Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Медицина та здоров'я

Аномалії імуної відповіді: імунологічна гіперчутливість, імунодефіцити, аутоімунні хвороби (лекція)

Аномалії імуної відповіді

В основному імунні реакції розвиваються потайливо, при цьому вони призводять або до повного руйнування антигенного агресора, або до часткового пригнічення його патогенної дії, забезпечуючи в організмі стан імунітету.

Однак при деяких обставинах ці реакції можуть розвиватися незвичайно.

В одних випадках, при впровадженні в організм чужорідного агента, вони бувають настільки інтенсивними, що призводять до пошкодження тканин і супроводжуються феноменом запалення: тоді говорять про реакцію (або хворобу) гіперчутливості.

Інколи, за певних умов клітини організму набувають антигенних властивостей або в організмі виробляються антитіла, здатні реагувати з нормальними антигенами клітин. У цих випадках говорять про захворювання внаслідок аутоімунізації, або аутоімунні хвороби.

Нарешті, існують стани, при яких, незважаючи на надходження антигенного матеріалу, імунні реакції не розвиваються. Такі стани позначають як неспроможність імунітету або імунодефіцит.

Таким чином, імунна система, яка в нормі бере участь у підтриманні гомеостазу, може служити джерелом патологічних станів, зумовлених надмірною реакцією або недостатністю відповіді на агресію, які позначають як імунопатологічні процеси.

ІМУНОЛОГІЧНА ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ

Гіперчутливість — це патологічна надмірно сильна імунна реакція на чужорідний агент, яка призводить до пошкодження тканин організму. Виділяють чотири різних типи гіперчутливості (табл. 11.1). Всі форми, крім IV типу, мають гуморальний механізм (тобто вони опосереднюються антитілами); IV тип гіперчутливості має клітинний механізм. При всіх формах первинне надходження певного антигену (сенсибілізуюча доза) викликає первинну імунну відповідь (сенсибілізація). Після короткого періоду (один або більше тижнів), протягом якого активується імунна система, гіперчутлива відповідь виникає на будь-яке наступне надходження цього ж антигену (доза гранично допустима).

ТИП I (НЕГАЙНИЙ) ГІПЕРЧУТЛИВОСТІ (атопія; анафілаксія)

А. Механізм розвитку (рис. 11.1): перше надходження антигену (алергену) активує імунну систему, що призводить до синтезу антитіл — IgE (реагіни), які мають специфічну реактивність проти даного антигену. Після цього вони фіксуються на поверхневій мембрані тканинних базофілів і базофілів крові завдяки високій спорідненості (афінності) IgE до Fc-рецепторів. Синтез антитіл у достатній кількості для розвитку гіперчутливості продовжується один або більше тижнів. При наступному введенні того ж самого антигену відбувається взаємодія антитіла (IgE) і антигену на поверхні тканинних базофілів або базофілів крові, що викликає їх дегрануляцію. З цитоплазматичних гранул тканинних базофілів в тканини виходять вазоактивні речовини (гістамін і різні ферменти, які беруть участь у синтезі брадикініну і лейкотрієнів (див. «Запалення»)), які викликають вазодилатацію, збільшення судинної проникності і скорочення гладкої мускулатури. Тканинні базофіли також виділяють фактори, які є хемотаксичними для нейтрофілів і еозинофілів; при дослідженні препаратів з тканин, де виникла реакція гіперчутливості I типу, визначається велика кількість еозинофілів, а також у крові хворих спостерігається підвищення кількості еозинофілів. Еозинофіли активують як зсідання крові, так і систему комплементу і сприяють подальшій дегрануляції базофілів крові і тканинних базофілів. Однак, еозинофіли також виділяють арилсульфатазу B і гістаміназу, які руйнують лейкотрієни і гістамін відповідно; таким чином вони послаблюють алергічну відповідь.

Б. Порушення, які виникають при гіперчутливості I типу:

1. Місцеві прояви — місцевий прояв гіперчутливості I типу називається атопією. Атопія — природжена схильність, яка є родинною, до патологічної відповіді проти певних алергенів. Атопічні реакції широко поширені і можуть відбуватися у багатьох органах.

Шкіра — при попаданні алергену в шкіру виникає раптове почервоніння, набряк (інколи з появою пухирів - кропив'янка) і свербіж; у деяких випадках розвиваються гострий дерматит або екзема. Антиген може входити в контакт зі шкірою безпосередньо, при ін'єкціях (в тому числі і при укусах комах) або пероральному введенні в організм (при харчовій і лікарській алергії).

Слизова оболонка носа — при вдиханні алергену (наприклад, пилку рослин, вовни тварин) в слизовій оболонці носа виникає вазодилатація і гіперсекреція слизу (алергічний риніт).

Легені — вдихання алергенів (пилок рослин, пил) веде до скорочення гладкої мускулатури бронхів і гіперсекреції слизу, що призводить до гострої обструкції дихальних шляхів і задухи (алергічна бронхіальна астма).

Кишка — пероральне попадання алергену (наприклад, горіхів, молюсків, крабів) викликає скорочення мускулатури і виведення рідини, що проявляється у вигляді спастичних болів у животі та діареї (алергічний гастроентерит).

2. Системні прояви — анафілаксія — рідкісна, але надзвичайно небезпечна для життя системна реакція гіперчутливості I типу. Попадання вазоактивних амінів у кровотік викликає скорочення гладкої мускулатури, поширену вазодилатацію і збільшення судинної проникності з виходом рідини з судин у тканини. Периферійна судинна недостатність, яка виникає при цьому, і шок можуть призвести до смерті протягом декількох хвилин (анафілактичний шок). У менш важких випадках збільшення судинної проникності веде до алергічного набряку, який має найнебезпечніший прояв у гортані, так як він може викликати фатальну асфіксію.

Системна анафілаксія в основному виникає при ін'єкції алергенів (наприклад, пеніциліну, чужорідної сироватки, місцевих анестетиків, рентгенконтрастних речовин). Рідше анафілаксія може виникати при пероральному введенні алергенів (молюски, краби, яйця, ягоди) або при попаданні алергенів у шкіру (укуси бджоли та оси). У сенсибілізованих людей навіть невелика кількість алергену може спровокувати розвиток смертельної анафілаксії (наприклад, введення пеніциліну внутрішньошкірно (тест на гіперчутливість до пеніциліну)).

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ II ТИПУ

Механізм розвитку (рис. 11.2): гіперчутливість II типу характеризується реакцією антитіла з антигеном на поверхні клітини хазяїна, яка викликає руйнування цієї клітини. Антиген може бути власним, але по якихось причинах розпізнаним імунною системою як чужорідний (при цьому виникає аутоімунне захворювання). Антиген також може бути зовнішнім і може накопичуватися на поверхні клітини (наприклад, ліки можуть бути гаптеном при сполученні з білком мембрани клітини і, таким чином, вони стимулюють імунну відповідь).

