна асиметрія. Найбільший внесок у виробництво ВРП в 2009 р. припадає на м. Київ (18,2%), Дніпропетровську (10,9%), Донецьку (11,8%), Харківську області. За наявним доходом у ІІ кварталі 2010 р. лідирують такі регіони, як: м. Київ (12,6%), Донецька (11,1%), Дніпропетровська (8,3%), Харківська (5,8%), Луганська (5,02%), Львівська (5,04%), Запорізька (4,2%) області. Так, максимальний наявний дохід у розрахунку на одну особу в м. Київ – 8720,8 грн, а мінімальний – у Чернівецькій області (2784 грн). Подібна тенденція спостерігається за рівнем зареєстрованого безробіття населення у ІІ кварталі 2010 р.: 0,3% та 0,7% населення працездатного віку в м. Київ та Севастополь відповідно, у межах 2,5–3% – у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Рівненській, Сумській, Чернігівській областях.

Розбіжності наявні також у середньомісячній номінальній заробітній платі найманих працівників за регіонами. Цей показник в ІІ кварталі 2010 р. в розрахунку на одного штатного працівника коливається від 1551 грн (Тернопільська область) до 3249 грн (м. Київ). Асиметрія окремих показників соціальноекономічного розвитку демонструє значні відмінності (табл. 1).

На основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що до регіонів-лідерів за основними макроекономічними показниками належать м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Запорізька, Полтавська, Київська області, а до регіонів з показниками нижче від середнього по Україні – Чернівецька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Тернопільська області. Серед основних проблем розвитку економіки регіонів можна виділити: незначний рівень конкурентоспроможності економіки регіонів; посилення диспропорцій регіонального розвитку; несприятливі умови для розвитку людського капіталу, людських ресурсів, нерівномірність інвестиційних процесів на регіональному рівні; недостатньо дієву інфраструктуру для впровадження комплексу структурних перетворень економіки регіонів. Це зумовлено зниженням інноваційного потенціалу розвитку регіонів України; сировинною спеціалізацією виробництва; зниженням здатності до відтворення капіталу в пріоритетних галузях; посиленням асиметрій на ринках праці; зменшенням податкової бази через зменшення обсягів діяльності підприємств; скороченням обсягів фінансування соціальної сфери; погіршенням демографічної ситуації.

Наявність значних регіональних розбіжностей у соціально-економічному розвитку потребує впровадження ефективного механізму реалізації регіональної політики України, враховуючи всі можливі джерела фінансування регіональних програм. Стратегічний підхід до управління розвитком господарських комплексів регіонів спрямований на вирівнювання умов економічної діяльності в межах усіх регіонів, раціональне використання виробничо-ресурсного потенціалу регіонів, досягнення сталого економічного зростання, підвищення соціальноекономічних показників рівня життя населення України. Реалізація зазначених цілей потребує:

– формування пріоритетних напрямів розвитку економіки регіону;

– розробки механізмів прискорення економічного зростання в найважливіших напрямах розвитку економіки регіону;

– створення умов взаємодії підприємств, установ, що визначають можливості кожного регіону на базі використання науково-виробничого потенціалу регіону;

– підтримки підприємств, що забезпечують внутрішні потреби регіону;

– збереження існуючих і створення нових робочих місць;

– мінімізації соціальних наслідків реструктуризації економіки регіону;

– підвищення інвестиційної привабливості регіону;

– розвитку інфраструктури регіону, ринку товарів і цінних паперів;

– взаємодії органів місцевого самоврядування, промислових підприємств і економічно активного населення; організації регіональних ринків.

Диспропорції рівня розвитку регіонів України зумовлює необхідність використання диференційованого підходу до реалізації регіональної державної політики та стимулювання розвитку окремих територій. Відповідно до забезпечення стратегічного розвитку економіки регіонів України завдання регіональної політики полягають у такому:

– самостійне визначення регіонами довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку, вибір засобів її реалізації;

– збільшення самостійності регіонів у формуванні й видатках бюджету області відповідно до компетенції органів регіонального управління; участь територіальних громад в управлінні регіональним розвитком;

– активне залучення органів місцевого самоврядування та населення до процесів управління і вирішення соціально-економічних проблем розвитку території;

– впровадження інноваційних технологій та методів вирішення соціально-економічних проблем регіонального розвитку.

Також виникає потреба в здійсненні адміністративної реформи шляхом реформування державної влади та місцевого самоврядування, що має підвищити ефективність управління регіональним розвитком України. Основними напрямами трансформації відносин між центральними та регіональними органами влади у сфері управління соціально-економічним розвитком слід визнати:

– забезпечення доступу місцевої влади до фінансових ринків, кредитних ресурсів;

– встановлення нових критеріїв адміністративної відповідальності керівників органів місцевого самоврядування та розпорядників бюджетних коштів;

– запровадження нових принципів та механізмів відносин "влада – громадськість” щодо формування програм, механізмів підзвітності та громадського контролю;

– зміна грошового забезпечення регіональних програм відповідно до змін функцій щодо забезпечення належного розвитку соціальної сфери регіонів і надання населенню соціальних послуг належної якості.

