Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Медицина та здоров'я

Теорії розвитку, морфогенез та морфологія пухлин (лекція)

ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ ПУХЛИН

На сьогодні існують дві основних теорії виникнення новоутворення — це теорія моноклонального походження та теорія «пухлинного поля».

Згідно теорії моноклонального походження, початковий канцерогенний агент (чинник, який викликає пухлину) спричиняє мутацію поодинокої клітини, при діленні якої після цього виникає пухлинний клон, що складає новоутворення. Моноклональне походження новоутворення було доведене на прикладі пухлин з B-лімфоцитів (B-клітинні лімфоми і плазмоклітинні мієломи), клітини яких синтезують імуноглобуліни одного класу, а також на деяких інших типах пухлин. Доведено також, що по мірі прогресування пухлини з початкового клону пухлинних клітин можуть розвиватися субклони в результаті додаткових триваючих генетичних змін («багаторазові поштовхи»; див. нижче).

Теорія «пухлинного поля»: канцерогенний агент, впливаючи на велику кількість подібних клітин, може викликати утворення поля потенційно неопластичних клітин. Новоутворення може після цього розвинутися в результаті розмноження однієї або великої кількості клітин всередині цього поля. У багатьох випадках в результаті виникає декілька відокремлених новоутворень, кожне з яких походить від окремого клонального попередника. Утворення пухлинного поля може бути розцінене як перший з двох чи більше послідовних етапів, які ведуть до розвитку пухлини ("багаторазові поштовхи”; див. нижче). Ця теорія пояснює походження деяких новоутворень у шкірі, епітелії сечовивідних шляхів, печінці, молочній залозі і кишці. Визнання факту існування пухлинного поля має практичне значення, тому що наявність одного новоутворення в будь-якому з цих органів повинно насторожити клініциста у відношенні можливого другого подібного новоутворення. У молочних залозах, наприклад, розвиток раку в одній з них є чинником ризику виникнення раку в протилежній (за статистикою ризик підвищується приблизно в 10 разів у порівнянні з загальною захворюваністю на рак молочної залози).

Для пояснення механізмів виникнення як пухлинного моноклона, так і "пухлинного поля” сьогодні запропонований ряд інших концепцій.

Теорія генетичних мутацій. Порушення в геномі, зумовлені спадковістю, спонтанними мутаціями або дією зовнішніх агентів, можуть викликати неоплазію, якщо пошкоджуються регулюючі ріст гени. Пухлинна трансформація відбувається у результаті активації (або дерепресії) специфічних послідовностей ДНК, відомих як ріст-регулюючі гени, або прото-онкогени. Ці гени кодують ряд чинників росту і рецепторів для чинників росту. Активація — це функціональні зміни, при яких порушується нормальний механізм регулювання росту в онкогенезі. Активація може відбуватися декількома методами: мутація прото-онкогенів; транслокація в більш активну частину генома, де регулюючий вплив активує прото-онкогени; вставка онкогенного вірусу в активну частину генома; ампліфі­кація (продукування багаторазових копій прото-онкогенів); вставка вірусних онкогенів; дерепресія (втрата супресорного контролю). Виникаючий функціонально активований ген називється «активованим онкогеном» (або мутантним онкогеном, якщо він змінюється структурно), або просто як клітинний онкоген (c-onc). Збільшення продукції стимулюючих чинників росту чи їх рецепторів або зменшення інгібуючих (супресорних) чинників росту, або продукція функціонально патологічних чинників може призвести до неконтрольованого росту клітин. Таким чином на молекулярному рівні неоплазія - це порушення функції регулюючих ріст генів (прото-онкогенів і супресорних генів пухлин).

Теорія вірусних онкогенів. Деякі РНК-віруси містять послідовності нуклеїнових кислот, які є комплементарними до прото-онкогена і можуть (при дії зворотної транскриптази) синтезувати вірусну послідовність ДНК, яка є по суті ідентичною. Ці послідовності названі вірусними онкогенами (v-onc). Багато, можливо всі, онкогенні РНК-ретровіруси містять такі послідовності, і вони знайдені у відповідних новоутвореннях. Сьогодні припускається, що онкогенні РНК-віруси набувають v-onc послідовностей шляхом вставлення клітинного онкогена з клітини тварини або людини за допомогою механізму, подібного до того, який бере участь в рекомбінації. Онкогенні ДНК-віруси також містять послідовності, які функціонують як онкогени і влаштовуються безпосередньо в геном клітини.

Епігенетична теорія. Згідно епігенетичній теорії, основне клітинне пошкодження відбувається не в генетичному апараті клітини, а в механізмі регулювання активності генів, особливо в білках, синтез яких кодують ріст-регулюючі гени. Різні рівні активності генів, які відповідальні за диференціювання тканин, як припускається, визначаються успадковуваними епігенетичними механізмами. Основний доказ ролі епігенетичних механізмів у процесах онкогенезу виявляється при утворенні пухлин під впливом деяких хімічних речовин, які не виявляють жодного ефекту на генетичний апарат клітини. Дія деяких з цих речовин полягає у зв'язуванні цитоплазматичних білків, а зміни в них, як припускається, сприяють виникненню деяких новоутворень, тобто ці речовини виступають в ролі промоторів.

Теорія відмови імунного нагляду. Згідно цій теорії неопластичні зміни досить часто відбуваються в клітинах організму. В результаті пошкодження ДНК неопластичні клітини синтезують нові молекули (неоантигени, пухлинні антигени). Імунна система організму розпізнає ці неоантигени як «чужі», що призводить до активації цитотоксичної імунної відповіді, яка знищує неопластичні клітини. Клінічно виявлені новоутворення виникають тільки в тому випадку, якщо вони не розпізнаються і не руйнуються імунною системою. Доказом цієї теорії є те, що велика частота виникнення пухлин спостерігається при імунодефіцитах і у пацієнтів, які отримують імуносупресивну терапію після пересадки органів. Поясненням того, що рак в основному є хворобою літніх людей, може бути те, що в старості спостерігається прогресивне зниження імунної реактивності на тлі збільшення частоти неопластичних змін, які виникають внаслідок дефектів репарації ДНК, що спостерігається при старінні. Проти даної теорії свідчать наступні факти: в мишей з недостатністю Т-клітинного імунітету частота новоутворення не підвищується; у людей з імунодефіцитами розвиваються головним чином лімфоми, а не повний спектр різних пухлин; у людей з видаленим тимусом частота виникнення пухлин не збільшу­єть­ся; хоча багато пухлин синтезують пухлинні антигени, й імунна відповідь на них розвивається достатньою мірою, але ця відповідь часто є неефективною.

