Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Література

"Жовтий князь" Василя Барки (курсова робота)

Проза Барки. Передісторія роману

Василь Барка, безперечно, передусім поет, мо­дерний і елітний. Його ідеалістично-містичний світо­гляд знайшов найповніший і найглибший вияв у по­етичній творчості. Саме нею він значно розширив сти­льові горизонти української літератури. Щоправда, ті горизонти розкрилися лише наприкінці XX ст., коли са­ма література стала іншою, і поезія Барки змогла по­ступово повертатися в її різнобарвний контекст. І.Фізер зазначав:

...Він (Барка) синтезував або творчо перетопив вели­кі традиції європейської по­езії, зокрема символізму, з українською літературною традицією. Барка сьогодні — либонь, єдиний український поет, який трансформує свою глибоку зачудованість світом (а то і всесвітом) в по­езію, яка, хоч і надто глибо­ко межує з сакральними, зокрема християнськими, текстами, але не приводить його до слухняного епігон­ства. І нарешті, Барка є од­ним з небагатьох митців сло­ва, що з'ясовує трагедію, хи­мерність і чар життя люди­ни, зокрема української, своєрідно філософською, а то й теологічною спрямованістю своєї поезії.

Прикметно, що ці слова відомого вченого так само стосуються і прози Василя Барки, бо його художній світ, яким би різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як дім, збудований люди­ною, що добре знає свої можливості, має глибокі знан­ня про довколишній світ, власну думку про нього й чіт­ко уявляє свою місію на цій землі.

Проза Василя Барки несе на собі "печать" поетич­ності його світобачення. Вона не просто описує, роз­повідає, фіксує щось — ці іманентні родові ознаки епо­су в ній порушені, митець торкається важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно й по-філософському, крізь призму одвічних загально­людських цінностей, пізнати, осмилити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом людини, свого сучас­ника, запропонувати власну версію-розуміння цих двох світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, що стає художньою ідеєю, тобто такою, що втілена в образі. Епічний, а саме романний, жанр дає змогу ав­торові говорити про все непоспішливо й прозоро, по­ступово переконуючи в чомусь читача, схиляючи його до власних висновків. У романах "Рай", "Жовтий князь", "Спокутник і ключі землі", "Душі едемітів" Василь Бар­ка значно "матеріальніший", ніж у поезії, бо звертаєть­ся до світу духовного через зображення світу реально існуючого. Однак дійсність, особливо в Україні, а не­вдовзі й в еміграції, не відповідала його духовним за­питам і спричиняла викривальність, розвінчання (в ху­дожньому образі) або відверту критику (в публіцистич­них відступах). Така "полемічність приречених" прита­манна майже всім українським митцям-емігрантам (зга­даймо І.Багряного, Т.Осьмачку, Є.Маланюка, Д.Гуменну, У.Самчука). Для них найболючіші душевні рани по­в'язувалися насамперед з понівеченою долею своєї да­лекої Вітчизни.

Усе, про що писав Барка, обов'язково мало місце в його житті. Це стосується й "Жовтого князя". Перед­історія роману почалася ще в 1932—1933 pp., коли в Україні лютував голод, що знищив мільйони людсь­ких життів. У той час Василь Барка перебував на Ку­бані, працював у Краснодарському художньому му­зеї, був уже одружений. На Кубані, за його свідчен­нями, вимерла третина населення. Голод "зачепив" безпосередньо і його:

Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровонос­них судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до пе­редсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в "Жовтому князі" відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу.

У ті ж роки він їздив на Полтавщину провідати бра­та, бачив і там страшні картини голодних смертей. Усе це тяжіло в пам'яті, помножувалося чужими історіями, які Василь Барка збирав і записував упродовж 25 на­ступних років, особливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному з німецьких таборів "ді-пі", де були й українці. Письменник назбирав велику кількість свідчень, які після написання роману знищив. Серед них найбільше вразила історія однієї вимерлої під час голоду української родини, переповідана земляком, кот­рий виїздив до Австралії. Саме вона стала пізніше "ске­летом" сюжету "Жовтого князя".

