Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Література

Оформлення елементів видання та літературне редагування в Україні (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Структура твору. 4

2. Якісні особливості тексту, психолінгвістичні та соціолінгвістичні норми 9

3. Етичні норми. 14

4. Оцінне редагування тексту. 15

5. Оформлення елементів видання. 24

Висновки. 29

Список використаних джерел. 30

Вступ

За останні сорок років у межах теорії і практики редагування і, особливо, наукового напряму "Літературне редагування" у працях професорів Р. Іванченка, В. Різуна, М. Феллера склалася система знань про текст і твір (повідомлення), які дозволяють дати низку рекомендацій, що мають характер стандартів. Також чимало таких рекомендацій сформулював доцент З. Партико у навчальному посібнику "Нормативне редагування".

Літературне редагування є, мабуть, найважливішим етапом обробки тексту перед його появою у вигляді статті чи матеріалу на газетній шпальті. Адаптація тексту для читацького сприйняття, точна передача авторського задуму є настільки вирішальними для забезпечення ефективного спілкування з читачем, що потребують постійної і посиленої уваги всього редакційного колективу.

Тема: „Редагування навчальної літератури в Україні”.

Мета: показати редагування навчальної літератури.

Завдання роботи:

- загальна характеристика структури твору;

- показати якісні особливості тексту, психолінгвістичні та соціолінгвістичні норми;

- розкрити етичні норми;

- визначення оцінного редагування тексту;

- показати оформлення елементів видання.

 

1. Структура твору

Структура твору повинна сприяти досягненню мети, заради якої його написано, і відповідати очікуваному процесу читання, напряму читацької думки. Ефективно працювати повідомлення буде лише тоді, коли враховано й те, на основі якого матеріалу і в який спосіб зможе обмірковувати його читач, як оцінить (свідомо чи підсвідомо) доцільність побудови твору.

Мета спілкування може обмежуватися завданням викликати в читача певні думки і дії, які з них випливають. Вона може полягати у передачі адресату теоретичних положень та фактичного матеріалу, необхідного для прийняття рішення, виконання практичних дій, як у галузі виробництва, так і в медицині, побуті тощо. Якщо в першому випадку активно використовують експресивно-оцінні засоби, прийоми зацікавлення і т.п., то у другому - на перше місце виходять висока точність, деталізованість і сухість викладу.

Твір має багатоаспектні авторські (з погляду автора) і перцептивні (з погляду читача) змістові структури. До їх складу входять фактологічна, тематична - композиційна і архітектонічна структури. Вони містять логіко-поняттєву, емоційно-експресивну, комунікативну, інформаційну, психологічну під структури [3, с. 182].

Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв'язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв'язана з попередньою тематичним зв'язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну. Неоднорідною тематичною структурою називається така, яка містить мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною. Нарешті, атематичною є структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв'язки, що позбавляє її будь-якої ефективності.

У матеріалі повідомлення повинна виявляти себе структура, що відповідає його меті. Коли такої структури немає - твір ще не визрів, або задум є помилковим.

У плані твору повинно бути знайдене і виділене те, на чому треба наголосити. Важливо виходити з того, чого читач не знає, і включати в текст те, що суттєво необхідно і водночас достатньо знати читачеві. Усе те, що не формує прямо або побічно бажаний продукт читання, у структурі твору є зайвим.

Членування змісту твору залежить як від об'єктивних чинників (видільна роль рубрики, заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т.д.), так і суб'єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоча воно у творі й не виділене чітко.

Для однорідної тематичної структури властиві такі зв'язки:

- основний тематичний зв'язок (фрази, зв'язані одним і тим же предметом розповіді);

- субтематичний зв'язок (наступна фраза ієрархічно підпорядкована попередній - від загального до конкретного, від загального до деталі тощо);

- макротематичний зв'язок (наступна фраза є вершиною ієрархії стосовно попередньої фрази - від конкретного до загального) [6, с. 29].

Неоднорідні тематичні структури включають:

- асоціативний формальний, наприклад звуковий, зв'язок (утворюється паралельна тема на основі звукової асоціації);

- асоціативний змістовий зв'язок (наступна фраза виражає тему, яка асоціативнозв'язана з попередньою).

Теза твору - положення, яке обстоюється, - має бути чітко сформульована і лишатися незмінною впродовж усього твору, повторюватися (у довільній формі) на його закінчення [6, с. 29].

Сприйняття твору відбувається за умови, що його структура забезпечує привернення уваги читача, виклик інтересу до змісту, наведення матеріалу, що формує погляди читача. Нарешті, можливі заклик читача до дії, рекомендації, як здійснювати дії, у доцільності яких (конкретно назване те, що відповідає усвідомленому, духовному чи практичному інтересу читача) читач уже переконаний. Водночас відповідні елементи структури можуть уже існувати у свідомості читача, і тоді їхня наявність у творі не є потрібною.

Композиція повідомлення у межах певної теми буде сприйнята читачем за тої умови, якщо тема і її членування будуть виділені ним. Цьому сприяє архітектонічна структура, яка повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи.

Елементи архітектоніки - рубрика і заголовок. Коли зазначена в заголовку чи в рубриці тема (підтема) не розробляється і не розкривається у творі, архітектонічні елементи можуть виконати хибну роль, спрямовуючи увагу читача так, що він буде шукати у тексті тему, яка не збігається з авторським задумом і структурою [6, с. 32].

Довжина композиційних одиниць залежить від жанру повідомлення, кваліфікації читачів (що нижча кваліфікація, то менша має бути довжина композиційної одиниці) і від композиційної складності повідомлення (що вона вища, то коротшими повинні бути композиційні одиниці). Довжина композиційних одиниць повинна залежати також від мети сприймання інформації читачами. Для повідомлень, метою яких є задоволення емоційних та естетичних потреб, довжина композиційних одиниць у межах твору може бути максимальною; для повідомлень, які передбачають задоволення пізнавальних потреб, - не повинна перевищувати середнього значення; для повідомлень, які передбачають навчальні цілі, - повинна бути мінімальною. Середня довжина композиційних одиниць одного рівня повинна бути приблизно однаковою.

