Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Медицина та здоров'я

Туберкульоз як соціальна проблема в Україні (реферат)

Реферат на тему:

Туберкульоз, як соціальна проблема.

План

1. Вступ.

2. Статистичні дані.

3. Основні чинники неблагополуччя з туберкульозом.

4. Нормативні акти для боротьби з туберкульозом.

5. Суспільне ставлення до хворих на туберкульоз.

6. Протитуберкульозний диспансер.

7. Порядок видачі листків непрацездатності в разі

захворювання на туберкульоз.

8. Шляхи подолання епідемії туберкульозу в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Серед захворювань, що відносяться до соціальних хвороб особливе місце займає туберкульоз. Соціальна природа туберкульозу відома давно. Ще на самому початку століття цю хворобу називали «сестрою бідності», «пролетарською хворобою». У старому Петербурзі на Виборзькій стороні смертність від туберкульозу була в 5,5 разів вище, ніж у центральних районах. В даний час рівень захворюваності туберкульозом у країнах, що розвиваються, набагато вище, ніж в економічно розвитих країнах. Незважаючи на величезні досягнення медицини в лікуванні хворих туберкульозом ця проблема продовжує залишатися в багатьох країнах дуже актуальної. Слід зазначити, що наша країна у визначений період домоглася істотних успіхів у справі зниження захворюваності туберкульозом. Однак в останні роки наші позиції в цьому питанні помітно ослабнули. З 1991 р. після багаторічного зниження захворюваність туберкульозом у нашій країні почала рости.

Перехід тисячоліть ознаменувався епідемією туберкульозу в Україні, як і у багатьох країнах світу. За даними ВООЗ, майже третина населення земної кулі інфікована мікобактеріями туберкульозу. Вважається, що один хворий може інфікувати 10—15 здорових осіб. Щорічно в світі на туберкульоз захворюють 7—10 млн чоловік. Загальна кількість хворих у світі досягає 50—60 млн чоловік. Сьогодні розрізняють триєдину епідемію туберкульозу. Перша складова її — це зростання захворюваності на типовий туберкульоз. Друга складова епідемії зумовлена хіміорезистентним туберкульозом, яка поширюється швидкими темпами і створює велику небезпеку. Третя складова зумовлена туберкульозом на тлі СНІДу та у ВІЛ-інфікованих.

Статистичні дані.

В Україні епідемія туберкульозу зареєстрована з 1995 року. І вона невпинно прогресує, стає невгамовною і загрозливою медико-соціальною проблемою. Ситуація з туберкульозу в Україні стала найбільш загрозливою в 1990—1999 pp. і вийшла за рамки медичної проблеми на рівень державний. Тому ми аналізуватимемо ситуацію з туберкульозу за ці роки. В Україні зареєстровано 680671 хворих на туберкульоз, що дорівнює 1,4% від усієї чисельності населення країни (на 0,2% більше, ніж у 1998 році), із них хворі активними формами туберкульозу складають 144041 (21,2%). Нині туберкульоз в Україні є найпоширенішою інфекційною хворобою, займаючи перше місце в структурі смертності людей від інфекційної патології. На цьому тлі через щорічне поглиблення соціально-економічної кризи в країні й охороні здоров'я погіршилося функціонування протитуберкульозної служби і знизилися об'єми і якість протитуберкульозних заходів.

За останні 10 років (1990—1999 pp.) захворюваність всіма формами туберкульозу збільшилася на 69,7%, або з 32,0 до 54,3 на 100 тисяч населення, причому захворюваність туберкульозом із бактеріовиділенням зросла на 61,5%, або з 13,0 до 21,0 на 100 тисяч населення.

Приріст захворюваності всіма клінічними формами туберкульозу серед міських жителів склав 96,4% (з 28,0 до 55,0 на 100 тисяч населення), а серед сільських жителів — 35,6% (з 39,0 до 52,9 на 100 тисяч населення). В останні роки захворюваність сільського і міського населення майже однакова (54,0 і 55,7 на 100 тисяч населення відповідно).