Написання твору. Авторський задум

Хто знає, скільки часу носив би Василь Барка гірку пам'ять про страшні 1932-1933 pp., аби вдруге не пе­режив "голодні муки". Це вже було в Нью-Йорку, в тій невеличкій кімнатці в дешевому негритянському квар­талі, де з великими труднощами оселився хворий і без­робітний поет, що міг собі дозволити лише "одну бан­ку риби на два дні" і миску найдешевшого пуерторіканського рису. Ось як він згадує про ті часи:

Отже, вийшло так, що нова голодівка, але не голодова смерть, відновила весь збір тих долей. Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам'яті, що був у душевних ранах. З минулого все почало випливати пе­ред моїм душевним зором. І от знову біда виходить на добрий вжиток. Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відно­вити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, най­гірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте. Напливом морським усе викинуло наверх. Так що я писав безперервно 600 сторінок. А потім побачив, що то буде забагато. Я скоро­чував, креслив, міняв вислови, і так чотири рази ті 600 сторі­нок безперестанно змінюваних я переписував від руки.

Над романом "Жовтий князь" Василь Барка працю­вав упродовж двох років (1958-1959). То була наполег­лива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживання­ми. Він хотів якнайточніше, найоб'єктивніше "увіковічнити" ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з'явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософсь­кий твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху.

Барка прагнув і численні фактичні свідчення, і "хма­ровиння почуттєве", що переповнювало його душу, оправити у викінчену, доступну широкому загалу ро­манну форму, як це робили американські митці Е.Хемінгуей, О'Генрі, Е.По, у яких він учився.

Звичайний читач сприйме насамперед реалістичне зображення трагедії родини Катранників. Ґрунтовно ви­писані натуралістичні сцени в творі, авторське глибоке проникнення у психіку героїв нікого не залишить бай­дужим. Але більш підготовлений читач через символі­ку багатьох образів, містичні епізоди задумається над глобальними проблемами, які порушує автор.

"Жовтий князь" у зарубіжному світі

Уперше окремою книжкою роман вийшов у Нью-Йорку 1963 р. у видавництві "Сучасність". Тоді ж Бар­ка, зважаючи на "хрущовське потепління" в Україні, звернувся до радянських письменників з відкритим лис­том, у якому наголошував на актуальності порушених у романі проблем, на доконечній потребі правдиво на­писати про ті страшні й повчальні роки штучного голодомору українського народу. Звичайно ж, лист зали­шився без відповіді, бо з'яву перших паростків умов­ної демократизації радянського суспільства було не­вдовзі зупинено. Про роман "Жовтий князь" в Україні ніхто навіть не довідався, зате зарубіжна критика від­гукнулася на нього досить прихильно. Про нього писа­ли: "Терем" (Детройт), "Свобода" (Нью-Джерсі), "Українські вісті" (Новий Ульм), "Українська літературна га­зета", "Арка" (Мюнхен), "Україна і світ" (Ганновер), "На­родна воля" (Скретон), "Українське слово" (Париж), "Но­вий шлях" (Канада), "Русская мысль" (Париж) тощо. Серед відгуків привертає увагу матеріал з паризького часопису "Ле Монд" (1967 р.), в якому "Жовтий князь" названо "найкращим твором у повоєнній Європі .на од­ну з найважчих тем".

Сприянням Союзу українок Америки 1968 р. роман було перевидано. 1981 р. Ольга Яворська переклала його французькою мовою для престижного видавниц­тва "Галлімар". Цьому виданню сприяв відомий фран­цузький письменник П'єр Равіч, що написав до нього передмову. У книзі про Василя Барку Микола Вірний цитує багато відгуків тогочасної французької преси на цей твір. Ось деякі з них:

Добра книжка. Страшна книжка... Великий трагічний твір, який абсолютно варто прочитати...

"Арт Прес"

Організовані українці повинні висунути майстра художнього слова на кандидата Нобелівської нагороди.

"Ля Нувель Ревю Франсез"

З цією думкою перегукується Михайло Сулима (ка­надський часопис "Новий шлях"):

Василь Барка своїм глибоким гуманізмом і релігійністю далеко перевищує всіх тих поетів і письменників, які в остан­ніх роках стали лауреатами Нобелівської премії.

До речі, Василя Барку двічі висували на здобуття Нобелівської премії. Якби підтримала його тоді Украї­на, то саме він би й став першим українцем-лауреатом.

