Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Місцеві бюджети та бюджетне регулювання розвитку регіонів (реферат)

Зміст

1. Бюджетне регулювання розвитку регіонів

2. Місцеві бюджети як основа соціально-економічного розвитку регіонів

Використана література:

1. Бюджетне регулювання розвитку регіонів

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Проте безсистемність державної політики та діяльності в цій сфері стала однією з важливих причин стримування комплексного соціально-економічного розвитку та стабільності в державі, ускладнення умов для зміцнення позицій України у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем. Необхідність прискорення поступу України на шляху сталого розвитку, економічного зростання, поєднаного з активною соціальною політикою держави, демократизацією всіх складових суспільного життя, потребує формування якісно нової державної регіональної політики.

Однією з основних ознак демократичного суспільства є відповідальність органів влади за забезпечення соціально-економічного розвитку держави та її окремих регіонів. Вагомим державним інструментом, який формує соціально-економічні показники в державі, є Державний бюджет України, через який перерозподіляється більше третини ВВП (у більшості країн світу).1

Складність вирішення питань бюджетного регулювання територіального розвитку зумовлюється диспропорційністю територіального розвитку і деяким суб'єктивізмом у розподілі бюджетних ресурсів. Теоретичні, методологічні і прикладні аспекти побудови ефективної бюджетної політики на рівні держави та регіонів, становлення міжбюджетних відносин досліджені в працях українських вчених І. Алексєєва, С. Буковинського, П. Буряка, А. Буряченка, О. Василика, В. Геєця, Ю. Глущенко, О. Гордея, М. Долішнього, Б. Данилишина, О. Дроздовської, В. Коваленка, М. Корецького, В. Кравченка, М. Крупки, О. Кузьміна, М. Кульчицького, О. Лилика, І. Луніної, А. Лук'янченка, В. Опаріна, К. Павлюка, М. Палія, І. Руденко, Л. Тарангул, І. Чугунова, М. Чумаченка, С. Юрія. Віддаючи належне дослідникам, які працюють над теорією та методологією міжбюджетних відносин, слід відзначити, що назрілі завдання проведення бюджетної реформи вимагають подальших наукових пошуків, ґрунтовних досліджень, зокрема, закріплення доходів, розподілу видатків, визначення міжбюджетних трансфертів та ін.

Бюджетна політика має сприяти підтримці темпів економічного зростання, зниженню соціальної нерівності, досягненню високої ефективності державних витрат, боротьбі з бідністю. Найважливішим завданням бюджету є підтримка в довгостроковому періоді макроекономічної стабілізації.

Забезпечення цілеспрямованого впливу на темпи та якість економічного зростання потребує формування відповідної системи бюджетного регулювання, спрямованої на управління результатами на основі використання сукупності механізмів бюджетної підтримки, удосконалення інституційного забезпечення фінансово-економічних перетворень. У зв'язку з цим актуальним є передавання прав і пов'язаної з ним відповідальності за розвиток регіонів з центру на місця, від уряду до місцевих органів влади, тобто регіоналізація. Вона є загальносвітовою тенденцією у розвитку соціально-економічної діяльності країн. Вона передбачає децентралізацію влади та управління, делегування державою певних повноважень на рівень регіонів. Регіоналізація наближує систему управління до об'єкта, яким управляють, а саме: регіональні органи влади та управління до інтересів і потреб суб'єктів життєдіяльності на території регіону. У розвитку регіоналізму найбільш істотним є не автономія регіону сама по собі. Головне полягає в тому, що надана регіону певна незалежність примушує місцеві органи влади і управління до реалізації цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку гнучким і оперативним чином реагувати на зміни в регіоні та в зовнішньому, стосовно до нього, середовищі. Фінансова децентралізація вважається найефективнішою формою управління бюджетними коштами на місцях. Її основою є принцип зменшення ступеня впливу центру на розвиток регіонів і регіональної економіки зокрема. Фінансова децентралізація передбачає процес розподілу функцій і повноважень, а також фінансових ресурсів і відповідальності між центральним і місцевими рівнями управління.