Характерно, що темп приросту захворюваності за останні роки в 2,5 рази більший, ніж на початку 90-х років, в основному за рахунок міського населення, оскільки охорона здоров'я для жителів села стала гірше доступною, і серед цієї категорії населення має місце погана діагностика туберкульозу і зниження темпу приросту цього показника.

Туберкульоз в Україні значно помолодшав. Так, захворюваність туберкульозом дітей збільшилася в 2,1 рази (з 4,7 до 8,8 на 100 тисяч населення), що є несприятливою прогностичною ознакою. Крім того, 67,4% вперше захворілих на туберкульоз складають особи найбільш працездатного і репродуктивного віку — від 20 до 50 років, однак зріст захворюваності туберкульозом спостерігається в усіх вікових групах.

Таким чином, туберкульоз можна називати руйнівником трудового потенціалу нашої держави.

Найвищі показники у 1999 році відмічаються у південно-східному регіоні України — Херсонська (73,8 на 100 тисяч населення). Луганська (66,0), Житомирська (65,8), Донецька (64,3), Миколаївська (63,1), Запорізька (62,6), Одеська (61,3). Показник захворюваності у цих областях значно перевищує середньостатистичний в Україні — 54,3 на 100 тисяч населення, а з урахуванням рецидивів — 60,3 на 100 тисяч.

Однією із особливостей сучасного туберкульозу є значна кількість занедбаних форм серед вперше виявлених хворих, розповсюджені, полікавернозні процеси, масивне бактеріовиділення. Так, в структурі захворюваності деструктивні та фіброзно-кавернозні форми складають відповідно 44,1 та 2,8% від усіх випадків легеневого туберкульозу (21,3 та 1,3 на 100 тисяч). Це свідчить про те, що вперше діагностованими стають занедбані форми, а це призводить до зниження якості лікування, підвищення рівня хіміорезистентного туберкульозу й, врешті-решт, до зростання смертності, що є свідченням поглиблення епідемії хвороби.

Співвідношення серед померлих чоловіків і жінок становить 7:1. Найбільша смертність у віковій групі 40-59 років і у осіб літнього віку. У клінічній структурі смертності 90,7% займає туберкульоз органів дихання, серед якого переважають хронічні поширені фіброзно-кавернозні і дисеміновані форми процесу (92,7%).

Померло до 1 року спостереження в протитуберкульозному диспансері в 1991 p. — 7,0% хворих від загального числа померлих, а в 2005 p. цей показник збільшився до 15,0%, або в 2 рази. Серед померлих щорічно зростає число хворих, невідомих диспансеру, тобто з посмертно встановленим діагнозом туберкульозу (до 8,4% від усіх померлих). Це в основному соціально-дезадаптовані групи населення (бомжі, алкоголіки, наркомани, мігранти та інші).

Останніми роками погіршується ефективність лікування хворих на туберкульоз. Так, у 1991 p. показник припинення бактеріовиділення серед вперше виявлених хворих після 1 року лікування складав 91,0%, а загоєння порожнин розпаду і каверн — 80%. У 2005 p. ці показники дорівнюють відповідно 79,5% і 65,5%, тобто вони зменшилися на 12% і 14,5%.

Хірургічне лікування проведено 1484 хворим в 2005 p., що становить 4,5% від числа хворих на деструктивний туберкульоз. У санаторіях лікується тільки 4,2% пацієнтів від числа хворих на активний туберкульоз.

З 1990 р. по 1998 p. ліквідовано 20 (10,8%) протитуберкульозних диспансерів (із 185 їх стало 165), скорочено 44,2% (15834) стаціонарних ліжок у протитуберкульозних диспансерах (із 35800 до 19966), ліквідовано 27,9% (38) санаторіїв (із 136 до 98) і 37,2% (8917) санаторних ліжок (із 23975 до 15058), на 26,9% (1005) зменшилася кількість лікарів-фтизіатрів (із 3734 до 2729). Останнім часом активізувалася робота щодо забезпечення лікарями фтизіатрами протитуберкульозної служби.

