Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Інноваційна політика та інноваційний розвиток регіонів України (реферат)

Зміст

1. Модель інноваційної політики розвитку регіонів

2. Інституціональні фактори інноваційного розвитку регіонів

3. Інститути інноваційного розвитку регіонів

Використана література

1. Модель інноваційної політики розвитку регіонів

Незважаючи на велику кількість публікацій та низку послідовних заходів, вжитих державними структурами і спрямованих на підвищення ефективності інноваційної політики в Україні, вона наразі залишається недосконалою. Проблемними досі є питання, пов'язані з розробленням та реалізацією інноваційної політики розвитку регіонів. Надзвичайно важливо найближчим часом внести зміни в українське законодавство для розмежування повноважень органів виконавчої влади, які здійснюють управління інноваційними процесами. Потрібно організувати моніторинг діяльності всіх структур Держінвестицій для розроблення обґрунтованих рекомендацій щодо підвищення взаємоузгодженості їх функціонування.

Дослідження впливу впровадження інновацій і розвитку інноваційних процесів на формування постіндустріального суспільства в Україні та на розвиток окремих регіонів загалом здійснювалися у працях О.М. Алимова, О.І. Амоші, Є.І. Бойка, А.С. Гальчинського, В.М. Геєця, З.В. Герасимчук, В.Я. Заруби, С.В. Захаріна, М.А. Козоріз, В.П. Мікловди, А.І. Сухорукова, Л.І. Федулової, В.С. Яцкова, та ін.

Проблемам фінансування наукових розробок присвячено роботи В. Анішкіна, Т. Боголюба, П. Бубенко, В. Горбуліна, В. Грушко, В. Гусєва, А. Джахангирова, А. Кандиби, П. Рибалкіна, с. Шолудченко та ін. Але дослідники не брали до уваги, що сутність інноваційної політики розвитку регіону має дуальний характер: з одного боку, виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, повинна здійснюватись практична діяльність держави в регіонах, що базується на інноваційних елементах управління та сприяння формуванню інноваційного клімату територій, з іншого, така політика повинна забезпечувати розвиток регіонів за допомогою поширення інновацій та ефективного використання інноваційного потенціалу регіону.

Оптимальне поєднання цих двох складників забезпечуватиме дієвість інноваційної політики, яка створюється з метою забезпечення збалансованого динамічного розвитку регіону за допомогою інноваційних елементів у механізмі реалізації цієї політики для формування інноваційного клімату та шляхом запровадження інновацій у всі сфери господарювання, виходячи із можливостей інноваційного потенціалу. Вважаємо за потрібне дослідження здійснювати у цих двох напрямках для визначення завдань і функцій інноваційної політики розвитку регіону. Модель інноваційної політики розвитку регіону наведено на рис. 1.

Формування політики інноваційного розвитку регіону повинно здійснюватись з дотриманням певних принципів, під якими розуміють основні положення, правила дій, вироблених теорією і практикою внаслідок пізнання законів і закономірностей економічного розвитку. До того ж, правила, покладені в її основу, повинні відображати як тактичні, так і стратегічні орієнтири, які можуть бути стабільними протягом тривалого проміжку часу або коригуватись, змінюватись відповідно до ситуації в державі.

Враховуючи складну соціально-економічну ситуацію в Україні, характер політики інноваційного розвитку регіону, що покликана вирішити складні соціально-економічні питання, має бути цілком новим і керуватися низкою принципів.

Доречним у цьому контексті є висловлювання С. Дацюка про те, що принципи політики мають бути у вигляді не компромісу, а консенсусу. Компроміс – це рівновага інтересів опонуючих сторін за рахунок їхніх симетричних поступок, а консенсус – знаходження принципу, коли ніхто не поступається, але змінює бачення і спосіб реалізації інтересів. Тобто принцип дає змогу знайти нове вираження інтересів чи поєднати раніше непоєднувані інтереси.

Політика інноваційного розвитку регіону, як і будь-яка регіональна політика, повинна поєднувати інтереси як держави щодо регіонів, так і внутрішньорегіональні інтереси. Адже державна регіональна політика і політика органів місцевого самоврядування та виконавчих органів відповідних регіональних утворень не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони мають становити цілісність, доповнюючи та збагачуючи одна одну.

Очевидно, що повного консенсусу між інтересами суб'єктів цієї політики домогтися не можливо, проте вона повинна бути сформована за такими принципами, щоб бути близькою до нього.

Постає потреба у визначенні об'єкта та суб'єктів політики інноваційного розвитку регіону, система зв'язків між якими відображає сутність цієї політики. Так, суб'єкти безпосередньо виконують функції щодо забезпечення інноваційного розвитку регіонів. Залежно від сфери діяльності їх можна поділити на групи:

1. Суб'єкти державної регіональної політики, оскільки політика інноваційного розвитку є її частиною:

● центральні органи державної влади (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Міністерства і відомства);

● центральні та місцеві органи виконавчої влади (Обласні державні адміністрації, Районні державні адміністрації, Державні адміністрації міст Київ і Севастополь, Регіональні органи міністерств і відомств);

● органи місцевого самоврядування (обласні ради, районні ради та їхні виконавчі комітети, сільські, селищні та міські ради та їхні виконавчі комітети);

2. Суб'єкти політики інноваційного розвитку регіону, що її реалізовують, виконуючи свою функціональну діяльність: регіональна рада з питань науки та технологій, регіональний центр інноваційного розвитку, регіональне відділення Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (Державної інноваційної компанії), науковий центр НАНУ, інноваційний центр тощо;

3. Підприємства, установи, організації, громадські об'єднання, деякі громадяни, які загалом не є суб'єктами політики інноваційного розвитку регіону, а, як правило, виступають учасниками інноваційних відносин.