Обсяги композиційних одиниць одного ієрархічного рівня не повинні відрізнятися більше ніж утричі.

Кількість рівнів композиції залежить від обсягу повідомлення: що більший обсяг, то більшою може бути кількість композиційних рівнів. Уздовж смислової вертикалі композиційні одиниці не слід розгортати більше ніж на три рівні (до винятків належать довідники, в яких кількість рівнів може досягати п'яти). Якщо є потреба розгорнути композицію вглиб, більше ніж на три рівні, у повідомлення слід уводити внутрітекстову рубрикацію, причому не більш ніж однорівневу, виняток - дворівневу. Розгортання композиційних одиниць уздовж вертикалі залежить від ступеня підготованості читачів: що він вищий, то більше вглибину може розгортатися композиція (для дошколят, читачів із початковою освітою - однорівнева; для читачів із середньою та незавершеною вищою освітою - дво- та трирівнева; для фахівців - три-п'ятирівнева, причому четвертий і п'ятий рівні - внутрітекстові).

На кожному рівні тему (підтему) слід ділити на композиційні одиниці, використовуючи лише одну основу поділу. Після поділу кількість композиційних одиниць завжди повинна бути більшою двох. Після поділу теми на композиційні одиниці не повинно залишатися підтем, що не ввійшли в ці одиниці, і не повинні з'являтися нові, яких до поділу не було. При поділі теми на композиційні одиниці одна підтема не може входити одночасно до двох із них. Під час поділу теми на ієрархічно підпорядковані композиційні одиниці (частини, розділи чи підрозділи) не можна обминати окремі композиційні рівні (переходити відразу від частин - до підрозділів (оминаючи розділи), від розділів - до параграфів (оминаючи підрозділи) і т.д.) [].

Перехід від однієї композиційної одиниці до іншої повинен бути чітко виражений за допомогою спускових сторінок, рубрик, абзаців та спеціальних знаків переліку. Для довідкової, офіційної, виробничої, навчальної літератури перехід повинен бути особливо чітким. Чим нижча кваліфікація читачів, тим більша потреба у використанні назв композиційних одиниць.

Рубрики одного композиційного рівня в усіх частинах повідомлення повинні будуватися однаково.

Чим тематично більш неоднорідний твір, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв'язки і це вплине на загальне розуміння змісту повідомлення.

Якщо важливим питанням приділяється незначне місце, читач або не звертає на них уваги, або дійде висновку, що питання не є суттєвими, або відчує незадоволення від нездійсненої автором обіцянки, даної у заголовку, у першому абзаці чи передмові.

Рекламні й агітаційні звернення, здебільшого, не членовані.

Малочленовані повідомлення теоретичного стилю. Не дуже чітке членування знаків може відбивати тут, проте, не поверховість проникнення в предмет, а її протилежність - діалектичність пізнання.

У популярному стилі членування підвищується порівняно з теоретичним, що супроводжується певним обмеженням глибини викладу.

У прикладному мовленні членування найбільш повне, завдяки чому виключається можливість помилкового сприймання. Особливо це стосується мови законів, яка передбачає найвищу точність викладу і повинна виключити можливості жодних кривотлумачень.

Твір членується на одиниці, що мають тематичний характер, - тези.

Теза - судження, що становить ідею твору, або є складовою частиною цієї ідеї. У творі їй відповідає блок - уривок, що містить обгрунтування, доказ, розвиток думки. В описовому повідомленні теза представлена описом одного предмета, явища, в оповідному - одного епізоду. Теза може являти собою також досить складну логічну або психологічну операцію - доведення, спростування, розкриття поняття, формування емоційно-оцінного ставлення до явища.

У структурі твору, або окремого його блоку, можна виділити: зачин (експозицію), тезу, аргументи і демонстрацію, висновок (антитезу) [6, с. 39].

Зачин (як композиційний вузол) підводить читача до тези, формулює її, викликає інтерес до неї, створює певне ставлення до теми, нарешті, - при потребі - визначає порядок її розгляду.

2. Якісні особливості тексту, психолінгвістичні та соціолінгвістичні норми

Найважливішою вимогою до літературної якості твору в цілому є його органічність, що виявляється насамперед у єдності теми твору та єдності підтем його частин, що підпорядковані темі твору.

Суттєвою похибкою викладу в окремій частині твору або у творі в цілому є неорганічність. Вона виявляється у невідповідності форми викладу і його змісту, коли, наприклад, абзац розриває думку, логічна операція не викладається згідно з логічним порядком, виклад хаотичний, а щодо логіки, одне твердження не випливає з другого.

При логічному методі викладу основою органічності твору є явище, структура якого описується шляхом послідовного і досить детального вичленування незалежних і водночас пов'язаних між собою розділів.

Історичний метод заснований на описуванні розвитку явищ як таких, чи наших уявлень про ці явища.

Явний зв'язок між блоками в повідомленні здійснюється за допомогою композиційних вузлів - абзаців, які у згорнутому вигляді подають тему і тезу кожного блоку (чи то як підсумок, чи як постановку питання, або поєднують те і друге).

Зачини і кінцівки, що обслуговують усе повідомлення і пов'язують його з інформаційною ситуацією, виступають як композиційні вузли зі свідомістю читача і навколишньою реальністю.

3акріпленню головних ідей, висновків у пам'яті читача слугує і метод резюмування, повторення основних думок у формі тез, стислих узагальнень.

Пов'язаною не тільки з логікою, але й з психологією сприймання особливістю блок є наявність у ньому висновку у формі повторення і розгортання тези.

Оскільки висновок є найбільш значущою частиною блоку, його, як і початок, часто виділяють мовними і шрифтовими засобами.

Важливою частиною кінцівки блоку є композиційний вузол - текст, що забезпечує перехід до наступного блоку.

