Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Менеджмент

Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Концептуальні засади стимулювання сталого розвитку регіону

2. Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти сталого розвитку

Використана література

1. Концептуальні засади стимулювання сталого розвитку регіону

На сучасному етапі розвитку суспільство опинилось у складному становищі. Практично всі країни світу, незалежно від свого соціально-економічного розвитку, змушені приймати рішення, покликані на подолання соціально-економічних та екологічних проблем. Складність становища, що проявляється у суспільних, економічних та екологічних відносинах, загрожує набути тривалого характеру Економічний спад скорочує зайнятість, багатство та споживання. У той же час практично всі країни, в тому числі Україна, стикаються з дуже серйозними екологічними викликами. Зокрема, зміна клімату представляє собою безпрецедентну екологічну і економічну загрозу, що негативно впливає на стан безпеки суспільства. Все з більшою частотою зростають конфлікти у системі "суспільство - економіка - екологія". Зокрема, ці суперечності зачіпають все суспільство на різних рівнях природних систем: глобальному, національному, регіональному та локальному. Серед усіх рівнів суспільства найбільшій загрозі піддаються цілісні територіальні утворення з унікальним природно-географічним та ресурсним потенціалом, з яких формуються країни - регіони. Під дією загрозливих явищ та процесів регіони втрачають внутрішню опірність, порушується їх відносно підтримуваний розвиток.

Вийти зі складного становища, що склалось, можна лише в одному випадку - усвідомленні власної відповідальності за всі процеси, що відбуваються у регіоні, а також усвідомленому впливі на регіон як систему з метою активізації регіональних потенційних можливостей. Зокрема це проявляється у комплексі заходів стимулюючого характеру Для України активізуючий вплив на регіональні системи у соціальному, екологічному та економічному напрямках відіграє дуже важливу роль.

Питання сталого розвитку розглядались вченими Н.В. Багровим, О.Г. Білорусом, Є.М. Борщуком, Б.В. Буркинським, І.М. Вахович, З.В. Герасимчук, Б.М. Дани- лишиним, Л.Ц. Масловською, Л.Г. Мельником, Л.Н. Немец, О.Г. Осауленко, А.А. Приходченком, В.Я. Шевчуком та іншими. Проте питання комплексного стимулювання сталого розвитку регіону не порушувалось вченими до цього часу. Можливо, це було пов'язано з тим, що дане питання не було об'єктом їхнього дослідження.

Метою даної роботи є визначення теоретичних засадничих положень стимулювання сталого розвитку регіону як регіональної соціо-еколого-еко- номічної системи. Зокрема, планується розглянути механізм стимулювання крізь призму теорій мотивації, виокремити основні недоліки в існуючій системі стимулювання сталого розвитку регіонів України, вказати перспективи у даному напрямі.

На початку дослідження варто визначитись з термінологією стимулювання сталого розвитку регіону. Для початку з'ясуємо зміст сталого розвитку регіональних систем як об'єкта стимулювання, його понятійного змісту. Власне термін "сталий розвиток" має досить суперечливий характер. Дане поняття відповідає російському "постоянный/стабильный", тобто постійний/стабільний розвиток, проте у країнах СНД неабиякого поширення набув термін "устойчивое развитие" Англомовний оригінал розглянутого поняття - "sustainable development"- означає "підтримуваний розвиток". Досить цікавим є французький варіант даного тер - міну - "developpment durable" - "міцний/тривалий розвиток". У будь-якому випадку термін перекладається у значенні "сталий розвиток", хоч і породжує різне розуміння його змісту.

Вперше термін "сталий розвиток" було введено в обіг на Конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 р. в рамках прийняття "Порядку денного на ХХІ століття", і визначається як "сталий розвиток - це розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби". Всі наступні визначення поняття за основу брали саме це тлумачення сталого розвитку.

Саме Конференцію Ріо-де-Жанейро можна вважати відправною точкою у формуванні всесвітньої концепції сталого розвитку. Проте передчуття еколого-економічної небезпеки, а також відповідальність за долю майбутніх поколінь, сприяли зародженню ідеї сталого розвитку ще у другій половині ХХ ст. Саме темі попередження екологічної катастрофи та ресурсного виснаження науковці ряду країн, починаючи з 1970-х років, присвятили ряд своїх робіт. Зокрема, це праці Д.Х. Медоуз та Д.Л. Медоуз, Г.Е. Далі, Р. Стіверз.

У 1987 р. в доповіді "Наше спільне майбутнє" Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку під головуванням екс-прем'єра Норвегії Г.Х. Брундланд, основну увагу приділила необхідності "сталого розвитку", як розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління задовольнити свої власні потреби. Це формулювання поняття "сталий розвиток" зараз широко використовується як базова в багатьох країнах. Крім того, вона стверджувала, що основна ідея людських суспільств має полягати в активізації пошуку кращого життя, добробуту. Тобто, цілком зрозумілим є те, що без стимулювання сталого розвитку добробут теперішніх, а особливо прийдешніх поколінь, неможливий.

Ідеї сталого розвитку були офіційно проголошені, як вже зазначались, на Конференції з навколишнього середовища і розвитку, що проводилась в Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально- економічний розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, "Порядок денний на ХХІ століття", що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей: високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу, задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду. Досягнення поставлених цілей можливе лише за допомогою обґрунтованої політики стимулювання сталого розвитку.

На сьогодні можна стверджувати, що єдиним оптимальним варіантом досягнення сталого розвитку регіонів є ідея регіональної рівноваги. Вона випливає з єдиного суспільного оптимуму, неодноразово порушених у теорії економічного розвитку Й. Шумпетера та теорії загальної економічної рівноваги (у працях Л. Вальраса, А. Курно, В. Джевонса, А. Маршалла та ін.).