Об'єктом політики інноваційного розвитку регіону є вся системи інноваційних відносин, між різними суб'єктами цієї політики з приводу створення, підтримки і впровадження інновацій, інноваційного обміну в межах регіону, а також відносини, що складаються в процесі організації та управління регіональним розвитком. Тобто відносини, пов'язані з інноваційною діяльністю та інноваційним управлінням розвитком регіону.

Визначення об'єкта та суб'єктів політики інноваційного розвитку робить її більш зрозумілою, оскільки відомо, хто її здійснює і на що вона спрямована. Однак ефективність цієї політики залежить від системи принципів, якими визначено найважливіші та найістотніші моменти її здійснення. Вони чинять значний вплив на весь процес інноваційних відносин у регіоні, розроблення та реалізацію в її межах певних заходів, на їх основі будується подальше регулювання цієї політики.

Можна виділити три рівні принципів політики інноваційного розвитку регіону (рис. 2), так званих вимог до неї, дотримання яких забезпечуватиме її ефективність для досягнення збалансованого динамічного розвитку регіону: загальні принципи регіональної політики; принципи регіонального розвитку; принципи інноваційної діяльності.

Окреслено концепцію побудови політики інноваційного розвитку регіону виходячи із трьохрівневої взаємодії побудови принципів політики його інноваційного розвитку.

Перший рівень – загальні принципи регіональної політики, до яких віднесено принципи легітимності, об'єктивості, цілеспрямованості, відповідальності, партнерства, поєднання інтересів, наукової обґрунтованості, синхронізації дій, прозорості й публічності, ефективності.

До другого рівня віднесено ті правила політики інноваційного розвитку регіону, що сприяють забезпеченню його високого рівня. Це принципи спільного бачення, системності, альтернативності, спадкоємності, гнучкості, провідної ролі інноваційної діяльності та відповідності.

Третій рівень принципів охоплює ті особливості політики розвитку регіону, що відображають основні риси здійснення інноваційної діяльності на регіональному рівні (безперервності, зворотного зв'язку, врахування особливостей регіонів, співробітництва, інтегрованості, довготерміновості, концентрації). Дотримання цих принципів на досягнення основної її мети – збалансованого динамічного соціально-економічного розвитку регіонів.

Реалізація окреслених вище цілей інноваційної політики розвитку регіону дасть змогу досягнути останньої чи не найважливішої мети – забезпечення високої конкурентоспроможності регіону. Адже, конкурентоспроможність регіону залежить від його можливостей використання інновацій у будь-яких їх проявах, а також і від створення інновацій у межах регіону. Тому потрібно скоординувати діяльність органів регіональної влади щодо впровадження комплексу заходів для опанування світового досвіду з підтримки та стимулювання розвитку інноваційних процесів у регіоні, пошуку оптимальної інноваційної моделі розвитку регіону. Водночас потрібно розпочати розроблення основних засад регіонального інноваційного менеджменту як інструменту управління та координації інноваційних процесів у регіоні, що охоплюватиме організацію, прогнозування, планування та контроль за інноваціями.

2. Інституціональні фактори інноваційного розвитку регіонів

В умовах всесвітньої інтеграції та глобалізації кожна країна намагається отримати суттєві переваги в конкурентній боротьбі. Збільшення обсягу знань та інформації сприяє підвищенню ролі кластерів за рахунок яких економіка будь якої країни має можливість витримати можливі загрози. Так метою державної інноваційної політики України є створення соціально-економічних, правових та організаційних умов для ефективного відтворення, використання та розвитку науково-технічного, економічного та ресурсного потенціалу країни. Досягнення цієї мети неможливо без формування та функціонування в межах країни та регіону відповідного механізму, за допомогою якого проводиться робота з управління інноваційними процесами.

Концепція кластеру як інституту постіндустріальної інформаційної економіки має стати інструментом управління інноваційною економікою на основі локалізації та інтеграції, необхідної для ефективного використання переваг глобалізації та інформатизації. Особливе значення для концепції кластеру має інституційне розуміння інтеграції. Міжгалузева та міжрегіональна інтеграції, а не виключно галузевий, технологічний та коопераційний поділ праці визначають у сучасних умовах конкурентоспроможність економічної системи.

Концепція кластеру як соціально-економічного інституту має базуватися на узгодженні інтересів й співробітництві різних агентів, а не тільки на їх конкуренції. Кластер як соціальноекономічний інститут компенсує зростаючий в умовах глобалізації рівень невизначеності соціальних процесів, створює специфічне інформаційний простір, який формує економічних суб'єктів з новими мотиваціями, розвиває багатовимірність економічного простору. Мета його створення має полягати не в максимізації прибутку його учасників, а в створенні умов та передумов, організаційних і соціальних можливостей для сталого розвитку регіону, узгодження інтересів учасників кластеру.

Починаючи з 80-90х років ХХ століття кластери привернули до себе підвищену увагу як вчених, так і керівників державного й регіонального рівнів управління. Головними джерелами інформації про сутність і можливості використання ринкових інструментів у процесі формування кластерів послужили роботи таких зарубіжних вчених, як М.Портера, Г. Дж. Болта, І. Толенадо, П. Дойла, Ф. Котлера, Г. Лайса, Ж.-Ж. Ламбена, Е. Тоффлера, Дж. Еванса та інших дослідників. Так кластером, згідно з М. Портером, є сконцентровані за географічною ознакою групи компаній та пов'язані з ними організації (фінансові, торгові, дослідні і т.п.), що взаємодоповнюють один одного й характеризуються спільністю економічних інтересів.