У 1983 р. цикл поезій Василя Барки англійською мовою з'явився в лондонському альманасі "Modern poetry in translation: 1983". Нині у видавництві "Галлі­мар" має вийти вже перекладений роман "Душі едемітів", там же готується переклад "Жовтого князя" ні­мецькою. Нещодавно підписано угоду з групою про­фесійних перекладачів із Вашингтона на переклад усіх творів Василя Барки...

Російською "Жовтий князь" було надруковано в пе­рекладі Леся Танюка в журналі "Дружба народов" (1991, № 11-12). Тоді ж він з'явився, нарешті, окремим ви­данням і в Україні з передмовою М.Жулинського. На­передодні історичного референдуму за незалежність на кіностудії ім. О.Довженка режисером О.Янчуком бу­ло знято за романом художній фільм."Голод-33".

Модерністичність твору

Отже, "Жовтий князь" став, як і замислював автор, "відкритою книгою" для широкого кола читачів. Але йо­го не можна назвати "чистим" реалістичним твором, дзеркальним відбитком вражаючої української дійснос­ті 30-х pp. XX ст., як то може здатися на перший погляд. Він створювався все ж таки письменником-модерністом, основні ознаки індивідуального стилю якого про­явилися вже в перших поетичних збірках і міцно вкорі­нилися в наступних творах різних жанрів. Звісно, реа­лістичного в "Жовтому князі" значно більше, аніж у Барковій поезії. Але що цей твір також "вписується" в ціліс­ну модерністичну модель індивідуального стилю авто­ра, репрезентованого його поезією, — не викликає сум­ніву. Цьому великою мірою сприяє суттєва вага суб'єк­тивного, авторського бачення, особливого (під кутом зору містико-ідеалістичних переконань) витрактування світу зовнішнього, "фізикального", як називає його пись­менник, у співвіднесенні із внутрішнім, духовним, тобто метафізичним світом людини. Це потужне авторське на­чало такою ж мірою стосується "Жовтого князя", як, скажімо, "Океану" (щоправда, художні засоби його вті­лення тут дещо інші).

Закономірно, що митець, для якого матеріальний світ ніколи не був у центрі його "ego", вміє дуже проникливо відтворити екзистенційний стан людини XX ст., абсолютно самотньої в цивілізаційному, зчужілому, суперечливому її первісній природі світі. Певно, той ду­шевний стан переслідував Барку ще з 30-х pp., спону­каючи шукати якесь надійне опертя у вищій, духовній, а то й містичній сфері, зробити яку невід'ємною части­ною власного світобачення він міг, тільки пройшовши важкий шлях очищуючого страждання й самопізнання. Отже, найдієвішим стилетворчим чинником "Жовтого князя", "будівельним матеріалом" авторської буттєвої моделі однаковою мірою став і матеріальний світ, уяв­лення про який виніс письменник з реального життя, і власний великий внутрішній світ, вагомий духовний до­свід, що допоміг Барці написати модерністичний, но­ваторський твір. Причому ця модерністичність у рома­ні проявляється багатоаспектно, на різних рівнях: зміс­товому, тематично-проблемному, образному, образ­но-символічному, формотворчому.

Переплетення, взаємопереходи реалістичного й умовно-символічного в "Жовтому князі", перевага ви­раження над зображенням, суб'єктивність зумовлює де­струкцію традиційного реалістично-хронікального ро­ману не тільки як жанру, а й окремих його елементів. Скажімо, чимало архетипних сполучень ідіоматичних понять або зовсім втрачають свій первісний зміст, або на нього нашаровуються інші, антонімічні значеннєві відтінки. Так, тут хлібороб без плуга, селянин без хлі­ба, син без матері, родина без хати, птахи в падінні, а не в польоті, український млин замість достатку несе смерть... Та саме завдяки подібній деструкції глибшає, увиразнюється ідейний зміст твору, його проблемати­ка, взагалі увесь тематичний обрій, посилюється його викривальність і виражальність, що змушує й читача відходити від звичного сприйняття описового тексту, актуалізує його думку.

Структура змісту

У 1989 р. Василь Барка написав передмову до "Жов­того князя", де визначив три взаємопов'язані й постій­но присутні у творі основні ідейно-тематичні лінії, три своєрідні структурні плани: реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника під час голодомо­ру; передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; "метафізичний вимір, властиво духовний", що полягає у "висвітленні декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя, а також явищ із світу темних могутностей, не-замиримо ворожих людській природі”. Увиразнити це авторське пояснення можна у схемі, що втілює весь зміст "Жовтого князя": правдивий відбиток реального, матеріального світу; вираження світу метафізичного, духовного; художні моделі авторських думок, ідей.

