Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Література

Збірник творів з української літератури (курс лекцій)

План:

1. Український футуризм. Етапи розвитку

2. Модернізм та нова естетична якість української літератури

3. «Меланхолічний вальс», «Рожі», «Impromtu phantasia» О. Кобилянської. Їх зв'язок із сумісними видами мистецтв

4. Жіночі теми у творчості Ольги Кобилянської (1863-1942) – «Некультурна», «Меланхолійний вальс».

5. Романтична стихія повісті «В неділю рано зілля копала»

7. Новаторство жанру і прикметні ознаки стилю Василя Стефаника (1871-1936)

Проблема «митець і творчість» у художньому осмисленні Михайла Коцюбинського (1864-1913) – «Цвіт яблуні», «Intermezzo»

9. Міфологічні мотиви в літературі кінця 19 – початку 20 століття (на матеріалі «Лісова пісня» Лесі Українки і «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського)

10. Неоромантичне трактування образу Дон-Жуана в поемф «Камінний господар» Лесі Українки

11. Протистояння грецького і римського світів у драматичній поемі «Оргія» Лесі Українки

12. Формування артистичного типу поведінки в поезії М. Вороного

13. Основні мотиви і жанрово-стильові особливості збірки «З журбою радість обнялась» О. Олеся

15. Синестеційна основа збірки «Сонячні кларнети» Павла Тичини

16. Відтворення трагізму доби в циклі «Замість сонетів і октав» П. Тичини

17. Онтологічна проблематика літературної дискусії 1925-1928 рр.

18. Неокласична версія Саломеї (М. Зеров «Саломея», М. Драй-Хмара (Київ», П. Пилипович «Саломея»)

19. Своєрідність осмислення громадянської війни в новелі «, Романтика» М. Хвильового І романі «Вершники» Яновського

21. «Зайві люди» в повісті «Санаторій на зона» М. Хвильового

22. Інтимна лірика Володимира Сосюри.

23. Поема «Мазепа» Володимира Сосюри

24. Література соцреалізму

26. «Галілео Галілей Євгена Плужника як зраок експресіоністичної поезії

27. Гумореска «Дещо з українознавства» О. Вишні. Її тематична спорідненість з комедією «Мино Мазало» М. Куліша

28. Дон-кихотство в трагікомедії «Народний Малахій» М. Куліша

32. Антична символіка «степової Еллади» і «Чорної Еллади» в поезії Є. Маланюка

34. Експресіоністичні тенденції кіноповісті «Арсенал» О. Довженка

35. «Україна у вогні» О. Довженка – правда про війну. Критика кіноповісті Сталіним

36. Краса як основний чинник формування художньо-естетичного світу дитини в кіноповісті «Зачарована Десна» О Довженка

38. «Сонячна машина» Д. Винниченка як роман-утопія

39. Соціально-моральне звучання конфлікту у романі «Записки кирпатого Мефістофеля.


 

1. Український футуризм. Етапи розвитку

Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

Визначальні риси футуризму:

-заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

-прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;

-культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

-переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

-у поезії - руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана

2. Модернізм та нова естетична якість української літератури

Кінець XIX ст. позначився і в Україні появою того культурно-психологічного типу чуттєвості, який дістав назву "модерного", "декадентського" тощо. Як відо­мо, першим змоделював його Франко у своєму "Зів'ялому листі". Автобіографія М-Вороного уточнює цей психологічний і артистичний характер: меланхолія, містичне світовідчування й переживання кінця світу, ілюзіонізм і схильність до галюцинацій, спроба самогубства та пошуки Бога, естетика страждання й богем­ний спосіб життя і складають "модерну" іпостась Поета, що виступає "чарівни­ком", "віщуном-співцем" і "мучеником сучасного культурного життя" водночас.

Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.

Ці письменники створили себе кумира з краси, хитаючись між натуралізмом та містицизмом, естетизмом та шаблоновою рутиною. Ціла серія видань служила «новій красі» («Молода Муза» й ін.). Вони почали з маніфестів на славу «новому мистецтву», не пояснивши толком, що це таке. Художня творчість у слові зводиться в найпростіших своїх формах до моментів: треба, щоб художник мав, що сказати, і міг словом, образами виявити його так, щоб воно на інших людей переходило, заражало тим же настроєм.

За С. Єфремовим, модернізм на українському грунті досі давав тільки сумні докази власної убогості. Брак почування, з одного боку, й плутанина в художніх засобах з другого, могли зродити тільки якісь літературні покручі фантазії й безсилля. Витвори українського модернізму – це здебільшого виміряне на оригінальність бажання сказати нове слово там, де воно давно вже перестало бути новим, боротьба з нібито літературними шаблонами, але шаблоновими способами, перемелювання без кінця однієї і тієї фрази про красу, з усякими специфічними вивертами.

Естетизм, започаткований в Англії Оскаром Уайльдом, привів до відривання від народних потреб, народної мови та образів, до модної схоластики.

Концепція естетизму проявилась у творчості Ольги Кобилянської, Яцкова, Хоткевича.

Визначальні риси модернізму:

-новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

-у творах затверджується перевага форми над змістом;

-заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

-індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

-використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

-ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм.

3. «Меланхолічний вальс», «Рожі», «Impromtu phantasia» О. Кобилянської. Їх зв'язок із сумісними видами мистецтв

«Меланхолічний вальс», «Рожі», «Impromtu phantasia» - це поеми в прозі. Автор надто занурюється в опис деталей, описуючи красу.

На багатьох творах О.К. позначився великий вплив, який мав на неї Ніцше з його ультра-індивідуалістичною філософією. Вона малює людей, здебільшого жіноцтво, з «тугою за красою», пориваннями у високості, розуміючи їх як специфічний «аристократизм Духа», що з сфери буденності, від «тупих підлих душ», від «товпи» поривається «залетіти далеко-далеко», у сферу надземного почуття і надлюдських переживань. Її герої – це такі «аристократи Духа», вони хочуть вживити в себе ідеал надлюдини: «бути передовсім себе цілею» і «не дбати о загал». Така людина хоче ізолювати себе від громадянства, громади, нехтує нею й кидає їй виклик, водночас милуючись красою. Це типові естети, що все на світі міряють міркою самої краси – тієї універсальної краси, «в котрій затонули б і вартості, і сучасна мораль, і сльози горя, і саме горе» (Мати Божа»). Самій красі вони вклоняються, вважаючи її єдиним кумиром, що сам для себе існує й задля себе вимагає знищення всіх інших потреб людини (за Сергієм Єфремовим).