Вперше стан рівноваги в системі "природа - людина" був охарактеризований Н.Ф. Реймерсом. У своїх працях він запропонував кілька визначень поняттю рівноваги, проте всі вони зводяться до наступного:

1) рівновага в системі "природа - людина" є станом динамічним (квазістаціонарним) - система у даному стані перебуває деякий час або змінюється;

2) рівновага обмежена в історії людства тиском гоподарства на середовище існування людей, яке ще зберігає природні умови життя людини як виду - існують межі антропогенного впливу;

3) рівновага дає максимальний соціо-еколого- економічний ефект протягом умовно безкінечного часу.

Серед вітчизняних вчених значний поступ у напрямку висвітлення стану рівноважної регіональної соціо-еколого-економічної системи зробили Б.Г. Данилишин та Л.Б. Шостак. Зокрема, під рівноважним сталим розвитком вони розуміють систему суспільного виробництва, за якої досягається оптимальне співвідношення між економічним розвитком, нормалізацією якісного стану природного середовища, ростом матеріальних і духовних потреб населення.

Б.В. Буркинський, В.Н. Степанов та С.К. Ха- річков запропонували дивитись на сталий розвиток через призму динамічної рівноваги. Зокрема, сталий розвиток еколого-економічної системи, на їх думку, є здатністю цієї системи витримувати зміни, створені зовнішніми і внутрішніми впливами в економічних та екологічних підсистемах, а також здатність збереження визначеної динамічної рівноваги.

Продовження теми динамічної рівноваги запропоновано у дослідженнях Л.Г. Мельник. Сталий розвиток розуміється вченим як перманентне відтворення так званого стану гомеостазу (динамічної рівноваги) з періодичною зміною його рівня, при якому б відбувалося постійне розв'язання суперечностей між внутрішніми компонентами системи, а зміна параметрів біосфери не виходила за межі катастрофічних (фатальних) для системи трансформацій.

Крім розуміння сталого розвитку з позицій динамічної рівноваги, в Україні існують інші визначення. Наприклад, Є.М. Борщук, проводячи аналіз використання терміну у західноєвропейських країнах, робить висновок, що під сталим розвитком слід розуміти біогармонійний або стійкий розвиток суспільства, прийнятний для збереження екологічної ніші людини. З. В. Герасимчук розуміє сталий розвиток як процес забезпечення функціонування територіальної системи з заданими параметрами в певних умовах протягом необхідного проміжку часу, що веде до гармонізації факторів виробництва та поліпшення якості життя сучасних і наступних поколінь за обставин збереження і поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища. Існують й інші визначення терміну сталий розвиток поряд з розглянутими, і більшість з них акцент роблять саме на динамічній рівновазі, хоча визначальними є й інші ознаки.

У нашому розумінні стан динамічної рівноваги регіональної соціо-еколого-економічної системи передбачає такий її стан, коли вона може вийти з притаманного їй комфортного стану під впливом зовнішньої дії (при мінімально безпечному відхиленні), і повернутися у якісно кращий стан. Це означає, що система, розвиваючись, постійно змінює кількісні та якісні показники, проте внутрішньо залишається рівноважною попри будь-які впливи зовнішніх факторів (чинників впливу). Але під дією знову ж таки різних видів факторів система продовжує змінюватися, і з часом знову досягне рівноваги. Крім того, слід відрізняти стійку рівновагу та рухому рівновагу, які виділяються у синергетичному підході.

Слід зауважити, що у даному синергетичному контексті поняття "рівновага" визначали вітчизняні вчені, щоправда, в іншому значенні. Зокрема, під рівновагою вони розуміли стан системи, з якого вона може вийти тільки в результаті збурень, що внесені, але не під дією "внутрішніх сил". Тобто, фактори, що забезпечують вихід системи із стану нерівноваги, можуть бути лише зовнішніми і спрямовані на активізацію власних потенційних можливостей системи. Отже, динамічна рівновага - стан змінний та несталий по своїй природі. Цей стан поєднує два стани синергетичної рівноваги: стаціонарну (у розумінні того, що система постійно повертається у стан соціо-еколого-економіч- ної рівноваги), та рухому (у розумінні постійної зміни параметрів системи). Тобто, динамічна рівновага соціо-еколого-економічної системи - стан стаціонарно-рухомий за своєю природою, що повністю виключає стан досягнення рівноваги і зупинку розвитку. А швидше навпаки - постійний розвиток системи (в даному випадку - регіональної) з постійним досягненням нею, не зважаючи на різні негативні чи позитивні фактори, рівноваги між соціальними, екологічними та економічними процесами.

Сталий розвиток - процес надзвичайно складний за своєю природою. Узгодження дій у таких, пов'язаних і одночасно різних сферах життєдіяльності населення як суспільство, економіка та екологія - справа надзвичайно важка. Саме на вирішення такого завдання покликане стимулювання регіональної соціо-еколого-економічної системи на предмет досягнення сталого розвитку регіональних систем. Для того, щоб здійснювати стимулюючий вплив на соціо-еколого-економічні системи різних рівнів (від глобального до регіонального), необхідно визначитись з основоположними засадами сталого розвитку, виділити найхарактерніші ознаки сталого розвитку регіону.

Ряд вітчизняних науковців виділяли такі принципи політики сталого розвитку регіональних систем. Зокрема, принципи виділялись у працях З.В. Герасимчук, Б.Г. Данилишина та Л.Б. Шостак.

Зрозуміло, що принципи вказують на закономірності, які повинні дотримуватись в регіоні чи суспільстві в цілому для досягнення сталого розвитку системи. Проте вони не пропонують шляхів досягнення стану динамічної рівноваги регіональної соціо-еколого-економічної системи, а також не виходять з основних характеристик сталого розвитку, з'ясованих нами напередодні.

На наш погляд, варто виокремити такі основні ознаки сталого розвитку регіону як системи, яку необхідно стимулювати для забезпечення сталого розвитку:

Рівноважність регіональної СЕЕ системи передбачає досягнення динамічного стану триєдиної узгодженості між основними сферами життєдіяльності регіону (суспільством, економікою та екологією), спрямованого на подолання внутрі- шньосистемних та зовнішніх загроз шляхом активізації внутрішніх потенційних можливостей. Рівноважність повинна бути ключовою ознакою у напрямку руху регіональної системи до сталого розвитку.

