Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Література

Художньо-філософська концепція у творах Андрія Платонова (курсова робота)

План

Вступ

1. Художньо- філософська концепція повісті А.Платонова „Котлован”.

2. Вощев як внутрішня лірична сила повісті „Котлован”.

3. Творчість як цінність у світі А.Платонова.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика художньої спадщини Андрія Платонова має неабияке значення при вивченні зарубіжної літератури.

Всі , хто читає Платонова, помічають особливу мову, на якій розмовляють його герої і на якій говорить сам автор. Але в чому є ці особливості, пояснити доволі важко.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. У розділах безпосередньо розглядаються особливості художньо- філософської концепції повісті „Котлован”, образ Вощева як ліричного прототипа самого Платонова. В третьому розділі спостерігаємо творчість як цінність у світі А.Платонова взагалі.

Андрій Платонов дав в своїх творах блискучі приклади опису захопленості деяких своїх героїв рутинною, нетворчою працею. Творчість протиставлена праці як сфера свободи протиставлена сфері необхідності. В „художньому всесвіті” А.Платонова фіксується як дуже важлива обставина взаємне зіткнення людини і природи.

І. Художньо- філософська концепція повісті А.Платонова „Котлован”

Отчего я забыл смысл, ведь я его, кажется, знал?

(«Котлован»)

«Котлован» — один з найбільш дивних творів в радянській літературі. Повість ця (чи, може, роман - жанр не визначений ні автором, ні дослідниками) у відомій мірі незвична навіть для самого Платонова, і це за всієї впізнаваністю родових, стилістичних суто платоновських рис, словника і прийомів. Повість (зупинимося на цьому жанровому визначенні) бачиться у своїй образності, стилістиці і ледь не в фразі настільки химерною і парадоксальною, що змушує мимоволі і, швидше за все, недоречно згадувати і словотворчість футуризму, і Хлєбнікова, і ледь не оберіутов, що здається помітно відмінної навіть від що передував їй «Сокровенного человека», хоча, як ми знаємо, і там не тільки фраза, а й окремі слова теж постійно розщеплювалися не декілька сенсів і тому, як і в «Котловані», часом здавалися ламаними і ніби зсунутими певною нетекстовою силою зі своїх стійких словникових гнізд, досі міцно визначених загальнокультурним вживанням.[1]

І все ж слід покласти поруч із «Котлованом» повісті «Сокровенный человек» (написана у 1927 році, опублікована 1928-го) і «Походження майстра» (написана в році, опублікована у 1929-му), як справді кинеться в очі помітна різниця: в них, на відміну від «Котлована», образи і ситуативні епізоди даються майже в звично реалістичних, так би мовити, «нормальних» пропорціях і масштабах; їхніх шпальтах (особливо в «Сокровенном человеке») грають відблиски лагідного сонця, яким людина ще здатна радіти, йдеться навіть про «відраду природи»,[2] а саме шукання істини (в «Сокровенном человеке») майже не має того гіркого присмаку мучеництва, приреченості і безвиході, який наскрізь пронизує «Котлован», роблячи його похмурим, неначе «Апокаліпсис» апостола Іоанна, назвав себе «співучасником скорботи», що, звісно, повним правом міг би сказати про себе і творець апокаліпсичного «Котлована».

Різниця стає більш помітною, якщо брати до уваги, що «Походження майстра», було щойно закінчене перед «Котлованом», є не що інше, як «Чевенгур» — його перша частина. «Чевенгур» ж, без перебільшення сказати, доводиться рідним братом «Котловану», лише по-романному дуже роздатому у просторі, в тимчасовій перспективі і незрівнянно більш багатолюдним. Платонов почав писати «Котлован» в грудні 1929 року, в самісінький пік «великого перелому», чи, як говориться в повісті, в «світлий момент усуспільнення майна»,[3] і працював над ним до весни 1930-го, включаючи майже весь квітень, тобто про. близько п'яти місяців, і отже, весь трагічний термін, за який так звана «генеральна лінія» повністю перемогла.

