Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Макроекономіка

Рівень безробіття та проблеми зайнятості в країнах з ринковою економікою (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Рівень безробіття та вплив на економіку. 4

1.1. Види безробіття. 4

1.2. Причини безробіття. 8

Розділ 2. Проблеми зайнятості та їх вирішення. 11

2.1. Регулювання зайнятості населення. 11

2.2. Методи регулювання зайнятості населення. 13

2.3. Заходи активної політики зайнятості, які використовувались у різних країнах в різні історичні періоди. 19

Розділ 3. Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці 25

Висновки. 30

Список використаних джерел. 32

Вступ

Трансформація економіки України супроводжується загостренням проблем зайнятості населення. Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їх взаємозв'язків. Ефективне функціонування економіки пов'язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. В процесі динамічного розвитку ринкової економіки виникає одна з причин макроекономічної нестабільності - неповна зайнятість. В умовах, коли національний ринок праці ще тільки починає формуватись, не уникнути державного регулювання зай­нятості населення.

Тому вибір теми курсової роботи є своєчасним і актуальним.

Тема роботи: „Проблеми зайнятості та безробіття в країнах ринку”.

Мета: розкрити проблеми зайнятості та безробіття в країнах ринку.

Завдання:

- дати характеристику видам безробіття та їх вплив на економіку;

- аналіз методів регулювання зайнятості населення;

- основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці.

При написанні роботи була використана наступна література:

Підручники та навчальні посібники з макроекономіки Панчишина С. М., Мельниковой В. І., Савченко А. Г. , „Ринок праці” , „Ринок праці та зайнятість” Петюха В.М., Програма зайнятості населення - один із механізмів державного регулювання зайнятості стаття з журналу „Україна: аспекти праці”, Концепція змішаного регулювання зайнятості населення України: журнал „Актуальні проблеми економіки” та інші професійні періодичні видання.

Розділ 1. Рівень безробіття та вплив на економіку

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого - великим суспільним лихом. Усі країни докладають багато зусиль до подолання безробіття, але жодній ще не вдалося ліквідувати його повністю. Навіть у таких країнах з розвиненою соціальне орієнтованою економікою, як Японія, Німеччина, США та інших, кількість безробітних, за різними даними, досягала не менше 2,0 - 3,0 % загальної кількості працездатних. Узагалі ж експерти Міжнародної організації праці вважають, що в на­ступні роки в середньому в світі безробіття становитиме близько 10 % і повністю ліквідувати його не зможе жодна країна.

У класичній теорії існує поняття «класичного безробіття», яке є наслідком занадто високої ставки заробітної плати щодо тієї, яка врівноважувала б попит на робочу силу та її пропозицію і за­фіксована, наприклад, профспілками [2, с. 160]. Висока ставка заробітної пла­ти примушує роботодавців скорочувати попит, а власників робочої сили пропонувати її в кількості, яка перевищує потребу.

1.1. Види безробіття

Розрізняють також безробіття фрикційне, структурне та цик­лічне. Фрикційне виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу після звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, уперше шукає роботу. Коли всі ці люди знайдуть роботу або повернуться на стару після тимчасового звільнення, інші «шу­качі» роботи й тимчасово звільнені працівники замінять їх у загаль­ному фонді безробітних. Тому, хоча конкретні люди, які залиши­лись без роботи з цієї або іншої причини, змінюють один одного з місяця в місяць, цей тип безробіття не зникає.

Отже, термін «фрикційне безробіття» застосовується до тієї кате­горії людей, які шукають роботу чи сподіваються її знайти в неда­лекому майбутньому. Визначення «фрикційне» точно відбиває суть явища: ринок праці функціонує неефективно і не приводить у відповідність кількість робітників і робочих місць [2, с.161].

Фрикційне безробіття вважається неминучим і певною мірою бажаним, тому що частина працівників, тимчасово втративши робо­ту, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і більш продуктивну. Це означає вищі доходи для працівників і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, а от­же, і більш реальний обсяг національного продукту [2, с. 162].

Деякі автори пов'язують фрикційне безробіття з інституційним. Причини інституційного безробіття пов'язані з інститутами ринку праці. Серед них можна виокремити такі:

- відсутність доступної та вичерпної інформації про вакантні ро­бочі місця;

- високі виплати по лінії соціального страхування (нерідко люди
зацікавлені в отриманні допомоги по безробіттю, тому що вона є не
набагато меншою від попередньої заробітної плати) часто призводять до збільшення кількості безробітних;

- встановлення мінімальної заробітної плати має двоякий вплив
на якісний та кількісний склад робочої сили. З одного боку, введен­ня високого мінімуму заробітної плати може призвести до того, що
підприємець, який має потребу в робочій силі, не може найняти її,
тому що не має змоги гарантувати виплату цього мінімуму, хоча при
цьому працівники виявляють бажання працювати за нижчу заробітну плату. З іншого боку, якщо мінімальна заробітна плата вста­новлюється в дуже обмежених розмірах, то робоча сила, не задовольнившись станом речей, може піти в тіньову економіку. І в першому, і в другому випадку суспільство зазнає збитків;

- упровадження непродуманої податкової політики. Високі став­ки прибуткового податку змушують підприємців і найманих пра­цівників приховувати свої доходи.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, а отже, й у структурі попиту на робочу силу. Внаслідок цих змін попит на деякі професії зменшується або вза­галі зникає, а на інші професії, яких раніше не було, зростає. Ін­шими словами, структура робочих місць і професійна структура працівників не збігаються. Виникає категорія працівників, у яких навички та практичний досвід застаріли й нікому не потрібні, а отже, їх неможливо продати. Саме цим структурне безробіття відрізняється від фрикційного, при якому безробітні мають на­вички, які вони можуть продати. «Структурні» ж безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання і навіть зміни місця проживання. Фрикційне без­робіття є короткочасним, а структурне - тривалим, тому і вва­жається більш важким [2, с. 164].