Страшні, вражаючі картини голоду в Україні 1932-1933 pp. (а на Кубані він продовжувався ще й у 1934 р.) лягли в основу змісту роману. Дедалі настирливіше, з наростаючою експресією в життя українського села Кленотичі, де відбуваються найголовніші події твору, і зокрема в конкретну родину Мирона Даниловича Кат­ранника, входить голод. Він поступово руйнує звичний селянський побут, збиває усталений віками ритм важ­кої хліборобської праці, яка перестає бути сенсом життя й перетворюється в омріяне недосяжне благо, гасить внутрішній вогонь душі й насамкінець запановує пов­новладно — справді жовтим князем.

Але спочатку ця біда просто-таки вривається, як грім серед тиші. Це підкреслює автор. Згадаймо пер­ші сторінки роману, картину яскравого сонячного ран­ку. Дарія Олександрівна одягає малу Оленку і в душі почуває від того велику радість: "Наряджає доню: зда­ється, то власне серце, вибране з грудей, окремо ра­діє". Та радість притлумлює неясна поки що тривога за чоловіка, якого чогось покликали до сільради. Щас­тя материнства перемагає поки що все і надалі зали­шиться підсвідомою внутрішньою силою, що допомо­же і в екстремальній ситуації не втратити людського обличчя, не скоритися остаточно жовтому князеві. Це відчуття радості життя, що поділяє разом із своєю ге­роїнею й автор, підсилюється присутністю в цій сцені малої Оленки, що нагадує янгола: вся в білому, дов­кола чола кілька квіток, які, "здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони".

У цю ідилічну картину ясного недільного ранку (звер­немо увагу: цей день присвячено Богові), що уособлює собою саме добро і життєву благодать, вривається бі­да. У Кленотичі прибуває "рудий промовець" Григорій Отроходін, що сповіщає селянам урядову постанову про негайну здачу державі хліба. Нудна й нещира його про­мова, за нею — глибокий і страшний зміст, який автор розкриває, передаючи справжні думки представника влади: постанова буде виконана з більшовицькою твер­дістю, навіть якщо селяни вмиратимуть голодною смер­тю. Далі фантасмагоричним калейдоскопом постають картини насильницького відбирання в людей хліба і всьо­го їстівного. Такі картини автор сам спостерігав на Ку­бані й Полтавщині, тому вони описані з достовірною точністю. У насильницьких акціях беруть активну участь комсомольці, і це найстрашніше, бо свідчить про те, що з перших кроків свого свідомого життя молодь ураже­на небезпечною недугою рабської покори сильним сві­ту цього (представникам радянської влади), бездумно­го і жорстокого виконання наказів згори. Злочинність, абсурдність цього антигуманного дійства підкреслюється страшними деталями. Наприклад, насильники витрушу­ють із колиски крупу для немовляти — отже, ці невинні маленькі янголи першими стануть жертвами голоду. Так чорною, буряною хмарою провисла над Кленотичами кампанія викачування хліба, затьмарила людям сонце, перевернула все життя, звичні стосунки між усіма та й покотилася далі Україною.

Від села залишилася пустка, руїна. Поступове зга­сання свідомості селян від голодних мук закінчується смертю. Далі із вражаючими натуралістичними подро­бицями Барка розгортає картини-історії людоїдства, самогубства, голодних мук, пошуків хоч якоїсь їжі на зимових полях — усі вони постають крізь призму сприй­мання героями. Такий спосіб нарації (оповіді) підси­лює відчуття достовірності, правдивості зображуваних картин, що подаються мовби зсередини, із супрово­джуючою оцінкою не автора, а реального учасника по­дій. Відтак читач стає мовби їхнім співучасником.

Отже, у-центрі авторської уваги внутрішній світ ге­роїв. Узагальнено його можна окреслити такими чут­тєвими штрихами: здивування, відчуття несправедли­вості, розгубленість, опір, спротив, непевність, зневі­ра, страх, турбота, доброта, співчуття, жалісливість, покора, знесиленість, спустошення, збайдужіння, лю­бов, надія, віра. Цей ряд характерний для персонажів-жертв. Для агресорів-нападників існує інший, значно бідніший, який є лише тлом: жорстокість, бездумність, спокуса, злість, владність, сила, безглуздість. Крізь ці чуттєві виміри й подано в "Жовтому князі" картини зов­нішніх подій.

