Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Висновки у сфері культури і культурної політики України (реферат)

Згідно з відомими типологіями державних культурних політик, Україну можна віднести до тих країн, де держава здавна відіграє ключову роль у підтримці культури, утримує широку мережу усуспільнених закладів культури й мистецтва, фінансує їх і навіть до певної міри керує ними ("патерналістська модель” культурної комунікації за Р. Вільямсом, або ж модель "держави-архітектора” за Г. Гілменом-Чартрендом[1]). Таку роль незалежна українська держава успадкувала від радянської культурної політики часів "перебудови”, коли ідеологічний і політичний тиск влади на культурно-мистецьке середовище значно ослаб, але звичка цього середовища й закладів культури до потужної державної фінансової підтримки збереглася. Ідеологічним обґрунтуванням для збереження активного державного патронату над галуззю стали завдання розбудови державності, що передбачали й активне залучення національної культури до процесів державо- та націєтворення.

Тож сьогодні в Україні діє розвинена мережа державних і комунальних закладів культури, здебільшого успадкованих від радянських часів, але також і створених у роки незалежності (нові музеї, заповідники, мистецькі колективи). Ці заклади отримують регулярну фінансову підтримку з державного та місцевих бюджетів, хоча й не завжди достатню за обсягами і не надто дієву за механізмами її надання. Натомість недержавний (як комерційний, так і неприбутковий) сектор у культурі порівняно менш розвинений, аніж у більшості європейських країн.

Ключовою рисою української культури та культурної політики на сучасному етапі можна вважати їх перехідний, трансформаційний характер. Процесам соціально-культурної трансформації взагалі притаманний тривалий, різнобічний, суперечливий характер, а в сучасній України вони тим більше вирізняються складністю. Британський політолог Т.Кузьо свого часу охарактеризував ситуацію в Україні як "четвірний перехід” (quadruple transition), тобто перехід („транзицію”) від тоталітаризму - до демократії, від планової економіки – до ринкової, від перебування у складі імперії – до національної незалежності, від недо-модернізованої етнічної спільноти - до модерної політичної нації[2]. Очевидно, що кожна з цих „транзицій” сама по собі не могла бути простою й безболісною, натомість їх взаємне поєднання й переплетіння піднесли складнощі в квадрат, чи й у куб. Про ці складнощі та про те, як відбивалися згадані чотири „транзиції” на культурній сфері, вже йшлося у вступному розділі цього звіту.

Втім, застосування транзитологічних теорій до пострадянського (зокрема, українського) випадку останнім часом викликало обґрунтовані сумніви та критику. Адже суспільна транзиція в науковому розумінні – то, за лаконічним визначенням Лєшка Бальцеровича, "те, що відбувається під час переходу від однієї сформованої суспільної системи до іншої, нової”[3]. При цьому мається на увазі, що у випадку посткомуністичних країн Східної Європи згадана „інша, нова” система – це не щось небачене й незнане, а суспільний лад розвинених західних демократій. Натомість те, що почало вимальовуватися внаслідок 10-15 років перехідних процесів у більшості пострадянських держав, мало нагадує розвинене ліберально-ринкове суспільство західного типу.

Усе ж перехідний, мінливий і нестабільний характер сучасного українського суспільства та його культури загалом не викликає сумніву. Точніше буде називати ці процеси не транзицією, а трансформацією. За визначенням Нaди Швоб-Джокіч, трансформація – це "інтерактивні суспільні зміни, які можуть породити (але не обов'язково) системні зміни, і які стосуються окремих елементів суспільної системи та окремих видів діяльності (наприклад, культурної діяльності). Трансформувавшись, ці елементи та види діяльності у якийсь момент можуть спричинитися до переходу від однієї (сформованої, відомої) системи до іншої – малознаної, несформованої”[4].

Використовуючи це визначення Н.Швоб-Джокіч, спробуємо вказати на кілька ключових складників культурної трансформації, що відбувається в Україні протягом останніх 15-20 років.