Таким чином, диференціація рівня розвитку регіонів України зумовлює необхідність використання диференційованого підходу до впровадження регіональної державної політики шляхом збільшення самостійності регіонів у визначенні довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку регіону, виборі засобів її реалізації; у формуванні доходів і видатків бюджету області органами регіонального управління; участі органів місцевого самоврядування, територіальних громад та залучення населення до процесів управління й вирішення соціальноекономічних проблем розвитку області.

2. Оцінка диспропорцій соціального розвитку регіонів України

Перспективи соціально-економічного розвитку держави значною мірою визначаються обраною національною стратегією, ефективність реалізації якої полягає у досягненні поставлених цілей і, зокрема, залежить від якості соціального управління. З другого боку,без вирішення регіональних проблем не можна досягти проголошуваних урядами більшості розвинених країн національних цілей повної зайнятості, поліпшення якості життя, справедливого розподілу доходів, стабільного економічного зростання тощо.

Перенесення акцентів державної політики з централізованого управління на регіональний рівень, що супроводжується передачею владних повноважень місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, відкриває найбільш широкі можливості для забезпечення збалансованого соціального розвитку регіонів України. Однак, існування значної міжрегіональної диференціації умов такого розвитку свідчить про те, що вони практично не використовуються сьогодні як на державному, так і на регіональному рівнях.

Відсутність системних заходів державної регіональної політики щодо зменшення регіональних диспропорцій є однією з вагомих причин гальмування комплексного соціально-економічного розвитку регіонів, виникнення та загострення багатьох соціальних проблем на регіональному рівні, подальшого збільшення міжрегіональної диференціації регіонального соціального розвитку за окремими його напрямами. Слід зазначити, що різниця у рівнях соціального розвитку регіонів істотно впливає не тільки на темпи реформування кожного регіону окремо, на умови, в яких здійснюються реформи в країні в цілому, але й на вибір стратегії управління регіональним соціальним розвитком.

Найбільш активне продукування теорій регіонального розвитку загалом припадає на 1990-ті роки. Серед них дослідники відзначають теорію конкуренції європейських міст (К.ДжексонаБатлера, Шачера та Я.Ван Вісента), локального партнерства (М.Гедеса), циклічної сенситивності регіонів (Я.Гордона), регіональної конкуренції (С.Харді, М.Харба, Л.Альбрехтса), нового регіоналізму (М.Кіттінга), біорегіоналізму (М.МакДжинса), соціального кластеру (А.Родрігеса-Посе), регіонального світу (М.Сторпера), регіонального планування в Європі (У.Ваннопа), стратегію просторового планування (В.Солета та А.Фалуазі). Зараз в Європі, на відміну від США, продовжує домінувати теорія «конвергенції та дивергенції регіонів», запроваджена у 1970-х роках Я.Тінбергеном. Сучасним проблемам регіональної політики, соціально-економічного розвитку регіонів і дослідженням регіональної асиметрії присвячені праці Е.Алаєва, З.Варналія, Ю.Гладкого, М.Долішнього, Б.Лавровского, А.Чистобаєва, В.Чужикова та ін.

Забезпечення умов збалансованого регіонального соціального розвитку, прискорення зростання української економіки у поєднанні з активною соціальною політикою, потребує формування якісно нової державної регіональної політики, метою якої має бути забезпечення регіональної безпеки України, зокрема, у соціальноекономічній сфері. Саме тому необхідність дослідження проблем регіональних диспропорцій соціального розвитку в Україні як унітарній, соціальній державі з ринковою економікою, а також пошук шляхів їх зменшення, є надзвичайно актуальними завданнями державної соціальноекономічної стратегії та регіональної політики.

Виникнення проблем регіонального розвитку зумовлено різноманіттям історичних, природногеографічних, соціально-економічних, політичних факторів, зокрема таких, як забезпечення регіонів природно-сировинними ресурсами, різний ступень розвитку господарської інфраструктури, систем зв'язку, транспорту тощо. Зазвичай в окремий період часу для певних регіонів є характерними більш високі, в той час, як для інших – більш низькі соціальні стандарти. Однак таке міжрегіональне співвідношення не є застиглим і може змінюватися під впливом комплексу зовнішніх та внутрішніх обставин. Відтак, держава стикається з необхідністю, разом із створенням умов для зростання і розвитку всього господарства та прогресивних структурних зрушень, водночас підтримувати певну однорідність територіального економічного й соціального простору. Звідси можна констатувати наявність двох взаємопов'язаних ключових завдань у забезпеченні регіонального соціального розвитку: зменшення міжрегіональних диспропорцій у рівнях соціальних показників та, водночас, забезпечення стійкого (стабільного) розвитку кожного з регіонів.

