Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Загальна інформація про Україну. Культурна політика (частина 1) (реферат)

1.1. Географічне розташування та державний устрій

1.2. Економіка

1.3. Історичний огляд

1.1. Географічне розташування та державний устрій

Україна розташована в південно-східній Європі і є другою за площею європейською державою після Росії. Її територія – 603 700 кв. км, населення близько 47 млн. (2006).

Україна межує з Білоруссю на півночі, з Росією на сході, з Чорним морем на півдні, з Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Молдовою та Румунією на заході. Столиця - Київ, населення 2.5 млн. Інші міста з населенням понад 1 млн: Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ.

Державна мова: українська; широко вживається також російська.

Україна – парламентсько-президентська республіка з однопалатним парламентом (Верховною Радою), який за Конституцією визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики. Віктор Ющенко, обраний у грудні 2004 року - третій Президент незалежної України, після Леоніда Кравчука (1991-1994) і Леоніда Кучми (два терміни, 1994-2005). Виконавчу владу здійснює відповідальний перед парламентом Кабінет Міністрів на чолі з прем'єр-міністром (з серпня 2006 р. – Віктор Янукович).

Адміністративно Україна складається з 27 регіонів (24 області, Автономна Республіка Крим і 2 міста з регіональним статусом, Київ і Севастополь).

Автономна Республіка Крим має власні парламент і Раду Міністрів, які відповідають за внутрішні справи автономії. Владні функції в регіонах діляться між обраними місцевими радами і місцевими державними адміністраціями, голови яких призначаються Президентом на подання Уряду.

1.2. Економіка

У минулому Україна була відома як європейська (або ж за часів СРСР "всесоюзна”) "житниця”. Але сьогодні основа її промисловості, - металургія, машинобудування, хімія. Сталь та інша металопродукція забезпечувала приблизно 40% національного експорту в 2004 році, продукція машинобудування - 15.5%, мінеральна сировина (збагачена руда, нафта і газ) - 13%, хімічна продукція 8.5%, а сільськогосподарська продукція і продукти харчування - тільки 7%. Сектор послуг і виробництво інтелектуальної продукції  розвинені в Україні недостатньо, і держава все ще залишається, до певної міри, старомодною індустріальною економікою серед постіндустріального світу. З іншого боку, сектор послуг (телекомунікації, банківська справа, виробництво комп'ютерного програмного забезпечення тощо) динамічно розвивається, починаючи з 2000 року.

Зі своїм скромним ВНП близько $1600 на душу населення в 2006 році Україна залишається однією з найбідніших європейських країн. З іншого боку, починаючи з 2000 року, Україна швидко одужувала з найглибшої економічної кризи 1990-х рр.: її ВВП на душу населення складав тільки $800 в 2001, $890 в 2002, $1055 в 2003, і приблизно $1400 в 2004.

Ринкова трансформація попереднього десятиліття зробила українську економіку експортно-орієнтованою, але не усунула залежності від імпорту енергоносіїв; експорт забезпечує більш ніж 50% ВВП, який відтак є вразливим щодо змін на міжнародних ринках сталі, нафти і газу, продуктів хімічної промисловості тощо.

Найбільші торговельні партнери України - це країни ЄС (36% експорту і 34% імпорту в 2004), за ними йде Росія (19% експорту і 42% імпорту, - здебільшого нафти і газу).

Українська грошова одиниця, гривня (UAH), зберігала стабільність протягом попередніх 3-4 років на рівні $1 = 5.1-5.3 UAH. Водночас купівельна спроможність гривні всередині України фактично набагато вища за номінальний доларовий еквівалент (за оцінкою, приблизно 1$ = 2-2.5 UAH).

1.3. Історичний огляд

Українська територія в давнину була заселена різними народами (скіфи, сармати, остготи, авари тощо). Східні слов'яни оселилися тут приблизно в IV сторіччі нової ери. У IX сторіччі Київ став їхнім головним містом і столицею феодальної держави Русь, яка сягнула розквіту в X-XII сторіччях і була знищена монгольським завоюванням 1240-го року. Українські землі стали в XIV сторіччі частиною Великого Князівства Литовського, яке в свою чергу було об'єднане в 1569 році з Польським Королівством у єдину польсько-литовську Річ Посполиту.

Домодерна ідентичність православного християнина з "народу руського”, або ж русина була фактично ані національною, ані виключно релігійною (багато аристократичних родин з "народу руського” згодом стали католицькими).