а) Ідеологічна трансформація, або ж зміни в системі вартостей.

Йдеться, зокрема, про перехід від раніш насаджуваного "згори” колективізму до швидкого поширення індивідуалістичних вартостей; від світогляду, породженого радянською зрівнялівкою та «економікою дефіциту» - до світоглядних настанов західного «суспільства споживання».

В ідеалі, внаслідок такої трансформації в умах наших співгромадян на зміну знеціненим колишнім вартостям мали б приходити ідеали демократії й вільного ринку, але дійсність дає більше підстав вважати, що трансформація носить фрагментарний і регіоналізований характер, більше того – що вона, принаймні деякою мірою, схожа на те, що польський культуролог Казімєж Кшиштофек назвав негативною конвергенцією[5] (коли з двох різних культурних систем беруться переважно їхні "погані” риси): у нашому випадку, молодшим і середнім поколіннями українців, особливо у великих містах, дедалі помітніше оволодівають індивідуалізм і споживацтво, натомість значна частина старшого покоління, особливо у провінції, немовби «закристалізувалась» у своїй пострадянській свідомості, в ностальгії за "старими добрими часами” стабільних зарплат і цін, оптимістичних радянських фільмів та пісень, котрі нещодавно повернулися в пострадянський культурний обіг як "старые песни о главном».

Відомо, наскільки важливою є роль високої культури і мистецтва, національної історико-культурної спадщини у формуванні системи духовних цінностей суспільства, в духовному вихованні молодого покоління. Очевидно також, що ефективним засобом від культурних "хвороб” постколоніального та посткомуністичного походження може стати приваблива, динамічна, сучасна національна культура. До певної міри потенціал української культури використовується на обох цих напрямках, але поки що – далеко не так, як би належало.

б) Зміни на символічному рівні.

Згідно з семіологічними концепціями культури, вона є передусім системою кодів міжлюдського спілкування, впорядкованою сукупністю знаків і символів. Отже, трансформація культури має супроводитися трансформацією цих кодів та символів. Такі зміни проявляються, зокрема, в різноманітних практиках використання тих чи інших елементів історичної й культурної спадщини як засобу згуртування спільноти навколо нового національного чи політичного проекту, виховання модерної національної свідомості.

Полем таких символічних змін у незалежній Україні стали передусім вітчизняна історія, культура, суспільні науки. Відбувалося активне й небезконфліктне переосмислення ролі й значення ключових подій та провідних постатей української історії, трансформація так званого канону імен і творів української літератури й мистецтва. Якщо ж говорити про галузь культури у вужчому сенсі (як сферу діяльності, що нею опікується Мінкультури), то символічні зміни втілювалися в таких практиках, як „реабілітація” та повернення в обіг раніш заборонених чи небажаних митців і творів, зміни в музейних експозиціях, створення нових музеїв та заповідників, встановлення пам'ятників діячам та подіям, котрі раніше розглядалися як політично неприйнятні (а також – принаймні, в деяких регіонах України – усунення багатьох пам'ятників діячам радянської доби), врешті, перейменування вулиць і навіть міст (що трактувалося, на відміну від Центрально-Східної Європи, не як де-комунізація, а як відновлення історичної топоніміки), і так далі.

Те, що ці процеси мають в Україні доволі фрагментарний, регіонально диверсифікований та непослідовний, врешті, повільний перебіг, є зайвим свідченням складності й тривалості суспільної трансформації.

Втім, можна констатувати, що на символічному рівні процес перетворення «населення союзної республіки» (а не „домодерної етнічної спільноти”, як вважають деякі сучасні автори) на українську політичну націю вже пройшов чималий шлях, хоча й має не той «українізаційний» характер, якого сподівалися націонал-демократи 15 років тому. З іншого боку, цей процес далекий і від того негативного стереотипу „націоналізуючої держави” (nationalizing state), що його намагалися причепити Україні та її політиці деякі „ліберальні” західні теоретики.