В Україні, як і в інших країнах СНД, можна виокремити також «конверсійне» безробіття як різновид структурного. Таке безробіття пов'язане з перепрофілюванням оборонних підприємств з випуску військової продукції на цивільну та скороченням армії. Воно трива­тиме доти, поки держава не зможе забезпечити на належному рівні колишніх військових та їхні сім'ї робочими місцями, житлом, орга­нізує систему перепідготовки.

Циклічне безробіття зумовлене спадами виробництва, коли су­купний попит на товари та послуги знижується, зайнятість скоро­чується, а безробіття зростає.

В економічній літературі виокремлюють ще добровільне та ви­мушене, приховане, нормальне та оптимальне безробіття.

Добровільне безробіття виникає тоді, коли працівник звіль­няється за власним бажанням, оскільки він незадоволений рівнем оплати праці, умовами роботи; через психологічний клімат у колек­тиві або з інших причин усупереч бажанню адміністрації. Його рівень залежить від стадії економічного циклу (зростає під час буму і знижується під час спаду в економіці країни), престижності про­фесії., рівня кваліфікації, належності до тієї або іншої соціальної групи населення. Закономірність цього виду безробіття полягає в тому, що, чим менше у працівника шансів знайти нову роботу з кращими умовами найму, тим менше в нього бажання добровільно покинути робоче місце [2, с. 167].

У класичній теорії ринку праці існує інше визначення добро­вільного безробіття, яке полягає в тому, що частина робочої сили не бажає працювати за ту ставку заробітної плати, яка визначається попитом і пропозицією в умовах вільного ринку праці або гнучкої заробітної плати.

На відміну від добровільного, недобровільне безробіття виникає за умов жорсткості заробітної плати.

 

Основне питання в цій ситуації таке: чому ставка заробітної пла­ти не опускається до свого природного рівня, визначеного перетином кривих попиту та пропозиції. Причиною такого явища, або, як говорять економісти, джерелом «липкості» (липучості) заробітної плати, є насамперед особливості формування ставки заробітної пла­ти на ринку праці й самого процесу найму на роботу. Ринок праці відрізняється від звичайного ринку товарів тим, що ціни на ньому не змінюються кожної хвилини, кожного дня. Особливості найму по­лягають у тому, що ставка заробітної плати попередньо обгово­рюється і її рівень не змінюється щонайменше протягом року. Крім того, профспілки укладають колективні договори з адміністрацією на збереження ставки заробітної плати для працівників певної ква­ліфікації не нижче певного рівня з регулярним переглядом ставок відповідно до змін індексу споживчих цін. Отже, заробітна плата наче «залипає» на певному рівні й не може опуститись. Саме жорст­кість заробітної плати є джерелом недобровільного безробіття. Але, безумовно, через деякий час ставка заробітної плати може і знизи­тись. Тому в довгостроковому періоді економісти вважають ринок праці гнучким.

Вимушене безробіття виникає тоді, коли працівник не бажає звільнятися, а адміністрація фірми скорочує персонал. Отже, лише частина безробітних може претендувати на робочі місця, а інші ви­являються вимушено безробітними через перевищення пропозиції праці над попитом на неї. Такий стан ринку праці характерний, як правило, для періодів спаду в економіці, коли підприємці вимушені скорочувати розміри виробництва і чисельність персоналу через не­сприятливу ділову кон'юнктуру. Прикладом вимушеного безробіття може бути факт звільнення адміністрацією неугодного [2, с. 169].

Приховане безробіття пов'язане з так званою неповною зайнятістю.

Варто зауважити, що зусилля багатьох держав, у тому числі нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб всі працездатні були зайняті в суспільному виробництві. Проте час довів, що таку повну зайнятість забезпечити неможливо, оскільки існує фрикційне та структурне безробіття, яке є невідворотним. Дж. Кейнс писав: «Найбільш значними вадами суспільства, в якому ми живемо, є його нездатність забезпечити повну зайнятість» [2, с. 170].

1.2. Причини безробіття

Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, за якої оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Інакше кажучи, в разі повної зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Такий рівень безробіття називають нормальним, або природним.

Спробу математичними розрахунками визначити рух рівня без­робіття й зайнятості залежно від відхилення фактично виробленого валового національного продукту від потенційного зробив амери­канський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким що­річний приріст реального ВНП приблизно на 2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові два відсоткових пункти приросту реального ВНП зменшують кількість безробітних на один відсотковий пункт. Аналогічно, кожне додат­кове скорочення темпів приросту ВНП на два відсоткових пункти спричинює зростання норми безробіття на один процентний пункт [1, с. 415].

Закон Оукена дає змогу визначити рівень нормального безро­біття, що, як встановлено, підвищується внаслідок розвитку ринко­вої економіки. Так, для 60-х років природний рівень безробіття в США визначався в 4 %, а для 80-х - 6 - 7 % [1, с. 415]. В інших країнах він може бути ниж­чим через менші масштаби і мобільність ринку праці.

Із закону Оукена випливає, що, по-перше, певний приріст ВНП потрібний для того, щоб не дати збільшитись нормі безробіття. Чи­сельність робочої сили кожного року зростає, а її використання стає при цьому більш продуктивним. З цих причин від 2,5 до 3 % що­річного приросту реального ВНП має спрямовуватися на створення нових робочих місць, здатних стримувати безробіття на колишньо­му рівні. По-друге, більш швидкий приріст ВНП скорочує безро­біття, тоді як відносне падіння темпів зростання збільшує кількість безробітних. Якщо темпи приросту ВНП збільшуються, наприклад, з 3 до 5 %, чисельність безробітних знижується приблизно на один відсотковий пункт [1, с. 416].

Зважаючи на те, що економічні, моральні й соціальні втрати від безробіття величезні, уряди всіх країн докладають зусиль, щоб до­сягти зниження рівня безробіття нижче природного, або нормально­го. Тому вводиться ще одне поняття «оптимального безробіття», що означає безробіття, рівень якого нижче природного. Досвід ряду країн свідчить, що в міру зниження рівня безробіття нижче природно­го випуск продукції значно збільшується понад потенційний. Але, як не парадоксально, досягнення оптимального рівня безробіття не за­безпечує максимального рівня добробуту населення. Це відбувається внаслідок дії законів ринкової економіки: існує тісна залежність за­робітної плати й цін на споживчі товари від розмірів безробіття.