Пов'язаність тексту сприймається читачем завдяки взаємовідносинам параграфів, абзаців у параграфах, речень в абзацах, коли кожна з цих частин безпосередньо випливає з попередньої, або вишиковуються в один ряд із нею.

Пов'язаність може бути явною, коли в одиницях тексту, які розташовані поруч, містяться ті ж самі слова; опосередкованою, коли на той самий зміст вказують різні слова, що мають однакове значення, і, нарешті, неявною, коли способом досягнення пов'язаності слугує або послідовне повторення частин думок, або зв'язок із єдиним центральним поняттям, основним уявленням, що здійснюється з опорою не на мовні засоби, а на читацькі уявлення, сформовані текстом.

Тема твору обов'язково повинна бути пов'язана з чимось, що вже існує у свідомості читача (його інтересом - духовним або практичним), знаннями, запитами тощо. Якщо предмет повідомлення (його тема, те, про що йдеться) зовсім не відомий слухачеві, повідомлення не може бути усвідомлене ним. Те, що повідомляється про тему, - рема, повинно містити раніше невідоме.

В українській мові особливість побудови речення, абзацу, навіть параграфу, така, що рема висловлюється після того, як висловлена тема. Схема тексту щодо порядку висловлювання відомого і невідомого виглядає так:

Знак "+" позначає позицію відомого ("старого", щойно згадуваного) - позицію теми, знак "-" позначає позицію невідомого ("нового") - позицію реми. Це загальне правило суттєво модифікується під впливом обставин мовлення і тексту, але сам механізм промови передбачає повторення (явне чи неявне) тих самих уявлень і понять - як спосіб організації пов'язаного тексту [15, с. 177].

Пов'язаності сприяє використання паралельних синтаксичних конструкцій, які дозволяють виявити логічні зв'язки, допомагають зробити висновки.

За допомогою паралелізму конструкцій створюється і підтримується єдність, система у викладі навіть дуже складного і перевантаженого подробицями матеріалу. Паралельні синтаксичні конструкції сприяють точній передачі системи логічних відношень між компонентами тексту.

Ясність (або прозорість) тексту є наслідком звичності або принаймні підготовленої попереднім викладом зрозумілості для читача елементів тексту і їхніх зв'язків у ньому, передбачуваності, очікування, вгадування. Їй сприяють чіткість і послідовність планування, врахування того матеріалу, що вже належить свідомості слухача або читача як відоме з минулого досвіду чи попереднього викладу і тому не потребує нового зосередження на ньому уваги, висунення головного на перший план і усунення або переведення на другий план другорядного, додаткового.

Ясність сприймання порушують структурні недоладності, надмір фактів та слів, а також те, що автор у тексті зафіксував усі, або майже всі складники думки, але не виділив основного і другорядного, порушив лінійність розповіді, не дав відчути основного і другорядного.

Невдале центрування уваги має місце тоді, коли автор в одне речення прагне увібгати кілька думок, не зважаючи на те, наскільки вони обов'язкові в даній розповіді і, якщо обов'язкові, то як легко можуть бути сприйняті читачем.

Доступність визначається як особливостями сприймання читача, так і традиційними характеристиками, властивими даному типу текстів. Більшій доступності сприяє конкретність викладу - використання замість можливих абстрактних родових понять - найближчих видових, а також використання яскравих прикладів, переклад абстрактних уявлень мовою буденних життєвих ситуацій, заважає його абстрактність, абстрагованість.

Можливості для читача охопити подумки і розчленувати твір у багатьох випадках сприяє його стислість, яка знаходить вираз не так у коротких реченнях (чи невеличких розмірах твору), як в оптимальному співвідношенні думок та слів. Її досягають шляхом усунення елементів, що несуть надлишок інформації. До таких елементів належать невиправдані повторення, штампи, описові вирази за наявності відповідних точних слів.

Стислість викладу залежить від поступального руху думки і властивої для даного викладу напруги подачі фактів і зосередження читацької уваги.

У довідковій, інформаційній і рекламній літературі інформацію подають лише в скомпресованому вигляді з найвищим ступенем компресування. Ступінь скомпресованості повинен бути таким, щоби не блокувати й не сповільнювати сприймання читацькою аудиторією поданої інформації.

Якщо компресування інформації унеможливлює її сприйняття, ступінь компресування слід зменшити.

Надмірність у тексті - не повторення як таке, а те, що не працює прямо або побічно на результат повідомлення.

Ритмічність у викладі - закономірне чергування повторюваних елементів одного типу - полегшує процес сприймання та розуміння і водночас дає читачеві особливе естетичне задоволення. Найяскравіше виявляє себе ритмічність при явних протиставленнях.

Ритм прози створюється повтореннями слів, паралелізмом, контрастами, симетрією, характером зв'язку фраз і речень.

У більш значних структурах ритм виявляє себе в закономірному членуванні, наприклад, близьких за розмірами розділів (відчувається лише після прочитання кількох розділів).

До порушень ритму належить монотонність, яку викликає безпосереднє слідування одного за одним багатьох однакових логічних зв'язків, наявність великої кількості однорідних членів, не згрупованих у своєрідні "пакети", нарешті, однотипність побудови фраз.

Проявом ритмічності є явище напруги змісту, тобто кількість інформації, яку читач одержує за одиницю тексту.

У тих місцях, котрі особливо складні для розуміння, напругу змісту треба зменшувати; у надто легких для читацького сприймання уривках, через що їх нецікаво читати, її доцільно підвищувати.

Заміна слова з бідним поняттєвим змістом словом з багатим поняттєвим змістом, усунення сполучників і введення безсполучникового зв'язку, уникнення пояснень логічних зв'язків, які читач може відновити сам, підвищують напругу викладу і передбачають більшу активність сприймання і кваліфікацію читача. Вживання слів із меншим поняттєвим змістом, розшифровування значень, уведення сполучникових зв'язків, прокладання "містків" між окремими абзацами, наведення прикладів, підвищення рівня конкретності знижують напругу викладу, роблячи його доступнішим для менш кваліфікованого читача. Повторення тієї ж думки в іншій формі - один із засобів зниження напруги змісту для полегшення сприймання тексту.