Специфічне антитіло, в основному IgG або IgM, яке синтезується проти антигену, взаємодіє з ним на поверхні клітини і викликає пошкодження клітини декількома шляхами:

1. Лізис клітини — активація каскаду комплементу веде до формування «мембранатакуючого» комплексу C5b6789, який викликає лізис мембрани клітини.

2. Фагоцитоз — клітина, яка несе антиген, поглинається фагоцитуючими макрофагами, які мають Fc або C3b рецептори, що дозволяє їм розпізнавати комплекси антиген-антитіло на клітині.

3. Клітинна цитотоксичність — комплекс антиген-антитіло розпізнається несенсибілізованими «нульовими» лімфоцитами (К-клітини; див. «Імунітет»), які знищують клітину. Цей тип гіперчутливості інколи класифікується окремо як VI тип гіперчутливості.

4. Зміна функції клітин — антитіло може реагувати з поверхневими молекулами клітини або рецепторами, викликаючи або підсилення, або інгібіцію певної метаболічної реакції, не спричиняючи некрозу клітини (див. «Стимуляція та інгібіція при гіперчутливості», нижче). Деякі автори класифікують цей феномен окремо як V тип гіперчутливості.

Прояви реакції гіперчутливості II типу залежать від типу клітини, яка несе антиген. Зверніть увагу, що реакції на переливання крові — фактично нормальні імунні відповіді проти чужорідних клітин. Вони ідентичні за механізмом реакції гіперчутливості II типу і також несприятливо впливають на хворого, у зв'язку з чим гемотрансфузійні ускладнення часто розглядаються разом з порушеннями, які виникають при гіперчутливості.

1. Реакції з руйнуванням еритроцитів

Постгемотрансфузійні реакції — антитіла в сироватці пацієнта реагують з антигенами на червоних клітинах, викликаючи або посередній внутрішньосудинний гемоліз комплементом, або відстрочений гемоліз у результаті імунного фагоцитозу селезінковими макро­фагами. Існує велика кількість еритроцитарних антигенів, які можуть викликати гемолітичні реакції при переливаннях (ABO, Rh, Келла, Кідда, Люесу). Також гемоліз може виникати при повторному переливанні Rh+ крові Rh— пацієнту. Крім того, перелита кров безпосередньо може містити антитіла, які реа­гують проти клітин хазяїна, але в зв'язку з високим розведенням у загальному об'ємі крові ця реакція має невеликі клінічні наслідки. Для запобігання цих реакцій необхідно перевіряти сумісність крові.

Гемолітична хвороба новонароджених розвивається при проникненні через плаценту материнських антитіл, які виявляють активність проти антигенів еритроцитів плоду (Rh і ABO) і руйнують їх. Гемолітична хвороба новонароджених частіше спостерігається при Rh-несумісності, так як анти-Rh антитіла в плазмі матері є IgG, які легко проникають через плаценту. Анти-А і анти-В антитілами в основному є IgM, який в нормі не може проникати через плаценту.

Інші гемолітичні реакції — гемоліз може бути викликаний ліками, які діють як гаптени в комбінації з білками мембрани еритроцитів, або він може розвиватися при інфекційних хворобах, зв'язаних з виникненням антиеритроцитарних антитіл, наприклад, при інфекційному мононуклеозі, мікоплазмовій пневмонії.

2. Реакції з руйнуванням нейтрофілів — материнські антитіла до антигенів нейтрофілів плоду можуть викликати неонатальну лейкопенію, якщо вони проникають через плаценту. Інколи виникають посттрансфузійні реакції завдяки активності сироватки хазяїна проти лейкоцитарних HLA антигенів донора.

3. Реакції з руйнуванням тромбоцитів — посттрансфузійні гарячкові реакції і неонатальна тромбоцитопенія можуть виникати в результаті описаних вище факторів для лейкоцитів. Ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура — часте аутоімунне захворювання, при якому утворюються антитіла проти власних антигенів мембрани тромбоцитів.

4. Реакції на базальній мембрані — антитіла проти антигенів базальних мембран у ниркових клубочках та легеневих альвеолах виникають при синдромі Гудпасчера. Пошкодження тканини відбувається в результаті активації комплементу.

5. Стимуляція та інгібіція при гіперчутливості: деякі автори класифікують інгібіцію та стимуляцію, які зв'язані з гіперчутливістю, як V тип гіперчутливості.

Стимуляція — при утворенні антитіл (IgG), які зв'язуються з рецепторами до ТТГ на фолікулярних епітеліальних клітинах щитовидної залози, розвивається хвороба Graves (первинний гіпертироїдизм). Ця взаємодія веде до стимуляції ферменту аденілатциклази, що призводить до підвищення рівня цАМФ і до секреції підвищеної кількості гормонів щитовидної залози.

Інгібіція — інгібуючі антитіла відіграють ключову роль при важкій міастенії — захворюванні, яке характеризується порушенням нервово-м'язової передачі і виникненням м'язової слабості. Хвороба викликається антитілами (IgG), спрямованими проти ацетилхолінових рецепторів на моторній кінцевій пластинці. Антитіла конкурують з ацетилхоліном за місце зв'язування на рецепторі, блокуючи таким чином передачу нервового імпульсу.

Механізм інгібіції також лежить в основі перніциозної анемії, при якій антитіла зв'язуються з внутрішнім фактором та інгібують абсорбцію вітаміну B12.

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ III ТИПУ
(імунокомплексне пошкодження)

Механізм розвитку (рис. 11.3): взаємодія антигену та антитіла може призводити до формування імунних комплексів - або місцево в ділянці пошкодження, або генералізовано в кровотоку. Накопичування імунних комплексів у різних ділянках організму активує комплемент і викликає гостре запалення та некроз.

Розрізняється два типи імунокомплексного пошкодження:

1. Реакції типу феномена Артюса — при реакціях типу феномена Артюса некроз тканини відбувається у ділянці введення антигену. Повторні введення антигену призводять до накопичування великої кількості преципітуючих антитіл у сироватці. Наступне введення того ж самого антигену веде до формування великих антиген-антитільних комплексів, які осідають локально в маленьких кровоносних судинах, де вони активують комплемент, що супроводжується розвитком важкої місцевої гострої запальної реакції з крововиливами і некрозом. Це явище спостерігається дуже рідко. Воно буває у шкірі після повторного введення антигену (наприклад, при вакцинації від сказу, коли проводяться багаторазові введення вакцини). Ступінь вираженості запалення залежить від дози антигену. Гіперчутливість III типу, як вважають, відповідальна за виникнення гіперчутливого пневмоніту захворювання легень, яке проявляється кашлем, диспное і гарячкою через 6-8 годин після вдихання деяких антигенів (табл. 11.2). Якщо надходження антигену повторюються, то виникає хронічне гранульоматозне запалення. I і IV типи гіперчутливості можуть співіснувати з III типом.