Перед Україною стоять більш складні і багатопланові завдання, тому необхідне комплексне застосування кластерного підходу, не обмеженого рамками інтересів регіонального розвитку. Кластерна структуризація регіональної економіки має суттєвий вплив на загальну економічну політику держави. Перш за все це пов'язано з підтримкою державою сфери науки, ризикованих інновацій, нанотехнологій, експорту, створенням необхідної інфраструктури та рівня освіти.

Вітчизняними економістами зроблені лише окремі спроби застосувати теорію кластерів в українській економіці. До цих пір актуальними остаються проблеми виявлення і формування конкурентоспроможних кластерів в українській економіці. Ще одним невирішеним питанням залишається використання кластерного підходу в ході формування і регулювання інноваційної системи України.

Сучасний етап розвитку управління національною економікою характеризується інтенсифікацією процесу переходу до соціальноринкового типу регіональної політики, орієнтованому на пріоритетне прискорення темпів і підвищення якості економічного зростання.

Одним із шляхів вирішення даної задачі є формування спеціалізованих регіональних систем розширеного відтворення в контексті концепції сталого розвитку, бо саме сталість виробництва є одним з найважливіших умов ефективного розвитку будь-якої галузі економіки. Можна уявити спрощену модель інноваційного розвитку національної економіки, і поступово розширюючи і розкриваючи її, сформувати оптимальні рівні управління інноваційним розвитком. Науково-технічний прогрес, будучи основою інноваційного розвитку, реалізується як розробка та впровадження окремих технологій в окремих фірмах.

Розширення застосування інноваційних технологій призводить до змін в ефективності виробництва галузі, виникнення ефектів таких як науково-технічні, соціальні, екологічні і економічні. У територіальному аспекті процеси дифузії інновацій за галузями призводять до зміни організаційно-технічного та соціальноекономічного рівнів розвитку територій, на яких діють підприємства галузей, які впроваджують інновації. І нарешті, ефект від впровадження інновацій проявляється на рівні національної економіки, що можна спостерігати шляхом порівняння макроекономічних показників.

У період свого становлення, 80-ті роки XX-го століття, інноваційні системи не виходили за національні межи. Цей період був охарактеризований як «технонаціоналізм». Підхід національної інноваційної системи стверджує, що в кожній країні існують специфічні організації та інститути, які забезпечують безпеку виробництва і інноваційної діяльності фірм. Тим не менше, все більша кількість вчених стверджує, що завдяки зростаючої глобалізації технологічних та інших промислових й економічних процесів, важливість національних специфічних факторів у процесі технологічного розвитку знижується та в інтегрованій економіці національні кордони зникають. Держава втрачає свою силу і вплив на транснаціональні інститути та організації, з одного боку, і на регіональних учасників, з іншого боку. Щодо географічного аспекту, можна ідентифікувати дві нові тенденції: інноваційні процеси, які все більше стають транснаціональними - з одного боку, і появою регіональних або місцевих інноваційних мереж - з іншого боку.

Але й існує й протилежна думка, так наприклад М. Портер, виступає проти важливої ролі транснаціональних інститутів. Згідно з його думкою, різниця в національних економічних структурах, цінностях, культурних традиціях, установах і історії суттєво сприяє конкурентному успіху. Та глобалізація конкуренції робить націю ще більш, а не менш важливою. Тобто твердження, що національна держава втрачає свою потужність і вплив на транснаціональні інноваційні інститути є дуже суперечливим.

При цьому практично всі дослідники погоджуються з тим, що регіональний аспект стає більш важливим в інноваційних процесах. Разом з перетворенням економіки, заснованої на споживанні ресурсів, до економіки, заснованої на споживанні знань, де природні ресурси дещо втрачають свою значимість як конкурентна перевага, навпаки, розвинена інфраструктура, висококваліфікована робоча сила і спеціалізовані ефективні інститути стають більш важливими.

Це говорить про те, що конкурентні переваги можуть створюватися свідомо. Регіональній владі, у свою чергу, відводиться роль для створення підтримуючого середовища, як то розвиток неторговельних взаємозалежностей і капіталу зв'язків як прийнятних конкурентних переваг. Це можна пояснити фактом, що регіони представляють справжні спільності економічного інтересу і можуть скористатися перевагою ефективних виробничих зв'язків і спільною діяльностю (синергетика).

Так в сучасній економіці основними учасниками конкурентної боротьби поступово стають не окремі підприємства, а кластери з участю малих, середніх і великих підприємств. В теперішній час популярність кластерного підходу така, що великі транснаціональні компанії при розміщенні виробництв вибирають, за інших рівних умов, ті регіони, в яких сформовані кластери постачальників.

Перевагою для регіональної влади при реалізації кластерного підходу, є те, що кластер дозволяє фокусувати увагу на проблемах та перевагах регіону. Органи управління кластерами, до яких також можуть входити і представники владних структур, отримують доступ до різноманітної і концентрованої інформації про діяльність підприємств, стан даного сектора економіки, ринку трудових ресурсів, що суттєво зменшує обсяг аналітичної роботи, який виконується органами влади та збільшуює рівень її достовірності.

Переваги бізнес-структур, пов'язані з істотним зниженням бар'єрів виходу на ринки збуту продукції і поставок сировини і матеріалів, робочої сили, зниженням витрат за рахунок ефекту масштабу, який проявляється при кооперації виробників і споживачів. Кластер надає підприємцям нові можливості для систематизації виникаючих проблем, вибору шляхів їх подолання. Взаємодія з регіональною та муніципальною владою дозволяє знайти методи та засоби вирішення тієї частини проблем, які лежать у сфері компетенції регіону. Використовуючи вплив і авторитет кластеру, бізнес і регіональна влада спільно можуть шукати шляхи найбільш ефективного просування своїх ініціатив через регіональні структури, включаючи підготовку законопроектів та лобіювання на державному рівні проходження регіональних і галузевих ініціатив.