4. Жіночі теми у творчості Ольги Кобилянської (1863-1942) – «Некультурна», «Меланхолійний вальс».

Жіночу тему Ольга порушує також у новелах «Природа», «Жебрачка», «Аристократка», «Мати Божа» та ін. (90-ті роки 19 ст.)

У цих новелах їй вдалося подолати крайності естетизму. Природа виступає в них наче живою, і є символом любої авторкою надлюдини. На противагу природі виступають брудні лахмані, грубі руки та негарні голоси людей. У боротьбі людини з природою симпатії Кобилянської належать останній. Її жінки замучені, вони не знають «ні свята, ні неділі, а о красі не мали поняття» («Битва»).

5. Романтична стихія повісті «В неділю рано зілля копала»

Ця поетична повість (1908) навіяна українською народною піснею «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Повість має дві сюжетні лінії, які розгортаються навколо циганки Маври та її сина Гриця, що кохав двох дівчат. Вродлива Мавра, дружина ватажка циганського табору Раду, закохалася в бояра і породила білого сина. Розгніваний Раду хотів скарати її за зраду. Старий батько Андронаті, рятуючи дочку від смерті, виніс її з табору, а дитину підкинув багатій бездітній родині Дончуків, які назвали її Грицем. Кинута напризволяще циганами, Мавра знайшла притулок у доброї вдови Іванихи Дубихи і, як мати, полюбили її дочку Тетяну. Згодом Мавра, що зналася на травах і ворожінні, поселяється в самотній хатині у лісі. Все життя вона тяжко карається, горює й плаче, згадуючи втраченого сина. Тетяна – її єдина розрада.

Кобилянська розкриває трагедію знедоленоє жінки-матері. Зустрівшись нарешті з батьком, Мавра дізнається, що Гриць її син. Та не судилося їй зазнати щастя – Гриць трагічно гине. Його образ змальовано романтично. Це хлопець невимовної краси, сильний і запальний. Він кохався з гарною, лагідною і доброю Насткою, збирається одружитися. Вона одна мала на нього вплив, стримувала від мандрівок, до яких його тягло. Під час однієї з них Гриць зустрів у лісі горду і прекрасну Тетяну, прозвану Туркинею, і закохався в неї. Письменниця показує роздвоєність героя, якій ділить свої почуття між двома жінками. Йому жаль тихої білявої Настки, з якою заручений, жаль і чорнобривої Тетяни, без якої не може жити. Тетяна, яка теж покохала Гриця, не знайшла в нього тієї щирої взаємності, що назавжди єднає серця. Дізнавшись, що Гриць одружується з Насткою, вона божеволіє з горя. Прагнучи назавжди привернути до себе Гриця, вона поїть його зіллям, про яке чула від Маври, що воно «присипляє лихо». Гриць помирає, а Тетяна топиться. Така трагічна розв'язка повісті.

Кобилянська майстерно відтворила місцевий колорит зеленої Буковини, своєрідно, зовсім по-іншому використала народну пісню. Створила прекрасні романтичні образи людей. А на тлі чудової природи Карпатських гір зобразила історію нещасливого кохання своїх героїв. У творі високо підноситься людська гідність, благородство, незрадливість кохання.

7. Новаторство жанру і прикметні ознаки стилю Василя Стефаника (1871-1936)

«Золотим жнивом» називали прихильники Стефаникового таланту його чудові твори, де відбились людські муки, розпач і страждання, бездонне горе селянства. Стефаник із «сірого життя» плів «чудові вінки», закликаючи до світла, добра і справедливості. Його твори пройняті глибоким психологізмом, ліризмом і драматизмом. Стефаник змальовує селян, які стоять на порозі до повної пролетаризації. При всій своїй реальності його оповідання – не фотографії, а малюнки, ніби ескізи до майбутньої картини.

«Синя книжечка» – зубожіння селянина Антона, який, не маючи змоги сплатити податки, розпродав мізерне господарство, пропив з горя останній гріш і залишився з однією «синьою книжечкою» - паспортом, що дає йому змогу найматися на роботу. «Воєнні шкоди» – наростання ненависті українського селянства до польсько-шляхетної влади, яка грабувала народ. Відтворено напад сільських хлопців на урядовця, що віз «даровані» продукти. Новела «Morituri» - мрії галицьких селян про поділ поміщицької землі. Старі баби й діди, співчуваючи революційно настроєній молоді, гомонять. «Новина» - засудження капіталістичного ладу, що прирікає селянство на злидні і голодну смерть. Грицько Летючий, не маючи змоги прогодувати своїх голодних дочок, топить їх у річці.

«Палій» – картина життя і поступового наростання протесту сільського наймита Федора проти галицького куркуля Андрія Курочки. Дружина його померла, діти розбрелися (одна пішла в наймити, друга – заміж за злидаря конюха). На схилі віку Федір залишився самотнім, голодним, безпритульним і зневаженим, віддавши багатієві всі сили, молодість і здоров'я. Він вдається до помсти: підпалює садибу куркуля. «Я чужого не хочу, - каже він, - лиш хай має вигорить». «Камінний хрест» – страшна картина еміграції, що жене селян з рідного краю в чужі землі. Головний персонаж – Іван Дідух ніколи не знав радості. З дитинства наймитував, 10 років відбув у війську, жив як худобина: так і не звик біля столу їсти. Працював як скотина: «Коня впрягав у підруку, сам себе в борозну». Нелюдська праця виснажила Івана і переробила на «зробок»: «Я зробок - ціле тіло мозиль, кості дрихлаві…» Щоб уникнути такої ж долі для синів, від подався до Канади, а на прощання, передчуваючи страшне невідоме лихо на чужині, виносить на горб важкий кам'яний хрест, вибивши на ньому своє і жінчине імя. Канаду він зіставляє з могилою.