2. Реакції типу сироваткової хвороби — реакції типу сироваткової хвороби, які викликаються також імунокомлексним пошкодженням, зустрічаються частіше, ніж реакції типу феномена Артюса. Перебіг реакцій залежить від дози антигену. Повторне надходження великої дози антигену, наприклад, чужорідних білків сироватки, ліків, вірусних та інших мікробних антигенів, призводить до формування у крові імунних комплексів. У присутності надлишку антигену вони залишаються маленькими, розчинними і циркулюють у кровотоку. Вони проходять через ендотеліальні пори дрібних судин і накопичуються в їхній стінці, де активують комплемент і призводять до опосередкованого комплементом некрозу і гострого запалення стінки судини (некротизуючий васкуліт).

Васкуліт може бути генералізованим, уражуючи велику кількість органів (наприклад, при сироватковій хворобі завдяки введенню чужорідної сироватки або при системному червоному вівчаку, аутоімунному захворюванні) або може пошкоджувати окремий орган (наприклад, при постстрептококовому гломерулонефриті). Імунокомплексне ураження може бути при багатьох захворюваннях. При деяких з них, включаючи сироваткову хворобу, системний червоний вівчак та постстрептококовий гломерулонефрит, імунокомплексне пошкодження відповідальне за головні клінічні прояви хвороби. При інших захворюваннях, типу гепатиту B, інфекційного ендокардиту, малярії та деяких типів злоякісних пухлин, імунокомплексний васкуліт виникає як ускладнення хвороби.

Діагностика імунокомплексних захворювань: вірогідний діагноз імунокомплексного захворювання може бути встановлений при виявленні імунних комплексів у тканинах при електронній мікроскопії. Рідко великі імунні комплекси може бути видно при світ­ловій мікроскопії (наприклад, при постстрептококовому гломерулонефриті). Імунологічні методи (імунофлюоресценція та імунопероксидазний метод) використовують помічені анти-IgG, анти-IgM, анти-IgA або антикомплементні антитіла, які зв'язуються з імуноглобулінами або комплементом в імунних комплексах. Також існують методи визначення циркулюючих у крові імунних комплексів.

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ IV ТИПУ
(клітинного)

Механізм розвитку (рис. 11.4): На відмі­ну від інших реакцій гіперчутливості, в гіперчутливості клітинного типу беруть участь клітини, а не антитіла. Цей тип опосередковується сенсибілізованими T-лімфоцитами, які або безпосередньо проявляють цитотоксичність, або шляхом секреції лімфокінів. Реакції гіперчутливості IV типу в основному виникають через 24-72 години після введення антигену сенсибілізованій людині, що відрізняє даний тип від I типу гіперчутливості, який часто розвивається протягом декількох хвилин.

При гістологічному дослідженні тканин, в яких перебігає реакція гіперчутливості IV типу, виявляється некроз клітин і виражена лімфоцитарна інфільтрація.

Пряма цитотоксичність T-клітин відіграє важливу роль при контактному дерматиті, у відповіді проти пухлинних клітин, інфікованих вірусом клітин, пересаджених клітин, які мають чужорідні антигени, і при деяких аутоімунних хворобах.

T-клітинна гіперчутливість у результаті дії різних лімфокінів також відіграє роль при гранулематозному запаленні, викликаному мікобактеріями та грибами (див. «Імунітет», «Хронічне запалення»). Прояв цього типу гіперчутливості — основа шкірних тестів, які використовуються у діагностиці цих інфекцій (туберкулінова, лепромінова, гістоплазмінова та кокцидіоїдинова проби). При цих тестах внутрішньошкірно вводяться інактивовані мікробні або грибкові антигени. При позитивній реакції через 24-72 години в місці введення розвивається гранульоматозне запалення, яке проявляється у вигляді утворення папули. Позитивний тест вказує на наявність відстроченої гіперчутливості проти введеного антигену і є свідченням того, що організм раніше зустрічався з даним антигеном.

Порушення, які виникають при гіперчутливості IV типу: гіперчутливість клітинного типу має декілька проявів:

Інфекції — при інфекційних захворюваннях, викликаних факультативними внутрішньоклітинними мікроорганізмами, наприклад, мікобактеріями і грибами, морфологічні прояви гіперчутливості клітинного типу - епітеліоподібно-клітинна гранульома з казеозним некрозом у центрі.

Аутоімунні хвороби — при тироїдиті Хашимото та аутоімунному гастриті, який зв'язаний з перніциозною анемією, пряма дія T-клітин проти антигенів на клітинах хазяїна (епітеліальні клітини щитовидної залози та парієтальні клітини в шлунку) призводить до прогресивного руйнування цих клітин.

Контактний дерматит — при входженні антигену в прямий контакт зі шкірою виникає локальна гіперчутлива відповідь IV типу, ділянка якої точно відповідає області контакту. Найчастіше антигенами є нікель, ліки, барвники одягу.

Відторгнення трансплантата (див. далі).

МОРФОЛОГІЧНІ ЗМІНИ В ОРГАНАХ ПРИ ГІПЕРЧУТЛИВОСТІ

Морфологічно при антигенній стимуляції (сенсибілізації) організму найвиразніші зміни спостерігаються у лімфатичних вузлах, передусім регіонарних до місця надходження антигену.

Лімфатичні вузли збільшені в розмірах, повнокровні. При I-III типах гіперчутливості у світлих центрах фолікулів кіркової і в мозкових тяжах мозкової речовини виявляється достатня кількість плазмобластів і плазматичних клітин. Кількість Т-лімфоцитів зменшена. В синусах відзначається велика кількість макрофагів. Ступінь макрофагально-плазмоцитарної трансформації лімфоїдної тканини відображає напруженість імуногенезу і передусім рівень утворення антитіл (імуноглобулінів) клітинами плазмоцитарного ряду. Якщо у відповідь на антигенну стимуляцію розвиваються здебільшого клітин­ні імунні реакції (IV тип гіперчутливості), то в лімфатичних вузлах у паракортикальній зоні проліферують в основному сенсибілізовані лімфоцити, а не плазмобласти і плазматичні клітини. При цьому відбувається розширення Т-залежних зон.

Селезінка збільшується, стає повнокровною. При I-III типах гіперчутливості на розрізі добре видно різко збільшені великі сірувато-рожеві фолікули. Мікроскопічно відзначається гіперплазія і плазматизація червоної пульпи, достатня кількість макрофагів. У білій пульпі, особливо по периферії фолікулів також багато плазмобластів і плазмоцитів. При IV типі гіперчутливості морфологічна перебудова аналогічна змінам, які спостерігаються в лімфатичних вузлах у Т-зонах.

Крім того, в органах і тканинах, в яких розвивається реакція гіперчутливості негайного типу — ГНТ (I, II, III типи), має місце гостре імунне запалення. Воно характеризується швидкістю розвитку, домінуванням альтеративних та ексудативних змін. Альтеративні зміни у вигляді мукоїдного, фібриноїдного набухання і фібриноїдного некрозу спостерігаються в основній речовині і волокнистих структурах сполучної тканини. У вогнищі імунного запалення виражена плазморагія, виявляється фібрин, нейтрофіли, еритроцити.