З огляду на це, Концепцією державної регіональної політики (затверджена указом Президента України від 25.05.2001 №341/2001) її головною метою, як складової стратегії соціально-економічного розвитку України в контексті забезпечення унітарності державного устрою, визначено створення умов для динамічного, збалансованого соціального розвитку регіонів та країни в цілому, зменшення регіональних диспропорцій, формування можливостей для саморозвитку регіонів, дотримання гарантованих державою соціальних стандартів і підвищення рівня життя населення, забезпечення екологічної безпеки, вдосконалення територіальної організації суспільства та ін.

Реалізація зовнішньополітичного курсу України на інтеграцію до європейських структур „потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, що відповідала б принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі «центр-регіони», загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій”. Необхідною передумовою реалізації цих завдань є оцінка сучасного стану та потенціалу соціальної сфери регіонів, а також виявлення загальних тенденцій розвитку соціальних процесів і рівнів міжрегіональної диференціації.

З точки зору регіонального розшарування дослідники визначають три його типи: асиметричний, гармонійний та нейтральний. При цьому асиметричним (дисгармонійним) є тип регіонального розвитку за визначений період, за якого регіони, що мають відносну перевагу з того чи іншого показника на початку періоду, в подальшому її нарощують, а регіони, що мають відносне відставання, його збільшують. На відміну від нього, симетричний (гармонійний) – це тип регіонального розвитку, за якого розрив у рівні регіональних показників скорочується. За нейтрального типу розвитку співвідношення регіональних показників протягом періоду залишається незмінним.

Існуючі методичні засади оцінки міжрегіональної диференціації загалом ґрунтуються на трьох основних підходах: побудова рейтингів (комплексних оцінок) регіонального розвитку; використання методів дослідження нерівності в доходах (крива Лоренса, коефіцієнт Джині); використання будь-якого класичного індикатора з арсеналу математичної статистики, що застосовується для оцінки розкиду (розсіювання) компонент вектору від середнього значення - дисперсії, середньоквадратичного відхилення, коефіцієнту варіації та ін.

В якості критерію, що дозволяє зробити висновки щодо динаміки існуючих регіональних диспропорцій соціального розвитку, було обрано коефіцієнт варіації (CV), зміна якого в часі характеризує збільшення або зменшення розкиду регіональних показників від середнього значення для країни, а його динаміка дозволяє визначити тип регіонального розвитку.

Під час дослідження для цілей аналізу були визначені п'ятнадцять основних компонентів – складових регіонального соціального розвитку, а також окремі індикатори (показники) за кожним з компонентів, виходячи з наявної статистичної інформації, що систематично оприлюднюється Державним комітетом статистики України, дозволяє досліджувати динаміку аналізованих процесів та здійснювати порівняння в регіональному розрізі. При цьому абсолютні показники за окремим складовими соціального розвитку були перераховані у відносні показники інтенсивності розвитку з урахуванням чисельності населення регіонів України. Коефіцієнти варіації за обраними показниками розраховувались у двох варіантах: загалом для всієї сукупності регіонів України та без урахування впливу м. Києва, що дозволило, з одного боку, оцінити величину такого впливу, а з другого – проаналізувати динаміку регіональних диспропорцій решти одиниць сукупності. Загальна динаміка розвитку соціально-економічних процесів як на макрорівні, так і на рівні регіонів дозволяє виокремити два основних етапи: період загальноекономічної кризи (1991-2000 рр.) та період економічного зростання (з 2001 року до теперішнього часу). З урахуванням цього, статистичні дані за переважною більшістю показників, відібраних для аналізу динаміки досліджуваних процесів, взято за період 2000-2006 років.

Отримані результати дослідження свідчать, що високі та надвисокі рівні регіональних диспропорцій, асиметричний тип регіонального розвитку загалом є властивими показникам, які характеризують відтворення населення та рівень його доходів, динамічні характеристики ринку праці, а також ситуацію у сфері вищої освіти. При цьому значні диспропорції та асиметричність розвитку регіонів за показниками природного руху населення безпосередньо впливають на формування подібної динаміки регіонального розвитку за показниками сфери освіти, передусім, дошкільної (щодо кількості закладів) та шкільної (щодо чисельності учнів).

Натомість, істотні міжрегіональні відмінності й асиметричність за показниками розвитку сфери вищої та професійної освіти, рівня доходів та міграційного руху населення, формуються під впливом тенденцій, притаманних сучасному національному ринку праці. З одного боку, вони зумовлені економічною кризою 1990-х років - спадом промислового виробництва, що позначився на обсягах підготовки кваліфікованих працівників та масштабах трудової міграції за межі країни. З другого боку, динаміка більшості показників ринку праці ілюструє його сьогоднішні проблеми. Передусім, вони пов'язані з темпами економічного зростання, що розпочалося в країні з 2001 року, а також існуванням типового для більшості постсоціалістичних країн феномену «столичного максимуму» ділової активності. Визначені чинники здійснюють відчутний вплив на формування високих рівнів регіональних диспропорцій за показниками попиту на робочу силу та рівня доходів населення.