Леся Українка: «всі нариси Стефаника пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам». Новели Стефаника концентрують увагу не на зовнішніх подіях, а на внутрішньому стані людини. Своєрідність його творчої манери - у вмінні через окремі деталі, типові та яскраві, розкривати широкі картини соціальної дійсності, малювати цілі драми людського життя. Горький: найхарактерніші ознаки його манери - вміння писати «коротко, стисло і страшно», виявляючи особливу увагу до розмовної народної мови. Іван Франко: оригінальність його новел - у новому способі «бачення світу крізь призму чуття і серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв». Стефаник живе інтересами героїв, глибоко співчуває їм.

Він не любить ліричних акордів, поетичних прикрас, а двома-трьома штрихами надзвичайно яскраво зображує цілі драми. Розкриваючи психологію своїх героїв, Стефаник вдається до контрастних порівнянь і зіставлень: зовнішню грубість і лайливість Гриця протиставляє його доброті і любові до дітей («Новина»), молодість Федора – його немочі на схилі літ («Палій»), настрій шестирічного хлопчика – настрою його умираючої матері («Кленові листки»), напругу Івана – з напругою коня («Камінний хрест»), рани, завдані багатіями, з язиками вогню при пожежі («Палій»). У голодних дітей Гриця «тіла легкі, як пір я, а налиті сумом очі важкі, як олово» («Новина»). Майстерно застосовує метафори і епітети. Улюблена метафора – «гнити»: «ти тут гнив і маєш загнити…» («Палій»). Використовує народні вислови. Художні засоби близькі до усної народної творчості. Від його новел віє духом тужливої народної пісні («Кленові листки», «Дороги»). Мова Стефаника насичена покутським діалектом, що утруднює читання новел. Творча манера і його стиль цілком оригінальні.

8. Проблема «митець і творчість» у художньому осмисленні Михайла Коцюбинського (1864-1913) – «Цвіт яблуні», «Intermezzo»

Коцюбинський написав «Intermezzo» (1908) в період столипінської реакції, коли в середовищі інтелігентів особливо посилився розклад та занепадництво і з'явилася ціла зграя буржуазно-дворянських письменників-декадентів, які закликали розробляти «вічні» теми – про красу природи, любов, прикриваючись гаслами «мистецтво для мистецтва», «чистого мистецтва», «краса заради краси».

«Intermezzo» - лірична новела, побудована у формі щирої розповіді героя, який, перебуваючи певний час на лоні природи, набирає сил для активної громадської діяльності. В образі ліричного героя відтворено переживання митця-громадянина. Герой нерозривно зв'язаний з життям людей, суспільства і не може стояти осторонь боротьби народу за свої права, бо він – частина його. Герой не знає, де закінчується його життя і починається чуже, він не може бути самотнім. Селянин, з яким він зустрічається на лоні природи, ледве животіє, маючи убогий клаптик, з якого не може прогодувати п'ятеро дітей. Кожне слово селянина луною відгукується в душі ліричного героя, боляче грає на струнах його серця. Горе селянина – горе всього народу, і на захист трудящих повинен стати кожен чесний митець. Така думка Коцюбинського.

Глибоко схвильований щирою сповіддю селянина, який був учасником революційних подій, ліричний герой проймається революційним запалом: «Говори, говори. Розпече гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі».

Звертання до блискавки звучить як заклик до революційної боротьби, заклик погасити сонце й засвітити друге – заклик до повалення самодержавно-капіталістичного ладу. Розвиваючи революційні традиції української і російської літератур, Коцюбинський стверджує нерозривну єдність митця і народу, палко захищає ідею бойового мистецтва, яке кличе трудящих на боротьбу за своє соціальне і національне визволення.

Коцюбинський не визнає «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва», а був поборником мистецтва для народу, його високої ідейності і суспільного значення.

У "Цвіті яблуні" теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває і муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам'яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом - поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує у цій трагедії творча, життєстверджуюча сила.

9. Міфологічні мотиви в літературі кінця 19 – початку 20 століття (на матеріалі «Лісова пісня» Лесі Українки і «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського)

У цей період, коли значна частина інтелігенції відвернулась від робітничого визвольного руху, інші її частина звернулась до народної творчості з її життєстверджуючими мотивами, щоб в такий спосіб заступитися за народ, показати його красу та життєздатність, стверджувати гуманістичні ідеї, віру в перемогу високої мрії, справжнього життя над животінням, віру в перемогу світлого майбутнього.

В основу «Лісової пісні» покладено язичеські образи та мотиви. Події розвиваються в густому лісі на Волині протягом року. Картини природи, що міняються, допомагають повніше окреслити взаємини між дійовими особами і відповідають змінам у почуттях героїв. Весною розцвітає кохання лісової істоти Мавки і парубка Лукаша. Мавка здатна на пожертвування, зречення, вона живе для людей, і в цьому її краса. Лісовик докоряє їй, що вона зрадила себе, покинувши високі верховини волі ради коханця. Але Мака не може принижуватися, бути служницею – в цьому її трагедія.

Влітку Лукаш, прислухаючись до порад матері, одружується з хазяйновитою вдовою Килиною і занурюється у буденщину. Осінь з її холодинними дощами, опалим листям і пронизливим вітром вривається в життя Лукаша і почуття Мавки. Вовкулаком він блукає лісом, страшні злидні обсіли хату й господарство Килини. Він знов бачить Мавку, грає їй прекрасні мелодії народних пісень, згадує минувше щастя. Завмирає на зиму Мавка, проймається вогнем господарство Килини, і вона з дітьми повертається в село, а за нею – злидні. Востаннє перед Лукашем з'являється Мавка з дивною красою у зорянім вінку, але все вкриває сніг, настає зима.

Помер дядько Лев – знавець лісових таємниць, тяжкі злидні обсіли Килину й матір Лукаша, а сам Лукаш замерз у лісі. Але Мавка «у серці має те, що не вмирає». Вона вічна. Навесні вона знов оживе зеленою вербицею – і нові люди гратимуть нових пісень. Життя не можна вбити, як не можна вбити віно живий заклик людини до волі, до щастя, до краси і до кохання.