Надзвичайно важливий момент — харчування недужих у протитуберкульозних закладах. У 2008 році розрахункова вартість харчування одного хворого на туберкульоз протягом одного ліжко-дня в перерахунку на існуючі ціни становила приблизно 26 гривень. У регіонах витрати на харчування збільшилися порівняно з попередніми роками, проте не досягли планового рівня, в середньому дорівнювали 13,6 грн (від 9,4 грн в Одеській, 9,87 — у Харківській до 18,15 грн у Кіровоградській, 22,5 — у Житомирській та Донецькій областях).

За даними минулого року, в Україні нараховується 116 протитуберкульозних диспансерів, 93 з них мають ста­ціонари із загальним числом ліжок — 17450. У Закарпатській області за 10 місяців цього року зафіксовано зниження рівня захворюваності на туберкульоз - 48 осіб на 100 тис. населення проти показників минулого року 49,7 осіб. Серед хворих дітей 60% - роми.

Основні чинники неблагополуччя з туберкульозом.

Основними чинниками неблагополуччя з туберкульозом в Україні є:

а) соціально-економічна криза в країні, що не дозволяє повноцінно фінансувати охорону здоров'я;

б) зниження життєвого рівня населення;

в) згортання протитуберкульозних закладів внаслідок недостатнього їх фінансування.

Основними медичними причинами погіршення епідемічної ситуації з туберкульозу є: а) пізнє виявлення хворих на туберкульоз із поширеним, деструктивним процесом, масивним бактеріовиділенням; б) погана забезпеченість антимікобактеріальними препаратами для проведення лікування, профілактики та проти-рецидивної антимікобактеріальної терапії, що спостерігалася до 2000 p.

В Україні можна виділити декілька основних проблем, що стосуються ситуації з туберкульозу в Україні й втрати контролю над цією хворобою: 1) зростаюче погіршення ефективності лікування хворих на туберкульоз; 2) проблема хіміорезистентного туберкульозу; 3) проблема позалегеневого туберкульозу; 4) проблема скринінгової діагностики туберкульозу; 5) проблема мікробіологічної діагностики туберкульозу; 6) проблема туберкульозу у медичних працівників; 7) туберкульоз серед ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД; 8) проблема туберкульозу в пенітенціарній системі; 9) погіршення матеріально-технічної бази та скорочення кадрового потенціалу протитуберкульозної служби. Над цими проблемами МОЗ України має намір зосередити свою діяльність.

Нормативні акти для боротьби з туберкульозом.

Виходячи із актуальності проблеми туберкульозу, сьогодні медична громадськість країни має ряд нормативних актів для боротьби з цією недугою. До найважливіших з них слід віднести:

1. Наказ МОЗ України від 14 лютого 1996 р. № 26 "Про удосконалення протитуберкульозної служби". Ним скасований наказ МОЗ України від 26 серпня 1993 р. № 192 "Про удосконалення протитуберкульозної служби" і цим наказом затверджені:

1) Інструкція про діяльність протитуберкульозного диспансеру, диспансерного відділення, кабінету поліклініки (лікарні);

2) Інструкція щодо діяльності фтизіатричного денного стаціонару при протитуберкульозному закладі (диспансері, кабінеті, туберкульозній лікарні, санаторії, туберкульозному відділені лікарні загальної мережі);

3) Інструкція про проведення хіміопрофілактики туберкульозу у дітей та підлітків;

4) Інструкція про клінічну класифікацію туберкульозу та її застосування;

5) Інструкція про діяльність диспансерного відділення для хворих з позалегеневим туберкульозом обласного (міського, міжрайонного) протитуберкульозного диспансеру;

6) Інструкція про клінічну класифікацію і диспансерне групування контингентів з позалегеневими формами туберкульозу та їх застосування;

7) Інструкція про хірургічне лікування хворих на туберкульоз легень;

8) Інструкція про діяльність позаштатного головного фахівця з фтизіатрії органу охорони здоров'я.

2. Наказ МОЗ України від 29 липня 1996 p. №233 "Про затвердження інструкцій щодо надання медико-санітарної допомоги хворим на туберкульоз", зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 17 вересня 1996 р. за № о36/1о61. Цим наказом затверджені такі інструкції: 1. Інструкція про направлення хворих на туберкульоз на санаторне лікування; 2. Інструкція про проведення флюорографічних обстежень; 3. Інструкція по застосуванню туберкулінових проб; 4. Інструкція по застосуванню вакцини туберкульозної БЦЖ-М, БЦЖ; 5. Інструкція про поділ на групи контингентів протитуберкульозних диспансерних закладів; 6. Інструкція про порядок оформлення відпусток хворих на туберкульоз із лікарень і санаторіїв.