Тенденції за показниками безробіття свідчать про наявність проблем регіонального розвитку щодо консервації деформацій галузево-регіональної структури економіки – асиметричного розвитку за рівнем безробіття та високого рівня регіональних диспропорцій за показником працевлаштування незайнятих громадян. Таким чином, динамічний розвиток економіки країни не супроводжується структурними змінами в регіонах, а отже, має екстенсивний характер, коли зростають традиційні потужні промислові центри та залишаються у стані стагнації регіони з більш низьким рівнем промислового потенціалу.

Стан сфери охорони здоров'я населення загалом визначається поглибленням диспропорцій регіонального розвитку, що є особливо значними для сільської медичної допомоги, санаторного лікування та оздоровлення, а також забезпечення соціальних умов для людей з особливими потребами. Позитивні тенденції до зменшення міжрегіональних відмінностей відзначаються лише за показниками розвитку дитячого відпочинку та чисельності інвалідів.

Збільшення регіональної асиметричності, за наявності середнього та вищого за середній рівня диспропорцій, є притаманним також показникам сфери культури та відпочинку, тенденція до зменшення рівня міжрегіональних відмінностей відзначається лише у розвитку мережі шляхів сполучення.

Незважаючи на економічне піднесення останніх років та зростання рівня доходів населення, не визначено динамічного покращення ситуації в регіонах за такою складовою сфери житлово-комунального господарства, як умови постійного проживання населення, що загалом є відносно однорідними для всій території країни і впродовж охоплюваного дослідженням періоду істотних змін регіональної диференціації за обраними показниками зареєстровано не було.

Стан сфери екології та безпеки життєдіяльності населення свідчить про наявність загрозливих тенденцій щодо зростання техногенного навантаження на навколишнє середовище у промислових регіонах України, зумовлених нарощуванням обсягів виробництва традиційних для економічного комплексу країни видів діяльності, що забезпечують сировинну орієнтацію експорту – металургійної, хімічної, нафтопереробної промисловості. Саме цим пояснюється надвисокий рівень регіональних диспропорцій та асиметричний характер регіонального розвитку за показниками стану екологічної безпеки. Позитивним є зменшення регіональної асиметричності і міжрегіональних відмінностей на тлі загальної для країни в цілому тенденції до зниження рівнів показників травматизму та інвалідізації населення, що свідчить про підвищення уваги до питань безпеки праці.

Диференціацію соціальних умов проживання населення в регіонах країни визначають дві протилежні тенденції: покращення ситуації щодо рівня злочинності та погіршення - щодо розвитку соціальних захворювань, зокрема, епідемії туберкульозу.

Переважання концентрації ділової активності у столиці має значний вплив на формування високого і надвисокого рівнів міжрегіональних відмінностей та збільшення диспропорцій регіонального розвитку за більшістю показників, що характеризують ситуацію в реальному й фінансовому секторах, сферах інвестиційної діяльності, споживчого ринку та послуг, при цьому елімінування впливу м. Києва в ряді випадків змінює тип регіонального розвитку на протилежний.

Наявність вище згадуваного феномену «столичного максимуму» ділової активності є наслідком реалізації стратегій розвитку бізнесу, спрямованих на використання кращих можливостей інвестування, лобіювання власних інтересів, більш високої якості інфраструктури, що існують у м. Києві та зумовлюють «значний ступінь дивергенції столичних і периферійних регіонів». У зв'язку з цим, динамічне економічне зростання в Україні супроводжується збільшенням міжрегіональної диференціації за таким базовим показником, як створення валового регіонального продукту, що найчастіше використовується для здійснення міжнародних статистичних порівнянь з питань регіонального розвитку. Зростання соціальних видатків місцевих бюджетів у розрахунку на 1 особу є більш динамічним у тих регіонах, які мають менш потужний економічний потенціал та розвинену інфраструктуру, що свідчить про недосконалість системи трансфертів, внаслідок чого «окремі досить розвинені області не можуть претендувати на рівнозначне збільшення видаткової частини свого бюджету».

Динаміка показників розвитку соціального діалогу свідчить про наявність тенденції до формування відносної однорідності регіонів країни за даним напрямком. Разом з тим, виконання зобов'язань колективних договорів потребує поглибленого аналізу, оскільки позитивна динаміка в даному випадку може бути зумовлена низьким рівнем самих зобов'язань, фіксацією в колективних договорах мінімальних державних соціальних стандартів і гарантій, визначених законодавством.

