Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Інноваційний розвиток регіонів України (реферат)

Зміст

1. Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки України

2. Інноваційний розвиток регіонів як основа підвищення конкурентоспроможності національної економіки

3. Інноваційний розвиток регіонів як головний чинник формування конкурентоспроможної національної економіки

Використана література

1. Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки України

Проблема забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на основі впровадження інновацій значною мірою має регіональний характер. Кожен регіон відрізняється своїми конкурентними перевагами і специфічними ресурсами, які необхідно задіяти у найкращій спосіб при переході до інноваційного типу розвитку України. Держава має враховувати конкурентні переваги і специфічні ресурси різних регіонів, сприяти формуванню їх самодостатності та конкурентоспроможності.

Однак до останнього часу, незважаючи на велике практичне значення регіонального аспекту економічної політики інноваційного розвитку, ця проблема не стала предметом прискіпливої уваги теоретиків та практиків у галузі соціально-економічного прогнозування та програмування.

Майкл Е. Портер довів, що конкурентоспроможність залежить від здатності країни впроваджувати нововведення та модернізуватися. Причому конкурентні переваги створюються та підтримуються через сильно локалізовані процеси. Найважливіші джерела національної конкурентоспроможності часто остаються локалізованими, виникаючи в конкретних місцях, де концентрується критична маса найбільш важливої інноваційної діяльності, високо спеціалізованих та взаємопов'язаних професій, прикладних технологій та підприємств, які належать до споріднених та підтримуючих галузей. В умовах глобалізації проблема конкурентоспроможності – це проблема виживання та розвитку країни. Її вирішення вимагає створення та підтримки конкурентних переваг країни через активізацію локальних процесів продукування та комерціалізації інновацій.

Порівняльний аналіз конкурентоспроможності країн проводить щорічний Світовий форум. Конкурентоспроможність України є відносно низькою: за даними за 2010 рік Україна знаходиться на 89 місці серед 139 країн світу, охоплених обстеженням. Для виживання та розвитку України в умовах глобалізації необхідно, щоб інноваційний розвиток став основним чинником забезпечення конкурентоспроможності її економіки та зростання валового внутрішнього продукту на душу населення (ВВП). Відповідно мають визначатися пріоритети економічної політики держави. А. Чухно показав, що вироблення економічної політики держави до останнього часу виходить із концепції економічної теорії, яка базується на індустріальній парадигмі, і заводить нас в полон ринкового фундаменталізму. Існуюча концепція економічної теорії не враховує рух людства від індустріальної до інформаційної епохи і відповідне посилення ролі держави в ринковій економіці.

Беззастережна економічна політика ринкового фундаменталізму спричинила руйнацію високотехнологічних галузей і зростання питомої ваги сировинних, призвела до погіршення структури української економіки, зумовила низьку її ефективність та інфляційну орієнтацію. У розвинутих країнах економіка є змішаною, в ній ринковий механізм і державне регулювання взаємопов'язані та тісно взаємодіють. Поєднання сучасної економіки, науки й техніки породило в розвинутих країнах якісно новий тип економічного зростання – інноваційний. Перехід економіки України на інноваційний тип розвитку не має альтернативи. Якщо цього не відбудеться, наша країна просто не буде мати майбутнього.

Проблему забезпечення конкурентоспроможності економіки України на основі інноваційного розвитку досліджували Я. А. Жаліло та інші автори, але регіональні аспекти інноваційного розвитку України як основи конкурентоспроможності її економіки остаються слабо дослідженими. Виклад основного матеріалу. Колишній Радянський Союз відставав від розвинутих країн за рівнем продуктивності, яка офіційно проголошувалася найбільш головним і важливим для перемоги нового суспільного ладу. Спроби прискорити науково-технічний прогрес, «кардинально» реформувати планову економіку і, нарешті, укріпити дисципліну не привели до очікуваних результатів. Збулося ленінське пророцтво про те, що якщо не буде вирішене завдання продуктивності праці, то повернення в минуле неминуче.

На жаль, при проведенні економічних перетворень в Україні належних висновків із уроків, який надала нам власна історія, також як і із досвіду розвинутих країн з високопродуктивними економіками, не було зроблено.

Продуктивність не стала критерієм успішності державної економічної політики, не була сприйнята як показник конкурентоспроможності країни і як основна умова підвищення життєвого рівня населення. Інноваційний розвиток як головний чинник продуктивності і конкурентоспроможності країни не знайшов належного врахування при прийнятті доленосних для країни рішень.

Руйнація науково-технічного потенціалу все ж примусила законодавчий орган держави звернутися на восьмому році незалежності до проблеми інноваційного розвитку. Верховна Рада України постановою від 13 липня 1999 року № 916-XIV ухвалила Концепцію науковотехнологічного та інноваційного розвитку України.

Увага у Концепції концентрувалася навколо збереження наявного науково-технічного потенціалу. Про зростання продуктивності на основі інноваційного розвитку в Концепції не йшлося. Передбачалося лише сприяти створенню моделі організації науково-дослідних, дослідноконструкторських робіт, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням важелів державного регулювання.

Майже через два роки були законодавчо врегульовані правові, економічні та організаційні питання інноваційної діяльності.

