Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Мікроекономіка

Фінансове вирівнювання економічного розвитку та концепція врівноваженого розвитку (реферат)

Зміст

1. Теорії та концепції економічного розвитку регіонів

2. Фінансове вирівнювання економічного розвитку регіонів України

3. Розвиток регіонів у концепції врівноваженого розвитку

Використана література

1. Теорії та концепції економічного розвитку регіонів

Розвиток регіонів на сучасному етапі є одним із найпріоритетніших напрямів державної регіональної політики, мета якої полягає у створенні відповідних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціального захисту для кожного її громадянина незалежно від місця проживання та усунення основних регіональних диспропорцій. Крім того, розв'язуючи стратегічні завдання регіонального розвитку, регіональна політика повинна управляти економікою, соціальним і політичним життям регіону, координувати взаємовідносини центра й регіону, сприяти ефективному розвитку регіональних відносин.

В основу регіональної стратегії розвитку покладені сучасні теорії регіоналізму, які функціонують в умовах постіндустріального суспільства. Вивчення та аналіз нинішніх регіональних теорій зорієнтовані на формування напрямів щодо розв'язання прикладних завдань державного регулювання економічного розвитку регіонів України, поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення та узгодженості роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо питань формування і використання коштів місцевих бюджетів.

Досліджували регіональний розвиток багато вчених, зокрема економгеографи та економісти. Це зумовлено тим, що, на думку О. Кузнецової, чіткої межі між економічною географією та регіональною економікою немає.

Вивченням регіону як складного соціально-економічного і політичного утворення займаються суміжні науки – регіональна економіка, регіональне природокористування, регіональна географія, регіоналістика, а М. І. Долішній та С. М. Злупко ввели й обґрунтували сутність нової науки  регіонології, "методологічною основою якої є наукова системологія, що трактує регіон із позицій сукупності та взаємодії природоресурсних, науково-технічних, культурних, політичних та інших елементів, в епіцентрі яких – людина з її знаннями, досвідом, розумом, волею”.

Класиками регіональної науки є німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські  Н. Н. Баранський, Н. Н. Колосовський, Ю. Г. Саушкін та ін. Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіональної економіки зробили відомі українські вчені-економісти С. І. Дорогунцов, М. А. Хвесик, Б. М. Данилишин, М. І. Фащевський, Я. Б. Олійник, Л. Г. Чернюк, М. І. Долішній, І. І. Лукінов, В. І. Павлов, В. М. Трегобчук, Н. Г. Чумаченко та інші, праці яких є основою для обґрунтування регіональної стратегії розвитку. Водночас актуальними і сьогодні є питання вдосконалення методологічної та методичної бази сучасних теорій економічного розвитку регіонів як основи регіональної політики. Певні закономірності сьогодення вимагають подальшого дослідження та осмислення.

Регіон характеризується переважно масштабним критерієм. Як правило, він використовується для визначення досить великих фізико-географічних, економікогеографічних, геополітичних та інших територіальних таксонів. Регіон (від лат. regio – область, країна) – область, район, територія, частина країни, яка відрізняється сукупністю природних або історичних економіко-географічних умов і національним складом населення. Формування регіонів почалося ще з давніх часів. Класики регіональної економіки розглядали регіон як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів. Відзначимо, що в різних країнах пріоритет надавався різним напрямам регіональної теорії. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великої Британії, США, Франції. Виділяють такі основні напрями і теорії регіональної науки: географічний детермінізм; енвайронменталізм; штандортні теорії розміщення; регіональна наука; теорія ринків збуту; геополітика.

Географічний детермінізм – форма натуралістичних учень, де провідну роль у розвитку суспільства й нації відіграють географічне положення і природні ресурси (Монтеск'є, Е. Реклю).

Енвайронменталізм – наукове вчення, яке пояснює міжнародний поділ праці відмінностями у природному середовищі (А. Сміт, Е. Хентінгтон). Е. Хентінгтон розробив теорію „кліматичних оптимумів”, згідно з якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

Штандортні теорії розміщення (від нім. standort – сприятливе місцезнаходження, розташування) виникли у ХІХ ст. і пов'язані з іменами Й. Г. фон Тюнена, В. Лаунхардта, А. Вебера. Серед особливостей цих теорій виділяють розгляд одного окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва).

Так, Й. Тюнен (17831850) уперше обґрунтував наявність об'єктивних закономірностей розміщення товарного виробництва, зокрема акцентував увагу на сільськогосподарському виробництві. Учений уперше використав метод абстрагування від реальної дійсності (регіональне моделювання). На його думку, оптимальною схемою розміщення сільськогосподарського виробництва є система концентричних поясів (так звані кільця Тюнена) різного діаметра навколо центрального міста, які розділяють зони розміщення різних видів сільськогосподарської діяльності. Основним критерієм оптимізації розміщення в моделі виступають транспортні витрати.

Німецький учений В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств і розробив метод знаходження пункту оптимального розміщення окремого промислового підприємства стосовно джерел сировини й ринків збуту продукції, який отримав назву вагового або локаційного трикутника. Учений обґрунтовував правильний вибір місця для розміщення промислових підприємств мінімізацією транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали й готові вироби.

Основоположником теорії розміщення промисловості є А. Вебер (18681958), який у праці "Теорія штандорта промисловості” (1909) визначив і проаналізував основні фактори, що впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства, та запропонував основний критерій оптимальності розміщення – мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. А. Вебер розробив першу багатофакторну теорію розміщення промислового підприємства, яка ґрунтувалася на методах кількісного аналізу (математичне моделювання). На думку вченого, на місцезнаходження підприємства найбільше впливають такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Теорія Вебера побудована на основі спрощених припущень, зокрема, в ній розглядається абстрактна ізольована територія, на якій передбачається наявність усіх необхідних ресурсів, ігноруються взаємозв'язки між галузями, зовнішня торгівля, диференціація цін на ресурси тощо. Саме тому класичні штандортні теорії у 20-ті роки ХХ ст. критикувалися багатьма вченими. У подальших регіональних концепціях простежується еволюція поглядів на фактори розміщення виробництва.