Бюджетна реформа, що розпочалась в Україні з прийняттям Бюджетного кодексу в 2001 році, на жаль, не призвела до підвищення самостійності місцевих бюджетів, а головне – пов'язаної з нею відповідальності місцевих органів влади за соціально-економічний розвиток власних територій. На нашу думку, проблема підвищення відповідальності місцевої влади за регіональний розвиток, децентралізація бюджетної системи, підвищення стимулів місцевої влади щодо активного впливу на розширення податкової бази в регіоні може бути вирішена шляхом перегляду положень Бюджетного кодексу щодо розмежування доходів між рівнями бюджетів і передавання в розпорядження місцевої влади додаткових дохідних джерел. Концентрація значних фінансових ресурсів у місцевих бюджетах України дозволить органам виконавчої влади регіонів мати фінансову базу для реалізації своїх повноважень і сформує основу для забезпечення бюджетної безпеки регіону.

Також важливим завдання є реформування механізму бюджетного вирівнювання, в основі якого має бути формування зацікавленості бюджетів-донорів передавати кошти в межах міжбюджетних трансфертів з метою стимулювання економічної ініціативи на місцях, залишаючи певну частку сум перевиконання доходів у розпорядженні місцевих органів влади. Ці заходи мають прискорити процес побудови бюджетно-фінансової системи, відповідної демократичним принципам існування, із відповідністю фінансових ресурсів повноваженням усіх ланок управління. Зміна акцентів політики вирівнювання потребує, крім змін у законодавчій системі, формування громадської думки щодо необхідності передання коштів окремих регіонів до державного бюджету з метою їх подальшого перерозподілу до регіонів з низькими фінансовими можливостями. Необхідно припинити практику масштабного вилучення фінансових ресурсів у регіонів з наступним їх перерозподілом і надати перевагу методам стимулювання економічної ініціативи на місцях. У такий спосіб можна уникнути утриманських настроїв у регіонів-реципієнтів. Щодо створення механізму ліквідації територіальних диспропорцій у розвитку, вирішення проблем депресивних регіонів, то ефективно вирішити це питання в ході бюджетної реформи не вдалося. Бюджетний кодекс взагалі не пропонує механізмів вирішення цих проблем, оскільки формульний підхід до розрахунку міжбюджетних трансфертів стосується лише бюджетів поточного фінансування, кошти яких використовуються здебільшого на утримання вже існуючої мережі бюджетних установ, що жодним чином не сприяє завданню ліквідації дисбалансів регіонального розвитку.

Прийняття у вересні 2005 року Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів” стало однією з перших спроб законодавчо встановити механізм забезпечення державної регіональної економічної політики та розвитку регіонів України. Закон визначив поняття депресивної території, що зумовило використання формалізованого механізму визначення територій, що потребують державної підтримки, на відміну від суб'єктивних рішень уряду, як було до того. Проте існує висока ймовірність частої зміни територій зі статусом "депресивна” або зростання їх кількості тому, що показник "найбільш депресивного” присвоюється після щорічного, згідно з законом, моніторингу регіонів. Оскільки державна підтримка депресивних територій хоча б трохи підвищуватиме основні критеріальні показники репресивності вище від аналогічних показників у сусідніх регіонах, це викликатиме ротацію в списку депресивних, що не вирішує їх проблем. Адже подолання проблем у регіональному розвитку – справа не одного року, що призводить лише до неефективного "розпорошення” бюджетних коштів та управлінських зусиль. Щоправда, законом передбачено, що статус депресивної може закріплюватися за територією не більше семи років, однак збільшення кількості таких територій після щорічного моніторингу показників призведе або ж до різкого збільшення бюджетних витрат на здійснення державної регіональної політики, або ж, що більш імовірно, знову ж таки до неефективного витрачання бюджетних коштів, за умови, що бюджетні витрати на регіональну політику залишаться в межах 0,2 % доходів державного бюджету, як це закріплено в законі.

Подальший розвиток механізму ліквідації територіальних дисбалансів і вирішення проблем депресивних територій відбулися із затвердженням у липні 2006 року Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року. Цей документ визначає основні завдання державної регіональної політики, яка має бути спрямована на створення умов для поетапного подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів. Пріоритетним напрямом стратегії є реструктуризація економічної бази окремих регіонів, підвищення продуктивності сфер економіки в регіонах і підтримка нових видів діяльності, що сприятиме більшій зайнятості населення. Це здійснюватиметься шляхом збільшення обсягу інвестицій в економіку регіонів. Зокрема, наданням субвенцій для створення нових підприємств, формування державної та регіональної інфраструктури залучення інвестицій, розвитку сфери туризму. У законі "Про Державний бюджет України на 2009 рік” виділено на реалізацію інвестиційних проектів соціально-економічного розвитку регіонів – 1,5 млрд. грн. і зазначено їх цільове використання, що зменшує непрозорість розподілу цих коштів між регіонами.