МОРФОГЕНЕЗ ПУХЛИН

Багаторазові поштовхи та численні чинники. Кнудсен запропонував теорію, згідно якій для розвитку пухлини необхідні два поштовхи. Перший пов'язаний з першою зустріччю з канцерогенним агентом — цей момент називається ініціюванням, а канцерогенна речовина, яка викликає цю зміну — ініціатор. Другий вплив, який стимулює неопластичний ріст, називається промоцією, а агент — промотором. Зараз доведений факт існування цих етапів - багаторазових поштовхів (п'ять і більше). Доведено, що дуже багато чинників можуть викликати ці поштовхи, і що кожний поштовх виробляє зміни в геномі клітини, яка піддається впливу, і ці зміни передаються потомству, тобто неопластичному клону. Період між першим поштовхом і виникненням клінічно визначеної пухлини названий прихованим періодом. У мешканців, які залишилися живими після атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі, найбільше число випадків лейкемії зареєстроване приблизно через 10 років після події, а деяких ракових пухлин — ще на 20 років пізніше. Довгий прихований період пояснює труднощі ідентифікації канцерогенних агентів для новоутворень, які зустрічаються найчастіше. Протягом прихованого періоду в пошкодженій клітині неможливо знайти структурні або функціональні порушення. При точніших методах дослідження можна визначити ці зміни, особливо в геномі, але вони не виявляються морфологічно.

Передпухлинні (передракові) зміни в тканинах та органах

Як вже було відзначено, «прихований період» охоплює проміжок часу між ініціюванням канцерогенного процесу і клінічним виявленням пухлини. Послідовні «багаторазові поштовхи», які є необхідною складовою канцерогенезу, відбуваються протягом першої частини цього періоду, котрий триває від декількох років до 3 або більше десятиріч, в результаті чого утворюється перша неопластична клітина. При наступному діленні цієї клітини і її потомства (злоякісний клон) утвориться клінічно виявлене новоутворення (приблизно 109 клітин); цей період триває ще декілька місяців або років, складаючи останній етап прихованого періоду. В більшості препаратів на цих етапах не виявляється жодних клінічних або морфологічних порушень. Однак в деяких випадках визначаються проміжні стани, які характеризуються відмінним від неопластичного типом росту. Такі зміни названі передпухлинними (передраковими) (табл. 12.2).

Дуже важливо розпізнати передпухлинні пошкодження, так як при видаленні зміненої тканини попереджається розвиток пухлин. Незважаючи на те, що гіперплазія і метаплазія не є небезпечні в плані розвитку пухлини, постійний вплив патогенного чинника може призвести до трансформації їх в дисплазію, яка має високий ризик перетворення в пухлину.

Ознаки дисплазії. Термін «дисплазія» повинен використовуватися обмежено при наявності порушень росту клітин, що проявляється у вигляді:

A. Зміни ядер: 1) дисплазія характеризується збільшенням і абсолютних розмірів ядра, і відносних (відносно цитоплазми) — збільшення ядерно-цитоплазматичного спів­від­но­шення; 2) збільшення вмісту хроматину (гіперхромія); 3) порушення структури і розташування хроматину (утворення великих грудочок); 4) порушення структури ядер­ної мембрани (потовщення і зморщування).

Б. Зміни цитоплазми: цитоплазматичні порушення при дисплазії виникають внаслідок порушення нормального диференціювання, наприклад, недостатня кератинізація у зроговілих клітинах і недолік слизоутворення в залозистому епітелії.

В. Збільшення швидкості ділення клітин: у зроговілому епітелії збільшення швидкості ділення клітин характеризується присутністю мітотичних фігур у великій кількості ша­рів епітелію (у нормальному стані мітози ви­яв­ляються тільки в базальному шарі). Морфологічно при дисплазії мітози нормальні.

Г. Порушене дозрівання: диспластичні епітеліальні клітини зберігають подібність з базальними стовбуровими клітинами, незважаючи на їх просування вгору в епітелії; тобто, нормальне диференціювання (утворення кератину) буде порушене.

Дисплазія поділяється на легку, помірну та виражену.

Значення дисплазії. Епітеліальна дисплазія є передпухлинним станом, пов'язаним з підвищеним ризиком виникнення раку. Простіше кажучи, від дисплазії до раку — один короткий крок. У шийці матки синонімом вираженої дисплазії є термін «цервікальне внутрішньоепітеліальне новоутворення». Необхідно пам'ятати, що carcinoma in situ — це істинна пухлина зі всіма особливостями злоякісних новоутворень, окрім інвазивності. Важка дисплазія шийки матки і carcinoma in situ мають однакове клінічне значення і лікуються однаково.

Ризик виникнення інвазивного раку залежить від: 1) вираженості дисплазії — якщо вона важка, то більший ризик; 2) тривалості дисплазії — якщо великий термін існування дисплазії, то більший ризик; і 3) локалізації дисплазії. Дисплазія в сечовому міхурі має більш виражений ризик перерости в рак, ніж цервікальна дисплазія, при якій може пройти декілька років, перш ніж виникне інвазивна карцинома.

Відмінності між дисплазією і раком. Дисплазія і carcinoma in situ відрізняються від істинного раку двома важливими властивостями: інвазивністю і реверсивністю.

A. Відсутність інвазивності: аномальна тканина при дисплазії і carcinoma in situ не проникає через базальну мембрану. Так як епітелій не містить ані лімфатичних, ані кровоносних судин, проліферуючі клітини не поширюються за межі епітелію. Тому повне видалення диспластичної ділянки призводить до повного одужання. Рак, навпроти, руйнує базальну мембрану і поширюється з первинного осередку по лімфатичних і кровоносних судинах, тому видалення первинного осередку не призводить до вилікування.

Б. Реверсивність: диспластична тканина, особливо при незначно вираженому ступені, може інколи спонтанно повертатися до нормального стану, а рак є необоротним процесом. Однак, важка дисплазія може бути необоротною.

Діагностика дисплазій

A. Макроскопічне дослідження: епітеліальна дисплазія, включаючи carcinoma in situ, є в основному асимптоматичною і в багатьох випадках при макроскопічному дослідженні слизової оболонки патології не виявляється. Дисплазія інколи може бути виявлена за допомогою спеціальних методів дослідження (наприклад, кольпоскопія для цервікальної дисплазії, флуоресцентна бронхоскопія при бронхіальній дисплазії). Тест Шилера для визначення цервікальної дисплазії заснований на недоліку клітинного диференціювання диспластичного епітелію - при фарбуванні шийки розчином йоду нормальні клітини епітелію забарвлюються в коричневий колір внаслідок вмісту в них глікогену; диспластичний епітелій залишається незабарвленим внаслідок відсутності в ньому глікогену.