Отримані результати аналізу диспропорцій регіонального соціального розвитку загалом підтверджують існування ряду суттєвих проблем у цій сфері, пов'язаних з відсутністю комплексного, системного підходу до формування державної регіональної соціальної політики, адекватної актуальним викликам сучасності та євроінтеграційним орієнтаціям зовнішньополітичного курсу України. Внаслідок цього дивергенція (або збільшення диспропорційності) регіонів має місце за такими важливими складовими соціального розвитку, як відтворення населення та рівень його доходів, динамічні характеристики ринку праці, переважна більшість показників розвитку соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури та відпочинку), реального й фінансового секторів, сфери інвестиційної діяльності, споживчого ринку та послуг, транспорту і комунікацій, за цілим рядом показників регіонального розвитку існують високі рівні регіональних диспропорцій між столицею та регіонами.

Досвід держав, які проходили трансформацію соціальних систем, свідчить, що за таких умов посилення диспропорцій регіонального розвитку є об'єктивним процесом. Однак, ринкові механізми не завжди виявляються здатними подолати значні регіональні відмінності в рівнях соціального розвитку, адже «незважаючи на певне нівелювання ролі держави у контексті регіоналізації без її втручання подолання криз територіями фактично неможливе» . Саме тому «у всіх розвинутих країнах ринковий механізм доповнюється інструментами державного регулювання, співвідношення яких залежить від…завдань, що мають бути вирішені на конкретному етапі».

Подолання означених негативних тенденцій вимагає вдосконалення державної політики в сфері регіонального соціального розвитку, відповідних її правових, організаційних, економічних та інших механізмів, що передбачено Концепцією державної регіональної політики і має відбуватися виходячи з наступних основних пріоритетів:

- формування методологічних і методичних засад оцінки регіонального соціального розвитку шляхом запровадження комплексних, системних основ його ефективного регулювання на основі здійснення діагностики та моніторингу соціальних процесів у регіонах;

- вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної фінансової підтримки розвитку депресивних територій з урахуванням необхідності їх активної підтримки для забезпечення подолання депресивного стану, збереження загальної макроекономічної та соціальної рівноваги в країні, а також стимулів розвитку та потенціалу структурно сильних регіонів;

- підвищення ефективності використання угод регіонального розвитку як інструменту державного стимулювання розвитку регіонів, забезпечення координації заходів щодо реалізації державної та регіональних стратегій розвитку, державних та регіональних програм економічного й соціального розвитку, державних цільових програм та програм подолання депресивності територій;

- забезпечення якісного програмування розвитку регіонів в частині підвищення ефективності розробки та реалізації державних цільових програм;

- поетапне реформування бюджетної системи та міжбюджетних відносин з метою створення умов для підвищення рівня життя населення регіонів України, забезпечення фінансової самостійності регіонів, дотримання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного громадянина незалежно від місця проживання;

- створення умов для забезпечення практичної реалізації державних соціальних стандартів і гарантій шляхом їх розробки та затвердження відповідно до Державного класифікатора соціальних стандартів і нормативів та з урахуванням рівня європейських соціальних стандартів;

- формування механізмів соціального діалогу на регіональному рівні, розвитку конструктивної взаємодії та взаємовигідної співпраці, встановлення партнерських відносин інституцій державного, приватного та громадського секторів в рамках міжсекторного партнерства з метою активізації соціального капіталу регіону.

Забезпечення регіонального соціального розвитку має здійснюватися за допомогою реалізації заходів державної регіональної політики щодо:

- створення умов для використання економічно сильними регіонами власних можливостей розвитку;

- ефективної підтримки слаборозвинених (відсталих) і депресивних (структурно слабких) регіонів, формування умов для скорочення їх відставання і подолання існуючих у них негативних тенденцій.

Методи державного регулювання повинні підтримувати, з одного боку, процеси економічної інтеграції регіонів у цілому, а з іншого – сприяти вирішенню завдань комплексного соціального розвитку окремих регіонів, попередженню в них кризових ситуацій. Саме у такий спосіб «регіоналізація поєднує централізовані (зверху) та децентралізовані (знизу) підходи до вирішення проблем регіонального розвитку».

3. Стимулювання розвитку регіонів у контексті реалізації державної політики

Одним із головних завдань державної регіональної політики є стимулювання розвитку регіонів. Воно спрямоване на зменшення регіональної диференціації соціально-економічного розвитку та рівня життя населення в регіонах; активізацію інвестиційної діяльності; ефективне використання бюджетних коштів і місцевих ресурсів; зміцнення конкурентоспроможності регіональної економіки; узгодження пріоритетів економічного розвитку регіонів із відповідними загальнодержавними пріоритетами; сприяння міжрегіональній інтеграції та співробітництву, вирішенню міжрегіональних проблем.