в) Інституційні зміни

Ведучи мову про інституційні зміни в культурній сфері, слід вказати не стільки на якісь радикальні реформи системи органів управління галуззю чи мережі державних закладів культури (адже радикальних змін, власне, не сталося), скільки на господарчу трансформацію культурної галузі, тобто запровадження ринкових засад у багатьох її секторах, поступове (а в останні кілька років – уже доволі динамічне) зростання приватного, вільно-ринкового сектора в культурі, уможливлене реформуванням законодавчої бази культурної сфери та органів управління нею; обмеженням і регламентацією втручання держави в культурні процеси, а передусім - створенням юридичної бази для діяльності недержавних культурницьких інституцій, для розвитку структур вітчизняного культурного ринку.

Варто згадати, що в 1990-і роки галузь культури в Україні переживала фінансову скруту, підсилену ще й відсутністю реформ у системі управління й фінансування, а також невдалою децентралізацією (передача закладів культури у власність місцевих громад без належних змін у системі формування місцевих бюджетів). Через це тисячі клубів та будинків культури, бібліотек, кінотеатрів, особливо в селах та малих містах, були закриті або перепрофільовані. В цьому контексті збереження більшості державних та комунальних закладів культури у той складний період можна зарахувати до позитивних моментів культурної політики в незалежній Україні.

Отже, попри чимало зробленого, процес інституційної трансформації сфери культури далекий від завершення - зокрема, ще тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також принципово нові, конкурсні механізми фінансування культурної діяльності. Адже засади й механізми фінансування культурної сфери в Україні мало змінилися за 15 років, тому, коли в 2004-2006 роках бюджетне фінансування почало динамічно зростати, деякі заклади й навіть цілі галузі культурної сфери (наприклад, кіновиробництво) виявилися неспроможними ефективно і вчасно освоювати надані кошти. Тому сьогодні на перший план виходить не стільки просте нарощування бюджетних видатків, скільки вдосконалення правової бази та механізмів фінансування культурної діяльності, що дозволить використовувати кошти ефективніше, цілеспрямованіше, прозоріше, з орієнтацією на конкретний культурницький та мистецький результат.

 

г) Трансформація культурно-дозвіллєвих практик

Йдеться про істотні зміни у повсякденній культурно-дозвіллєвій діяльності сучасних українців, спричинені як соціально-політичними змінами (розвал ідеологічно-культурної машини тоталітаризму, відкритість до зовнішніх культурних впливів), так і технологічними інноваціями (зокрема – масовим поширенням домашньої аудіо- та відео-апаратури, персональних комп'ютерів, "Інтернету", мобільного зв'язку, цифрової розважальної техніки тощо).

Соціологічні дослідження засвідчують: за минулі 15 років відбулися масштабні зміни в структурі та характері культурної діяльності й дозвілля наших громадян. Чимало колись масових культурних практик населення України, пов'язаних із штучно низькими цінами на товари та послуги, за останні роки помітно занепадають, натомість розвиток нових елементів культурної сфери (таких, як шоу-бізнес, музична індустрія, індустрія розваг) часто носив стихійний характер, або ж відбувався за сценаріями, писаними не в Україні, і не приносив очікуваних інвестиційних та креативних стимулів українській культурі й мистецтву.

Виникає небезпека, що майнова прірва між багатими і бідними доповнюватиметься прірвою культурною: якщо не вживати серйозних підтримчих заходів, то невдовзі „високе мистецтво” – як-от опера, концерти провідних виконавців (популярних та академічних), комфортабельні модернізовані кінотеатри та джазові клуби стануть "культурою для багатіїв”, а незаможна більшість задовольнятиметься телевізором та безкоштовними передвиборчими шоу на міських майданах. Особливо драматичним є становище із задоволенням культурних потреб населення сіл та малих міст України, де проблемою стало не те що відвідати театр, музей чи концерт академічної музики, а навіть придбати свіжо видану книжку чи сходити в кіно.