Б. Мікроскопічне дослідження: Мазки проводяться шляхом зішкрібання епітелію для цитологічної діагностики. Цитологічні знахідки в мазках повинні підтверджуватися біопсією. Мікроскопічна оцінка ядерних і цитоплазматичних змін в диспластичній тканині дозволяє поставити діагноз і визначити ступінь вираженості дисплазії. Критерії для цитологічного діагнозу дисплазії розроблені для шийки матки, сечового міхура і легень. В новоутворенні іншої локалізації, наприклад, в ШКТ і молочній залозі, дуже тяжко відрізнити дисплазію від інших епітеліальних змін, пов'язаних із запаленням і регенерацією (відновлення і регенерація включають в себе проліферацію клітин, при цьому може спостерігатися клітинна дезорганізація різного ступеня; такі зміни часто об'єднуються під менш точним терміном «атипія»).

Масове цитологічне обстеження за Папанікалау цервікальних мазків забезпечує раннє виявлення і лікування цервікальної дисплазії. Широке поширення в США використання мазків за Папанікалау сприяло разючому зниженню виникнення раку шийки матки за останні 20 років. Результати цитологічного обстеження інших органів виявилися менш успішними. Хоча дисплазія може діагностуватися в легенях (мазки з мокротиння), сечовому міхурі (мазки з сечі), шлунку (щіточкова біопсія) і кишки (промивні води), повне вилучення всього диспластичного епітелію в цих тканинах досить важке. В результаті масове дослідження на дисплазії в цих тканинах не рекомендується і рання діагностика дисплазій не вплинула на статистику розпізнавання раку в цих органах.

МОРФОЛОГІЯ ПУХЛИН

Властивості пухлин, які відрізняють їх від інших форм росту і визначають їх суттєвість ­— це:

— органоїдність,

— атипізм;

— безмежність росту;

— недоцільність:

— відносна автономність;

— прогресія.

Органоїдність. Пухлина складається з паренхіми і строми. Паренхіма — власна тканина пухлини, яка складає головну її масу і визначає її ріст і характер. Строма складається із сполучної тканини; в ній проходять судини та нерви, які харчують пухлину.

Атипізм — це сукупність біологічних властивостей, які відрізняють новоутворену тканину від тканини, яка була раніше. Придбання пухлинною клітиною нових, не притаманних нормальній клітині, властивостей, отримало назву анаплазії (від грец. аnа — назад, рlasis — утворення) або катаплазії (від грец. каtа —зверху вниз, рlasis — утворення). Термін катаплазія найбільш прийнятий в сучасній літературі. Розрізняють морфологічний, функціональний, антигенний атипізм і атипізм обміну речовин (метаболічний).

Морфологічний атипізм поділяють на тканинний та клітинний.

Тканинний атипізм характеризується порушенням розмірів, форми і взаємовідносин тканинних структур. Наприклад, в епітеліальних, зокрема залозистих пухлинах порушена величина і форма залоз, втрачається часточкова структура органа, співвідношення паренхіми і строми широко варіює — в одних випадках паренхіма переважає над стромою, в інших навпаки, строма переважає над паренхімою. Порушення взаємовідношень тканинних структур в пухлинах з покривного епітелію виявляється в тому, що епітеліальний пласт шкіри може розташуватися у товщі дерми, а не на поверхні. В пухлинах мезенхімального походження (сполучнотканинних, м'язових) пучки волокон відрізняються довжиною, товщиною, хаотичним розташуванням. Атипізм строми може проявлятися кількісними і якісними характеристиками волокнистого компонента, а також співвідношенням клітинного і волокнистого компонентів. Атиповими можуть бути і судини. В основному вони тонкостінні, представлені нерідко одним шаром ендотеліальних клітин, або їх стінку утворюють пухлинні клітини. Просвіт їхній широкий. Атипізм судин створює передумову для розвитку вторинних змін в пухлинах, зумовлених розладами кровообігу. Тканинний атипізм найхарактерніший для зрілих, доброякісних пухлин.

Клітинний атипізм на світлооптичному рівні проявляється в поліморфізмі клітин, ядер і ядерець, поліплоїдії, зміні ядерно-цитоплазматичного індексу на користь ядер, появі безлічі мітозів.

Пухлинні клітини відрізняються різноманітністю розмірів, форми та щільності ядер. Нерідко ядра бувають великі гіпер­хромні, містять декілька ядерець, інколи гіпертрофованих. Зміна розмірів ядер пухлинних клітин у певному ступені може бути пов'язана зі зрушенням в них числа хромосом (кількості ДНК). Для пухлинних клітин характерна анеуплоїдія, тобто кількість ДНК відрізняється від диплоїдного набору хромосом, при цьому найчастіше вона підвищена і може відповідати триплоїдному або поліплоїдному набору хромосом. Однак необхідно знати, що диплоїдне нормальне число хромосом може інколи зустрічатися і в новоутворенні високого ступеня злоякісності. Крім того, зв'язку між ступенем плоїдності і гістологічною структурою пухлини, її проліферативною спроможністю або іншими властивостями новоутворення не виявлено.

Клітинний атипізм може бути виражений в різному ступені. При проліферації доброякісних або злоякісних пухлин, які повільно ростуть, неопластичні клітини мають тенденцію до диференціювання. Наприклад, клітини, які складають ліпому (доброякісне новоутворення з адипоцитів), подібні до зрілих адипоцитів при мікроскопічному дослідженні. По мірі підвищення ступеня злоякісності ступінь диференціювання зменшується Інколи клітинний поліморфізм такий значний, що пухлинні клітини за зовнішнім виглядом стають неподібними до клітин початкової тканини або органа, де відбуваються ці зміни. Часом гістологічна структура злоякісної пухлини спрощується, і вона стає мономорфною (наприклад, в низькодиференційованих мезенхімальних пухлинах). Коли походження клітини не може бути встановлене при мікроскопічному дослідженні, тобто клітини новоутворення не мають аналогів серед нормальних клітин, новоутворення називають недиференційованим або анапластичним. Анапластичні пухлини різних органів дуже подібні одна на одну, що досить часто ускладнює морфологічну диференціальну діагностику.