Світлі сили природи втілюють: Мавка, Лісовик, Русалка. Темні – чортик Куць, Той, що в скалі сидить. Провідна ідея твору – прагнення до волі й боротьба з приватновласницькими звичками. Інші ідеї – чесності, вірності, кохання, перетворення мрії в дійсність, підкорення людиною ворожих сил природи, єдності праці і творчості.

Образи – народні і фольклорні.

11. Протистояння грецького і римського світів у драматичній поемі «Оргія» Лесі Українки

Історична тема в українській літературі другої половини 19 століття набуває особливих функціональних ознак і прикмет. Минувшина стає спробою створити власну історичну концепцію народу, існування якого як окремої нації заперечувалось. Історія стає проекцією на сьогодення.

У драмі «оргія» Антей, талановитий поет протестує проти латинізації, зберігаючи рідну грецьку мову, намагається запобігти руйнації національної культури, коли її прагне «перекупити» Меценат. Це образ українського інтелігента-сучасникаЮ який робить спробу своєю творчістю захистити власну культуру від її знищення.

12. Формування артистичного типу поведінки в поезії М. Вороного

Наприкінці XIX і початку XX ст. в українській літературі з'являється особливий культурний тип митця-"артиста" і, мабуть, вперше широко вводиться: саме поняття "артистизму". Принаймні, так характеризує Іван Франко нову генерацію українських письменників — Лесю Українку, "артистку в повнім зна­ченні сього слова", Василя Стефаника, "може, найбільшого артиста, який поя­вився у нас від часу Шевченка", Михайла Коцюбинського, що належить "до тої самої групи письменників, у першім ряді артистів..."

Легалізував цей тип і самовизначився через власну артистичну природу хіба вперше Микола Вороний, що виступив як критик під псевдонімом "Артист" ще на початку 90-их років. Бажання творчого самовираження, близь­кість до загальноєвропейських процесів, стилізаторство і творення модерних "культурних міфів, зміщення образних структур і формування нових, естетичний проекціоналізм і культурний нігілізм складалися в художній рух, що дістав назву модернізму. З Вороним-"артистом" в українську літературу входили провансаль­ський Трубадур і давньогрецький Гедоніст, середньовічний Візіонер і галльський Парнасець, атмосфера вільної творчої гри ("творимої дії").

Ще 1901 року М. Вороний виступив з відозвою до українських письменників, закликаючи їх уникати шаблонів («заспіваних тенденцій») у творчості, і основну увагу звертати «на естетичний бік творів». Це звернення, а потім альманах «З-над хмар і долин» (1903) стали причиною того, що літературознавці (С. Єфремов, О. Дорошкевич) віднесли. Вороного до ініціаторів розвитку модерністичного типу творчості в українському письменстві.

Автобіографія М-Вороного уточнює психологічний і артистичний характер: меланхолія, містичне світовідчування й переживання кінця світу, ілюзіонізм і схильність до галюцинацій, спроба самогубства та пошуки Бога, естетика страждання й богем­ний спосіб життя і складають "модерну" іпостась Поета, що виступає "чарівни­ком", "віщуном-співцем" і "мучеником сучасного культурного життя" водночас. Джерела такого світосприйняття Вороний пов'язує з німецькою романтичною філософіею і французькою символістською школою.

Образний устрій його інтимної лірики максимально наближений до схеми, сформованої ще романтиками 30-40-х років XIX ст. Тут наявність ночі і зорі, хмар і сонця, квітів, душі, суму, муки, сліз і т.п. Але помітні й новочасні, нетрафаретні образні конструкції: місткі метафоричні порівняння (душа - палімпсест у вірші «Палімпсест»), персоніфіковані образи (хвиля в «Хвилі») чи оригінальні епітети (душа -«ніжновразлива», «чутливо-гучлива» - «Ріаі!..»). Ці та інші образи Вороного тяжіють до символістського світосприйняття, створюючи атмосферу своєрідної любовної феєрії.

13. Основні мотиви і жанрово-стильові особливості збірки «З журбою радість обнялась» О. Олеся

Олександp Олесь - ліpик, поет поезії сеpця. Щемливо-бентежна ніжність і інтимність, кpаса й pомантична окpиленість його слова наснажували укpаїнців життєствеpдною енеpгією, виховували естетичне почуття.

Збіpка "З жуpбою pадість обнялась" місткий поетичний обpаз, що відбив суспільні контpасти доби і супеpечливі людські почування. Між ними завжди боpотьба. І поет замислюється: "Хто ж пеpеможе?" Пpотистояння, контpасти. Саме сеpед них pозцвітають поезії Олександpа Олеся.

Туга за пpиpеченими на загибель айстpами, що мpіяли "пpо тpави шовкові, пpо сонячні дні". Обpаз чудових осінніх квіток, котpі "опівночі... в саду pозцвіли", немов убиpає в себе увесь смуток і жаль за тими зневіpеними pомантиками, котpі випеpедили життя і стали жеpтвою на шляху суспільного поступу. Ранок зустpів ніжні квіти "холодним дощем". Життя квітів - це життя людей, в якому одні пpагнуть спокою і щастя, інші ж, навпаки, - боpні і діяння. Айстpи Олесеві не дочекались сонця.

Ліpичні твоpи, ствоpені поетом на чужині, - це істоpія мук і сліз, жалю за pідною стоpоною. Сумне життя на чужині, настpої болю і втpати знову повеpтають думку до того, пpо що мpіялось і що не збулося. У поета вихоплюється тpагічний зойк: "Як жити хочеться! Hесказанно, безміpно!" Hе нажився, не надивився на кpасу світу, не напився нектаpу з келиха кpаси поет. Його доля - це стpаждання.

Самотність і жуpба пеpед каpтиною "пpовалля темного", на дні якого " чоpніє сосна" - самотня, смутна. І це нагадує життя Олеся в емігpації, відіpваного від pідної землі. Мотив пpотилежний самотності звучить у віpші "Я таким лишився". У поезії "Біг я далеко від смутку і гоpя..." знову контpастують мелодії тепеp уже втіхи і боpотьби. Ліpичний геpой шукає втіхи, звеpтаючись до вільного моpя. "Чаpи чоpної ночі"... І сюди в найніжніші віpші поета пpоникають пpотиpіччя. Кpаса життя, кpаса кохання над усе ствеpджує автоp, але й сумує від тимчасовості людського буття: "Знов молодість не буде!" Ліpичні твоpи Олександpа Олеся допомагають нам, його нащадкам, зpозуміти життя і беpегти його.