Відповідно до законів ринку за інших рівних умов зростання по­питу на будь-який товар, включаючи робочі місця й робочу силу, збільшує його ціну. Якщо збільшується попит на робочу силу, зменшується безробіття, а отже, збільшується заробітна плата. У цьому разі платоспроможний попит населення на споживчі товари зростатиме. Однак, за тими самими законами, ціни на споживчі то­вари зростатимуть ще швидше, знецінюючи в такий спосіб грошові доходи населення, тобто призводячи до інфляції. Отже, ринкова економіка змушена постійно шукати відповідь на запитання: зро­стання інфляції або зростання безробіття ?

Зважаючи на те, що ринок робочої сили передбачає наявність певної кон'юнктури зіткнення попиту та пропозиції, зазначимо три типи кон'юнктури: дефіцит кадрів, повна зайнятість і безробіття. Показниками кон'юнктури на ринку праці є рівень безробіття та рівень незайнятості населення. Як свідчить світовий досвід, точно ви­міряти рівень безробіття ніколи не вдавалося. Причин тут може бути декілька. Розглянемо деякі з них.

1.Часткова зайнятість. В офіційній статистиці всі зайняті непов­ний робочий день належать до категорії повністю зайнятих. Це за­нижує рівень безробіття тим більше, чим більше людей працюють
за цим робочим графіком. Фактично такі люди частково зайняті, а
частково - безробітні.

2. Особи, які втратили надію на працю. Офіційна статистика
вважає безробітними тих, хто активно шукає роботу. Але є багато
людей, які марно шукали роботу протягом деякого часу, а потім
втратили надію і вже не шукають її. Ці люди офіційно не вважають­
ся безробітними, що занижує рівень безробіття.

3. Неправдива інформація. Інколи люди, які говорять, що актив­но шукають роботу, насправді працювати не хочуть. Заявивши про
бажання знайти роботу, вони деякий час отримують допомогу по
безробіттю і вважаються безробітними, що збільшує рівень безробіття. Тіньова економіка може також збільшувати рівень безробіття,
тому що можливо, що людина, яка займається підпільним бізнесом,
назве себе безробітним [1, с. 419].

Розділ 2. Проблеми зайнятості та їх вирішення 2.1. Регулювання зайнятості населення

В умовах, коли національний ринок праці ще тільки починає формуватись, не уникнути державного регулювання зай­нятості населення. Базовим постулатом державної стратегії забезпе­чення зайнятості має стати принцип досягнення та підтримання повної продуктивної зайнятості. За цих умов, на наш погляд, кон­цептуальні основи регулювання зайнятості населення в Україні ма­ють полягати в органічному поєднанні механізму саморегулювання та механізму державного регулювання, які забезпечать умови для розвитку робочої сили та економічної активності.

В умовах ринкової економіки зайнятість регулюється в основно­му державою відповідно до прийнятої політики (концепції) зайня­тості. Основними напрямами сучасної політики більшості розвине­них країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення і подання допомоги в профпідготовці та перепідготовці, а також сти­мулювання створення гнучкого ринку праці.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та норма­тивними актами про зайнятість населення в ході реалізації державної політики зайнятості потрібно керуватися такими принципами:

- забезпечення рівних можливостей всім громадянам незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- добровільність праці, згідно з якою зайнятість ґрунтується на віль­ному волевиявленні громадян. В основу цього принципу, крім права на працю, покладено також інші громадянські права, які розширюють свободу розпоряджання працівником своєю робочою силою [3, с. 98].

По-перше, кожен працездатний громадянин повинен мати право самостійно вирішити питання: брати участь чи ні в суспільній праці. При цьому легалізована добровільна незайнятість виключає будь-які погрози проти цього виду свободи, якщо джерело існування непра­цюючого громадянина є законним.

По-друге, добровільність зайнятості передбачає самостійний вибір працівником міри праці, тобто найбільш сприятливого для нього (з урахуванням реальних можливостей) режиму зайнятості. Йдеться про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини.

Третій важливий елемент добровільного трудового способу жит­тя пов'язаний з наданням права вільного вибору географічного місця прикладання праці. Це положення здійснити в Україні сьо­годні найскладніше через необхідність правового опрацювання пи­тання щодо свободи переміщення, докорінного поліпшення житло­вої забезпеченості, ліквідації різких контрастів у рівні життя на території держави.

По-четверте, добровільний трудовий спосіб передбачає необме­жене право вибору працівником сфери праці в будь-якому з секторів економіки, створюваних за ознакою форми власності, включаючи сферу виправної праці;

- сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язане з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та про­фесійної підготовки з урахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також з формуванням у психології людей орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, пошук найбільш підхо­дящої сфери для прикладання своїх здібностей, готовність до пере­навчання в разі потреби;

- єдність відповідальності. Означає наявність чотирьох умов: ко­ординація діяльності в галузі зайнятості з іншими напрямами еко­номічної та соціальної політики, включаючи соціальне забезпечен­ня, зростання й розподіл доходів, попередження інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок робото­давців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління; міжнародне співробітництво в розв'язанні проблем зайнятості, включаючи про­фесійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян у країні [3, с. 101-103].

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на пра­цю держава передбачає:

- заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

- забезпечення прав та інтересів працівників, створення сприятли­вих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зай­нятість населення і працю;

- проведення аналітичних і наукових досліджень структури економі­ки та прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;

- регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залу­чення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

- сприяння в разі потреби створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;

організацію професійної орієнтації [3, с. 105].

2.2. Методи регулювання зайнятості населення

Розглядаючи аспекти аналізу сегментації пропозиції робочої си­ли в контексті видів і форм зайнятості, не можна не звернути увагу на проблеми державного регулювання попиту та пропозиції робочої сили в межах програм сприяння зайнятості.