Закон України «Про інноваційну діяльність» (від 04.07.2002 р.) визначив поняття «інноваційна діяльність», пов'язавши її з використанням і комерціалізацією результатів наукових досліджень та розробок та випуском на ринок конкурентоспроможних товарів і послуг. Головною метою державної інноваційної політики було визнано створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Закон встановлював порядок державної підтримки суб'єктів всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємств всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

В якості одного із принципів інноваційної політики держави було визначено ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності та підтримки підприємництва у науково-виробничій сфері, але відповідні ринкові механізми створені не були. Деякі пільги в оподаткуванні та митному регулюванні для суб'єктів інноваційної діяльності, передбачені ст.-ст. 21-22 цього Закону, згодом були скасовані (з 25.03.2005). Державна інноваційна політика фактично не торкнулася стимулювання попиту суб'єктів господарювання на інновації.

Будь-які індикатори успіху інноваційного розвитку не були також визначені. Тим більше не висувалося також завдання використання індикаторів інноваційного розвитку у системі прогнозування та програмування економічного та соціального розвитку країни та окремих її регіонів.

Фактично для підтримки науково-технічного потенціалу був задіяний адміністративний механізм розподілу державних коштів, в якому ринковим стимулам не знайшлося належного місця. За державними і комунальними установами закріплювалися утворення інноваційних фінансовокредитних установ, конкурсний відбір інноваційних проектів, фінансова їх підтримка, контроль за виконанням фінансованих інноваційних проектів та за поверненням наданих кредитів. Невипадково якого-небудь різкого пожвавлення інноваційної діяльності, внаслідок використання державою переважно адміністративних важелів, не відбулося.

На підприємствах України низькою залишається питома вага підприємств, що впроваджують інновації (у 2009 р. – 10,7 %). Низькою є також питома вага інноваційної продукції в обсязі промислової (у 2009 р. - 4,8 %).

За окремими регіонами питома вага інноваційної продукції в обсязі промислової в цілому низька, незважаючи на певні коливання. Зокрема, у 2007 р. цей показник становив у м. Севастополі – 0,8 %, Миколаївській області – 0,6 %, Хмельницькій та Рівненській областях – 1,2 %, Хмельницькій – 1,2 %, Закарпатській – 1,9 %, Дніпропетровській – 4,4 %, Донецькій області – 4,7 %. Трохи вище питома вага інноваційної продукції у Львівській області – 6,8 %. Перевищували відповідний середній показник м. Київ (12,9%), Чернівецька (13,0%), Одеська (13,4%) і Луганська (14,9%) області. Значно перевищувала середній показник Волинська область (38,3 %). Обсяги інвестування в інноваційну діяльність в Україні незначні, а державна підтримка в загальному обсязі витрат на інноваційну діяльність дуже мала.

Так, у 2007 році загальні витрат на інноваційну діяльність по підприємствах України становили всього лише 10,9 млрд грн. При цьому сукупний обсяг державної підтримки становив 152,4 млн грн, тобто 1,4 % від загальної суми витрат на інноваційну діяльність в Україні. Лише 44 підприємства отримали підтримку із державного бюджету та 13 – із місцевих бюджетів. Інноваційна діяльність в Україні при відносно малих її обсягах має переважно характер відтворення фізичного капіталу.

Так, у 2007 році із 10,9 млрд грн витрат на інноваційну діяльність по підприємствах України переважна кількість коштів (68,9%) була спрямована на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення. Витрати на виконання розробок власними силами підприємств становили тільки 7,3%, на придбання результатів інших організацій для розробки нових або вдосконалення існуючих продуктів та послуг – 1,9%, і на придбання інших зовнішніх знань – 3,0% від загальних витрат на інноваційну діяльність.

Зазначені особливості інноваційної діяльності в Україні дозволяють віднести її до інноваційних моделей розвитку, які базуються більшою мірою на запозиченні інновацій, які відтворюють фізичний капітал на основі технологій, вже існуючих у розвинутих країнах. Переважна частина країн світу (навіть високо розвинуті країни, таких як Японія, Тайвань, Північна Корея та інших так звані «азійських тигрів») належить до інноваційних нетто-імпортерів і активно запозичають інновації з інших країн. У світи є лише окремі країни (США, Німеччина та деякі інші технологічно розвинуті країни), які на світовому ринку виступають як нетто-експортери інновації, здійснюючи комерційну передачу в інші країни патентів, ліцензій, ноу-хау, результатів наукових досліджень і розробок, технологічного устаткування та методів сучасного менеджменту.

Основною масою інновацій володіють транснаціональні компанії, які передають своїм філіям або пов'язаним з ним кооперацією суб'єктам господарської діяльності. Причому високотехнологічні елементи інноваційної діяльності залишаються в країнах, де розташовані транснаціональні компанії.

Незважаючи на те, що Україна ще має масштабний науковий комплекс, здатний продукувати інновації, попит на них в економіці власної країни низький, а темпи розвитку і структура науковотехнічної та інноваційної сфери не відповідають сучасним вимогам. Триває втрата науковотехнічних працівників і скорочення матеріально-технічної бази, необхідної для інноваційної діяльності. За 2000-2009 рр. обсяг загальних видатків на наукові дослідження і розробки по відношенню до ВВП зменшився з 1,16% до 0,95%. Бюджетне фінансування української науки, яке становить трохи менше половини видатків на наукові дослідження і розробки, не налаштоване на одержання кінцевого прикладного результату. У суб'єктів господарської діяльності відсутні економічні стимули для здійснення технологічної модернізації шляхом запровадження нових науково-технічних розробок.