Збалансованість економічної, соціальної та екологічної підсистем у рамках сталого розвитку регіону обумовлює розгляд регіональної СЕЕ системи як єдиного цілого, пов'язаного соціальними, економічними, та екологічними зв'язками. Порушення балансу викличе роз'єднаність системи, породить проблемні та застійні явища у регіонах, а в кінцевому результаті - руйнування регіональної системи.

Гармінійністіь означає утримання гармонії, або взаємозв'язку, співіснування (лінкіджу) між соціальною, економічною та екологічною сферою. Це проявляється у тому, що всі цілі регіонального розвитку, які необхідно досягти, методи по їх досягненню взаємопов'язані, і мають за мету досягти в кінцевому результаті сталого регіонального розвитку. У широкому розумінні гармонія повинна існувати між людиною та оточуючим її світом.

Стабільність усіх підсистем сталого розвитку вимагає підтримання протягом якомога тривалішого терміну позитивних параметрів розвитку

СЕЕ системи. Зокрема, стабільність соціальної підсистеми СЕЕ системи передбачає стабільність динаміки чисельності населення, мінімізацію залежності від несприятливих умов НПС, забезпечення соціальної справедливості. Стабільність екологічної підсистми СЕЕ системи передбачає обмеження, обумовлені необхідністю охорони НПС з метою збереження біорізноманіття та чисельності флори і фауни. Стабільність економічної підсистеми СЕЕ системи передбачає економічний розвиток, що забезпечує можливість задоволення майбутніх поколінь у природних ресурсах, тобто збалансованість задоволення потоків енергії й інформації між соціальною та екологічною підсистемами.

Конкурентоспроможність підсистем сталого розвитку передбачає активізацію потенційних можливостей регіону нарощувати та ефективно використовувати конкурентні переваги у кожній підсистемі задля забезпечення сталого розвитку регіону, а також впровадження нових досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, НПС та соціальну сферу Слід зазначити, що З.В. Гера- симчук та Л.Л. Ковальська під конкурентоспроможністю регіону розуміють "його здатність забезпечити конкурентні переваги у продуктивному використанні ресурсів та благ з метою підвищення людського розвитку, не порушуючи економічної безпеки інших регіонів та країни в цілому".

Безпека сталого розвитку регіону передбачає розумне використання потенціалу регіональної системи, здатністю до самовідтворення та захищеністю від дії дестабілізуючих чинників. Безпека регіону - це ще й "міцність взаємозв'язків між елементами регіональної системи, що сприяє задоволенню інтересів населення регіону в ключі загально державних інтересів".

Відтак, сталий розвиток регіону з нашої позиції можна розуміти як процес постійного перетворення якісних та кількісних характеристик регіональної соціо-еколого-економічної системи з дотриманням її рівноважності, збалансованості, гармонійності, стабільності, конкурентоспроможності та безпеки, спрямованого на досягнення динамічної рівноваги між суспільством, економікою та навколишнім природним середовищем, та такого, що забезпечує при цьому добробут нинішніх та майбутніх поколінь регіону.

Комплекс заходів стимулюючого характеру сприятиме досягненню стану рівноважної регіональної системи і вийти з нерівноважного стану регіональної соціо-еколого-економічної системи. Під цим розуміється, що об'єктом стимулювання є сталий розвиток регіонів. Сталий розвиток - не є теперішнім станом регіональної системи, чи навіть національної. Натомість сталий розвиток регіону є перспективою, пріоритетом, до якого необхідно прагнути. Слід пам'ятати, що саме стимулюючі заходи впливають на прагнення системи досягти сталого розвитку регіону, і вийти з теперішнього стану регіональної системи. Зрозуміло, що будь-яка регіональна система прагне не допустити нерівноважного стану, проте в силу дії різних факторів (зовнішніх та внутрішніх) починання по досягненню сталого розвитку регіону можуть бути зупинені ще на початку. Тому стимулювати сталий розвиток необхідно:

по-перше, для досягнення сталого розвитку як стратегічної мети;

по-друге, для досягнення рівноваги між соціальною, екологічною та економічною складовими сталого розвитку;

по-третє, для досягнення збалансованості, стабільності між соціальною, економічною та екологічною складовими регіональної системи;

по-четверте, для конкурентоспроможності та безпеки регіону.

Стимулювати розвиток регіонів необхідно ще й тому, що регіональний рівень є сполучною ланкою між локальним та національним рівнем, а зараз все частіше - міжнаціональним та глобальним. Саме в регіони залучаються найбільше інвестиційних та інноваційних коштів, адже регіональні системи є будівельними складовими будь-якої держави. Щодо сталого розвитку регіонів, то слід пам'ятати, що сталість системи - це в першу чергу взаємозв'язок (лінкідж), взаємовплив трьох основних складових системи (економіки, суспільства та природи). Можна впливати на регіональну систему через стимулюючі заходи з позицій соціально-економічного розвитку і результатом буде розвиток суспільства та економіки. Натомість екологічні проблеми залишатимуться невирішені, що є недопустимим. У такому випадку підхід до вирішення проблем з позицій сталого розвитку дозволяє впливати на систему комплексно, злагоджено та одночасно, не виокремлюючи ні одну із системних складових чи функціональних процесів. Саме тому об'єктом активізуючого впливу в рамках дослідження має бути саме сталий розвиток регіонів.

Міра досягнення динамічного рівноважного стану буде визначатись комплексом ознак. Кожна з ознак матиме межі, вихід чи не досягнення яких системою означатиме недосягнення сталого розвитку. Проте залишається невизначеним стимулювання регіональної соціо-еколого-економіч- ної системи через механізм формування мотивації до самоактивізації та самоорганізації системи з метою досягнення сталого розвитку регіону.