При IV типі гіперчутливості (реакція гіперчутливості уповільненого типу - ГУТ) лімфоцитарна і макрофагальна інфільтрація (сенсибілізовані лімфоцити і макрофаги) у вогнищі імунного конфлікту є вираженням хронічного імунного запалення. Для доказу належності морфологічних змін до імунної реакції необхідне застосування імуногістохімічного методу, в деяких випадках може допомогти електронно-мікроскопічне дослідження.

ВІДТОРГНЕННЯ ТРАНСПЛАНТАТА

Поширеність операцій по трансплантації тканин (органів) помітно збільшилася у клінічній практиці за останні два десятиріччя. Сьогодні успішно проводяться операції по трансплантації рогівки, шкіри і кісток. Трансплантація нирок виконується з великим успіхом у багатьох великих медичних центрах. Пересадка серця, легень, печінки та кісткового мозку — все ще експериментальні процедури, але успіх цих операцій збільшується з кожним днем.

Чинниками, які обмежують трансплантацію тканин, є імунологічні реакції проти пересаджених клітин і проблеми з наявністю відповідних донорських органів. Не викликає імунологічних реакцій відторгнення аутотрасплантація — трансплантація власних тканин господаря з однієї частини організму в іншу (наприклад, шкіри, кісток, вен), а також обмін тканинами між генетично ідентичними (монозиготними) близнюками (ізо­транс­плантат), тому що тканина сприймається як «своя».

При пересадці безсудинних трансплантатів (наприклад, рогівки) реакція імунологічного відторгнення не появляється, тому що відсутність кровообігу в трансплантаті запобігає контакту імунних клітин з антигенами, а для розвитку імунної відповіді необхідне зіткнення антигену з клітинами імунної системи.

Трансплантація тканини між генетично різнорідними людьми викликає імунологічну відповідь, яка може вести до відторгнення. Вираженість цієї реакції збільшується по мірі зростання генетичних відмінностей між донором і реципієнтом. Сьогодні майже всі органи пересаджуються від людей. Пересадка органів між генетично різними членами одного і того ж виду називається алотрасплантантацією. Ксенотрансплантація (гетерологічна трансплантація) — це пересадка органів щодо осіб різних видів (наприклад, відомий випадок пересадки серця бабуїна дитині); такий вид трансплантації супроводжується важкою імунологічною реакцією і практично не використовується.

Трансплантаційні антигени (антигени гісто­сумісності)

Імунологічна реактивність проти пересаджених клітин може бути спрямована проти великої кількості антигенів на поверхневій мембрані клітин.

Антигени на еритроцитах: Хоч антигени ABO, Rh, MNS та інших систем груп крові не є власне антигенами гістосумісності, суміс­ність між еритроцитами донора і сироваткою реципієнта дуже важлива і при переливаннях крові, і при трансплантації тканин. Досягнути такої сумісності легко, тому що є відносно невелика кількість різних клінічних істотних груп антигенів (таблиця 1).

Антигени на поверхні клітин тканин:

1. HLA-комплекс — антигени HLA-комплексу (HLA — human leukocyte antigen — людський антиген лейкоцитів) — антигени гістосумісності (генетично детерміновані ізоантигени, які викликають імунну відповідь при трансплантації в організм іншої людини). У людини головний комплекс гістосумісності (MHC) — це ділянка хромосоми, що містить гени, які визначають синтез антигенів гістосумісності — знаходиться на короткому плечі 6 хромосоми.

А. Молекулярні класи MHC-регіону — молекули, які кодуються MHC-ділянкою, поділені на три класи: I, II і III.

Молекули I класу — HLA-A, HLA-B і HLA-C — кодуються трьома окремими парами генних локусів. Антигени I класу, вперше знайдені на лейкоцитах (звідси термін HLA), експресуються (синтезуються і виводяться на клітинну поверхню) майже в усіх тканинах. (Продукт четвертого локусу I класу, HLA-G, експресується тільки в трофобласті). Молекули I класу відіграють важливу роль при розпізнаванні антигену цитотоксичними T-клітинами (CD8).

Молекули II класу кодуються трьома або більше генними локусами (DR, DP і DQ). HLA-DR антигени відомі також як Ia антигени, які аналогічні антигенам імунної відпо­віді у мишей. Антигени II класу мають обмежене поширення у тканинах, здебільшого на B-клітинах, макрофагах, які обробляють антиген, і активованих T-клітинах; вони беруть участь у розпізнаванні антигену T-клітинами (хелперами; CD4).

У 6 хромосомі між генами I і II класів знаходяться гени, що кодують молекули III класу (включають фактори комплементу 2, 4a і 4b) і цитокіни TNFa і TNFb.

Б. Генетика — в клітинах людини для кожного HLA-локусу є дві алелі (альтернативні форми гена), які кодують відповідно два HLA-антигени в клітині. Обидва антигени експресуються, тому всі ядерні клітини в організмі мають чотири пари антигенів (A, B, C і D), тобто загалом як мінімум вісім HLA-антигенів. (Для простоти вважається, що HLA-D не має різновидів). Таким чином, людина успадковує одну алель в кожному локусі від кожного з батьків, тобто вісім HLA антигенів на клітині — чотири успадковані від матері і чотири від батька.

Складність системи HLA антигенів пояснюється існуванням великої кількості різних можливих алелів для кожного локусу (принаймні 20 для HLA-A, 40 для HLA-B, 10 для HLA-C і 40 для HLA-D). Вони кодують відповідне число HLA антигенів у клітинах: тобто в загальній популяції будь-які два з 20 різних антигенів можуть бути закодовані в локусі А, будь-які два з 40 в локусі B. Величезне число можливих комбінацій HLA антигенів призводить до низької ймовірності того, що два індивідууми будуть мати ідентичний тип HLA.

Так як HLA локуси близько розміщені в 6 хромосомі, вони в основному успадковуються як гаплотипи (тобто, - без рекомбінації: плід одержує материнські групи A, B, C і D і батьківські групи A, B, C і D). Тому серед потомства двох батьків є приблизно 1:4 випадків повного співпадання (дво-гаплотипні) HLA антигенів, 1:2 випадків одно-гаплотипна подібність HLA антигенів і 1:4 випадків повної невідповідності HLA антигенів. Високий ступінь сумісності рідко спостерігається у двох нерідних людей, тому трансплантація органів родичів частіше має позитивний результат, ніж при трансплантації генетично незв'язаних органів.

При визначенні HLA сумісності використовуються периферійні лімфоцити крові. Визначення сумісності за HLA-A, HLA-B, HLA-C і HLA-DR антигенами проводиться шляхом використання набору антисироваток з антитілами відомої HLA специфічності; тобто HLA тип визначається серологічно. Так як інші HLA-D антигени не можуть бути визначені серологічно (тому що неможливо отримати відповідні антисироватки), суміс­ність визначається методами змішаної культури лімфоцитів. Виживання ниркового алотрасплантату найвище, коли донор і реципієнт близько погоджені за HLA-A, HLA-B і HLA-DR антигенами.

