Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Література

Давнослов’янські літописи (реферат)

Літописи, найвизначніші пам'ятки іст. літератури стародавньої Руси, писані як хроніки (щорічні записи, аннали); містять у собі також різний літ. матеріял: оп., леґенди, біографії тощо та запозичення з візант. хроністів. Літописання почалося в Києві, а перше літописне зведення («свод»), що дійшло до нас у кількох ред. під назвою «Повість временних літ», було укладене печерським ченцем Нестором бл. 1110 р. Йому передували кілька київських (перше приблизно 1039 р.) і новгородських зведень.

Т. зв. Початковий Л., що ліг в основу «Повісти временних літ», починається біблійним оп. про потоп, розподіл світу між синами. Ноя, далі оповідає про розселення слов'ян, про апостола Андрія і переходить до питання — «Хто первее почал княжити» на Русі (оп. про Кия, Щека і Хорива, покликання варягів тощо). У дальшому викладі іст. подій за роками вставлені леґендарні оп. про Кожум'яку (під 993 р.), про облогу Білгорода печенігами (997) та ін. Нестор не тільки доповнив Початковий Л. (що кінчається 1093 р.), а й продовжив його до 1110 р., додавши відомості про усобиці між синами Ярослава, напади половців на Київ, з'їзди кн., осліплення Василька. Друга ред. «Повісти» (1116) належить ігумену Видубецького манастиря Сильвестру, який, крім ін., доповнив її промовою Володимира Мономаха на Долобському з'їзді кн. (1103); імовірно, у Видубецькому манастирі було додане до «Повісти» і «Поучення дітям» Володимира Мономаха. Третя ред. «Повісти» складена приблизно 1118 р. в Києво-Печерському манастирі.

«Повість временних літ» лягла в основу дальшого літописання в Києві та ін. центрах Руси. Л. складалися при манастирях (Києво-Печерський, Видубецький) і княжих дворах. Продовженням «Повісти вредїенних літ» був т. зв. «Київський літопис» 12 в. Є відомості про чернігівський, переяславський і гал. Л. 12 в., що не збереглися, але уривками увійшли до ін. літописних зведень.

Оп. про осліплення Василька Теребовельського, що увійшло до «Повісти временних літ», як високий зразок тогочасної іст. повісти, свідчить про значні традиції гал. літописання 11—12 вв. З другої пол. 13 в., з упадком Києва і перенесенням держ. центру до Гал.-Волинського князівства, тут зосередилося і літописання, яке дало Гал.-Волинський Л., написаний наприкін. 80-их рр. 13 в., — гол. джерело іст. України цієї доби. Він складається з двох головних частин — галицької (1201 — приблизно 1262 рр., писаної в Галичі) й волинської (до 1292 р., писаної, мабуть, у Володимирі), які, в свою чергу, мали кілька ред. (щонайменше 5). Гал.-Волинський Л. продовжує попередні Л. — «Повість временних літ» і Київ. Л. (що закінчується 1200 р.) й подає хронологічно (хронологія вставлена щойно в пізніших ред. і має часто умовний характер) історію Гал.-Волинського князівства від 1201 до 1292 р. Іст. події автори Л. оцінюють з погляду конечности об'єднання всієї Руської землі, з правом гал. кн. на володіння столицею Руси — Києвом, стоячи за сильну централізовану владу кн. в їх боротьбі проти боярства. Особливо Л. виділяє постать Данила Галицького, що од голови до ніг «не 64 на нем порока». Від 1264 р. до кін. Гал.-Волинський Л. зосереджує свою увагу на іст. Волинської землі і відносинах з Литвою і Польщею. У Л. вставлено високомистецькі, пройняті патріотизмом військ. повісті й літ. оп., що своєю майстерністю нагадують «Слово о полку Ігореві» (напр., про євшан-зілля).

Від 14 в. літописання увійшло в нову добу — складання загально-руських зведень. Так постали Лаврентіївський літопис (бл. 1377), Іпатський літопис (поч. 15 в.) і багато, ін., що дійшли до нашого часу в пізніших списках і здебільша були видані в «ІІолном собрании русских летописей» 1-26 (1841-1959).