Використання кластерних технологій в сучасній соціально-орієнтованій економіці може дати:

- виникнення ефективних механізмів взаємодії держави та бізнесу;

- посилення дії мультиплікативного ефекту в регіоні, яка полягає в позитивному впливі кластеру на конкурентне середовище регіону;

- появою реальної можливості переходу науки та освіти з дотаційної соціальної сфери на високоприбуткову економічну галузь;

- поступову інтеграцію регіонів у глобальну господарську систему;

- посиленням незалежності регіону від економічної ситуації за його межами;

- стимулюванням розвитку малого та середнього підприємництва в регіоні;

- зростанням числа фірм навколо кластеру, як наслідок - збільшення зайнятості, рівня заробітної плати, відрахувань до бюджетів різних рівнів;

- появою економічних передумов для переходу від політики вирівнювання соціально-економічного розвитку територій до політики підтримки регіонів.

Кластери можуть носити різну спрямованість - відомі інноваційні, промислові, рекреаційні, фінансові, сільськогосподарські, телекомунікаційні, будівельні та інші кластери.

Основою для формування кластерів є підприємницька ініціатива, а також можливість або необхідність спільного використання багатьма господарюючими суб'єктами одного або декількох з'єднуючих чинників, таких як: базова технологія, канали маркетингового просування продукції, система підготовки кадрів, система генерації ноу-хау, що відносяться до єдиного продуктового напрямку.

У сформованих умовах необхідним стає оновлення форм і методів управління регіональними соціально-економічними системами, одним з найважливіших напрямів діяльності яких може стати формування кластерів у регіоні, тобто концентрація за географічною ознакою груп взаємозалежних підприємств, спеціалізованих постачальників послуг, а також пов'язаних з їх діяльністю некомерційних організацій та установ у певних областях, які конкурують, але разом з тим і взаємодоповнюють один одного.

При цьому слід враховувати пріоритетний напрям розвитку окремих видів економічної діяльності на території, що, при формуванні регіональних кластерів, має бути одним з визначальних чинників для досягнення конкурентної стійкості регіону. Тому одне із завдань у системі підвищення конкурентоспроможності регіону - виявити потенціал кластеризації регіону.

В якості критеріїв оцінки стратегічного потенціалу кластерів можуть використовуватися такі:

- темп зростання виробництв, в яких зайняті центральні підприємства кластера в порівнянні з темпом зростання економіки в цілому (галузеве зростання);

- частка продукції галузевого кластеру у валовому регіональному продукті.

Проектування структури кластеру не може базуватися тільки на традиційних показниках рентабельності та фінансової ефективності. Необхідно розраховувати соціальний та екологічний ефект - збільшення частки робочих місць кваліфікованої праці, зростання освітнього і культурного рівня населення, якості життя, демографічну стабілізацію, зниження захворюваності і зростання тривалості працездатної життя, сальдо міграції, зниження безробіття та злочинності, збереження природних ресурсів, які піддаються хижацькій експлуатації. Економічний результат збільшення цього ефекту є, але не відбивається на поточній рентабельності. Особливого значення набуває облік загальної доданої вартості та бюджетної ефективності (збільшення доходів від податків і використання державного майна, скорочення витрат, пов'язаних з безробіттям, злочинністю, захворюванням).

Перехід від одного типу господарських систем до іншого є ні що інше, як бінарний перехід від однієї інституційного середовища і однієї інфраструктури, що забезпечує інноваційний процес, до іншої. При цьому виникає необхідність удосконалення і розвитку інституціональної інфраструктури в системах, де спостерігається тенденція зближення наукового і виробничого секторів, і в системах, де посилюється їх відокремлення і переважною є логіка їх поступової «розбіжності».

Неоінституціональний підхід до дослідження інноваційного розвитку за допомогою інфраструктурного забезпечення вимагає уточнення ряду категорій, зокрема, таких як «інституціональна інфраструктура», «трансакційні інфраструктурні витрати», «забезпечувальна інфраструктурна послуга», «тип інституціональної інфраструктури».

Агрегуючи поняття «інфраструктура», можна визначити інфраструктуру як комплекс виробничих і невиробничих галузей і сфер діяльності, які забезпечують процес і умови відтворення. На наш погляд, інституціональна інфраструктура інноваційного розвитку - це сукупність установ та інститутів, що забезпечують технологічний трансферт. Крім того, інфраструктура являє собою комплекс ринкових та інноваційних інститутів і елементів. Особливість інституціональної інфраструктури полягає в тому, що не можна оцінити її і визначити її економічний ефект на основі витратного підходу.

У свою чергу, можна виділити витрати на здійснення інфраструктурного забезпечення інноваційного розвитку підприємств та комплексів. Представники теорії інституціоналізму виходили з того, що суб'єкти ринку неминуче діють в умовах неповноти інформації, що викликає неминучість особливої категорії «трансакційних витрат». Для «підприємства-інноватора» - це витрати часу і грошей, без яких він не зміг би реалізувати свій інноваційний продукт, технологію, послугу.

Згідно неоінстітуціоналістскім поглядам, будь-який інститут викликається до життя наявністю певних трансакційних витрат, які можуть зменшитися завдяки його появі. Таким чином, під трансакційними витратами інфраструктури ми пропонуємо розуміти витрати на забезпечення трансферту технологій та дифузію інноваційних рішень через інфраструктурні елементи.

