Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Залучення в Європу. Культурна політика України (частина 10) (реферат)

У вступній частині цього звіту стверджується: «Що б там не казали, але Україна, безперечно, є європейською країною». Отже, в цьому розділі йтиметься не про залучення України в Європу, оскільки Україна і так уже є Європою, а про роль України в Європі 21 століття і, з огляду на тематику цього звіту, в культурній сфері Європи.

Мало хто буде заперечувати проти того, що про Україну – найбільшу за площею державу Європи – на решті території Європи майже нічого не відомо. Втім, цей неприємний для багатьох факт пояснюється історичними та політичними обставинами. Від браку знань та розуміння України страждають навіть самі українці, більшість з яких і досі дуже мало знають про свою історію та ідентичність. Багато українців зараз фактично відкривають чи скоріше заново відкривають самих себе. Сучасна Україна виникла з уламків двох імперій (Австро-Угорської та Російської/радянської), які протягом своєї історії і часом конкуруючи між собою намагалися утискати чи заперечувати національну ідентичність українців та асимілювати їх задля вузько імперських інтересів. Як наслідок, це ускладнило сприйняття України в Європі і вплинуло на заплутану структуру сучасної української ідентичності.

Багато українців стверджують, що українська культура насправді ніколи не знала традиції державної підтримки та сприяння, здебільшого перебуваючи в ситуації самозбереження та виживання. Отже, що цікаво з погляду культурної політики, зараз виникла необхідність відійти від психології культурного виживання до нормального, здорового, впевненого й відкритого розвитку національної культури в усьому її різноманітті. Одним із важливих пріоритетів для України є активізація міжнародних контактів уже в якості рівноправної культури, а не додатку до якоїсь іншої культури.

Україна сьогодні меншою мірою, ніж будь-яка інша країна Європи, включена в європейські професійні мережі, дебати та структури культурного спрямування, хоча в цю «м'яку» культурну сферу проникнути найпростіше. Причини такої невключеності прозаїчні: гроші, візи[1], спадщина радянського ізоляціонізму, традиційні бюрократичні підходи та контроль за міжнародними контактами професіоналів, певна вузькість інтересів (наслідок аграрно-колоніального минулого) і, не в останню чергу, незнання європейцями свого великого сусіда.

У вересні 2005 року було оголошено про «Київську ініціативу» Ради Європи. Цей проект, націлений на удосконалення культурної політики та популяризацію культурної і природної спадщини, став продовженням і розширенням ініціативи щодо співпраці з країнами Південного Кавказу (відомої під назвою STAGE); до кавказьких країн приєдналися Україна і Молдова. Ініціативу STAGE політично і морально підтримували Російська Федерація, Україна і Туреччина, особливу підтримку надавали Греція, Швейцарія, Австрія та інші країни. Офіційний старт «Київської ініціативи» відбувся у 2007 році в Румунії. Стратегічно цей проект спрямований на те, щоб допомогати країнам-учасникам колективно співпрацювати з Радою Європи за спеціальною програмою, але по суті він покликаний розширити їм доступ до європейських мереж, контактів, ініціатив та практик, якого цим країнам більшою чи меншою мірою бракує.

Наступним кроком після оприлюднення цього огляду є визначення додаткової вартості, яку можуть привнести відносини «Рада Європи-Україна» у культуру України та в загальноєвропейський контекст. Це слід робити прагматично, розглядаючи не лише питання ресурсів, але також і «швидкі перемоги», тобто негайні практичні дії, які приносять інформацію, контакти чи результати, важливі для вирішення внутрішніх проблем України та розвитку відносин «Україна-Рада Європи».

Хоча це питання потребує спеціального обговорення за межами даного звіту, однак уже зараз можна визначити три напрямки, де необхідні конкретні дії:

- реалізація Політики сусідства ЄС[2], де Рада Європи може відігравати важливу роль в культурному секторі[3]

- дальший розвиток співпраці між Україною та Радою Європи, зокрема через «Київську ініціативу»

- використання звіту Ради Європи про культурну політику, щоб привернути увагу європейських країн до двосторонньої співпраці з Україною в культурному секторі на державному/урядовому рівні, на рівні громадських організацій, приватного сектора та місцевих громад[4]

Взагалі, спираючись на висновки цього огляду, можна назвати багато важливих справ, які можна і слід робити. По-перше, це засвоєння різноманітного і багатого європейського досвіду, який може придатися різним сегментам українського культурного сектора. Тут і різні типи розробки політики і різні підходи до культурної політики в інших країнах Європи. Також дуже важливим видається вивчення досвіду європейських країн, де відбуваються чи вже відбулися процеси «переходу». В цьому звіті наведено приклад того, як Болгарія вирішувала проблему кризи «культурних центрів» та культурного забезпечення у регіонах та сільській місцевості. Деякі законодавчі питання української культури, як зауважив один з наших експертів, виразно перегукуються з досвідом Хорватії.