3. Наказ МОЗ України від 28 жовтня 1998 p. №314 "Про заходи щодо боротьби з туберкульозом". Цим наказом заборонене скорочення ліжок у протитуберкульозних закладах і посилений контроль за протитуберкульозними заходами.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 667 "Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом". Цією постановою затверджені 32 найвагоміші, найефективніші та найприоритетніші протитуберкульозні заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази та кадрового потенціалу протитуберкульозної служби, профілактики і своєчасного виявлення хворих на туберкульоз, їх лікування та медико-соціальної реабілітації, вдосконалення диспансерного нагляду за ними, а також низка організаційних заходів. В рамках цієї постанови проводиться централізована закупівля найнеобхідніших протитуберкульозних препаратів для хворих України.

5. Наказ МОЗ України від ЗО грудня 1999 p. №311 "Про затвердження інструкцій щодо надання фтизіопульмонологічної допомоги хворим". Цим наказом затверджені 3 інструкції щодо бронхіальної астми, хронічного обструктивного бронхіту, пневмонії, а також: інструкція про клінічну класифікацію туберкульозу та її застосування.

6. Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645 — III "Про захист населення від інфекційних хвороб". В цьому законі регламентовані основні засади державного і правового регулювання діяльності у сфері захисту населення від інфекційних хвороб, в тому числі й туберкульозу.

7. Наказ МОЗ України від 20 квітня 2000 p. №83 "Про оптимізацію та уніфікацію проведения протитуберкульозних заходів в умовах недостатнього їх фінансування". Цим наказом визначені пріоритети залежно від коштовності та ефективності протитуберкульозних заходів, зокрема щодо:

а) імунопрофілактики та хіміопрофілактики туберкульозу;

б) скринінгової діагностики недуги методами мікроскопії мазка, туберкулінодіагностики серед дітей та підлітків, профілактичної флюорографії дорослого населення;

в) антимікобактеріального та хірургічного лікування хворих на туберкульоз;

г) диспансерної тактики контингентів протитуберкульозних диспансерів;

д) запобігання внутрішньогоспітального зараження на туберкульоз. Регламентовані етапне й контрольоване їх проведення.

8. Указ Президента України від 11 травня 2000 p. № 679/2000 "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом". Указом Президента України регламентовано ряд заходів на поліпшення ситуації з туберкульозу в Україні.

9. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 вересня 2000 р. № 1480 "Про утворення міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом", затверджене Положення про цю Комісію, сформований її склад.

10. Наказ МОЗ України від 31 жовтня 2000 р. № 276 "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні". Цим наказом затверджені: 1. Календар профілактичних щеплень в Україні; 2. Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень. 3. Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень. 4. Строки розвитку поствакцинальних реакцій та ускладнень на щеплення, які проводяться на ендемічних та ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями. 5. Форма подачі інформації про випадок побічної дії (ускладнення) після застосування імунобіологічних препаратів.

Однак, серйозним гальмом у реалізації протитуберкульозних заходів в Україні є відсутність Національної туберкульозної програми з цільовим фінансуванням, а також Закону України "Про боротьбу з туберкульозом", який вже знаходиться на розгляді комісій Верховної Ради України.

Суспільне ставлення до хворих на туберкульоз.

Центр Європейської Інформації спільно із СМГО „Фонд регіональних досліджень” за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні провели 5-10 червня 2008 року у місті Суми соціологічне опитування з метою вивчення деяких проблемних питань щодо толерантності та терпимості сумчан по відношенню до представників різних соціальних груп.

На питання „Коли Ви зустрічаєте представників груп, які вказані нижче, що Ви відчуваєте?” із запропонованих варіантів відповідей найбільш агресивно відносяться до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією (10,6%), людей хворих на СНІД (10,2%), людей, хворих на алкоголізм (9,4%), наркозалежних (8,2%). Страх відчувають при зустрічі з людьми, хворими на тяжкі інфекційні захворювання (туберкульоз і т.інш.) — 66%.