Дослідження показує, що інфраструктурні витрати здійснюються до укладення контракту, а їх оцінка визначається в тимчасовому інтервалі (ефективність визначається мінімізацією тимчасових витрат на основі якісних змінних). У свою чергу, якісні змінні залежать від так званої «невіддільної інфраструктурної послуги». Ми пропонуємо розглядати її як комплексне забезпечення просування (дифузії) інноваційного продукту, технології або послуги до галузевого комплексу. Відзначимо, що особливістю невіддільності інфраструктурної послуги є безперервність інфраструктурного забезпечення на всіх стадіях інноваційного процесу (від фундаментальних досліджень до стадії впровадження).

Механізм невіддільності полягає у взаємодії інноваційних та ринкових структур з урахуванням формальних і неформальних інституціональних складових.

У залежності від якісного та кількісного складу інфраструктурної послуги можна виділити «формування інфраструктури» і «забезпечення інфраструктури» інноваційного типу розвитку.

Слід зазначити, що процес кластеризації є спочатку скоріш стихійним процесом, ніж запланованим, тому представляється можливим розглядати в рамках промислового комплексу не тільки індустріальні, інноваційні кластери, а й потенційні та латентні. Саме потенційні кластери необхідно виявляти з метою інноваційного розвитку, а латентні кластери формують умови, на базі яких існують індустріальні кластери.

Таким чином, можна розглядати латентні кластери як сукупність структурних та інфраструктурних елементів, які забезпечують інноваційний розвиток економіки в цілому і кластерів, зокрема. Це, у свою чергу, дозволяє розглядати інфраструктурне забезпечення в трьох площинах - на рівні підприємства, в процесі кластеризації та інноваційного типу розвитку регіону. При цьому інфраструктурне забезпечення розглядається як процес взаємодії ринкового, інноваційного та інституціонального факторів.

На основі теорія кластерів автором узагальнена інтерпретація кластерів не тільки як механізму переходу до нового технопромислового і соціокультурного укладу, а й як способу формування ресурсів для інноваційного розвитку економічних систем. Разом з тим кластеризація стикається з серйозними проблемами і ризиками, які необхідно враховувати при виробленні соціально-економічної політики.

Так включення національних підприємств кластера до глобальних мереж, що розвиваються та керуються міжнародними корпораціями, тягне заміщення локальних систем глобальними. Має місце перехід від виробничих систем до дослідницьких систем, тобто втрата навичок генерації знань і заміна їх залежністю від зовнішнього постачання.

Сталий розвиток економіки в сучасних умовах потребує використання стратегічних факторів зростання конкурентоспроможності, що базуються на соціальній орієнтації економічного зростання, розвитку освіти, охорони здоров'я, науки й культури, людського капіталу як головного багатства. Без цього неможлива інформатизація економіки та освоєння нового технологічного укладу.

3. Інститути інноваційного розвитку регіонів

Розробка й реалізація соціальноекономічної політики регіонів України стримується низкою системних та інституціональних обмежень: слабкою розвиненістю механізмів координації дій регіону й бізнесу в питаннях реалізації економічної та промислової політики; відсутністю можливості для розробки й реалізації заходів політики по пріоритетних напрямках міжрегіональної взаємодії; обмеженим застосуванням сучасних методів територіального планування; складностями проведення на рівні регіону скоординованої політики в сфері підготовки кадрів, розвитку ринку праці й міграції; низькою ефективністю використання коштів регіонального бюджету. На практиці відсутні адміністративні механізми реалізації соціально-економічної політики.

В цих умовах завдання інноваційного розвитку економіки, створення розвинутої виробничої й соціальної інфраструктури, як основи для економічного зростання й підвищення якості життя населення, залишаються невідкладеними. З цих позицій виникає необхідність створення системи інститутів розвитку регіонів, спрямованої на активізацію механізмів розробки та реалізації економічної політики при виявленні організаційних, функціональних та структурних проблем соціально-економічного розвитку.

Дослідженню причин виникнення нерівномірного просторового розвиток країн та розвитку регіональних соціально-економічних систем присвятили праці такі вітчизняні науковці як М.Долішній, Б.Данилишин, С.Дорогунцов, І.Лукінов, З.Герасимчук, Д.Стеченко, М.Паламарчук, В.Поповкін, С.Писаренко, М.Чумаченко, О.Шаблій та ін. Проте сьогодні з'являються нові інструменти і механізми посилення інноваційності соціально-економічного розвитку регіонів, які потребують детального вивчення для визначення можливостей адаптації в українських умовах.

Дослідження показують, що обмеженнями для інноваційного розвитку регіонів є: не розвинений попит на інноваційну продукцію; невідповідність інфраструктури потребам здійснення інноваційних процесів; слабкі стимули до інвестиційної діяльності; відсутність стратегій інноваційного розвитку територій, ігнорування інтелектуального ресурсу. На противагу існуючим світовим тенденціям, в регіонах України не спостерігається велика конкурентна боротьба територій у розвитку інновацій: за інвестиції; за підтримку центра; за інтелектуальний і людський капітал. Однією із основних проблем, пов'язаних з переходом економіки України на інноваційний шлях, є брак фінансування на всіх стадіях реалізації високотехнологічних проектів (проте й самих високотехнологічних проектів в країні, як показує практика, обмаль).

Отже, для реалізації стратегій розвитку регіонів на інноваційній основі регіональній владі потрібні: по-перше, підтримка попиту на інноваційні продукти; по-друге, інвестиційні стимули (податкові пільги на майно, землю й ін.); по-третє, прямі інвестиції (технопарки, бізнесінфраструктура й ін.); по-четверте, виділення грантів та ін. Однак вирішення зазначених вище завдань із використанням тільки бюджетного фінансування неможливо, у тому числі в силу обмеженості державних ресурсів. Разом з тим залучення приватних інвестицій ускладнюється високими ризиками й довготривалістю відповідних проектів.