Фрази у творі мають бути максимально короткими. Що довша фраза, більше пауз у ній, то довшим і більш дискретним у часі й просторі є процес розуміння.

Що менше підготований читач до сприймання повідомлень, то менше семантично навантаженої інформації слід подавати йому в кожному слові. Це саме стосується і кількості граматичної, асоціативної та стильової інформації. Що нижчий ступінь підготованості очікуваних читачів, то менше повинно бути в реченнях однорідних підметів і додатків, вставних слів, різних дат, географічних назв та коротшими повинні бути самі речення.

Кожне слово, кожна фраза, надфразна єдність повинні виражати тему твору або бути тематично зумовленими. Атематичні елементи створюють "шум" у творі та є причиною неадекватного розуміння його.

Кожен наступний елемент твору має бути тематично прогнозованим, а кожен попередній елемент повинен мати тематичну перспективу.

Кожен твір повинен мати тематично-логічний ланцюг фактів, компоненти якого є основними інтегруючими зміст елементами розуміння.

Точне слововживання має місце тоді, коли процес читацького пізнання не розривається незрозумілим та не гальмується неправильно вибраним словом. Коли незрозуміле слово є необхідним в тексті, його значення слід розтлумачувати читачеві шляхом:

1) виносок;

2) пояснень у тексті;

3) "підказування" значення контекстом і ситуацією;

4) шляхом використання лексичного матеріалу, що повною мірою спирався б на мовний досвід читача (це здебільшого стосується діалектизмів та професіоналізмів) [15, с. 184].

3. Етичні норми

Повідомлення повинне бути об'єктивним, тобто висвітлювати не лише позицію більшості, а й позицію меншості.

Не можна називати ім'я джерела інформації, коли джерело передало її за умови нерозголошення його імені (у багатьох країнах така етична норма зведена до рангу юридичної).

Лист дописувача може бути опублікований лише в тому випадку, коли про таке бажання дописувача можна зробити висновок зі самого листа. Скорочення в листах можливі лише в тому випадку, коли газета у кожному випуску публікує інформацію про те, що редакція залишає за собою право вносити у листи загальноприйняті виправлення та потрібні скорочення.

Слід уникати подання фотографій та імен жертв насильства, стихійних лих, нещасних випадків тощо, крім особливих випадків (коли це історичні особи або коли подія викликала особливий громадський резонанс). Те саме обмеження стосується фотографій та імен родичів чи близьких потерпілих.

Повідомлення про ювілеї слід подавати лише за умови згоди на це самих ювілярів.

При описі результатів соціологічних опитувань, слід зазначати: назву організації, що провела дослідження; кількість опитаних; замовника опитування; дату, а при потребі регіон та інші суттєві особливості опитування.

Неприпустима дискредитація за ознакою статі, належності до расової, етнічної, релігійної, соціальної чи національної групи.

Лікарські таємниці є дійсними і після смерті осіб, яких вони стосуються.

При описах політичних опозицій чи втеч із місць ув'язнення автор не має права розповідати деталей, які можуть зашкодити описуваним особам чи їх родичам, оскільки це може призвести до додаткових наступів на опозицію чи втечі інших осіб.

Слід утримуватися від публікування імен та фотографій злочинців, якщо на те нема особливих причин. Під дію цієї норми не підпадають особи, злочини яких пов'язані з їхньою посадою.

Не слід використовувати компоненти, які в суспільстві переважно визнають вульгарними чи потворними.

4. Оцінне редагування тексту

До подання тексту твору на подальше редагування та публікацію обов'язково слід перечитати його очима очікуваного читача, пам'ятаючи давньогрецьку мудрість: "Якщо мене не зрозуміли, винен я, бо висловився невдало" [16, с. 12].

Повідомлення обов'язково повинне містити цінну для читацької аудиторії інформацію.

Для оцінки інформації важливі не лише поточні, а й перспективні цілі тих читацьких аудиторій, до яких адресовано повідомлення. Наявність у повідомленні інформації, яка може стати корисною не лише в якийсь конкретний момент сприймання, але й у майбутньому, різко піднімає цінність усього повідомлення. Кількість у повідомленні нецінної інформації повинна бути достатньою для сприйняття і зрозуміння читачем цінної інформації, але не більшою.

Важливо побачити, як і які функції виконують частини твору і тексту, встановити, що за нормами мови й умовами контексту сприймає читач, зіставити з тим, що малося на увазі сказати.

При оцінному читанні в структурі виявляються порожнини, не заповнені фактичним матеріалом, елементи, що повинні бути розгорнуті в окремі частини. Їх треба доповнити. Водночас слід скоротити непропорційно багаті матеріалом, мало несуттєві елементи. Надмірна деталізація не менш небезпечна, ніж абстракція.

Часто порушення послідовності викликає неправильний розподіл матеріалу у творі, пов'язаний із зосередженістю авторської думки на одній якійсь частині предмета твору. Ці порушення треба усунути шляхом викреслень чи доповнень. У цьому випадку важливі вузли зв'язку опускаються.

Незавершений в очах читача твір - це твір не цілісний, позбавлений єдності. Оцінюючи цілісність тексту, важливо встановити початок розвитку думки, фрагмента і простежити, чи завершилася розпочата розмова. Якщо такого завершення не відбувається, необхідно його дописати.

Оцінюючи ясність тексту, треба зважати на можливе виникнення відсутності зв'язків між частинами тексту у сприйманні читача, у той час, як в уяві автора все було ясним, зрозумілим, мало свої зв'язки, але автор розірвав ці зв'язки, бо підсвідомо вважав, що вони повинні існувати у всіх головах, оскільки вони існують у його свідомості. Інша причина неясності, коли автор пише про все, що згадується, хапається за всі побічні поняття, що супроводжують головне, і тим усуває органічність і розпорошує увагу читача.