Справді, коли мова йде про стимулювання регіональних систем для досягнення рівноважної системи в короткостроковому періоді і сталого розвитку в довгостроковому, в першу чергу розуміється створення внутрішньої мотивації до саморозвитку регіону, тобто активізації прагнення регіональної системи досягти сталого розвитку. Мотивування може виникати під зовнішнім впливом на внутрішні процеси і явища, характерні для тих чи інших регіонів. Проте мотивація досить часто виникає як усвідомлене прагнення до досягнення поставленої мети.

З'ясуємо більш детально основні терміни стимулювання як функції менеджменту в контексті сталого розвитку регіону. Основні терміни стимулювання сталого розвитку зведено у табл. 1.

З'ясувавши зміст основних елементів мотивації, розглянемо економічні теорії, пов'язані з мотивуванням. Найбільш відомими (класичними) теоріями мотивації є: теорія потреб М. Туган-Бара- новського; теорія ієрархії потреб А. Маслоу; теорія існування, відносин і росту К. Альдерфера; теорії "X" та "Y" Д. МакГрегора; теорія зустрічних потреб Д.С. МакКлелланда, двофакторна теорія мотивації Ф. Герцберга; теорія драйвів К. Халла; теорія "Z" У Оучі; теорія очікувань В. Врума; теорія справедливості (неупередженості) С. Адамса; теорія партисипативного (спільного) управління; теорія результативної валентності Дж. Аткінсона; теорія матеріального стимулювання праці, теорія підкріплення Б. Ф. Скінне- ра; комплексна теорія Л. Портера та Е. Лоулера.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика основних термінів стимулювання як функції менеджменту в контексті сталого розвитку регіону

Терміни теорії мотивації

Зміст терміну з позицій менеджменту

Зміст терміну з позицій сталого розвитку регіону

Мотивація

Процес спонукання людини (групи людей) до досягнення цілей організації

Процес активізації внутрішньорегіональних спонукань (прагнень) самою системою, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіону

Ст имулювання

Створення не тільки позитивних, але і негативних стимулів, надавати поштовх, примушувати до дії

Процес активізації регіональних спонукань (прагнень) регіональної системи ззовні, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіону

Потреба

Відчуття (необхідність) людиною фізіологічної або психологічної нестачі чого-небудь

Стимулююче начало, першооснова розвитку регіону, сила, що рухає регіон в напрямку сталого розвитку

Мотив

Усвідомлена спонукаюча причина, що самостійно змушує людину до якоїсь дії чи вчинку

Внутрішній каталізатор (або імпульс) діяльності регіонального суб 'єкта, що орієнтований на сталий розвиток регіону

Стимул

Зовнішня спонукаюча причина, котра спрямована на досягнення чи вчинення людиною певної дії

Зовнішній каталізатор розвитку регіональної СЕЕ системи, спрямований на досягнення динамічної рівноваги регіону, а відтак і його сталого розвитку

Результат

Виконання людиною певного поставленого завдання

Досягнення регіональною системою динамічної рівноваги, а відтак і досягнення сталого розвитку регіональної СЕЕ системи

Драйв

Психологічні очікування, які намагаються нейтралізувати зміни в стимулах по відношенню до людини, що повертають ії до попереднього стану поведінки, коли стимули мали вплив на людину.

Механізми очікування чи заміщення недостатнього стимулу іншим, щоб не втратити позитивної динаміки росту та не допустити порушення стійкого стану регіональної СЕЕ системи.

Трансформувавши зміст даних теорій та перенісши його на регіональний рівень, спробуємо дати відповідь на два питання:

1) для чого необхідно проводити стимулювання сталого розвитку регіональної системи;

2) яким чином теорії мотивації корелюють з питанням стимулювання сталого розвитку регіону? Перш за все, необхідно констатувати, що стимулювання проводиться для того, щоб задовольнити потреби регіону у соціальній, економічній та екологічній сфері. Це досягається через ланцюг "потреба регіону - мета регіону". Мета - це остання ланка у ланцюзі, проте досягти її надзвичайно важко. Активна діяльність суб' єктів (дер - жави, місцевих органів влади, бізнесу, фінансових установ, населення, громадських організацій та профспілок, науково-дослідних установ тощо) спрямована на виконання своїх функцій та обов'язків, пов'язаних із забезпеченням соціально- економічного та екологічного розвитку на сучасному етапі, а в подальшому - сталого розвитку регіонів. Можна впевнено казати, що діяльність суб' єктів носить поведінковий характер. Адже, наприклад, держава усвідомлює необхідність стимулювання, використовуючи старі відомі та запроваджуючи нові, проте перспективні методи та форми стимулювання. І, усвідомивши стан справ, відповідно до цього поводиться. Діяльність усіх суб' єктів регіону дає синергетичний ефект, адже зусилля усіх, спрямовані на покращення стану справ в регіону, відповідно до теорії партисипа- тивного управління, дають ще більший результат.

Повноцінна діяльність регіонального суб 'єкта можлива під впливом стимулів та мотивів, що випливають з інтересів. Місцеві органи влади у регіоні можуть усвідомлювати (теорія мотивації "Y"), а можуть і не усвідомлювати (теорія мотивації "Х") важливість здійснення діяльності, спрямованої до утвердження сталого розвитку регіону. Саме тому у першому випадку доречно використовувати мотиваційний механізм, а в другому- стимулюючий механізм досягнення сталого розвитку.

Зрозуміло, що інтерес може виникнути під впливом конкретної регіональної потреби. Драйви, що є проміжною ланкою у даному ланцюзі, забезпечують зв'язок стимулів (конкретних зовнішніх спонукаючих дій) чи мотивів (внутрішніх каталізаторів до дії) та власне активної дії (поведінки) всіх суб 'єктів регіональної соціо-еколого-економічної системи на досягнення конкретної мети - сталого розвитку регіонів. Цей зв'язок виявляється через очікування чи заміщення недостатнього стимулу (мотиву) іншим (драйви) у регіональній соціо-еколого-економічній системі.