Староруська літописна традиція в 14— 16 вв. продовжувалася в Лит.-Руській державі, гол. на Білорусі, яка найменше потерпіла від тат. спустошення. Тому Л. цієї доби мають назву лит. або зах.-руських Л. З багатьох списків (13), опублікованих в «Полном собрании русских летописей» (тт. 16—17), для укр. історіографії більше значення мають; Супрасльський літопис, скомпільований 1520 р. з різних іст. джерел, Л. Биховця (кін. 16 в.), Баркулабівський Л. (кін. 16 — поч. 17 в.), складений в с. Баркулабові б. Могилева, що, крім іст. подій подає відомості про діяльність церк. братств.

Значна кількість Л. збереглася з 17—18 вв. Однією з визначних пам'яток цієї доби є Густинський Л. («Кройніка»), написаний, за припущенням дослідників (А. Єршов), між 1623—27 рр. З. Копистенським; він зберігся у списку 1670 р. ієромонаха Густинського манастиря М. Лосицького. Крім компіляції з старих Л., він містить багатий іст, матеріял, доведений до 1597 р., гол. про взаємини України з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, про унію, початки козаччини та ін. До цього ж часу належить і зб. літописних оп. невідомого автора п. н. «Літописці Волині і України», компіляція з старих Л. з додатком записів Б. Балики про події кін. 16 — поч. 17 в. та ін. Певне значення мають і місцеві Л. цієї доби: Хмельницький Л. (знайдений у Хмельнику на Поділлі) з іст. відомостями 1636-50 рр., зокрема важливими для історії початків Хмельниччини; Львівський Л. (названий так за місцем знайдення), що описує події 1498-1649 рр. (докладніше від 1630 р.) перев. на Київщині, Поділлі й Галичині; Межигірський Л. (знайдений у Межигірському манастирі), який оповідає про події 1393—1620 рр. на Київщині й Волині.

Окрему групу складають манастирські Л., які подають також важливі матеріяли для льокальної історії, зокрема Густинський манастирський Л. (1600-41), Межигірський манастирський Л. (1608-1700), Добромильський Л. (1648—1700), Підгорецький Л. (1659—1715), Мгарський Л. (1682-1775), Сатанівський Л. (1770-93) та ін.

Особливе значення серед Л. 17—18 вв. мають іст. твори, присвячені коз. війнам (звідси їх умовна назва — «козацькі Л.», хоч від Л. у стислому розумінні слова вони значно відрізняються), зокрема твори «Самовидця» (див. «Самовидця Літопис»), Г. Граб'янки, С. Величка, кілька дрібніших творів 18 в. (Лизогубівський Л., Чернігівський Л. тощо) і спроб прагматичного викладу історії (див. Історіографія).

Література: Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. П. 1908; Сушицький Т. Зах.-руські літописи 1—2. К. 1921, 1929; Перфецкий Е. Русские летописные своды. Братислава 1522; Приселков М. История русского летописания XI—XV вв. П. 1940; Лихачев Д. Русские летописи. М.-Л. 1947; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1950; Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк 1956; Doroshenko D.-Оhloblyn О. A survey of Ukrainian Historiography. Нью-Йорк 1957; Генсьорський А. Гал.-Волинський Літопис. К. 1958.

