Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Історія економічної думки на Україні (контрольна робота)

ПЛАН

1. Загальні умови і основні напрями розвитку
економічних досліджень в Україні

2. Витоки і напрями формування ос­новних
політико-економічних шкіл

3. Маржиналізм та йо­го математичний напрям

4. Економічна теорія марксизму та її оцінки

1. Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різнома­нітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці ро­ки на рівень світової, передусім західноєвропейської, еко­номічної науки, а й вагомо збагатили останню.

Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосе­реджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в на­укових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла ук­раїнська інтелігенція на західноукраїнських землях, бу­ли Львівський та Чернівецький університети, а також Нау­кове товариство ім. Шевченка у Львові.

При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала сво­єї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситу­ації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою не­розривну єдність як складові культури одного народу, вод­ночас продовжували розвиватися у різних соціально-еко­номічних і політичних умовах та сферах наукових впли­вів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені істо­ричними умовами, у даному розділі розглядатимуться ос­новні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні.

Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економіч­ними процесами, трагічними й величними подіями, що вреш­ті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лют­неву революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Ро­сія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просува­лися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеч­чина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.).

У центрі передової економічної думки того часу знахо­дяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впро­вадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народ­ного господарства, піднесення продуктивності сільськогос­подарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічно­го життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення націо­нальних елементів в економіці, піднесення добробуту тру­дящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших по­літичних партій, що зародилися на західноукраїнських зем­лях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізаці­єю, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнюва­лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворен­ня націй і незалежних держав набував дедалі більшого по­літичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська націо­нальна самосвідомість,— писав у статті «Українське пи­тання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представ­ництвом у першій і другій Державних думах, від якого ви­ходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українсь­кого населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а та­кож проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реак­цію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо­ротьба з прагненням інородців до національного самовиз­начення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з ук­раїнством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».

Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питан­нях економічного розвитку України. Глибокий аналіз ви­токів та результатів цієї економічної політики містять, зо­крема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В супе­речках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфимен­ко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток об­робної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобічно розвиненою промисло­вістю. її розвиток відбувався переважно на базі широкого проникнення в Україну іноземного капіталу та зміцнення економічної сили національної буржуазії.

На початку XX ст. стрімко розвиваються цукрова, гір­ничодобувна та деякі галузі металургійної промисловості, виробництво сільськогосподарських машин, зростає про­тяжність залізничних шляхів, капіталізується сільське гос­подарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленін у своїй праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», хоча таке зростання продуктивних сил в Україні, як і в Польщі, Фінляндії, Ельзасі, відбувалося сильніше, швид­ше й самостійніше, ніж в колоніях чистого типу, проте «не інакше, як в умовах політичної підлеглості».

Природно, що в таких складних суспільно-політичних умовах економічна освіта і наука в Східній Україні про­довжували розвиватися переважно в руслі загальноросій­ського її плину з характерними для останнього рисами. Відмінності були пов'язані з відносно більшим впливом за­хідноєвропейської економічної науки, поглибленим до­слідженням, у тому числі в історичному аспекті, соціаль­но-економічного розвитку тих чи інших областей України, окремих галузей промисловості, особливостей розвитку сіль­ського господарства, кооперації, діяльності місцевих госпо­дарських установ та громадських організацій тощо.

Що ж до спроб розглянути ці питання з точки зору мож­ливості досягнення певної територіальної цілісності, раціо­нального розвитку національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окра­їною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної по­літики, яку академік Вернадський визначав як політику великоруського національного централізму», подібні спро­би ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичай­но, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що ве­ликодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних націо­нальностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток еконо­мічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно,
О. Білімович й ін.

Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших уче­них, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, на­укова, громадська діяльність в Україні таких відомих уче­них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев,
В. Желєзнов, О. Челінцев, Б. Бруцкус і багато інших, як і передова російська економічна наука вказаного періоду в цілому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економічної думки.

Сфера економічних досліджень того часу була надзви­чайно широка. Почесне місце у науковій спадщині пред­ставників суспільно-економічної думки в Україні в цей період займають історико-економічні дослідження, глибокі наукові розробки проблем сільськогосподарської та про­мислової статистики, демографії, економіки аграрного виробництва, теорії і практики сільськогосподарської коопе­рації, економіки промисловості, фінансів і кредиту тощо. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні пра­цями таких відомих науковців, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлікевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомін та багато інших.

Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослід­ження нових явищ у суспільно-економічному житті пород­жують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, йо­го джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістич­ні монополії, курси з економіки окремих галузей господар­ства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії пра­ці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і чи­тав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Хар­ківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення пи­тань державного господарства в контексті розвитку загаль­ної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економіч­них явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антонови­ча, Л. Федоровича й ін.

Особливо вагомі здобутки, що визначали собою харак­тер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також уче­них, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираю­чись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної ба­зи, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених.

2. У сучасній російській та українській вітчизняній істо­рико-економічній літературі до останнього часу творчість більшості визначних учених-економістів, що працювали наприкінці XIX—початку XX ст., оцінювалася в цілому негативно, а сам період розглядався як кризовий для всіх шкіл і напрямів суспільно-економічної думки, за винятком марксистського.