Епідеміологічні показники.

Для характеристики ефективності боротьби з туберкульозом використовують ряд епідеміологічних показників.

1. Захворюваність. Як уже відзначене вище число уперше виявлених активних туберкульозом хворих в останні роки має тенденцію до росту. З загального числа хворих із уперше встановлені діагнозом 2/3 склали чоловіка, причому майже половина з них приходиться на осіб 20—40 років. Більш 40% виявлених виділяли ВК, більш ніж у 1/3 уперше минулого виявлені вже запущені форми туберкульозу. По-перше, усе це свідчить про несприятливу по туберкульозі епідеміологічній обстановці, а по-друге, про те, що асоціальна частина суспільства (бомжі, алкоголіки, особи, позбавлені за злочини волі) складає значну частину контингенту знову захворілим туберкульозом. При обліку вперше захворілих у їхній склад не включаються:

а) хворі, прописані в іншому районі,

б) випадки рецидиву захворювання.

2. Хворобливість. Показники хворобливості, у зв'язку з успіхами лікування захворілих туберкульозом, і в той період, коли спостерігалося зниження захворюваності в 5 разів, знижувалися тільки в 2 рази. Тобто цей показник при успішній роботі зі зниження туберкульозу змінюється більш повільними темпами, чим захворюваність.

3. Смертність. Завдяки успіхам у лікуванні туберкульозу за 20-літній період (починаючи з 1950 р.) показник смертності від туберкульозу знизився в 7 разів. На жаль, в останні роки, позитивні зрушення по зниженню поширеності туберкульозу, як соціального явища, призупинились і навіть, навпаки, мають місце негативні тенденції.

Протитуберкульозний диспансер.

Світовий досвід, як і досвід нашої країни, показав, що найбільш ефективною лікувально-профілактичною установою по роботі з туберкульозними хворими є протитуберкульозний диспансер. У залежності від території обслуговування диспансер буває районним, міським, обласним. Протитуберкульозний диспансер працює по територіально-дільничному принципі. Уся територія обслуговування розділена на ділянки, а до кожної ділянки прикріплений лікар фтизіатр у залежності від місцевих умов (число облич, що складаються на обліку, і вогнищ туберкульозної інфекції, наявність великих промислових підприємств і т.д.) населення на одній фтизіатричній ділянці може складати від 20—30 тис. до 68 тис. Важливо, щоб границі декількох терапевтичних ділянок поліклініки й однієї фтизіатричної ділянки збігалися, щоб дільничний лікар фтизіатр працював у тісному контакті з визначеними лікарями терапевтами, педіатрами, лікарями загальної практики.

У структурі протитуберкульозного диспансеру основною частиною є амбулаторна ланка. Крім звичайних кабінетів (кабінетів лікарів, процедурного, кабінету функціональної діагностики) дуже бажана наявність стоматологічного кабінету. Природно невід'ємною частиною є бактеріологічна лабораторія і рентгенівський кабінет. При деяких диспансерах діють флюоролографічні станції. Крім того, можуть бути стаціонари.

Усю роботу з боротьби з туберкульозом у районі діяльності диспансер проводить за комплексним планом. Дуже важлива участь у реалізації такого плану не тільки медичних установ, але й інших відомств. Реальні успіхи по зниженню захворюваності туберкульозом можуть бути досягнуті тільки при реалізації міжвідомчої програми «Туберкульоз», що розроблений і в Києві. Основну частину комплексного плану складають санітарно-профілактичні заходи:

- організація своєчасного виявлення хворих і ревакцинація неінфікованих;

- організація своєчасного виявлення хворих і масові цільові профілактичні огляди;

- оздоровлення вогнищ туберкульозної інфекції, житловий пристрій бацилоносіїв;

- трудовий пристрій хворих;

- санітарно-просвітня робота.