Згадаймо, що авторський задум виходив далеко за межі докладного опису, фіксації страшних подій голодокосту в Україні. Барка прагнув порушити чима­ло болючих проблем української нації, України як під­невільної, а не суверенної держави. Він хотів, вико­ристовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові той розхвалений "рай" радянського життя, справжню антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчевого підтексту. Прикметне, що свої думки, ідеї ав­тор висловлює лише опосередковано, без публіцис­тичних чи ліричних відступів. Однак це не притлумлює актуальності звучання багатьох "вічних" морально-фі­лософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп й індивідуальність. Навпаки, ці поняття виступають оголено, на вістрі екстремаль­них ситуацій, у яскравих, розкриваючих їх справжній сенс контекстах. Звернемо увагу: як письменник-модерніст Василь Барка не описує чи розповідає, а ін­терпретує, моделює. Наскрізною, чи не основною ху­дожньою "моделлю" роману "Жовтий князь" є

Модель тоталітарного суспільства

Проблема "розвінчання "процвітаючого" радянсь­кого суспільства" хвилювала багатьох українських письменників-емігрантів. Занурюючись у страшні ре­алії штучного голодомору 1932-1933 pp., Василь Бар­ка не міг оминути проблеми антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Згадаймо, вже на перші сторінки роману прориваєть­ся болючий контраст у поділі людей на господарів становища і безправних рабів, на ситих і голодних. Цей поділ є узагальнюючим, найточнішим і по-справ­жньому "модерністичним".

У "Жовтому князі" митець створює модель підрадянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх та уявних цінностей, з його стро­катістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) уто­му фантасмагоричному дійстві, яке зветься радян­ським життям. Цією моделлю служить невелике село Кленотичі, що одним з перших на Полтавщині (за ху­дожньою версією Барки) потрапляє в епіцентр голо­домору, а тому й приречене на знищення. Усе, що від­бувається з жителями Кленотичів під час голодомору, розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів з діда-прадіда зу­мисне штовхає в голодну прірву, з якої їм, здається, вже ніколи не вибратися.

Є в романі вражаюча алегорична сцена: Мирона Катранника, котрий вирушив у пошуках хліба на Воронежчину, та інших, таких же беззахисних і знесилених голодом людей, жорстоко викидають з поїзда разом зі "шпалами і обаполами, облитими смолою" у прірву. Цією деталлю підкреслюється зведення до абсурднос­ті, обезцінення життя людини, абсолютна нівеляція її індивідуальності. Усе це (люди і шпали) єдиною масою з високого насипу котиться донизу у страшну вогненну прірву, яка асоціюється з безоднею, пеклом. Лише дивом Катранникові вдалося зачепитися за дерево й не впасти до тієї прірви, хоч більшість потрапила туди відразу. Він вибрався, один з небагатьох (також суттє­ва сюжетна деталь!), навіть повернувся додому — і ли­ше на порозі власної хати його наздогнала смерть. У цій невеликій, але вражаючій експресивній сцені мета­форично втілено загальний передапокаліпсичний стан усього радянського суспільства. Згадаймо, що голодні діти Мирона Даниловича не відразу кинулися їсти роздобутий такою ціною — батьківською смертю — хліб. Ця друга сцена є логічним продовженням першої — вона поглиблює думку, що це — не стихійний тимчасо­вий голод. Трагічні події ляжуть важким тягарем недо­віри, розпачу,-страху, застороги українському селян­ству на майбутнє, безповоротно зруйнують глибинне ментальне коріння, що зв'язувало упродовж багатьох століть його з землею. Щодо цього прикметно також: порятунок жителі Кленотичів шукають у місті — там, де не вирощується хліб. Після страшних і повчальних 30-х українське селянство буде дедалі настирливіше тікати в міста, а радянське суспільство боляче переживатиме чимало кризових не лише економічних, а й морально-етичних наслідків тих масових міграцій. По­ступово мілітиме, висихатиме духовне джерело наці­ональної мови, традицій, звичаїв, історичної пам'яті, культури загалом. Той голодомор 30-х був продума­ний далекоглядно і спрямований на довготривалу пер­спективу.