Регіональна наука – це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, який виник у першій половині 50-х років ХХ ст. і є синтезом багатьох традиційних наук, точніше – теорій просторової організації економіки. Термін "регіональна наука” ввів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука повинна вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розміщення) та їх системи. Найвидатнішими представниками так званої регіональної науки є П. Хаггет (Англія), У. Айзард (CША), В. Леонтьєв (США), які видали праці з регіонального планування й економічного прогнозування.

Так, У. Айзард сформулював загальну теорію залежностей у розміщенні промисловості, формуванні міської мережі, розвитку торгівлі; П. Хаггет розробив теорію просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані; В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою "витрати  випуск”.

Теорія ринків збуту пов'язана із працями таких видатних учених, як Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош (19061945) розробив теорію економічного ландшафту (книга "Просторовий порядок економіки”), у якій теоретичні проблеми розміщення господарства розглядалися загалом, у масштабі всієї країни. Учений розробив першу теорію просторової економічної рівноваги та математично обґрунтував ринкове функціонування системи виробників і споживачів, у якій кожна економічна змінна прив'язана до певної точки простору. Основними елементами рівнянь моделі рівноваги є функція попиту й витрат.

В. Кристаллер (18931969) є засновником (разом із Л. Лаланном) теорії розселення (книга "Центральні місця в Південній Німеччині”). Учений створив й обґрунтував теорію "центральних місць”, тобто місць (економічних центрів), які забезпечують навколишній простір (зони збуту) товарами та послугами. На думку вченого, зони обслуговування і збуту з часом мають тенденцію оформлюватися у правильні шестикутники (бджолині стільники), а вся заселена територія покривається суцільними шестикутниками (так звана кристаллерівська решітка). Саме тому мінімізується середня відстань для збуту продукції або поїздок у центри для покупок й обслуговування. Крім того, В. Кристаллер визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни. Це перша теорія про розміщення системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі.

Геополітика – це напрям, який досліджує політику держави щодо навколишнього середовища та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Уперше цей термін увів Р. Челлен (наукова праця "Великі держави” (1910 р.) та розвинув Ф. Ратцель (наукові праці "Антропогеографія” у 2 т., "Політична географія” (1987 р.). Проблемам геопросторового розвитку присвятили праці такі вчені, як Е. Б. Алаєв, В. Б. Сочава, О. Г. Топчієв, Б. С. Хорєв, П. Хаггет та ін. Крім того, дослідженню проблем регіонального росту приурочили свої праці Х. Зіберт, Дж. Фрідман, Е. Таафе, Г. Мюрдаль, Х. Річардсон тощо. Дж. Фрідман вважається класиком теорії "центр-периферія”. Він стверджував, що економічний ріст концентрується винятково у містах. Представник британської школи Х. Річардсон також звертав увагу на скопичення міст, які стають великими промисловими центрами, своєрідними "полюсами зростання”. Він вважав, що регіональна агломерація стимулює технічний прогрес і ріст продуктивності праці, а також впливає на процеси розміщення підприємств.

Значний внесок у розробку теорії "центр  периферія” зробили такі зарубіжні й вітчизняні вчені, як А. Г. Гранберг, О. В. Грицай, М. І. Долішній, Г. В. Йоффе, А. І. Трейвіш, В. В. Чекмарьов та ін. В останні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і "полюсів зростання”. Вагомий внесок у розробку регіональних економічних досліджень зробили представники радянської школи, зокрема М. М. Колосовський, Н. Н. Некрасов, В. С. Немчинов. Так, праці М. М. Колосовського присвячені проблемам ТВК (територіально-виробничих комплексів), економічного районування і зв'язаного з ним формування регіональних господарських комплексів. В основу теорії територіально-виробничих комплексів, розроблену у працях М. М. Колосовського (1969), покладено технологію енерговиробничих циклів. Енерговиробничий цикл, за теорією М. М. Колосовського, становить типову, стійку сукупність виробничих процесів, які виникають взаємообумовлено навколо основного процесу для цього виду енергії і сировини.

Метод енерговиробничих циклів став основним для економіко-географічної характеристики районів і дав змогу чіткіше з'ясувати структуру господарства та виробничі зв'язки всередині районів. Ю. Г. Саушкін (1967) розглядав енерговиробничі цикли як матеріально-технічну основу районних територіально-виробничих комплексів. У процесі дослідження за допомогою цього методу виділяються конкретні системи поєднання виробничих процесів окремих регіонів, аналізується їхня структура і зв'язки, що становить особливу цінність для територіального планування. На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення „полюсів зростання”, що ґрунтувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера, яким закладено основи теорії "дифузії нововведень” ще у 1912 р.. Й. Шумпетер уперше розглянув проблеми виникнення і поширення нововведень. Подальший розвиток ця теорія отримала у працях Перру, Хегерстранда, Петерсона, Беррі та багатьох інших видатних учених-регіоналістів.

До наукової розробки напрямків, пов'язаних з урбаністичними концепціями "полюсів зростання” і "вісей розвитку”, значний внесок зробили французькі вчені Ф. Перру, Ж.-Р. Будвіль, П. Потьє, Х. Р. Ласуен.

Автор концепції "полюса зростання” – французький учений Франсуа Перру  виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. Ця теорія ґрунтується на провідній ролі галузевої структури економіки, передусім, передових галузей, які створюють нові товари й послуги. Зазначена теорія підсилює теорію центральних місць В. Кристаллера, використовуючи сучасні досягнення економічної науки, зокрема метод "витрати  випуск” В. Леонтьєва, а також близька до теорії виробничо-територіальних комплексів Н. Н. Колосовського. Ця концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування.