Відсутність стимулювання місцевих і регіональних органів місцевого самоврядування докладати власних зусиль щодо подолання проблем розвитку своїх територій є головним недоліком такого підходу. Тому що регіон, який з року в рік отримуватиме все кращі показники економічного та соціального розвитку, автоматично позбавлятиметься державної фінансової підтримки. Завдання розвитку регіонів вимагає безумовної участі місцевої влади, створення мотиваційних чинників усередині самих регіонів і положення стратегії, а запроваджуваний механізм фінансування розвитку регіонів створює враження "нав'язування” цих підходів "згори” – з центру.

Об'єктом державної підтримки депресивних регіонів мають бути не місцеві органи влади, а підприємства та населення, що знаходяться на даній території. Така підтримка має спрямовуватись на пом'якшення негативних соціальних процесів і прискорення структурної перебудови економіки регіону. Через загрозу розпорошення коштів, як це було на практиці, сьогодні видається доцільним також надання регіонам конкретної адресної допомоги, в обхід місцевих органів влади більш високого рівня (обласних, районних). Необхідно повністю виключити механізм посередників при розміщенні бюджетних коштів, що мають проходити каналами Державного казначейства. Державна регіональна та бюджетна політика не повинні замикатися на вирівнюванні соціально-економічного розвитку регіонів через систему трансфертів, а мають бути спрямовані на підтримку "точок зростання”, оскільки обмеження бюджетної спроможності держави може призвести лише до "вирівнювання всіх у бідності”.

Соціально-економічний розвиток держави вимагає поглибленого розуміння ролі бюджету в економічній системі країни. На цьому етапі розвитку перед Україною постає питання якісної віддачі від бюджетної складової економічної системи. Це потребує створення принципово нових підходів і процедур ефективного використання коштів бюджетів усіх рівнів, поліпшення прозорості та зрозумілості бюджету для громадськості, підвищення якості наданих державних послуг.

Важливим завданням бюджетної політики у сфері розвитку економіки регіонів є створення умов для активізації інвестиційної активності. Це стосується насамперед збільшення обсягу інвестиційної діяльності держави, а також недержавних вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Не применшуючи важливості іноземних інвестицій, необхідно акцентувати увагу на внутрішніх інвестиціях (національних).

На сьогодні проблема пошуку внутрішніх джерел інвестування, активізація інвестиційної діяльності на рівні регіонів є надзвичайно актуальні. Економічний розвиток будь-якого регіону і України в цілому, а також залучення іноземних інвестицій неможливі, якщо національний капітал не працюватиме ефективно. Сьогодні ринок потребує диверсифікації внутрішніх джерел інвестування, пошуку нових методів залучення інвестицій, зміни регіональної інвестиційної політики. Це може бути участь регіональних органів державної влади у суспільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими обліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних паперів тощо.

Використання бюджетних інструментів, таких як бюджетні інвестиції, дозволяє впливати на споживчий попит у країні, на розвиток галузей, створення сприятливих умов для підприємницької діяльності та розвитку людського капіталу. Однозначних оцінок впливу бюджетних інвестицій на розвиток економіки окремого регіону або держави в цілому в економічній літературі немає. Позиція економістів з цієї проблеми залежить в основному від того, яку роль вони відводять державі в регулюванні економічних процесів. Варто зауважити, що в будь-якому випадку бюджетні інвестиції повинні спрямовуватись на вирішення пріоритетних завдань, які ставить перед собою регіон.

Особливістю таких бюджетних інвестицій, як капітальні вкладення, є наявність перерозподільного ефекту, який поширюється на різні сектори економіки і може забезпечувати зменшення соціальної нерівності, вирівнювання економічного розвитку районів тощо. Проте такі інвестиції повинні мати невелику частку бюджетних витрат, оскільки проконтролювати доцільність їх здійснення та ефективність використання досить складно.

Іншою формою бюджетних інвестицій є створення та підтримка функціонування державних і комунальних (муніципальних) підприємств. Існують сфери економічної діяльності, суб'єкти господарювання яких функціонують більш ефективно. До них, як правило, належать природні монополії або галузі, в яких єдиними споживачами продукції є держава чи органи місцевого самоврядування. Вирішення проблеми ефективності інвестицій вимагає насамперед поліпшення відповідних бюджетних процедур.