Як відомо, методи та заходи щодо регулювання зайнятості по­діляються на активні та пасивні, уявлення про які сформовані прак­тикою використання методів державного регулювання ринку праці. Останні можна диференціювати так:

- за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також
підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці
можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці,
тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини
і т. п. ;

- за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення
(зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збіль­шення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на струк­туру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;

- за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі;

- за характером впливу методи регулювання можна поділити на
заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;

- за змістом методи диференціюються на економічні, адміністративні та адміністративно-економічні [9, с.18].

До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо.

До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку
й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і
можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

- за рівнем впливу методи регулювання ринку праці поділяють
на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;

- за джерелами фінансування - держбюджет, позабюджетні
кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення сту­пеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних ме­тодів, різноспрямованості їхніх наслідків [9, с. 22].

Активна політика на ринку праці - це комплекс методів і за­ходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню без­робітних до активної праці. Загалом активні методи та заходи явля­ють собою сукупність методів і заходів:

- щодо створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація суспільних робіт, створення умов для самозайнятості громадян тощо);

- з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

- щодо посилення територіальної та професійної мобільності ро­бочої сили;

- щодо субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, за­стосування гнучких форм зайнятості;

- щодо подання допомоги у працевлаштуванні.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впли­вають три групи факторів:

1. міжнародні трудові норми;

2. тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався
в тій чи іншій країні;

3. різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

На наш погляд, дійсно найсуттєвішим важелем політики зайня­тості є регулювання попиту на робочу силу, який, як відомо, може бути індивідуальним і сукупним. Індивідуальний попит (попит ок­ремого роботодавця) залежить від таких факторів:

- попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила потрібна робо­тодавцеві передусім як виробничий ресурс для створення нових то­варів і послуг. Попит на робочу силу, інакше кажучи, є похідною від попиту на продукт фірми;

- стану виробництва (розміру та ефективності капіталу, особливостей технології, досконалості методів організації виробництва і праці);

- якості індивідуальної робочої сили (освіти, професіоналізму, про­дуктивності, винахідливості, універсальності, загальнолюдських якос­тей: старанності, дисциплінованості, уважності, ретельності тощо).

Оскільки, як зазначалося, попит на робочу силу є похідною від попиту на продукт фірми (який на конкурентному ринку залежить від ціни), можна зробити висновок, що він є також похідною від об­сягів виробництва та загального фонду заробітної плати, який є в розпорядженні роботодавця. Чим вищий загальний розмір фонду заробітної плати, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець. І навпаки, чим вища середня заробітна плата одного працівника, тим меншу їх кількість буде найнято.

Стан ринку праці в Україні в сучасних умовах визначається за­гальним станом економіки, а саме: спадом виробництва, структур­ним регресом, змінами у формах власності, ситуацією в інвести­ційній сфері. Отже, попит на робочу силу також перебуває в кризо­вому стані, тому для економіки України в сучасних умовах є харак­терним одночасне стимулювання попиту на робочу силу і зменшен­ня її пропозиції.

Так, з одного боку, в Україні в умовах появи значної кількості тимчасово незайнятих працівників, які звільняються в основному з виробничої сфери внаслідок структурної перебудови економіки, ліквідації збиткових підприємств, розширення приватних форм власності, виникає потреба в стимулюванні попиту на робочу силу. Останнє передбачає стимулювання створення робочих місць і роз­виток продуктивних сил, прямі інвестиції в створення та реконст­рукцію робочих місць, створення тимчасових робочих місць, встановлення системи пільгового оподаткування та кредитування для галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу, і т. п. Крім того, на наш погляд, стимулюванню попиту на робочу силу можуть сприяти такі заходи:

- ліквідація юридичних обмежень зростання зайнятості (надання права учасникам трудової угоди уточнювати графік робочого часу, надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, ліквідація обмежень на кількість найманих працівників);

- відшкодування підприємству витрат, зумовлених пошуком, нав­чанням і наймом на роботу працівників;

- сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції і т. п. за умови збільшення підприєм­ством робочих місць;

- прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

- створення умов економічної зацікавленості підприємств у забез­печенні зайнятості інвалідів, молоді та інших груп населення, менш конкурентоспроможних на ринку праці (встановлення пільг щодо виплат у бюджет за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць та організації профнавчання і т. п.);

- створення умов для широкого використання елементів гнучкого ринку праці, зокрема посилення гнучкості витрат на робочу силу, мобільності робочої сили в професійному та територіальному розрізі, а також використання гнучких форм найму.

Основним же напрямом збільшення попиту на робочу силу було і залишається вдосконалення соціально-економічної структури еко­номіки (встановлення різноманітних форм власності), основним елементом якого є приватизація, призначенням якої є створення по­тенційного інвестора. Разом з удосконаленням організаційно-економічної структури економіки, тобто її демонополізацією, вдо­сконалення соціально-економічної структури дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Україні.

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» держав­ний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відпо­відальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

До пасивних методів і заходів регулювання зайнятості належать асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним їхніх втрат у доходах, а саме: реєстрацію осіб, що шукають роботу; визначення розміру допомоги по безробіттю; організацію системи по­дання допомоги по безробіттю; впровадження не грошових форм підтримки безробітних та їхніх сімей тощо [9, с. 25-26].

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робо­чого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному стра­хуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований об­сяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування. Недоліками такої політики є те, що ці га­рантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе за­хищеними при будь-яких ринкових, коливаннях, обмежують стиму­ли до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внут­рішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо.

2.3. Заходи активної політики зайнятості, які використовувались у різних країнах в різні історичні періоди

1. Кейнсіанська політика.

Спрямована на стимулювання сукупного попиту за рахунок коштів бюджету (економічне зростання, стабільність цін, збалансованість платіжного балансу). Втручання держави в економічні процеси розпадається на два напрями: організаційні заходи держави щодо ліквідації диспропорцій в попиті та пропозиції робочої сили та законодавчі й фінансові заходи держави.