У злоякісних новоутвореннях порушення диференціювання визначається і в цитоплазмі, і в ядрі клітини. Ці зміни аналогічні до таких при дисплазії, але тут вони більше виражені. Вони включають плеоморфізм (різноманітність форм клітин), збільшення розмірів ядра, збільшення ядерно-цитоплазматичного співвідношення, гіперхромію ядер, збільшення ядерець, порушення розподілу хроматину в ядрі, порушення структури ядерної мембрани тощо. Вираженість цих цитологічних порушень збільшується по мірі збільшення ступеня злоякісності.

Неопластичні клітини інколи можуть дифе­ренціюватися по іншому шляху, ніж клі­тини, з яких вони розвинулися. Наприклад, в неопластичному залозистому епітелії ендометрію інколи утворюються і залозисті, і зроговілі епітеліальні клітини (аденосквамозний рак). Для позначення цього явища використовується термін «пухлинна метаплазія».

Важливим проявом морфологічного атипізму пухлинної клітини є патологія мітотичного режиму. Мітотичний режим охоплює ряд параметрів, які характеризують мітоз з різних боків: мітотичний індекс, який відображає мітотичну активність, тобто відсоток клітин, які діляться від всієї популяції; відсоткове співвідношення клітин, які діляться і знаходяться на різних стадіях мітозу, відносна кількість усіх патологічних мітозів: відсотковий вміст окремих видів патологічних мітозів. Установлено, що в клітинах пухлини порушена продукція кейлонів, які в нормальних умовах регулюють мітотичну активність клітин і діють як інгібітори клітинного ділення. Патологія мітозу в пухлинних клітинах підтверджує вплив онкогенних чинників на генетичний апарат клітини, що і визначає нерегульований ріст пухлини. Головною особливістю мітотичного режиму клітин злоякісних пухлин є різке зростання числа патологічних мітозів і різноманітність їх видів. Страждає здебільшого метафаза, високий відсоток К-метафаз зі злипанням або розсіюванням гіперспіралізованих хромосом, відставання хромосом і їх фрагментів в метафазі. Часто зустрічаються тригрупові метафази, метафази з розсіюванням і масовою фрагментацією хромосом, асиметричні, багатополюсні і моноцентричні мітози. Окремі види патології мітозу можуть бути характерними для певних типів пухлин, що може бути використано в якості додаткового критерію при диференціальній діагностиці пухлин різного гістогенезу та уточнення гістогенетичної належності новоутворення.

Атипізм ультраструктур, який виявляється при електронно-мікроскопічному дослідженні, виражається у збільшенні числа здебільшого вільних рибосом, полісом, появі аномальних мітохондрій. Цитоплазма бідна, ядра великі круглої або неправильної форми з маргінальним або дифузним розташуванням хроматину. Виявляються численні мембранні контакти ядра, мітохондрій та ендоплазматичної сітки, які в нормальній клітині присутні дуже рідко. Всі ці ознаки характерні для незрілих недиференційованих клітин. Однак, при електронно-мікроскопічному дослідженні можна виявити клітини зі специфічним диференціюванням для тієї тканини, з якої бере початок новоутворення. Ця ознака часто використовується для встановлення гістогенезу пухлини. Багато дослідників намагалися знайти специфічні для пухлинних клітин електронно-мікроскопічні ознаки, однак до сьогодні такі ознаки знайдені не були. Тому поставити діагноз тільки на підставі електронно-мікроскопічного дослідження не можна.

Порушення в поверхневій мембрані: до поверхневих змін мембрани в пухлинних клітинах відносяться:

— порушення активності ферментів мембрани;

— зменшення вмісту глікопротеїнів;

— порушення проникності, мембранного транспорту та електричного заряду;

— руйнування мікротрубочок і мікрофіламентів цитоскелету.

Нормальні клітини в культурі ростуть впорядковано, щільно зв'язаними моношарами. Ділення клітин припиняється за наявності контакту з іншими клітинами (контактна інгібіція). Навпроти, пухлинні клітини ростуть дезорганізовано, багатошарово у вигляді пластів, які нашаровуються один на другий. Втрата контактної інгібіції важлива характеристика неопластичних клітин. Припускається, що вона разом з недостатністю міцності зв'язків між окремими клітинами пухлини може частково пояснювати спроможність злоякісних неопластичних клітин метастазувати.

Клітинний атипізм характерний для незрілих, злоякісних пухлин.

Ознаки тканинного та клітинного атипізму дуже важливі, бо вони лежать в основі морфологічної діагностики пухлин, встановлення їх ступеня зрілості, або злоякісності.

Атипізм обміну речовин (метаболічний) пухлинної тканини виражається у зайвій кількості нуклеїнових кислот, холестерину, глікогену. В пухлинній тканині гліколітичні процеси переважають над окисними, міститься мало аеробних ферментних систем, тобто цитохромоксидази, каталази. Виражений гліколіз супроводжується накопичуванням в тканинах молочної кислоти. Ця своєрідність обміну пухлини посилює її подібність з ембріональною тканиною, в якій також переважають явища анаеробного гліколізу.

Продукти синтезу пухлинних клітин: синтез і секреція різних речовин пухлинними клітинами має важливе значення з двох причин:

— їх присутність може вказувати на існування новоутворення в організмі — вони виступають в ролі маркерів пухлини;

— вони можуть призвести до виникнення клінічних проявів (паранеопластичних синдромів), не зв'язаних з прямим впливом пухлини на тканини.

1. Онкофетальні антигени антигени, які в основному експресуються тільки у внутрішньоутробному періоді, але можуть виявлятися на неопластичних клітинах.

Карциноембріональний антиген (виявляється у тканинах ентодермального походження) був виявлений у великій кількості злоякісних новоутворень, які походять з тканин, що розвиваються з ембріональної ентодерми, наприклад, в раку кишки, підшлункової залози і в деяких випадках раку шлунка і легень. Приблизно в 30% пацієнтів з раком молочної залози також виявляється цей антиген, який можна визначити імуногістохімічними методами на пухлинних клітинах або поміряти його рівень у сироватці. Карциноембріональний антиген не специфічний для раку, тому що невелике підвищення його рівня у сироватці також спостерігається при деяких непухлинних хворобах, наприклад, виразковому коліті і цирозі печінки. Карциноембріональний антиген має важливе значення не стільки в діагностиці пухлин, скільки в поточному визначенні ефективності терапії і в ранній діагностиці рецидивів.