Отже, цей існуючий у такому вигляді світ — аб­сурдний, усі правічні закономірності в ньому поруше­но, селяни-хлібороби вмирають голодною смертю — постійно підкреслює письменник. Наприкінці твору ця думка ще більше підсилюється у довгожданній сцені збору нового врожаю, щедрого й великого, але (па­радоксально!) його вже, немає кому збирати, та й у тих, хто з великими фізичними зусиллями вийшов на поле, зовсім немає впевненості в тому, що цей новий хліб знову хтось не відбере... На краю прірви висів не лише Мирон Катранник — є небезпека потрапити до прірви всьому суспільству.

Мотив передапокаліпсичності цього суспільства, краху міфу про нього, як про земний рай, ілюзорності його процвітання є наскрізним. На нього "працює" ба­гато різних художніх засобів. Це й докладні, до натура­лістичних подробиць описи спустошених селянських подвір'їв, обезлюднених сіл, які спостерігають герої. Це й височезні бур'яни в гнітючому густому тумані, мо­році, з якого герої, наче зі складного лабіринту, довго не можуть потрапити на рятівну стежку. Це й симво­лічно-містичне видіння на місяці — брат підняв на ви­лах брата, що означає розбрат між людьми, підозрі­лість, люту помсту, підміну істинних цінностей хибними. Та найточніше напружену, протиприродну атмосферу в суспільстві передає символічне пророкуюче видіння, що спостерігають над Кленотичами селяни, — падіння з неба мертвих птахів. Варто звернути увагу на контекст, у якому подається це останнє видіння: він теж несе в собі при­хований зміст. Мертвих птахів спостерігає пічник, тобто будівничий житла, а отже, життя, а потім розмірковує про те, що "про небо забули", "живемо в кінці часів" — тобто на початку апокаліпсису.

Взагалі прийом парадоксальності Василь Барка за­стосовує в романі дуже часто, за допомогою значеннєво оксюморонних сполучень він щоразу підкреслює абсурдність цього фантасмагоричного радянського життя, в якому селянин не має хліба, млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не джерельною водою, а трупами... Снопи пшениці асоціюються також із. трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне. Десь у ті самі роки, коли писався "Жовтий князь", Василь Стус у книжці "Веселий цвинтар" продемонструє образ корабля з трупів, що уособлюватиме символ його Вітчизни, "протрухлого українського материка". А згадаймо образ зупиненого годинника в хаті Катранників — також апокаліпсичне передбачення. Так само варто сказати про ще одну деталь, яка повторюється в романі: червоний прапор над сільрадами обезлюдне­них сіл. Колір того прапора незрозумілий, бо, як каже Мирон Катранник, "то тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні". Чи не парадоксальна і водночас символічна ситуація: село вимирає дощенту, а прапор майорить і тріпоче на вітрі.

Як бачимо, Барка, алегорично змальовуючи тоталі­тарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліпсичний стан. Кульмінацією цієї моделі є іс­торія життя селянської родини Мирона Катранника, в якій поступово вимерли всі: бабуся Харитина Григо­рівна (берегиня матріархального українського роду), мати й батько, їхні діти Миколка й Оленка. Залишився лише наймолодший пагінець сім'ї — Андрійко. Ця ве­лика дружна родина, в якій завжди панував лад, взає­морозуміння, культ праці й любові, втілила у своїй тра­гічній історії долю всього українського селянства, яко­му судилося у XX ст. витримати важке випробування на міцність не лише фізичну, а й духовну. Звернемо увагу: ця трагічна історія родини пов'язана й з істо­рією їхнього гнізда — селянської хати, на яку і припав перший удар "саранчею з столиці". Хату спустошують до невпізнання вже відразу. В цьому є підтекст: для українського селянина руйнування хати означає поча­ток смерті його самого. Повернулася з церкви мудра й розважлива Харитина Григорівна, охоронниця родин­ного затишку, давніх традицій, звичаїв, віри — й не впізнала завжди білу, чепурну їхню хату:

А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Попере­риване все і поперекидане, позмішуване і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.