Для маленької за обсягом повісті це термін значний, зазвичай письменник працював швидше. Але якщо врахувати виняткову концентрованість вкладеного неї змісту, приголомшливу «предсказанність» інших сторінок, яка підтверджується мало не кожним тижнем набиравшої божевільний темп першої п'ятирічки, бездоганну розрахованість всіх образних елементів, стисненість внутрішнього сюжету і багатошарову ассоціативність, то можна говорити про рідкісну інтенсивність художницької роботи, завершеної створенням твору видатного естетичного і філософського сенсу.

Треба відразу ж помітити, що «Котлован» жодною мірою не є антиутопією, який зазвичай переносить читача у більш-менш віддалене майбутнє, коли кривавий і брудний «підготовчий» етап залишився далеко позаду і його вже ніхто не пам'ятає, тож і пам'ять, яка позбавлена переказів, спокійна, а совість, втім, теж втративши, подібно смішного релікту, цілком стерильна.«Котлован» — весь в сьогоденні, в кривавому, безпорадному, наскрізь брехливому і жахливому, у якому, правда, поняття совісті, що від колишніх часів, ще існує, але перетворилося на класове, тобто в зброю придушення. Щоправда, якісь острівці благоустроєного майбутнього, яких називають при соціалізмі «паростками», з'явилися давно, але в силу тимчасової потреби і неможливістю всіх разом облагодіяти призначалися для еліти — для мудрих керівників тих землекопів, що готували котловани і фундаменти під майбутні «загальнопролетаріарські будинки». Такий в «Котловане» Пашкін — голова окрпрофради: «він говорив по-батьківськи і майже все знав чи передбачав». Труднощі з підлеглим відділом «маси» Пашкіна не бентежили, адже він твердо знав, пройшовши політичний лікнеп і дорожачи своїм ситним місцем, квартирою і статком, що «все одно щастя настане історично», але для цього потрібно подолати перехідний період, особливо в темних сільських просторах.

Втім, навряд чи це майбутнє щастя, яке має виникнути «історично», необхідно для Пашкіна і навколишнього його рукскладу, твердих ленінців, не знають «ухилів» і спокійно крокуючих із «генеральної лінії»: адже він і йому подібні, судячи з опису пашкінського побуту, уже живе, якщо використовувати пізніше вислів У. Тендрякова, адресований до комуністичної еліті сімдесятих років, на «блаженому острові комунізму».

Природно, що Платонов, судячи з усього, не дає ніякої надії, що в далекому майбутньому на місці Котлована виросте «місто-сад», що хоч щось підніметься з цієї Ями, яку безперервно і понуро, з неймовірною нудьгою і невідступним бажанням втекти риють і риють його герої. Адже Котлован навіть не поглиблюється і не приймає тих форм, що могли б натякнути на конфігурацію майбутнього фундаменту: він просто розширюється, поступово виходячи за межі яру і, відповідно до Директиви, розповзаючись землею - спочатку вчетверо, а потім, завдяки адміністративному вирішенні Пашкіна, в шість разів; надалі у пориві «ентузіазму», слід вважати, він поширюватиметься, калічачи землю, знищуючи ріллі річки, до поганої і катастрофічною нескінченності. Тут головний стимул для всіх керівників і проектантів, різноманітних Пашкиніх різних рангів, «догодити напевно і забігти вперед головної лінії».

Вся земля, вся країна, всю державу має, на думку ентузіастів, комуністичних експериментаторів і неосвічених шалених ревнителів, перетворитися на величезний Котлован, якого, як ми тепер знаємо, нічого й ніколи не підніметься, крім великої пагуби і руйнування, безхліб'я і потреби, безпросвітних та ганебною відсталості з усіма іншими країнами.

Платонов в «Котловані» — жагучий і сумний пророк всіх наших нинішніх бід. Він — Єремія, який передбачав загибель від «звірства більшого розуму». Люди у нього плачуть, «усамітнюючись у тісноті своєї печалі».