Отже, у плані забезпечення доступу до надбань культури проблема нині полягає в тому, аби радикально поліпшити цей доступ для менш заможних верств суспільства, особливо – для мешканців малих міст та сіл. Для цього значно більше зусиль і коштів слід приділяти поповненню публічних бібліотек українськими книжками, пропаганді книжки і читання серед молодшого покоління, виробництву і широкому прокату українських фільмів, запису та популяризації вітчизняної академічної та сучасної музики, підтримці гастролей кращих національних мистецьких колективів по регіонах України тощо.

Окрім цього короткого огляду п'ятнадцяти років культурної трансформації в Україні, доречно також стисло підсумувати результати державних зусиль з підтримки ключових ділянок і галузей культурної сфери та окреслити основні завдання державної політики на ближче майбутнє.

1) Ситуація в мистецькій сфері

Як уже констатувалося в Розділі 3, розвиток українського мистецтва в попередні роки відбувався немовби двома річищами: з одного боку, "традиційні” види і жанри мистецтва, представлені передусім національними й державними мистецькими закладами та колективами, а також національними творчими спілками, користувалися стабільною, хоча й меншою, ніж у радянські часи, фінансовою підтримкою держави; з іншого боку, без значної державної підтримки, але й без адміністративних чи політичних обмежень і заборон розвивалися новітні мистецькі форми та жанри, переважно на базі недержавних незалежних культурно-мистецьких організацій, асоціацій та угруповань, що в них брали участь здебільшого молодші покоління митців та літераторів.

З огляду на нову, ширшу роль мистецтва й творчості взагалі у сучасному інформаційному суспільстві, важливою проблемою залишається забезпечення активного розвитку креативного потенціалу українського суспільства через підтримку творчої молоді.

У цьому плані в Україні вже чимало робиться: діє Державна програма підтримки творчої молоді, присуджуються мистецькі гранти Президента та Президентські стипендії для обдарованої мистецької молоді, фінансово підтримуються численні мистецькі конкурси та фестивалі для молодих митців.

Однак триваючий відплив високоталановитих мистецьких кадрів за кордон, а також в інші, "нетворчі” сфери діяльності – свідчення того, що атмосфера для творчості все ще не надто сприятлива.

У створенні сприятливої суспільної атмосфери для творчості, у формуванні справжньої, а не лише формальної мистецької еліти ключове місце має належати творчим спілкам. Доводиться констатувати: поки що не подолано тенденції до „старіння” творчих спілок України (і то не лише в суто фізичному сенсі, а й у творчому), до деякого відчуження, збайдужіння до них творчої молоді. Тому актуальним є спільне завдання для Мінкультури та національних творчих спілок: значна активізація діалогу, співпраці з мистецькою молоддю, посилення уваги до нових форм творчого самовираження, в яких сучасна молодь воліє проявляти себе.

2) Розвиток культурних індустрій, цілісність національного культурного простору

У цьому звіті вже знайшов відображення доволі динамічний, хоча й не позбавлений окремих нездорових проявів, розвиток комерційного сектора в культурних індустріях України. Сьогодні в культурному виробництві України вже ведуть перед приватні теле- і радіоканали, видавництва, музичні та кінопрокатні організації. Одначе на ринку культурних товарів і послуг зберігається домінування іноземного продукту, що породжує низку проблем - від економічних до ідеологічних.

Політика держави щодо культурних індустрій протягом років незалежності була зорієнтована передусім на пряму фінансову підтримку підприємств державного сектора, при цьому недостатною була увага до розвитку недержавного сектора культури (як комерційному, так і неприбутковому); слабкими й недосконалими залишалися механізми впливу держави на цей сектор.

Одначе в останні роки відбулася низка позитивних змін: запроваджено податкові пільги для національного книговидання, значно посилилася боротьба з „піратством”, помітно зросли бюджетні видатки на закупівлю українських книжок для бібліотек, на підтримку гастролей вітчизняних виконавських колективів по Україні.