Теоретичні основи полюсів зростання використовуються в багатьох країнах під час розробки стратегій просторового економічного розвитку.

Оскільки розвиток виробництва є нерівномірним у всіх галузях господарства, то, на думку Ж.-Р. Будвіля, існують так звані "пропульсивні” галузі, які є стимулом розвитку для всієї економіки і є не що іншим, як "полюсами розвитку”. Через систему взаємозв'язків В. Леонтьєва "витрати  випуск” ефект нововведення передається на все господарство. Концентрація виробництва призводить до зосередження пропульсивних галузей у певній точці – "центрі (полюсі) зростання”. Відзначимо, що група вчених під керівництвом Е. Таафе у моделі територіального розвитку нових районів, яка застосовується для острівної країни та прибережних держав на материках, використала майже ті ж принципи, що й Ж.-Р. Будвіль.

П. Потьє, досліджуючи територіальну концентрацію продуктивних сил, звернув увагу на поліцентричні міські агломерації і запропонував концепцію "осей розвитку”. У розвиток теорії розміщення значний внесок зробив Т. Хегерстранд (1967), який є засновником теорії поширення (дифузії) нововведень (праця "Дифузія інновацій як просторовий процес” (1953). Досліджуючи процес створення і поширення інновацій, він розробив теорію дифузії (поширення, розсіювання) інновацій, тобто визнання факту дифундування в ринковій економіці досягнень науково-технічного прогресу, які стихійно поширюються в економічному просторі.

Із теорією дифузії нововведень пов'язано формування технопарків і технополісів, які забезпечують максимальне поширення інновацій за рахунок рівномірного розміщення фірм, котрі виробляють наукомісткі види продукції.

Учені-регіоналісти працювали над створенням цілісної теорії просторової економіки. Сучасні наукові школи також розробляють, обговорюють і приймають концепції та моделі, які дають можливість вирішувати проблеми для різних типів країн і регіонів. Сьогодні до теорії міжрегіональної економічної взаємодії належать окремі теорії розміщення виробництва й виробничих факторів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільчих відносин. Концепція так званого "нового регіоналізму” ввібрала результати попередніх теорій і ґрунтується, як відзначає Т. В. Мірзодаєва, на важливості внутрішніх і зовнішніх факторів та процесів глобалізації в просторовому розвитку.

Посилена увага до регіональних аспектів економічного й соціального розвитку привела останнім часом до розширення теоретичних досліджень у галузі розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Сучасні дослідження в регіоналістиці стосуються розміщення інновацій, телекомунікаційних і комп'ютерних систем, розвитку реструктуризованих і конверсійних виробництв. Крім того, у нових теоріях змінюються фактори та закономірності розміщення продуктивних сил.

2. Фінансове вирівнювання економічного розвитку регіонів України

Стратегічне прагнення України до рівноправного партнерства у європейському співтоваристві зумовлюють посилення уваги сучасних науковців та практиків до обґрунтованості та ефективності існуючого механізму фінансового вирівнювання диспропорцій в соціально-економічному розвитку регіонів. Для підвищення ефективності роботи органів влади всіх рівнів необхідним є правильний вибір фінансово-бюджетних методів управління або їх поєднання, які відповідають сучасній специфіці кризових процесів у економіці. Останні дослідження показників економічного розвитку країн СНД та ЄС виявили, що, залучаючи приблизно однакову кількість фінансових ресурсів, економіки різних країн отримують результати, що відрізняються приблизно в 10 разів. Головним фактором економічного розвитку стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання. Найважливішим інструментом управління соціально-економічним розвитком регіону має бути фінансове вирівнювання, яке може успішно використовуватися під час здійснення антикризових заходів, під час управління масштабними інфраструктурними проектами.

В українській економічній науці проблемам недостатньої та нерівномірної забезпеченості різних регіонів країни фінансовими ресурсами присвячено праці багатьох вчених-економістів: В.М. Федосова, В.М. Опаріна, В.І. Кравченка, А.Н. Колесникова, Л.Д. Сафонова, І.О. Луніної, Ю.В. Пасічника, І.Я. Чугунова та ін. Незважаючи на значний науковий доробок українських вчених з проблематики місцевих фінансів, широку нормативно-правову базу та конституційні гарантії фінансової автономії місцевого самоврядування, а також суттєвий практичний досвід управління міжбюджетними відносинами, на сьогоднішній день, проблема диспропорції регіонального розвитку в Україні залишається не вирішеною. Актуальним залишається питання про науково-обґрунтоване розмежування власності на фінансові ресурси й економічно доцільний їх розподіл між різними рівнями влади. Нагальною є потреба обґрунтування пропорцій раціональної участі держави в цілому та окремих її регіонів в розвитку і фінансовому забезпеченні регіональних економічних систем.

Існування в єдиній бюджетній системі України самостійних бюджетів різних рівнів, що несуть різне функціональне навантаження, зумовлює об'єктивну необхідність формування та розвитку системи фінансового вирівнювання та міжбюджетних відносин.

Загалом, міжбюджетні відносини − це відносини між учасниками бюджетного процесу з приводу формування, розподілу, перерозподілу та використання централізованих фондів грошових коштів, включаючи систему контролю за нецільове чи неефективне їх використання. При більш деталізованому підході міжбюджетні відносини − це відносини між органами державної влади України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з приводу:

– розмежування функціональних витрат (витратних зобов'язань) між рівнями бюджетної системи;

– розподілу між бюджетами різних рівнів закріплених доходів;

– перерозподіл коштів з бюджетів одного рівня в іншій.