У людей, які будують Котлован, немає власних слів, щоб висловити печаль, горе, скорботу і нескінченне сирітство, і лише «одні птиці зуміли оспівати смуток цієї великої речовини, оскільки вони літали згори і було легше». Коли Платонов хоче висловити свою печаль, він перетворює горестно-гротескну прозу «Котлована» в поезію, оскільки, як правильно зауважив З. Залигін, «душа його найбільше потребує розумінні і гармонії».[4]Осереддям художньо трансформованої позиції автора й водночас ліричного початку всього твори є Вощев: в ньому міститься мало не вся медитативна енергія «Котлована» — яка не знаходить собі реалізації творча туга на розсуд і гармонію. Більше того, єдиний з замислених і засумнівавшихся, він несе в собі зерно майбутнього протесту. Серед релігійно-фанатичних комуністичних керівників і омертвілої маси, поваленої ниць перед ідолом догми і фетишем «генеральної лінії», він — єдиний по суті протестант і єретик, ніби далекий прообраз майбутніх дисидентів, поки що не підозрював про в'язниці і табори, які загрожують йому. Лише ще один з персонажів міг би до нього наблизитися, це — інженер Прушевський, але він уже повністю деморалізований і бачить єдиний порятунок в самогубстві.

Треба зауважити, що дати і терміни роботи стосовно прозі Платонова майже завжди дуже важливі: по-перше, тому, що його творча еволюція як письменника і мислителя,що розвивався органічно, своїми внутрішніми законами, але прожогом, керуючись власним воістину божевільним темпом часу, потребує, як правило, дрібного членування, іноді не тільки місяців, навіть тижняів, а по-друге, тому, що письменник був людиною, як відомо, соціально надзвичайно чуйним, без залишку ввібравшим і перетворившим у собі найголовніші і побічні, а також симптоматичні із емоційними нюансами суспільно-політичні і моральні зрушення. Він сприймав життя широким художницьким слухом.

«Життя, — писав Платонов в в нотатнику, — є втрачена можливість».[5] Пафос «Котлована» в тому, щоб показати, що омріяне як соціалізм життя було втрачений. У 1929—1930-му роках він зробив себі такий висновок остаточно. Не тільки «Котлован», а й «Ювенильное море», і «Впрок», і «Усомнившийся Макар» — підтвердження цього.

ІІ. Вощев, як внутрішня лірична сила повісті „Котлован”

Головний герой повісті — Вощев: він відкриває розповідь, проходить через книгу і безумовно це серцевина авторської впертої надії. Вощев — внутрішня лірична сила, яка не дає згинути і розсіятись у прах, в ніщо, в міраж всьому цьому сумовитому, ніби вже загробному, перевернутому світові, майже остаточно втратившого людські риси і «забувшому» самого себе.

Платонов ні в малій мірі не перебільшує потенційно дуже слабку громадську силу свого героя у сенсі впливу його навіть на ближнє оточення, але він різко підкреслює автономність його духу. Він натякає на його приреченість, давши йому прізвище, у якій легко вгадується тщета (Вощев — вотще) всіх спроб цього новоявленого Дон Кіхота домогтися істини. Але важливо вже те, що в центрі розповіді поставлено людину, подібно „Усомнившемуся Макару”, створеному трохи раніше «Котлована» і, отже, попередньому Вощеву, гірко засумнівавшимуся у людській правоті всього здійснюваного навколо нього. Адже все, що вершиться, робиться начебто б із добрими намірами загального благоустрою. Світове щастя, про яке тисячоліттями мріяло людство, вже, як сказано владою, стоїть на порозі — потрібні якісь останні, правда, відчайдушні зусилля і неминучі жертви, щоб щастя комунізму нарешті настало.

Проте Вощев є уособлений і великий сумнів. Не відаючи, очевидно, ні про лівих, ні про правих ухилах, навряд чи в той час замислюючись (в 1929 року) про цього Месію комунізму з трубкою в зубах замість хреста в руці, Вощев усім своїм іством відчуває поширену всюди несправедливість. Платонов не каже, чи є його герой віруючим християнином, але той, попри сум'яття класових чвар і гипнотичий дурман пропаганди, у якій не містилося місця людинолюбству, таки зберіг у своїй душі інстинктивні зародки добра, співчуття, а головне, істинно людську спрагу істини. Посеред людей-марионеток, яких смикають за ниточки керівні товариші, він - єдиний правдошукач, з того численного колись типу росіян для яких істина була дорожче всього; вони дошукувалися її власним розумом, впадали в єресі, йшли на каторгу, ставали схимниками і засновниками святих пустель, були несамовитими книгочиями і тлумачами текстів. Все це досить сумно і неоформленно, викривлено лещатами нових догм і комуністичної віри.