Та все ж, аби українські культурні індустрії посіли нарешті гідне місце в культурній сфері своєї країни, а публіка, у свою чергу, отримала різноманітну, якісну й доступну вітчизняну культурну продукцію, ще слід забезпечити належні умови, щоб український культурний продукт став достатньо різноманітним, якісним і доступним пересічному громадянинові за ціною. Однак для цього державна підтримка вітчизняних культурних індустрій має стати більш різноманітною й гнучкою за формами, орієнтованою на підтримку змагальності в культурі. Втім, державне втручання щодо цього типу проблем має бути обережним, виваженим: може йтися про конкурсні гранти та замовлення на створення українського мистецького продукту в масових жанрах (фільмів, пісень, книжок, телепередач тощо), загалом - про комплекс так званих "підтримчих дій” на користь вітчизняної культури.

Важливою проблемою є поєднання існуючого культурного різноманіття в суспільстві сучасної України – із забезпеченням цілісності національного культурного простору.

Національний культурний простір можна визначити як сукупність сфер cуспільно-культурної діяльності, котрі в повній мірі здатні забезпечувати культурні, мовні, інформаційні потреби громадян України. Він охоплює сфери мистецької, культурно-просвітницької, дозвіллєвої діяльності (професійної та аматорської), ефірний простір електронних мас-медіа, українські ресурси Інтернету, національний ринок друкованих ЗМІ, книговидання та книгорозповсюдження, інших культурно-мистецьких продуктів та послуг, а також суміжні сфери - освіти, науки, діяльності громадянського суспільства.

Недостатня інтегрованість окремих регіонів або суспільних груп у загальнонаціональний контекст, їхня орієнтованість на вузько-регіональні чи закордонні культурні індустрії позбавляє цілісності національний культурний простір, робить його вразливим для зовнішнього втручання.

Національний культурний простір можна вважати єдиним і цілісним, якщо, по-перше, існують розвинені спільні символьні системи (мова, система вартостей, національна культурна спадщина), що є комунікаційною базою всього суспільства; по-друге, культурні потреби суспільства задовольняються передусім завдяки національним виробникам культурного продукту та національним каналам культурної комунікації; по-третє, немає значних груп у суспільстві, які б стабільно перебували поза сферою національних комунікаційних каналів (мереж), належачи натомість до іно-національного культурного простору.

Тривале порушення цілісності національного культурного простору обумовлює істотні відмінності у системах цінностей, ідейних орієнтаціях, у джерелах культурної та суспільної інформації, що виникають між населенням окремих регіонів країни, а також між великими суспільними групами за релігійними, мовними та іншими ознаками.

Такий стан культурного простору здатен продукувати протилежні погляди на минуле і майбутнє країни, на шляхи її розвитку, формувати образ «чужого», спроектований на стереотипного мешканця іншого регіону або члена іншої соціальної групи, утворювати в масовій свідомості базу для міжрегіональних, міжетнічних, мовних конфліктів.

Отож забезпечення цілісності і повноти українського культурного простору має бути віднесене до пріоритетних завдань культурної політики. Засобами такого забезпечення в українському випадку мають стати:

- вдосконалення медіального законодавства, забезпечення його дотримання;

- розвиток загальнонаціональних мереж телебачення і радіомовлення;

- державний протекціонізм щодо національних культурних індустрій з метою нарощування присутності українського культурного продукту на ринку й у культурному споживанні всіх регіонів України;

- популяризація національної культурно-мистецької спадщини як чинника формування національної свідомості;

- усунення постколоніальних культурних рецидивів через активну інтеграцію української культури у європейський і світовий простір.

3) Політика щодо культурної спадщини: турбота про "мертву культуру”

чи реалізація культурного капіталу країни?

Україна має багатющу культурну спадщину – як матеріальну (пам'ятки, музейні фонди), так і нематеріальну (традиційна народна культура й фольклор тут збереглися як мало де в сучасній Європі). На щастя, залишилися далеко позаду похмурі часи сталінізму, коли руйнувалися тисячі старовинних храмів і будівель, переплавлялися на золоті злитки церковні коштовності, нищилися твори „ідейно ворожих” митців.