15. Синестеційна основа збірки «Сонячні кларнети» Павла Тичини

У збiрці "Сонячнi кларнети” (1918) "вилився весь Тичина з надзвичайно своєрiдною iндивiдуальнiстю поетичною, з дужим талантом, з усiма своїми позитивними й негативними сторонами”. Релiгiя, вiра й Батькiвщина поєднались там напрочуд своєрiдно. Душа "Сонячних кларнетiв” настiльки чиста, свiтла i свята, що не могла не вiдчувати Бога як всесвiтню гармонiю, як музику всесвiтнього оркестру”.

Церковна атрибутика переходить у Тичини з поезiї в поезiю: "дзвонiв звуки”, "пiтьми… хiтон” ("Не Зевс, не Пан…”), "розп'яте серце”, "дзвiн гуде” ("Гаї шумлять…”), "серцем дзвонили” ("Цвiт в моєму серцi…”), "в клубках фiмiаму”, "стою я на ранню молитву” ("Свiтає…”), "Душа причастилася кропостi трав”, "На квiтцi метелик, мов свiчечка”. А вiрш "Iще пташки…” порiвнюеться iз церковним концертом.

У свiтi "Сонячних кларнетiв" людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Їх рядки сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв. Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух, -

Людина, поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, звук неусвiдомлений. А як усвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем i диригентом її. Мотиви свiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Молекула Всесвiту. Саме з вогню, у розумiннi Тичини, виникає пiсня. I сприймається ним як велика жертва Всевишньому, Свiтлому, Ясному акорду. Без цього сонячного духу він не прийняв би, мабуть, спасiння з рук самого Христа

Другу частину "Сонячних кларнетiв” склали три бiльшi за обсягом твори - поема "Золотий гомiн”, "Дума про трьох вiтрiв” i цикл "Скорбна мати”. "Золотий гомiн” – гiмн відродженню України у червні 1917 року, сплав iсторичної мiфологiї i сучасних реалiй, фантастики й космiчної величi, українського язичництва і сонцепоклонство. Саме з ним повязаний Золотий гомiн над Києвом. Вогонь, сонце, свiтло – це сили, що символiзують iдею вiдродження, повернення, воскресiння пiсля смертi, виходу з мороку. Але кожне свiтло має свого антипода – темряву. Народжується передчуття чогось зловiсного. Так разом iдуть два голоси: радiсний, з передчуттям вiдродження нової ери, ери вогню ("Вогнем схопився Київ у творчiй високостi”), i тривожний.

У "Думi про трьох вiтрiв” Сонце звертається до трьох вiтрiв з проханням розповiсти людям про його всеоживляючу силу. Але вiдродження приносять не вони. Лукавий Снiговiй Морозище чужий навiть своєю мовою; мороз – це холод, протилежнiсть вогню i сонцю – "не Зевс”. Безжурний Буревiй, якому байдуже, поперекидає вiн стрiхи чи нi, "не Пан”, бо сваволя й анархiя не ведуть до перемоги. Але i Легiт – Теплокрил, що лагiдно стукає в кожне вiкно, закликаючи до працi – "не голуб-дух”. Легiт несе з собою енергiю сонця. Лише воно здатне запалити людськi серця до нового життя – "лиш Сонячнi Кларнети”.

16. Відтворення трагізму доби в циклі «Замість сонетів і октав» П. Тичини

Автор збірки "Замість сонетів і октав” кидає виклик агітковій культурі: "Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне "Христос воскрес”. Дух поетики Павла Тичини – наскрізь духовний. Мати Пречиста скорбна мати, Храм душі, Майсен, Месія, Учні Сина, Тінь його розп'ята, Ленін – антихрист явився – це не якась зовнішня символіка часу, а структурні форми поетики, і за ними стоїть суть. Довго і важко виношувався і народжувався цей твір на декілька сторінок – і не міг народитись! Так і достався – "уривок з поеми…”.

Довго і трудно, цілих сім років, ішов поет до прийняття революції, але "контрреволюція форми” глушила деклароване ним прийняття. Глухою і відчуженою була його "творча правда” аж до кінця 20-х років. "В космічному оркестрі” (1921) наче видуло холодними вітрами. Вже не чується ні звуків арфи, ні сонячних кларнетів – тут "ходить сонце в шлях”, а універсальний принцип – "підвладно все одній руці” – заспокоює всіх. Звичайно, поет був фатально залучений, разом з народами, до цієї оркестри, але йому ще визвався Свідомість жорстоко розкривала очі, називала речі своїми іменами і фіксувала непоправне. І попри це все поет змушує себе прийняти нову музику часу: як неминучість, як нову мову, і як "голод-революції язви”.

Пропала сковородинська єдність трьох світів - макрокосму, мікрокосму і Біблії (світу слів – символів), що єднає людину з космосом і надає сенсу всьому. Залишився макрокосмос… А за ним стояло море загальних слів… Страшний суд пройшов через розстрілені серця всіх сучасників кривавої доби. Вчорашні цінності зблякли, і засвистана Мадонна втратила ореол в очах юрби. Покоління блудних синів приймає долю свинопасів. Найрізкіший біль утрати Павло Тичина відчув в зраді ідеалу.

Він був носієм і виразником української релігійної традиції. В ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої історії і в ньому найясніше засяяла – після Шевченка. В ньому вона і перегоріла… Якщо говорити про зраду поетом себе, то вона проходила на полі Духу, що малів і танув на печальних мілинах матеріалізму. Голосні декларативні вірші його читаються як спроба перекричати голос душі. Те, що легко проходить у пересічної людини, закрученої в суєті днів, те приходить, як Страшний суд, у душу великого поета, котрий живе духовними проблемами передусім.

17. Онтологічна проблематика літературної дискусії 1925-1928 рр.

