Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Макроекономіка

Глобалізація та оцінка нерівномірності розвитку регіонів планети (реферат)

Зміст

1. Оцінка нерівномірності розвитку регіонів планети

2. Вплив глобалізації на соціальний розвиток регіонів України

Використана література

1. Оцінка нерівномірності розвитку регіонів планети

Нерівність економічного розвитку країн існувала, існує та існуватиме протягом усього існування людства. Це історична закономірність, яку, мабуть, неможливо буде подолати, але потрібно прагнути до скорочення розриву між багатими і бідними країнами. Робота пов'язана із загальносвітовою проблемою подолання бідності. За даними ООН, якщо співвідношення між найбагатшими та найбіднішими країнами у 1820 році становило 3:1, у 1913 – 11:1, у 1950 – 35:1, у 1973 – 44:1, то у 1992 – 72:1, у 2003 – 113:1 (табл. 1.).

Слід зазначити, що якщо у 1820 році серед найбагатших і найбідніших країн були представники Азіатського регіону, то у 2005 році ці лави відповідно опанували країни Європи й Африки. При цьому, у 1820 році ВВП на душу населення в найбагатшій на той час країні порівняно з найбіднішою був вищим у 3,3 раза, а в 2005 році ця різниця зросла до 753 разів.

У 2002 році ООН опублікувала щорічний "Доклад о развитии человека” під дуже значущою назвою "Углубление демократии в разобщенном мире” (виділено нами). Автор публікації у даному випадку словосполучення "в разобщенном мире” насамперед відносить до рівня економічного розвитку країн світу. Ця "разобщенность” існувала завжди й протягом розвитку людства багато країн скористалися цим розривом для збагачення своїх держав за рахунок експлуатації людських і природних ресурсів колонізованих територій Південної Америки, Африки та Азії.

Деколонізація як один із основних факторів побудови нової світової структури у ХХ ст., зумовила не тільки появу на планеті десятків нових самостійних країн, а й постановку у глобальному вимірі питань економічного розвитку 75% населення планети.

Через деякий час нові країни об'єднали свої зусилля і почали вимагати встановлення Нового світового економічного порядку (НСЕП), який би враховував їхні інтереси щодо прискорення економічного розвитку не тільки за допомогою розвинутих країн, а й за рахунок значних поступок із боку останніх в економічній сфері для прискореного розвитку бідних країн. У результаті розвинуті країни розробили та почали впроваджувати у глобальному масштабі новий порядок взаємовідносин із країнами, що розвиваються, який був названий "Вашингтонський консенсус”. Фактично це було погодженням між США, МВФ, СБ й іншими впливовими міжнародними політичними та фінансовими установами концепції взаємовідносин між країнами "золотого мільярда”, всесвітніми фінансово-економічними організаціями, що контролюються ними, і країнами, що розвиваються.

Концепція була спрямована на перегляд вимог НСЕП та дерегуляцію економік країн, що розвиваються, в напрямах лібералізації зовнішньої торгівлі, банківської сфери і законодавства щодо іноземних інвестицій, скорочення податків у підприємствах при одночасній приватизації державної власності, скорочення бюджетних витрат не стільки на армію чиновників, скільки на охорону здоров'я, освіту й охорону навколишнього природного середовища для забезпечення фінансової стабілізації країни при мінімізації інфляції, а також реструктуризації зовнішньої заборгованості.

Впровадження таких підходів, порядок застосування яких жорстко регламентувався експертами МВФ і СБ та в яких практично не враховувався ні менталітет націй конкретних країн, ні ступінь їхнього економічного розвитку та рівень підготовки не лише урядовців, а й менеджерів приватних компаній для роботи в нових умовах, при одночасному прискореному розвитку спекулятивного фінансового капіталу, крім того, що вони (підходи) не сприяли розв'язанню проблем бідних країн, призвело також до ряду регіональних фінансових криз. Це деякою мірою відчула на собі й Україна, коли у 1998 і 2008 роках ціна долара зросла майже у 2 рази.