Досить однозначні оцінки наукової економічної спад­щини кінця XIX—початку XX ст. пов'язані передусім з граничною ідеологізацією та політизацією вітчизняного сус­пільствознавства в цілому та історії економічної думки зо­крема. Саме через це абсолютна більшість учених-еконо­містів тієї доби—представників різних суспільних течій та політекономічних шкіл — віднесені до поміщицького, бур­жуазного або дрібнобуржуазного напрямів суспільно-еко­номічної думки і проголошені тою чи іншою мірою аполо­гетами буржуазно-поміщицького ладу.

Кризове ж становище немарксистської економічної те­орії радянські науковці пов'язували або з переходом її представників з позицій «наукової» (тобто класичної, чи марксистської.—Л. Г.) на позиції «вульгарної» політичної економії», до якої були віднесені всі без винятку школи, або з так званою загальною кризою капіталізму. У другому випадку початок кризи немарксистської політичної еконо­мії з початку XX ст. переносився до часів першої світової війни та жовтневого перевороту.

Повертаючись сьогодні до багатої спадщини, що зали­шили нам провідні вчені тієї доби, слід передусім розіб­ратися у характері того кризового становища, в яке дійсно потрапила політико-економічна наука в Росії та Україні наприкінці XIX—початку XX ст., у причинах і наслідках цієї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вітчизняної і світової економічної теорії представників як марксистської, так і немарксистських течій, зіставити їх із здобутками й рівнем тогочасної і сучасної економічної на­уки. Передусім потрібно з'ясувати ті методологічні і теоре­тичні засади, на базі яких формувалася наукова економічна думка в Україні наприкінці XIX ст., якісні зміни, що від­булися в них і визначили основні течії подальшого розвит­ку економічної теорії.

Неоціненним джерелом для вивчення цих питань є ціла низка глибоких досліджень, зокрема українських еконо­містів, з проблем історії економічних учень, що з'являються в цей період. Зважаючи на їх велике історико-економічне, пізнавальне та наукове значення, наведемо деякі з тих праць, які допоможуть розібратися і в особливостях фор­мування основних політико-економічних напрямів та шкіл в Україні.

Насамперед це монографія М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базі дослідження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цікаві і глибокі розвідки з історії економічних учень та соціалізму ЛІ. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та ін.; праці В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направлення в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографія В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харкові у 1907 та 1914 рр.; відомий курс з історії еконо­мічних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослідження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальний курс политической экономии. История, теория, финансы» (К., 1918) та ряд ін.

Ці й інші праці відбивають той напружений пошук на­уковців у галузі політекономічної теорії, який здійснювався на базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоре­тичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в на­прямі тих основних політико-економічних шкіл, які скла­лися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українсь­кими ученими-економістами.

Характеризуючи основні напрями розвитку економіч­ної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економіч­ної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, пород­жуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про при­чини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю пе­реважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ла­дом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три ос­новні напрями, представлені, по-перше, захисниками нере­гульованого товарно-господарського ладу, по-друге, при­хильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товар­ному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'як­шивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.

Перший з визначених ученим напрямів був представле­ний, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і роз­винена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та аб­страктно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорі­єнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітни­ками), у чому вбачали основне завдання політичної еконо­мії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціо­нування капіталістичної економіки, її структурних елемен­тів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.

Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, по­лягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рів­новаги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Зви­чайно, ці завдання не могли бути здійснені на методоло­гічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпе­ченні зростання виробництва, трудової субстанції ціннос­ті, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Фор­мування нових уявлень у цій галузі і започаткувала авст­рійська школа та її математичне відгалуження.

Представники цього напряму протиставили теорії тру­дової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному за­переченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної суб­станції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключ­но їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єк­тивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихід­ної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політич­ну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впли­ву ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.

Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше вис­вітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відо­мі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою еко­номічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загально­економічними законами, своє історичне їх бачення.

Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської во­лі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тоб­то економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірнос­тей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.

Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене вироб­ництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихід­ним пунктом пояснення причинних залежностей та соці­ально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зве­дення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виво­дяться з відношення лише двох суспільних класів—робіт­ників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.

І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з держав­ним регулюванням, формується німецька школа, розвива­ються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослід­женні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економіч­них категорій, заперечення будь-яких економічних зако­нів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне­важливе ставлення представників цієї школи до теоретич­ної економії взагалі призвело «не до перетворення еконо­мічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».

Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У ре­цензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охо­пити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соці­ально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.

Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа за­перечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу зміню­ється.

Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та пред­ставниками історичної школи про переваги абстрактно-де­дуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економіч­ною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх еко­номічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійсь­кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за­сад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про­блеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в час­тині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної еконо­мії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.

У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла­сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль­них реформ та певного державного регулювання економі­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту­пінь економічної доцільності тощо.

«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі­ший зміст політичної економії — призвело до визнання не­обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».

Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло­гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз­вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич­ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно­воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю­ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу­лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї­ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис­новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова­ність.

Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз­кол саме на основі переосмислення марксистської економіч­ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо­хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа­лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій­них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк­сизму.

До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз­никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк­систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по­зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від­мови від тактики непримиренного марксизму».

Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо­ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре­тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко­номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич­них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк­систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла­сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко­рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо­лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша­рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про­грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви­щих стадіях у соціалізм.

Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон­цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб­солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.

Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в су­спільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до як





Реферат на тему: Історія економічної думки на Україні (контрольна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.