Аналіз соціально-економічного розвитку регіонів України свідчить про збереження диспропорцій у їх розвитку. За показником ВДВ на одну особу вони навіть загострюються (див. рисунок). Наявність диспропорцій, на думку деяких учених, є характерною рисою будь-якої системи, що розвивається, а відповідне прагнення до нівелювання розбіжностей в існуючих рамках може лишитися нездійсненим, наскільки б інтенсивними ці зусилля не були. У той же час фахівці обґрунтовують необхідність виконання державою мінімального набору функцій незалежно від етапу розвитку, а саме: формування законодавчої бази; забезпечення законності та правопорядку; розв'язання спорів на основі законів; примушення до виконання законів і судових рішень; захист від зовнішніх загроз; забезпечення макроекономічної стабільності.

Питання регіонального управління висвітлено у працях вітчизняних та зарубіжних учених. Однак теоретичні та методичні засади визначення альтернатив регіонального розвитку та практичної реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку регіонів потребують подальшого дослідження.

У світовій практиці регіонального розвитку сформовано два основних підходи. Перший передбачає реалізацію цілей територіальної справедливості, просторової організації економічної діяльності, при якій жителі всіх регіонів мають однакові можливості досягти добробуту. Другий базується на економічній ефективності, яка потребує раціонального використання виробничого потенціалу кожного регіону з метою досягнення загальнонаціонального добробуту. Такі підходи можуть бути як сумісними, так і конфліктними:

по-перше, між підходами існує зворотнопропорційна залежність – стимулювання економічного розвитку проблемних регіонів призводить до зменшення економічної ефективності;

по-друге, справедливість має не тільки негативні, але й позитивні ефекти, які дозволяють згладжувати соціальні диспропорції;

по-третє, реалізація цілей територіальної справедливості й економічної ефективності залежить від стану національної економіки. Як правило, у період економічного зростання має перевагу перша точка зору, а у період кризи – друга. Але за будь-якої ситуації головним завданням регіональної політики має бути збереження та примноження потенціалу території за умови дії принципів збалансованості та єдності.

У більшості країн зі змішаною економікою з метою впливу на поведінку економічних суб'єктів використовуються різноманітні макроекономічні регулятори залежно від рівня розвитку регіону. Вони являють собою диференційовані за регіонами параметри й умови державної податкової, кредитної, інвестиційної та соціальної політики. Наявність диспропорцій на рівні соціально-економічного розвитку регіонів України обумовлює об'єктивну основу для створення відповідної диференціації макроекономічних регуляторів для компенсації небажаних факторів та стимулювання використання сприятливих чинників.

Ключовим напрямом стимулювання регіонального розвитку є селективна політика: прискорений розвиток регіонівлокомотивів і на цій основі збільшення економічної могутності держави; перетворення регіонів-локомотивів на спеціальних «девелоперів», які «підтягнуть» до свого рівня регіони з більш низьким рівнем розвитку; передавання іншим регіонам відповідних виробничих функцій на аутсорсинг тощо. Привабливість даної концепції для регіонів-лідерів полягає в тому, що вони одержують можливість розпоряджатися наявним ресурсним потенціалом самостійно. Це сприятиме їх сталому розвитку, тоді як менш розвинутим або депресивним регіонам не обійтися без державної підтримки.

Сучасна світова економічна криза відображається у зниженні доходів населення, знеціненні активів, збільшенні безробіття і, відповідно, посиленні навантаження на бюджет, доходи якого при цьому скорочуються. Це негативно впливає на інвестиційну активність і тим самим позбавляє вітчизняну економіку можливості інноваційного розвитку. Усі зміни в економічній політиці сьогодні мають бути спрямовані на створення умов для здійснення програм реструктуризації та одночасного визначення найбільш перспективних секторів для майбутнього розвитку. У даному контексті основне завдання державної регіональної політики полягає у створенні умов для формування місцевого потенціалу економічного зростання інноваційного типу.

Така модель розвитку регіональної економіки відрізняється від політики, яка ставить розвиток усієї країни у залежність від провідних територій і сприяє сталому розвитку всіх регіонів, що й закладає основи високої конкурентоспроможності національної економіки.

Згідно з Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2015 року принципи української регіональної політики базуються на сучасних теоріях регіонального розвитку, а саме теорії «полюсів зростання». Передбачається формування «опорних регіонів» (полюсів, локомотивів зростання), у яких концентруються фінанси, адміністративноуправлінські, людські та інші ресурси, із подальшим посиленням інноваційної активності в інших регіонах. Теоретично реалізація засад теорії полюсів зростання обумовлює визначення провідної галузі чи підприємства в межах регіону, розвиток якого, передусім важливий для його економіки, матиме мультиплікативний ефект для інших галузей (підприємств) і створення максимально сприятливих умов для його подальшого розвитку. Коли йдеться про такі умови, маються на увазі, насамперед, податкові та інституційні.