Найяскравішими прикладами негативного впливу повної лібералізації є Мексика та Аргентина, які виконали протягом 10 років усі вимоги по лібералізації і внаслідок таких невиправданих для країн дій у 2001 році ввійшли не тільки в економічний, а й політичний колапс. Як сформулював 10 років тому Президент Бразилії Ф.Е. Кардозу”, "…в 60-е годы страны "третьего мира” стремились к новому международному экономическому порядку с тем, чтобы преодолеть коренные причины международного неравенства, однако они добились лишь ограниченных успехов. Сегодня глобальные переговоры между Севером и Югом утратили импульс именно тогда, когда происходит глобализация экономики и формируется все более единая сверхструктура, направленная в большей степени на обеспечение свободного движения ресурсов, чем на уменьшение неравенства (виділено нами). Должны ли мы признать на международном уровне, что экономическая реальность предопределяет весь спектр ценностей? Глобализация – это экономическая данность. Тем не менее существенно важно сделать все возможное, чтобы она обрела человеческое измерение и удовлетворила потребности в равенстве”1.

Все це спонукало згадані вище установи переглянути положення "Вашингтонського консенсусу” і сформувати нові рекомендації, що одержали назву "поствашингтонський консенсус”, в яких були пом'якшені вимоги щодо фінансової стабілізації, безумовної приватизації державної власності, лібералізації зовнішньої торгівлі й фінансових ринків, реструктуризації зовнішньої заборгованості тощо. Хоча ці ідеї не були сформовані в єдиний документ, як то було зроблено для концепції "Вашингтонського консенсусу”, вони привели до деяких позитивних зрушень, зокрема щодо таких важливих сфер людського розвитку, як охорона здоров'я та навколишнього природного середовища, освіти й інших, що визначають процес розвитку людства.

Результатом останніх кроків глобалізації стало те, що посилилася нерівномірність розвитку країн. Бідні стали ще біднішими, а багаті – багатшими. Тому є правда в словах відомого російського вченого-глобаліста О. Богомолова, який констатував таке: "…преимущества экономической глобализации реализуются отнюдь не автоматически, и не все страны в равной мере их ощущают. Нет убедительных свидетельств и того, что этот процесс способствовал обеспечению устойчивого экономического роста на нашей планете. Последний зависит пока преимущественно от внутренних условий и политики отдельных, экономически сильных стран”.

Погоджуючись із цим, слід додати, що економічне зростання залежить переважно не тільки від внутрішніх умов і політики економічно сильних країн, а й від внутрішніх умов і політики тих країн, що вважаються за класифікацією ООН бідними та найбіднішими країнами світу. Водночас ряд західних дослідників, підготувавши видання під назвою "Глобальна економіка в перехідний період”, зробили висновок про те, що глобалізація економіки – це зовсім не загальний динамічний розвиток, а процес ще більшого відокремлення вже динамічних економічних систем при одночасному збільшенні кількості слабких країн, що стагнують, а також те, що замість знищення або послаблення нерівності глобалізація національних економік при входженні у світову економічну систему, навпаки, посилює нерівність.

Так, якщо в 1965-1980 роках від'ємні темпи зростання реального прибутку на душу населення мали до 5% населення світу, то в 1980-1993 роках – вже майже 17%3. При цьому близько в 1 млрд. людей майже 70 країн світу прибутки, за даними ООН, на душу населення скоротилися і це тривало протягом десяти й більше років. Таких країн експерти ООН нарахували 35 із 43. У Латинській Америці та Карибському басейні їх було 22 із 34, серед 16 Арабських країн – 12, серед 28 інших країн Азії (без Китаю та Індії) – 7, а серед країн Східної Європи і СНД – усі 20. При цьому у 19 країнах падіння прибутків почалося раніше 60-х років, у 16 – в 60-ті, у 35 – у 70-ті, та в 30 – у 80-ті роки. За даними ООН, у 1990 році в Арабських країнах 73 млн. людей жили за межею бідності, а ще 10 млн. недоїдали. У країнах Східної, Південно-Східної Азії та Тихоокеанського регіону по за межею злиденності жили 170 млн. осіб, у країнах Латинської Америки і Карибського басейну – близько 110 млн., у Південній Азії – майже 600 млн., а в країнах Африки на південь від пустелі Сахара до 170 млн. людей страждають від недоїдання. І все це було на фоні, коли в країнах ОЕСР середній прибуток на душу населення становив понад 20 тис. дол. США.