ЛІТОПИСИ — істор.-літ. твори в Київ. Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в яких оповідь велася за роками. Назва походить від слів «въ лЂто», якими починався опис подій певного року. Л. — визначне явище духовного, сусп.політ. і літ. життя народу. У них розповідається про походження сх. слов'ян, зародження у них держ. влади, про політ., екон. та культурні взаємини їх між собою та з ін. народами тощо. Зародженню літопис. творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київ, держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиїв. період, заснування Київ. митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літопис. матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі Л., нар. перекази) належить до кін. 10 ст. Його склала, мабуть, група світ. і духов. осіб з оточення Вел. князя Володимира Святославича. В 11 ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літопис, зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький Л. 12 ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до ін. літопис. зведень. З 2-ї пол. 13 ст. у зв'язку із занепадом Києва та перенесенням держ. центру до Галицько-Волинського князівства тут зосереджується і літописання. Видатною літ. та істор. пам'яткою 13 ст., гол. джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галиц. і Волин. землях 1201 — 92. Від 14 ст. літописання увійшло в нову добу — складання загальнорус. зведень і списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. 15 ст.), Радзивіллівський список (кін. 15 ст.), Хлєбниківський список (16 ст.), Погодінський список (кін. 16 ст.) та ряд інших, що переважно були опубл. в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 — 38, СПб. — М. — Ленинград, 1841 — 1989). Давньокиїв. літописна традиція у 14 — 16 ст. продовжувалася у Моск. Русі та Литовсько-Руській державі. Цінністю факт. матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи, які містять загальнорус. істор. матеріал, зокрема про боротьбу Русі з нім., швед. та монг.-татар. завойовниками. До часу перебування укр. земель у складі Вел. князівства Литовського належить виникнення (15 — 16 ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими) Л., що дійшли до нас у багатьох зведеннях і списках. Це літописи Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Західнорус. літописи висвітлюють гол. чин. події сусп.-політ. і соціально-екон. життя Литви й Білорусі, історію міст Вел. князівства Литовського, але містять також відомості про соціально-політ. й екон. відносини в Україні, боротьбу укр. народу проти лит. і польс. загарбників. Давньокиїв. літописні традиції в Україні були продовжені наприкінці 16 ст., що зумовлювалося заг. обставинами екон., політ. і культур. розвитку укр. земель. Звернення до героїч. минулого укр. народу, до зображення його боротьби з ворогами служило політ. меті піднесення могутнього соціального і нац.-визв. руху проти панування шляхет. Польщі (особливо після Люблін. та Брест. уній), ратної звитяги укр. козацтва супроти загарб. зазіхань Туреччини, Кримського ханства та ін. агресивних сусідів. Л. складалися багатьма людьми — освіченими духов. і цивіл. особами, переважно вихованцями Острозької школи, Київ. та Львів. колегій, у монастирях, а також представниками освіченого міщанства і козацтва. Серед укр. Л. 16 — поч. 17 ст. особливу наук. цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польс. джерел. Однак він є твором з власним тлумаченням фактів, з ориг. поглядами на історію. Відомий у кількох копіях, основні з яких переписав 1670 ієромонах Густинського монастиря Михаїл Лосицький. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Брестської унії включно. Невеликий збірник літопис. оповідань і заміток «Літописці Волині і України» був складений одним або кількома невід. авторами у Києві у 1-й пол. 17 ст. В його основу покладено літописний звід 1620 уставника Успенської церкви на Подолі Кирила Івановича, а також використані матеріали давньокиїв. літописів і частково польс. хронік М. Стрийковського і М. та Й. Бєльських, свідчення очевидців, власні спогади авторів, що виступають тут палкими патріотами батьківщини. Пам'ятка складається з 12 окр. збірок, з них найважливішою за змістом є Київ, збірка, якій видавці дали назву «Київський літопис». Виклад історії України починається 1240 і хронологічно доводиться до 1621. Протягом 17 ст. складено ряд ін. Л.: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 (докладніше — після 1630) переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620 на Київщині, Волині, Полтавщині, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов'язані переважно з містом Хмільником (звідки й назва літопису). У 1672 — 73 на основі «лЂтописцов стародавних» Феодосій Сафонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693. На 17 ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських Л., які описують переважно внутр. й госп. справи монастирів, подають важливі матеріали для місц. історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.