Однак існують значні проблеми як у належному збереженні національної спадщини, так і в забезпеченні широкого доступу до її надбань. До того ж у наш час справа плекання культурної спадщини переосмислюється в плані її впливу на суспільний розвиток, зокрема – на економіку, а також – в плані національного внеску до культурного різноманіття усього людства. Тому увага до збереження спадщини в незалежній Україні, до використання тих ресурсів, які вона дає, для розвитку туризму, освіти, для економічного відродження багатьох місцевих громад мала б бути подвійна.

Тут ідеться зовсім не про надання переваги „мертвій культурі” за рахунок культури „актуальної”, за виразом деяких прихильників останньої, а про віддання суспільством велчезного боргу уваги й підтримки національній спадщині, що накопичився протягом багатьох попередніх десятиліть, а також про актуалізацію культурної спадщини – тобто перетворення її на ключовий чинник в освіті та вихованні молоді, у формуванні креативного потенціалу українського суспільства, у господарчому відродженні багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл.

А поки що, на жаль, навіть у таких багатих історико-культурною спадщиною містах, як Львів, Одеса, Чернігів, Кам'янець, її потенціал мало використовується в суспільно-економічному розвитку, та й увага до збереження цього потенціалу недостатня. А в сотнях і тисячах менших міст, містечок і сіл України цей потенціал нерідко просто марнується. Зокрема – за остання роки занепали десятки давніх осередків традиційних народних художніх промислів; лише деякі з них зуміли посісти місце на сучасному ринку художніх виробів.

Тому серед пріоритетів державної культурної політики, вочевидь, мають бути, з одного боку, значна активізація пам'яткоохоронної діяльності, а з іншого – посилена популяризація національного культурного надбання як серед українського суспільства, так і за кордоном.

Отже, завдання полягає в тому, щоб не просто зберегти національну культурну спадщину, але й перетворити її ключовий чинник формування національної свідомості, господарчого відродження регіонів України. Для цього потрібні:

- забезпечення належного збереження пам'яток, чіткого дотримання пам'яткоохоронного законодавства,

- розвиток і модернізація мережі музеїв та заповідників, зокрема – через залучення недержавних інвестицій та меценатських коштів у пам'яткоохоронну справу;

- створення сприятливих податкових та інвестиційних умов для розвитку галузей економіки, що ґрунтуються на культурній спадщині (художні промисли, культурний туризм, готельний бізнес);

- активна популяризація національної культурної спадщини в Україні та за кордоном.

Надзвичайно перспективним, хоча також на разі недосить використаним напрямком актуалізації національної спадщини України є культурний туризм, зокрема – внутрішній. Чималий туристичний потенціал України сьогодні використовується значно гірше, аніж у її центрально-європейських сусідів, а вітчизняна туристична індустрія поки що залишається доволі слабо розвиненою.

На цьому напрямку, окрім очевидних пріоритетів (розробка й реалізація державної стратегії розвитку туризму в Україні, створення в туристичній індустрії привабливого інвестиційного клімату тощо), є й важливі завдання соціально-культурного характеру. До них належать: використання культурної спадщини і природних ресурсів України для розвитку культурного й «зеленого» туризму (особливо у сільській місцевості), підтримка так званого соціального туризму, тобто пільгових туристичних, відпочинкових послуг для малозабезпечених груп населення, врешті, формування привабливого образу України у світі через розвиток в'їзного туризму.

Важливим, але поки що, як виглядає, належно не усвідомленим культурним ресурсом суспільного розвитку сучасної України є її етнокультурне різноманіття (про що йшлося в Розділах 1.1 та 4.5). Отже, збереження культурного різноманіття, забезпечення умов для задоволення духовних, культурних, релігійних потреб представників різних етносів та конфесій, також має бути серед пріорітетів державної культурної політики.