Хоча в цілому у світі відносна чисельність людей, що живуть менше, ніж на 1 дол. США у день (ПКС), за 20 років останнього століття знизилася з 40,4 до 20,7%, або майже у 2 рази, в деяких регіонах планети вона навіть зросла (табл. 2). Якщо в країнах Латинської Америки та Карибського басейну питома вага таких людей майже не змінилася, що при значному зростанні чисельності населення за 20 років свідчить про збільшення злиденності в абсолютному вимірі, то в країнах Європи (мається на увазі Центральна і Східна її частина з охопленням Росії, України та Білорусі) й Центральної Азії (колишні республіки СРСР) питома вага злиденності зросла більше, ніж у 4 рази. Що стосується Африканських країн, які розташовані на південь від пустелі Сахара, то це найбідніший регіон світу, економічне становище якого постійно погіршується.

Слід зазначити, що зниження питомої ваги людей, що живуть менше, ніж на 1 дол. США у день, прямо пов'язане із зростанням рівня прибутків населення, про що наочно свідчать дані таблиці 3. Як бачимо, 41 країна світу, в яких мешкає 653 млн. людей, зменшили прибуток на душу населення. Ще 450 млн. живуть у країнах, де прибуток зріс не більше, ніж на 1%. Фактично можна стверджувати про те, що для 1,1 млрд. людей або нічого не змінилося, або їхній економічний стан погіршився.

Наскільки великий розрив між бідними та багатими країнами свідчить той факт, що кожні дев'ять громадян багатих країн входить до 20% багатих громадян світу, а це приблизно 1,2 млрд. осіб. При цьому 10% найбагатших опановують 85% світових прибутків, 80% населення світу має прибуток нижче середнього, а в інших 20% населення планети середній прибуток майже у 50 разів перевищує середній прибуток 20% найбідніших людей.

Слід зазначити про нерівномірність розвитку регіонів планети. Завдяки стрімкому економічному розвитку країн Південної та Східної Азії, які за 1997-2005 роки збільшили прибуток на душу населення від 739 дол. США (Лаос) до 3734 дол. (Непал), питома вага найбіднішого населення в Південній Азії зменшилася з 50% у 1980 році до однієї третини, Східної Азії – з однієї третини до однієї чверті, тоді як питома вага бідного населення Африканських країн на південь від Сахари у світовому вимірі зросла з 15 до 36%. Тобто, нині з 20% найбіднішого прошарку населення планети 10% – це мешканці Африканських країн субсахарської частини континенту і тільки 5% – жителі Південної Азії та 4% – Східної Азії.

Із наведеного аналітичного матеріалу можна зробити висновок про те, що незважаючи на зусилля міжнародних організацій щодо подолання розриву між країнами за рівнем їхнього економічного розвитку, глобалізація економіки світу веде до дедалі більшого розриву між найбагатшими і найбіднішими країнами, між Північчю та Півднем.

2. Вплив глобалізації на соціальний розвиток регіонів України

В умовах задекларованого Україною курсу на відкритість економіки, глобалізаційні процеси перетворюються на вирішальні фактори регіонального розвитку. Характерною особливістю таких процесів є всебічний вплив на складові компоненти регіональних систем – економічну, соціальну та природну, причому такий вплив має неоднозначні наслідки. У світовій науці, завдяки численним глобальним дослідженням, насамперед, у рамках ООН, відбувається переосмислення традиційного підходу до соціального розвитку як наслідку економічного, коли визначальною умовою розвитку розглядалося економічне зростання, а інші аспекти, що забезпечують якість життя населення, вважалися похідними. Нині саме соціальний розвиток розглядається критерієм економічного прогресу та кінцевою метою функціонування суспільно-територіальних систем регіонів, які безпосередньо забезпечують якість життєдіяльності населення.