2. Інші антигени гістосумісності — факт наявності імунологічних реакцій при пересаджуванні повністю HLA сумісних тканин дозволяє зробити висновок, що є присутні інші активні антигени гістосумісності в клітинах, але вони ще недостатньо вивчені.

Механізми відторгнення трансплантата (табл. 11.3)

При відторгненні трансплантата відіграють роль і гуморальні, і клітинні механізми. Хоча цей процес інколи розглядають як прояв феномену гіперчутливості, тому що відбувається пошкодження клітин, це — фактично нормальна імунна відповідь на чужорідні антигени.

Гуморальні механізми: гуморальні механізми можуть бути опосередковані антитілами, які присутні в сироватці реципієнта перед трансплантацією або розвиватися після пересадки чужорідної тканини. Передопераційне визначення вже присутніх антитіл проти пересаджених клітин виконується шляхом прямого визначення сумісності тканин, яке виконується in vitro постановкою реакції між клітинами донора (лімфоцитами крові) і сироваткою реципієнта. Гуморальні фактори пошкоджують пересаджену тканину шляхом реакцій, які еквівалентні реакціям гіперчутливості II і III типів. Взаємодія антитіл з антигеном на поверхні пересаджених клітин призводить до некрозу клітин, а накопичування імунних комплексів у кровоносних судинах активує комплемент, що призводить до розвитку гострого некротизуючого васкуліту або хронічного фіброзу інтими зі звуженням судин. Імуноглобуліни та комплемент у таких препаратах можна виявити імунологічними методами.

Клітинні механізми: клітинні механізми відторгнення викликають T-лімфоцити, які стають сенсибілізованими до пересаджених антигенів. Ці лімфоцити викликають пошкодження клітин шляхом прямої цитотоксичності і шляхом секреції лімфокінів. Пошкодження Т-клітинами характеризується некрозом паренхіматозних клітин, лімфоцитарною інфіль­трацією і фіброзом. Клітинні механізми в процесі відторгнення більш важливі, ніж гуморальні.

Клінічні типи відторгнення трансплантата

Відторгнення трансплантата має декілька форм: від швидкоплинної реакції, яка перебігає протягом декількох хвилин після трансплантації, до повільних реакцій, котрі проявляються порушенням функцій пересаджених тканин через декілька років після трансплантації. Механізми, втягнені в ці різні типи процесу, також різні.

Найгостріше відторгнення: найгостріше відторгнення — швидкоплинна реакція, яка перебігає в межах декількох хвилин після трансплантації і характеризується важким некротичним васкулітом з ішемічним пошкодженням пересадженого органа. Накопичування імунних комплексів та активація комплементу в стінці судин можуть визначатися імунологічними методами.

Найгостріше відторгнення викликається присутністю у сироватці реципієнта високих рівнів антитіл проти антигенів на пересаджених клітинах. Реакція антитіл з антигенами викликає імунокомплексне (типу феномена Артюса) пошкодження в судинах трансплантата. Після початку застосування техніки прямого визначення сумісності тканин найгостріше відторгнення стало рідкістю.

Гостре відторгнення: гостре відторгнення спостерігається досить часто і може перебігати від декількох днів до місяців після трансплантації. Воно є гострим тому, що навіть якщо ознаки відторгнення появляються через декілька місяців після трансплантації, вони швидко прогресують з моменту його початку. Гостре відторгнення характеризується некрозом клітин і порушенням функцій органа (наприклад, гострий некроз міокарда і серцева недостатність при пересадці серця).

При гострому відторгненні беруть участь і гуморальні, і клітинні механізми. Імунні комплекси депонуються у дрібних судинах трансплантата і викликають гострий васкуліт, який призводить до ішемічних змін. Клітинне імунне відторгнення характеризується некрозом паренхіматозних клітин і лімфоцитарною інфільтрацією тканин. При пересадці нирок гостре відторгнення проявляється у вигляді гострої ниркової недостатності в результаті некрозу ниркових канальців з лімфоцитарною інфільтрацією інтерстиціальної тканини. Для попередження і лікування гострого відторгнення застосовують імуносупресивні препарати, наприклад, кортикостероїди (преднізолон) і циклоспоріни, або антилімфоцитарну сироватку, яка руйнує Т-клітини пацієнта.

Хронічне відторгнення: хронічне відторгнення спостерігається в переважній кількості пересаджених тканин і викликає прогресуюче погіршення функції органа протягом багатьох місяців або років. У пацієнтів часто є епізоди гострого відторгнення, частково зупинені імуносупресивною терапією.

При хронічному відторгненні активується клітинний імунітет (IV тип гіперчутливості), що призводить до прогресивного знищення паренхіматозних клітин. В ураженій тканині розвивається фіброз з лімфоцитарною інфільтрацією. В деяких випадках присутність хронічного васкуліту вказує на паралельний вплив антитіл.

При лікуванні хронічного відторгнення намагаються досягнути балансу між пошкодженням трансплантата і вираженістю токсичного впливу імуносупресивних лікарських препаратів, які в основному використовуються для запобігання процесові.

АУТОІМУННІ ХВОРОБИ

Імунологічна толерантність до власних антигенів

Імунна система розпізнає власні антигени організму як «свої» антигени і не реагує на них (природна толерантність, див. «Імунітет»). Аутоімунні хвороби виникають при порушенні цієї природної толерантності, що веде до імунної відповіді проти власних антигенів.

Зниження природної толерантності (аутоімунітет)

Аутоімунітет — поломка природної толерантності з наступним виникненням специфічної гуморальної і/або клітинної відповіді проти власних антигенів організму. Пошкодження клітин при аутоімунних хворобах викликане і гуморальною, і клітинною гіперчутливістю (типи II, III і IV). Є декілька різних механізмів розвитку аутоімунних захворювань (табл. 11.4).

Типи аутоімунних хвороб

Велика кількість хвороб, як припускається, має в основі розвиток аутоімунітету (табл. 11.5). Втягнені антигени можуть локалізуватися на певних типах клітин (органоспецифічні аутоімунні хвороби) або вони можуть бути універсальними клітинними компонентами типу нуклеїнових кислот і нуклеопротеїнів (системні або органонеспецифічні аутоімунні хвороби). При деяких органоспецифічних аутоімунних хворобах можуть визначатися циркулюючі антитіла проти неспецифічних клітинних елементів (наприклад, антимітохондріальні антитіла при первинному біліарному цирозі). Деякі з них мають діагностичне значення, але не обов'язково відіграють істотну роль у патогенезі хвороби; формування аутоантитіл може відображати попадання прихованих антигенів у кров в результаті якогось іншого типу пошкодження (наприклад, у 30% пацієнтів з інфарктом міокарда, який виник у результаті ішемії, виявляються циркулюючі антитіла до серцевої мускулатури після 6 тижнів). У нормі формування таких антитіл пригнічується протягом декількох тижнів.