Загальна мета регіонального розвитку поляга- тиме у задоволенні всіх потреб регіону (соціальних, економічних та екологічних) через активну діяльність регіональних суб' єктів під впливом стимулюючих та мотивуючих каталізаторів. Тоді валентністю, відповідно до теорії очікувань В. Врума, буде задоволення від створених відповідних благ в регіоні при задоволенні конкретних потреб регіону та попередньо потрачених зусиллях (стимулах). Тобто, задоволення буде лише при досягнутому соціо-еколого-економічному результаті, який виявляється у задоволені таких ознак, як рівноважність, гармонійність, збалансованість, стабільність, конкурентоспроможність та безпека. Задоволення всіх перелічених ознак свідчитиме про досягнення регіональною соціо-еколого-економічною системою сталого розвитку.

Слід підкреслити, що вплив на регіон в процесі реалізації потреб регіону може відбуватися за певних умов:

1) необхідно поставити регіони в рівні умови для досягнення сталого розвитку, але для цього необхідно використовувати справедливі для всіх різні підходи, методи та інструменти (відповідно до теорії справедливості), тобто ефективну регіональну політику стимулювання сталого розвитку;

2) під час стимулювання регіону повинні використовуватись різні форми стимулювання (відповідно з теорією мотивації матеріального стимулювання праці);

3) у регіоні існують три базові групи потреб - соціальні, економічні, екологічні, і кожен з цих рівнів має бути максимально задоволений (згідно з висновків по теорії потреб А. Маслоу та теорії існування, відносин і росту К. Альдерфера).

Взагалі механізм стимулювання сталого розвитку регіонів варто розуміти насамперед через призму теорії мотивації. Вдала трансформація провідних теорій мотивації дозволяє розширити теоретичне розуміння стимулювання сталого розвитку регіонів, згідно з яким кожна регіональна система характеризується сукупністю потреб, які необхідно досягти. Задоволення цих потреб можливе лише тоді, коли на систему впливати стимулюючими заходами з тим, щоб створити мотивацію для активізації внутрішніх потенційних можливостей та досягти системного стану динамічної рівноваги на принципах рівноважності, гармонійності, збалансованості, стабільності, конкурентоспроможності та безпеки.

Функціонування даного механізму можливе за умови досягнення оптимального статусу регіональної системи. Досягнення оптимального варіанту сталого регіонального розвитку означає, що всі складові соціо-еколого-економічної системи функціонують гармонійно, збалансовано, стабільно, мають конкурентні переваги, впроваджують інноваційні технології, забезпечують безпеку, зберігають рівновагу між соціальною, економічною та екологічною сферами, без домінування чи шкоди однієї сфери іншій. Якщо регіональна СЕЕ система досягне такого стану, то досягнення сталого розвитку є цілком реальною перспективою для нього.

Для того, щоб визначитися з дієвістю даного теоретичного підходу щодо стимулювання сталого розвитку регіонів на практиці, необхідно спочатку з'ясувати стан справ регіональних систем. Спробуймо розглянути особливості стимулювання регіонів в Україні. Існуюча система державного стимулювання сталого розвитку регіонів в Україні на сьогоднішньому етапі розвитку є недосконалою, і не має системного характеру. А це, в свою чергу, не сприяє розвитку її регіонів, оскільки заходи стимулювання здійснюються безсистемно та нецілеспрямовано, з порушеннями та недоліками у застосуванні. Основними недоліками у теперішній системі стимулювання сталого розвитку регіонів є:

1) відсутність законодавчого забезпечення стимулювання розвитку регіонів та механізмів стимулювання регіональних СЕЕ систем;

2) відсутність стратегічного підходу у заходах стимулюючого характеру;

3) відсутність комплексної методики застосування стимулюючих заходів;

4) неефективність дій стимулюючого характеру, що здійснюються виконавчими органами влади різних рівнів;

5) необгрунтоване, безсистемне надання переваги (пріоритету) одним регіонам над іншими в процесі стимулювання;

6) відсутність внутрішньої мотивації регіону до саморозвитку та самоорганізації з позицій сталості.

У 2005 р. був прийнятий Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів". Цей нормативний документ визначає "правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій". Тобто, ним вперше офіційно закріплено зміст стимулювання розвитку регіонів як терміну. Крім цього, документ визначає мету та засади стимулювання розвитку регіонів. На жаль, вони націлені тільки на збалансованість розвитку регіонів з позицій задоволення потреб населення. Натомість не враховується гармонійність розвитку між соціальною, економічною та екологічною сферами, не піднімається актуальність конкурентоспроможності регіону з точки зору інноваційних технологій, винаходів та розробок як пріоритетних стимулюючих напрямків регіонів. Більше того - законом не порушено питання забезпечення стабільності та безпеки сталого розвитку регіонів України. Питання безпеки регіону як здатність до самовідтворення та недопущення дії дестабілізуючих чинників, повинна визначати захищеність регіону. Стабільність повинна визначати тривалість розвитку.

Взагалі положення Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів" потребують доопрацювання або внесення змін, що сприятиме покращення ситуації зі стимулюванням сталого розвитку регіонів України.

Ще одним негативним аспектом у даному питанні є те, що мотивація регіонів може існувати у певній сфері життєдіяльності - соціальній, економічній або екологічній. Як правило, надається перевага соціально-економічній сфері, а екологічна сфера залишається поза увагою. Така ситуація не може існувати, оскільки всі питання, що стосуються сталого розвитку регіону повинні вирішуватись комплексно.

Також важливо, щоб стимулювання сталого розвитку регіонів у контексті вироблення внутрішньої мотивації регіонами України передбачало заохочення розвитку всіх регіонів - сильних і проблемних, розвинутих і нерозвинутих, донорів і реципієнтів (на жаль, цього на сьогодні не існує, оскільки перевага надається тільки проблемним регіонам). Тільки у такому випадку можна вивести соціальну, економічну та екологічну сфери регіонів України на траєкторію сталого розвитку.