Таким чином, міжбюджетні відносини пов'язані з процесами розподілу зобов'язань щодо формування фінансових потоків та фондів грошових коштів; впливу на регулювання та коригування фінансових відносин і розподілу фінансової відповідальності по витратах у межах бюджетного процесу. Міжбюджетні відносини виникають на всіх етапах бюджетного процесу, але найпроблемнішими є етапи формування та прийняття бюджету, коли узгоджуються основні пропорції за доходами і витратами.

Мета міжбюджетних відносин – це створення початкових умов для збалансованості бюджетів на кожному рівні з урахуванням завдань і функцій, що покладаються на них, при дотриманні мінімальних державних соціальних стандартів на всій території країни, виходячи з наявного на відповідних територіях податкового потенціалу.

Закріплення певного порядку руху фінансових потоків за різними рівнями бюджетної системи держави та організація економічних відносин, що виникають між ними, складають основу механізму бюджетного регулювання. Розглядаючи форми бюджетного регулювання, можна виділити два потоки бюджетних ресурсів: «висхідний» потік, що формує доходи бюджетів усіх рівнів, і «низхідний», що забезпечує додаткові вливання централізованих фінансових ресурсів з бюджетних вищих рівнів до бюджетів нижчих рівнів. Механізми формування «висхідного» потоку визначаються державною податковою політикою та закріплюються на довготривалій основі податковим законодавством. Рух «низхідного» потоку регулюється за допомогою надання фінансової допомоги з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого.

Первинним моментом організації системи міжбюджетних відносин є питання розподілу витратних зобов'язань між рівнями державної влади відповідно до їх функцій, а отже, і бюджетної системи. Економічна теорія практично не дає рекомендацій щодо розподілу витратних зобов'язань. Передбачається, що та чи інша державна послуга має забезпечуватися на тому рівні державної влади, що найближче представляє економічні інтереси громадян. З цієї точки зору, виправданим є фінансування місцевих благ з місцевого бюджету, а державних послуг загальнонаціонального значення − з державного бюджету.

Фінансування послуги з місцевого бюджету дає змогу розв'язати відразу дві проблеми політики у сфері державних витрат: проблему визначення реального попиту та проблему ефективності державного виробництва. Ключовим питанням тут є допустимий рівень міжрегіональної диференціації рівня відповідної послуги.

При оцінці розподілу витратних зобов'язань між рівнями державної влади необхідно розрізняти три складові будь-якого витратного зобов'язання − законодавче регулювання, фінансування та адміністрування. При цьому регулювання не піддається кількісній оцінці, а фінансування й адміністрування, хоча й можуть бути кількісно визначені, не відображають повного набору дій органу влади щодо виконання витратного зобов'язання. Відмінність фінансування від адміністрування державних витрат полягає у здійсненні міжбюджетних трансфертів, де грантодавач часто не має адміністративних зобов'язань щодо забезпечення державних послуг. При такому підході показник фінансування державних послуг окремим рівнем влади можна визначити як усі витрати, включаючи видані трансферти і сальдо отриманих трансфертів, а показник адміністрування − як витрати, за винятком виданих трансфертів і при включенні всіх трансфертів.

Таким чином, аналізуючи розподіл витрат, потрібно спиратися на комплексні показники децентралізації витратних зобов'язань, які повинні включати, окрім адміністративних фінансових потоків, показники фінансування і регулювання. Окрім розподілу витратних зобов'язань, між рівнями бюджетної системи ключовим питанням побудови ефективної системи фінансового вирівнювання є проблема розподілу податкових надходжень між рівнями влади. Теоретично розподіл податків між рівнями державної влади може наслідувати принципи децентралізації витратних зобов'язань, відповідно до яких розподільча функція місцевих органів влади має полягати головним чином у наданні державних послуг безпосередньо населенню адміністративно-територіальної одиниці. Загалом, існує три варіанти закріплення податкових надходжень за місцевими органами влади.

Перший варіант закріплення податкових надходжень за місцевими органами влади передбачає закріплення за ними всіх податкових надходжень з території, яка перебуває під їх юрисдикцією. При цьому встановлюється, що частина доходів передається на вищий рівень бюджетної системи для задоволення витратних зобов'язань держави. Внаслідок того, що такий варіант може понизити ефективність міжтериторіального перерозподілу доходів, а також стати на заваді фіскальній стабілізації, він, на нашу думку, не є ефективним методом мобілізації державних ресурсів і може створити неадекватні стимули для місцевих органів влади щодо фінансування державних витратних зобов'язань.

Другий варіант розподілу податкових надходжень являє собою закріплення всіх податків за державним бюджетом з наступною передачею бюджетних коштів місцевим органам влади через трансферти, а також шляхом встановлення нормативів відрахувань за всіма або окремими податками до бюджетів нижчого рівня.

Основним недоліком такої системи є повна відсутність зв'язку між рівнем влади, на території якого збираються ті чи інші податки, і рівнем ухвалення витратних рішень − основною передумовою створення ефективної системи міжбюджетних відносин. Без існування подібного зв'язку виникає ризик фіскальної ілюзії, тобто ризик надлишкового фінансування місцевих витратних потреб. З іншого боку, вірогідність частого і необґрунтованого зниження об'ємів фінансових ресурсів, що передаються на нижні рівні бюджетної системи, може призвести до неможливості створення стабільної системи фінансування державних послуг на регіональному рівні.

Третім, проміжним варіантом розподілу податкових зобов'язань є закріплення деякої частини податкових зобов'язань за місцевими органами влади, а в разі необхідності − компенсації бракуючих доходів закріпленням частки від регулюючих податків або шляхом перерахування трансфертів до місцевого бюджету. Ключовим питанням при здійсненні подібної схеми розподілу податкових надходжень є вибір податків, що закріплюються за місцевими органами влади, а також державних податків, певна частка надходжень від яких зараховується до місцевих бюджетів. У разі закріплення за нижчими рівнями влади податкових зобов'язань, що дає змогу пов'язувати величину податкового тягаря та прийняття витратних рішень, місцеві органи влади у своїх діях керуються міркуваннями типу «витрати – вигоди», що призводить до підвищення економічної ефективності.