Автор докладно спиняється на цьому описі не­спроста. У світобаченні українського селянства хата завжди була надійною запорукою життя, миру, до­статку, втіленням душевної гармонії і захисту ("вдо­ма й рідні стіни гріють"). У спустошеній, зруйнова­ній, вистудженій лютими вітрами хаті (цей символіч­ний штрих у творі підкреслюється кілька разів) лю­дина почувається беззахисною, безпорадною, її дух може вмерти разом із спустошенням хати. Надалі Василь Барка часто вдаватиметься до описів таких-ось колись затишних і чепурних родинних гнізд, а тепер залишених господарями пусток із вибитими вікнами, розчахнутими навстіж дверима, зарослих ви­сокими бур'янами. Цілі села перетворювалися на пус­тку. Думки змученої переживаннями за Андрійка, ви­снаженої голодом Дарії Олександрівни набувають узагальнюючого висновку про існуючий лад:

Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну .пусте­лю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю (градація виконує тут роль порівняння існуючої системи із стихійним лихом. — P.M.). Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бу­р'янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні коми­ни — там, де були огнища родин з їх радощами при безне­винному дитячому щебеті.

Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над все­народною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів.

Отже, хата завжди берегла теплий і щедрий хліб, а тепер, щоб вижити, врятуватися від людоїдів, ма­лий Андрійко Катранник ховається в землянці. Що ж то за лад такий, при якому люди змушені жити без тепла і світла, як кроти — в землі? Той лад у сприй­манні малого хлопчика асоціюється з чумою, бо Анд­рійко чув колись від старших, що це вона "забирає" людей. Тепер "забрала" від нього всіх рідних якась незрозуміла новітня "чума", пояснення якій хлопець поки що дати не спроможний.

Але цей лад — не абстракція. Це неодноразово на­гадує письменник. Його принципи втілюють люди — "партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, а та­кож міліціонери з револьверами на поясах", "смикуни з партквитками", "круки душоїдні", "нічні кагани", "во­рожі виродки", які "нагорі царюють", "руїнники, що вдерлися з назвою будівельників світла", а діти нази­вають їх ще "хлібохапами", "хліботрусами", "хлібоберами".

У творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є насамперед слухняними рабами цілої системи, маленькими, але дуже потріб­ними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з цих гвинтиків викинути, замінити ін­шим — це підкреслюється в епізоді з партійцем Гу­диною, якого зловили під час посівної з зерном у картузі і ведуть на розправу. Мирон Катранник спо­стерігає це, згадуючи тих, які тепер "йдуть під коле­со, що самі розкрутили".

Допомагав його розкручувати ще один сільський пристосуванець, Лук'ян, якому судилася така ж сумна доля. Односельці прозвали його "Лук'яном, що голосує "за". Не порятувало його прислужницьке, бездумне виконання всіх вказівок. Він теж помирає від голоду, як і всі мешканці Кленотичів. І в смерті залишається таким самим: його вихололе тіло замі­тає сніг, з-під якого продовжує стирчати догори ру­ка, ніби вона голосує "за".

Серед жертв тоталітарного режиму Барка змальо­вує також "наївних Дон-Кіхотів комунізму", які щиро повірили в більшовицькі ідеї й намагаються на свій лад щось робити для людей. Наприклад, завідувач курорту Зінченко. Він став членом партії, щоб захистити себе, й тому щиро прагне допомогти хоч деяким своїм односельцям. Зінченка звільнили. Про подальшу його долю можемо тільки здогадуватися: за своє співчуття до скривджених він неодмінно буде репресований. Про нього Мирон Катранник скаже: "Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс". Трагічно складається й доля партійного секретаря, що пустив собі кулю в скроню, коли одержав чергові директиви з цен­тру Щодо боротьби з куркулями й підкуркульниками. Звичайно, той смертельний постріл нічого не змінив, нікого не порятував, але засвідчив мужність цієї люди­ни. "По-своєму чесний був", — підсумує ще одне ска­лічене життя Мирон Данилович.

Така ж жертва системи — голова колгоспу Вартимець, що "з шкури пнеться", аби виконати партійний план по заготівлі хліба. Ми бачимо його в час болючих роздумів — мовчки бреде селом, передчуваючи свій неминучий арешт. Колись він дозволив собі повірити в обіцяний блаженний більшовицький рай і тепер розу­міє свою помилку.

Ці три історії свідчать про те, що в людині, яка ста­ла частинкою партійно-адміністративної олігархії, мо­же залишитися й щось людське. Василь Барка відтво­рює різноманітні типи суспільної поведінки в загальній моделі тоталітарного суспільства.