Засобом посилення ясності можуть слугувати повторення висловленої думки, виражені новими словами і конструкціями. Коли ми повторюємо ті ж самі думки різними висловами щоразу досить коротко, а все разом достатньо широко, то думка читача має удосталь часу зупинятися на цих положеннях.

Цитати можна виділяти трьома способами:

а) за допомогою лапок; при цьому, коли всередині цитати є інші лапки, їх подають у такій послідовності: "ххххх "ууууу" хххх";

б) за допомогою шрифтових виділень;

в) за допомогою поліграфічних засобів, наприклад, лівосторонніх втягувань, міжабзацних відступів зверху та знизу цитати тощо [19, с. 116].

На джерела цитат слід обов'язково давати посилання.

Цитату, якщо вона стоїть на початку речення, слід писати з великої літери навіть тоді, коли в оригіналі цей фрагмент (перше слово) написано з малої літери.

Цитата, якщо вона стоїть усередині речення, повинна починатися з малої літери навіть тоді, коли в оригіналі вона починається з великої літери.

Якщо цитата, яка має в кінці крапку, завершує речення, то в кінці речення ставимо лише одну крапку, причому після лапок. Перед лапками може стояти лише знак оклику чи знак питання, якщо вони є в оригіналі; тоді крапку в кінці речення після лапок не ставлять. Крім того, у цьому випадку в кінці речення, тобто після лапок, може стояти свій знак питання чи знак оклику, який потрібен за змістом речення, але за умови, що ці знаки є різними.

Коли цитату подають не за першоджерелом, то в бібліографічній примітці слід зазначати: Цит[ується]. за: [бібліографічний опис джерела].

У примітках у бібліографічних описах слід подавати лише обов'язкові елементи опису, а факультативні - тільки тоді, коли це потрібно для однозначної ідентифікації видання [19, с. 117].

Внутрітекстові бібліографічні примітки слід використовувати лише в популярному і публіцистичному видах літератури, призначених для масового читача, який у середньому має невисоку кваліфікацію (цих приміток має бути не більше двох на сторінку). В інших видах літератури внутрітекстові примітки можна використовувати в тих випадках, коли слід вказати лише автора й назву твору.

Внутрітекстові примітки подають у круглих дужках. Скорочення в бібліографічному описі заборонені, навіть якщо в основному тексті елементи опису повторюються (наприклад, прізвище автора й назва твору).

Посторінкові джерельні примітки використовують у всіх видах літератури, призначених для реципієнтів середньої кваліфікації. Кількість приміток на сторінку в середньому повинна бути більша двох.

Посилання на посторінкову джерельну примітку слід робити у формі верхніх цифрових індексів. Примітки подають внизу сторінки після пробілу чи лінійки, з абзацним відступом, кеглем на один-два пункти меншим від шрифту основного кегля.

Позатекстові джерельні примітки слід використовувати в повідомленнях, розрахованих на реципієнтів найвищої кваліфікації.

Коли в примітках подано підряд кілька бібліографічних описів одного й того ж джерела, тоді в наступних після першого описах дозволено замість частини тексту, що повторюється, ставити: Там само (після українського), Там же (після російського) та Ibid (після латиноалфавітного джерела).

Повтoрно цитувати лише одну роботу якогось автора слід за шаблоном: <Прізвище автора> Цит[ована]. Робота або <Прізвище автора> Зазначений твір [16, с. 119].

Будь-які зроблені автором, редактором, упорядником, перекладачем та іншими особами уточнення, примітки, коментарі, виділення тощо, які вставляють у цитату, слід оформляти за таким шаблоном: <квадратна відкриваюча дужка>, текст, <крапка>, <тире>, вказівка на джерело тексту, <закриваюча квадратна дужка>.

Вживання у повідомленнях окремих чужомовних фрагментів можливе лише в літературі для тих груп реципієнтів, які знають бодай одну іноземну мову (наприклад, вивчали її у школі).

Ця норма забороняє вживати чужомовні фрагменти в дитячій літературі. Їх вживання обмежене також у навчальній (для основної школи) та публіцистичній літературі.

Чужомовні фрагменти повинні бути обов'язково перекладені й подані в повідомленні мовою основного тексту.

Переклад може бути поданий як внутрітекстова або посторінкова примітка. Після перекладу слід обов'язково вказати автора перекладу

Кількість чужомовних фрагментів у повідомленні повинна бути такою, щоб швидкість сприймання інформації в обраної автором читацької аудиторії в середньому не знижувалася.

На зниження цієї швидкості суттєво може впливати кількість перемикань уваги між основним текстом та посторінковими примітками з перекладами.

Вживання в повідомленнях фонетичних кальок зі слів інших мов заборонено.

Чужомовні імена й прізвища слід перекладати за таким принципом: записати фонетичну вимову в мові-оригіналі (наприклад, прийнятими МФА [Міжнародною фонетичною асоціацією] знаками транскрибування), позначити отримані звуки максимально схожими за звучанням літерами українського алфавіту, а далі записати це ім'я та прізвище в повідомленні. Поряд із транскрибованим іменем і прізвищем у круглих дужках слід подати прізвище й ім'я мовою оригіналу (крім східних мов та мов, що користуються ієрогліфічними алфавітами) [16, с. 121].

Ця норма допускає винятки для традиційно прийнятих варіантів перекладу часто-вживаних прізвищ та імен.

Якщо необхідно подати чужомовний текст українською мовою (літерами кириличного алфавіту), слід застосовувати міжнародні правила транслітерування.

Потреба в транслітеруванні може виникнути під час запису в українськомовному повідомленні тексту однією з мов, що користуються арабським алфавітом (наприклад, бібліографічного опису). У такому випадку слід користуватися прийнятими міжнародною організацією стандартизації правилами. Якщо прямий варіант транслітерування відсутній (арабсько-кириличний), слід користуватися найближчим (наприклад, арабсько-латинським).

У повідомленнях, спрямованих на задоволення навчальних та прикладних потреб читачів, лексику слід уніфікувати, уникаючи використання синонімів.