Знайома ще з радянських часів традиція «делегацій» та «навчальних поїздок», не мала особливої пошани в Європі, де здебільшого скептично оцінювали професійну користь таких заходів, хоча й визнавали їх довготермінові політичні й гуманітарні вигоди. Ми живемо в інші часи, коли підтримка навчальних і дослідницьких поїздок українських фахівців може принести значну користь. Корисними видаються поїздки груп зі змішаним складом, а в окремих випадках і фахівців, спеціально відряджених Міністерством культури та іншими державними органами, для вивчення досвіду вирішення конкретних практичних питань. У цьому звіті називаються деякі питання, де вивчення європейського досвіду може принести швидкі результати, -- це, приміром, механізми взаємодії законодавчих органів з міністерствами в процесі вироблення законодавства (і не лише щодо культури). У даному випадку оптимальним варіантом делегації могла б бути «змішана» група у складі представників Міністерства, Верховної Ради та когось із практиків (чи навіть журналістів або дослідників, які займаються питаннями культури), які б і зайнялися вивченням цих механізмів за підтримки Ради Європи, Європейської комісії, міжнародних донорів чи в межах двосторонніх домовленостей.

Однак основною проблемою, схоже, стане забезпечення взаєморозуміння. Попри наявність доброї волі, офіційна Україна в багатьох важливих питаннях концептуально все ще висловлюється такою мовою культури і культурної політики, яку не просто перекласти на мову сучасної Європи. Тут ми знову повертаємося до питань ролі культури в Європі, економіки знань, творчих індустрій та інновацій. Висловлюючись недипломатично, можна сказати, що хоча святкування ювілеїв національних героїв і поетів є цікавою і важливою справою, але в багатьох країнах Європи не це є основною чи навіть прямою функцією міністерств культури, а сприяння конкурентозданості Європи, інвестиції в творчість і інновації, розвиток економіки знань та створення сприятливих умов для культури.

Завдяки ширшій та глибшій участі України у європейських культурних мережах, дебатах і подіях почне вироблятися спільна мова, однак тут також важливо, щоб обидві сторони визнали концептуальні бар'єри та брак взаєморозуміння і чесно й відверто працювали над їх подоланням. Від української сторони це вимагає мудрості і довіри, що дозволить людям не почуватися незахищеними чи «неєвропейцями», якщо вони щось невірно розуміють; їхнім же співрозмовникам важливо пам'ятати про той украй складний історичний, політичний і культурний контекст, у якому постала сучасна Україна і який сформував її ментальність, політику і практику.

У сучасній Європі культура вже розглядається не як «події», а як постійний і важливий чинник соціально-економічного життя суспільства; відповідним чином міняється і розуміння культурної політики. До державної підтримки культури тут підходять не як до традиційних субсидій чи опіки, а як до розумного чи практичного інвестування коштів платників податків. Саме на такому концептуальному рівні відбувається більшість європейських дискусій щодо культури та культурної політики. Подіями, навіть значними, здебільшого займаються незалежні інституції, громадські організації та приватний сектор; для цього держава та офіційні інституції створюють їм сприятливі умови. Питанням для Європи є не управління «культурою» на мікрорівні і навіть не витрати на культуру у вузькому сенсі, а інвестування в розвиток культури в рамках ширшої національної (і європейської) стратегії сталого соціально-економічного розвитку.

Існує необхідність стрімко збільшити взаємодію України та Європи в культурній сфері. З прийняттям нової політики сусідства ЄС, яка відкриває нові можливості, для цього настав слушний момент. Аналогічно, слід, де тільки можливо, активізувати контакти України з Російською Федерацією та сусідами з Чорноморського басейну. Для України настав час відкритися, вивчити і почати потроху реалізовувати свій величезний потенціал європейського гравця. Однак починати робити це можна лише за наявності зовнішньої підтримки; за таких умов можна сподіватися, що окремі країни, двосторонні й багатосторонні інституції, Рада Європи і Європейська Комісія (останні дві -- працюючи разом) зможуть на стратегічному і практичному рівні раз і назавжди усунути наслідки відносної і небажаної ізоляції, характерної для культурного сектора України радянського і пострадянського періодів.