Альфа-фетопротеїн у нормі синтезується клітинами жовткового пухирця та ембріональними клітинами печінки. В постнатальному періоді він синтезується в пухлинах з примітивних гермінативних клітин статевих залоз (ембріональний рак, або рак з жовткового пухирця) і в ракових пухлинах печінки. Альфа-фетопротеїн може бути виявлений у тканинах імуногістохімічними методами. Як і карциноембріональний антиген, a-фетопротеїн може виявлятися і при інших непухлинних захворюваннях, наприклад, при цирозах печінки.

2. Ферменти — підвищення активності в сироватці простат-специфічної кислої фосфатази спостерігається при раку передміхурової залози, в основному після проростання капсули залози пухлиною. Вимірювання простат-специфічного епітеліального антигену досить чутливе і використовується зараз у багатьох країнах при масових обстеженнях у літніх людей. Рівні неспецифічних цитоплазматичних ензимів, типу лактатдегідрогенази (ЛДГ), підвищуються при багатьох новоутвореннях і просто вказують на підвищений метаболізм і некроз клітин.

3. Імуноглобуліни — в новоутвореннях з B-лімфоцитів (деякі В-клітинні лімфоми, мієлома) часто синтезуються імуноглобуліни. Ці новоутворення є моноклональними, тобто синтезується тільки один тип імуноглобулінів. Синтез імуноглобулінів має велике діагностичне значення, якщо число клітин пухлини достатнє для синтезу такої кількості імуноглобулінів, що при електрофорезі білків плазми утвориться моноклональна смуга.

4. Надмірна секреція гормонів — у високодиференційованих новоутвореннях з ендокринних клітин часто спостерігається надмірний синтез гормонів. Підвищена продукція виникає не тільки завдяки збільшенню числа клітин, але також і порушенню нормальних механізмів регулювання синтезу.

5. Ектопічна продукція гормонів — синтез гормонів клітинами, які в нормі їх не синтезують (так звана ектопічна продукція гормонів), може спостерігатися у деяких злоякісних новоутвореннях. Це явище виникає в результаті дерепресії генів, зв'язаних з неопластичним процесом.

Можливість використання гістохімічних методів, щоб відрізнити пухлинні клітини від нормальних і патологічно змінених, грунтується на збереженні в пухлинних клітинах гістохімічних ознак відповідних нормальних гомологічних клітин. Так, наприклад, було встановлено, що новоутворення щитовидної залози на підставі гістохімічних властивостей пухлинних клітин можуть бути ідентифіковані в гістогенетичному плані, якщо диференціюються в бік А-клітин (низька активність сукцинатдегідрогенази), С-клітин (низька активність сукцинатдегідрогенази, позитивна аргірофільна реакція) або В-клітин (дуже висока активність сукцинатдегідрогенази). Це важливо в практичному відношенні, бо новоутворення цього органа різного гістогенезу мають неоднаковий клінічний перебіг та прогноз. За допомогою гістохімічних методів можна ідентифікувати пухлини з апудоцитів - ендокринних клітин APUD-системи, яка, як відомо, об'єднує периферійні ендокринні клітини, розташовані серед паренхіматозних клітин різних органів. Необхідно разом з тим відзначити, що гістохімічні властивості клітин можуть змінюватися під дією різних фізіологічних зрушень і патологічних процесів як пухлинного, так і непухлинного характеру, тому гістохімічних критеріїв, придатних для об'єктивізації первинної діагностики пухлинної клітини, сьогодні не існує.

Антигенний атипізм. На сьогодні встановлено, що пухлини значно відрізняються від початкових нормальних тканин за своєю антигенною структурою. Антигенна характеристика пухлини включає в тому чи іншому ступені три ознаки:

— втрату деяких антигенів, властивих початковій нормальній тканині;

— появу специфічних пухлинних антигенів;

— збереження деяких антигенів початкової тканини.

Зникнення антигенів — деякі неопластичні клітини втрачають антигени, які були на нормальних клітинах. Є докази зв'язку ступеня втрати антигенів з біологічною поведінкою новоутворення — чим більша втрата антигенів, тим злоякіснішим є новоутворення. У пухлинах сечового міхура, наприклад, ті ракові новоутворення, які втратили ABO-антигени груп крові, мають більшу тенденцію до інвазивного росту і метастазування, ніж ракові новоутворення, які зберегли ці антигени.

Завдяки застосуванню імуногістохімічних методик, зокрема моноклональних антитіл, вдалося виявити найнезначні антигенні відмінності між клітинами (в одну детермінанту) і дати їхню кількісну оцінку. На підставі отриманих результатів антигени пухлинних клітин можуть бути поділені на чотири групи:

— антигени проміжних філаментів і міофіламентів;

— диференціювальні антигени клітинної мембрани;

— секреторні антигени;

— антигени експресії онкогенів.

В проміжних філаментах виявлено п'ять основних типів білків: віментин, десмін, цитокератин (прекератин), білок нейрофіламентів, білок гліальних філаментів. В клітинах мезенхімального походження проміжні волокна складаються з віментину, в міогенних клітинах — з десміну, в епітеліальних — з цитокератину, в клітинах глії — з білка глії, в нервових клітинах — з так званих білків нейрофіламентів. Імуногістохімічне вивчення за допомогою моноклональних антитіл білків проміжних волокон в пухлинних клітинах різних епітеліальних і мезенхімальних новоутворень показало, що в них стійко зберігаються ті білки, які характерні для проміжних волокон нормальних клітин, котрі стали джерелом розвитку даної пухлини, причому цілість білків не залежить від ступеня катаплазії пухлинних клітин і зрілості новоутворення в цілому.

Диференціювальні антигени клітинної мембрани відіграють різну і важливу роль в процесах диференціювання і функціонування клітин. Дозріваючи, клітина втрачає одні мембранні антигени і набуває інших, може змінюватися і кількісне співвідношення окремих антигенів. Послідовність зміни антигенної структури мембран стабільна і строго специфічна для кожної стадії диференціювання певного типу клітин. Важливо те, що мембранні антигени, які характерні для певних стадій диференціювання нормальних клітин, в тому чи іншому ступені зберігаються і в пухлинних клітинах, вказуючи, таким чином, на ступінь диференціювання пухлинних клітин, а в ряді випадків — і на гістогенез.

Пухлинні клітини можуть синтезувати і секретувати різні гормони, які мають антигенні властивості. Як відомо, існує три основних типи гормонів: стероїдні, глікопротеїдні і поліпептидні. Стероїдні гормони імуногістохімічно виявляються в пухлинах із стромальних клітин яєчника і яєчка, в раку надниркових залоз. З глікопротеїдних гормонів найбільше значення має імуногістохімічне виявлення хоріонічного гонадотропіну, який є маркером трофобластичних пухлин і ембріонального раку яєчка, а також тироглобуліну, характерного для пухлин щитовидної залози з фолікулярних клітин. Поліпептидні гормони синтезуються ендокринними клітинами APUD-системи. Пухлини з цих клітин прийнято називати апудомами. Завдяки застосуванню імуногістохімічних методик ідентифікація апудом може бути проведена з великою точністю.