Значне місце в комплексному плані займають нові методи діагностики і лікування хворих, стаціонарне і санаторне лікування, підготовка лікарів по фтизіатрії. Існує кілька шляхів виявлення хворих туберкульозом. Основне місце займає (80% усіх виявлених хворих) виявлення при звертанні хворих за медичною допомогою. Тут дуже велика роль лікарів поліклінік, туди, як правило, звертається, насамперед, той, хто занедужав. Визначену роль відіграють цільові профілактичні медичні огляди. Незначне місце займає спостереження контактів і дані патологоанатомічних досліджень. Останній метод свідчить про недоліки в роботі лікувально-профілактичних установ по туберкульозу.

Протитуберкульозний диспансер — це установа закритого типу, хворого туди направляє лікар, що виявляє таке захворювання. При виявленні туберкульозу в будь-якій медичній установі в протитуберкульозний диспансер за місцем проживання хворого направляють «Повідомлення про хворого з вперше в житті встановленим діагнозом активного туберкульозу»- (ф. 089/у).

Лікар протитуберкульозного диспансеру організує ретельне обстеження і при уточненні діагнозу ставить хворого на диспансерний облік. Всі особи, узяті на облік у протитуберкульозному диспансері, поділяються на групи обліку:

I. Активний туберкульоз (1А и 1В).

II. Згасаючий туберкульоз. |

III. Клінічно вилікуваний туберкульоз (111А и 111В).

IV. Контакти.

V. Внелегеневий туберкульоз.

VI. Групи для дітей.

VII. Підвищений чи ризик рецидив.

Туберкульозні зміни в легенях при необхідності уточнення їхньої активності.

Кожна облікова група має свою тривалість спостереження і періодичність диспансерних явок.

У нашій країні проводиться профілактика туберкульозу в двох напрямках:

1. Санітарна профілактика.

2. Специфічна профілактика,

До засобів санітарної профілактики відносяться міри, спрямовані на попередження зараження туберкульозом здорових, на поліпшення епідеміологічної обстановки (у тому числі поточна і заключна дезінфекції, виховання гігієнічних навичок туберкульозних хворих).

Специфічна профілактика — це вакцинація і ревакцинація, хіміопрофілактика.

Для успішної роботи зі зниження захворюваності туберкульозом необхідні значні асигнування держави на надання, житла для бацилоносіїв, для санаторного лікування хворих, для забезпечення безкоштовними медикаментами амбулаторних хворих і т.д.

Порядок видачі листків непрацездатності в разі захворювання на туберкульоз.

1. Листок непрацездатності в разі захворювання на туберкульоз видається на весь період непрацездатності до відновлення або встановлення групи інвалідності медико-соціальною експертною комісією (МСЕК).

2. В окремих випадках, коли захворювання вимагає тривалого лікування, наприклад у разі туберкульозу періодичність оглядів ЛКК з продовженням листка непрацездатності може бути не рідше 1 разу на 20 днів залежно від тяжкості перебігу захворювання.

3. Хворим на туберкульоз листок непрацездатності видається лікарем відповідної спеціальності. Хворим на туберкульоз, направленим на лікування до туберкульозного санаторію, листок непрацездатності видається лікуючим лікарем спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу на кількість днів потрібних для проїзду в санаторій, і продовжується лікуючим лікарем санаторію.

4. Направлення хворого для огляду до МСЕК здійснюють ЛКК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування при захворюванні на туберкульоз – протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності.

5. При відмові хворого від направлення до МСЕК або несвоєчасному прибутті його на експертизу без поважної причини, факт відмови або нез'явлення засвідчуються відповідною позначкою про це в листку непрацездатності та в медичній карті амбулаторного чи стаціонарного хворого. Відмова від направлення до МСЕК і нез'явлення без поважної причини на огляд МСЕК не є підставою для виписки хворого на роботу.

Шляхи подолання епідемії туберкульозу в Україні.