Створення в регіоні пільгового режиму оподаткування пов'язане із практикою функціонування спеціальних економічних зон (СЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР). В Україні особливі територіальногосподарські утворення динамічно розвивались із моменту свого створення до 2004 р. Найбільших масштабів пільговий режим оподаткування набув у Донецькій області. Так, за період із 1999 по 2004 р. було реалізовано 182 проекти. У рамках цих проектів створено 17356 робочих місць, збережено – 33948. У вказаний період надійшло 1192,2 млн. дол. інвестицій, із них 24,9% – іноземних, тобто решта пов'язана з реінвестуванням прибутку вітчизняними підприємствами. При цьому більшість проектів припадала на традиційні для України галузі – металургію, будівництво, вугільну промисловість.

У даний час не існує єдиного бачення подальшого розвитку ідеї СЕЗ та ТПР, немає також і єдиного підходу до аналізу їх діяльності. Так, прихильники такого роду пільг стверджують, що зони позитивно впливають на економіку й інвестиційний клімат. За даними Інституту регіональних досліджень НАН України, станом на 01.01.2005 р. від початку функціонування органами управління СЕЗ і ТПР затверджено 768 інвестиційних проектів, у тому числі на ТПР – 556, у СЕЗ – 212, загальна кошторисна вартість яких становить 6,67 млрд. дол. США. Найбільшу частку в освоєних інвестиціях становить обладнання – 5,2 млрд. грн. (53,1%), засоби – 1,5 млрд. (15,3%), сировина та матеріали – 0,87 млрд. грн. (8,9%). Створено 52,1 тис. і збережено 85,5 тис. робочих місць; реалізовано товарів, робіт, послуг на суму 45,4 млрд. грн., зокрема на експорт – 15,8 млрд. грн. (34,8% від загального обсягу реалізованої продукції).

У той же час учені відзначають, що спеціальні території не стали центрами впровадження новітніх технологій, які відповідають світовим стандартам. Бюджетна ефективність проектів низька. Пільги, що надавалися суб'єктам СЕЗ і ТПР щорічно, більш ніж удвічі перевищували надходження до бюджетів, унаслідок цього постійно зростало їх від'ємне сальдо.

Досліджуючи роль СЕЗ і ТПР у розвитку територій, вітчизняні вчені дійшли такого висновку: ці зони треба не забороняти, а вдосконалювати як апробований світовою практикою інструмент селективного стимулювання ділової та економічної активності. Так, упорядкування та вдосконалення потребує законодавча база діяльності СЕЗ, ТПР, технопарків. Політика держави щодо спеціальних зон має бути послідовною, стабільною та передбачуваною, а діяльність зон має підлягати постійному жорсткому контролю й моніторингу.

Щодо інституційних умов, то їх роль у регіональному розвитку часто недооцінюється, оскільки передбачається, що основні правила і механізми їх виконання встановлюються на рівні країни в цілому. Але на рівні регіонів значну роль відіграють такі фактори, як специфіка бізнесу, що склалася в регіоні, традиції місцевих еліт, їх прогресивність і готовність до інновацій. За умов повільної адаптації інституційних механізмів саме неформальні норми, основним створювачем яких часто є громадське суспільство, визначають якість регіональних інститутів.

У регіонах України сформувалися локальні інституційні моделі, що виступають як конфігурації формальних і неформальних інститутів, які відрізняються один від одного. Найважливішим стимулом для реалізації регіональною владою власних стратегій інституційних перетворень виступила ситуація невідповідності між покладеними на неї зобов'язаннями і вкрай обмеженими джерелами легального фінансування її діяльності. Незважаючи на проголошений у Бюджетному кодексі процес децентралізації взаємовідносин між державою та регіонами, частка доходів місцевих бюджетів без урахування міжбюджетних трансфертів у структурі зведеного бюджету протягом останніх років продовжує зменшуватися. Так, у 2004 р. вона становила 24,9%, у 2005 р. – 22,6, у 2006 р. – 23,2, у 2007 р. – 23,1%. У цих умовах склалася практика дофінансування територій за рахунок бізнесу, що включають різні форми квазіподаткових зборів і організаційного спонсорства. За даними опитування Міжнародної фінансової корпорації, 63% українських бізнесменів при спілкуванні з державними чиновниками використовують «неофіційні способи» вирішення регуляторних проблем.

Внутрішнім мотивом представників бізнесу до таких відносин виступає ризик збільшення для них адміністративних бар'єрів. До того ж такий порядок нав'язування владою соціальних проектів поки виявляється дешевшим, ніж інвестиції у зміну системи взаємодії влади й бізнесу. Змінити модель, що сформувалася, можна тільки при вирішенні проблем недофінансування територій. При цьому проблема не зводиться тільки до приведення у відповідність установлених законами витратних повноважень і фінансових ресурсів, що залишаються в регіональних утвореннях. Ідеться про посилення їх впливу на процеси соціально-економічного розвитку територій, створення там сприятливого для бізнесу клімату. Основною метою системи фінансового вирівнювання має бути активізація діяльності органів як місцевого самоврядування, так і виконавчих щодо пошуку та використання додаткових резервів підвищення надходжень до бюджету шляхом сприяння розвитку виробництва.