Механізмом, що сприяє рішенню завдань щодо розвитку й диверсифікованості економіки й дозволяє підвищити ефективність використання державних ресурсів, є спеціалізовані організації з державною участю. Саме інститути розвитку можуть стати каталізаторами приватних інвестицій у пріоритетні сектори й галузі економіки, будуть сприяти впровадженню інновацій, поліпшуватимуть інституціональне середовище. Зазначимо, що більшість країн рано або пізно зіштовхуються із проблемою недостачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку національної інноваційної системи, спостерігається структурний дисбаланс між попитом та пропозицією в галузі фінансування інвестиційних проектів. Тому держава для реалізації своїх пріоритетів на державному, регіональному або місцевому рівні змушена втручатися в процеси, що відбуваються на фінансовому ринку, у тому числі шляхом створення спеціалізованих інститутів розвитку.

Слід констатувати, що сьогодні існують такі інструменти активізації соціально-економічного розвитку: 1) реалізація проектів державно-приватного партнерства (ДПП), спрямованих на зниження підприємницьких та інвестиційних ризиків, насамперед, у сфері розвитку суспільної інфраструктури, заснованих на позабюджетному, «позабалансовому» фінансуванні проектів, необхідних для реалізації владних повноважень, із залученням приватного бізнесу на умовах розподілу ризиків; 2) реалізація системи стратегічного управління, спрямованої на узгодження бюджетної, грошової, структурної, регіональної й соціальної політики при рішенні системних внутрішніх проблем розвитку й відповіді на зовнішні виклики. Вона містить у собі взаємопов'язані програми інституціональних перетворень, довгострокові й середньострокові прогнози розвитку економіки, науки й технологій, стратегії (енергетична, транспортна стратегія й т.і.) і програми розвитку ключових секторів економіки та регіонів, довгостроковий фінансовий план і систему бюджетування за результатами. Стратегії розвитку окремих територій обов'язково повинні включати відповідний пакет інвестиційних проектів, фінансованих з використанням ДПП; 3) використання й створення інститутів розвитку, як державного, так і регіонального рівня, спрямованих на рішення конкретних системних проблем економічного зростання.

В найбільш широкому визначенні – інститут розвитку – це організаційно-економічна структура, що сприяє розподілу ресурсів на користь проектів по реалізації потенціалу економічного зростання. Відмітними ознаками зазначених інститутів від інших форм державної підтримки є: 1) перерозподіл ресурсів на користь проектів розвитку, спрямованих на створення потенціалу економічного зростання в сфері інфраструктури, людського потенціалу, нових технологій і підтримку нових, поки ще не домінуючих секторів економіки, що відчувають необхідність у початковій підтримці для свого розвитку; 2) наявність постійної організаційної структури й певних правил, дозволяє здійснювати інститутам розвитку систематичну діяльність, у них існує чітка система відповідальності й контролю; 3) інститути розвитку є некомерційними організаціями, а не способом збільшення частки держави в економіці, 4) їхня діяльність спрямована на розвиток приватного бізнесу в нових секторах економіки.

Основна мета інститутів розвитку – перерозподіл інвестиційних ресурсів у сектори, куди ускладнений приплив приватного капіталу. Світовий досвід показує, що багато країн – Німеччина, Японія, Китай, Південна Корея – створювали інститути розвитку у формі банків, агентств, корпорацій і фондів розвитку. Ключовим завданням інститутів розвитку в зазначених країнах є: довгострокове фінансування суспільно значимих проектів, що сприяють економічному зростанню, розвитку нових галузей і вирішенню соціально-економічних завдань Загалом, у більшості країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються, існують та функціонують (з більшим або меншим ступенем успішності) які-небудь інститути розвитку. Найбільш масштабною є діяльність універсальних банків розвитку, які можуть реалізовувати практично весь спектр завдань.

У деяких країнах такі банки також координують діяльність інших національних фінансових і нефінансових інститутів розвитку. В якості прикладу слід навести нашого сусіда – Російську Федерацію, де на сьогоднішній день ініціатива формування в суб'єктах РФ регіональних інститутів розвитку виходить від федеральних структур (Особливі економічні зони, Інвестиційний фонд Росії, Державна корпорація "Банк розвитку й зовнішньоекономічної діяльності (Внешэкономбанк)". Зокрема, Державна корпорація "Банк розвитку й зовнішньоекономічної діяльності (Внешэкономбанк)" створена на базі майна Банку зовнішньоекономічної діяльності СРСР, переданого в статутний капітал Внешэкономбанка (250 млрд. рос. руб. (Згідно розпорядження Уряду РФ від 27.07.2007 N 1007-р "Про затвердження Меморандуму про фінансову політику Державної корпорації "Банк розвитку й зовнішньоекономічної діяльності (Внешэкономбанк)"), акцій ВАТ "Російський банк розвитку" та Державного спеціалізованого ЗАТ "Російський експортно-імпортний банк" (згідно Федерального закону від 17.05.2007 N 82-ФЗ "Про банк розвитку").Величина статутного капіталу дозволить Внешэкономбанку фінансувати великі проекти на загальну суму не менше 700 млрд руб.