У випадку, коли літерний запис загальновживаних слів має дві нормативні дублетні форми, у межах одного повідомлення слід використовувати лиш якусь одну.

Кожен термін у повідомленні повинен бути узгоджений зі значенням, зафіксованим у словнику, або повинно бути дане наукове обгрунтування необхідності переозначення терміна. Переозначаючи терміни, слід обов'язково зазначити, що нове значення буде вживатися або як "локальне", тобто лише в межах цього повідомлення, або як основне, що пропонується для всієї галузі.

Коли є кілька словників приблизно одного часу видання, то вибирати слід за такими пріоритетами (види словників подано в порядку спадання пріоритету): стандарт, галузева енциклопедія, галузевий словник, універсальна енциклопедія.

Запропонований автором новий термін повинен задовольняти такі обов'язкові вимоги:

- мати означення;

- відтворювати суттєві ознаки поняття;

- бути однозначним (його вживання з іншим значенням допустиме лише в інших галузях);

- не мати синонімів;

- мати семантичні зв'язки з іншими термінами (в означення терміна повинні входити інші терміни цієї ж галузі);

- мати мінімальну довжину;

- бути зручним і придатним для утворення інших похідних термінів;

- бути лінгвістично нормативним, тобто відповідати правилам орфографії;

- мати найвищу частоту вживання (порівняно з іншими словами, що можуть бути запропоновані як варіанти для утворення терміна) [16, с. 130].

Значення фразеологізму, вжитого у повідомленні, повинне бути таким самим, як і в словниках.

При однорідних означеннях ширшу ознаку ставлять перед вужчою.

У питальних, спонукальних й окличних реченнях основний порядок слів змінюють таким чином: присудок ставлять перед підметом. Крім того, у питальних реченнях у першу позицію додають питальне слово, а в окличних - частку нехай.

В умовних реченнях спершу вказують умову, а лише тоді - дію, яка відбувається за цієї умови.

Звертання завжди повинні стояти в першій позиції речення.

Вставні слова повинні стояти перед початком речення, якщо вони стосуються цілого речення, або перед тим членом речення, якого вони стосуються.

Дієприслівникові звороти повинні передувати головному реченню у тих випадках, коли:

а) описувана ними дія передує вказаній присудком;

б) описують причину дії, вказану присудком;

в) описують умову дії, вказану присудком.

Зв'язки підпорядкованості між залежними словами в реченні не можуть перехрещуватися.

Однорідні члени речення повинні мати однакові морфолого-синтаксичні характеристики.

Паралельні синтаксичні конструкції повинні мати однаковий порядок слів.

Дієприслівниковий зворот і головне речення повинні мати одного діяча.

Правильність написання українських власних імен слід перевіряти за словниками власних імен людей.

Імена, що походять з інших мов, передають шляхом транскрибування літерами українського алфавіту.

Написання літери "ґ" у частовживаних чужомовних іменах слід контролювати за довідниками.

Відхилення від словникового написання допустиме лише тоді, коли в повідомленні йдеться про юридичну справу і в паспорті (свідоцтві про народження) ім'я особи написане неправильно.

Написання найуживаніших українських прізвищ слід контролювати за довідниками прізвищ.

Написання літери "ґ" у частовживаних чужомовних прізвищах слід контролювати за словниками.

Через апостроф треба писати російські прізвища типу Водоп'янов, В'яземський Григор'єв, Лук'янов.

Прізвища, що походять з інших мов, передають шляхом транскрибування літерами українського алфавіту.

В усіх європейських прізвищах артиклі, а також частки, що позначають дворянські титули (фон, дер, ван, де, да, дю, дель, делла тощо), пишуть окремо від прізвищ і з малої літери [16, с. 137].

При повторних посиланнях на іспанські прізвища треба стежити, щоб автор обов'язково подавав обидва прізвища особи.

У тюркських прізвищах частки (ед-, аш-, аль-, зуль-, -бей, -паша, -оґли, -заде) пишуть з малої літери і приєднують до імені чи прізвища за допомогою дефіса.

При повторних посиланнях на китайські та корейські прізвища слід вказувати перший компонент атрибуції.

У бірманській атрибуції частку у при повторних посиланнях на особу не використовують.

У прізвиськах кожен їх компонент треба писати з великої літери.

Дворянські титули, що стоять перед іменем чи прізвищем, слід писати з малої літери.

Прізвища, що складаються з двох частин, пишуть через дефіс.

У повідомленні порядок слів у сусідніх реченнях повинен забезпечувати теморематичний зв'язок між реченнями.

Дати слід писати за такими шаблонами:

- у науковому, виробничому, інформаційному та довідковому видах літератури: 1.02.1997 р.;

- в офіційному, навчальному та публіцистичному видах літератури: 1 лютого 1997 р.

- у художньому виді літератури допустимим є подання дати словами: Було двадцять друге червня тисяча дев'ятсот сорок першого року... .

Помилковим є написання дати за допомогою арабських та римських літер одночасно та інших розділювачів (1/ІІ-97).

Роки, що не збігаються з календарними, слід подавати за таким шаблоном: 1997/98 навчальний рік; 1996/97 бюджетний рік.

Позначення десятиліть і століть слід подавати за таким шаблоном:

у 20-ті роки XIX ст. ...; у V-VІІІ століттях...; у ІX-Х ст. ... .

Помилковими є варіанти з повтореннями:

у 20-ті рр....; у V-VІІІ ст. ст....; XIII і XIV вв.

Числові інтервали слід оформляти за таким шаблоном:

10...16 кеглі, 36-44 розміри, 20-30 мм залежно від компактності видання [16, с. 146].

У художньому, публіцистичному та дитячому видах літератури назви одиниць виміру слід записувати повністю (без скорочень), а в усіх інших видах (офіційний, науковий, популярний, інформаційний, виробничий, навчальний, довідковий) - спеціально прийнятими скороченими позначеннями.

Назви величин, одиниць виміру та їх позначення повинні відповідати шаблонам, прийнятим міжнародними стандартами.