В Україні запропонована ВООЗ стратегія ДОТС боротьби з туберкульозом адаптована до національних умов:
1. Політична підтримка з боку уряду послідовної, безперервної та всеохоплюючої діяльності щодо боротьби з туберкульозом, спрямованої на збільшення кадрових і фінансових ресурсів, а також на те, щоб боротьба з туберкульозом у масштабах всієї країни стала однією з невід'ємних функцій національної системи охорони здоров'я.
2. Гарантована можливість проведення високоякісної мікроскопії мокротиння з метою виявлення випадків захворювання на туберкульоз в осіб з симптомами цього захворювання (найважливішим з яких є довготривалий кашель), які звертаються за медичною допомогою, а також які належать до груп високого ризику (з наданням особливої уваги виявленню туберкульозу серед ВІЛ-інфікованих осіб, працівників установ соціального обслуговування, системи охорони здоров'я та пенітенціарної системи і т. п.).
3. Проведення стандартизованого короткотермінового курсу хіміотерапії у всіх хворих на туберкульоз з дотриманням відповідних умов, що передбачають: надання кваліфікованих медико-соціальних послуг та забезпечення прийому ліків під безпосереднім наглядом.

4. Регулярне, безперервне забезпечення медичних закладів і населення протитуберкульозними препаратами високої якості, що базується на надійних системах закупівлі та розповсюдження ліків.

5. Наявність надійної стандартизованої системи обліку та звітності, що дозволяє впорядкувати результати лікування кожного пацієнта, а також здійснювати оцінку загальної ефективності протитуберкульозної програми.

 

Висновок.

Ситуація щодо туберкульозу в Україні досить складна. Туберкульоз не є тільки медичною проблемою. Це — проблема соціальна, яка віддзеркалює соціально-економічний стан країни, культурно-освітній рівень та благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров'я, у тому числі і фтизіатричної служби. І ця недуга останнім часом викликає велике занепокоєння в Україні і в МОЗ України зокрема.

До речі за останні десятиріччя зросла захворюваність на туберкульоз серед медичного персоналу і передусім працівників протитуберкульозних закладів. Отже, проблема боротьби з туберкульозом у світі і в Україні надто актуальна і для її вирішення необхідно значні зусилля, перш за все, зі сторони держави, громадськості, медичної служби.

Отже, епідеміологічна ситуація з туберкульозу в Україні складна і продовжує погіршуватися. За прогнозними оцінками в найближчі 10 років не передбачається її істотної стабілізації. Необхідно досягти позитивних соціально-економічних зрушень і забезпечити фінансування протитуберкульозних заходів для вирішення злободенних проблем у зв'язку з туберкульозом. У протитуберкульозній службі України склалася кризова ситуація. Водночас туберкульоз сьогодні становить національну небезпеку, бо Україна, як резервуар туберкульозної інфекції, може бути економічно і політичне ізольована від світового співтовариства через загрозу розповсюдження туберкульозу в світі.

Однак, на тлі погіршення епідеміологічної ситуації з туберкульозу спостерігаються вагомі позитивні зрушення у діяльності фтизіатричної служби. Так, МОЗ України щороку закуповує вакцину БЦЖ і туберкулін за програмою "Імунопрофілактика", у минулому році централізовано закуплені протитуберкульозні препарати на суму 27,5 млн. грн. В поточному році передбачається збільшити обсяги закупівель протитуберкульозних препаратів.

Список використаної літератури.

1. В. Вороненко, В.Ф. Москаленко.- Соціальна медицина та організація охорони здоров'я - Тернопіль: Укрмед-книга, 2000.

2. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров'я. - Тернопіль-Київ-Вінниця: Лілея, 1997.

3. Фещенко Ю.І., Мельник В.М. Медико-соціальні та організаційні аспекти фтизіопульмонології // Матеріали II з'їзду фтизіатріє і пульмонологів України (Київ, 20—23 жовтня 1998 p.). — Київ, 1998. - С. 19 - 22.

4. Фещенко Ю.І., Мельник В.М. Туберкульоз легень в період епідемії: епідеміологічні, клініко-діагностичні, лікувально-профілактичні та організаційні аспекти. — Київ: Логос, 1998. — 284 с.

5. Москаленко В.Ф., Фещенко Ю.І. Актуальні проблеми туберкульозу в Україні за 10 років // Укр. пульмон. журн. - 2001. - № 1. - С. 5 - 8.





Реферат на тему: Туберкульоз як соціальна проблема в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.