Основним завданням на цьому напрямку є розбудова партнерства держави з етнічними громадами України, національно-культурними товариствами, посилення державної підтримки їхньої культурно-мистецької діяльності.

4) міжнародні культурні зв'язки, присутність української культури у світі

Як зазначалося в Розділі 8, Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного культурного співробітництва лише з 1991 року, тому її досвід і здобутки у цій сфері поки що не є надто вагомими.

Важко назвати досягнутими й головні для нашої країни цілі міжнародного культурного співробітництва, а саме: інтеграція української національної культури до світового культурного простору; формування привабливого міжнародного іміджу України та її культури, забезпечення міцних, стабільних культурних та міжлюдських зв'язків з українською діаспорою по всьому світі, а також помітної присутності українського культурного продукту на світовому культурному ринку.

На сьогоднішній день міжнародне культурне співробітництво України здійснюється переважно через реалізацію програм двостороннього культурного співробітництва із зарубіжними країнами, передусім європейськими та пострадянськими. Недосить інтенсивною залишається участь у культурницьких програмах Ради Європи, ЮНЕСКО. Потребує значного розширення також участь українських митців та культурних організацій у провідних світових мистецьких фестивалях, виставках, книжкових ярмарках. Надто незначною, навіть у порівнянні з радянськими часами, є державна підтримка зарубіжних гастролей кращих митців та мистецьких колективів України. Лише нещодавно почала створюватися мережа культурно-інформаційних центрів України за кордоном. Український мистецький продукт (фільм, музика, книжка, художні вироби тощо) майже не потрапляє за межі нашої держави, на іноземні культурні ринки (окрім хіба що ринків кількох сусідніх пострадянських країн).

Отже, завдання полягає в тому, щоб на згаданих напрямках міжнародних культурних зв'язків слід у ближчому майбутньому добитися істотного поступу.

Підсумовуючи, спробуймо визначити, якими мають бути загальні риси оптимальної державної стратегії щодо розвитку культури в сучасній Україні.

Така стратегія має бути комплексною, тобто - поєднувати позитивні елементи накопиченого в Україні досвіду підтримки культури з новими інструментами культурної політики, успішно апробованими в інших країнах.

Така комплексна стратегія має передбачати:

- поєднання нарощування бюджетної підтримки культури із стимулюванням благодійництва, меценатства, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів;

- поєднання реформування органів управління культурою – із ширшим запровадженням конкурсних і прозорих механізмів фінансування культурно-мистецьких проектів;

- поєднання протекціонізму щодо національних культурних індустрій із забезпеченням відкритості вітчизняної культури, її різноманіття, а також цілісності національного культурного простору України.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»


 


[1] Hillman-Chartrand, H. and McCaughey, C., "The Arm's Length Principle and the Arts: An International Perspective - Past, Present, and Future" - www.culturaleconomics.atfreeweb.com /arm's.htm

[2] Taras Kuzio, ‘The national factor in Ukraine's quadruple transition', Contemporary Politics, Vol. 6, No 2, 2000.

[3] Хорватський культуролог Нaда Швоб-Джокіч дає розлогіше визначення: „Транзиція (transition) – це широкомасштабні й різнопланові суспільні зміни, у ході яких суспільна система (суспільний лад) глибоко й радикально трансформується, внаслідок чого набуває таких характеристик, які роблять її істотно відмінною від тієї системи, що існувала на початку транзиційного процесу” (цит. за: Nada Svob-Dokic ‘Cultural Contexts in Transition Processes', CULTURELINK special issue ‘Cultural Transitions in Southeastern Europe', Zagreb, 2004).

[4] Там само, с. 8.

[5] Krzysztofek K. ‘Patterns of cultural change and cross-cultural communication in post-1989 Europe. Implications for cultural identities', In: Council of Europe, CMC (95) 3 Prov., p. 187-188.





Реферат на тему: Висновки у сфері культури і культурної політики України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.