Слід визнати, що задіяний адміністративний механізм державної підтримки інноваційної діяльності не стимулює зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації. У цих умовах покладатися лише на зростання та удосконалення організації бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності (що безперечно необхідно) не можна. Певною мірою відповідні заходи державної економічної політики можуть сприяти зростанню пропозиції інновацій, але вони не усувають основну причину слабкої інноваційної активності – відсутність більш-менш значного попиту на інновації з боку суб'єктів господарської діяльності. Відомо, що попит породжує пропозицію, а не навпаки. Зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації є, на наш погляд, ключовим моментом у активізації інноваційної діяльності в Україні.

Досвід країн нетто-експортерів інновацій (і особливо найбільш успішної в цьому питанні країни – США) свідчить про те, що основним стимулом для зростання попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації є необхідність самовиживання у жорсткій конкурентній боротьбі. На протязі тривалого часу постійним імперативним принципом державної економічної політики США є орієнтація на самовиживання суб'єктів господарювання у конкурентній боротьбі. Держава здійснює жорсткий контроль за відступом від конкурентних засад в економіці. Високий рівень конкуренції змушує суб'єктів господарювання постійно запроваджувати інновації та удосконалювати методи менеджерської діяльності.

В Україні інша ситуація. Зрощування крупного капіталу з політикою призводить до нехтування правом і законом, сприяє виникненню корупції у її найбільш небезпечній формі – у формі «елітної» корупції. Для крупного капіталу, сконцентрованого переважно у сировинних галузях, складаються «правила гри», відмінні від тих «правил гри», за якими виживає інша частина економіки. У сферу корупційних дій попадають також державні закупівлі, державна фінансова підтримка, розподіл бюджетних коштів і матеріальних ресурсів, розпорядження державною і комунальною власністю, дозвільна система тощо.

В Україні визначальними стали «мережні» економічні відносин, в яких задіяні політики, чиновники та представники бізнесу, що керуються неформальними «правилами гри». Це впливає на сегментацію та монополізацію ринків, формує бар'єри для входу і виходу із мереж. У закритих мережах можна жити за своїми локальними нормами (відмінним від норм права), мало підпадати під зовнішній вплив, перерозподіляти ресурси і певною мірою відводити від окремих підприємств загрозу банкротства, формувати локальні та регіональні ринки та успішно на них діяти. Все це перешкоджає чіткому визначенню прав власності та формуванню конкурентних ринків, на яких трансакційні витрати можуть бути мінімальними, а виконання обов'язків роботодавців перед найманими працівниками та бюджетом належним. Як наслідок, ключові експортні галузі перебувають під контролем монополій і формують основну частину національного доходу.

Внутрішній ринок відповідної продукції не розвинутий. Низькою залишається в економіці частка середнього та малого бізнесу, який душиться податками, перевірками та дозвільною системою. Конкуренція недостатня. Фондовий ринок нерозвинутий. Слабкі структури корпоративного управління. Менеджмент українських підприємств залишається в основному негнучким, репресивним і не зорієнтованим на реалізацію творчого потенціалу працівників.

В експортно орієнтованих сировинних галузях, де формується переважна частина ВВП, питома вага інноваційної продукції у промисловій залишається відносно невисокою, хоча і значно перевищує відповідний середній показник по Україні. Так, у 2007 році питома вага інноваційної продукції у промисловій у виробництві коксу та нафтопродуктів становилаа 33,3%, хімічної та нафтохімічної продукції – 21,6 %, металургійних виробів та готових металевих виробів – 15%. Значна частина створеної у сировинних галузях додаткової вартості виводиться в офшорні зони замість того, щоб інвестуватися в інноваційний розвиток української економіки. Існуючі «мережні» економічні відносини, які формують та підтримують «елітну» корупцію, є однією із основних причин такого стану речей.

У інших розвинутих країнах не такий жорсткий контроль за відступом від конкурентних засад в національній економіці, як в США, і порівняно більш високий рівень втручання держав в економічні процеси. Відповідно у США приватний капітал відіграє вирішальну роль у підтримці інноваційної діяльності, а у країнах ЄС порівняно більш значною є державна підтримка. Якщо в США вкладення транснаціональних компаній (ТНК), великих приватних банків, різного роду приватних фондів у підтримку інноваційної діяльності у 4-5 разів перевищують державну фінансову підтримку, то у країнах ЄС в окремих дослідницьких роботах державні витрати сягають 30-50%.

Розвинуті країнах, як правило, мають високий рівень конкурентоспроможності. Найбільш конкурентоспроможні країни є найбільш заможними. За даними за 2010 рік лідери серед них – Швейцарія (1 місце), Швеція (2 місце), Сінгапур (3 місце), США (4 місце), Німеччина (5 місце), Японія (6 місце), Фінляндія (7 місце), Нідерланди (8 місце), Данія (9 місце), Канада (10 місце). Україна, як зазначалося, за конкурентоспроможністю - на 89 місці серед 139 країн світу. Попереду України Естонія (33 місце), Польща (39 місце), Туреччина (61 місце), Російська Федерація (63 місце) і Казахстан (72 місце), позаду Гамбія (90 місце), Гондурас (91 місце) та інші країни з низьким рівнем життя населення.

Тож покладання в Україні на державну підтримку інноваційного розвитку виявляються безперспективними, якщо розглядати її у відриві від розв'язання проблеми забезпечення добросовісної конкуренції. Перехід економіки України до моделі інноваційного розвитку потребує подолання «елітної» корупції та переходу до економічних відносин, в яких право і закон будуть відігравати визначальну роль, захищаючи добросовісну конкуренцію та набуті у законному порядку права власності.