Звичайно, найвражаючим з-посеред тих, хто при владі, є Григорій Отроходін. На його портрет письменник не шкодує експресивно-насичених засо­бів. Символічний образ жовтого князя "входить" у твір саме в його образі. До речі, власним ім'ям він назива­ється лише вперше. Далі автор, щоб підкреслити втра­ту ним людського обличчя, даватиме різні назви: — "рудець", "рудий", "золотозубий". Говорить Отроходін, "мов крук на могилі віщує розор"; гнів його "дужий і дикий"; погляд "пронизливий" і "лютий"; "його широ­кий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жев­ріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без опра­ви, при самих металічних зачіпцях".

Взагалі опису зовнішності Отроходіна автор приді­ляє велику увагу, бо вона є досить промовистою. Так, він має "зеленкавий" френч такого ж покрою, як у Ста­ліна, беріївські окуляри і жовтавий колір обличчя. На цю останню деталь треба звернути особливу увагу, бо далі Барка розгорне цілу систему різноманітних обра­зів, невід'ємним атрибутом яких буде саме жовтий ко­лір, як символ смутку, жаху.

Типовим є шлях корінного городянина Отроході­на до села. Воно чуже йому й незрозуміле, так само як і проблеми хліборобів. Він, справний виконавець партійної вказівки, прагне за будь-яку ціну піднятися по драбині партійної влади. Автор мимохідь згадує і трагічну історію його сім'ї: він відцурався під час ре­пресивного слідства від своєї дружини, "виказав несамовиту". Та історія залишилася плямою на його партійній біографії, яку "рудий" прагне змити ціною життів нових жертв, безневинних селян. Особливо ненавидить Отроходін одноосібників, таких, як Кат-ранники, бо вони ще не остаточно уражені корозією всезагальної рабської покори. Полюсне протистоян­ня між Григорієм Отроходіним і Мироном Катранником підкреслюється вже з самого початку, з першо­го зіткнення, коли ставленики влади оголосили меш­канцям Кленотичів вказівку про хлібоздачу.

Отроходін — це справжній феномен, який міг з'явитися лише в тоталітарному суспіль­стві і який множиться з блискавичною швидкістю. І постають тисячі отроходіних, "одномастих", жорстоко-цинічних, бездуховних, антигуманних, що цілком ніве­люють саме звання людини.

Проблема знищення тоталітарною системою люд­ського в людині пов'язана в романі з проблемою пов­ного ігнорування владою індивідуальності, перетворен­ня всіх і кожного в безлику масу, якою легко було б керувати. Автор розповідає трагічну історію зі старим Ґонтарем, яка засвідчує цілковиту безправність, несво­боду людини в тоталітарному суспільстві.

Страх у селі дедалі більше стає панівним, витруює з людини впевненість, силу, якої від голоду й так мен­шає, перетворює на загнаного звіра, якого ніхто й ніщо вже не захистить. Красномовна з цього приво­ду картина: дві ночі, потерпаючи, мліючи від страху, Дарія Олександрівна перебувала з дітьми серед до­щок "лісного складу", коли помандрувала в пошуках хліба до міста. Та й недаремно, бо на власні очі ба­чила, як "прогуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта", її розпач вилився у крику до дітей: "На погибель беруть! Тікаймо!"

Василь Барка наголошує на тому, що тоталіта­ризм — явище позанаціональне, це вселюд­ська біда, що може прийти в кожну країну, до кожного народу, який неспроможний захистити себе.

Викривальний пафос твору

З моделлю тоталітарного суспільства безпосеред­ньо пов'язаний яскраво виражений у творі викриваль­ний пафос. Він не в численних викривальних деклара­ціях, розсипаних по всьому тексту оповіді, якими по­стійно діляться селяни, що швидко розібралися в дій­сному стані речей. Найпотужніше і "найхудожніше" ви­кривальний пафос звучить у самому реалістичному, до натуралістичних подробиць, зображенні трагічних по­дій у Кленотичах, у родині Катранників, в описах вика­чування хліба, голодних мук, смертей, пошуків їжі, по­хмурих пейзажів вимираючих сіл тощо. Що може красномовніше розповісти про те "процвітаюче радянське суспільство", розвінчати міф про нього, ніж ці правдиві його картини? Василь Барка нещадно "зриває" всілякі маски зі ставлеників режиму, ві




Реферат на тему: "Жовтий князь" Василя Барки (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.