Особливе значення серед Л. 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. мають істор. твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» Л., хоч від Л. у традиц. розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі Л. — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб'янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700). В усіх цих Л. не лише докладно розповідається про Визв. війну укр. народу 1648 — 54, його боротьбу проти польс.-шляхет. і тур.-татар, загарбників, а й подається екон., політ, і культур, характеристика країни, змальовується міжнар. становище у Європі та Азії у зв'язку з подіями 1648 — 54, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Л. створені високоосвіченими людьми, переважно військ, канцеляристами, які добре знали рідну та іноз. мови, мали літ. хист. Джерелами козацьких Л. були давні укр. літописи, власні спостереження, спогади сучасників, докум. матеріали (урядові офіц. і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужозем. істориків, нар. легенди, перекази і т. ін.

У 30-х pp. 18 ст. невід. автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київ. Русі до скасування гетьманства в 1734. Осн. джерелом для твору був літопис Граб'янки. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у 14 — 16 ст. Літописно-істор. праці про Україну писали також зарубіжні автори — Г. Боплан, К. Гаммердерфер, Й. Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та ін. За характером до Л. належать пам'ятки мемуар. л-ри — щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін. Анонімна «История русов», написана у кін. 18 або на поч. 19 ст. (опубл. 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової укр. істор. науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (т. 1 — 4).

Л. — цінне джерело для дослідження вітчизн. історії з давніх часів до 18 ст. включно. Вони є важливими пам'ятками л-ри. Велике значення Л. для вивчення історії української літературної мови, формування і становлення літопис. жанру. Мова більшості Л. книжна, близька до народнорозмовної. У них широко використана загальновживана і військ. лексика, простонар. вислови, легенди, нар. перекази, порівняння, прислів'я. Наявна у Л. і значна кількість церковнослов'янізмів, полонізмів, латинізмів та ін. У більшості Л. як 11 — 13, так і 16 — 18 ст. стиль викладу лаконічний, дохідливий. Для мови характерне вживання простих речень, еліптичних конструкцій, повторень сталої формули «того ж року». Лише у деяких Л., зокрема Самійла Величка, Г. Граб'янки, виклад урочистий, канцелярський, звідси і складна будова фрази, широке залучення церковнослов'янізмів.

Л., зокрема козацькі, всебічно досліджені в наук. л-рі 19 — 20 ст. Вони стали джерелом худож.словесної творчості. Сюжети, теми, образи, фразеологія Л. використовувалися в давній (Феофан Прокопович), а особливо в новій укр. л-рі (І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Б. Грінченко, Б. Лепкий, А. Чайковський, З. Тулуб, Ю. Опільський, І. Кочерга, П. Панч, С. Скляренко, П. Загребельний, Р. Федорів, Р. Іваничук, Т. Микитин, О. Коломієць, Вал. Шевчук та ін.), а також у рос. і білорус. л-рах. Про Л. існує велика наук. л-ра (праці В. Татищева, М. Карамзіна, М. Костомарова, М. Максимовича, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Лихачова, М. Тихомирова, Т. Сушицького та ін.).

Вид.: Сб. летописей, относящихся к истории Южной и Зап. Руси... К., 1888; Літопис Самовидця. К., 1971; Літопис руський. К., 1989; Повість врем'яних літ. К., 1990; Величко С. В. Літопис, т. 1-2. К., 1991.

Літ.: Шахматов А. А. Разыскания о древнейших рус. летописных сводах. СПб., 1908; Сушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки л-ри, ч. 1 — 2. К., 1921 — 29; Шахматов А. А. Обозрение рус. летописных сводов XIV — XVI вв. М. — Ленинград. 1938; Тихомиров М. Н. Источниковедение истории СССР с древнейших времен до конца XVIII в. М., 1940; Лихачев Д. С. Рус. летописи и их культурно-истор. значение. М. — Ленинград, 1947; Марченко М. І. Укр. історіоірафія (з давніх часів до серед. XIX ст.). К., 1959; Генсьорський А. І. Галиц.-Волин. літопис. К., 1961; Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1971; Дзиря Я. І. Вступ. В кн.: Літопис Самовидця. К., 1971.





Реферат на тему: Давнослов’янські літописи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.