Функціональний атипізм. Ряд пухлин, особливо зрілі (диференційовані), можуть зберігати функціональні особливості клітин початкової тканини. Наприклад, пухлини, які походять з клітин острівкового апарата підшлункової залози, виділяють інсулін; пухлини надниркових залоз, передньої частки гіпофізу виділяють велику кількість відповідних гормонів і дадуть характерні клінічні синдроми, які дозволять діагностувати в клініці ці новоутворення. Пухлини з печінкових клітин виділяють білірубін і бувають нерідко пофарбовані в зелений колір. Незрілі (недиференційовані) клітини пухлини можуть втрачати спроможність виконувати функцію початкової тканини (органа), в той же час слизоутворення інколи зберігається в різко анаплазованих ракових клітинах (наприклад, шлунка).

Відносна автономність. Автономність — це самостійний, незалежний від організму ріст пухлини. Незважаючи на те, що пухлина кровопостачається із загального кола кровообігу, інервується ЦНС, підпадає під гормональний вплив, спостерігається її незалежність від багатьох чинників, які виявляють в нормі регулюючий вплив на процеси росту. Прикладом автономності новоутворення може служити збереження пухлин жирової тканини навіть у випадках розвитку кахексії організму-пухлиноносія. Разом з тим, слід підкреслити, що автономність пухлини є відносною, оскільки дистрес-синдром і такий фізіологічний чинник як вагітність викликають прискорення росту новоутворення.

Гормональна залежність новоутворення: багато новоутворень, які не викликані гормонами, тим паче мають гормональну залежність росту. Клітини таких новоутворень, як припускається, мають рецептори на мембранах для зв'язування гормонів; коли дія гормону обмежується, ріст часто вповільнюється, але не зупиняється. Ці властивості використовується для лікування деяких пухлин.

1. Рак передміхурової залози — цей рак майже завжди залежить від андрогенів. Видалення обох яєчок або введення естрогенів часто призводить до значної (хоча і тимчасової) регресії ракової пухлини.

2. Рак молочної залози — цей рак часто, але не завжди, залежить від естрогенів і рідше від прогестерону. Гормональна залежність зумовлена присутністю на мембрані клітин рецепторів для естрогену і прогестерону. При даних пухлинах обов'язково необхідно визначати за допомогою біохімічних або імунологічних методів чутливість пухлин до даних гормонів. Видалення яєчників або лікування препаратами, які блокують рецептори до естрогенів, наприклад, тамоксифеном, усуває вплив естрогенів і викликає регрес естроген-залежних пухлин молочної залози, але цей регрес — тимчасовий.

3. Рак щитовидної залози — добре диференційовані ракові новоутворення щитовидної залози залежать від тиротропного гормону (ТТГ). Для лікування широко використовується введення гормонів щитовидної залози, які пригнічують синтез ТТГ.

Безмежність росту. Ракові клітини «безсмертні», вони здатні ділитися нескінченно, скільки завгодно разів (нормальні клітки максимально здійснюють лише 30 ділень — поріг Хайфлика). Пухлинний ріст припиняється лише в результаті загибелі організму — носія пухлини.

Порушення росту клітин — одна з головних ознак пухлини; вона використовується для визначення доброякісності або злоякісності новоутворення.

Надмірна проліферація клітин: неопластичні клітини можуть ділитися швидше, ніж нормальні клітини. В результаті цього виникає скупчення клітин в тканинах, яке в основному приймає певну форму, однак при лейкемії пухлинні клітини розподіляються в кістковому мозкові і крові і не формують обмежену масу. Важливо знати, що загальне число неопластичних клітин може збільшуватися, навіть якщо швидкість росту низька; наприклад, при хронічній лімфоцитарній лейкемії накопичування неопластичних клітин виникає внаслідок порушення їх диференціювання. При цьому порушується нормальний клітинний цикл, бо клітина не дозріває і не гине в терміни, коли гинуть нормальні клітини.

1. Швидкість росту і злоякісність — швидкість проліферації неопластичних клітин значно варіює. Деякі новоутворення ростуть настільки поволі, що їх ріст вимірюється в роках; інші поширюються настільки швидко, що збільшення розміру може спостерігатися протягом декількох днів. Очевидно, що ступінь злоякісності новоутворення залежить від швидкості росту: чим швидше пухлина росте, тим злоякіснішою вона є.

2. Оцінка швидкості росту — клінічно швидкість росту новоутворення може вимірюватися часом, який необхідний для збіль­шення розмірів пухлини в два рази. Цей час змінюється від декількох днів при лімфомі Беркітта до багатьох місяців для більшості злоякісних епітеліальних новоутворень і до багатьох років - для деяких доброякісних новоутворень. Грубою гістологічною ознакою швидкості росту є мітотичний індекс, який визначається числом мітотичних фігур (рис. 3) на 1000 пухлинних клітин в найактивнішій ділянці новоутворення. Як правило, чим вищий мітотичний індекс, тим більша швидкість росту новоутворення. Однак є багато винятків з цього правила. Точніші методи засновані на визначенні зв'язаних з клітинним циклом антигенів, типу циклінів і ЯАПК (ядерний антиген проліферуючої клітини).

Недоцільність. Пухлинний ріст, який не приносить жодної користі для організму, а навпаки пригнічує всі захисно-пристосувальні його системи, є абсолютно недоцільним у Дарвінівському розумінні.

Прогресія пухлин. Під прогресією пухлини розуміють стійку незворотну якісну зміну однієї або декількох властивостей пухлини. Згідно теорії прогресії пухлин окремі властивості злоякісних пухлин можуть значно варіювати, появлятися незалежно одна від одної і комбінуватися, що складає основу незалежної прогресії різних ознак пухлини. Відповідно теорії прогресії доброякісні пухлини - одна із стадій прогресії, яка не завжди реалізується у вигляді злоякісної пухлини. Тому доброякісні новоутворення поділяють на пухлини з високим і мінімальним ризиком малігнізації. Незалежність прогресії окремих властивостей пухлини визначає непередбаченість її поведінки. Прикладами прогресії пухлин є перехід доброякісної пухлини в злоякісну (малігнізація), перетворення пухлини з гормонально-неактивної в гормонально-активну, розвиток метастазів тощо.