Теоретичну основу дослідження соціального розвитку регіонів складають концепції функціоналізму та "соціології змін" (Б. Маліновский, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін); структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон); сучасні моделі модернізації та диференціації соціального розвитку (Р. Редфілд и А. Этционі). В сучасних регіональних дослідженнях проблемам соціального розвитку регіонів присвячені численні праці вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема, О. Гришнової, Т. Заєць, В. Куценко, О. Гранберга, О. Кузнецова, Б. Лавровського, Б. Штульберга, B. Тикунова та ін. Водночас, глобалізація обумовлює виникнення нових проблем соціального розвитку регіонів, які поки не стали об'єктом наукових досліджень. Зокрема, до таких проблем відносяться: втрата керованості над досягненням позитивної динаміки підвищення якості життя населення у разі опанування системоутворюючих секторів економіки регіонів іноземним капіталом; поглибленням диспропорцій між регіонами у рівні доходів, що породжує активізацію міграційних процесів (як внутрішніх, так і зовнішніх), які, в свою чергу, усугубляють критичну демографічну ситуацію, складену у багатьох регіонах України та численні інші. Це обумовлює необхідність більш глибокого аналізу впливу процесів глобалізації на соціальний розвиток регіонів, який є пріоритетним у системі стратегічних орієнтирів сучасної регіональної політики.

У сучасних умовах регіони стають, фактично, за виразом І. Бусигіної, "точками входу" глобалізації у національну економіку. Хоча, слід зауважити, що окремі теоретики глобалізації (Е.Кочетов, І. Неклесса та ін.), розвиваючи сітьову парадигму, стверджують про втрату функцій регіону, як економічного та інституційного району в інформаційному суспільстві. Як зазначає А. Клемешев, такий підхід аргументований тим, що в сучасних умовах не важливо, де фізично знаходиться індивід, адже він діє у всесвітньому глобальному полі, завдяки сучасним технологіям.

Ми не погоджуємося з позицією науковців, які стверджують про втрату регіонами функцій в межах національних економічних систем. Дійсно, гіпотетично, сітьова парадигма доводить можливість економічного зростання на основі використання позапросторових факторів розвитку. Але, якщо розглядати кінцеву ціль економічного зростання – підвищення якості життя населення, яке повинен забезпечити соціальний розвиток регіонів, то зрозуміло, що глобалізація економічного середовища не відводить на другий план проблеми комплексності регіонального розвитку, а, навпаки, загострює останні, насамперед, через вкорінення у структуру економіки регіонів елементів іноземного капіталу, особливо капіталів основних носіїв глобалізаційних процесів – транснаціональних корпорацій (ТНК). Для дослідження впливу глобалізації на соціальний розвиток регіонів велике значення має дефініція ключового поняття "регіон".

Слід зауважити, що, з одного боку, у наукових розробках наголошується на необхідності вдосконалення поняття "регіон", а з іншого – спроби такого вдосконалення постійно здійснюються у переважній більшості наукових досліджень, які торкаються проблем регіональної економіки. Варто окремо виділити роботу Ю. Денисова, Л. Савельєва та Л. Шевчук, в якій систематизовані найпоширеніші наукові підходи до визначення поняття "регіон" (близько двадцяти визначень за різними ознаками одинадцяти наукових підходів). Проте, підходу до визначення сутності поняття "регіон" у конструктивному для вирішення проблем впливу глобалізації на соціальні аспекти регіонального розвитку нами не виявлено, у зв'язку з чим ми пропонуємо новий погляд на диференціацію підходів до визначення поняття "регіон" – об'єктно-структурний та суб'єктно-функціональний. Розглянемо наше розуміння кожного з цих підходів.

Об'єктно-структурний підхід до визначення поняття "регіон" полягає у виділенні певних видів підсистем внутрішнього середовища регіонів та встановлення взаємозв'язків між ними, при якому кожну з підсистем можна розглядати як самостійний об'єкт дослідження. Перевагою такого підходу є те, що через конкретизацію об'єктів відбувається, за висловом Е. Алаєва, пошук раціональних структур, на основі чого можливо їх перетворення із потенційних у функціональні. На рівні дескриптивного (описового) дослідження спроби найбільш широко охарактеризувати просторовий об'єкт існуючої дійсності, безумовно важливі для ідентифікації певної території за ознаками, які відрізняють її від інших. У цьому розумінні існуючі визначення регіону є правильними і корисними.

Недоліками об'єктно-структурного підходу до визначення поняття "регіон" є те, що на рівні нормативного аналізу, тобто постановки завдання та способів його вирішення – малорезультативні, оскільки такі визначення: не дають уявлення про природу специфічної концентрації просторової організації життєдіяльності людини, яка визначається як регіон; не відповідають на питання – чи існують об'єктивні підстави виокремлювати саме дану територію як регіон, тобто не окреслюється точка цілепокладання, отже, таксономії.