Повість відкривається експозицією, яка задає тон і сенс всій подальшій розповіді: «У день тридцятиріччя особистого життя Вощеву дали розрахунок з невеликого механічного заводу, де він добував кошти для свого існування. У документі йому написали, що він усувається з виробництва внаслідок зростання слабосильності в ньому і замисленості серед загального темпу праці». Думати про щось, роз'яснюють Вощеву в адміністрації заводу, навіть думати про виробництво не припадає за тієї простої причини, що «завод працює по готовому плану» і, отже, все вже продумано. Вощев пояснює, що він думав не про виробництво, не про плани, які, звісно ж, краще нього вже продумані грамотними людьми, — він думав про «плани загального життя», про «душевний сенс», у результаті чого, заспокоює і спокушає він недогадливу адміністрацію, могло б «статися загальне щастя», а від щастя збільшилася б і продуктивність праці. «Щастя, — пояснюють Вощеву в адміністрації, — відбудеться від матеріалізму. . . а не від сенсу». Отже, є загальний план,який не потребує жодних вдосконалень за допомогою індивідуального, неосвіченого керівництвом розуму, є щастя — теж загальне,але вже риється Котлован, а в ньому буде закладено фундамент для майбутнього спільного дому, де оселяться трудящі, вцілілі від тимчасового щастя, завдяки терпіння і комуністичної вірі. Світле майбутнє, вже продумане і Марксом і Леніним, прокреслене великим людиною з Кремля, обов'язково настане.

Платонов почав писати свою повість, вже майже закінчивши дві частини «Чевенгура», невдовзі після квітневого Пленуму 1929 року.

Замислившись «серед загального темпу праці», Вощев — постать не тільки не потрібна, а й потенційно шкідлива: він не рухається відповідно до «генеральної лінії», а постійно сумнівається в ній, шукаючи власну дорогу до істини. Він справді перший протестант в лоні марксистської ідеології, прообраз майбутніх дисидентів. Але постать ця — за своїм змістом — звичайно, не нова у російській літературі, за нею стоять більш глибші і широкорозгалуджені традиції правдошукацтва, що йде не тільки від російського XIX століття, але з більш віддалених століть, від розкольників, від Аввакума і від того вельми поширеного на Русі юродства, що, як відомо, будучи своєрідною формою вільнодумства, нерідко цілком терпимо сприймалося можновладцями, які вбачали в юродивих відблиск святості і угодного богові обранності.

Вощев Платонова — із них, але він народився занадто пізно, ставши в повному значенні слова жертвою великої катастрофи, яку пережила (чи не пережила) тисячолітня православна віра, з її звичаями, численними ритуалами, обрядами, спрямованими до піклуванню про душевної чистоті. Трагедія патріарха Тихона була одним із висловів цієї катастрофи, так само як і знущання над церквами, храмами, іконами, мощами і монастирськими бібліотеками. Мабуть, своєрідним і символічним апофеозом розгрому, учиненого в цій галузі, був вибух в грудні 1931 року Храму Христа Спасителя в Москві, побудованого, як відомо, на всенародні кошти в пам'ять про загиблих в Вітчизняну війну 1812 року. Трагедія Вощева — й водночас головна ідея цього образу - в тому, що він, будучи певною мірою ліричною суттю автора, гостро відчув, на відміну від інших героїв повісті, зникнення з світу наріжного каменя свого існування: зникнення істини. Ось чому Вощев, при властивих Платонову художніх утрировках і свідомих трагікомічних деформаціях, найбільш лірично близький художнику герой, певною мірою навіть є втілення його потаємної душі, з, звісно, відзнакою, що Платонов не тільки «засумнівався» в режимі, а й глибоко переконався у своїй протестуючій правоті, оскільки чітко і безповоротно зрозумів згубну тоталітарність сформованої лжесоциалістичної держави. Будучи наскрізь антисталінської самою своєю суттю, повість Платонова донесла до нас дорогоцінний певною мірою «виправдовувану» нас і честь нашу свідчення, що не всі, отже, були сліпі і покірні.