Для позначення одиниць виміру можна вживати як кириличні (українські), так і латинські літери.

Одиниці виміру ставлять тільки після цифр, яких вони стосуються.

Одиниці виміру, не регламентовані міжнародними стандартами, скорочують за загальними правилами скорочення слів, враховуючи стандарти скорочення для бібліографічних описів (ДСТУ 3582-97).

5. Оформлення елементів видання

Коли об'єктів опису більше одного і при цьому їх оцінюють за достатньо великою кількістю характеристик то є доречним використання таблиці.

В інших випадках наявні дані слід записати як однорідні члени речення або звичайний перелік.

Що нижчий рівень кваліфікації читачів, то меншим повинен бути обсяг табличного матеріалу в повідомленні.

Кожна ілюстрація повинна мати підпис: вказаний різновид ілюстрації, її нумераційну й тематичну назви.

Що вища кваліфікація читачів, тим складнішими (за ступенем абстрагування) можуть бути ілюстрації. Що нижча кваліфікація читачів, то простішими повинні бути ілюстрації.

Не документальні ілюстрації повинні бути максимально простими.

В ілюстраціях слід видалити все другорядне, несуттєве. З цією метою, зокрема, з площини ілюстрацій всі написи переносять в експлікацію, замінюючи їх символьними позначеннями (цифрами, літерами тощо), а також усувають незаповнені (порожні) місця. Окремі частини в межах однієї ілюстрації розташовують якомога компактніше.

На ілюстраціях дозволено залишати такі написи: позначення проекцій; пояснення до стрілок; межі середовища; написи біля осей координат. Усі ці написи роблять великими літерами без крапки в кінці.

На графіках осі координат градуюють, вказують проміжні числові значення відкладеної величини, її символьне позначення та скорочене позначення одиниці виміру. На осі абсцис символьне позначення та одиницю виміру ставлять праворуч від останньої цифри, а на осі ординат - над останньою зверху цифрою. Між символьним позначенням величини та одиницею її виміру ставлять кому.

Позначення деталей на ілюстраціях найкраще робити арабськими цифрами. Цифри слід розташовувати за годинниковою стрілкою. Усі без винятку позначення деталей повинні бути розшифровані в експлікації.

Якщо в повідомленні є ілюстрації різних видів (малюнки, фотографії, схеми тощо), тоді як загальну назву для всіх їх видів вживають слово Ілюстрація.

У підписі ставлять: після нумераційної назви перед тематичною - крапку; після тематичної назви перед складовими частинами чи експлікацією - двокрапку.

Елементи експлікації подають за таким шаблоном: позначення першої деталі на ілюстрації (тобто цифра чи літера) <тире> розшифрування позначення <крапка з комою> позначення другої деталі на ілюстрації <тире> розшифрування позначення <крапка з комою> і т. д [6, с. 65].

Додаткові відомості подають після вертикального пробілу з абзацу.

Після останнього елемента підпису крапку не ставлять.

Покажчики треба укладати для офіційної (ділової), наукової, інформаційної, виробничої (технічної), навчальної та довідкової літератури.

Покажчик є обов'язковим у виданні, обсяг якого перевищує 15 авт. арк.

Покажчики слід подавати окремо для вокабул кириличного, латинського, грецького та готичного алфавітів.

До покажчика додають примітку, зазначаючи: вид покажчика; границі тексту у виданні, які охоплює покажчик; методичні особливості укладання покажчика; скорочення, застосовані в покажчику; особливості розташування окремих елементів у покажчику; пояснення позначень перехресних посилань.

Кількість номерів сторінок біля вокабули не повинна перевищувати 20. Перевищення цього числа вимагає введення підвокабул.

Кількість рівнів у записі в покажчику не повинна перевищувати трьох.

Біля кожної вокабули в покажчику слід вказувати номери лише тих сторінок, на яких подано щодо них суттєву інформацію (означення, детальний опис, класифікації тощо).

До вокабул, що описують основну тему повідомлення, вказують лише основні номери сторінок.

Оптимальною граматичною формою для вокабул є називний відмінок однини.

Підвокабули узгоджують із вокабулою у роді, числі та відмінку. Вокабула повинна бути однозначною (не допускати двозначності), термінологічною (належати до прийнятої терміносистеми) та евристичною (такою, яку читач може легко сам підібрати для пошуку).

Що нижчою є кваліфікація реципієнтів, то коротшими повинні бути елементи переліку.

Елементи переліків слід подавати в називному відмінку.

Якщо читачі мають не лише сприйняти, а й запам'ятати елементи переліку, то їх слід оформляти як підабзаци (використовують у навчальній та частково офіційній, науковій і технічній літературі).

У кожному розділі слід використовувати не більше одного, в особливих випадках - максимум до трьох нумерованих чи виділених у підабзаци переліків.

Нумерувати переліки слід тільки в тих випадках, коли читачам треба запам'ятати не лише самі елементи, а й порядок їх розташування (використовують для навчальної, а також частково для офіційної, наукової та технічної літератури).

Елементи переліку слід нумерувати:

а) для однорідних членів речення (непоширених та поширених) - малою літерою з закриваючою дужкою або цифрою з закриваючою дужкою (останній варіант використовують тоді, коли реципієнти повинні запам'ятати кількість елементів переліку);

б) для поширених речень та НФЄ - великою літерою з крапкою або цифрою з крапкою (останній варіант використовують тоді, коли реципієнти повинні запам'ятати кількість елементів переліку); в) в особливих випадках, коли перелік є класифікацією, можна використовувати індексну нумерацію з крапкою [6, с. 69].

Коли перелік оформлений згідно з варіантом "а", то перед ним ставлять двокрапку, після кожного елемента переліку, крім останнього, - крапку з комою, а після останнього - крапку. Коли перелік оформлений згідно з варіантами "б" чи "в", то перед ним ставлять крапку, а після кожного елемента переліку - також крапку.

Іноді для кращого виділення і запам'ятовування елементів переліку їх можна виділяти відступами, втягуваннями і т. п.