Слід відзначити, що вирішення проблеми розподілу податкових надходжень не зводиться до повного закріплення конкретних податків за місцевим або державним рівнем влади; швидше, результатом її рішення є спектр різних схем закріплення податкових надходжень і податкових зобов'язань.

Таким чином, при розробці та реалізації на практиці моделі розподілу міжбюджетних трансфертів слід керуватися такими основними принципами:

1) система міжбюджетних трансфертів передусім має сприяти реалізації мети макроекономічної стабілізації в країні;

2) методика розподілу вирівнюючих трансфертів має затверджуватися в контексті загальної фінансової політики держави.

Міжбюджетне вирівнювання має бути узгоджене з державною середньостроковою фіскальною програмою, включаючи прогноз доходів і витрат бюджетів різного рівня як мінімум на три роки вперед;

3) мета виділення вирівнюючих трансфертів має бути чітко сформульованою, а також повинна існувати можливість для їх регулярного моніторингу;

4) при плануванні трансфертів необхідно враховувати кошти, що виділяються з інших джерел;

5) при виділенні трансфертів необхідно враховувати й інші форми бюджетного фінансування. В окремих випадках ефективнішим є бюджетне кредитування, надання державних послуг не через бюджети нижчого рівня, а за допомогою прямого платежу постачальникові послуг, особливо за бажання держави підвищувати диверсифікацію й ефективність надання послуг.

При цьому розподіл трансфертів повинен, як мінімум, не перешкоджати досягненню:

– економічної ефективності − формуванню та підтримці довготривалих стимулів для місцевої влади проводити структурні перетворення, підтримувати конкурентне середовище, сприятливий інвестиційний і підприємницький клімат;

– бюджетної відповідальності − управлінню громадськими фінансами від імені та на користь населення при максимально ефективному використанні податкових та інших ресурсів відповідних територій, прозорості та підзвітності податково-бюджетної політики;

– політичної консолідації − досягненню громадської згоди з питань розподілу між рівнями бюджетної системи та регіонами фінансових ресурсів, створенню умов для ефективного виконання місцевою владою своїх зобов'язань у рамках громадянського суспільства, зміцненню територіальної цілісності країни.

Додатково, з метою розв'язання основних проблем у сфері міжбюджетних відносин в Україні необхідною є, з одного боку – докорінна якісна та кількісна зміна всіх соціальних норм та нормативів, а з іншого – законодавче закріплення розподілу прав і зобов'язань між гілками влади всіх рівнів. Саме поліпшені та ті, що забезпечують гідний рівень життя, соціальні стандарти мають бути закладені до бюджетів усіх рівнів і повинні фінансуватися в пріоритетному порядку.

Оптимізація, впровадження елементів оцінки якості і необхідності бюджетних послуг, орієнтація на кінцевий результат за допомогою реалізації системи бюджетування − це елементи вдосконалення бюджетного процесу. Але, на сьогодні, фінансування соціальної сфери спирається на нормативи і доповнюється цільовими програмами. Слід поступово збільшувати частку цільових програм, але не доводити використання цього методу до абсурду.

Відзначимо також, що частка витрат на соціальну сферу в зведеному бюджеті України за 2009 рік складає лише 15,5 % ВВП. Це істотно менше рівня фінансування соціальних функцій держави не лише в розвинених країнах (21,6 %), але й у країнах, що розвиваються (18 %). Для України «нормативом вирівнювання» має бути соціально необхідний місцевий бюджет, що базується на сучасних соціальних стандартах і нормах. Нагальною є потреба законодавчого закріплення розподілу прав і витратних зобов'язань між гілками влади всіх рівнів та уточнення фінансових зобов'язань.

Кожне витратне зобов'язання включає три компоненти: нормативно-правове регулювання, фінансове забезпечення та безпосереднє надання громадських послуг або оплату їх надання небюджетними організаціями.

Розподіл указаних трьох елементів зобов'язань між рівнями влади визначає природу міжбюджетних відносин. Якщо місцева влада приймає рішення, що покладає на неї додаткові витратні зобов'язання, то вона сама повинна забезпечити фінансову сторону виконання цих рішень за рахунок свого бюджету, не перекладаючи відповідне зобов'язання на державний бюджет. Крім цього, якщо держава встановлює розмір соціальних виплат, які виплачуються з місцевих бюджетів, то вона має виділяти відповідні додаткові кошти і передавати їх до бюджетів нижчих рівнів, а також контролювати, щоб кошти виплачувалися у встановленому обсязі. Якщо закон передає зобов'язання щодо встановлення норм відрахування регіонам, то останні мають самостійно встановлювати їх розміри, виходячи з можливостей своїх бюджетів. Щодо соціальних послуг, то роль держави може полягати у встановленні стандартів якості, тоді як конкретні обсяги фінансування відповідних послуг регіони встановлюватимуть самостійно.

Держава має виконувати макроекономічне регулювання і відповідати за забезпечення захисту фундаментальних прав людини, оборону, грошову емісію та інші важливі функції, єдину організацію яких громадяни країни визнають важливою для усіх них, незалежно від того, у якому регіоні вони проживають. Витрати, пов'язані з фінансуванням економічного зростання, визначаючи відтворення промислової інфраструктури і впливаючи на пропорції територіального господарства, повинні фінансуватися з бюджетів другого рівня бюджетної системи, а на місцеві бюджети в цілому мають бути покладені витрати на соціально-культурні заходи і житлово-комунальне господарство.