Для успішного проведення державної інноваційної економічної політики необхідно передусім змінити «правила гри», привести їх у відповідність з цивілізованими нормами економічної діяльності, створити ринкові стимули для посилення попиту на інновації з боку конкуруючих суб'єктів господарювання.

Зауважимо, що за методологією Світового форуму конкурентоспроможність наполовину залежить від публічних інститутів країни, тобто від існуючих «правил гри», і на чверть - від інфраструктури і ще на чверть – від підсилювачів ефективності (вищої освіти та підготовки, конкуренції на внутрішніх товарних ринках). У рейтингу публічних інститутів («правил гри») Україна пасе задніх - 132 місце із 139, в тому числі по захисту прав власності – 132 місце, по моралі і боротьбі з корупцією – 131 місце, по недопущенню практики протиправного впливу – 136 місце, по ефективності уряду – 137 місце, по забезпеченню безпеки – 95 місце.

Для зміни існуючих «правил гри» важливим моментом є усвідомлення бізнес-елітою, яка реально впливає на політичний процес, того факту, що у довгостроковій перспективі розвиток економіки є несумісним з «мережними» економічними відносини та політикою владних відносин, які нав'язуються суспільству та відтворюють корупцію в усіх її проявах і ведуть до колапсу. Можна лише покладатися на розуміння політиками усієї небезпеки ситуації, що склалася, і сподіватися на політичну волю державних діячів щодо забезпечення виконання в Україні конституційного принципу захисту державою добросовісної конкуренції в економічній діяльності.

Безперечно, що для цього необхідно посилювати відповідальність посадових осіб за корупційні діяння, але вся попередня практика свідчить, що боротьба з корупційними діяннями фактично не торкається «елітної» корупції, яка є найбільш небезпечною і основною причиною деформації макроекономічного середовища в країні та неефективності публічних інститутів. Політична воля державних діячів до приборкання корупції, розуміння частиною бізнес-еліти необхідності зміни існуючих «правил гри» й ініціативи інститутів громадянського суспільства мають скластися для того, щоб вирішити проблему відокремлення політики від бізнесу.

Україна має певні невикористані конкурентні переваги для активізації інноваційного процесу, в тому числі для імпорту інновацій. Зберігся значний науково-технічний потенціал у ракето- і літакобудуванні, важкому машинобудуванні тощо. Є центри академічної та вузівської науки, які переважно мають проблеми з комерціалізацією науково-технічних досягнень. Розвинута підготовка фахівців у вищій школі, значна частина з яких після закінчення навчання виявляється не затребуваною у власній країні.

Так, за даними Світового форуму за 2010 рік Україна у світі за якістю освіти (без початкової) зайняла 13 місце, а за якістю вищої (третинної) освіти - 8 місце. Зауважимо, що за методологією Світового форуму показники якості освіти входять в групу підсилювачів ефективності, від яких на чверть залежить конкурентоспроможність країни. В цілому ж по групі підсилювачів ефективності, як зазначалося раніше, Україна опинилася лише на 72 місці. Основні причини в тому, що в Україні дуже низькою є конкуренція на внутрішніх товарних ринках (131 місце), а якість підготовки менеджерів далеко не відповідає сучасним вимогам (115 місце). І перша, і друга причини маютьь інституціональний характер і пов'язані з пануючими в політиці та бізнесі «правилами гри», які стають потужними обмеженнями для попиту суб'єктів господарювання на інновації та стимулювання інноваційного розвитку країни.

Подолання цих обмежень має стати одним із головних пріоритетів внутрішньої політики України, тому що може відкрити шлях до використання конкурентних переваг її економіки. Відповідні конкурентні переваги значною мірою мають локальний характер. Географічне розташування центрів прикладної вузівської та академічної науки, рівень їх інноваційної активності, якість підготовки фахівців у відповідних вищих навчальних закладах та наявності споріднених виробництв є тими чинниками, які визначають імовірні конкурентні переваги регіонів України.

Неформальні «правила гри» в політиці і бізнесі унеможливлюють добросовісну конкуренцію суб'єктів господарювання і є основною перешкодою для забезпечення конкурентоспроможності економіки України на основі інноваційного розвитку регіонів. Відповідно головним пріоритетом внутрішньої політики України має стати проведення глибоких інституціональних змін, які захистять права власності, будуть сприяти подоланню корупції і утвердженню моральності в політиці та бізнесі, скоротять незаконний вплив на фізичних та юридичних осіб, підвищать ефективність державного управління, посилять правопорядок у країні. Відповідні інституціональні зміни є основною передумовою для захисту добросовісної конкуренції, появи ринкових стимулів інноваційного розвитку, посилення попиту суб'єктів господарської діяльності на інновації, зростання регіональних внутрішніх продуктів та валового внутрішнього продукту на душу населення і підвищення рівня життя населення.

За умови проведення зазначених інституційних змін можуть бути створенні сприятливі передумови для посилення впливу державної інноваційної політики на виявлення та використання конкурентних переваг інноваційного розвитку регіонів. До останнього часу інноваційна політика в Україні зводилась до державної фінансової підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності. Ринкові стимули посилення попиту суб'єктів господарювання на інновації фактично не були задіяні, також як і страхування підвищеного ризику науково-технічної діяльності та комерціалізації її результатів. Суто адміністративний підхід до підтримки інновацій в умовах відсутності ринкових стимулів виявився неефективним. Необхідно змінити пріоритети державної інноваційної політики. Індикаторами успіху державної інноваційної політики мають стати рівень конкурентоспроможності України та її регіонів, зростання регіональних внутрішніх продуктів і внутрішнього валового продукту України на душу населення, їх наукоємність за рахунок усіх джерел фінансування.