Повість Платонова — трагедійна, асоціальний прогноз, який він дав суспільству тоталітарного соціалізму, суворий і гіркий.[6]

ІІІ. Творчість як цінність у світі А.Платонова

Об'єктивним боком творчого процесу є його результат, його продукт ( дериват). Це — те, що надалі здатне відокремлюватися від суб'єкта, ставати для нього чимось позаположним, об'єктивним, зовні даними, тобто відчуженим. Продукту творчості необхідно властиві дві фундаментальні властивості - новизна і цінність. Якщо новизна - це, простіше кажучи, відмінність продукту від усього загальновідомого, загальновизнаного, то під цінністю слід розуміти його здатність задовольняти універсально-культурні потреби людини. Як це випливає з вищенаведених міркувань, далеко не будь-яке нове (новизна) є благом (у широкому сенсі) для людини. Не будь-яке, отже, продукування новизни має право на існування. Лише творчість як діяльність, має своїм продуктом щось, представлене з себе універсально-культурну цінність, тобто щось, що сприяє вдосконаленню, гармонізації відносин кожного індивіда із собою, з іншими людьми, а також його особисто і всього людства в цілому з безмежним всесвітом — лише така творчість є ціннісно виправданою.

У "художньої всесвіту" А. Платонова фіксується як дуже важлива обставина взаємне зіткнення людини і природи. Людина своєю працею і творчістю прагне приборкати природні стихії. Сутність праці полягає в ефективній організації вільних природних сил, їхньому підпорядкуванні людині, у затвердженні, таким чином, її волі як влади над природою. Праця і творчість висловлюють у цьому плані порив людини до вищих форм своїх взаємин із всесвітом.

Андрій Платонов дав у своїх творах блискучі зразки опису невгамовної захопленності деяких своїх героїв рутинним, нетворчою працею. Дещо, доходячи до гротеску апофеозом у цьому плані є старанно прокреслені ним характер і життєвий шлях Філата з повісті "Ямская слобода".

Творчість протистоїть праці (будучи з нею пов'язане нерозривними узами) як сфера свободи протистоїть сфері необхідності. Тим часом їм обом протистоїть гра - царство безтурботності і радісного одухотворення, не пов'язаного з результатами самого по собі ігрового дійства. Основна відмітна властивість гри, протипоставлені її творчості, і праці - свобода, повна незалежність від яких б то було зовнішніх цілей. Якщо, крім того, праця являє собою "базис" для творчості, його діяльну першооснову, яка має чітко визначені зовнішні цілі, то гра виступає як своєрідна "надбудова" над творчістю, лише з нею пересічна. Творча інтуїція "генеалогічними своїм корінням", безперечно, йде в гру, в діяльність ігрової уяви - як у свій прафеномен.

Проблема творчості в її цінносному аспекті протягом всієї історії культури була предметом різноманітних обговорень. Вже міф, це генетичне джерело всіх форм світогляду, по-своєму ставить і вирішує цю проблему. Попри закладену в міфі тенденцію до збереження свого змісту, в ньому неявно присутня певна концепція творчості. Діалектика новизни і цінності отримує в продуктах творчості в міфологічних системах всього світу особливу "розробку" шляхом відтворення взаємин між так званими "трікстерами" і "деміургами" (ними, відповідно до сучасним теоріям міфу, можуть як боги, так і герої).

У романі Платонова "Чевенгур” цінності обгрунтованості і виправданості творчості вирішується вже на матеріалі іншому, соціально-історичному. У повітовому місті групою людей, котрі себе вважають більшовиками, затівається цілком дивовижний соціальний експеримент. Робиться спроба перейти відразу... до "повного комунізму", минаючи усі без винятку "перехідні ступени"[7]. У першу чергу знищується власність й водночас оголошується скасованим інститут родини, а жінки наділяються лише правом бути "сподвижницями", а не подружжям чоловіків... Потім відбувається щось жахливе - фізичне знищення корінних жителів міста (котрі потрапляють у рубрику "буржуазії" і "полубуржуазії") всіх від мала до велика. Верховному божеству, яке носить ім'я Світлого Майбутнього Усіх Людей, приносяться людські жертви...

Відповідно до міфологічної свідомості учасників "експерименту", ця акція мала призвести до "світопредставлення", до повної якісної перебудови всесвіту, яка супроводжувалась, зокрема, зникненням часу і, отже, прилучення їх самих до вічності, рівнозначній безсмертю. Головний герой роману Сашко Дванов захоплений ідеєю пошуку абсолютної свободи людини в дусі вульгаризованно зрозумілого вчення Н.Ф. Федорова про так звані патрофікації і регуляції природи, викладеної ним у "Філософії загальної справи"[8]. При цьому Дванов не відділяє подолання природної несвободи людини (яка виражається в його смертності) від подолання ним своєї соціальної несвободи. Завоювання соціальної свободи мислиться ним як ключ до набуття природної свободи.