Метастазування — утворення вторинних осередків пухлинного росту (метастазів) в результаті поширення клітин з первинного осередку в інші тканини. Метастази виникають тільки із злоякісних новоутворень.

До числа чинників, які сприяють розвитку метастазів, відносяться слабкі міжклітинні контакти, висока рухливість пухлинних клітин, більш високий гідростатичний тиск в пухлинному вузлі у порівнянні з навколишніми тканинами, більш низькі значення рН в пухлинній тканині (кисле середовище) у порівнянні з навколишніми тканинами (рух клітин здійснюється за градієнтом рН), виділення пухлинними клітинами численних протеаз, наприклад, колагенази.

Метастазування складається з 4 етапів: 1) проникнення пухлинних клітин у просвіт кровоносної або лімфатичної судини; 2) перенесення пухлинних клітин течією крові або лімфи; 3) зупинка пухлинних клітин на новому місці (метастаз — від грец. meta stateo — по-іншому стою); 4) вихід пухлинних клітин в периваскулярну тканину; 5) ріст метастазу.

Основні види метастазів, виходячи з шляхів метастазування, наступні: лімфогенні, гематогенні, імплантаційні та змішані. Для одних гістогенетичних груп пухлин (наприклад, сарком) характерні гематогенні метастази, для інших (наприклад, раку) — лімфогенні. Метастази, як правило, ростуть швидше, ніж основна пухлина, і тому нерідко більші від неї. Час, який необхідний для розвитку метастазів, всілякий. В одних випадках метастази появляються дуже швидко після виникненням первинного вузла, в інших - вони розвиваються через декілька років після його появи. Зустрічаються також так звані латентні, або дрімаючі метастази, які можуть розвинутися через 7-10 років після радикального видалення первинної пухлини.

1. Лімфогенні метастази — лімфогенні метастази характерні для раків і меланом, але інколи таким шляхом можуть метастазувати і саркоми, для яких загалом більш характерне гематогенне метастазування. Злоякісні клітини по лімфатичних шляхах (рис. 5) спочатку попадають в регіонарні лімфатичні вузли, де їхнє поширення може бути тимчасово зупинене в результаті дії імунної відповіді. При хірургічному лікуванні разом з пухлиною видаляються і регіонарні лімфатичні вузли, що запобігає розвитку ранніх метастазів.

2. Гематогенні метастази — попадання пухлинних клітин у кровоток, як вважають, відбувається на ранніх етапах розвитку багатьох злоякісних новоутворень. Більшість цих злоякісних клітин, як припускається, руйнуються імунною системою, але деякі з них покриваються фібрином і затримуються в капілярах (антикоагулянти, наприклад, гепарин, які запобігають укутуванню клітин фібрином, знижують небезпеку виникнення метастазів в експериментальних тварин). Метастаз виникає тільки тоді, коли в тканинах залишається живими достатня кількість пухлинних клітин. Продукція неопластичними клітинами пухлинного чинника ангіогенезу стимулює ріст нових капілярів навколо клітин пухлини і сприяє васкуляризації метастазу, який росте.

3. Метастазування по порожнинах тіла (обсіменіння) — попадання злоякісних клітин у серозні порожнини тіла (наприклад, плевру, очеревину чи перикард) або субарахноїдальний простір може супроводжуватися поширенням клітин у цих порожнинах (трансцеломічні метастази); наприклад, прямокишково-міхуровий простір (у чоловіків) і прямокишково-матковий простір і яєчники (у жінок) — найчастіша локалізація метастазів в очеревину у хворих на рак шлунка. Для підтвердження метастазування використовується цитологічне дослідження рідини з цих порожнин на наявність атипових клітин.

4. Дрімаючі метастази — пухлинні клітини, які поширюються по всьому організму, можуть залишатися неактивними (або, принаймні, дуже поволі рости) протягом багатьох років. Для руйнування таких метастазів після проведення радикального хірургічного лікування первинного осередку обов'язково проводиться курс хіміотерапії. До застосування хіміотерапії при деяких типах дисемінованого раку, включаючи злоякісну лімфому, хоріокарциному і пухлини з гермінативних клітин яєчок, не вдавалося отримати задовільних результатів. Після початку застосування хіміотерапії результати лікування різко покращилися. Наявність дрімаючих метастазів не дозволяє говорити про повне вилікування хворого. Для оцінки ефективності лікування при пухлинах використовується критерій виживання протягом 5 років після лікування (п'ятирічне виживання). Однак, виживання протягом 10 і 20 років майже завжди нижче, ніж виживання протягом 5 років, що пояснюється пізньою активацією дрімаючих метастазів.

Локалізація метастазів. Локалізуються метастази найчастіше в місці першої капілярної сітки, яка утворюється з судин, що несуть кров від місця первинної локалізації пухлини. Деякі типи раку мають характерні місця метастазування, хоча точні механізми цього невідомі. Причина зупинки пухлинного ембола може бути чисто механічна - діаметр судини виявляється менший від діаметра пухлинної клітини, але місце зупинки пухлинного ембола може визначатися ще й тим, що на поверхні судин різних органів існують спеціальні рецептори, які можуть бути споріднені з пухлинними клітинами.

Найчастіше метастази розвиваються у лімфатичних вузлах, печінці, легенях. Рідко - в м'язі серця, скелетних м'язах, шкірі, селезінці, підшлунковій залозі. Проміжне місце за частотою локалізації метастазів займають ЦНС, кісткова система, нирки, надниркові залози. Раки передміхурової залози, легень, молочної залози, щитовидної залози та нирок найчастіше метастазують у кістки, рак легень — в надниркові залози.

Рецидив пухлини – це поява її на колишньому місці після хірургічного видалення або променевого лікування. Рецидивна пухлина розвивається з пухлинних клітин, які залишилися, або з невидаленого пухлинного поля. Найнебезпечніший в плані рецидивування період - це перший рік після видалення пухлини, після цього частота рецидивування зменшується.

Найважливіші зміни в пухлинних клітинах наведені на рис. 12.1.

Ріст пухлини. Розрізняють три види росту пухлини:

— експансивний;

— інфільтративний;

— апозиційний.

При експансивному рості пухлина росте, відсуваючи навколишні тканини. Тканини, які оточують пухлину, атрофуються, заміщаються сполучною тканиною, і пухлина обростає немов би капсулою (псевдокапсула). Експансивний ріст пухлини здебільшого повільний, характерний для зрілих доброякісних пухлин. Однак деякі злоякісні пухлини, наприклад, фібросаркома, рак нирки, можуть рости експансивно.