Предки сучасних українців і білорусів залишилися здебільшого православними в переважно католицькій Польсько-Литовській державі. Ці релігійні відмінності, проте, не спричиняли утруднень аж до доби Контрреформації (кінець XVI сторіччя). Берестейська церковна унія (1596), що поділила українців на православних "грецької віри” та ‘уніатів', позначила початок тривалого й потужного конфлікту.

У 1620-ті роки митрополит Київський Петро Могила ініціював "руську” відповідь на виклик Контрреформації: започаткував масштабний проект релігійної і культурної реформи в Україні, що включав видрук "виправлених” релігійних книг (здебільшого церковно-слов'янською, а також тогочасною книжною українською мовами), включення деяких елементів католицької теології в православне віровчення, освітню реформу (найважливіше - запровадження східноєвропейської версії тримовної – слов'янської, грецької та латинської - вищої освіти) тощо. Проте, його рання смерть уповільнила реформи, а подальші Козацькі війни зробили проблему культурної європеїзації Руси-України на певний час неактуальною.

У 1648 році українське козацтво, виступивши в ролі захисників православної віри, розпочало під проводом гетьмана Богдана Хмельницького повстання. Після декількох початкових перемог повстання, що перетворилося на затяжну криваву війну, і призвело врешті не до бажаної національної і релігійної незалежності, а до поділу спустошених українських земель між Польщею і Росією (Московією) в 1665 році. Східна частина України стала автономним державним утвором, відомим як Гетьманщина (Малоросія), в межах Російської Імперії, що забезпечило територіальну базу для подальшого формування української нації.

Автономія Гетьманщини, проте, була суттєво обмежена Петром І та його наступниками і остаточно скасована в 1783 році. Окрема православна церковна ієрархія, що існувала в Україні перед її поглинанням Росією, була цілком інкорпорована в російську Церкву, "руська” літературна мова (староукраїнська, або книжна українська мова) була вигнана з церков і шкіл і позбавлена будь-якого офіційного статусу, друк книжок на цій мові був заборонений. Традиційна українська торгівля з центральноєвропейськими країнами була також суворо обмежена (Російська монархія хотіла, щоб її нова столиця Петербург стала головним торговельним центром для цілої Імперії). Навіть число початкових шкіл в Україні протягом 18 сторіччя постійно зменшувалося.

Тим часом західна частина України наприкінці XVIII сторіччя була поділена між Російською Імперією та Імперією Габсбургів. "Австрійська” частина України виявилася успішнішою в плані національного і культурного розвитку. Імператриця Марія Терезія і її син Йосиф ІІ запровадили загальну початкову освіту рідними мовами народів Імперії (зокрема й "рутенською”), скасували особисте кріпацтво для селян (1782) і підтримали організацію греко-католицької митрополичої кафедри у Львові (1808). З того часу греко-католицька церква фактично стала національною для західних українців.

Північне узбережжя Чорного моря, що раніше перебувало у володінні Туреччини і її союзника Кримського Ханства, у 1780-ті було також завойоване Росією, а потім колонізоване здебільшого етнічними українськими селянами. На відміну від Центральної і Західної України, в цих новоколонізованих землях не існувало вкоріненої української традиції (окрім хіба що традиційного українського селянського способу життя).

Національне відродження України почалося на початку ХІХ сторіччя і було обмежене здебільшого культурою і мовою через жорстокий політичний клімат Російської Імперії. Територіально цей процес почався в колишній Гетьманщині (Лівобережна Україна) і відбувався переважно в маєтках місцевого „малоросійського” панства, а також у новозаснованому (1805) Харківському університеті. Поволі цей процес поширився на Київ та інші культурні центри ‘підросійської' України.

Література народною українською мовою почала розвиватися в першій половині ХІХ сторіччя; деякі з її талановитих авторів (найвидатніший - поет і художник Тарас Шевченко, колишній кріпак, але випускник Петербурзької Академії Мистецтв) стали популярними у всій Російській Імперії. Розвиток і популярність "українофільства” (так цей культурний рух називали тоді) налякав російську монархію перспективою українського сепаратизму, і почалися переслідування. Найпомітніша українська культурна група, Кирило-Мефодіївське братство, була розгромлена в 1847 році (її члени, серед них Тарас Шевченко і видатний історик Микола Костомаров, були ув'язнені або заслані); Емський указ 1876 року заборонив друк будь-яких книжок українською мовою, окрім оригінальних творів красного письменства. Ця заборона в основному залишилася в силі аж до революції 1905 року. Тільки українські (або "малоросійські” - офіційний термін для української мови в Російській Імперії) театральні трупи існували й давали свої вистави легально.