Двадцяті роки XX століття - це бурхливі роки, коли з минулим боролись, коли масово ліквідували життєві негаразди. Тоді ж і почали масово закликати молодь до літератури.

1925 року М. Хвильовий пише "Листи до молодої молоді", де порушує питання мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі - це дуже низький рівень. З цього і почалась літературна дискусія. Літературна дискусія 1925-1928 років.

Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а також об'єднали близьких за поглядами письменників у літературні організації: "Плуг", "Гарт", "Аспанфуг", ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років, шукали відповіді літератори.

М. Хвильовий у циклі памфлетів "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?" висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів - це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього "політична правильність - ніщо". М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років - "романтика вітаїзму", тобто життєстверджуючий романтизм

18. Неокласична версія Саломеї (М. Зеров «Саломея», М. Драй-Хмара (Київ», П. Пилипович «Саломея»)

Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).

Визначальні риси неокласицизму:

- використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;

- проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;

- оспівування земних насолод;

- прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;

- віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П.Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.

Микола Зеров - представник українського неоклассицизму, перекладач, лiтературознавець - бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейської культури.

Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри", "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш".

Нi "чистого мистецтва", нi олiмпiйської байдужости до проблем сьогоднiшнього дня в Зерова не знайдеш. В його поезiї особливо серйозно звучать мотиви громадянського виховання, народньої самоповаги й гiдности. В суворiй класичнiй формi вони набувають переконливої сили непорушних законiв людського життя. Є щось вiчне, неминуще в тих рiзьблених формах, у тому зеровському монолiтi, де не знайдеш жадної фальшивої чи легковажної лiнiї. Як у вiчному мотивi протиставлення чистоти й любови -- мстивости й ненависти – вираженому у «Саломеи».

Навсікая для Зерова - втіленням гармонії краси. Двічі цей образ виринає у рядках його поезій - у сонетах «Навсікая» та «Саломея». Якщо у першому випадку автор подає цей образ, йдучи за Гомером, у сцені зустрічі феацької царівни з Одіссеєм, то в другому Навсікая - символ перемоги духовного над тілесним - протиставляється біблійній героїні Саломеї. В обох сонетах характеристика Навсікаї підсилюється зоровими образами - «струнка, мов промінь, чиста Навсікая» («Саломея») і «як промінь сонця на піску морськім», «ясна, зцілюща, мов жива роса» («Навсікая»).

Персонажі біблійних переказів і міфології (Саломея, Ной, Хам, Сим, Гефсимаиський сад) найчастіше виступають тематичною антитезою образам античної міфології. Світ біблійних переказів, на думку Зерова, жорстокий, кривавий, позбавлений гармонії. Так, у сонеті «Саломея» головна героїня уособлює руйнівне начало й перемогу плоті над душею: « Там диким цвітом процвіла любов, і все в крові - шоломи і тіари».

Сонет Зерова "Саломея" становить безпосередню вiдповiдь на однойменний сонет Филиповича. Саме в сонетах Филиповича стилiстичний (а радше — композицiйний) вплив Зерова здається явним, хоча сонет не є характеристичною для Филиповича формою; крiм "Саломеї". Стилiстика Филиповича є переважно класицистична — де в чому навiть класицистичнiша, нiж у Зерова — i стиль його належить у цiлому до київського неокласицизму.

19. Своєрідність осмислення громадянської війни в новелі «, Романтика» М. Хвильового І романі «Вершники» Яновського

У новелах М. Хвильового 20-х років XX століття відтворено трагічні сторінки громадянської війни в Україні. Письменник проголошує основну ідею: громадянська війна - це лихо. Образна система новели

1) матері (матір Марія - Божа й вселюдська мати - центральний гуманістичний символ новели, символ надії, любові, життя, материнського всепрощення );

2) доктора Тагабата ("людина з холодним розумом і каменем замість серця", безглуздо жорстокий п'яниця й людожер );

3) дегенерата (вартовий революції з душею "палала з гільйотини");

4) Андрюші (людина з нормальною психікою, "чекіст мимоволі");

5) інсургента "Я" - "Я думаю: так треба". ( "Я" - "м'ятежний" син - "чекіст, але й людина", комунар, що у вогні фанатизму вбиває рідну матір і відтоді вже остаточно не людина, а тільки чекіст. Складність ситуації, в яку потрапляє ліричний герой новели, полягає в тому, то він мусить сам обрати єдиний правильний шлях, але усвідомлює, як це нелегко зробити, бо: "Я - чекіст, але я і людина", "Я" - це революціонізована особа, яка марить про загірну комуну і, йдучи до неї, знищує все людяне і гуманне.

Трагедія дегенерата і доктора Тагабата в тому, що вони - "кати з гільйотини", в їх душах немає нічого людяного, лише "звірячий інстинкт", і їм це подобається. Тагабата автор називає "злий геній, зла моя воля", "кат з гільйотини". "Сліпий революціонер" - символ безглуздої жорстокості революції. У новелі переплiтається дiйснiсть i марення, iлюзiї i реальнiсть. Колись палкий романтик, М. Хвильовий постає як пильний аналiтик, нещадний сатирик. Для нього однiєю з найважливiших стає проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. Автор безстрашно аналiзує одну з основних проблем часу - колiзiю гуманiзму й фанатизму.

У новелi розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi i фанатичним служiнням абстрактнiй iдеї, доктринi, яка вимагає зректися всього людського. Хвильовий розвiнчує фальшиву романтику, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста, "главковерха чорного трибуналу комуни", Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю: в ім'я абстрактної ідеї він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Роздвоєне єство лiричного героя розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Лiричний герой весь час подавляє в собi почуття вiдрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора. Але засудити дегенерата - означає засудити й частину власної душi, власнi романтичнi захоплення, якi не витримали зiткнення з дiйснiстю. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов'язок перед матiр'ю - i революцiйний обов'язок, служiння найдорожчiй iдеї.

У новелi вiдбувається страшна трагедiя - абстрактнiй iдеї принесено в жертву життя матерi. Скоєно найбiльший злочин - убивство матерi. Цiною цього злочину оповiдач остаточно прилучився до своїх друзiв.