Так, майже всі ознаки регіону, що відокремлюють одну територію від інших, які сформульовані вітчизняною регіональною наукою у радянський період, залишаються практично незмінними. Водночас, змінена інституціональна основа суспільства, зокрема, відносини власності та відносини "центр-регіони", що спровокувало виникнення принципово нових проблем, вирішенню яких підпорядкована сучасна регіональна політика. Саме зміна інституціональної основи суспільства і системи управління регіонами спонукала до пошуку нових підходів до вирішення проблем регіонального розвитку. Останнє ще раз свідчить про необхідність розширення спектру напрямів дослідження регіональної економіки як науки.

У зв'язку з викладеним, ми вважаємо більш конструктивним суб'єктно-функціональний підхід до визначення поняття "регіон". Функціональний підхід розглядає відносини системи як цілого з іншими, які знаходяться поза межами системи, тобто з середовищем, що конкретизує основну ціль існування системи. Суб'єктний підхід вказує на існування конкретних носіїв предметно-практичної діяльності, які можуть впливати на реалізацію функцій системи. Для нашого дослідження це має особливе значення, оскільки зосередження на внутрішній побудові підсистем регіону та характеру взаємозв'язків між ними в умовах жорсткого впливу зовнішнього середовища, які породжує глобалізація, видається абстракцією. Отже, регіон як категорія, що виокремлена на основі об'єктно-структурного підходу, нами сприймається як недостатньо продуктивна для вирішення актуальних проблем, пов'язаних із впливом глобального середовища на реалії регіонального розвитку та його соціальні аспекти.

Доречно звернутися до нових акцентів у трактуванні родового значення терміна "регіон" у світовій науці. Зауважимо, що ми не ставимо перед собою завдання вичерпного аналізу етимології терміну "регіон", оскільки для теми нашого дослідження важливі тільки ті аспекти визначення, які вказують на функції регіону та суб'єктність впливу на їх реалізацію. Так, останнім часом у наукових дослідженнях термін "регіон" все частіше починають пов'язувати не тільки з латинським іменником "region" (напрямок, кордон), а з дієсловом "regere" (вести, спрямовувати, управляти). Тим самим підкреслюється, що семантика даного поняття має дві взаємопов'язані складові: основну – просторову та організаційну, яка підкреслює причетність місцевих органів влади до управління процесами, що відбуваються в межах даної території.

Нестандартні підходи до визначення сутності регіону у розумінні походження від дієслова "regere" ми знаходимо у С. Карімової, яка наголошує, що основними вадами існуючих визначень поняття "регіон" є відсутність концентрації на осевій ознаці, відсутність вказівки на управлінські дії та відсутність цілісності території та управління. Автор вважає, що феномен поняття регіон, зважаючи на результативність і ефективність регіональної інтеграції (як всередині країни, так і в межах групи країн), необхідно розглядати як "форму локалізації і засобу контролю вузлової проблеми, характерної для соціального простору у зоні її впливу". Регіони є політико-економічними підсистемами певних територіальних утворень, які опосередковують розвиток глобалізації. Це важливий момент доповнює традиційне тлумачення регіону як такої території, що має управління, але не має суверенітету.

При цьому регіон розглядається як складна соціально-політична форма керованих змін, які відбивають перетворення простору, що може інтерпретуватися з геополітичних, геоекономічних, етнокультурних, духовних, демографічних та інших позицій.

Справедливо зауважити, що розглядаючи регіон як форму територіальної локалізації вузлової проблеми та способи контролю вузлової проблеми, що характерна для даного соціально-економічного простору, ми переходимо від позитивного рівня економічного аналізу до нормативного, оскільки виділяємо суб'єкт управління (держава – якщо регіон частина національної економіки, наддержавні регулюючі структури, якщо за початковий рівень аналізу прийнято регіон – сукупність країн) та точку докладання управлінських дій (вузлова проблема). За нашим переконанням, в умовах недосконалого ринку, соціальний розвиток регіонів і є такою "вузловою проблемою".

Враховуючи, що уточнення поняття "регіон" присутні у більшості досліджень у сфері регіональної економіки, ми відібрали найбільш характерні для кожного з визначених нами підходів (табл. 1).