При інфільтративному рості клітини пух­лини вростають у навколишні тканини і їх руйнують. Межі пухлини при інфільтративному рості чітко не визначаються. Інфільтративний ріст пухлини в основному швидкий і характерний для незрілих, злоякісних пухлин. Злоякісні новоутворення проникають у нормальну тканину і формують вирости з неопластичних клітин, які поширюються у всі боки. Злоякісні новоутворення в основному не формують капсулу. Раки і саркоми мають подібний характер інвазії, незважаючи на відмінності в їхньому гістогенезі. Інвазивний рак від внутрішньоепітеліального (або in situ) раку відрізняється проростанням базальної мембрани. Після проникнення через базальну мембрану злоякісні клітини можуть проростати лімфатичні і кровоносні судини, що є першим кроком до системного поширення. Інфільтруючі неопластичні клітини мають тенденцію поширюватися по шляху найменшого опору; пізніше відбувається руйнування тканини. Механізми, які беруть участь в інвазії, ще недостатньо вивчені. До них, як припускають, відносяться синтез протеаз, втрата контактної інгібіції і зменшення адгезивних властивостей клітин. Розмір поля інфільтрації значно варіює; наприклад, при раку шлунка проводиться резекція більшого об'єму тканин, ніж при лейоміосаркомі, так як епітеліальні ракові клітини володіють більшим інфільтруючим потенціалом, ніж пухлинні гладкі міоцити.

Апозиційний ріст пухлини відбувається за рахунок неопластичної трансформації нормальних клітин в пухлинні, що спостерігається в пухлинному полі. Прикладом такого росту можуть служити десмоїди передньої черевної стінки.

По відношенню до просвіту порожнистого органа розрізняють ендофітний та екзофітний ріст пухлини. Ендофітний ріст — це інфільтративний ріст пухлини в глибину стінки органа. Екзофітний ріст — це експан­сивний ріст пухлини в порожнину органа.

Зовнішній вигляд пухлини. Розрізняють чотири основних види пухлини за макроскопічною картиною:

— вузол;

— інфільтрат;

— виразка;

— кіста.

Вузол являє собою компактне новоутворення з чіткими межами. Вузол може мати вигляд шапки гриба на широкій ніжці, поліпа. Поверхня його може бути гладкою, горбистою або сосочковою і нагадувати цвітну капусту.

Інфільтрат — це компактне новоутворення без чітких меж.

Виразка — макроскопічно пухлина у вигляді дефекту тканини з валоподібними краями, горбистим дном та інфільтруючим ростом.

Кіста — новоутворення з чіткими межами, має порожнину.

За зовнішнім виглядом пухлини не можна визначити ступінь її зрілості, хоча, безсумнівно, доброякісні пухлини частіше ростуть у вигляді вузла або кісти, а злоякісні —у вигляді інфільтрату або виразки, однак точної однозначної залежності не існує.

Розміри пухлини. Величина пухлини може варіювати від декількох міліметрів до десятків сантиметрів. Також різна може бути і її маса — в літературі описана пухлина з жирової тканини — ліпома — вагою понад 100 кг. Розміри пухлини визначаються швидкістю її росту, тривалістю існування, локалізацією. За розмірами пухлини не можна судити про ступінь її злоякісності, тому що дуже маленькі пухлини (наприклад, маленький рак легені — рак Пенкоста, має розмір вишневої кісточки) можуть бути вкрай злоякісними і вперше проявлятися у клініці своїми метастазами.

Кровопостачання пухлини. Кровопостачання пухлини здійснюється з кровоносного русла організму за допомогою існуючих у навколишній тканині судин. Крім того, під впливом продукуючої пухлинами речовини білкової природи — ангіогеніну — відбувається новоутворення капілярної сітки строми пухлини. Судини пухлини також характеризуються атипізмом — найчастіше вони представлені судинами синусоїдного типу з тонкими стінками і широким просвітом; стінка пухлинних судин часто представлена одним шаром ендотеліальних клітин, які розташовані безпосередньо на тканині новоутворення, або складена клітинами самої пухлини (незамкнута система кровообігу в пухлині). Відзначається також виражена нерівномірність розподілу судин у пухлинній тканині.

Відзначені особливості кровопостачання пухлин сприяють трофічним порушенням і розвиткові в тканині новоутворення вторинних змін у вигляді крововиливів, венозного застою, набряку, тромбозу судин, некрозів, різних видів дистрофій, запалення.

Номенклатура пухлин. Назва доброякісної пухлини в більшості випадків утворюється шляхом додавання латинського або грецького найменування тканини і закінчення -oмa. Наприклад, фіброма, папілома, лейоміома, аденома. Назва злоякісних пухлин з епітеліальної тканини формується шляхом додавання до латинської або грецької назви тканини слова карцинома (канцер, або рак). Наприклад, аденокарцинома, плоскоклітинний рак. Для злоякісних неепітеліальних пухлин іншим словоутворюючим елементом служить термін саркома або бластома. Наприклад, ліпосаркома, гангліонейробластома.

Принципи класифікації пухлин

1. За клінічним перебігом всі пухлини діляться на доброякісні і злоякісні. Доброякісні пухлини - зрілі, вони ростуть експансивно, не інфільтрують навколишню тканину, формуючи псевдокапсулу із здавленої нормальної тканини та колагену, в них переважає тканинний атипізм, не метастазують. Злоякісні пухлини - незрілі, ростуть інфільтративно, переважає клітинний атипізм, метастазують.

2. Гістогенетичний — заснований на визначенні належності пухлини до певного тканинного джерела розвитку. У відповідності з цим принципом розрізняють пухлини:

— епітеліальної тканини;

— сполучної тканини;

— м'язової тканини;

— судин;

— меланінутворюючої тканини;

— нервової системи та оболонок мозку;

— системи крові;

— тератоми.

3. Гістологічний за ступенем зрілості (згідно класифікаціям ВООЗ) — в основу класифікації покладений принцип вираженості атипії. Зрілі пухлини характеризуються домінуванням тканинного атипізму, незрілі — клітинного.

4. Онконозологічний — згідно Міжнародній класифікації хвороб.

5. За поширеністю процесу — міжнародна система TNM, де Т (tumor) — характеристика пухлини, N (nodus) — наявність метастазів у лімфатичних вузлах, М (meta­stasis) — наявність віддалених метастазів.





Реферат на тему: Теорії розвитку, морфогенез та морфологія пухлин (лекція)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.