Для великої кількості аутоімунних хвороб прослідковується родинна схильність (наприклад, для системного червоного вівчака, тироїдиту Хашимото, перніциозної анемії); певні аутоімунні хвороби можуть бути зв'язані зі специфічними HLA антигенами (наприклад, HLA-D3 з системним червоним вівчаком (табл. 11.6)). Дослідження важливої ролі молекул MHC I і II класу (HLA-молекул) в стадії розпізнавання антигену при імунній відповіді дозволило зрозуміти їхнє значення. Близьке просторове взаєморозташування різних HLA генів на 6 хромосомі може тоді пояснити зв'язок певних типів HLA з патологією імунної відповіді.

Механізми пошкодження клітин при аутоімунних хворобах

Механізми, втягнені в процеси пошкодження клітин при аутоімунних хворобах, включають II, III і IV типи гіперчутливості. II тип (цитотоксичний) гіперчутливості — механізм, відповідальний за велику кількість органоспецифічних хвороб типу аутоімунної гемолітичної анемії і простої пухирчатки. При багатьох органоспецифічних аутоімунних хворобах також має важливу роль гіперчутливість IV типу — наприклад, при тироїдиті Хашимото. T-клітинна пряма цитотоксичність є домінуючим механізмом пошкодження клітин, навіть за наявності антитіл проти фолікулярних клітин у крові, які ймовірно сприяють некрозу клітин шляхом активації II типу (цитотоксичного) гіперчутливості. Стимулюючий ефект II типу гіперчутливості відповідальний за первинний гіпертироїдизм (хвороба Грейвса). Інгібуючий ефект II типу гіперчутливості відповідальний за важку міастенію, деякі випадки ювенільного цукрового діабету, пов'язаного з наявністю антитіл проти інсулінових рецепторів, і за деякі випадки перніциозної анемії, пов'язаної з присутністю антитіл, які інгібують дію внутрішнього чинника.

III тип (імунокомплексний) гіперчутливості відповідальний за багато системних аутоімунних хвороб, наприклад, системний червоний вівчак. Вони характеризуються системним некротизуючим васкулітом.

Хвороба «трансплантат проти хазяїна» може виникати в будь-якій ситуації при введенні достатньої кількості HLA-несумісних і життєздатних лімфоцитів в організм господаря з імунодефіцитом, наприклад, при трансплантації алогенного кісткового мозку або кишки, або, рідше, після переливання лімфоцитів разом з кров'ю. Патологічні прояви подібні з проявами системних аутоімунних хвороб. Хронічні випадки (при початку проявів через 100 днів і більше) мають тенденцію призводити до широко поширеного фіброзу з лімфоцитарною інфільтрацією, яка нагадує системний склероз. При більш гострих випадках (початок раніше, ніж через 100 днів) виникає місцевий некроз епітеліальних клітин у шкірі, криптах кишки, жовчної протоки і паренхіматозних клітин печінки. Захворювання проявляється у вигляді шкірного висипання, діареї і печінкової недостатності. Ураження кісткового мозку призводить до анемії, нейтропенії і підвищення імуносупресії.

Хвороба «трансплантат проти хазяїна» вперше була показана на інбредних лініях (інбредні лінії одержують шляхом спорідненого схрещування) мишей; при цьому кістковий мозок пересаджували від батьків до нащадка першого покоління, що призводило до розвитку в нього стану, відомого як «рант-хвороба» (хвороба низькорослості). (У цій експериментальній ситуації батьківські лім­фоцити розпізнають клітини нащадка як чужорідні, але не навпаки.) Було показано, що ефекторами в даній ситуації є T-лімфоцити, які реагують проти чужорідних MHC антигенів.

НЕДОСТАТНІСТЬ ІМУННОЇ ВІДПОВІДІ

Крайнім проявом недостатності імунної системи є імунодефіцитні синдроми. Вони можуть бути первинними, зумовленими недорозвиненням (гіпоплазія, аплазія) центральних і периферичних органів імуногенезу - це природжені або спадкові імунодефіцитні синдроми, або вторинними (набутими), які виникають у зв'язку з хворобою або проведеним лікуванням.

ДІАГНОСТИКА ІМУНОДЕФІЦИТІВ

Імунний дефіцит в основному підозрівається за наявності рецидивуючих або опортуністичних інфекцій. До опортуністичних відносять інфекції, що викликаються мікроорганізмами, які не є через низьку вірулентність патогенними для людини з нормальною реактивністю.

Діагноз може підтверджуватися відповідними імунологічними тестами, які включають в себе:

1) визначення рівнів імуноглобулінів сироватки і рівня комплементу (зверніть увагу, що імунодефіцит не виявляється у перші 3—6 місяців життя, доки рівень пасивно переданих материнських імуноглобулінів не знизиться);

2) вивчення периферійних лімфоцитів крові, включаючи загальну кількість лімфоцитів, рівень T- і B-клітин та ідентифікацію субпопуляцій лімфоцитів (наприклад, Т-хелперів і Т-супресорів) шляхом використання моноклональних антитіл.

3) вивчення біопсійного матеріалу лімфатичних вузлів, включаючи морфометричну та імуногістохімічну характеристику Т- і В- залежних зон, їх співвідношення з використанням моноклональних антитіл.

ПРИРОДЖЕНИЙ (ПЕРВИННИЙ) ІМУНОДЕФІЦИТ

Морфологічні прояви первинної недостатності імунної відповіді зв'язані, як правило, з природженими аномаліями тимуса або поєднанням цих аномалій з недорозвиненням селезінки та лімфатичних вузлів.

Аплазія, гіпоплазія тимуса супроводжуються дефіцитом клітинної ланки імунітету або комбінованим імунним дефіцитом. При аплазії (агенезії) тимус відсутній повністю, при гіпоплазії розміри його зменшені, поділ на кору і мозкову речовину порушений, число лімфоцитів різко знижене.

У селезінці розміри фолікулів значно зменшені, світлі центри і плазматичні клітини відсутні.

У лімфатичних вузлах відсутні фолікули і кіркова речовина (В-залежні зони), збережений лише навколокірковий шар (Т-залежна зона).

Морфологічні зміни в селезінці і лімфатичних вузлах характерні для спадкових імунодефіцитних синдромів, пов'язаних з дефектом як гуморального, так і клітинного імунітету.

Всі типи природженого імунодефіциту рідкісні. Сьогодні найбільш вивченими є:

важкий комбінований імунодефіцит (ВКІ);

гіпоплазія тимуса (синдром Дай-Джорджа);

синдром Незелофа;

природжена агаммаглобулінемія (хвороба Брутона);

загальний варіабельний (змінний) імунодефіцит;

ізольований дефіцит IgA;

імунодефіцити, пов'язані зі спадковими захворюваннями (синдром Віскотта-Олдрича, синдром атаксії-телеангіоектазії, Синдром Блюма);

дефіцит комплементу.