"Вершники" Ю. Яновського – теж роман про громадянську війну на Україні. Ю. Яновського справедливо називають новатором в українській літературі XX століття. Він - один із представників неоромантичної течії. "Вершники" - роман у новелах, кожна з яких є розповіддю про громадянську війну, про ті політичні сили, які були в ті буремні роки. Те, що новели не пов'язані одним сюжетом, дало змогу авторові сказати все, що було на серці і не відійти від історичної правди. Сказати те, що не міг сказати вголос.

У своєму творі Ю. Яновський показує трагедію братовбивчої війни 20-х років XX століття. Ця війна пройшла не лише територією України, а й по людських долях. Роман розкриває політичні платформи різних партій та їх ставлення до описуваних подій. Народ мусив орієнтуватися у політичних концепціях денікінців, петлюрівців, махновців, більшовиків. Це було непросто! Майстерність і оригінальність роману в тому, що Ю. Яновський зумів написати його так, що одні читали буква в букву, а інші - між рядками. У своєму щоденнику автор записав: "...І думав я не тільки те, що писав у книжках". Тож читайте "Вершники" і між рядками, якщо хочете зрозуміти Ю. Яновського.

26. «Галілео Галілей Євгена Плужника як зраок експресіоністичної поезії

Перша збірка поезій «Дні» Плужника була відгуком на події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори: лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». Поема «Галілей» не має зовнішнього сюжету, а дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського бутя – в цьому полягає її експресіонізм.

Епіграфом до твору автор взяв рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які підказують, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький», «злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він (ліричний герой)являє собою образ справжнього патріота, людини, не байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї землі. Навіть тоді, коли герой критикує обивателів за їх піклування тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора— модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих оперет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його народові.

У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть: відпочиньте.

27. Гумореска «Дещо з українознавства» О. Вишні. Її тематична спорідненість з комедією «Мино Мазало» М. Куліша

Політична комедія "Мина Мазайло” — нищівна комедія-сатира на: 1) малороса (міняє своє українське прізвище на російське Мазєнін задля успіху у службовій кар'єрі); 2) на так званий російський великодержавний «шовінізм» (тьотя Мотя Разторгуєва із Курська патронує русифікацію Мазайла); 3) на анахронічний український націоналізм уенерівського типу (дядько Тарас із Києва); 4) на духовий інфантилізм індоктринованої комсомольської молоді.

Ставлення до політики "українізації” України Куліш показує крізь призму ділових персонажів п'єси:

1) Малорос-кар'єрист Мазайло: "Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”.

2) Дядько Тарас: "Їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!”

3) Мокій (син Мазайла, гордий із свого українського прізвища і патріот українізовуваної УРСР): "Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто?”

4) Тьотя Мотя із Курська: "Та в ДНЯХ ТУРБІНИХ (антиукраїнська п'єса Булгакова, що йшла тоді в МХАТ-і у Москві) Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...” Мокій: "Що-о?” Тьотя Мотя: "СРСР”...”

"Мина Мазайло” — класичний зразок політичної комедії "дискусійного” жанру. Багатство специфікованої за персонажами мови надзвичайне. Багатогранне Кулішеве слово раз у раз розривається, мов бомба, зрушуючи дію на сцені і регіт на залі. Персонажі схоплені в найсуттєвіших і оголених їх рисах. Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр., пародія на радянський тип дискусії в третій дії п'єси).

28. Дон-кихотство в трагікомедії «Народний Малахій» М. Куліша

Провінційний поштовий чиновник Малахій Стаканчик, почувши комуністичний гімн "Інтернаціонал”, мов у пустелі міраж, раптом побачив "даль голубого соціялізму” і збожеволів на контрасті між цією "голубою мрією” і її втіленням. Розірвавши навіки з родиною і рідним містечком, Малахій несе в столицю до Раднаркому УРСР проект "негайної реформи людини”, також української людини, також цілої "рабської” України, яку він готовий "оновити або вбити!”, бо в ній нема ні соціялізму, ні самостійности.

До Малахія було трудно пришити контрреволюцію, бо ж він фанатичний комуніст-ленінець і прихильник Москви — нової Мекки: стару селянку Агапію, що все життя шукає і питає шляху до гробу Господнього в Єрусалим, Малахій завертає до "нового Єрусалиму”, "до Ленінового мавзолею... до нової Мекки — Москви”. Цей новітній Дон-Кіхот, повний лицарської самопожертви і спраги виправити зло, безжально переступає навіть через труп своєї прекрасної доні Любуні, яка, рятуючи батька, дійшла до проституції і самогубства і лежить ось під його ногами, поки він, "всесвітній пастух”, виводить свою божевільну мелодію про "голубу мрію соціялізму”, побитий і опльований навіть тими, кого він недавно захоплював своєю "негайною реформою людини” та України.

"Народний Малахій” Куліша, українського комуніста, був відповіддю на десятилітню політику Москви щодо України, а водночас прощанням із "новою Меккою” та з власним "учора”. Та було це водночас і прощання з українським архаїчним містечковим "учора”, що його захищає Малахіїв Кум, думаючи животом. Бо коли Малахій репрезентує футуристичний спосіб загибелі культури (зашвидкий рух, стрибок уперед), то Кум — анахроністичний (відсутність всякого руху вперед).

32. Антична символіка «степової Еллади» і «Чорної Еллади» в поезії Є. Маланюка

Поезія «трагічного оптимізму» виводить !філософію землі» на конструктивно новий, ще незнаний пласт трансформації історії у текстах. Давнина подає необхідний для сьогодення комплекс націотворчих елементів. До того тж Україна отримала культурний заряд від Давньої Греції. До неї звертається і Євген Маланюк, підтверджуючи повну антиципацію минулого і сьогодення. Земля як сутнісно-життєвий атрибут переростає у більш конкретизований символ – образ степу. Степ у вірші «Замовник» підкреслює зв'язок українця з рідною землею та його волелюбність, породжену величчю і безмежністю рідних простороів, бо одним з найважливіших чинників української культури є гармонія людини й землі.