Українським нормам і правилам бракує прозорих пріоритетів і формалізованих критеріїв, на основі яких здійснюється відбір інвестиційних проектів. Рішення про використання державних коштів з метою фінансування певних інвестиційних проектів недостатньо узгоджуються між різними органами державної влади, причому окремі компоненти інвестиційних витрат, інвестиції та поточні видатки, коротко- та довгострокові цілі досить слабко пов'язуються між собою.

Ще одне завдання, яке потребує вирішення, – запровадження в Україні середньострокового бюджетного планування, що дасть змогу складати більш реальні плани інвестиційної діяльності держави з розподілом за ними відповідних ресурсів для повного забезпечення їх реалізації. Розробка та прийняття таких планів є переходом до вищого ступеня бюджетного планування, тому потребує детального обґрунтування та узгодження середньострокових планів із поточними.

Більшість іноземних спостерігачів зазначають, що найсуттєвішою суспільною проблемою в Україні визначено корупцію. Корумпованість породжує високий рівень недовіри до основних інститутів влади, зокрема й правоохоронних органів і судової системи, що свідчить про низьку якість послуг, які надає держава. Головною метою держави в Україні є створення сильних та ефективних державних інституцій, які б викликали довіру як у населення країни, так і в іноземних представників. Це дозволить державі ефективно використовувати свої інструменти для забезпечення економічного розвитку країни.

Отже, подальша бюджетна реформа, на нашу думку, має проводитися в напрямі її децентралізації та забезпечення місцевих органів влади додатковими дохідними джерелами, що залежать від результативності функціонування економіки регіону. Державна регіональна політика, використання фінансових інструментів державного впливу на регіональний розвиток мають опиратися на чітко розроблені процедури визначення депресивних регіонів, які потребують державної підтримки на основі системи критеріїв, що якнайповніше описують проблеми та "вузькі місця” соціально-економічного розвитку територій. Такі процедури мають базуватися не лише на державній фінансовій підтримці депресивних регіонів, а й ураховувати власні зусилля органів місцевого та регіонального самоврядування, стимулювати останні до активізації впливу на розвиток підвідомчих територій.

Позитивними результатами від запропонованих змін стануть оптимізація та стабілізація фінансових потоків у країні; зростання наповненості дохідної частини місцевих бюджетів і розширення законодавчих рамок, у межах яких місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть приймати рішення; розвиток місцевої ініціативи; вирівнювання соціальних показників; зменшення соціальної напруженості. У довгостроковому вимірі органи місцевого самоврядування мають, відповідно до ратифікованої Україною Європейської хартії місцевого самоврядування, стати реальними господарями території: володіти усією повнотою повноважень і матеріально-фінансових ресурсів щодо самостійного вирішення питань місцевого значення та виконання делегованих функцій держави, сприяти соціально-економічній стабілізації і розвитку територій.

2. Місцеві бюджети як основа соціально-економічного розвитку регіонів

Активний розвиток ринкових відносин в Україні вимагає перегляду та удосконалення процесу державного управління соціально-економічним розвитком країни. Важливою складовою реформування вітчизняної економіки є проведення змін у регіональному процесі управління фінансовими потоками з врахуванням сучасних теоретичних основ даного процесу.

Дослідженням проблем формування та використання фінансових ресурсів регіону присвятили свої праці вітчизняні вчені: О. Кириленко, Ц. Огонь, С. Слухай, О. Сунцова, C. Юрій, В. Швець та інші. Проте, сьогодні бракує ґрунтовного дослідження процесів формування, розподілу та використання фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, що спрямовуються на соціально-економічний розвиток регіонів, нечітко визначені теоретичні основи здійснення зазначених процесів.

У Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» вперше у вітчизняному законодавстві дано тлумачення терміну «регіон», під яким у Законі розуміється територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя, яке у свою чергу дає можливість зазначити, що саме на регіональному рівні відбувається реалізація пріоритетних завдань розвитку країни, і від того, наскільки вдалими й ефективними будуть ці результати, залежать показники економічного розвитку держави.

Одним із головних індикаторів економічного розвитку регіону є обсяги доходної та видаткової частини місцевих бюджетів.