У боротьбі з цими переслідуваннями молодій і незрілій українській нації та її молодій культурі був потрібен національний лідер, або радше пророк. Ніхто не надавався на цю роль краще за Тараса Шевченка – геніального поета й жертви царських репресій.

Сприйняття його ролі в ті часи можна зрозуміти з уривка з "листа” Пантелеймона Куліша "Чого стоїть Шевченко, як поет народній", де фактично міститься визначення Шевченка як національного пророка:

"Шевченко – наш поет і первий історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому вони дали ясну, як Боже слово, одповідь.

Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так як йому самому пісня народна дала тон до високої речі, так і він дав нам усім праведний тон, як нам своє слово строїти. Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє – і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати.

При сьому світлі всякому стало розумно, який справді славетний та величний у своїй простоті той сільський мир (...). При сьому світлі всяке побачило, що наші звичаї народні – та ж сама історія народнього духу нашого, що й народня пісня, що й народня дума, тільки не всякому, а вищому погляду одкривається їх краса і повага. Всяке розумне зрозуміло, що нам у своїй словесності ні за ким слідом іти, як тілько за своїм генієм народнім...”

Такі міфологізуючі погляди, на краще чи на гірше, сформували сприйняття Шевченка в українському суспільстві на багато десятиліть наперед. З одного боку, для молодої нації добре мати власного літературного генія, яким можна пишатися; з іншого – спопуляризований образ Шевченка як "селянського генія” і "революційного демократа” пізніше відіграв неоднозначну роль у розвитку української літератури.

В австрійській частині України (Галичина, Буковина) політичний і культурний клімат був ліберальніший. Українці в Галичині принаймні мали школи, газети, книги і богослужіння своєю мовою, а після реформ 1860-х років також свої політичні організації і навіть представництво в віденському парламенті. Абсолютно природно, що Галичина стала територіальною базою ("П'ємонтом”) для націєтворення: багато українських письменників і вчених з обох імперій публікували тут свої праці й проводили свої дослідження.

Подією великої важливості стало в 1893 році заснування Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові (де-факто воно стало національною академією наук, навіть з регулярною фінансовою підтримкою від австрійського уряду). Західні українці також боролися за відкриття поруч із наявним Львівським університетом (фактично польським) українського університету, беручи за приклад існування двох університетів у Празі, німецького й чеського, - але без особливого успіху. У Львівському університеті в 1890 році було лишень засновано кафедру української історії, очолити яку запрошено з Києва молодого вченого Михайла Грушевського (невдовзі він-таки став головою НТШ). У Львові він розпочав роботу над фундаментальною багатотомовою "Історією України-Руси” (ця знаменита робота, заборонена в СРСР з 1930-х років, зберегла значення „головного тексту” з української історії аж до кінця ХХ сторіччя). Грушевський ініціював також видання "Літературно-наукового вістника”, чи не першого "серйозного” українського періодичного видання, що друкувалося у Львові аж до початку II Світової війни. Багато видатних українських авторів, як східних, так і західних, почали літературну кар'єру з публікацій у "Вістнику”.

Розмірковуючи над важким процесом розвитку національної української культури, Михайло Грушевський в одній з його статей у "Вістнику” відзначав:

"Проблема нашої національної культури є, взагалі кажучи, проблема малих культур нечисленних націй, їх культурної і духовної незалежності, шляхів і засобів збереження цієї незалежності”.

Потім він намагається сформулювати пріоритетні завдання для тогочасного українського "культуртрегерства”, пропонуючи за приклад "малу культуру” чехів:

"Чеська культура - це поки що ідеал, про який наше суспільство галичанське може тільки мріяти. Багато часу і зусиль потрібно, щоб підняти наше українське життя до рівня, на якому чеське суспільство перебуває сьогодні”.

Російська революція 1905 року суттєво поліпшила умови для розвитку української культури. Обмеження, встановлені щодо української мови Емським указом, були скасовані, проголошено свободу слова і друку, стали можливими політичні організації. Й дуже скоро з'ясувалося, що попри десятиліття інтенсивної русифікації, українська ідентичність сильна й розповсюджена, а українська культура має чималу аудиторію. За кілька років з'явилися десятки українських газет, журналів, книжкових видавництв, а народжена в Галичині мережа "Просвіт” поширилася на понад сотню східноукраїнських міст і навіть сіл.