Важкий комбінований імунодефіцит (ВКІ) — це одна з найбільш важких форм природженого імунодефіциту. Він характеризується дефектом стовбурових лімфоїдних клітин (1 на рис. 11.5), що призводить до порушення утворення T- і B-лімфоцитів. Порушується процес опускання тимуса з шиї в середостіння. У ньому різко знижена кількість лімфоцитів. Їх також мало в лімфатичних вузлах (рис. 11.6Б), селезінці, лімфоїдній тканині кишки і периферійній крові. В сироватці відсутні імуноглобуліни (табл. 11.7). Недостатність і клітинного, і гуморального імунітету є причиною різних важких інфекційних (вірусних, грибкових, бактеріальних) захворювань (табл. 11.8), які виникають відразу після народження, призводить до ранньої загибелі (в основному на першому році життя).

Важкий комбінований імунодефіцит — це декілька різних природжених хвороб. Всі вони характеризуються порушенням диференціювання стовбурових клітин. Більшість хворих мають аутосомно-рецесивну форму (швейцарський тип); у деяких — рецесивна форма, пов'язана з Х-хромосомою. Більше половини пацієнтів з аутосомно-рецесивною формою мають недостатню кількість ферменту аденозин-дезамінази (АДА) в клітинах. При цьому не відбувається перетворення аденозину в інозин, що супроводжується накопичуванням аденозину і його лімфотоксичних метаболітів. У деяких пацієнтів з важким комбінованим імунодефіцитом виявляється недостатня кількість нуклеотидфосфоліпази та інозинфосфоліпази, що також призводить до накопичування лімфотоксичних метаболітів. Відсутність АДА в амніотичних клітинах дозволяє ставити діагноз в пренатальному періоді. Для лікування цих хворих використовується трансплантація кісткового мозку.

Гіпоплазія тимуса (синдром Дай-Джоджу) характеризується недостатністю T-лімфоцитів (2 на рис. 11.5) в крові, в тимус-залежних зонах лімфатичних вузлів і селезінки (рис. 11.6В). Загальна кількість лімфоцитів у периферійній крові зменшена. У хворих виявляються ознаки недостатності клітинного імунітету, які проявляються у вигляді важких вірусних і грибкових інфекційних захворювань у дитинстві (табл. 11.8). Розвиток В-лімфоцитів в основному не порушений. Активність T-хелперів практично буде відсутня, однак концентрація імуноглобулінів у сироватці в основному нормальна (табл. 11.7). При тимусній гіпоплазії генетичні дефекти не виявлені. Цей стан характеризується також відсутністю паращитовидних залоз, неправильним розвитком дуги аорти і лицьового черепу. Через відсутність паращитовидних залоз спостерігається виражена гіпокальціємія, що призводить до смерті в ранньому віці.

T-лімфопенія при синдромі Незелофа поєднується з порушенням їхньої функції. Припускається, що це відбувається у результаті порушення дозрівання Т-клітин в тимусі. Синдром Незелофа відрізняється від синдрому Дай-Джорджа характерною асоціацією пошкодження інших структур, які розвиваються з третьої і четвертої глоткових кишень. Паращитовидні залози при цьому синдромі не пошкоджуються. Тимусна гіпоплазія успішно лікується методом трансплантації людського ембріонального тимуса, що відновлює T-клітинний імунітет.

Природжена агаммаглобулінемія (хвороба Брутона) — генетично зумовлене рецесивне, пов'язане з Х хромосомою, захворювання, яке спостерігається головним чином у хлопчиків і характеризується порушенням утворення B-лімфоцитів (3 на рис. 11.5). Пре-В клітини (CD10 позитивні) виявляються, але зрілі B-лімфоцити відсутні в периферійній крові і в B-зонах лімфатичних вузлів, мигдаликів і селезінці. В лімфатичних вузлах відсутні реактивні фолікули і плазматичні клітини (рис. 11.5Г). Недостатність гуморального імунітету проявляється в помітному зменшенні або відсутності імуноглобулінів у сироватці. Тимус і T-лімфоцити розвиваються нормально, і клітинний імунітет не порушується (табл. 11.7). Загальна кількість лімфоцитів у периферійній крові знаходиться в межах норми, тому що кількість T-клітин, які складають 80-90% лімфоцитів крові, знаходиться у межах норми. Інфекційні захворювання у дитини розвиваються в основному в другій половині першого року життя після того, як рівень пасивно переданих материнських антитіл падає (табл. 11.8). Лікування таких хворих проводиться шляхом введенням імуноглобулінів.

Загальний варіабельний імунодефіцит включає в себе декілька різних хвороб, які характеризуються зменшенням рівня окремих або всіх класів імуноглобулінів. Кіль­кість лімфоцитів в периферійній крові, включаючи кількість B-клітин, є нормальною. Кількість плазматичних клітин в основному зменшена, можливо в результаті дефекту трансформації B-лімфоцитів (4 на рис. 11.5). В деяких випадках спостерігається зайве збільшення Т-супресорів (5 на рис. 11.5), особливо при набутій формі хвороби, яка розвивається в дорослих. У деяких випадках описане спадкове передавання захворювання з різними типами успадкування. Недостат­ність гуморальної імунної відповіді веде до рецидивуючих бактеріальних інфекційних хвороб і лямбліозу (табл. 11.8). Профілактичне введення гаммаглобулінів менш ефективне, ніж при агаммаглобулінемії Bruton.

Ізольований дефіцит IgA — найчастіший імунодефіцит, який зустрічається в однієї із 1000 людей. Він виникає в результаті дефекту кінцевого диференціювання плазматичних клітин, які секретують IgA (4 на рис. 11.5). У деяких хворих цей дефект пов'язаний з патологічною функцією Т-супресорів (5 на рис. 11.5). У більшості хворих дефіцит IgA перебігає асимптоматично. Лише в невеликої кіль­кості хворих є схильність до виникнення легеневих та кишкових інфекцій, так як в них визначається недостатність секреторного IgA в слизових оболонках. У хворих з вираженим дефіцитом IgA в крові визначаються анти-IgA антитіла. Ці антитіла можуть реагувати з IgA, який присутній крові, котра переливається і це призводить до розвитку гіперчутливості I типу.

Імунодефіцити, пов'язані зі спадковими захворюваннями

Синдром Віскотта-Олдріча— спадкове рецесивне захворювання, пов'язане з Х хромосомою, яке характеризується екземою, тромбоцитопенією та імунодефіцитом. Дефіцит T-лімфоцитів може розвиватися у ході хвороби, при цьому рівень IgM у сироватці знижений. У недужих розвиваються рецидивуючі вірусні, грибкові та бактеріальні інфек­ційні хвороби, часто виникають лімфоми.