Отже, у визначеннях поняття "регіон", які ми віднесли до суб'єктно-функціонального підходу, обов'язково присутній елемент управління та акценти, які вказують на функцію регіону у системі більш високого рівня.

Враховуючи викладене, ми пропонуємо таке визначення поняття "регіон". Регіон – це територія із сукупністю насичуючих її ознак, яка має управління, спрямоване на вирішення вузлових проблем забезпечення якості життєдіяльності населення (і майбутніх поколінь), але не має суверенітету, зовнішня функція якої націлена на збереження системи більш високого порядку (до складу якої вона входить), а виконання внутрішньої функції залежить від ефективності взаємодії з іншими регіонами (підсистемами).

При цьому за основу визначення поняття "якість життя" ми обрали визначення Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВОЗ), враховуючи стратегічний курс України на адаптацію до норм і правил світових інституцій. Якість життя, за визначенням ВОЗ, включає "сприйняття індивідом його положення в житті в контексті культури і системи цінностей, і у зв'язку з цілями, очікуваннями, стандартами та інтересами даного індивідуума". ВОЗ рекомендує використовувати для оцінки якості життя наступні критерії: фізичні, психологічні, рівень незалежності, життя у суспільстві, оточуюче середовище, духовність. Отже, ознаки, які визначаються об'єктно-структурним підходом до визначення поняття "регіон" – духовні та культурні цінності, інтереси населення регіонів, єдність з оточуючим середовищем тощо, можуть бути узагальнені дефініцією "якість життя".

За нашим переконанням, застосування суб'єктно-функціонального підходу до визначення поняття "регіон" не тільки конкретизує суб'єктів, які забезпечують виконання функцій регіону та сприяє реалізації комплексного підходу до визначення місця регіону у системі внутрідержавної інтеграції, але й акцентує увагу на кінцевій меті управління регіональним розвитком – підвищенню якості життя населення. Адже, розглядаючи систему – регіон – з боку функцій, ми абстрагуємося від внутрішнього різнорідного складу процесів, що протікають в його межах. Ми цілком охоплюємо все внутрішнє розмаїття явищ і процесів, які у підсумковому виразі визначають поведінку системи. У такий спосіб ми дотримуємося принципу двоїстого розгляду системи, як єдності її зовнішнього і внутрішнього середовища, а також принципу структурної детермінації, який полягає у тому, що структура системи завжди має прояв у її поведінці. Гносеологічне значення принципу структурної детермінації полягає у розстановці акцентів на єдності й відповідності структури та функцій системи.

В умовах глобалізації функції регіону значно ускладнюються не стільки через відкритість економіки, скільки через те, що елементами внутрішнього середовища (структури економіки регіонів) стають ТНК, які самі по собі являють феномен світового економічного розвитку і за внутрішньою природою є синергетичними системами, що здатні переводити оточуюче середовище на принципово інші траєкторії економічного та соціального розвитку. Тому регіони мають виконувати не тільки внутрішню та зовнішню функції, але й функцію фільтрації небезпечних впливів глобального середовища на національну економіку в цілому. Виходячи з викладеного, зрозуміло, що ефективність соціального розвитку регіонів нині (в умовах глобалізації) не може бути досягнута тільки на основі вирішення внутрішніх соціально-економічних проблем.

Водночас, у численних сучасних дослідженнях простежується думка, що активізація участі регіонів у світогосподарських стосунках та процеси іноземного інвестування їх господарства справляють позитивний вплив на загальний соціально-економічний розвиток регіонів. Отже, справедливо було б очікувати поштовхів соціального розвитку у регіонах, де спостерігається найбільша динаміка показників міжнародної активності регіонів (відносні показники обсягів ПІІ, експорту та імпорту). Однак наше дослідження показало: така думка може виявитися невірною саме через неврахування того фактору, що сучасну динаміку світогосподарських зв'язків визначають не підприємницькі прямі іноземні інвестиції (ПІІ), а інвестиції ТНК. Так, якщо виходити з того, що зростання доходів на душу населення є показником, який корелюється з параметрами міжнародної активності регіонів, можна простежити регіональну динаміку таких змін (табл. 2).