Проте, період післяреволюційного лібералізму виявився нетривалий; після 1908 року розпочалися нові обмеження і переслідування. Так, російський уряд заборонив відзначення 50-х роковин смерті Тараса Шевченка в 1911 році, попри масові протести як української, так і російської громадськості. Не хто інший, як Володимир Ленін написав тоді, що "заборона на святкування Шевченка була такою дивовижною, чудовою, виключно успішною акцією з точки зору анти-урядової пропаганди, що годі уявити собі кращу. Після цієї заборони мільйони колишніх обивателів перетворюються на громадян, які розуміють, що Росія - це справді "тюрма народів”.

Повільний і болючий процес українського націєтворення радикально прискорився після російської революції в лютому 1917 року.

Українська Народна Республіка, проголошена восени 1917 року, проголосила незалежність від Росії в січні 1918-го. Професор М.Грушевський був обраний першим главою незалежної української держави.

У березні 1918-го більшість України була зайнята (згідно з Брестською мирною угодою) німцями, яким не подобався демократичний уряд Грушевського, тож вони підтримали консервативний переворот генерала Павла Скоропадського, який замість республіку „реставрував” Гетьманат. Проте ця анахронічна монархія виявилася не набагато тривалішою, аніж Центральна Рада, і не пережила відходу німецької армії в листопаді 1918-го (після капітуляції Німеччини у І Світовій війні). Але саме гетьман Скоропадський заснував Український університет у Києві, Національну Академію Наук і Національну бібліотеку.

Українська Народна Республіка була відновлена після успішного анти гетьманського повстання у листопаді-грудні 1918-го, але не надовго: російська Червона Армія повторно зайняла більшість України (за підтримки багатьох про-більшовицьки налаштованих українців) і в січні 1919 року проголосила маріонеткову Українську Соціалістичну Радянську Республіку, яка разом з Росією в 1922 об'єдналася в Союзі РСР. Її столиця була не в історичному центрі Києві (котрий вважали "націоналістичним” і "дрібнобуржуазним”), а в культурно невиразному Харкові, індустріальному місті на сильно русифікованому Сході, за якихось півсотні кілометрів від кордону з Росією. Втім, остаточно влада більшовиків утвердилася в Україні лише у 1921 році, після подолання селянського опору та закінчення польсько-радянської війни.

Західні регіони, Галичина й Волинь, також програли боротьбу за незалежність після розвалу Імперії Габсбургів (коли була створена Західно-Українська Народна Республіка), і врешті-решт стали в 1921 році частинами Польщі (автономія, обіцяна для західних українських земель Лігою Націй, так ніколи й не реалізувалася).

Перше десятиліття правління більшовиків в Україні виявилося відмінним як від українофобії шовіністичної Імперії Романових, так і від пізнішої сталінської політики прихованої асиміляції неросіян, супроводжуваної репресіями проти їх національної інтелігенції. У 1920-і роки багато говорилося про будівництво нової, модерної, соціалістичної української нації з її прогресивною соціалістичною національною культурою. Формально Українська РСР була суверенною державою, об'єднаною з радянською Росією й іншими республіками в Радянський Союз. Українці були "титульною нацією” цієї держави, їхня національна мова стала в УРСР офіційною. Щоденна реальність, проте, була іншою: свідомі українці були меншиною серед панівної еліти, їхні вимоги рівності й проекти націєтворення звичайно наражалися на підозріливість Москви, якій належала справжня влада. Період 1923-1929 років зазвичай називають періодом "українізації” і пов'язують з іменами письменника Миколи Хвильового (переконаного комуніста і водночас автора заклику до вибору на користь „психологічної Європи”, а не "ідеологічної Москви”), та народного комісара освіти Миколи Скрипника, "старого більшовика”, автора концепції "українізації згори” і найпослідовнішого втілювача цього проекту.

Розпочата державою "культурна революція” в СРСР передбачала створення тисяч державних закладів культури в кожному місті й селі (музеї, театри, газети, радіостанції, бібліотеки, будинки культури та клуби тощо), що супроводжувалося знищенням попередньої інфраструктури духовного і культурного життя суспільства (церков, незалежних мистецьких і культурних організації, а в Україні ще й "Просвіт” – як „розсадників націоналістичних ідей”).