2. Інноваційний розвиток регіонів як основа підвищення конкурентоспроможності національної економіки

Конкурентоспроможність – це здатність країни створити внутрішні й зовнішні умови, які дають її бізнесу змогу виробляти товари й послуги, що витримують випробування міжнародних ринків, а її населенню – стабільно підвищувати доходи і якість життя. Тобто конкурентоспроможність країни – це її здатність забезпечити стале економічне зростання. Конкурентну перевагу країни на міжнародному ринку визначає "національний ромб". Він містить у собі чотири компоненти: факторні умови, умови попиту, родинні й підтримуючі галузі та стратегія, структура й конкуренція фірм. Дані фактори національної конкурентоспроможності являють собою комплексну систему, яка перебуває в постійному розвитку на всіх рівнях державного регулювання.

Міжнародну конкурентоспроможність країни зумовлює насамперед інноваційне регіональне середовище. Без активізації інноваційної діяльності неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності країни.

Вплив інноваційного розвитку регіонів на загальну конкурентоспроможність країни є темою розгляду багатьох міжнародних і регіональних організацій та інститутів. Безпосередньо актуальність регіонального аспекту міжнародної конкурентоспроможності підкреслювалась такими авторами, як В.Нежиборець, О.С.Москвин, Б.П.Макогон, А.Ф.Коновалов, Л.Антонюк та ін.

Розгляд конкурентоспроможності з позицій рейтингової оцінки дозволяє визначити чинники її підвищення. Рейтинг конкурентоспроможності країн відображає здатність національних систем управління створити сприятливі умови і конкурентноздатне середовище для об'єктів підприємницької діяльності. Прослідкувавши динаміку конкурентоспроможності України за даними рейтингової оцінки різних міжнародних організацій, можна зазначити, що становище погіршується, незважаючи на різні підходи та фактори, що враховувались.

Рейтинг конкурентоспроможності країни, що складається підрозділами Міжнародного інституту розвитку менеджменту (IMD, Швейцарія), вважається найбільш професійним та об'єктивним (табл.1). Укладаючи рейтинг, аналітики IMD використовують свою традиційну методику, згідно з якою економіку кожної країни оцінюють за чотирма головними показниками: інфраструктура, ефективність уряду, ефективність бізнесу та макроекономічні показники.

Так, за рейтингом IMD, Україна перемістилась з 54 місця у 2008 році на 56 місце у 2009, тоді як у 2007 році Україна посідала 46-те місце з показником індексу конкурентоспроможності 45,479 (Україна і Литва включені до рейтингу з 2007 року).

Крім названого рейтингу, також авторитетними вважаються дослідження, які проводяться у рамках Всесвітнього економічного форуму, результати якого оприлюднюються у спеціалізованому виданні – Світовий огляд конкурентоспроможності (GCR) (табл.2).

За даними Всесвітнього економічного форуму, Україну віднесено до першої групи країн – країн «початкової стадії розвитку», коли джерелами конкурентоспроможності виступають сировина або дешева некваліфікована робоча сила, так звана «факторна» конкуренція.

За складовими індексу зростання конкурентоспроможності GCI до першої групи відносять країни, які відповідають такому співвідношенню: коли питома вага підіндексу державної інституції складає 60%, 35% – підіндексу умов макроекономічного розвитку і 5% – підіндексу технології (інновації). До другої групи відносять країни, що мають таке співвідношення індексів GCI: 40, 50 та 10% відповідно. До третьої – за співвідношенням 20, 50, та 30% відповідно. Україна не досягла другої, більш високої групи країн, що перебувають на стадії ефективного розвитку, за якою йде третя – країни на стадії інноваційного розвитку. Але необхідно наголосити, що Україну, за даними Всесвітнього економічного форуму, відносять до категорії країн, в яких поступово збільшується частина підіндексу GCI, що відповідає наступній групі країн. Проте, щоб досягти позитивного результату та піднятись на більш високий рівень, країні потрібно зробити значні кроки.

У 2006 році Україна серед 131 країн посідала за рейтингом 69-те місце. У 2007 році вона знизилась на 73-те місце з показником 3,98. Найгірші оцінки Україна мала за державними і суспільними інститутами (104-те місце у 2006 році та 90-те у 2007 році), що свідчило про низьку якість організації влади і управління в Україні. За оцінками 2009 року, позиції України ще більш погіршились і, пропустивши десять країн перед собою, вона посіла 82 місце із показником індексу конкурентоспроможності 3,95. Як було зазначено в GCR, у зв'язку зі значним падінням попиту на експортну продукцію, девальвацією валюти та практичним занепадом фінансової системи Україна стикнеться зі складними проблемами у найближчій перспективі. Тому потрібно, щоб зусилля, які були вкладені в останні реформи, продовжувались у конкретному прагненні модернізації економіко-правової середи (120-те місце), посиленні фінансового ринку та наданню підтримки товарним ринкам (109-те місце).