Ефективна політика вирівнювання спрямована, у першу чергу, на стимулювання джерел саморозвитку, підтримку регіональних точок і осередків зростання, підтримку малого і середнього бізнесу, підготовку кадрів, вона містить спеціальні заходи щодо структурної перебудови економіки тощо. Необхідно спиратися на нові підходи до формування кластерної політики в регіонах, управління інноваційним розвитком, заохочення регіонів, орієнтованих на проведення реформ. Таким чином, стає зрозумілою та необхідною регіоналізація державної інвестиційної політики. Мається на увазі не проектування на регіони загальних підходів, а індивідуальне для кожного регіону визначення співвідношень інструментів, методів, напрямів і об'єктів інвестиційної політики.

Потребує вдосконалення й інституційно-правове забезпечення державної політики стимулювання регіонального розвитку. Основними інструментами реалізації Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» є угоди щодо регіонального розвитку.

Запропонований порядок розробки, ухвалення, затвердження і реалізації документів ставить під сумнів їх ефективність, прозорість і дієвість. Так, Угоду щодо регіонального розвитку Донецької області (далі –Угода) між Кабінетом Міністрів України та Донецькою обласною радою укладено 15.09.2007 р. Ця Угода є першим документом у сфері планування регіонального розвитку в Україні, що визначає спільні заходи уряду та місцевої влади на найближчі чотири роки. Загальний обсяг фінансування реалізації заходів угоди становить 3,5 млрд. грн., у тому числі за рахунок державного бюджету – 2,9 млрд. грн. У Міністерстві економіки України здійснено оцінку державних інвестицій за 48 проектами, що передбачається реалізувати в рамках Угоди.

Так, загальний економічний приведений ефект реалізації Угоди за чотири роки у вигляді податків та економічного ефекту становитиме 3,5 млрд. грн. Тобто при вкладенні державою коштів на виконання спільних заходів Угоди (2,9 млрд. грн.) держава має отримати прибуток у сумі понад 1 млрд. грн.. Зміст Угоди, а також необхідні додатки, які містять перелік спільних заходів, що здійснюються за пріоритетними напрямами, обсяги, установлені терміни та джерела їх фінансування, моніторинг стану фінансування спільних заходів розміщено на офіційному сайті Міністерства економіки України. Для проведення моніторингу стану виконання угод центральні та місцеві органи виконавчої влади, відповідальні за здійснення спільних заходів, аналізують кожного півріччя перебіг виконання угоди і до 1 березня та 1 серпня подають Міністерству економіки відповідну інформацію для узагальнення за встановленою ним формою. Міністерство щороку до 1 квітня та 1 вересня подає узагальнену інформацію Кабінету Міністрів України та повідомляє відповідно Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласну, Київську або Севастопольську міську раду, а також забезпечує оприлюднення звіту про перебіг виконання угоди у засобах масової інформації. Однак станом на 01.01.2008 р. інформація щодо стану виконання Угоди відсутня. Очевидно, це пов'язано із браком фінансування, що залежить від формування щорічних видатків державного бюджету. Процес фінансування спільних заходів, передбачених Угодою, має бути більш прозорим та системним, для чого в державних та місцевих бюджетах обсяги такого фінансування доцільно виділяти окремим рядком.

Брак ефективного механізму стимулювання регіонального розвитку спричиняє поглиблення дисбалансу в соціально-економічному розвитку регіонів.

Принципи державної регіональної політики, задекларовані у Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року, базуються на сучасних теоріях регіонального розвитку, зокрема теорії полюсів зростання. Теоретично реалізація засад цих теорій передбачає створення максимально сприятливих умов для розвитку регіону, насамперед податкових та інституціональних, та на практиці такий принцип не є дієвим. Пільговий режим оподаткування в регіоні пов'язаний із практикою функціонування СЕЗ і ТПР, але сьогодні не існує єдиного бачення їх подальшого розвитку. Щодо інституційних умов, створених у регіоні, то вони характеризуються реалізацією регіональною владою власних стратегій інституційних перетворень. Змінити таку модель можна завдяки приведенню у відповідність установлених законами витратних повноважень і фінансових ресурсів, що залишаються в регіональних утвореннях. Неефективним інструментом стимулювання розвитку регіонів залишаються угоди щодо регіонального розвитку. Процес фінансування спільних заходів, передбачених угодами, має бути більш прозорим та системним, для чого в державних та місцевих бюджетах обсяги такого фінансування доцільно виділяти окремим рядком.

Використана література:

1. Томарева В.В. Диспропорції соціально-економічного розвитку регіонів України та шляхи їх зниження

2. Новак І.М Оцінка диспропорцій соціального розвитку регіонів України: пропозиції щодо визначення та подолання

3. Солдак М.О., Дубініна М.В. Стимулювання розвитку регіонів у контексті реалізації державної політики





Реферат на тему: Оцінка диспропорцій та стимулювання соціально-економічного розвитку регіонів України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.