Приїхавши з губернського міста, герой переймається утопічним і міфологічним духом чевенгурської соціальної "творчості", тому що йому в ній чудиться можливість реального шляху до омріяної абсолютної свободі. Але це - творчість явно негативно-трикстерського характеру і, тож, приречена на відповідну, згубну реакцію загальнопобутових сил, які стоять на варті космічної гармонії. І чевенгурське "ніжне товариство" гине у жорстокій нерівній сутичці з загоном якихось загадкових "козаків-кадетів", очевидно, що уособлюють волю демиургічних сил.

Розіграна по ходу розвитку сюжету кривава драма розвінчує прометеизм чевенгурських шукачів загального щастя і безсмертя. Апостоли Чевенгура -герої, безумовно, "ентропійної", негативно-трикстерської дії, яка вносить у світ хаос і дезорганізацію. Але суб'єктивно вони за справжню гармонію у відносинах між людьми, а також людства з усією світобудовою, тобто за "зниження" ентропії всесвіту, за запобігання її "теплової смерті". Тільки ось ціна шуканої гармонії - безглузде жертвопринесення людських життів. Занурюючись в небуття нібито через випадкового збігу обставин, чевенгурська комуна своєї долею являє разючий приклад виявлення суворої об'єктивної закономірності: загибелі - нехай навіть і відміченої печаткою трагічного героїзму - гідно усе, що не узгоджується з законами буття і історії.

Якщо в романі "Чевенгур" об'єктом художнього дослідження є насамперед шляхи кошти знищення в ході соціальної революції старого суспільства, то в повісті "Котлован" (завершено навесні 1930 р.) і п'єсі "14 червоних хатинок" (1934) йдеться одночасно про дозруйнування старих, "виживших себе" соціально-економічних структур створення системи цілком нових цінностей. Їх своєрідним символом є проект грандіозного "спільного дому", гігантського будинку зі скла та алюмінію, де, відповідно зі снами-мріями героїні Чернишевського Віри Павлівни, повинні жити люди "світлого майбутнього".

Герої вручну риють котлован під цей будинок, але справа у них не доходить навіть до спорудження фундаменту. Нелюдський надрив всіх сил і здібностей супроводжує цю каторжну працю, яка виявляється шляхом в нікуди, дорогою до нульового результату. По ходу розвитку сюжету основним героям доводиться передислокуватися і прийняти участь у колективізації селян сусідніх сіл. Зазначена "робота" негайно набирає характеру жорстокої розправи над заможними і просто міцними сільськими господарями. Саме цього закликає своїх товаришів "соціаліст" Сафронов: "Час кінчати заможних паразитів!.. Ми вже відчуваємо спеку від класової боротьби, а вогонь має бути: де ж тоді грітися активному персоналу!"[9].

У п'єсі "14 червоних хатинок" йдеться про трагічні будні колгоспу, чиє господарське життя поставили на межу остаточного розвалу і краху, з одного боку, цілковита некомпетентність його керівників, а з іншого - їх воістину самовбивчий, практично невтримний активізм, заохочуваний "згори".

У результаті безвідповідального, негативно-трикстерського безудержу,який межує з безумством, гинуть діти, ці "персонификатори" створюваного щасливого майбутнього. Вмирає дівчинка "есесерша" Настя в "Котловане". Помирають немовлята героїнь з "Червоних хатинок", у тому числі голови колгоспу Суеніти Гармалової. Таким чином, за безудерж і безумство прометеєвського активізму розплачується не тільки трагічне Справжнє, а й зріюче в його надрах Майбутнє народу. Затягнуте чи, краще сказати, перманентне трикстерство веде до своєрідної "космічної відплати" - як цілком незаперечний і неминучий його результат, як прояв всесвітніх демиургичних сил, стоять на варті всепобутової рівноваги.