У підсумку можна стверджувати, що на сьогоднішній час в Україні, попри певні спроби налагодити єдину систему стимулювання сталого розвитку регіонів, немає виваженої комплексної політики стимулювання сталого розвитку регіонів. Це стосується як законодавчої бази по даному питанню, так і виконавчої діяльності на рівні центральних та регіональних органів влади. Також немає чіткої однозначної думки вчених в галузі регіональних досліджень з приводу комплексної методики застосування стимулюючих заходів щодо регіонів. Більше того - немає чіткого теоретичного обґрунтування даної концепції. Тому проведене дослідження є надзвичайно актуальним, що вирізняється новизною теоретичного бачення даної проблеми. Крім того, підняті проблеми у напрямку стимулювання сталого розвитку регіонів України мають практичну цінність

Досягнути максимально ефективного результату під час задоволення потреб регіону необхідно через регіональну політику у галузі стимулювання сталого розвитку регіону. Саме у цьому допоможе запропонований теоретичний підхід до питання стимулювання сталого розвитку регіону. Адже, враховуючи всі аспекти стану регіональної соціо-еколого-економічної системи, увага акцентується на задоволення конкретних соціальних, екологічних та економічних потреб через стимулюючий вплив на регіон для вироблення внутрішньої мотивації до забезпечення системою сталого розвитку. Надалі планується розглядати дане питання у подальших наукових розробках.

2. Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти сталого розвитку

Процес глобалізації економіки, який розпочався у другій половині минулого століття, викликав до життя інший не менш значущий процес - регі- оналізацію. Зараз можна говорити про те, що характерною рисою новітньої історії є два рівнобіжних і взаємозалежних процеси: глобалізація і регіоналі- зація. Найважливішого значення набула проблема регіонального і місцевого розвитку, тому що саме через розвиток окремих регіонів і місцевих громад відбувається підключення національних економік до світової глобальної економіки. Економісти називають такі регіони і території "воротами у глобальну економіку", і між ними вже розгорнулася гостра конкурентна боротьба за місце "під економічним сонцем".

Ефективним інструментом запровадження регіонального і місцевого розвитку в умовах загострення геоекономічної конкуренції має стати географічний менеджмент. Можна виділити, принаймні, чотири обставини, що викликали появу й обумовлюють можливість широкого практичного застосування цієї нової категорії суспільної географії та регіональної економіки (точніше - регіональної науки):

1) зростання числа суб'єктів господарювання, що одержали право самостійно здійснювати територіальне планування і управління своєї господарської діяльності. Це особливо характерно для економік перехідного типу, які характеризуються появою (відновленням) інституту приватної власності на землю, а також зростанням кількості самостійних підприємств і фірм, що надають територіально-розподілені послуги (в англомовній літературі для них почали використовувати спеціальний термін - "location-based service"). У цій ситуації географічний менеджмент виконує функції забезпечення конкурентоспроможності суб'єктів господарювання завдяки раціональній просторовій організації виробництва і ринку збуту товарів (послуг);

2) загострення конкуренції на ринках товарів і послуг, що призводить до необхідності розглядати просторовий чинник як один із ключових резервів підвищення конкурентноздатності суб'єктів господарювання. В умовах, коли всі інші можливі ресурси підвищення конкурентоспроможності (технологічні, організаційні, соціальні) вже майже вичерпані, резерв раціональної просторової організації виробництва і розподілення стає провідним, і може забезпечити істотний економічний ефект. У цьому зв'язку географічний простір (географічне середовище) можна розглядати як важливий різновид виробничого ресурсу (ресурсотовару), що претендує на роль самостійного об'єкта менеджменту і маркетингу;

3) розширення прав і зростання самостійності місцевих органів влади зумовлюють необхідність переходу від територіального управління, яке по суті виконує тільки функції адміністрування за територіальною ознакою, до географічного менеджменту, що містить у собі такі додаткові функції, як територіальне планування, географічна експертиза, регіональний маркетинг, геоаудит та ряд інших. Географічний менеджмент і географічний маркетинг є ефективними інструментами реалізації концепції сталого розвитку на місцевому та регіональному рівнях;

4) поява нових інформаційних технологій збору, збереження, обробки і поширення географічної інформації, що забезпечують можливість організації територіального соціально-економічного моніторингу. Такий моніторинг дає змогу контролювати процеси територіальної організації і самоорганізації виробництва і споживання як на рівні фірми, так і на рівні цілого регіону. Географічні інформаційні системи (ГІС), супутникове позиціювання (GPS), дистанційне зондування, автоматизоване картографування, мобільний зв'язок та інтернет становлять сучасну технологічну основу географічного менеджменту, що дає змогу ефективно здійснювати функції територіального планування, управління і моніторингу.

Враховуючи новизну поняття географічного менеджменту, розглянемо більш детально його логіко-концептуальну основу (логічну етимологію цього поняття). Як базові категорії для визначення й аналізу більш місткого поняття "геоменеджмент" ми пропонуємо використовувати загальнонаукові категорії "об'єкт" і "предмет". Таким чином, можна сформулювати дві принципово різні концепції геоменеджменту, засновані на різному тлумаченні (вузькому і широкому) понять "об'єкт менеджменту" і "предмет менеджменту".

Концепція I. Об'єктом геоменеджменту (об'єкт трактується у вузькому сенсі) становлять тільки природні умови й ресурси, а предметом (предмет трактується в широкому сенсі) - є весь спектр завдань планування і управління природокористуванням. Поняття "геоменеджмент" у цьому випадку практично збігається з поняттям "управління природокористуванням у ринкових умовах". При цьому префікс "гео-" замінює тут не прикметник "географічний", що акцентує просторовий аспект, а скоріше стосується поняття "георе- сурси - природні ресурси й умови Землі". Отже, у такій концепції геоменеджменту етимологія цього поняття цілком будується на базі категорії "об'єкт".

