Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Законодавча база культури. Головні аспекти культурної політики України (частина 2) (реферат)

1. Правова база для бюджетного фінансування культури

2. Правове регулювання господарчої діяльності закладів культури та надання ними культурно-мистецьких послуг населенню

3. Оподаткування у сфері культури

4. Правова база діяльності професійних митців

5. Законодавство щодо культурних індустрій

6. Авторське право

7. Законодавство про неприбуткові організації та благодійництво

Беручи до уваги трансформаційний характер перших п'ятнадцяти років української незалежності (1991-2006), не виглядає дивним, що в ці роки українські законодавці активно продукували нові закони, зокрема – й для регулювання культурної сфери. Початком формування нової правової бази для культури можна вважати прийняття „Основ законодавства України про культуру” в лютому 1992 року.

Услід за цим законом були прийняті закони України:

- Про Національний архівний фонд і архівні установи (24 грудня 1993 р., нова редакція - від 13 грудня 2000 р.);

- Про бібліотеки і бібліотечну справу (27 січня 1995 р, нова редакція - 16 березня 2000 р.);

- Про музеї і музейну справу (29 червня 1995 р.);

- Про професійних творчих працівників та творчі спілки (7 жовтня1997);

- Про кінематографію (13 січня 1998 р.);

- Про архітектурну діяльність (20 травня 1999 р.);

- Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей (21 вересня 1999 р.);

- Про охорону культурної спадщини (8 червня 2000 р.);

- Про народні художні промисли (21 червня 2001 р.);

- Про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки (25 грудня 2002 р.);

- Про гастрольні заходи в Україні (10 липня 2003 р.);

- Про театри і театральну справу (31 травня 2005 р.);

- Про Концепцію державної культурної політики на період 2005-2007 рр. (березень 2005 р.).

Важливі питання розвитку культури регулюються також законами, що стосуються діяльності мас-медіа, державних стандартів, виробництва окремих товарів культурно-дозвіллєвого призначення:

- Про телебачення і радіомовлення (21 грудня 1993 р. з численними змінами, внесеними в 1995-1997 рр.);

- Про авторське право і суміжні права (23 грудня 1993 р., нова редакція - від 11 липня 2001 р);

- Про рекламу (3 липня 1996 р.);

- Про видавничу справу (5 червня 1997 р.);

- Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення (23 вересня 1997 р. зі змінами від 30 вересня 1998 р.);

- Про благодійництво і благодійні організації (16 вересня 1997 р.);

- Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм (23 березня 2000 р.);

- Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії (5 жовтня 2000 р.);

- Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов`язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування (17 січня 2002 р.).

Однак попри велику кількість новоприйнятих законів для культури, чимало аспектів щоденної діяльності закладів культури і мистецтва (особливо фінансові аспекти) все ще регулюються старими нормативними документами, а деякі положення раніше прийнятих законів на сьогодні вже застаріли.

Через недосконалість правової бази, чимало нових явищ культурного життя (наприклад, приватні мистецькі структури та культурницькі НДО) досі не мають законодавчо оформленого особливого статусу і змушені діяти чи то як звичайні приватні підприємства, чи то як громадські організації.

Має місце низька дієвість чинних законів, нерідке ігнорування їх положень, у тому числі й органами самоврядування на місцях.

Протиріччя, присутні в ряді законодавчих актів щодо культури можуть бути пояснені як результат спроб поєднати в них різні ідеології та системи цінностей: ідеї ліберальної демократії і вільного ринку співіснують з ідеями націєтворення у формах, характерних для ХІХ - початку ХХ століть; державний патерналізм співіснує з політикою невтручання в діяльність культурних установ, нарешті, окремі елементи багатокультурності співіснують з етноцентричними уявленнями про українську націю.

Основний правовий акт, що досі окреслює напрямки та засади державної культурної політики в Україні – „Основи законодавства України про культуру”, відбиває перехідний характер того часу, коли він приймався, тому, з одного боку, проголо­­­шувані ним основні принципи культурної політики держави (Стаття 2) та пріоритети у розвитку культури (Стаття 3) відповідають стандартам вільного демократичного суспільства, з іншого – визначені ним конкретні засади й механізми державної підтримки культури явно зорієнтовані на збереження бюджетного утримання галузі.