Ідея особливих економічних зон (ОЕЗ) – формування крапок росту на спеціально виділених територіях за рахунок залучення інвестицій на пільгових умовах. В Росії можуть створюватися особливі економічні зони чотирьох типів: промислово-виробничі (ПВЗ), техніко-впроваджувальні (ТВЗ), туристично-рекреаційні (ТРЗ) і портові (ПЗ). Механізм ОЕЗ передбачає преференції по трьох напрямах: 1) податкові й митні пільги; 2) державне фінансування інфраструктури; 3) зниження адміністративних бар'єрів. Статус ОЕЗ надається за результатами федерального конкурсу, на якому розглядаються заявки регіонів (Згідно Федерального закону від 22.07.2005 N 116-ФЗ "Про особливі економічні зони в Російській Федерації".). Загалом, на сьогодні сукупний капітал російських інститутів розвитку (ІР) близько 1,2 трлн руб., або приблизно 3% ВВП. Експерти впевнені, що капіталізацію потрібно збільшити вдвічі. Але кошти необхідно спрямовувати в дійсно ефективні інститути, посиливши прозорість і оперативність їхньої роботи.

Завдання щодо розвитку інноваційного сектора економіки РФ вирішуються за допомогою таких інститутів розвитку, як ВАТ "Російська венчурна компанія", ВАТ "Російський інвестиційний фонд інформаційнокомунікаційних технологій", ДК "Російська корпорація нанотехнологій".

В умовах постійного перевищення ставки рефінансування над рівнем рентабельності обробної промисловості для того, щоб реалізувати наявний науково-технічний і виробничий потенціали, на думку відомого російського вченого С. Глазьєва повинні запрацювати спеціалізовані кредитні інститути, що забезпечують цільове фінансування перспективних і соціально значимих сфер економіки під прийнятні для них процентні ставки: банки розвитку, інвестиційні, інноваційні, венчурні й науково-технічні фонди. "Однак їхня нечисленність і малопотужність на даний час, до того ж за стандартами передових країн нижча на порядок, підсилюється низькою якістю менеджменту, про що свідчать як нездатність освоїти виділювані державою гроші, так і результати перевірок контрольних органів відносно їх використання на нецільові потреби».

У Казахстані інститути розвитку були сформовані у відповідності зі Стратегією індустріально-інноваційного розвитку на 2003-2015 рр. Зокрема, в 2006 році було ухвалено рішення про об'єднання інститутів у холдинг – АТ «Фонд стійкого розвитку «Казина» (в 2008 році об'єднаний з холдингом «Самрук» до Фонду національного добробуту «СамрукКазина»). На момент створення фонду «Самрук-Казина» у його складі було вісім інститутів розвитку. На сьогоднішній день – їх п'ять: це Фонд розвитку підприємництва «Даму», що створений в 1997 році, Банк розвитку Казахстану (БРК), що працює з 2001 року, Інвестиційний фонд Казахстану (ИФК), діє з 2003 року, Kazyna Capital Managеment (КСМ), створений в 2007 році, Державна корпорація по страхуванню експорту (ГСК), що працює з 2003 року. Ще три інститути розвитку – Національний інноваційний фонд, Центр інжинірингу й трансферу технологій та Корпорація по просуванню експорту KAZNEX з липня 2009 року передані в Міністерство індустрії й торгівлі (нині – Міністерство індустрії й нових технологій).

Україна, дотримуючись досвіду розвинених держав, зробила акцент на взаємодію ІР із кредитними інститутами (банками, лізинговими й факторинговими компаніями, мікрофінансовими організаціями). Більшість діючих в Україні інститутів розвитку використовує переважно фінансові (кредитні) механізми. Вони дозволяють одночасно вирішувати два завдання – стимулювати кредитування й забезпечувати фінансові інститути довгостроковими пасивами, тобто підвищувати стабільність фінансового сектора. Але є приклади формування ІР і регіональною владою. У цьому випадку функціонування зазначених інститутів здійснюється в тісній взаємодії з регіональними фінансовими інститутами (банками, страховими й лізинговими компаніями й іншими). Пріоритетні завдання, які можуть бути вирішені за допомогою даних інститутів: розвиток інфраструктури (виробничої, соціальної й т.і.); стимулювання інновацій; сприяння несировинному експорту; розвиток малого й середнього бізнесу; скорочення регіональних диспропорцій; розвиток аграрного сектора.

Проте невирішеними й до цього часу залишаються питання щодо поділу сфер відповідальності між центром і регіонами в частині підтримки інновацій, зокрема, в таких напрямах: 1) створення власне інноваційної інфраструктури: особливі економічні зони, технопарки, бізнеси-інкубатори; 2) підтримка інноваційних проектів через інститути розвитку та через співфінансування програм регіональних науководослідних університетів. Становлення регіональних інститутів розвитку (РІР) може дати новий стимул для розвитку науково-технологічного потенціалу й дозволить регіональній владі більш ефективно впливати на тенденції регіонального розвитку. Дотепер інструментів впливу на великі державні компанії в регіональних адміністрацій було недостатньо, а за допомогою РІР можна стимулювати розвиток житлової сфери, будівельного комплексу регіонів, розвиток малого й середнього бізнесу. Таким чином, РІР можуть стати одним із найважливіших інструментів підвищення інвестиційної привабливості регіонів. Зокрема, ефективним інструментом залучення інвестиційних ресурсів у регіони може бути Інвестиційний паспорт регіону, що дозволяє продемонструвати за допомогою електронної анкети, бази даних інвестиційних проектів необхідну інформацію для ухвалення рішення про інвестування (структуровану по розділах, що характеризує умови й передумови реалізації інвестиційних процесів і проектів на мезо- і мікрорівнях), а також знизити інформаційні бар'єри й підвищити інвестиційну привабливість регіону.