До першого напряму відносять заходи, що сприяють поліпшен­ню якості робочої сили і є засобом наближення пропозиції робочої сили до структури попиту на неї. До зазначених заходів належать:

- організація національної системи освіти. При цьому успіху дося­гають у тих країнах, де зусилля держави в цьому напрямі зосереджено не тільки на перепідготовці та підвищенні кваліфікації незайнятого населення, але й на решті ланок загальної та професійної освіти. У цій системі важливе значення має загальна та професійна до виробнича освіта, професійне навчання на підприємствах і професійна пере­підготовка та підвищення кваліфікації незайнятого населення в ос­вітній мережі державних служб зайнятості. Отже, допомогу в забез­печенні зайнятості отримують молодь; особи, які розпочинають трудову діяльність уперше або після тривалої перерви; працівники підприємств, особливо ті, хто має застарілу професію, підлягає скоро­ченню через реорганізацію або ліквідацію підприємств тощо;

- регулювання галузевої та територіальної мобільності кадрів; здійс­нюється з метою стимулювання розміщення робочої сили в трудодефіцитних районах і галузях. Для міграції в трудодефіцитні райони надаються різноманітні субсидії: допомога для виїзду з трудонадлишкового району, допомога на переїзд і влаштування на новому місці то­що. Підприємства також можуть отримувати субсидії, якщо вони сприяють розв'язанню проблем трудонадлишкових або трудодефіцитмих регіонів або створюють нові учнівські та робочі місця [15, с. 355].

До другого напряму втручання держави в економічні процеси відносять законодавчі та фінансові заходи, спрямовані на сприяння зайнятості. Зазначені заходи передбачають пряме стимулювання зайнятості, непрямий вплив на зростання зайнятості, заходи щодо скорочення пропозиції на ринку праці, конверсію оборонних галу­зей, стимулювання самозайнятості, сприяння розвитку малого та се­реднього бізнесу, розвиток гнучкого ринку праці. Пряме стимулю­вання зайнятості передбачає:

- розширення виробництва товарів і послуг збільшенням держав­них субсидій. Кошти спрямовуються в трудомісткі галузі: бу­дівництво, транспорт, ремонт доріг, сферу послуг і т. п. Цей вид ре­гулювання дає в чотири рази більше місць, ніж еквівалентне зниження податків з підприємств;

- організацію суспільних робіт, які являють собою види тимчасо­вої трудової діяльності, що, як правило, не потребують професійної підготовки і основною метою яких є сприяння включенню до актив­ної трудової діяльності мало- або неконкурентоспроможних осіб. Ці роботи організовуються, як правило, в комунальному господарстві, будівництві суспільних споруд, на ремонтних роботах тощо;

- створення робочих місць для молоді, а також запровадження контрактної системи працевлаштування випускників різних закладів освіти;

- субсидії по зайнятості, які призначені для інвалідів та інших груп населення, неконкурентоспроможних на ринку праці. Для них ство­рюються спеціалізовані та додаткові робочі місця через директивне виділення певної частки спеціалізованих робочих місць на всіх ви­дах підприємств, будівництво за рахунок бюджетних асигнувань спеціалізованих державних підприємств, де робочі місця надаються тільки особам, які потребують соціального захисту, фінансування витрат і зниження податків тим роботодавцям, які створюють на своїх підприємствах спеціалізовані робочі місця;

- повне або часткове субсидування створення робочих місць на приватних підприємствах та зниження для них податків. Так, у Німеччині підприємствам, що наймають на роботу безробітних, які працевлаштовуються після тривалої перерви, виплачуються суб­сидії. У Франції за кожного прийнятого некваліфікованого робіт­ника виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого працівника у віці 16 - 26 років надаються податкові пільги;

- організацію на підприємствах курсів професійної підготовки, які частково субсидуються державою. В разі найму та навчання молоді віком 16-18 років без повної середньої освіти державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають 80 % витрат підприємств;

- збільшення капітальних вкладень в економіку з метою суттєвої структурної перебудови її галузей. В Японії, наприклад, у по­воєнний період відбулась велика перебудова економіки: спочатку переважало будівництво текстильної промисловості, потім - суд­нобудівної, сталеливарної, автомобілебудівної, електротехнічної, електронної, сфери послуг [15, с. 358].

Непрямі заходи впливу на зайнятість передбачають:

- інвестування найбільш перспективних або трудомістких галузей через дешевий кредит для приватних капіталовкладень, через меха­нізм банківської системи;

- зміни структури оподаткування через скорочення частки по­датків, які стягуються із загальної суми заробітної плати та внесків у фонди соціального страхування і збільшення частки податків на ос­новний капітал і додану вартість;

- віддання переваг виробничому капіталу перед фінансовим і вип­латою дивідендів [15, с. 359].

Конверсія або реорганізація оборонних заводів у цивільні, як правило, зумовлює зростання кількості робочих місць. Для того, щоб конверсія стала реальним засобом регулювання зайнятості, потрібно: створити систему інформування органів влади про перед­бачуване закриття підприємств військової промисловості, підго­тувати плани альтернативного використання потужностей кожної військової бази і кожного підприємства оборонної промисловості.

Стимулювання самозайнятості населення (самозайнятими вва­жаються особи, які працюють і отримують доход не за наймом) - це надання можливостей населенню для створення спеціальних і тим­часових робочих місць (оплачуваних і неоплачуваних) для себе та інших осіб. У розвинених країнах основна маса самозайнятих гро­мадян сконцентрована в галузях сільського господарства і лише близько 7 % - в обробній промисловості. Для безробітних, які ви­рішили зайнятися бізнесом, право на одержання допомоги по безро­біттю або компенсації в разі звільнення замінюється правом на от­римання одноразової суми, яка використовується для відкриття свого бізнесу. Розроблено спеціальні системи фінансування для без­робітних, які вирішили створити свій бізнес. За французькою систе­мою «Шомйоркреатьор» (безробітні-творці), розмір одержуваних безробітними сум залежить від досвіду попередньої роботи і трива­лості безробіття (перевага віддається безробітним з більш коротким терміном безробіття). Ця система дає змогу безробітним придбати будь-яке підприємство, якщо вони мають у ньому контрольний го­лос, або створювати нові [15, с. 363].