Концепція II. Об'єктом геоменеджменту (об'єкт трактується в широкому сенсі) є природа, господарство і населення, а предметом (предмет трактується у вузькому сенсі) - є управління територіальною (просторовою) організацією суспільства. Поняття "геоменеджмент" тут збігається з поняттям "територіальне планування і управління в ринкових умовах", а префікс "гео-" заміняє прикметник "географічний", наголошуючи на важливості саме просторового підходу (аспекту). Таким чином, етимологія поняття "геоменеджмент" у цій концепції будується на базі категорії "предмет".

У цій роботі прийнято другу концепцію геоменеджменту, тому що вона найбільше відповідає проблематиці регіонального і місцевого розвитку через комплексний характер об'єкта управління - територіальних систем "природа- господарство-населення". Отже, під географічним менеджментом ми розуміємо процес управління територіальною (геопросторовою) організацією продуктивних сил, громадського життя і довкілля на регіональному і локальному рівнях з метою одержання економічних, соціальних, екологічних і синергетичних ефектів (у т.ч. ефекту сталого розвитку) завдяки оптимізації розміщення.

Якщо розглядати територію (за Е.Б. Алаєвим - геоторію ) як обмежений природний ресурс - просторовий базис розміщення суспільства, то можна застосувати "рентний" підхід для з'ясування процесів використання географічного простору і географічного середовища в умовах глобалізації. В умовах глобалізації економічних процесів та фінансових ринків інвестори (які вже мають міжнародний, транснаціональний статус) і "власники" територій (уряди країн, органи місцевого самоврядування) вступають у відносини, що є аналогічними відносинам землевласників і капіталістів-орендаторів у класичній схемі земельної ренти, розробленої К. Марксом. Тому можна говорити про географічну (регіональну) ренту, яка виникає у процесі використання "регіонального середовища" у вигляді розміщення там інвестицій, запроваджених внаслідок геоекономічної конкуренції інвесторів (цікаві приклади з цього приводу можна знайти у.

Диференціальна географічна (регіональна) рента І виникає завдяки різниці між економічними умовами господарювання у "найгірших" регіонах (регіонах з поганими умовами господарювання) та індивідуальними умовами господарювання у "кращих" та "середніх" регіонах (регіонах із сприятливими умовами господарювання). Монополія на "регіональне середовище" як на місце господарювання дає змогу інвесторам у "кращих" та "середніх" регіонах одержувати надприбуток, частина якого залишається власникові території у вигляді податків за використання цього "регіонального середовища".

Диференціальна географічна (регіональна) рента ІІ виникає у процесі послідовних капіталовкладень в економіку окремого регіону. Це "вторинна" рента, яка зумовлена запровадженням розширеного виробництва і фінансування у пріоритетних регіонах. Вона характеризує концентрацію капіталу (інвестицій) в одному і тому ж регіоні, замість розподілу його між різними регіонами. Причина як першої, так і другої форми диференціальної географічної (регіональної) ренти міститься у монополії на "регіональне середовище" як місце розміщення капіталу (інвестицій) та економічної діяльності. Суб'єкти цієї монополії - національні, регіональні і місцеві уряди, які є юридичними господарями відповідних територій.

Абсолютна географічна (регіональна) рента утворюється завдяки тому, що географічний простір є обмеженим (кількість регіонів гранична), і в умовах загострення геоекономічної конкуренції інвесторам доводиться залишати частину капіталів в "найгірших" регіонах. Низька економічна ефективність господарювання у таких регіонах перекривається прибутком, одержаним від "найкращих" регіонів.

Окрім диференціальної регіональної ренти І, існує диференціальна географічна рента І за місцем розташування (локалізації). Ця рента виникає внаслідок різниці у розташуванні окремих місць (ділянок) території відносно ринків збуту, транспортної мережі, інфраструктури і т.ін. У процесі географічного менеджменту треба враховувати особливості утворення географічної ренти різних типів, вміти її кількісно оцінювати і прогнозувати.

Важливе значення для геоменеджменту має знання мультиплікатив- них ефектів розміщення. Мультиплікативний (посилюючий або гальмуючий) ефект розміщення виникає завдяки впливу певної сукупності геопросторових чинників (мультиплікаторів) на об'єкт, що розміщується, і навпаки (через зворотний зв'язок). Таким чином, ефект розміщення (економічний, соціальний, екологічний) певного об'єкта в різних місцях буде різним.

До основних (базових) функцій географічного менеджменту належать: планова, облікова, аналітична, контрольна і функція прийняття просторових рішень.

Планова функція географічного менеджменту реалізується у процесі територіального планування, що може мати кілька геопросторових рівнів (наприклад, рівень землевпорядного проектування, рівень містобудівного і районного планування, рівень регіонального планування) і ступенів оперативності (коротко-, середньо- і довгострокове територіальне планування).

При цьому поняттю "стратегічне планування" можна поставити у відповідність таке поняття як "регіональна політика", а поняттю "бізнес-планування" - поняття "планування використання території".

Облікова функція географічного менеджменту передбачає збір, обробку і збереження геопросторово розподілених даних про територіальні системи "природа-господарство-населення", всієї доступної інформації про використання географічного простору і географічного середовища. Для вирішення цих завдань можуть бути застосовані сучасні інформаційні і телекомунікаційні технології - географічні інформаційні системи (ГІС), супутникове пози- ціювання, дистанційне зондування, мобільний зв'язок, Інтернет та ін.

Аналітична функція географічного менеджменту складається з перед- планового аналізу використання території (у загальному випадку - географічного простору і географічного середовища). Головне завдання тут - з'ясувати ступінь раціональності (ефективності) використання географічного простору й особливостей географічного середовища, до того ж критеріями ефективності можуть бути різні економічні, соціальні, екологічні і комплексні нормативи і показники (залежно від цілей географічного менеджменту). Завдяки такому аналізу, географічні дані перетворюються у географічну інформацію, на основі якої приймаються геопросторові рішення.