Аналізуючи наведені дані (табл. 2), ми можемо констатувати, що найнижчий рейтинг (27 місце) у зростанні доходів на душу населення має Волинська область, при тому, що протягом 2002-2007 рр. обсяги ПІІ регіону зросли у 7,41 разів (3 місце у рейтингу серед регіонів України). Водночас, за обсягами зростання експорту регіон обіймає лише 15 місце (зростання у 2,9 раз), тоді як за обсягами зростання імпорту – 2 місце (зростання у 7,5 разів). Слід зауважити, що у цей період до економіки означеного регіону увійшло кілька потужних іноземних компаній, і, насамперед, ТНК "Aktiebolaget SKF" (Швеція), "Nestle" (Швейцарія).

Для регіонів України є характерним, що іноземні компанії формують власні зовнішньоторговельні потоки, переважно – імпорту. Особливо рельєфно така тенденція проступає, якщо розглядати більш тривалий період часу. Так, протягом 1996-2006 років у Волинській області обсяги ПІІ зросли з кратністю 26,2; імпорт – 11,5; експорт – 3,2. Показовими є також пропорції, які простежуються у Харківській області – обсяги ПІІ зросли з кратністю 52,3; імпорт – 5,5; експорт – лише у 2,4 рази; у Запорізькій області, відповідно, ПІІ зросли з кратністю 39; імпорт – 3,3; експорт – у 2,6 рази. Така диспропорційність динаміки показників міжнародної активності регіонів поглиблює асиметрію регіонального розвитку, що, у кінцевому підсумку, має негативні наслідки для соціального розвитку регіонів.

Іншою проблемою, яка постає перед регіонами України в умовах глобалізації і має суттєвий відбиток на якості життя населення – це стандарти соціальної поведінки ТНК та екологічні наслідки діяльності таких компаній. Негативні тенденції можна продемонструвати на екологічних наслідках діяльності компанії "Кроно" (контрольованої ТНК "Swiss Krono Group") у Львівській області, які змусили територіальну громаду подати судовий позив на структурний підрозділ ТНК. Судове протистояння Кам'янко-Бузької міської ради, яка заборонила надати дозвіл ТзОВ "Кроно-Україна" проводити реконструкцію паркетного цеху (червень 2007 р.), з огляду на погіршення екологічного стану міста у зв'язку з масовою вирубкою лісів та забрудненням повітря, завершилося не на користь населення, оскільки Господарський суд Львівської області скасував рішення місцевої громади, отже, існує проблема лобіювання інтересів ТНК не тільки у вищих щаблях влади, але й на регіональному рівні. Наведений приклад демонструє, що інтереси великого транснаціонального бізнесу перевершують інтереси місцевого населення.

Компанія "Свиспан Лімітед" (контроль ТНК "Sorbes" (Швейцарія), яка розгорнула діяльність у Рівненській області, в офіційних інформаційних джерелах фігурує як порушник законодавства про охорону праці. Основні види діяльності ТзОВ "Свиспан Лімітед" – виробництво дерев'яних панелей і виготовлення карбамідо-формальдегідної смоли. На роботах із шкідливими умовами праці із 1170 працюючих зайнято 643 осіб. Впродовж останніх чотирьох років на підприємстві регулярно реєструються нещасні випадки на виробництві, щорічно тут травмуються від 8 до 12 працівників. Інспектори територіального управління вимушені були заборонити експлуатацію 34 об'єктів, робіт і механізмів. За даними Рівненського обласного управління охорони природного навколишнього середовища серед підприємств, які є основними забруднювачами атмосферного повітря області, названі: ТзОВ "Свиспан Лімітед", ВАТ "Волинь-цемент" (контроль ТНК "Dyckerhoff AG" (Німеччина), ЗАТ "Консюмерс-Скло-Зоря" (компанія утворена у 1997р. канадською корпорацією "Консьюмерс Пекеджінг Інк.").

Інший приклад: у м. Новгород-Сіверський Чернігівської області ліванська ТНК французького походження компанія "Сімент" кілька років наполегливо намагається розпочати будівництво велетенського цементного заводу, плануючи освоїти 150 млн євро інвестицій. Під забудову запитано 28 га землі зі строком оренди на 49 років. На нашу думку, реалізація такого проекту є неприпустимою, враховуючи, що одне із найбільш екологічно небезпечних виробництв планується розмістити практично у заповідній зоні області, де реалізація рекреаційного потенціалу національного значення залежить від збереження ландшафтів регіону.