У Великобританії система допомоги для створення підприємств передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумі 40 ф. ст. усім особам, які не мають роботи протягом 8 тижнів і більше. Для вступу в цю систему безробітний має інвестувати в новий бізнес 1000 ф. ст., які можна отримати як кредит. В Японії можли­вості створення власного бізнесу забезпечуються, зокрема, одер­жанням вихідної допомоги, яка видається в момент звільнення по­стійного працівника з підприємства за умови досягнення ним «граничного віку» [15, с. 364].

Сприяння в розвитку малого та середнього бізнесу практикується у Франції, Великобританії, США, Швеції та інших країнах вклю­ченням фінансової допомоги малому та середньому підприємництву до програми зайнятості. У Великобританії, наприклад, за підтримки муніципальних властей безробітні можуть засновувати власний бізнес у вигляді або мікрофірм, або підприємств третього сектора. Мікрофірми - це традиційні приватні малі підприємства, які об­слуговують місцевий ринок, а підприємства третього сектора — це підприємства кооперативного типу, створені особами місцевої об­щини з допомогою фондів взаємодопомоги або пожертвувань не­урядових організацій. Нерідко підприємства малого бізнесу стають підсобними підприємствами крупної фірми. Малі підприємства ма­ють пільгові кредити [15, с. 366].

Світовий досвід свідчить про успішне використання фінансових заходів впливу на зайнятість населення, метою яких є створення найбільш сприятливого клімату для підприємців, діяльність яких сприяє реалізації соціально-економічних завдань.

Найбільш суттєвими заходами фінансового впливу на зайнятість є:

- податковий механізм, який передбачає надання податкових пільг за такою схемою:

- за формами - пільги, пов'язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди; пільги з оподаткування прибутку; пільги з витрат, пов'язаних з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації;

- за вирішуваними завданнями - пільги, пов'язані з прийняттям на роботу неконкурентоспроможних верств населення; пільги, пов'язані з професійним навчанням;

- кредитний механізм;

- преференції, під якими розуміють певні фінансові субсидії, які надаються на безпроцентній та безоборотній основі державою тим фірмам, що беруть на себе виконання державних програм у якій-небудь галузі;

- фінансові штрафи використовуються в основному при викори­станні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних верств населення;

- державні субсидії надаються безпосередньо громадянам з пев­ною метою. Наприклад, особи, які не змогли після тимчасової робо­ти працевлаштуватись на постійну роботу, в деяких країнах можуть отримувати допомогу протягом періоду професійної підготовки [15, с. 369-370].

Створення гнучкого ринку праці є об'єктивною передумовою розвитку економіки останніх десятиліть. Потреба в такому заході зумовлена посиленням виробничої гнучкості, внаслідок якої здійснюється диверсифікація виробництва, збільшуються дрібні ви­робничі одиниці, зростає кількість мобільних малих підприємств, орієнтованих на споживача, розвиваються підрядні форми праці. У межах цієї системи широко використовуються різноманітні гнучкі форми заробітної плати, зайнятості та організації робочого часу. Важливе значення мають також гнучкість використання робочої си­ли, її мобільність між підприємствами, в межах підприємств, між професіями, а також залучення трудящих у господарські справи фірми. Водночас ускладнюється розв'язання соціальних проблем: посилюється нестабільність стану тимчасово зайнятих і працюючих в умовах гнучких режимів робочого часу, скорочується кількість трудящих, які мають право на одержання допомоги і виплат по соціальному забезпеченню.

Розділ 3. Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці

З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн постало завдання узгодити і узагаль­нити трудові відносини, які склались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці, яка у своїх конвенціях і рекомендаціях юридичне закріпила норми трудових відносин як частину міжнародного права. Конвенції та рекомендації МОП після ратифікації їх парламентами багатьох країн стали складовою національного трудового права, яке регулює певні аспекти національного ринку праці. Розглянемо зміст деяких основних конвенцій МОП з питань ре­гулювання ринку праці.

У 1919 р. на першій сесії Міжнародної організації праці було прийнято Конвенцію про обмеження з 1921 р. робочого часу на промислових підприємствах 8 годинами на день, або 48 годинами на тиждень, але вона в той час не була ратифікована всіма державами. Зараз у більшості розвинених країн ринкової економіки законодавче встановлено 8-годинний робочий день, а в деяких країнах - 36-40-годинний робочий тиждень (наприклад, у Франції, а також у США для підприємств державного значення) [14, с. 5].

Конвенція № 2 (від 29 жовтня 1919 р.) «Про безробіття». У статті 2 зазначається, що держава встановлює систему безплатних держа­вних бюро зайнятості під контролем центральних органів.

Конвенція № 29 (від 28 червня 1930 р.) «Про примусову або обов'язкову працю».

У статті 1 зазначається, що держава зобов'язується ліквідувати застосування примусової або обов'язкової праці в усіх формах у найкоротший термін.

Конвенція № 44 (від 23 червня 1934 р.) «Про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин».