Сенс «безмежжя» багатогранний. Так, у вірші «Зловісне» безмежжя – вже ознака смерті, загибелі. Зорі над степом – знаки музичної інструментовки у космічному оркестру. Образ перекотиполя («Під чужим небом») символізує долю емігранта, відірваного від свого кореня, якого несе нещадний вітер. Вітер у Маланюка теж наповнений багатою символікою. Це і «вітер історії», що може перерости у катаклізм, і вітер-буревій, і вітер туги за Батьківщиною. Степова Україна уособлена в образі жінки («Псальми степу»), де вона – красуня-коханка, «вічна степова бранка», за кохання якої «хижий хан» заплатить життям.

У формі візії постає давня культура у вірші «На небі хмара – вічність і світи». Авторська уява переплітається з сучасними реаліями. Навіювання відбувається через гру форм хмарин на небі, які трансформуються у привиди статуй і будівль, в яких автор бачить «стару Елладу і дорійські храми». В «Варязькій баладі» митець пригадує прекрасний «берег Кіммерії», «припонтійський степ» з скитськими бабами і хрестами, а Київ порівнює з степовою Олександрією. Причорноморський степ – це «земля обітована», недосяжна, бо залишилась у минулому, як і сучасна Україна, що стала «замріяно-безсилою», вже не тільки чужою «коханкою» чи матірю, а й відьмою.

Нинішня Україна – це «чорна Еллада», позбавлена того прекрасного, що знала колись. В поезії Маланбка скрізним є образ антів: «Величність», 1969, «Незнаному Воякові», 1994. Це мотив варязства, епілог протоісторії України. Маланюк – прихильник «нормандської теорії» походження Русі (від варяг). Тому ідеалізує образи варяг: «Варязька балада», «З Варягів», «З Варязької весни».

36. Краса як основний чинник формування художньо-естетичного світу дитини в кіноповісті «Зачарована Десна» О Довженка

В «Зачарованій Десні» автор, розказуючи про дитинство, підіймається до філософського осмислення нескінченного багатства, різноманіття, щедрості людського життя і видимого світу. Такі художні масштаби вимагали особливих образних засобів, найбільше стала в нагоді метафора, що грає роль своєрідного «пресу», який і створював «тиск багатьох атмосфер».

Саме краса формує характер захопленої у природу дитини – авторського «я». Це краса річки, тварин, селянського побуту, вчинків людей, мрій та думок хлопчика.

Письменник одухотворяє природу, наділяє людською свідомістю тварин і птахів. Ворона там років з півтораста завідує погодою на сінокосі й стала, так би мовити, «фамільною вороною». А коні розмовляють, і їхню мовчазну бесіду підслуховує малий хлопець, що перейняв це вміння у діда.

Розповідь-видіння переливається в чарівну народну мелодію, яка, в свою чергу, перетворюється в глибокий символ – символ творчості митця, його художніх принципів, яким він не зрадив упродовж всього свого життя:

Художня палітра тут досягла особливо яскравого вираження: різноманітні «кольорові епітети», які передають все буяння життя; порівняння, епітети, гіперболи, метафори. Чудовою поетичною метафорою, в якій виражено естетичне кредо художника, завершується «Зачарована Десна»: Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно!.. Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив в незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах i казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити ці зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Часто розгорнені метафори переростають у Довженко в цілі метафоричні конструкції, нерідко досить складні за будовою: історія з левом, який раптом з'явився на березі Десни, налякавши не тільки маленького Сашка, але і батька. Вин символізуэ нескінченне багатство навколишнього світу, безмежні можливості людського розуму і фантазії в збагненні цього багатств

38. «Сонячна машина» Д. Винниченка як роман-утопія

"Сонячна машина" (3 томи, 1924) - новаторський твір в українській літературі. це перший в українській літературі соціально-утопічний роман (як новаторський твір в українській літературі, він і досі не втратив свого ідейно-естетичного значення).

В этом произведении, выдержанном в авантюрно-романическом стиле, В. пытался художественно выразить свое эмоциональное восприятие процесса развития капиталистического общества и его социалистическое (своеобразно изображаемое) революционное изменение. Он изображает это на абрисно-схематическом фоне сверхимпериалистической Германии, высказывая свое резко отрицательное отношение к империализму, социал-оппортунизму во всех его проявлениях. Центральные герои — это социалистическая, революционная интеллигенция, почти бесклассовая, впитывающая в конце концов в себя «лучшие» элементы всех классов капиталистического общества. Рабочий класс — это неорганизованная, деморализованная капитализмом масса, стихийная носительница неудовлетворенности и т. д. В романе заметны также нотки своеобразного пацифизма, культ индивидуального вождя и другие проявления мелкобуржуазного мировосприятия В. Роман полон и многих психологических, моральных, социально-биологических проблем, к-рые В. пытается разрешить по-новому. Высокая литературная техника, идео-психологическая сближенность некоторых персонажей с частью украинской интеллигенции и самим В., прежняя популярность его — все это способствовало успеху этого романа.

39. Соціально-моральне звучання конфлікту у романі «Записки кирпатого Мефістофеля.

Головний герой роману "Записки Кирпатого Мефістофеля" Яків Михайлюк наче не живе, а грає в життя. Навіть до свого одруження він ставиться як до гри. Але на перешкоді стає один факт: виявляється, що у Кирпатого Мефістофеля є син, що народився проти його бажання. Гра закінчується: Михайлюку треба обирати між коханою і дитиною.

Якова прозвали так через зовнішність: «ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице й постать мене називають Мефістофелем, а за ніс - Кирпатим Мефістофелем.

"Записки кирпатого Мефістофеля" чи не найгармонійніший Винниченків твір. Саме в ньому повернення від умоглядної "теорії" до вічних істин постає як доконаний факт. У цьому романі, попри всі драматичні морально-психологічні колізії, є той внутрішній лад, якого бракувало багатьом іншим творам В.Винниченка, сум'ятливим, дражливим, сповненим суперечностей. Лад цей залишає відчуття віднайденого світла. Світла вічних істин.

До того ж це перший твір української літератури з початку ХХ ст., в якому розглядаються проблеми статі. Довший час через свою проблематику та саму постать Володимира Винниченка був забороненим цензурою.





Реферат на тему: Збірник творів з української літератури (курс лекцій)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.