Атаксія-телеангіоектазія — спадкове захворювання, яке передається аутосомно-рецесивно, характеризується мозочковою атаксією, телеангіоектазією шкіри та дефіцитами T-лімфоцитів, IgA і IgE. Можливо, що дана патологія пов'язана з наявністю дефекту в механізмах репарації ДНК, що призводить до появи багатократних розривів ниток ДНК, особливо в хромосомах 7 і 11 (гени рецепторів T-клітин). Інколи у даних хворих розвиваються лімфоми.

Синдром Блюма передається аутосомно-рецесивно, проявляється у вигляді інших дефектів в репарації ДНК. У хворих часто виникають лімфоми.

Дефіцит різних чинників комплементу зустрічається рідко. Найчастіше спостерігається дефіцит чинника C2. Прояви дефіциту чинника С3 клінічно подібні з симптомами природженої агаммаглобулінемії і характеризуються рецидивуючими бактеріальними інфекційними захворюваннями в дитинстві. Дефіцит ранніх чинників комплементу (C1, C4, і C2) пов'язаний з виникненням аутоімунних захворювань, особливо системного червоного вівчака. Дефіцит кінцевих чинників комплементу (C6, C7 і C8) часто призводить до виникнення рецидивуючих інфекційних хвороб, викликаних Neisseria.

ВТОРИННИЙ (НАБУТИЙ)
ІМУНОДЕФІЦИТ

Імунодефіцит різного ступеня зустрічається досить часто. Він виникає як вторинне явище при різних хворобах або в результаті терапії лікарськими препаратами (таблиця 11.9) і дуже рідко є первинною хворобою.

Морфологія синдрому набутого імунодефіциту (СНІД) не має специфічної картини і відрізняється на різних етапах свого розвитку. Зміни спостерігаються як в центральних, так і в периферичних органах імуногенезу (найвиразніші зміни в лімфовузлах).

В тимусі може виявлятися акцидентальна інволюція, атрофія.

Акцидентальна інволюція тимуса - це швидке зменшення його маси і об'єму, що супроводжується зменшенням кількості Т-лімфоцитів і зниженням продукції тимічних гормонів. Найчастіші причини акцидентальної інволюції — це вірусні інфекції, інтоксикації, стрес. При усуненні причини цей процес зворотний. При несприятливому виході відбувається атрофія тимуса.

Атрофія тимуса супроводжується колапсом сітки епітеліальних клітин, зменшенням часточок паренхіми в об'ємі, петрифікацією тимічних тілець, розростанням волокнистої сполучної і жирової тканини. Різко знижена кількість Т-лімфоцитів.

Лімфатичні вузли в початковому періоді збільшені в об'ємі, а після цього підлягають атрофії і склерозу. Розрізняють три морфологічні стадії змін при вторинному імунодефіциті:

— фолікулярна гіперплазія;

— псевдоангіоімунобластна гіперплазія;

— виснаження лімфоїдної тканини.

Фолікулярна гіперплазія характеризується системним збільшенням лімфатичних вузлів до 2-3 см. Безліч різко збільшених фолікулів заповнюють практично всю тканину лімфатичного вузла. Фолікули досить об'ємні, з великими зародковими центрами. В них виявляються імунобласти. Мітози численні. Морфометрично можна констатувати порушення співвідношення субпопуляцій Т-клітин, але вони варіабельні і не мають діагностичної цінності.

Псевдоангіоімунобластна гіперплазія характеризується вираженою гіперплазією венул (посткапілярів), структура фолікулів фрагментована, або не визначається. Лімфатичний вузол дифузно інфільтрований плазмоцитами, лімфоцитами, імунобластами, гістіоцитами. Відбувається значне зменшення до 30% Т-лімфоцитів. Спостерігається непропорційне порушення співвідношення субпопуляцій лімфоцитів, що залежить деякою мірою від причини, яка викликала імунодефіцит. Так, наприклад, для осіб ВІЛ інфікованих, характерне не тільки зниження Т-хелперів, але і зниження співвідношення СD4/СD8 (хелперно-супресорне співвідношення), яке завжди менше від 1.0. Ця ознака є головною особливістю імунологічного дефекту при СНІДі, який зумовлений ВІЛ інфекцією. Для цієї стадії імунодефіциту характерний розвиток опортуністичних інфекцій.

Виснаження лімфоїдної тканини змінює на заключному етапі імунодефіциту лімфоїдну гіперплазію. Лімфатичні вузли в цій стадії маленькі. Структура лімфатичного вузла на всьому протязі не визначається, збережені лише капсула і його форма. Різко виражений склероз і гіаліноз пучків колагенових волокон. Популяція Т-лімфоцитів практично не виявляється, збережені поодинокі імунобласти, плазмобласти і макрофаги. Для цієї стадії імунодефіциту характерний розвиток злоякісних пухлин.

Значення вторинного (набутого) імунодефіциту. Імунодефіцит завжди супроводжується розвитком опортуністичних інфек­цій і на заключному етапі розвитком злоякісних пухлин, найчастіше саркоми Капоші і злоякісних В-клітинних лімфом.

Виникнення інфекційних захворювань залежить від типу імунодефіциту (табл. 11.8):

дефіцит T-клітин схиляє до розвитку інфекційних хвороб, викликаних вірусами, мікобактеріями, грибами та іншими внутрішньоклітинними мікроорганізмами, типу Pneumocystis carinii і Toxoplasma gondii;

дефіцит B-клітин схиляє до розвитку гній­них бактеріальних інфекційних хвороб.

Ці інфекційні хвороби відображають від­нос­ну важливість клітинної та гуморальної відповіді в захисті проти різних мікробних агентів.

Саркома Капоші і злоякісні B-клітинні лімфоми — найчастіші злоякісні новоутворення, які розвиваються у хворих з імунодефіцитами. Вони можуть виникати у хворих на ВІЛ інфекцію, синдром Віскотта-Олдрича і атаксію-телеангіоектазію і у хворих, які отримують тривалу імуносупресивну терапію після трансплантації органів (найчастіше — нирок). Виникнення злоякісних новоутворень може бути пов'язане або з порушенням імунної відповіді, спрямованої на видалення злоякісних клітин, які виникають і розвиваються в організмі (відмова імунного нагляду) або з імунною стимуляцією пошкодженої імунної системи, коли нормальний механізм контролю клітинної проліферації порушений (це призводить до виникнення B-клітинних лімфом). У деяких випадках, особливо при атаксії-телеангіоектазії, імунний дефіцит пов'язаний з недовговічністю хромосом, що, як вважають, призводить до розвитку новоутворення.

Зверніть увагу, що епітеліоїдна тимома, первинна пухлина тимусних епітеліальних клітин, призводить до вторинного імунодефіциту (табл. 11.7).





Реферат на тему: Аномалії імуної відповіді: імунологічна гіперчутливість, імунодефіцити, аутоімунні хвороби (лекція)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.