Перелік конкурентних переваг економіки України, на жаль, дуже короткий. Деякі з них: якість залізничної інфраструктури, державний борг, якість початкової освіти, доступ до вищої освіти, якість математичної і природничо-наукової освіти, якість освітньої системи, практика наймання і звільнення, витрати на звільнення персоналу, відношення продуктивності праці до заробітної плати, участь жінок у трудовій діяльності, контроль за міжнародною дистрибуцією Водночас перелік недоліків економіки України включає більше 90-та позицій. Серед них – інфляція, торгові бар'єри, податковий тягар, обмеження на рух капіталу, ефективність антимонопольної політики, якість автомобільних доріг, якість авіаційної інфраструктури, професіоналізм керівників вищої ланки, «відплив мізків», темпи поширення туберкульозу і ВІЛ-інфекції, середня тривалість життя, та ін.

Як уже зазначалось, найнижчий результат – у категорії «якість інституцій». Проблемні для нашої країни аспекти – етична поведінка компаній, захист прав власності, у тому числі прав міноритарних власників, прозорість ухвалення урядових рішень, дієвість аудиторських і бухгалтерських стандартів, незалежність судової системи, ефективність використання державного бюджету, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків, тягар державного регулювання, ефективність корпоративного управління, фаворитизм в ухваленні державних рішень, організована злочинність.

Розвиненість інституцій є дуже важливим аспектом, без якого неможливе процвітання нації. Країни, де ці інституції укоренилися й ефективно працюють, мають високорозвинену економіку. А де не працюють або працюють зі збоями, економіка менш розвинена, добробут нижчий, можна навіть казати про певне культурне відставання. Заходи з покращення цих інституцій масштабні і досить тривалі. Вони вимагають глибинних перетворень на всіх рівнях управління з урахуванням розвитку світових інтеграційних процесів. В умовах глобалізації та посилення міжнародної конкуренції забезпечення конкурентоспроможності економіки країни, галузей та регіонів можливе лише на основі активізації інноваційної діяльності, що є одним із показників високої конкурентоспроможності країни.

Діяльність з використання науково-інноваційних розробок є на сьогодні каталізатором економічного розвитку господарства країни. Результатом впровадження інновацій є якісне зростання, підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможної продукції, оскільки саме останнє може забезпечити стабільні та високі темпи соціальноекономічного розвитку. Інтеграція економіки України до світогосподарського комплексу примушує вітчизняні підприємства стикатися із жорстокою конкуренцією з іноземними виробниками, що ставить більшість підприємств перед можливістю банкрутства через вищий рівень витрат виробництва, який має велику кількість складових. Подолання цього стану можливе тільки через докладання зусиль на державному, галузевому і регіональному рівнях для залучення інвестицій з метою зниження витрат, створення нових конкурентних переваг та підвищення конкурентоспроможні виробництва.

Використання новітніх продуктів і унікальних технологій має скласти основу конкурентної боротьби у глобальному економічному просторі. Таким чином, назріла нагальна необхідність формування національної, галузевих та регіональних інноваційних систем, які мають стати основою розвитку високотехнологічних виробництв. Підвищення ролі регіонів у соціально-економічному розвитку країни обумовлює посилення їх відповідальності за реалізацію наявного і перспективного потенціалу. Адже конкурентоспроможність країни складається з поєднання сильних та слабих економік її областей. Щоб зробити економіку України сильнішою, треба починати з посилення регіонів. Так на прикладі Херсонської області можемо розглянути її інноваційний розвиток, як перший етап формування постіндустріального інформаційного суспільства (табл. 3).

Протягом 2008р. інноваційною діяльністю в Херсонській області займалися 28 підприємств, або 12,7% загальної кількості промислових підприємств. Найбільше інноваційно-активних підприємств налічувалося у містах Херсон та Нова Каховка (42,9% та 17,9% відповідно). У 2008р. на технологічні інновації промисловими підприємствами області затрачено 79,4 млн. грн., що на 42,8% менше, ніж у 2007р.

Хоча питома вага підприємств, що займаються інноваціями, залишається невеликою, та з кожним роком збільшується кількість підприємств, що впроваджують нові технологічні процеси, у тому числі маловідходні та ресурсозберігаючі, які є дуже прогресивними технологіями та відіграють велику роль у сучасному світі. Проте треба зазначити, що в даному регіоні їм приділяється недостатньо уваги. Однак тенденція, що спостерігається, є позитивною. Наприклад, з 2007 року у Херсоні проходять семінари «Чисте виробництво», фінансовані норвежцями задля поліпшення екології як на промислових підприємствах міста, так й області.

Також хочеться зазначити, що, незважаючи на зниження загальної суми витрат на впровадження інновацій, у 2008 році порівняно з 2007 роком збільшився внесок держави у цей процес. З 2004 року з державного бюджету перестали виділяти кошти на фінансування технологічних інновацій, та у 2008 році було виділено 910,7 тис. грн. Це є важливим поштовхом для подальших інноваційних змін, і свідчить про розуміння державою перспектив впровадження інноваційних заходів. Важливим моментом, на який треба звернути увагу, є те, що великі міста України мають набагато більше можливостей для розвитку інноваційної діяльності – використання наукових та новітніх досягнень на підприємствах. Отже, потрібна певна реорганізація науки та її реформація, щоб зміцнити або посилити цей сектор, який повинен не тільки займатися дослідженнями, але й впровадженням у життя наукових досягнень у виробництві та економіці.

Активізацію інноваційної діяльності можуть забезпечити наукові кадри країни, тим більше, що останнім часом запроваджувалась низка державних заходів щодо заохочення молоді до науки та проводилась відповідна кадрова політика в наукових організаціях.