Загальний дух „Основ” – ліберально-просвітницький, він нагадує визначену Раймондом Вільямсом „патерналістичну модель культурної комунікації”. „Основи...” гарантують, зокрема, культурні права всіх етнічно неукраїнських груп, але їхня культура фактично не розглядається як частина культури української громадянської нації (про що мовиться в ухваленій чотирма роками пізніше Конституції України).

Стаття 4 (Мова в культурній сфері) визначає: „Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, а також гарантує рівні права й можливості для використання у сфері культури мов усіх національних меншин, що проживають в Україні”.

У Статті 5 "Основ..." викладені права громадян у сфері культури, зокрема:

"- на свободу творчості; вільний вибір будь якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів;

- здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури;

- об`єднання в творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об`єднання, які діють в сфері куль­­­тури;

- збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;

- доступ до культурних цінностей;

- захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти”.

Детальніший аналіз "Основ законодавства про культуру" дав би глибше пояснення причин їхньої низької дієвості. Тут варто вказати хоча б на те, що дія „Основ...” не розраховувалася на умови вільно ринкової економіки, адже не передбачалися інші форми фінансової підтримки культури, окрім прямого бюджетного фінансування закладів культури, не передбачено підтримки з боку держави недержавним культурним організаціям (хоча гарантується можливість їхнього вільного існування). Усунути зазначені недоліки, замінити застарілі "Основи...” як базовий галузевий законодавчий акт покликаний новий "Закон України про культуру”, поданий Урядом на розгляд Верховної ради у лютому 2007 року.

1. Правова база для бюджетного фінансування культури

Згідно зі Статтею 23 (Фінансування культури) "Основ законодавства про культуру":

"Фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел.

Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України.”

Таких показників бюджетного фінансування, які передбачаються цією статтею, сьогодні не змогла досягти жодна економічно благополучна держава. Тим більше недосяжними виявилися вони для кризової економіки України. Ясна річ, така утопічна правова норма підриває дієвість „Основ...” у цілому.

У 2001 році вступив у дію новий Бюджетний кодекс України. Згідно з визначеними в ньому принципами, формування бюджетів має здійснюватися згідно з так званим програмним принципом, за яким відповідні органи виконавчої влади (відомства) мають розробляти бюджетні програми для розвитку своїх галузей, як підстави для обрахування обсягів потрібних бюджетних видатків. Однак формулювання відповідних статей Бюджетного Кодексу, по суті, віддзеркалює компроміс між проголошеним програмним принципом та реальним збереженням практики бюджетного утримання державних установ, закладів, організацій – зокрема, в галузі культури.

Зокрема, Стаття 87 (Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України) відносить до видатків на культуру і мистецтво, що здійснюються з Державного бюджету України:

"а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв`язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії;

ґ) державну архівну справу;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств…”

Статті 88-90 Бюджетного кодексу в аналогічний спосіб описують формування регіональних та місцевих бюджетів в частині культурно-мистецьких видатків.

Хоча в Бюджетному Кодексі йдеться про культурно-мистецькі програми, як підставу для фінансування, насправді процитовані статті фактично зобов'язують Мінкультури та місцеві органи управління галуззю фінансувати відповідні державні та комунальні заклади тих видів, що прямо згадані в Кодексі (бібліотеки, музеї і виставки, заповідники, театри, філармонії, мистецькі колективи і ансамблі тощо). З іншого боку, Бюджетний Кодекс фактично не дозволяє фінансувати з бюджету недержавні культурні організації, якщо вони не включені Кабінетом Міністрів до особливого переліку закладів культури і мистецтва, що фінансуються з держбюджету. Внаслідок цього недержавні культурні організації можуть одержати державну фінансову підтримку лише в разі, коли вони беруть участь в організації якогось культурницького заходу державного значення.