Контрольна функція географічного менеджменту здійснюється у вигляді територіального соціально-економічного моніторингу. Головною особливістю цього моніторингу (і його відмінністю від традиційного моніторингу навколишнього середовища) є використання концепції соціально-економічного простору (поряд з концепціями фізичного й економічного просторів). Технологічну основу моніторингу становлять географічні інформаційні системи, регіональні системи управління базами даних, сучасні телекомунікаційні технології.

Функція прийняття рішень у географічному менеджменті представлена у вигляді процедури прийняття геопросторових рішень, тобто рішень про той чи інший варіант використання географічного простору (найчастіше - території) шляхом вибору відповідних місць розміщення виробництва і надання послуг, центрів обслуговування населення, місць поховання відходів, створення національних парків і резерватів, рекреаційних зон і т.ін. Дана функція може бути ефективно реалізована за допомогою сучасних інформаційних технологій - інформаційних систем підтримки просторових рішень (в англомовній літературі для неї використовують термін SDSS - Spatial Decision Support Systems) і систем підтримки (територіального) планування (PSS - Planning Support System).

Перелік основних функцій географічного менеджменту можна істотно розширити, включивши до нього такі додаткові функції (технології) сучасного менеджменту, як маркетинг, експертизу, аудит, інжиніринг, логістику, консалтинг (до них всіх можна додати префікс гео-).

Методи і технології, що використовують в географічному менеджменті, можуть бути згруповані у такий спосіб:

А. Методи і технології географічного опису: методи спостереження і вимірювання; методи візуалізації; географічні інформаційні системи; географічний моніторинг.

Б. Геопросторовий аналіз і моделювання: статистичний аналіз і соціально-економічна геостатистика; оптимізаційне моделювання (геопросторова оптимізація); імітаційне моделювання (геопросторова імітація); геопросторовий аналіз і моделювання в ГІС; математико-картографічне моделювання.

В. Методи і технології прийняття просторових рішень: методи теорії багатокритеріальних рішень; інформаційні системи підтримки просторових рішень; інформаційні системи підтримки територіального планування; експертні географічні системи.

Географічний маркетинг (геомаркетинг) - одна з найважливіших складових географічного менеджменту, яка має велике самостійне значення. Поняття геомаркетингу можна розглядати в рамках трьох різних концепцій.

По-перше, під геомаркетингом можна розуміти географічні аспекти класичного маркетингу, зокрема процедури географічної сегментації ринку і географічного позиціювання товару (послуги). По-друге, геомаркетинг можна трактувати як маркетинг місця і, зокрема, маркетинг регіону. По-третє, геомаркетинг можна розглядати як маркетинг географічних знань і технологій.

Найбільший інтерес, з точки зору проблематики регіонального розвитку, становить друга концепція геомаркетингу, тому що в ній робиться акцент на пошук способів розвитку економіки регіону шляхом його (регіону) просування як товару, з метою залучення уваги потенційних інвесторів. По суті тут товаром виступає регіональне географічне середовище, яке інвестор "купує", розміщуючи в даному регіоні своє виробництво. Привабливими властивостями цього середовища можуть бути, наприклад: високий рівень розвитку інфраструктури, низькі ставки податків на землю, наявність дешевої робочої сили, екологічна чистота (екологічне благополуччя) довкілля, естетична привабливість ландшафту і т.ін. "Продавцями" регіону-товару є місцеві органи влади, які і повинні проводити такий геомаркетинг. Про його важливість свідчить, зокрема, той факт, що в економічній літературі вже з'явилися і закріпилися терміни геоекономічна конкуренція, конкуренція регіонів, ринок регіонів (поряд з термінами ринок товарів і ринок послуг).

Ми пропонуємо розглядати географічний маркетинг як загальну інтегровану концепцію, що має об'єднати всі три означених вище підходи з метою встановлення синергетичних зв'язків між діяльністю агентів геомаркетингу щодо запровадження регіонального та місцевого економічного розвитку - ділових кіл (бізнесу), місцевих органів влади та громадськості (неурядових організацій). Така комплексна концепція геомаркетингу може бути реалізована завдяки організації партнерства приватного та громадського секторів (public-private partnership) на регіональному та місцевому рівнях.

В умовах реформування економіки України, географічний менеджмент може відіграти важливу роль як інструмент запровадження регіонального і місцевого розвитку. Він, зокрема, забезпечує рішення таких завдань:

1) виявлення особливостей геоекономічного й економіко-географічного положення регіону, його місця і значення в системі територіального поділу праці на міжрегіональному, національному і міжнародному рівнях;

2) аналіз і маркетинг географічного середовища регіону як можливого ресурсо- товару, з метою залучення інвесторів для розвитку регіональної економіки;

3) оперативне відстеження динамічної ситуації щодо використання території (географічного простору, географічного середовища) з метою удосконалення територіальної організації продуктивних сил, громадського життя і довкілля в регіоні і місцевій громаді;

4) створення географічного кадастру регіону, заснованого на концепціях фізико-географічного, економіко-географічного і соціально-географічного просторів з метою комплексного територіального планування і прогнозування;

5) визначення геопросторових (територіальних) обмежень і умов реалізації концепції сталого розвитку регіонів і місцевих громад;

6) визначення, моніторинг і практичне використання рентних та мультипліка- тивних ефектів розміщення для цілей регіонального та місцевого розвитку в умовах геоекономічної конкуренції.

Використана література:

1. Герасимчук З.В. Поліщук В.Г. Концептуальні засади стимулювання сталого розвитку регіону / Економіка і регіон №1 (24) – 2010 – ПолтНТУ. с.1-7

2. Андерсон В.М. Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти сталого розвитку в умовах конкуренції регіонів / Науковий вісник, 2005, вип.15.7, с.225-231





Реферат на тему: Геоменеджмент і геомаркетинг як інструменти сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.