По-своєму цікавими бачаться питання про конкретні персонажі в творах Платонова, виступаючих як "презентантів" демиургичних сил. Можна, наприклад, до таких віднести Миколу Вермо і його наречену Надію Бостолаєву з повісті „Ювенильное море”.

А тепер розглянемо докладніше питання про художньо-літературне новаторство А. Платонова, яке особливо яскраво знайшло себе в "Чевенгуре". Мабуть, що у цьому романі автор реалізує саме той творчий прийом, який у М.К. Гея отримав назву "художнього експеримента"[10].

Сутність цього прийому полягає в, що автор майбутнього твору, на самому початку роботи над ним, висуває деяку вихідну ідею, а потім приваблює різні факти-спогади, як розумовий матеріал для її втілення. Пропущені крізь горнило творчої інтуїції автора, ці факти перетворюються в художні складові самої тканини твору. У процесі роботи над ними відбувається своєрідний діалог між зазначеними "життєвими фактами" і вихідною авторською ідеєю, у результаті здійснюється їх специфічне коригування, взаємна "пригонка" до одного. Але цим не вичерпується утримання художнього експерименту. На мій погляд, діалог між "фактами життя" і "точкою зору" автора (ідеєю) неминуче має характер їх взаємної "верифікації" й одночасно "фальсифікації", тобто взаємної засвідченності і спростовуванності.

У романі "Чевенгур" розгортається думку про утопізм і, отже, практичну безплідність спроби досягти загального щастя шляхом повного розриву із багатовіковою культурної (насамперед моральної) традицією. Ця думка піддається по ходу розгортання подієвої тканини твору численним і різноманітним "верификаціям" і "фальсификаціям".

Висновки

А. Платонов належить до числа письменників, творчість яких набагато випереджує свій час і тому проходять десятиліття, перш ніж вони знаходять своє місце в історії літератури.

Для героїв Платонова (і для самого автора) самі собою розуміються деякі досить дивні для звичайної людини визначення предметів і процесів, що неминуче штовхає читача на вчитування якихось побічних, не виражених в тексті явно смислів.

Немає сумнівів в тому, що платонівські твори викликають особливий інтерес з точки зору дослідження просторових закономірностей їх сюжетів, просторових уявлень і самої мови автора. Унікальна мова творів Платонова представляє собою оригінальний мовний простір, проте до цього додається постійне вживання слова „простір” та його синонімів.

В тій частині художнього світу Платонова, яка була орієнтована на творчу діяльність, особливе місце займає інженерно- технічна складова.

Список використаної літератури

1. Семенова С.Г. Сердечный мыслитель // Вопросы философии.- 1989.- № 3

2. Платонов А. Собр.соч.: В 3-х т. М., 1984, т.1.

3. Платонов А. Котлован. Ювенильное море. –М., 1987

4. Залыгин С. Предисловие к повести А.Платонова «Котлован» // Новый мир.- 1987.- № 6

5. Платонов А. Государсвенный житель. Проза. Ранние сочинения Письма М., 1988.

6. Павловський А.И. Яма. // Русская література .- 1991.- №1.

7. Платонов А. Чевенгур // Дружба народов. -1988.- №4.- с.69

8. Федоров Н.Ф. Сочинения.- М., 1982

9. Гей Н.К. Художесвенность літературі. М., 1975


 


[1] Семенова С.Г. Сердечный мыслитель // Вопросы философии.- 1989.- № 3.- с.27

[2] Платонов А. Собр.соч.: В 3-х т. М., 1984, т.1. с.401

[3] Платонов А. Котлован. Ювенильное море. –М., 1987.-с.66

[4] Залыгин С. Предисловие к повести А.Платонова «Котлован» // Новый мир.- 1987.- № 6.- с.50

[5] Платонов А. Государсвенный житель. Проза. Ранние сочинения Письма М., 1988. С.586

[6] Павловський А.И. Яма. // Русская література .- 1991.- №1.-с. 21-34

[7] Платонов А. Чевенгур // Дружба народов. -1988.- №4.- с.69

[8] Федоров Н.Ф. Сочинения.- М., 1982

[9] Платонов А. Котлован. Ювенильное море. М., 1987.- с.58

[10] Гей Н.К. Художесвенность літературі. М., 1975. С.293-310





Реферат на тему: Художньо-філософська концепція у творах Андрія Платонова (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.