Отже, система формування бюджетів за програмним принципом, визначена чинним Бюджетним Кодексом України, потребує суттєвого коригування в частині, що стосується культури. Програмний принцип може бути використаний для визначення бюджетних видатків таких мистецьких закладів, як театри, музичні ансамблі, кіностудії. Натомість для бібліотек, музеїв, заповідників адекватною виглядає схема нормативного фінансування згідно з законом "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії”.

Закон України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» передбачає низку фінансових нормативів, що стосуються й галузі культури, зокрема Стаття 21 визначає:

"З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обраховуються такі види нормативів витрат (фінансування):

нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг - на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;

нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров`я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного, житлового та побутового обслуговування;

нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів охорони здоров`я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально-культурного ... обслуговування”.

Закон також передбачає, що зазначеними нормативами слід керуватися при формування державного та місцевих бюджетів. Однак у реальності передбаченими цим Законом нормативами здебільшого не керуються ані при розробці бюджетів, ані при формування мережі закладів культури.

2. Правове регулювання господарчої діяльності закладів культури та надання ними культурно-мистецьких послуг населенню

Закон України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» передбачає низку державних нормативів надання соціальних (зокрема, культурних) послуг, які є юридичною підставою для бюджетного фінансування мережі закладів культури (Стаття 13):

"…до державних соціальних нормативів у сфері обслуговування закладами культури включаються:

перелік та обсяг послуг, які надаються населенню закладами, підприємствами, організаціями та установами культури;

показники якості надання населенню послуг закладами, підприємствами, організаціями та установами культури;

нормативи забезпечення населення закладами, підприємствами, організаціями та установами культури”.

Дальше унормування діяльності з надання соціально значущих послуг культурно-просвітницького характеру дає прийнятий 2005 року Закон України "Про соціальні послуги”. Згідно з ним, цілу низку послуг культурно-просвітницького та дозвіллєвого характеру, що надаються "особам, які перебувають у складних життєвих обставинах” (сиротам, пенсіонерам, інвалідам, родинам з низькими доходами тощо) можна вважати соціальними послугами. Соціальні послуги можуть бути як платні (за собівартістю), так і безкоштовні. Закон не визначає прямо, які з послуг мають надаватися безкоштовно, і кому саме – це питання регулюється Державним класифікатором соціальних стандартів, який містить переліки безкоштовних послуг у відповідних галузях.

Всі інші культурні послуги, згідно з чинним законодавством, мають бути платними. Вартість платних соціальних послуг визначається у відповідності до Порядку визначення тарифів на соціальні послуги, затвердженого Постановою КМ України № 268 від 9.04.2005 р. Згідно з цим порядком, вказані тарифи мають включати лише собівартість надання послуг, адміністративні (накладні) витрати, а також обов'язкові податки і платежі. Іншим словами, надання соціальних послуг у галузі культури має бути неприбутковою діяльністю.

3. Оподаткування у сфері культури

Статтею 26 чинних "Основ законодавства про культуру” передбачено, що: "…Держава здійснює політику пільгового оподаткування у сфері культури:

звільняє від сплати податків творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, що діють у сфері культури, а також заклади культури, які повністю чи частково фінансуються за рахунок бюджету або коштів підприємств і профспілкових організацій;

- встановлює пільги щодо оподаткування доходу підприємств і організацій, окремих осіб, які частково відраховують його на потреби культури, і передбачає пільги щодо оподаткування доходів інших платників.

Порядок оподаткування закладів, підприємств і організацій, що діють у сфері культури, а також тих, що відраховують частину доходу на потреби культури, визначається законами України”.

Однак дію цієї Статті стосовно пільг було зупинено Декретом КМ України N 12-92 від 26.12.92 р., й дотепер не поновлено. До того ж чимало із порушених у цій статті фіскальних питань уже врегульовані податковими законами та Бюджетним кодексом у цілком інакший спосіб. Фактично існують податкові пільги лише для неприбуткових, благодійних організацій та для книговидавництв.