Необхідність вміщення змісту залежить від обсягу повідомлення: що більший обсяг, тим більша необхідність супроводження повідомлення змістом, і навпаки.

До винятків належать види літератури з алфавітним порядком композиції (зміст у таких повідомленнях заздалегідь відомий кожному - це абетка. Прикладом таких видань є словники та енциклопедії).

У змісті навпроти рубрик слід ставити номери сторінок, на яких в основному тексті вони розташовані.

Рубрики змісту повинні бути копіями рубрик у тексті повідомлення, а номери сторінок - точно вказувати на розташування кожної рубрики в повідомленні.

У змісті-рубрикаторі слід пода вати всі позатекстові рубрики, тобто ті, що йдуть упоперек тексту. Внутрітекстові рубрики в зміст видань не включають. До винятків належить лише довідкова література з високим ступенем компресованості тексту. У цьому випадку внутрітекстові рубрики набирають меншим кеглем.

У змісті-переліку колективних видань (збірників) після назви повідомлення в круглих дужках вказують прізвища всіх його авторів.

У науковій, технічній, навчальній та довідковій літературі зміст слід розташовувати на початку видання, а в усіх інших видах - у кінці.

У посиланні на одиницю композиції слід вказати її назву і порядковий номер. У посиланні на таблицю слід вказати слово табл. та її порядковий номер. У посиланні на формулу слід подати слово формула чи його синонім (рівняння, нерівність, функція, вираз тощо), а далі у круглих дужках - порядковий номер. У посиланні на ілюстрацію слід подати слова рис., мал., фото, схема тощо, а далі - порядковий номер. У посиланні на бібліографічний опис слід подавати у квадратних дужках порядкові номери зі списку літератури, а при потребі - ще й номер сторінки.

Для посилань на додаток слід вказати слово додаток і його порядковий номер. Основний текст не повинен повторювати назву компонента, на який посилаються (таблиці, ілюстрації, додатка тощо).

Коли повідомлення має невеликий обсяг, слід використовувати наскрізну нумерацію компонентів, на які посилаються, в іншому випадку - пороздільну нумерацію з дефісом (крім нумерації одиниць композиції).

 

Висновки

Отже, ми розглянули тему Редагування навчальної літератури в Україні”. І можемо зробити наступні висновки.

1. Літературне редагування є, мабуть, найважливішим етапом обробки тексту перед його появою у книги чи навчального посібника. Адаптація тексту для читацького сприйняття, точна передача авторського задуму є настільки вирішальними для забезпечення ефективного спілкування з читачем, що потребують постійної і посиленої уваги всього редакційного колективу.

2. Твір має багатоаспектні авторські (з погляду автора) і перцептивні (з погляду читача) змістові структури. До їх складу входять фактологічна, тематична - композиційна і архітектонічна структури. Вони містять логіко-поняттєву, емоційно-експресивну, комунікативну, інформаційну, психологічну підструктури.

3. Повідомлення повинне бути об'єктивним, тобто висвітлювати не лише позицію більшості, а й позицію меншості.

Не можна називати ім'я джерела інформації, коли джерело передало її за умови нерозголошення його імені (у багатьох країнах така етична норма зведена до рангу юридичної).

Список використаних джерел

1. Блощинська В. А. Сучасне діловодство: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 319 с.

2. Буров К. М. Записки художественного редактора/ К. М. Буров,. - М.: Книга, 1987. -269, с.

3. Грабовський С. Про особливості національного редагування // "Ї". -2004. -№ 32. - С. 182-187

4. Западов А. В. От рукописи к печатной странице: О мастерстве редактора/ А. Западов,. -2-е изд., перераб. и доп.. - М.: Сов. писатель, 1982. -303 с.

5. Зелінська Н. Редактор: сучасні трансформації відомого фаху // Вісник Книжкової палати. -2003. -№ 9. - С.3-5

6. Іванченко Р. Г. Літературне редагування: Навч. посібник для полігр. ін-тів.. -К.: Вища шк., 1983. -247 с.

7. Карп'юк Я. Літературне редагування: ремесло чи мистецтво? //Урок української. -2001. -№ 11-12. - С. 19-21

8. Квитко И. С. Терминоведческие проблемы редактирования. - Львов: Вища шк: Изд-во при Львов. гос. ун-те, 1986. -150, с.

9. Кучерук О. Редагування тексту в шкільному курсі української мови // Українська мова і література в школі. - 2007. - № 4. - С. 14-17

10. Лазаревич Э. А. Практикум по литературному редактированию: Под ред. А. В. Западова. -3-е изд., перераб. и доп.. - М.: Изд-во МГУ, 1986. -455, с.

11. Ланда Е. В. Мелодия книги: А. Блок - редактор,. -М.: Книга, 1982. -143 с.

12. Мохнач-Галицька Є. Методика редагування нормативно-правових актів // Друкарство. -2006. -№ 1. - С. 14-18

13. Мучник В. С. Человек и текст: Основы культуры письменной речи. - М.: Книга, 1985. - 252 с.

14. Накорякова К. М. Редактирование материалов массовой информации: Общ. методика работы над текстом. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - 110 с.

15. Партико З. В. Загальне редагування: Нормативні основи: Навч. посібник,. -Львів: Афіша, 2001. - 415 с.

16. Партико З. Інформаційні норми редагування повідомлень // Вісник Книжкової палати. -2001. -№ 11. - С.12-18

17. Рахманин Л. В. Стилистика деловой речи и редактирование служебных документов:. - М.: Высш. шк., 1988. - 238, с.

18. Редактирование отдельных видов литературы. - М.: Книга, 1987. - 396, с.

19. Різун В. В. Літературне редагування: Підручник для фак. журналіст. ун-тів. -К.: Либідь, 1996. -236, с.

20. Шлях до майстерності. Крок третій. - Одеса : Астропринт, 2003. - 194, с.





Реферат на тему: Оформлення елементів видання та літературне редагування в Україні (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.