В Україні, згідно з Бюджетним кодексом, місцевими визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети міст районного значення, сіл, селищ чи їх об'єднань). Наявність місцевих бюджетів закріплює фінансову самостійність органів місцевого самоврядування, яка визначається як «незалежність їх від загальнодержавних органів влади у прийнятті певних рішень щодо місцевих проблем і забезпечення для їх вирішення відповідними коштами», що передбачено Конституцією та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 27.05.97 р.. Зокрема, у Законі України «Про місцеве самоврядування» визначена основа фінансової самостійності місцевих бюджетів, яка гарантується:

- правом розпорядження комунальним майном (ст. 60);

- правом самостійно розробляти, затверджувати і виконувати місцеві бюджети (ст. 61, п. 1);

- власними і закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів (ст. 61, п. 4);

- правом утворювати цільові фонди, які є складовою спеціального фонду відповідного місцевого бюджету (ст. 68);

- правом встановлювати місцеві податки і збори та величини їх ставок у межах, визначених законодавством та запроваджувати місцеві податки і збори на засадах добровільного самооподаткування (ст. 67, п. 1, п. 2);

- правом випускати місцеві позики, лотереї, цінні папери та отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити у банківських установах (ст. 70, п. 1);

- правом створювати комунальні кредити та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств установ та організацій, що належать до комунальної власності, розміщувати належні їм кошти у банках, отримувати відсотки від їх доходів із зарахуванням до доходів місцевих бюджетів (ст. 70, п. 2).

Як зазначають провідні науковці в галузі місцевих фінансів, зокрема О.П. Кириленко, сучасні реалії свідчать про те, що вирішальне значення для забезпечення матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування у більшості випадків мають доходи місцевих бюджетів. Це пояснюється тим, що: об'єкти комунальної, а також спільної власності, переважно належать до невиробничої сфери, вони не дають значних надходжень коштів до органів місцевого самоврядування, а є неприбутковими організаціями і, як правило, перебувають на повному, а іноді — частковому, утриманні за рахунок коштів місцевих бюджетів».

Право створювати цільові і валютні фонди, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетами, що гарантує, як вже зазначалось раніше, ст. 68 Закону України «Про місцеве самоврядування» забороняється Бюджетним кодексом України, прийнятим 21 червня 2001 року, що «спричинено численними порушеннями у формуванні позабюджетних фондів, передаванням до них коштів, які мають надходити до місцевих бюджетів, відсутністю дієвого контролю за використанням цих фондів».

Стаття 16 Бюджетного кодексу України обмежує право органів місцевого самоврядування на здійснення запозичень, а саме, зазначає, що виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати внутрішні запозичення. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад вісімсот тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень. Загалом, місцеві позики не набули в Україні широкого розповсюдження. Серед основних причин, що їх виділяють провідні науковці можна зазначити:

- відсутність реальної і мобільної, щодо конвертації у грошові засоби, застави для муніципальних цінних паперів, оскільки невизначеність правових відносин щодо володіння землею та іншими природними ресурсами не дає підстави для розгляду таких об'єктів як важливої умови функціонування органів місцевого самоврядування на засадах фінансової незалежності;

- нерозвиненість інфраструктури фондового ринку;

- неврегульованість правових та організаційних процедур розміщення та обігу місцевих позик;

- невизначеність механізмів повернення вкладених населенням коштів у випадках фінансової неспроможності органів, які випустили позики;

- відсутність вільних коштів у підприємницьких структур і населення;

- недовіра до державних цінних паперів.

Отже, на основі вище зазначеного, робимо висновок, що на даному етапі розвитку місцевого самоврядування реальною основою їх фінансової самостійності та забезпечення соціально-економічного розвитку є доходи місцевих бюджетів.

Природною умовою впливу на соціально-економічний розвиток регіону і його відтворювальні процеси є фінансова збалансованість доходів та видатків місцевих бюджетів. Досягнення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, можливе за умов зміни підходів до розподілу і перерозподілу фінансових потоків між центром і регіонами, які забезпечують такий стан платоспроможності органів місцевого самоврядування, з урахуванням балансу доходів і видатків місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів, що не порушує порогові значення індикаторів фінансової безпеки держави.

Фінансова безпека — порівняно нова і надзвичайно широка за своїм змістом категорія, яка протягом останніх років активно досліджується у вітчизняній економічній літературі. За визначенням, яке надається у Методиці розрахунку рівня економічної безпеки України, затвердженої наказом Міністерства економіки України від 02.03.2007 №60 фінансова безпека — це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання. Фінансова безпека, у свою чергу, має певні складові, зокрема виділяється бюджетна безпека, яка характеризується як стан забезпечення платоспроможності держави з урахуванням балансу доходів і видатків державного й місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів. Цією ж Методикою визначені індикатори та порогові значення індикаторів стану фінансової безпеки України, які запровадженні з метою моніторингу та контролю фінансового розвитку держави, що наведені в табл. 1.