Що ж до практичних дій, то, використовуючи цей звіт як відправну точку, європейські країни і партнери по двостороннім і багатостороннім домовленостям повинні розглянути, як забезпечити ресурси для ширшого залучення України в європейські мережі, дебати, механізми обміну досвідом та вироблення політики. З українського боку слід вивчити можливості стимулювання нових програм взаємодії з Європою, особливо для молодих професіоналів та працівників культури; причому, щоб компенсувати брак коштів у бюджеті Міністерства, слід там, де це можливо, використовувати змішане фінансування. Так само слід заохочувати європейські культурні організації та мережі по можливості проводити свої зустрічі в Україні, адже це ще один практичний спосіб розширення контактів та виведення України в основне русло європейської культури.

Підсумки:

- Україна меншою мірою, ніж слід було б, присутня в європейських культурних мережах, дебатах, процесах обміну досвідом та вироблення політики. Рівень знань про Україну та її впізнаваності в решті країн Європи все ще відносно низький. Чи достатньо зроблено для того, щоб максимізувати можливості і збільшити кількість професійних контактів?

- в контексті нової політики ЄС щодо сусідів існує потенціал для кооперації та контактів з метою популяризації культури. Чи може Рада Європи, через пряму співпрацю з Європейською Комісією, сприяти цьому процесу по відношенню до України?

- слід продовжувати співпрацю між Радою Європи та Україною, зокрема через розвиток «Київської ініціативи». Як це має відбуватися на практиці?

- цей огляд культурної політики слід активно експлуатувати. Чи можна використати його для того, щоб привернути більшу увагу європейських країн до двосторонньої співпраці з Україною в культурному секторі? Чи можливо сприяти такій співпраці не лише на офіційному рівні, а й через заохочення ширшої участі державних/урядових інституцій, незалежних/неурядових організацій, приватного сектора та місцевих громад?

- у багатьох країнах Європи нагромаджено корисний досвід, придатний для вирішення деяких проблем, що постали перед Україною. Чи є тематично націлені дослідницькі та навчальні поїздки відповідних українських фахівців адекватним у такій ситуації інструментом, застосування якого слід заохочувати?

- в Україні існує добра воля щодо співпраці з Європою. Однак чи означає пострадянська система координат офіційної культурної політики України, що її взаємини з Європою вимагають особливої уваги, зусиль і розуміння, зокрема на концептуальному рівні, відмінностей між стратегічним розвитком культури (підхід, характерний для більшості країн Європи) та управлінням державною чи офіційною культурою (традиція, яка й досі живе в Україні)?

- Україна має відігравати в Європі велику й важливу роль. Чи достатня увага приділяється розвитку й максимізації контактів та можливостей для співпраці України з чорноморськими сусідами, Російською Федерацією та іншими регіонами Європи?

Список використаної літератури:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Звіт Ради Європи. Європейська програма оглядів національних культурних політик


 


[1] Уже два роки, як Україна великодушно скасувала візовий режим для європейців та ще кількох категорій гостей, тоді як її громадяни змушені дотримуватися дорогих, бюрократичних і часто принизливих візових процедур інших європейських країн.

[2] Слід зазначити, що багато українських політиків, і не тільки вони, відчувають певний дискомфорт через те що їх втиснули поміж «сусідів» Європи, тобто неєвропейських країн (серед них країни східного і південного Середземномор'я).

[3] Слід звернути увагу на документ «Інструмент Європейського сусідства і партнерства. Україна: Національна індикативна програма 2007-2010». У параграфі 4.1 зокрема говориться «Дозволяється підтримувати заходи щодо просування європейських ініціатив і культури в Україні (і навпаки)».

[4] Не можна сказати, що двосторонньої підтримки такого типу не існує взагалі. Автори цього звіту можуть вказати на двосторонні проекти в Україні Нідерландів, Швейцарії, Швеції, Австрії та інших.





Реферат на тему: Залучення в Європу. Культурна політика України (частина 10) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.