До сприятливих чинників, що дозволяють чекати поліпшення міжнародного трансферу технологій, відносяться:

– все ще досить високий рівень науково-технологічних розробок;

– науково-технічна база, що за багатьма характеристиками відповідає рівню розвинених країн світу (НАНУ, наукові і педагогічні учбові застави, наукові підрозділи і відомства підприємств і організацій);

– підвищення питомої ваги продукції, виробництво якої освоєне вперше;

– збільшення обсягу постачань нової продукції на експорт.

Світовий досвід свідчить, що первинним чинником активізації інноваційної діяльності є економічні фактори та наявність науковотехнічних розробок, які є конкурентоспроможними на світовому ринку.

Це забезпечується станом і рівнем наукової діяльності. В останні роки через кризу, українські вчені стали рідше від'їжджати на Захід. Якщо на початку 90-х країна щорічно недораховувалася 20-50 тисяч науковців, то в останні кілька років – 2-6 тисяч (усього з 1991 року кількість учених в Україні, за даними Держкомстату, скоротилася втроє – з 295 до 94 тис.). Навіть такі цифри не є позитивними, оскільки Україна входить до числа 50 країни-лідерів за рівнем НДІ та якості освіти.

Українська наука вкрай погано фінансується – на неї відводиться тільки 0,3% ВВП, а необхідно в п'ять разів більше. Ще 23 лютого 2006 року колегією міністерства освіти і науки України було прийняте рішення щодо підвищення ефективності вищої освіти – визначального чинника зростання соціально-економічного потенціалу держави та у лютому 2009 року законопроектом №3015 "Про внесення змін до закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" пропонувалось удосконалити систему фінансового забезпечення наукової, науково-технічної діяльності, зокрема, шляхом зміни загального об'єму бюджетного фінансування, порядку здійснення базового і програмно-цільового фінансування, співвідношення між ними.

За розрахунками ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України», прогнозується здійснення науково-технологічної політики держави, орієнтованої на динамічний розвиток.

Акцентуючи увагу на малому, можна розвивати конкурентоспроможність національної економіки, починаючи з використання конкурентних переваг (наприклад, освіта), що буде розробляти програми розвитку регіонів, і в подальшому це дозволить за рахунок синергічного ефекту підвищити конкурентоспроможність країни.

Дослідження проблеми підвищення конкурентоспроможності країни у регіональному розрізі вимагає подальшого розгляду з позицій аналізу структури внеску регіонів та їх збалансованості.

3. Інноваційний розвиток регіонів як головний чинник формування конкурентоспроможної національної економіки

Світова практика свідчить, що конкурентоспроможність економіки на основі інновацій формується лише на тих територіях, де сконцентрований відповідний інтелектуальний та професійний потенціал. На кінець 80-х років минулого століття практично 40% від загального обсягу винаходів СРСР належали українським вченим. За показником винаходів, що приходяться на душу населення, Україна практично не відставала від передових у цьому плані країн. Витрати на науку у 90-му році досягали більше 3 відсотків від ВВП України. Такі ж показники, не більші, мали у той час найрозвинутіші країни світу: Японія, США, Німеччина, Франція, Велика Британія. Україна входила в елітну групу країн з найвищим рівнем наукомісткості економіки.

Сьогодні Україні, щоб вернути собі позиції лідера і стати країною з конкурентоспроможною економікою, потрібно створювати інновації, формувати попит на вітчизняні розробки. Вирішення проблеми інноваційного розвитку економіки потребує системних заходів, гнучких механізмів та інструментів, посилення ринкової орієнтації всіх учасників інноваційного процесу.

Питання інноваційного розвитку регіонів країни активно досліджували і досліджують такі відомі науковці, як З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць, Я.А. Жаліло, Б.Є. Кваснюк, В.П. Семиноженко, Л.І. Федулова та багато інших. Проте, проблема інноваційного розвитку національної економіки та її регіонів є комплексною і у контексті досягнення глобальної конкурентоспроможності потребує пошуку стратегічно нових механізмів та інструментів.

Під інноваційним потенціалом, як правило, розуміють сукупність необхідних ресурсів для здійснення інноваційної діяльності, і, власне, спроможність до впровадження інновацій. Оцінка інноваційного потенціалу українського суспільства обов'язково включає дослідження стану винахідництва, раціоналізаторства та інформатизації в країні. За період дослідження 2000-2010 рр. кількість поданих заявок на винаходи збільшилась практично удвічі. Охоронних документів на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки) через Державний департамент інтелектуальної власності України отримано у 2,4 рази більше. Також збільшилось у 1,4 рази надходження патентів від патентних відомств іноземних держав.

У 2010 р. на нові технології було отримано 617 охоронних документів, у т.ч. 166 патентів на винахід, 407 – на корисну модель, 44 – на промисловий зразок; із загальної їх кількості 233 – мають патентну чистоту в інших країнах. 1590 підприємств використовували у виробництві передові виробничі технології, з них 24,3% – підприємства Харківської, 8,7% – Донецької, 6,8% Луганської, 6,2% – Закарпатської, 5,5% – Житомирської, по 5,3% Дніпропетровської та Одеської областей; а в розрізі видів економічної діяльності 66,0% – підприємства промисловості, 19,4% – організації, що займалися операціями з нерухомим майном, орендою, інжинірингом та наданням послуг підприємцям, 8,2% – підприємства транспорту і зв'язку, 4,0% – установи освіти.