Певні досягнення державної політики щодо управління фінансовими ризиками не трансформувалися на регіональну політику. У нормативних документах, що визначають регіональну політику, а це Концепція державної регіональної політики, Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р. не містяться положення, що зобов'язують відстежувати і вживати заходи по попередженню і усуненню фінансових ризиків. Але це не провина регіонів. Не дивлячись на те, що вони є головними об'єктами формування фінансових загроз національної безпеки, кожний з них навіть не знає своєї вагомості у формуванні цих загроз.

Бюджетний кодекс України та закони про Державний бюджет України останніх років містять окремі положення, які регламентують бюджетну збалансованість і безпосередньо стосуються фінансової дисципліни органів місцевого самоврядування, до яких належать: недопущення дефіциту місцевих бюджетів (за винятком бюджету Автономної Республіки Крим і міських бюджетів); допущення дефіциту бюджету автономної Республіки Крим лише у частині бюджету розвитку.

Перераховані норми стосуються питань збалансування бюджетів та обмеження деяких джерел фінансування, а також заходів щодо дотримання затверджених показників бюджетного балансу протягом бюджетного року. Однак вони не відповідають вимогам Європейського Союзу, оскільки не забезпечують попередження ухилень від жорстких бюджетних обмежень, нічого не говорять про контроль і санкції за недотримання бюджетних вимог. Крім того, на даному етапі розвитку бюджетної системи збалансованість бюджету поки що досягається лише завдяки трансфертам, що надаються місцевим бюджетам у вигляді дотацій, субсидій та субвенцій. Останні носять цільовий характер та обмежують права органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів. Крім того, збалансування бюджетів за рахунок державних трансфертів призводить до свідомого зменшення потреби забезпеченості регіону фінансовими ресурсами, що призводить до недофінансування соціальних та економічних потреб регіону.

Як зазначає Н.В. Старостенко важливі економічні і фінансові результати зусиль місцевих органів влади з поліпшення фінансової ситуації в адміністративно-територіальних одиницях, зокрема, підвищення зайнятості, зростання обсягів заробітної плати, а отже, і податку з доходів фізичних осіб, що надходить до місцевих бюджетів, приводить до зниження дотацій вирівнювання, які надаються з державного бюджету (або ж збільшення коштів, що мають бути перераховані з місцевого бюджету до державного). це відбувається у наслідок того, що позитивні і негативні трансферти місцевим бюджетам розраховуються за однією і тією формулою:

Тi = аi * (Vi - Di ) , (1)

де Ті — дотація вирівнювання; аі — коефіцієнт вирівнювання; Vi — розрахунковий обсяг показника видатків; Di — прогнозний показник обсягу доходів (кошик доходів).

Позитивну оцінку зазначеній формулі надають Р.В. Шинкаренко та О.А. Волошина. Вони виділяють три основні причини, чому розподіл коштів на основі чіткої і стабільної формули є кращими, ніж рішення про розподіл фінансування на основі суб'єктивних суджень експертів та посадових осіб, що представляють державну адміністрацію:

- по-перше, якщо формула є достатньо стабільною і доведена до відома заздалегідь, то це дозволяє використовувати принцип довготермінового планування і допомагає приймати раціональні рішення використання бюджету на місцевому рівні;

- по-друге, розподіл фінансування на основі формули допомагає уникнути звинувачень щодо політичних чи особистих мотивів, які б стояли за рішеннями про розподіл коштів;

- по-третє, значно підвищується ступінь прозорості управлінських рішень.

Однак, недосконалість розрахунку розміру дотацій вирівнювання відмічають, як науковці, так і практики [15, с. 41, 18, с. 23-31, 2, с. 9-15], зазначаючи, що згідно з цією формулою:

- перевищення доходів бюджетів над витратами призводить до збільшення вилучень до державного бюджету. Відбувається «ефект заміщення», оскільки місцевим органам влади немає сенсу прагнути до збільшення доходів у зв'язку з тим, що приріст фактичних доходів місцевих бюджетів враховується при розрахунку трансфертів.