У Конвенції дається визначення поняття «відповідна (підходяща) зайнятість» і вказується на ряд критеріїв: професія, місце прожи­вання, винагорода та інші умови праці, непричетність до трудових спорів, особисті обставини претендентів. Зокрема, в деяких статтях Конвенції зазначається:

Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом (стаття 2);

- право на отримання допомоги обумовлюється дотриманням осо­бою таких умов: здатна до праці й може розпочати її, зареєстрована в бюро по працевлаштуванню і регулярно з'являється в це бюро;

- у статті 6 зазначається, що право на допомогу залежить від стажу або сплати відповідної кількості страхових внесків або від зайнятос­ті на роботі до настання безробіття;

- право на отримання допомоги може обумовлюватися відвіду­ванням курсів професійного навчання (стаття 8);

- у статті 9 зазначається, що право на отримання допомоги може обу­мовлюватися прийняттям у порядку, встановленому законодавством країни, громадської роботи, організованої державними органами влади;

- допомога подається на обмежений термін, тривалість якого, як правило, не може бути меншою ніж 156 робочих днів за рік (26 ка­лендарних тижнів) (стаття 11);

- у статті 14 зазначається, що законодавством країни створюються судові або інші відповідні установи, уповноважені вирішувати пи­тання, які виникають у зв'язку із заявами на допомогу.

Конвенція № 87 (від 9 липня 1948 р.) «Про свободу асоціації і за­хисту прав на організацію».

У статті 2 зазначається, що трудящі та підприємці мають право ство­рювати за своїм вибором організації без попереднього на те дозволу.

Державна влада утримується від будь-якого втручання в діяль­ність асоціації (стаття 3).

Конвенція № 88 (від 9 липня 1948 р.) «Про організацію служби зайнятості».

У статті 1 зазначається, що держава утримує або забезпечує утримання безплатної державної служби зайнятості.

Основний обов'язок служби - забезпечення можливої організа­ції ринку зайнятості як невід'ємної частини національної програми досягнення і підтримання повної зайнятості, розвитку й викорис­тання продуктивних сил.

Служба зайнятості складається з національної системи бюро по найму та працює під керівництвом державної влади (стаття 2).

У статті 3 зазначається, що ця система має мережу місцевих і ре­гіональних бюро.

Представники підприємців і працівників залучаються через кон­сультативні комітети до співробітництва в справі організації і діяль­ності служби зайнятості, а також до розробки її політики.

У статті 9 зазначається, що персонал служби зайнятості скла­дається з державних службовців.

Конвенція № 96 (від 1 липня 1949 р.) «Про платні бюро по найму».

У статті 2 зазначається, що держава передбачає поступову лікві­дацію платних бюро по найму, які мають комерційні цілі.

Період ліквідації таких бюро може тривати доти, доки не буде створена система державної служби зайнятості (стаття 3).

Конвенція № 102 (від 28 червня 1952 р.) «Про мінімальні норми соціального забезпечення».

У статті 19 зазначається, що держава забезпечує особам допомо­гу на випадок безробіття.

Захисту підлягають особи, здатні й готові працювати, які тимча­сово втратили заробіток через неможливість одержати відповідне заняття (стаття 20).

У статті 24 зазначається, що допомога може не надаватися під час періоду чекання, тривалість якого становить перші 7 днів кож­ного випадку тимчасової втрати заробітку.

Конвенція № 111 (від 25 червня 1958 р.) «Про дискримінації в галузі праці та зайнятості».

У статті І зазначається, що будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо визначеної роботи, заснованої на специфічних вимо­гах, не вважається дискримінацією.

Терміни «праця» і «заняття» включають доступ до професійного навчання, доступ до праці та будь-яких занять, а також оплату і умови праці.

Конвенція № 122 (від 9 липня 1964 р.) «Про політику в галузі за­йнятості».

У статті 1 зазначається, що держава здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній за­йнятості з метою стимулювання економічного зростання й розвит­ку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття. Ця політика враховує взаємозв'язок між ці­лями в галузі зайнятості, іншими економічними та соціальними цілями.

Представники підприємців і працівників залучаються до кон­сультацій відносно політики у сфері зайнятості (стаття 3).

У 1970 р. МОП прийняла Конвенцію 131 про встановлення міні­мальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розви­ваються.

Стаття 2 цієї Конвенції проголошує, що встановлена мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню; невиконання цього положення тягне за собою відповідні карні та інші санкції.

У 1967 р. прийнято рекомендацію про розгляд скарг на під­приємствах з метою їх вирішення.

Конвенція № 142 (від 23 червня 1975 р.) «Про професійну орієнта­цію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів».

У статті 5 зазначається, що політика і програми професійної орі­єнтації та професійної підготовки здійснюються у співробітництві з організаціями підприємців і працівників.

Конвенція № 150, прийнята в 1978 р., містить основні положення про регулювання питань праці, про роль, функції та організацію цього регулювання.

Конвенція № 159 (від 20 червня 1983 р.) «Про професійну реа­білітацію і зайнятість інвалідів».

У статті 3 зазначається, що політика держави має бути спрямо­вана на те, щоб заходи щодо професійної реабілітації поширюва­лись на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів на вільному ринку праці. Ця політика заснована на принципі рівності можливостей інвалі­дів і працівників загалом (стаття 4).

У статті 6 зазначається, що компетентні органи вживають заходи щодо розвитку служб професійної орієнтації та зайнятості інвалідів.

Конвенція № 160 (від 20 червня 1985 р.) «Про статистику праці».

У статті 1 зазначається, що держава зобов'язується регулярно збирати, обробляти та публікувати статистичні дані про економічно активне населення, зайнятість, безробіття, структуру і розподіл еко­номічно активного населення, а також вартість робочої сили.

Конвенція № 168 (від 21 червня 1988 р.) «Про сприяння зайня­тості і захист від безробіття».

У статті 2 зазначається, що держава прагне, щоб методи подання допомоги зацікавили трудящих шукати зайнятість, а підприємців - пропонувати продуктивну зайнятість.

Держава зобов'язується здійснювати програми сприяння зайня­тості (стаття 8).

У статті 12 зазначається, що держава визначає методи захисту населення або через систему внесків, або не засновану на внесках систему, або на поєднанні таких систем. Якщо допомога нараховується на підставі внесків, які робить за­хищена особа, то вони встановлюються в розмірі щонайменше 50 % попереднього заробітку. Якщо допомога не заснована на внесках, то вони мають станови­ти щонайменше 50% встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 15).