Якщо заклад культури офіційно зареєстрований як НПО, податкові органи все ж застосовують пільги лише щодо доходів, одержаних від благодійників (посилаючись на розпливчасті формулювання пункту 7.11 Статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств”, який досі виконує роль неприбуткового законодавства в Україні). Це змушує багато некомерційних культурних організацій до важкого вибору між маскуванням своїх заробітків під пожертви та відмовою від статусу НПО.

4. Правова база діяльності професійних митців

Згідно зі Статтею 54 Конституції України:

"Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності”.

Відповідно до Статті 2 "Основ законодавства України про культуру” до основних принципів культурної політики в Україні належить "гарантування свободи творчої діяльності, невтручання в творчий процес з боку держави...”

У Статті 19 "Основ...” дане визначення:

"Професійним творчим працівником у сфері культури є особа, творча діяльність якої становить її основне заняття і є головним джерелом її доходів”.

Закон України "Про професійних творчих працівників та творчі спілки” дає аналогічне визначення: умовою набуття статусу професійного творчого працівника є перетворення творчої діяльності на головне джерело доходів. У сучасній Україні, одначе, лише нечисленні найуспішніші літератори, художники, музиканти мають мистецьку творчість за головне джерело своїх доходів. Тому фактично більшість членів творчих спілок не має можливості скористатись пільгами, передбаченими для них законодавством.

Втім, чинний Закон "Про професійних творчих працівників та творчі спілки” не передбачає надто численних і значних пільг – наприклад, немає особливого пенсійного забезпечення, яке б враховувало специфіку мистецької праці. Члени творчих спілок таки мають право на загальне (мінімальне) пенсійне забезпечення по досягненні пенсійного віку (60 років), навіть якщо вони не мали постійного працевлаштування, а перебували "на творчій роботі”.

Професійний митець також має право на зменшену орендну ставку при оренді майстерні, однак це положення закону не підкріплене аналогічними положеннями в орендному законодавстві.

Закон "Про професійних творчих працівників та творчі спілки” також визнав майнові права національних творчих спілок (як правонаступників союзно-республіканських творчих спілок радянської доби) на майно, яким володіли чи користувалися спілки-попередники.

Пунктом 10 Статті 87 Бюджетного кодексу передбачена підтримка за рахунок коштів державного бюджету "громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних”. Натомість Кодексом не передбачена підтримка тих громадських організацій (в тому числі всеукраїнських творчих спілок), які зазначеного статусу не мають.

5. Законодавство щодо культурних індустрій

Діяльність культурних індустрій регулюється цілою низкою спеціальних законів – "Про телебачення і радіомовлення” (1993), "Про авторське право і суміжні права” (1993, нова редакція - 2001); "Про рекламу” (1996); "Про видавничу справу” (1997); "Про кінематографію” (1998); "Про народні художні промисли” (2001), "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” (2000) та "Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов`язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” (2002); "Про гастрольні заходи в Україні” (2003) та іншими.

Ці правові акти здебільшого врегульовують питання створення, реєстрації чи ліцензування підприємств у відповідних галузях (видавництв, кіностудій, телерадіоорганізацій тощо), їх мовний режим (як правило, мовою, якою ведеться мовлення ЗМІ чи знімається кіно, має бути державна українська мова, інші можуть використовуватися у мовленні для меншин в окремих регіонах), особливості їх приватизації, права працівників відповідних закладів чи підприємств тощо.

Деякі із згаданих законів містять також положення щодо підтримки вітчизняного культурного виробника, як-от у Статті 6 Закону "Про видавничу справу”:

"Держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50% продукції державної мовою, та малотиражні (до 5 тис. примірників) видання мовами малочисельних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків і зборів”.

Однак передбачені цим законом податкові пільги не були закріплені відповідними змінами в податковому законодавстві.

Закон України "Про кінематографію” передбачає мінімальну квоту 30% національних фільмів у кінопрокаті, однак на практиці і це положення не дотримується – як через брак належного контролю та відповідальності за порушення норми закону, так і через недостатні обсяги національного кіновиробництва (в кінопрокаті щороку демонструється понад 200 повнометражних стрічок, а в Україні випускається 5-10 повнометражних стрічок на рік, чого явно недосить для 30% екранного часу).