"Українізація”, проте, вносила певну місцеву специфіку. Під міцним керівництвом Скрипника більшість шкіл в Україні перейшли на українську мову викладання, так само й багато театрів, газет, наукових установ тощо. Місцева влада була так само українізована, але компартія, армія, промислові підприємства тощо залишались русифіковані (зокрема тому, що були прямо підпорядковані Москві). Врешті-решт, Скрипник був не керівником КП(б)У, а тільки високопоставленим урядовцем, офіційно відповідальним за сферу освіти й культури.

Сприятливий культурний клімат „українізації” спричинив безпрецедентний розквіт модерної національної культури. Поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Євгена Плужника й Майка Йогансена, новели й романи Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Валеріана Підмогильного й Віктора Домонтовича, п'єси Миколи Куліша, фільми Олександра Довженка сьогодні вважаються класикою української культури ХХ сторіччя.

Напевно, саме успіх "українізації” стривожив Москву і Сталіна особисто. Скрипника спершу злегка критикували, тоді як "антиросійського націоналіста” Хвильового і його послідовників цькували й переслідували. Їхню літературну групу ВАПЛІТЕ розпущено 1928 року, закрито їхні літературні журнали, багато їхніх творів заборонено. Після декількох років цькування Хвильовий застрелився у травні 1933 р. Двома місяцями пізніше, в липні 1933, його приклад наслідував Скрипник, звинувачений в українському націоналізмі й контактах з "ворогами народу”.

Так закінчилися відносно гуманні 1920-ті. Радянська Україна пережила насильницьку колективізацію 1930-31 рр. і страшний Голодомор 1933-го, коли понад п'ять мільйонів українців загинули від голоду, організованого режимом Сталіна. Українська національна інтелігенція зазнала величезних втрат у час сталінських репресій 1933-34 та 1937-38 років. Раніше згадані чільні постаті української культури – Плужник, Йогансен, Підмогильний, Куліш – були репресовані, як і тисячі інших, а ті, хто вижив, піддавалися періодичній критиці й цькуванню за "націоналістичні тенденції”.

Репресії не обмежувалися людьми. І національна культурна спадщина, і сучасні мистецькі школи також підлягали переслідуванню. Сотні старих соборів і церков були зруйновані, цілі колекції сучасних українських мистецьких творів тих авторів, яких визнано "ворожими” або "формалістичними”, були вилучені з галерей і знищені. Мільйони примірників книжок, написаних "ворогами народу”, було або знищено, або поміщено до так званих "спецсховів”.

А коли в 1939 році згідно з секретною угодою Молотова-Ріббентропа Сталін окупував Західну Україну, то знищено й цей осередок відносно вільного розвитку української національної культури.

Окупована нацистами в 1941 році, Україна зазнавала нових і нових спустошень аж до радянського визволення в 1944 році. Згідно з Ялтинською угодою 1945 року, Сталін встановив контроль також над Польщею, а Західна Україна була міжнародно визнана як частина Української РСР. Так усі етнічні українські землі були об'єднані в єдиній державі.

Ця держава, проте, не була насправді українською. Тривали переслідування української національної інтелігенції, насамперед письменників та художників, особливо потужні в 1947, 1951, і пізніше в 1972-73 роках. "Українська радянська культура”, формально маючи чималу мережу культурних закладів та потужну державну фінансову підтримку, фактично зазнала таких втрат у 1930-і й 1940-і роки, що її структура і зміст невпізнанно змінилися. Вона формалізувалася й офіціалізувалася, втратила творчу ініціативу, свободу і навіть багато зі своєї самобутності, зробившись інструментом не так для мистецького самовираження, як для ідеологічної обробки мас.

Втім, "Хрущовська відлига” 1956-64 рр., надала Радянському Союзові, і Україні як його частині, шанс для оновлення. Для української культури, цей період виявився сприятливим ще й тому, що Хрущов симпатизував українській культурі, особисто знав багатьох українських митців і письменників (він був партійним керівником України в 1938-46 рр.).

З іншого боку, Хрущов не мав наміру зупиняти повзучої русифікації неросійських народів СРСР: нове шкільне законодавство 1959 року дозволило батькам учнів самим обирати мову навчання для їхніх дітей. Як наслідок, частка учнів в україномовних школах зменшилася від 69% в 1960-му до 57% в 1976-му і до 47% в 1989-му (більшість українських міських родин віддавали перевагу російським школам як престижнішим соціально, і надійнішим з політичного боку).