Міжнародне трудове право визнане в багатьох країнах, і конвен­ції, а також рекомендації відіграють суттєву роль у регулюванні ринку праці, коригуванні механізму його саморегуляції й захисту найманої праці [19, с. 281-284].

Висновки

Основні дослідження з питань економічної активності, зайнятості та безробіття за міжнародною методологією засвідчили щорічне стрімке зростання безробіття з 5,6 відсотка економічно активного населення у віці 15 - 70 років у 1995 році до 11,3 відсотка в 1998 році. Починаючи з 1999 р. економічно активного населення у віці 15 – 70 років становило щоквартально 11,9 відсотків. Показники вибуття працівників з галузей економіки перевищують показники їх прийому, значними залишаються втрати робочого часу через неефективне використання робочої сили.

За 2005 рік з підприємств, установ та організацій з різних причин вибуло 3340,5 тис. працівників (12,1 відсотка зайнятих в галузях економіки), в той же час чисельність прийнятих на підприємства, в установи та організації становила 1339,3 тис. осіб (9,7 відсотка). Дані свідчать, що безробіття має все більше застійний характер. Це в однаковій мірі торкається як чоловіків, так і жінок. Рівень безробіття серед чоловіків працездатного віку у 2005р. складав 12,7 відсотка та 12,3 відсотка - серед жінок. Майже третину всіх безробітних громадян складають молоді особи віком від 15 до 24 років. Середня тривалість пошуку роботи безробітними складала 9 місяців, а тривалість їх незайнятості - 18 місяців. Серед причин безробіття, що домінували у 2005 році, є вивільнення у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією, конверсією виробництва, скороченням штатів - 40,1 відсоток, вивільнення за 979 власним бажанням - 27,1 відсотка, неможливість знайти роботу після закінчення учбового закладу - 18,1 відсотка. Характерно, що з кожним роком чисельність реально безробітних громадян, що звертаються до служби зайнятості, зростає, її послугами зараз користується майже кожен другий безробітний. Протягом 2005р. на обліку служби зайнятості України перебувало 2,8 млн. незайнятих громадян

Незаперечно, що пов'язання проблем зайнятості та безробіття знаходиться в площині економічної стабілізації, у відновленні виробництва та досягненні його сталого зростання, пожвавлення інвестиційних процесів та ділової активності, удосконаленні регуляторної політики, стимулюванні створення нових робочих місць. Разом з тим, питання посилення соціальної підтримки безробітних поряд з забезпеченням фінансової стабільності Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття багато в чому залежатимуть від того, чи буде в Україні забезпечено випереджаюче зростання вартості робочої сили з одночасним впровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, чи вдасться подолати платіжну кризу, чи будуть керованими інфляційні процеси та багато іншого. Так одним з напрямків для рішення проблем зайнятості є активізація інноваційної діяльності, яка реалізується у створенні нових підприємств.

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, політика зайня­тості є вмонтованою у загальноекономічний механізм функціо­нування суспільного господарства; по-друге, заходи державної по­літики зайнятості зосереджені не лише на територіальному рівні реалізації, а також ураховують галузевий рівень, тобто здійсню­ються не тільки державною службою зайнятості, а й передбачають активність галузевих міністерств, підприємств та організацій різних форм власності; по-третє, в загальний економічний механізм закла­дено основний важіль політики зайнятості - стимулювання попиту, в тому числі попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери політики зайнятості включено найсуттєвіші аспекти регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації тощо. Іншими словами, дер­жавна активна політика зайнятості не повинна обмежуватись прове­денням заходів щодо сприяння працевлаштуванню.

Список використаних джерел

1. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник . - К. : Знання , 2005. - 851 с.

2. Базілінська О. Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

3. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навчальний посібник. - К. : КНЕУ, 2005. - 252 с

4. Горошко Л. Психологічні аспекти проблеми активного пошуку роботи безробітними особами // Україна: аспекти праці. - 2006. - № 6. - С. 16-20

5. Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. - К. : Знання , 2006. - 481 с.

6. Євсєєнко О. Деякі аспекти статистичного аналізу зайнятості та безробіття на ринку праці України // Економіст. - 2005. - № 9. - С.37-39

7. Краснов Ю. М. Економічна стратегія ефективної зайнятості: Монографія. - К. : Знання України, 2004. - 253 с.

8. Краузе О. І. Концепція змішаного регулювання зайнятості населення України // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 10. - С. 167-172

9. Кузьмин М. Аналіз державної політики зайнятості в Україні: громадсько-політична література. - К. : Міленіум, 2005. - 61, с.

10. Лібанова Е. М. Ринок праці: Навчальний посібник. - К. : Центр навчальної літератури, 2003. - 223 с.

11. Манків Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України. - К. : Основи, 2000. - 588 с.

12. Маршавін Ю. М. Підприємництво як фактор розвитку зайнятості населення: Монографія. - К. - 2004. - 233, с.

13. Мельникова В. І. Макроекономіка. - К. : Професіонал, 2004. - 394, с.

14. Пазюк О. Проблеми безробіття в Україні // Україна: аспекти праці. - 2005. - № 2. - С. 3-10

15. Панчишин С. М. Макроекономіка. - К. : Либідь, 2005. - 614 с.

16. Покрищук В. Підвищення економічної активності безробітного населення України // Україна: аспекти праці. - 2005. - № 4. - С. 17-24

17. Покрищук В. Мотиваційна поведінка безробітної молоді в Україні // Україна: аспекти праці. - 2005. - № 8. - С. 7-12

18. Політична економія: Навчальний посібник. - К. : Кондор, 2006. - 405 с.

19. Савченко А. Г. Макроекономіка: Підручник. - К. : КНЕУ, 2005. - 441 с.

20. Харкянен Л. В. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. - К. : Каравела, 2006. - 174, с.

21. Уманець Т. В. Економічна статистика: Навчальний посібник. - К. : Знання, 2006. - 429 с.





Реферат на тему: Рівень безробіття та проблеми зайнятості в країнах з ринковою економікою (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.