У регіонах за винахідництвом та раціоналізаторством лідирують Харківська (у 2010 р. 1116 патентів), Донецька (613), Дніпропетровська (525), області (рис. 1). За кількістю виданих патентів на 1000 осіб населення Харківська область мала показник 0,41 одиниць. Достатньо високі показники мали такі області, як Вінницька - 0,23; Луганська – 0,21; Дніпропетровська - 0,16; Донецька, Одеська - 0,14; Запорізька, Тернопільська - 0,13; Донецька, Львівська, Полтавська, Тернопільська - 0,14, Чернівецька - 0,11. На останніх позиціях знаходяться Черкаська, Житомирська (0,02); АР Крим, Хмельницька (0,05) області. В цілому в Україні показник виданих патентів на 1000 осіб населення за роки дослідження 2000-2010 рр. зріс з 0,07 до 0,17 одиниць.

Рис. 1. Розподіл виданих патентів на винахідницьку діяльність на 1000 осіб населення за регіонами у 2000-2010 рр., одиниць

Проте, патентна активність національних заявників у поданні заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні в останні 3–4 роки приблизно у 2 рази нижча, ніж в Російській Федерації. Не відповідає потребам забезпечення оновлення технологічної бази держави та зростанню конкурентоспроможності вітчизняної економіки формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів склала всього близько 23 тис. шт., причому із загальної їх кількості національним заявникам належить не більше половини, або всього приблизно 210–220 патентів на 1 млн. населення.

Таким чином, відставання в теперішній час України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше. Значна частина потенційно значимих винаходів, отриманих українськими винахідниками, заявляються у зарубіжних країнах без визначення їх належності до України. Відбувся також розрив зв'язків циклу «наука - освіта - виробництво». Освіта, на яку держава витрачає близько 5,5% ВВП (це показник, характерний для розвинених країн), і яка є не лише зв'язуючою, але й конструктивною ланкою у даному ланцюгу, практично відсторонена від процесу формування інноваційної економіки. За винятком 10–12 університетів, які зберегли свої науково-дослідні традиції та відповідну наукову базу, у всіх вищих навчальних закладах здійснюється підготовка не науково-педагогічних кадрів, а суто викладачів. Однак, незважаючи на суттєвий занепад вузівської науки, у цій сфері залишився значний інноваційний потенціал. На заклади освіти припадає більше половини заявок на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, що надходять до Державного департаменту інтелектуальної власності. На думку Д. Табачника, саме університети є ближчими до найкращого світового досвіду. Сьогодні в них лише 35 – 40 відсотків це «чиста», фундаментальна наука. А понад 60 відсотків – прикладна. Тому потрібно гармонійно поєднувати спільні дослідження наукових установ, академій і університетських учених.

В Україні з року у рік зростають витрати на інформатизацію суспільства (рис. 2).

Рис. 2. Динаміка витрат на інформатизацію за регіонами (у розрахунку на одну особу), грн.

За період 2005-2010 рр. витрати на інформатизацію в Україні зросли у 2,1 рази. Особливо значне зростання відбулось у Чернігівській області – у 4,47 рази, а також у Миколаївській – у 3,5 рази, Дніпропетровській – у 3,2; Львівській – 2,9; Вінницькій – 2,4 рази. Єдиним регіоном, де відбулось скорочення витрат на інформатизацію (більше, ніж у два рази) у 2010 р., була Київська область.

Витрати на інформатизацію включають витрати на обчислювальну техніку, програмне забезпечення та оплату послуг сторонніх підприємств у сфері інформатизації. Левову частку (70-75%) усіх витратах становлять витрати на обчислювальну техніку і на програмне забезпечення. На думку експертів, розвивати український ринок інформаційних технологій можна саме шляхом розширення ринків програмного забезпечення. За рахунок значного кадрового потенціалу програмістів, що готується в Україні (щорічний випуск фахівців з інформаційних технологій вищими навчальними з закладами становить понад 8 тис. осіб), цей сегмент ринку є найбільш привабливий.

У Національній академії наук України в галузі досліджень і розробок (ДіР) у сфері інформаційних технологій в цілому працює близько 1500 науковців, серед яких близько 200 докторів і понад 500 кандидатів наук. Загальний штат установ Відділення інформатики НАН України складає 1299 наукових працівників, серед яких 145 докторів та 446 кандидатів наук. Розвиток IT-сфери безпосередньо в рамках НАН України організовує постійно діюча Координаційна рада НАН України з питань інформатизації.

Отже, можливості в Україні для інноваційного розвитку економіки є і вони повинні повноцінно використовуватись. Проте інноваційний розвиток регіонів гальмується недостатністю бюджетного фінансування інноваційних проектів, слабкістю інноваційної інфраструктури, втратою творчого потенціалу кадрів. Спрямування сьогодні інвестицій в освіту, науку і нові технології усіх без винятку регіонів стане запорукою стрімкого розвитку їх економіки і держави в цілому у найближчому майбутньому.

Використана література:

1. Ахромкін Е.М. Інноваційний розвиток регіонів як чинник конкурентоспроможності економіки України

2. Якимчук Т.В., Вольвач И.Ю. Багненко М.Ю. Інноваційний розвиток регіонів як основа підвищення конкурентоспроможності національної економіки

3. Лучик В.Є. Інноваційний розвиток регіонів як головний чинник формування конкурентоспроможної національної економіки





Реферат на тему: Інноваційний розвиток регіонів України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.