Відносно м'який і сприятливий клімат початку 1960-х породив явище, яке може бути назване другим відродженням української культури після 1920-х років. Покоління "шістдесятників” вважало себе спадкоємцями „реабілітованих” культурних героїв 20-х; вони також заново відкривали національну традицію, проповідуючи водночас мистецьке новаторство й відкритість до модерних світових тенденцій та ідей. Поет Іван Драч писав експресіоністичні вірші, перекладав американських бітників й оспівував мистецтво Пікассо, Віталій Коротич намагався пожвавити міську традицію в українській поезії й перекладав Т.С.Еліота, театральний режисер Лес Танюк спробував відродити ідеї Леся Курбаса, кінорежисер Сергій Параджанов успішно розвинув модерністський архаїзм ранніх робіт Довженка.

Неформальний лідер руху "шістдесятників”, талановитий молодий вчений і літературний критик Іван Дзюба не мав наміру обмежуватися виключно літературними питаннями. Науковий інтерес до літературного і культурного процесу 1920-х спонукав його до глибшого аналізу радянської культурної політики періоду "українізації” і, як наслідок, до аналізу внутрішньої політики радянської держави в цілому.

Результатом цього дослідження стала знаменита книжка Інтернаціоналізмом чи русифікація? (1965) - переконливий і гостро критичний аналіз радянської національної політики сталінського й післясталінського періоду, надісланий автором лідерам керівникам компартії і уряду УРСР як відкритий лист. Ніякої офіційної відповіді не було, але реакція виявився швидкою: Дзюбу звільнено з роботи й піддано публічному цькуванню.

Втім, Дзюбу тоді не арештовано, і це стало знаком, що часи, врешті-решт, відмінні від 1930-х. Дзюба навіть зумів переправити текст своєї книжки на Захід, де її невдовзі надруковано і, що найважливіше, прочитано для української аудиторії на Радіо "Свобода”. Це зробило Інтернаціоналізм чи русифікацію? маніфестом українських дисидентів і спричинило арешт Дзюби в 1972 році. Багатьох "шістдесятників” було також тоді заарештовано, ще більше зазнало м'якших покарань (звільнення з роботи, заборона друкуватися тощо).

Горбачовська перебудова надала ще один шанс Україні. У 1989 році низка українських демократичних організацій, які вимагали політичних змін, утворили за прикладом Народних фронтів країн Балтії Народний Рух України (або просто Рух). Не дивно, що серед його лідерів було багато письменників і митців, а також колишніх дисидентів - "шістдесятників”.

На перших відносно вільних і демократичних виборах березня 1990 р. кандидати Руху одержали близько 120 місць з 450 у Верховній Раді, і навіть отримали більшість в двох обласних радах (у Львові й Івано-Франківську), а також низці міських рад.

Український парламент проголосив національну незалежність 24 серпня 1991 року, після провалу невдалої спроби антигорбачовського путчу в Москві. На загальнонаціональному референдумі 1 грудня 1991 р. українці переважною більшістю проголосували за незалежність від Радянського Союзу, який швидко розпадався. Україна стала членом Ради Європи в 1995 році.

Проте посткомуністична трансформація виявилася тривалою й болючою. Колапс планової радянської економіки спричинив загальне зубожіння й 11000% гіперінфляції в 1993 році. Економічний спад зупинено тільки 2000 року, коли більш ніж половину ВВП рівня 1990 року було вже втрачено.

Приватизація відбувалася не надто чесно й зробила жменьку так званих "олігархів” власниками сотень найбільших українських промислових підприємств.

В державних установах набула великого поширення корупція, і навіть президент Леонід Кучма був звинувачений опозицією в замовленні вбивства незалежного журналіста. З іншого боку, на відміну від багатьох інших колишніх радянських республік, демократія, політичний плюралізм і свобода слова ніколи не були зведені в Україні нанівець.

Президентська кампанія 2004 року виявилася надзвичайно бурхливою й брутальною. Другий тур виборів, що відбувся 21 листопада, супроводжувався масовими порушеннями, що спричинило масові протести, і врешті-решт був визнаний Верховним Судом фальсифікованим. Масові протести перетворилися на своєрідне мирне народне повстання, котре отримало назву "Помаранчева революція”. Сотні тисяч громадян вийшли тоді на вулиці й площі Києва та інших великих міст. Верховний Суд призначив переголосування другого туру виборів, яке принесло перемогу Віктору Ющенкові.

У певному сенсі, 2005 рік приніс Україні другий (після 1991 року) шанс перетворення на "нормальну” демократичну європейську країну з міцними громадянськими свободами й ефективною ринковою економікою.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»





Реферат на тему: Загальна інформація про Україну. Культурна політика (частина 1) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.