- відсутня зацікавленість місцевих органів влади у нарощуванні дохідної бази у своїх регіонах (регіони-реципієнти розраховують на дотаційну підтримку у разі недостатності коштів, зібраних на території цих регіонів, регіони-донори намагаються занизити податковий потенціал, оскільки збільшення доходів призведе до додаткового їх вилучення);

- виникає регіональний сепаратизм;

- об'єктивне фінансування економіки регіону або її пріоритетних секторів є неможливим;

- діюча систем надання дотацій та субвенцій, немає ніякого відношення до вирівнювання територій в економічному та соціальному розрізах, оскільки кошти, які виділяються спрямовуються виключно на фінансове забезпечення мінімальних поточних видатків місцевих бюджетів.

С.В. Слухай та О.В. Гончаренко, взагалі стверджують про нераціональність заміни розщеплення з фіксованими нормативами податків дотаціями вирівнювання, оскільки посилює залежність економічного розвитку регіонів від центральної влади.

Отже, стабільність умов фінансового забезпечення розвитку територій, яка запроваджується формулою, є безумовно великим досягненням, але не є умовою, що сприятиме саме розвитку територій, їх розширеному відтворенню. Підходи, що лежать в основі формульного розрахунку, виховують у регіонів утриманські настрої та небажання зміцнювати та нарощувати власний фінансовий потенціал. Тому, в цьому сенсі, поняття стабільності не є безумовно позитивним моментом у вирішенні питань міжбюджетних відносин. Треба «змістити акценти з вирівнювання умов життя населення різних регіонів шляхом перерозподілу коштів через державний бюджет на механізми, котрі підвищать інтерес регіонів».

Ц.Г. Огонь, досліджуючи теорію та практику функціонування конституційних зобов'язань та фінансових можливостей і напрацювання засад досягнення оптимальності у процесі надання суспільних благ та послуг за рахунок доходів бюджету пропонує для розгляду філософію фінансової стабільності за формою «зобов'язання — доходи — суспільні блага — видатки» як вихідну основу у побудові стратегії збалансованого розвитку зобов'язань і доходів бюджету з метою підвищення ефективності надання суспільних благ та послуг у період трансформаційних змін, а досягти балансу бюджету можна за рахунок провадження бюджетної політики, яка б оптимально поєднувала інтереси суспільства, окремих територій, підприємств та громадян, через оцінку критеріїв економічної ефективності й достатку усіх та кожного. Це досягається за умови реалізації принципу поєднання фіскальної достатності та соціально-економічної ефективності. За таких обставин Ц.Г. Огонь звертає увагу «на необхідність досягнення узгодженості бюджетної та податкової політики у процесі формування, використання і відтворення бюджетних коштів, а також розроблення бюджетної стратегії та визначення ролі і завдань доходів бюджету щодо забезпечення виконання зобов'язань у перспективі».

Тому виникає необхідність створити умови, що активізують процес економічного зростання і максимального використання «ефекту його поширення», що передбачає «реформування усієї системи фіскальних важелів, а особливо механізмів фінансового вирівнювання».

Індекс відносної податкоспроможності, що використовується в розрахунках не стимулює місцеві органи влади докладати більших зусиль зі збору податків, оскільки в майбутньому це приведе до його зростання, тому, на нашу думку, реалізація фінансового вирівнювання територій, має спиратися на певну, чітку та загальну для всіх методику визначення необхідного обсягу додаткових централізованих коштів, які надійдуть на місця, в основі якої буде використання потенційно можливих надходжень доходів на певній території — податковий потенціал. Про необхідність визначення податкового потенціалу територій останнім часом заявляють у своїх працях С.В. Слухай, О.В. Гончаренко, О.П. Сунцова.

Вперше спробував поєднати такі поняття як виробничий та податковий потенціал регіону, з метою оптимізування системи міжбюджетного вирівнювання, канадський економіст Р. Брід у 1990 р.. Американські вчені також переймалися цією багатогранною проблемою. Так, Р. Бродвей у 1998 р. вперше запропонував побудувати систему міжбюджетного вирівнювання на основі розрахунків потенціалу регіону і таким чином її оптимізувати.

На сьогодні весь спектр поглядів вітчизняних та зарубіжних дослідників відносно сутності поняття податковий потенціал можна узагальнити як: максимально можливу величину податкових надходжень, розраховану з урахуванням розміру оподатковуваної бази, діючих ставок і порядку нарахування податків; очікуваний об'єм доходів, який може бути зібраний на визначеній території; максимально можливу суму нарахувань податків в умовах діючого податкового законодавства.