Внаслідок тривалої боротьби українських книговидавців та культурної громадськості за належну державну підтримку української книжки з'явилися два законодавчі акти, спрямовані на формування сприятливого податкового й інвестиційного режиму для українського книговидання – Закон "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” (від 6 березня 2003 р.) та Закон "Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні” (2004). Згідно з цими законами, тимчасово, до 1 січня 2009 р., діють такі пільги для книговидавничої справи:

- ввозяться на територію України без мита товари, що не виробляються в Україні, для використання у видавничій діяльності (папір, друкарські фарби, фотоплівки, машини для офсетного друку тощо);

- операції з ввезення на митну територію України зазначених товарів звільняються від ПДВ.

Звільняються від ПДВ також:

"операції з виконання робіт та надання послуг у видавничій діяльності, діяльності з виготовлення та розповсюдження видавництвами, видавничими організаціями, підприємствами поліграфії, розповсюджувачами книжкової продукції, виробленої в Україні, (...) крім послуг реклами, видань рекламного та еротичного характеру.”

Звільняється від оподаткування прибуток видавництв, друкарень, книготорговельних підприємств, отриманий від видавничої діяльності, крім видань рекламного та еротичного характеру. Кошти, вивільнені у зв`язку з наданням податкових пільг, мають спрямовуватися на переоснащення видавничо-поліграфічної бази, розроблення і запровадження новітніх технологій, розширення виробництва книжкової продукції. На погляд багатьох фахівців, ці заходи значно посприяли пожвавленню книговидання в останні роки.

Вітчизняній кінематографії поталанило менше. У 2003 році були внесені зміни до Закону „Про кінематографію”, з метою приведення його у відповідність із новою редакцією Закону „Про авторське право і суміжні права”. У грудні 2002 року був прийнятий Закон України "Про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки”, за своїми цілями та пропонованими заходами подібний до розглянутих вище законів, спрямованих на підтримку вітчизняного книговидання, оскільки передбачав поєднання бюджетної фінансової підтримки кіноіндустрії з податковими пільгами для національного кіновиробництва (детальний аналіз цієї Загальнодержавної програми – див. розділ 5 "Культурні індустрії”). Зокрема, передбачалося запровадження так званого кінозбору – цільового податку з кіноквитків та продажів відеокасет, кошти якого мали б спрямовуватися на підтримку національного кіновиробництва. Однак відповідний урядовий законопроект був відхилений парламентом у 2005 році. Не були втілені у дійсність також плани запровадження податкових пільг для кіновиробництва.

6. Авторське право

В 1993 році Україна підтвердила правонаступництво щодо Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право 1952 року; у травні 1995 р. приєдналась до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 року, зміненого 2 жовтня 1979 р.); в червні 1999 р. - до Конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 року; у вересні 2001 р. - до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (26 жовтня 1961 р., Рим); а також до Договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми.

До вітчизняного законодавства з авторського права належать Закони України:

1. Про авторське право і суміжні права (23 грудня 1993 р., нова редакція - від 11 липня 2001 р., розроблена схвалена з метою узгодження національного законодавства про авторське право з міжнародними стандартами);

2. Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм (23 березня 2000 р.);

3. Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов`язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування (17 січня 2002 р. зі змінами, внесеними Законом № 2734-IV від 6 липня 2005 р.)

Останній з названих законів був прийнятий на вимогу міжнародних організацій у сфері інтелектуальної власності, з метою належного правового забезпечення боротьби з "піратством”. Втім, санкції були зняті лише 2005 року, після прийняття потрібних змін до законодавства про правопорушення.

За останні роки, порівняно з 1990-ми, ситуація з дотриманням авторського права в Україні істотно поліпшилася. Причинами цього стали не лише зміни в законодавстві, але й закриття кількох підозрюваних у виготовленні контрафактної продукції підприємств з випуску лазерних дисків, а також динамічний розвиток мережі "цивілізованої” торгівлі аудіо- та відеозаписами, в якій легальні диски та відеокасети можна придбати за доступними цінами.