При розподілі фінансових зобов'язань пріоритетними слід розглядати такі критерії:

1. Економічну ефективність, тобто надання послуг за мінімально можливою вартістю. Щоб відповідати цьому критерію, суб'єкти господарювання мають бути досить великими, щоб скористатися економією від масштабів, і досить малими, щоб не зазнати збитків від масштабів діяльності; мають бути готовими надавати альтернативні послуги своїм громадянам і певні послуги в такому ціновому діапазоні і з такою ефективністю, які були б прийнятними для місцевих жителів (конкуренція в державному секторі); по можливості передбачати ціноутворення відносно своїх функцій (ціноутворення в державному секторі).

2. Бюджетна справедливість, тобто фінансування тієї чи іншої функції держави при максимально можливому бюджетному вирівнюванні. Відповідні функції слід закріплювати за тими економічними суб'єктами, які є досить великими, щоб охопити вигоди і витрати, пов'язані з виконанням часової функції, або готовими відшкодовувати іншим підприємствам витрати, пов'язані з виконанням їх функцій; мають достатній бюджетний потенціал для фінансування своїх обов'язків щодо надання громадських послуг і готові вживати заходів, що забезпечують бюджетну справедливість відносно громадян і підприємств при виконанні тієї чи іншої функції.

3. Політичну підзвітність, тобто надання послуги при достатньому громадському контролі. Щоб відповідати цьому критерію, економічні суб'єкти мають бути підконтрольні своїм жителям, доступні їм і підзвітні у виконанні своїх обов'язків за надання громадських послуг; повинні максимізовувати умови та можливості для активної та продуктивної участі громадян у виконанні функції.

4. Адміністративну дієвість, тобто виконання тієї чи іншої функції авторитетно, кваліфіковано та враховуючи інтереси споживачів. Щоб відповідати цьому критерію, органи влади мають відповідати за різноманітні функції і можуть забезпечувати поєднання суперечливих функціональних інтересів (багатоцільовий характер); повинні охоплювати географічну область, достатню для дієвого виконання функції (географічна достатність); мають чітко визначають цілі та засоби здійснення громадських функцій і періодично переглядають цілі програми з урахуванням отриманих результатів (управлінський потенціал); мають бути готовими наслідувати стратегію відносин між рівнями управління в інтересах функціональної співпраці між різними територіями та послаблення функціональних протиріч (гнучкість у взаємодії між різними територіями); повинні мати у розпорядженні достатні юридичні зобов'язання для виконання функції та спираються на них при його здійсненні (достатність юридичної бази).

Здійснивши оцінку проведеного розподілу зобов'язань за рівнями в Україні з точки зору забезпечення вертикального вирівнювання, забезпечення якості та доступності послуг та використання ефекту масштабу, можна зробити однозначний висновок про невідповідність витратних зобов'язань власним ресурсам; про переважно трансфертну форму наповнення місцевих бюджетів регіонів, особливо районного рівня та про відсутність зацікавленості та підзвітності місцевої влади перед населенням у якісному виконанні державних послуг, у тому числі через недосконалий механізм формування доходів місцевих бюджетів. Таким чином, правильний і чіткий механізм розподілу фінансових коштів між рівнями бюджетної системи має ґрунтуватися на соціально необхідному рівні економічних потреб регіонів. При цьому обсяги фінансових ресурсів мають бути закріплені як власність відповідної території.

Практично будь-якій децентралізованій державі потрібна система вирівнюючих трансфертів: від цільових та умовних трансфертів для вирішення конкретних завдань економічної політики держави до інших умовних або безумовних трансфертів для вирівнювання вертикального або горизонтального дисбалансу бюджетної системи. Визначальним підходом у формуванні економічно необхідних пропорцій є послідовне посилення принципу саморозвитку регіонів та формування дієвого механізму забезпечення реальної самодостатності територіальної громади, і, перш за все, її фінансово-бюджетної самостійності.

3. Розвиток регіонів у концепції врівноваженого розвитку

Інтеграція України в міжнародні економічні структури має на меті створити відповідні умови для участі країни в процесах економічної глобалізації і гармонійного входження України в систему глобального економічного регулювання, яке формують провідні світові організації, серед яких значне місце займає Світова організація торгівлі, котра за останні роки перетворилася на провідну міжнародну організацію, значно розширивши сферу своєю регулюючої діяльності. Отримання членства в СОТ дає змогу Україні реформувати торговий режим, впровадити стабільні і прозорі правила ведення бізнесу, полегшений доступ на світові ринки, мінімізацію витрат і скорочення ризиків. Вступаючи в Світову організацію торгівлі, Україна здобуває право брати участь в багатосторонніх торгових переговорах і відстоювати свої позиції. Але також вступ в СОТ призводить до активізації деяких негативних факторів, серед яких зростання впливу світової кон'юнктури на економіку України.

Як відомо, якість життя в Східній Європі дещо відрізняється від рівня в Західній Європі, що породжує безліч проблем на шляху до соціальної єдності. Тому в Європейському Союзі спрямовуються зусилля на створення економічних стимулів, забезпечення розвитку неконкурентоспроможних регіонів, налагодження міжнародних зв'язків, що своєю чергою призводить до розширення міжнародного співробітництва поза межі Європейського Союзу. Зокрема в політиці просторового розвитку на загальноєвропейському рівні, що здійснюється Європейським Союзом, Радою Європи та Комітетом Європи, центральне місце серед яких належить Генеральній дирекції "Регіональна політика”. Очевидно, що це не може оминути Україну, сусіда ЄС, передусім щодо зв'язків та впливу на прикордонні регіони.