Сунцова О.О. пропонує замість показника податкового потенціалу використовувати термін фіскальна ємність регіону, який може бути визначено як потенційну спроможність органу місцевого самоврядування профінансувати стандартний кошик публічних витрат без надання трансфертів з центрального бюджету лише за рахунок своїх власних джерел.

Інші представники фінансової школи вважають, що трактування поняття податковий потенціал залежить від обраної методики оцінки даного потенціалу, які ми систематизували у табл. 2. Їх узагальнення та аналіз дає можливість зазначити, що податковий потенціал регіонів є своєрідним показником для центрального уряду, що демонструє всі наявні фінансові ресурси регіону, визначення яких є необхідним для створення об'єктивної та прозорої системи міжбюджетних відносин. Застосування на практиці будь-якого існуючого методу визначення податкового потенціалу потребує володіння певним масивом інформації, і чим реалістичніші дані можна отримати в результаті застосування певної методики, тим більшим об'ємом інформації повинні володіти місцеві фінансові органи. З цих позицій, на нашу думку, найбільш прийнятним є адитивний метод оцінки податкового потенціалу. Крім того, формула розрахунку податкового потенціалу за цим методом може легко трансформуватися у формулу розрахунку податкового потенціалу місцевих бюджетів з використанням коефіцієнтів розділення податкових баз між державним, регіональним та місцевими бюджетами, який в свою чергу показує перерозподіл податків між рівнями бюджетної системи країни.

Запропонований підхід до визначення податкового потенціалу ураховує систему показників, що впливають на величину податкових доходів бюджету, і може дозволити ефективно організовувати систему управління податковими ресурсами регіону в об'єктивній залежності від показників діяльності реального сектора економіки.

За результатами розрахунків потенційно можливих надходжень від податку на доходи фізичних осіб у Запорізькому регіоні, за допомогою адитивного методу різниця між фактичними надходженнями (1360,20 млн. грн), акумульованими у 2007 році, та потенційно можливими (1832,77 млн. грн) становила 472,57 млн. грн. За результатами розрахунків адитивним методом потенційна сума надходжень від єдиного податку, що сплачують суб'єкти підприємницької діяльності — юридичні особи до місцевого бюджету становить 174, 68 млн. грн., при фактичних розмірах надходжень 24,80 млн. грн. Узагальнюючи податковий потенціал розрахований за податком з доходів фізичних осіб, єдиним податком, податком на прибуток підприємств, і порівнюючи з фактично акумульованими сумами надходжень, виходить, що потенційно можливі розміри акумулювання перевищують фактичні майже на 53,23% (рис. 1).

Рис. 1. Потенційно можливі та фактичні суми надходжень від податку на доходи фізичних осіб, єдиного податку, податку на прибуток підприємств у 2007 році

Зазначений розрахунок сукупного податкового потенціалу територій можна використовувати при розрахунках показників фінансового вирівнювання розвитку територій. Таким чином, алгоритм визначення обсягу дотації вирівнювання місцевим бюджетам буде обчислюватися за формулою:

де Т — дотація вирівнювання; ПП — сукупний податковий потенціал території; ЗП — загальна потреба у фінансових ресурсах місцевих бюджетів.

Зазначений підхід до розрахунку дотацій вирівнювання ставить питання про доцільність його застосування, оскільки мова йде про потенційні джерела надходжень, які можуть не відповідати фактично зібраним. За цих умов поділяємо думку науковців, які говорять про необхідність проведення податкової паспортизації регіонів, яка дасть можливість встановити відповідальність за невикористання податкового потенціалу і ліквідує утриманські настрої. Однак, для того, щоб забезпечити об'єктивність розрахованого показника податкового потенціалу необхідно провести великий масив роботи з обліку та контролю об'єктів оподаткування, виникає необхідність розробки нормативноправових актів, що регулюють питання інформаційної взаємодії фінансових органів місцевих адміністрацій та податкових інспекцій. Останнім, в свою чергу, необхідно надавати інформацію по структурі податкових баз, провести роботу по виведенню об'єктів оподаткування із сектору тіньової економіки, що дасть можливість ефективно управляти фінансовими потоками регіонів в умовах підвищення їх самостійності.

Використана література:

1. Фролов С.М. Бюджетне регулювання розвитку регіонів

2. Рульєв В.А., Когут І.А. Місцеві бюджети як основа соціально-економічного розвитку регіонів





Реферат на тему: Місцеві бюджети та бюджетне регулювання розвитку регіонів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.