7. Законодавство про неприбуткові організації та благодійництво

Хоча в Україні не прийнято окремого закону про неприбуткові (некомерційні) організації, але неприбуткові організації у сфері культури існують, працюють, і навіть користуються деякими пільгами.

У 1997 році було прийнято важливе доповнення (пункт 7.11) до Статті 1 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств”, що визначило низку типів організацій і закладів (зокрема, й у сфері культури), що користуються податковими пільгами. На жаль, чіткого визначення неприбуткової організації ця стаття не містить, тому податкові органи часто трактують її таким чином, що неприбутковими вважають організації, що взагалі не провадять господарчої (підприємницької) діяльності.

Згаданий пункт 7.11 "Оподаткування неприбуткових установ і організацій” цієї статті такий великий і різнобічний, що фактично сам дорівнює цілому закону. До того ж у ньому йдеться не лише про оподаткування: п. 7.11.1. дає, по суті, розлоге визначення неприбуткових установ і організацій через перелік кількох їх типів:

"7.11.1. Ця стаття застосовується до неприбуткових установ і організацій, які є:

а) органами державної влади України, органами місцевого самоврядування та створеними ними установами і організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

б) благодійними фондами і благодійними організаціями, створеними у порядку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності, в тому числі громадськими організаціями, створеними з метою проведення екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчими спілками ...

... г) іншими, ніж визначені у абзаці "б” цього підпункту юридичними особами, діяльність яких не передбачає одержання прибутку згідно з нормами відповідних законів…”

Аби мати право на податкові пільги, передбачені п. 7.11, НПО має бути зареєстрована в місцевій податковій адміністрації, котра може чи то зареєструвати організацію, чи відмовити – якщо, скажімо, вона вбачає щось „підприємницьке” в характері основної діяльності організації.

Закон України „Про благодійництво та благодійні організації” регулює питання створення, реєстрації, функціонування і принципів оподаткування таких організацій. Він також містить перелік форм діяльності, які можуть розглядатися як благодійництво (а отже, дають право на деякі податкові пільги). Цей закон також визначає, що адміністративні (накладні) видатки благодійної організації не можуть перевищувати 20% її загальних видатків.

Питання податкових пільг для благодійників регулюються Статтею 5.2.13 згаданого Закону "Про оподаткування прибутку підприємств”, котра визначає, що сума благодійних пожертв виключається з бази оподаткування податком на прибуток, якщо ця сума не менша ніж 2% і не більша ніж 5% сумарного доходу, що обкладається цим податком. Обсяги благодійної підтримки, що виходять за ці межі, оподатковуються на загальних підставах.

На погляд багатьох експертів і діячів культури, такі фіскальні стимули є недосить значними, аби істотно вплинути на розвиток бізнесового благодійництва в Україні.

* * *

Підсумовуючи цей побіжний огляд законодавчої бази культурної сфери, можна дійти загального висновку, що Україна в цьому плані, можливо, належить до європейських лідерів за кількістю законів, прямо присвячених регулюванню тих чи інших питань культури. Доволі розвиненим є пам'яткоохоронне законодавство, авторське право; спеціальними законами регулюється діяльність більшості галузей культури – театральна справа, музеї, бібліотеки, кінематографія, радіо і телебачення.

Інша річ – що дієвість деяких законів залишається невисокою; є чимало положень, які погано враховують особливості галузі культури. Зокрема, заклади, підприємства та організації культури мають надто мало податкових пільг (у порівнянні з більшістю сусідніх європейських держав), недостатнім є стимулювання меценатства та благодійництва. На відміну від більшості країн Європи, Україна не має цілісного й дієвого законодавства про неприбуткові організації. Законодавчий протекціонізм щодо вітчизняних культурних індустрій в Україні також потребує значного посилення.

Усе це не дозволяє зняти з порядку денного питання масштабного реформування правової бази культури в Україні, ключовим елементом якого має стати прийняття нового Закону України про культуру.

 

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»





Реферат на тему: Законодавча база культури. Головні аспекти культурної політики України (частина 2) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.