Дослідження розвитку прикордонних регіонів є актуальною проблемою сьогодні, зважаючи на розширення та поглиблення євроінтеграційного процесу. В Європейській Хартії зазначено, що саме ці території потребують пожвавлення співпраці між країнами, оскільки саме в них найбільше відчутні відмінності, контрасти тощо. Прикордонні регіони завдяки своєму положенню сприяють активізації співпраці з такими самими територіями сусідніх держав. В ідеалі ці регіони повинні розглядатися як вільні регіони, а не прикордонні лінії. Транскордонне співробітництво займає центральне місце і в зовнішній політиці держави. Плануючи і розробляючи стратегії зовнішньої політики, держави не обмежуються лише одним із видів міжнародного співробітництва, зокрема економічного, політичного, військового, соціального, а реалізують комплексний підхід, виділяючи для себе, з якими країнами чи блоком країн і в якому напрямку їхня співпраця буде найбільш плідною і принесе істотні результати.

Будь-який регіон може бути привабливим для бізнесу, проживання, відпочинку, і має змогу забезпечити досягнення поставленої мети в певний проміжок часу і за відповідні кошти. Власне часові та витратні параметри розвитку регіону є предметом відповідної регіональної політики. Розвиток економіки регіону відбувається під дією деяких факторів, одні з яких позитивно впливають на розвиток економіки регіону, інші навпаки – негативно, що своєю чергою може призводити до кризових ситуацій.

Проблемі формування та реалізації регіональної політики присвячені роботи науковців Інституту Регіональних досліджень НАНУ (м. Львів), дисертаційні дослідження Н.В. Павліхи, Н.А. Мікули, В.І. Дубницького, В.І. Павлова. Необхідно підкреслити ґрунтовні дослідження регіональної політики проф. З.В. Герасимчук щодо забезпечення сталого розвитку. Водночас, треба констатувати наявність певного розриву в дослідженнях регіональної політики, регіонального співробітництва між регіоном та господарюючим суб'єктом. Прискорення процесів інтеграції у світовій системі призводить до необхідності підприємствам розширювати сфери діяльності і виходити на міжнародні ринки. Формуванню механізмів інтернаціоналізації (міжнародизації) повинно передувати визначення мотивів розширення за межі країни. Виходячи на світові ринки, підприємства керуються певними мотивами, зокрема такими, як наведено в табл. 1.

Ці дані були отримані шляхом анкетування керівників вищих ланок управління підприємств Західного регіону, які працюють з іноземними партнерами. Підводячи підсумки, можемо відзначити, що для України мотиви виходу на міжнародні ринки дещо контрастують порівняно з підприємствами розвинутих країн.

Загалом міжнародне співробітництво регіонів може здійснюватися як міжтериторіальне, міжрегіональне та транскордонне. У Конвенції транскордонне співробітництво визначається як...будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, що знаходяться під юрисдикцією двох або декількох договірних сторін, а також укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей”. У цьому ж документі уточнюються поняття: територіальні общини або органи влади як... "громади або органи, які здійснюють місцеві та регіональні функції та визнаються як такі внутрішнім законодавством кожної держави”.

Найвагоміший досвід міжнародного співробітництва регіонів було отримано в сфері транскордонного співробітництва.. Цьому сприяли деякі причини, головна з яких – мотивація переборення природних "швів”. За сучасних умов розширення процесів глобалізації зростає роль транскордонного співробітництва (ТКС) регіонів та відкриваються нові можливості для активізації господарської діяльності на периферійних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності. Україна також включилася в процес розвитку транскордонного співробітництва, зокрема, у його найвищій організаційній формі– єврорегіонів. Були створені "Карпатський єврорегіон”, єврорегіони "Буг”, "Нижній Дунай”, "Верхній Прут”, "Дніпро” та "Слобожанщина”. Цей процес триває – готуються проекти щодо створення єврорегіонів – "Дністер” (Вінницька та Одеська обл., Молдова), "Сян” (Львівська обл., Підкарпатське воєводство Польщі), "Земплін” (Закарпатська обл., Кошицький край Словаччини), "Ярославна” (Сумська обл., Курська обл. Росії). Транскордонне співробітництво та співпраця в межах єврорегіонів сприяє розвитку інтеграційних процесів у культурній, освітній, економічній, комунікаційній та інших сферах, має властивість прискорювати процеси вирівнювання якості життя населення прикордонних територій, приводити її до середньоєвропейського рівня та сприяти досягненню вільному переміщенню товарів, послуг, капіталів і людей через кордон. Водночас, посилення транскордонного співробітництва не дає однозначної чіткої відповіді, чи сприяє це реалізації концепції сталого розвитку як мети вищого порядку.

Концепція регіонального розвитку в Україні перебуває під впливом принаймні трьох груп чинників, а саме: чинники, що домінують в стратегії врівноваженого (сталого ) розвитку, чинники, що враховують потреби інтеграції в масштабах Європи і власне регіональні особливості, які характеризують той чи інший регіон. Перша група чинників інтегрує певною мірою різнонапрямлені цілі, зокрема економічні, соціальні, політичні, економічні. Погодження зазначених цілей має відбуватися в контексті встановлення рівноваги між економічним розвитком та динамікою змін природного середовища, свободою, субсидіарністю і солідарністю.

За регіональним підходом під регіональним розвитком потрібно розуміти зростання регіонального економічного потенціалу, покращання конкурентоспроможності регіону та зростання якості життя його мешканців. Водночас, поза увагою залишається вплив цього розвитку на середовище тепер і в майбутньому. Гармонізація цілей в процесі забезпечення врівноваженого (сталого) розвитку ґрунтується на дефініції врівноваженого розвитку, прийняті у 1987 р. під головуванням тодішнього прем'єра Норвегії Г.Х. Брунтланда: "Врівноважений розвиток – це такий розвиток, який заспокоює потреби сучасності, не відбираючи майбутнім поколінням здатності до заспокоєння їх власних потреб”.