Наведені лише окремі приклади, які характеризують можливі наслідки впливу глобалізації економічного середовища на соціальний розвиток регіонів, визначальною характеристикою якого є якість життя населення. У дійсності, вже сьогодні можна розглядати регіони України як поле реалізації глобальних стратегій не менше ніж 50 ТНК, які є лідерами світового розвитку та здатні впливати на законотворчий процес суверенної держави, переслідуючи власні інтереси. При цьому слід зважити на те, що ні на державному, ні на міжнародному рівні не існує важелів впливу на діяльність ТНК, які стали невід'ємними компонентами національної економічної системи (враховуючи першооснову правил ринку – недоторканість права приватної власності, які Україна не може порушити ні в якому разі за умов вступу до СОТ). Водночас, саме такі структури (підрозділи ТНК, розміщені на території регіонів України) формують значну частину імпульсів сучасного соціального розвитку регіонів, багато у чому визначаючи потенціал його ефективності.

У зв'язку з викладеним, необхідно більше уваги приділяти екзогенним факторам формування проблем соціального розвитку регіонів, які обумовлені впливом глобалізаційних процесів. На нашу думку, для забезпечення ефективності соціального розвитку в умовах глобалізації необхідно вирішити такі першочергові завдання:

- коригування національного законодавства щодо режиму іноземного інвестування, яке повинно містити норми, що стосуються соціальних та екологічних аспектів діяльності іноземних компаній в регіонах України;

- підвищення соціальної відповідальності ТНК, які розміщують структурні підрозділи на території регіонів України (рівно як і іноземні компанії, що діють у підприємницькому режимі), згідно з вимогами міжнародних регулюючих структур;

- систематичне проведення моніторингу динаміки якості життя населення, який повинен корелюватися з діяльністю іноземних компаній у регіонах із обов'язковим оприлюдненням як позитивних, так і негативних наслідків такої діяльності;

- заохочення великих іноземних компаній, і, насамперед, ТНК, що діють в економіці регіонів до участі у проектах по розбудові соціальної інфраструктури регіонів та до участі у проведенні соціальних акцій шляхом розробки системи стимулів такої форми взаємодії місцевих органів влади та іноземних інвесторів (висвітлення позитивного іміджу компаній у засобах масової інформації, розміщення регіональних замовлень, сприяння у налагодженні прямих виробничих зв'язків з місцевими товаровиробниками тощо);

- стимулювання великих іноземних компаній, які працюють з використанням новітніх технологій, до співпраці з регіональними науково-дослідними центрами та організація замовлень від таких компаній на підготовку фахівців відповідного профілю у вищих та середніх навчальних закладах регіонів;

- запровадження у практику укладання інвестиційних договорів з іноземними компаніями чіткого визначення системи соціальних стимулів і гарантій, які надаються працівникам вітчизняних підприємств, що змінюють власника, а також вимог щодо представлення регіональним органам влади перспективних проектів соціального розвитку таких компаній;

- впровадження системи аналітичної оцінки впливу діяльності великих іноземних компаній (насамперед, ТНК) на соціальний розвиток регіонів та її оприлюднення у спеціальних засобах інформації (у разі потреби – доведення до відома міжнародних регулюючих структур);

- утворення спеціальної комісії у місцевих органах самоврядування, яка має право здійснювати громадський контроль щодо дотримання іноземними компаніями вимог економічної, соціальної та екологічної безпеки регіонів в умовах зростаючої транснаціоналізації економіки регіонів.

Таким чином, ефективність соціального розвитку регіонів в умовах глобалізації вимагає розширення предметної області регіональних досліджень і ставить нові завдання до практики регіонального управління, що потребує консолідації зусиль науки, бізнесу і влади для вирішення новітніх проблем забезпечення якості життя населення в умовах відкритого економічного простору.

Використана література:

1. Власов В.І. Оцінка нерівномірності розвитку регіонів планети

2. Гонта О.І. Вплив глобалізації на соціальний розвиток регіонів України та напрями підвищення його ефективності / Збірник наукових праць ЧДТУ, Випуск 22, с.147-153





Реферат на тему: Глобалізація та оцінка нерівномірності розвитку регіонів планети (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.