Здійснені нами дослідження практики створення РІР в Україні, дозволили побудувати наступну карту (рис. 1). Для формування системи інститутів регіонального інноваційного розвитку в Україні необхідно чітко визначити їх цілі й завдання, пов'язані, перш за все, з подоланням «провалів ринку»; розробити стратегії, що включали б основні напрямки діяльності кожного інституту розвитку, форми й інструменти здійснюваної ним державної підтримки, цільові показники; критерії й процедури відбору проектів для підтримки; систему моніторингу діяльності організації; критерії оцінки ефективності діяльності й процедури здійснення такої оцінки.

Як зазначалося вище, діяльність інститутів розвитку повинна бути тісно пов'язана з реалізацією стратегічних завдань соціально-економічного розвитку регіонів. Сьогодні в регіонах переважає інерційний сценарій в системі стратегічного управління реалізацією соціально-економічної політики, що орієнтований на використання існуючих в більшості із них формальних механізмів взаємодії й прийняття рішень у масштабах регіону.

В деяких регіонах, що обрали інноваційний шлях розвитку, формується нова модель координаційного сценарію, спрямованого на створення ефективних форматів взаємодії між партнерами по розвитку в рамках соціально-економічної політики. Проте для досягнення результативності в умовах сучасних викликів необхідний варіант створення нової системи інститутів розвитку регіону для заповнення пробілів, що перешкоджають реалізації соціально-економічної політики, що діє на принципах державно-приватного партнерства.

При розробці органами державної та регіональної влади заходів вдосконалювання механізму реалізації регіональної соціальноекономічної політики, необхідно розробити механізм послідовного формування цілісної системи інститутів розвитку регіону, спрямованої на інституціональне зміцнення Центра розвитку регіону, а також розробити й узгодити нормативно-правові документи по інших інститутах розвитку (агентству інвестиційного розвитку, спеціалізованим фондам розвитку регіонів, інвестиційному фонду), що сприятиме створенню ефективного механізму залучення й розміщення інвестицій. У цьому зв'язку необхідно відзначити, що ефективне використання фінансових ресурсів інститутів розвитку, зокрема, залучення їх тимчасово вільних фінансових ресурсів на внутрішньому фінансовому ринку дозволить залучити додаткових інвесторів шляхом створення найбільш сприятливих умов на фінансовому ринку країни. Дану ситуацію підтверджує загальносвітова тенденція щодо створення окремих організацій, що спеціалізуються на пошуку іноземних інвесторів, тому що конкуренція між країнами за залучення іноземних інвестицій розглядається як один з факторів економічного розвитку.

Рис. 1. Розподіл деяких інститутів інститутів розвитку по регіонам Україні

І нарешті, впровадження інноваційних підходів у всіх галузях економіки, швидкий розвиток електронно-інформаційного обслуговування всіх стадій відтворювального процесу, поява інноваційних форм міжнародних розрахунків вимагає модернізувати українську економіку новими технологіями й технікою. Отже, необхідно активізувати фундаментальні й прикладні дослідження й розробки (витрати повинні піднятися до 3% ВВП), створити ринок венчурного капіталу.

Механізми стимулювання інноваційного розвитку регіонів можуть реалізовуватися через Фонд економічного стимулювання регіонів, і через більшу пріоритезацію державно-цільових програм на підтримку таких регіонів. Насамперед, це проекти, пов'язані з розвитком обробної промисловості й інфраструктури. Інфраструктурні проекти – це ті проекти, які спрямовані на розвиток енергетики, транспорту й телекомунікацій. Звичайно ж, основним пріоритетом підтримки інститутів розвитку є проекти в сфері малого та середнього бізнесу (МСБ). У свою чергу, при виборі конкретних проектів, основна увага повинна приділятися їх інноваційності й експортоорієнтованості.

Система державних інститутів національної інноваційної системи обов'язково повинна забезпечити наступні умови випереджального становлення нового технологічного укладу: субсидування видатків на захист інтелектуальної власності на вітчизняні винаходи й розробки за кордоном; дозвіл страховим компаніям і пенсійним фондам брати участь у венчурних проектах; збереження інформаційної інфраструктури науково-дослідних робіт, підтримка мережі науково-технічних бібліотек, субсидування їхньої діяльності в напрямі надання послуг щодо користування інформаційними мережами й базами даних і закупівлі наукової літератури; підтримка функціонування експериментальних установок і дослідних виробництв, створення мережі технологічних центрів і парків колективного користування; модернізації виробництва й впровадження нових технологій у складі витрат виробництва, їхнє звільнення від оподатковування; активне залучення в здійснення пріоритетних напрямків науково-технологічного потенціалу СНД.

Таким чином, за допомогою державного регулювання інститутів розвитку в регіональній інноваційній системі (РІС) відкривається можливість їхньої організації й удосконалювання, що дозволяє реалізовувати комплекс заходів, спрямованих на стимулювання інвестицій в інновації, на модернізацію економіки, на впровадження інноваційних продуктів і рішень в усі сфери національної економіки.

Очевидно, що використання інститутів розвитку, як одного з інструментів розвитку формування регіональної інноваційної системи допоможе перебороти недостатнє фінансування інноваційного розвитку.

Використана література:

1. Жихор О.Б. Модель інноваційної політики розвитку регіонів / Науковий вісник НЛТУ України. – 2009. − Вип. 19.9, с.161-166

2. Юрій Ульянченко Інституціональні фактори інноваційного розвитку регіонів на основі кластерного підходу

3. Федулова Л.І. Інститути інноваційного розвитку регіонів / Економічні інновації, 2011. Випуск 43, с.337-336





Реферат на тему: Інноваційна політика та інноваційний розвиток регіонів України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.