Аналіз іноземної літератури дає змогу виокремити три підходи до дефініції, яка належить до розвитку регіонів, а саме:

1. Врівноважений регіональний розвиток (sustainable regional development), сутністю якого є протидія надмірним і необґрунтованим міжрегіональним диференціаціям, а також прямування до врівноваження регіонів та оптимізації використання засобів.

2. Врівноважений розвиток (sustainable development) – це суспільно-економічний розвиток, який зберігає ознаки стійкості у довгому періоді, не діє руйнівно на оточення. Врівноважений розвиток є скоріше новою категорією суспільно-господарського розвитку. Сама ідея генерування розвитку регіону існує значно довше у багатьох теоріях. До таких, що найчастіше наводяться, належать теорії: локалізації, поляризованого розвитку, інтегрованого розвитку, екорозвитку.

3. Екорозвиток (ecodevelopment) ототожнюється з врівноваженим розвитком, однак є вужчим терміном. Ця модель є синонімом безпечного суспільно-господарського розвитку, гарантує виживання і розвиток нинішнім, а також майбутнім поколінням через запобігання, мінімізацію або повне виключення змін і збитків, зумовлених діяльністю людини.

Динамічне представлення загальної рівноваги називається врівноваженим зростанням. Та проте не всі науковці погоджуються з тим, що існує концепція врівноваженого розвитку. Вони стверджують, що це визначення містить внутрішню суперечність, оскільки сутністю розвитку є відсутність рівноваги, нерегулярність на цій території, а вирівнювання взаємних диспропорцій може відбуватися лише через трансфер його ефектів на інші території. Звідси назва "теорія врівноваженого розвитку” є реакцією на такий спосіб діяльності. Для прикладу в Польщі врівноважений розвиток з 1997 року є конституційним принципом. Республіка Польща "забезпечує захист середовища, керуючись принципом врівноваженого розвитку”, стверджується у статті 5 Конституції. Натомість у законі "Право захисту середовища врівноважений розвиток трактується як "такий суспільно-господарський розвиток, в якому наступає процес інтегрування політичних, господарських і суспільних дій з дотриманням природної рівноваги, а також тривалості основних природничих процесів, з метою гарантування можливостей заспокоєння основних потреб окремих суспільств або громадян як сучасного покоління, так і майбутніх поколінь”.

На основі узагальнення досвіду для реалізації гармонізованих цілей врівноваженого регіону необхідно забезпечити комплексність інструментальної бази концепції сталого розвитку, серед яких визначальне місце займають: стратегія, бюджет, передумови та плану просторового розвитку (табл. 2).

Очевидно, що домінуюча на сучасному етапі у розвинутих країнах світу концепція економіки, що ґрунтується на знаннях, не може не позначитися на регіональному рівні. З цією метою світовий досвід репрезентує парадигму foresight, дефініція якої прийнята Європейською комісією: "це незалежний, інтерактивний і систематичний процес, створюваний колективними і інтердисциплінарними методами. Foresight служить дослідженню питань, які стосуються сьогодення і майбутнього, та з одного боку, розглядає їх в цілісних, системних рамках, а з іншого відноситься до сьогодення”.

На основі цього визначення можна виокремити дефініцію регіонального foresight як організовану множину дій автономного створення, бачення і стратегічного планування, які дають змогу регіонам розробити власну стратегію довгострокового розвитку. Foresight є ключовим елементом створення стратегій довгострокового розвитку, становить придатний інструмент, який погоджує економічні, суспільні і екологічні цілі різних учасників у регіоні, дозволяє дослідити рівновагу у регіоні, її значення, дає змогу її учасникам збагнути зміни, які необхідні для розвитку регіону і показує їх наслідки. У 2000 році у Польщі була запущена Національна Програма Foresight, очікувані результати якої полягають у:

- скеруванні розвитку досліджень і технологій у галузь, що гарантує розвиток у перспективі;

- раціоналізації витрат, отриманих з громадських засобів;

- створенні суспільних дебатів;

- забезпеченні культури побудови майбутнього.

Власне ці результати створять необхідні умови для розвитку економіки і покращання умов проживання у Польщі, не оминаючи інших цілей врівноваженого розвитку та акцентуючи увагу на таких стратегічних сферах, як здоров'я і життя, врівноважений розвиток, інформаційні технології, безпека.

Дослідження результатів наукових досліджень щодо формування регіональної політики дозволяє виокремити принаймні три "розриви” в теорії:

– між розвитком регіонів та розвитком більшої системи (країни) – "верхній розрив”;

– між розвитком регіонів та розвитком господарюючих суб'єктів регіону – "нижній розрив”;

– між економічним розвитком регіонів та їх врівноваженим розвитком – "концептуальний розрив”.

Ідентифіковані теоретичні "розриви” актуалізують пошук механізмів гармонізації різнонапрямлених цілей господарюючих суб'єктів, регіонів, держави, суспільства у вимірі майбутнього, що вимагає адаптації концепції врівноваженого розвитку до умов регіону, області та його нижніх рівнів (району, селищної ради).

Вимагають подальших досліджень інструменти реалізації регіональної політики сталого розвитку (стратегія, бюджет, план просторового розвитку тощо) та їх імплементація в особливих умовах, зокрема транскордонного співробітництва регіонів.

Використана література:

1. Горбач Л. М. Теорії та концепції економічного розвитку регіонів: суть, значення та генезис / Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки, Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. 12, 2007, с.153-157

2. Іоненко К.В. Фінансове вирівнювання економічного розвитку регіонів України / Вісник економіки транспорту і промисловості № 35, 2011, с.301-305

3. Дриль О.І. Розвиток регіонів у концепції врівноваженого розвитку





Реферат на тему: Фінансове вирівнювання економічного розвитку та концепція врівноваженого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.