Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Телебачення. Радіо. Реклама. Культурні індустрії (реферат)

1. Телебачення

2. Радіо

3. Реклама

1. Телебачення

Перегляд телепередач є сьогодні найпоширенішею дозвіллєвою практикою українців. Опитування показують, що понад 80% населення дивиться телевізор практично щодня. У 1990-х роках позиції телебачення як форми дозвілля ще зміцніли завдяки кількісному та якісному урізноманітненню телепрограм (поряд з державними телеканалами з'явилось чимало приватних), а також через меншу доступність багатьох інших культурних практик (кіно, театри, концерти, музеї, самодіяльне мистецтво) для широкої публіки.

Українське телебачення у своєму ровзиткеу пройшло кілька етапів. Власне, до 1990-х років важко було говорити про українське телебачення як про щось культурно відмінне та інституційно автономне щодо телебачення загальнорадянського. Пересічний громадянин мав доступ лише до трьох державних телеканалів, котрі жорстко контролювалися. Найпопулярнішим було Центральне телебачення з Москви; двома іншими каналами транслювалися так зване «республіканське» (в Україні воно називалось УТ), а також так зване «місцеве» телебачення.

Українське телебачення в ті часи було схоже радше на один з „місцевих” каналів, ніж на державне телебачення 50-мільйонної республіки з багатою культурою. Більшість передач були зроблені в Москві, і лише ре-транслювалися через Київ; так само російського витробництва були більшість фільмів, хоча в Україна діяло п'ять кіностудій, зокрема й студія „Укртелефільм”.

Іншими словами, власного „контенту” на українському телебаченні радянських часів було обмаль, та й той не відзначався високою якістю, був перенасичений офіціозною ідеологією і в результаті – нудний і непопулярний.

Активніший період розвитку ТБ в Україні почався наприкінці 1980-х, під впливом горбачовської перебудови. Хоча телебачення і надалі залишалось державним, проте воно зробилося відкритішим, розмаїтішим, а подеколи навіть сміливим. Проте, не відміну від російського телебачення, котре приділяло більше уваги політичним проблемам та сучасній популярній культурі, УТ зосереджувалось головним чином на національному культурному відродженні, – що було, зрештою, річчю попервах новою і привабливою. Українське ТБ залишалось, однак, естетично консервативним, технічно відсталим і, як правило, нижчим за рівнем і менш популярним, ніж телебачення московське.

Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності в 1991 році зробили російське телебачення формально закордонним, проте від цього не менш популярним, зокрема в сильно зрусифікованих південних та східних областях України. Опитування 1992–1993 років показували, що майже 90% українських глядачів реґулярно дивляться головний російський канал ОРТ (колишнє ЦТ), натомість УТ дивилися більш-менш реґулярно лише 60% опитаних. Це означало фактично відсутність окремого українського національного медіа-простору.

Уряд України за президента Л.Кравчука спробував був обмежити ідеологічний вплив російського телебачення, перевівши ретрансляцію ОРТ з найпоширенішого в країні першого каналу на менш доступний третій, проте не було зроблено головного – не поліпшено якості власного, українського телебачення, не створено достатнього розмаїття програм.

Після 1991 року в Києві й інших, переважно великих, містах з'являються приватні телевізійні станції, руйнуючи таким чином монополію державного телебачення, але й знижуючи водночас стандарти якості, котрі й без того не були високими. Майже десяток нових телестанцій з'являється у самому лише Києві – Гравіс, Тоніс, ICТV, Ютар, ТЕТ, Нарт, ТБ-Табачук тощо. Лише кілька з них виробляли власні програми, натомість інші, не маючи для цього належних ресурсів і користаючись із загального правового безладдя в країні, займалися фактично „піратством”, демонструючи неліцензійні фільми й телепрограми без дозволу і без сплати роялті. В ті роки законослухняні компанії опинялися в найневигіднішому становищі, не в змозі конкурувати з „піратами”.

За даними Всесвітньої асоціації інтелектуальної власності (IIPA), 1998 року рівень „піратства” на українському телебаченні оцінювався у 95%, причому це „піратство” припадало майже виключно на реґіональні телекомпанії (див. www.iipa.com). Держава хоч і поступилася монополією на телемовлення і не могла дати ради „піратству”, проте зберегла контроль над ретрансляційним обладнанням. Супутникове телебачення було тоді малодоступне, а кабельне ТБ ще недосить розвинене, тож держава в технічному плані залишалась монополістом, маючи змогу викинути „неслухняні” телекомпанії з ефіру під яким-небудь формальним, позірно неполітичним приводом.

Наступний, «цивілізованіший» період розвитку телебачення почався 1995 року з появою двох нових дійових осіб на українській телевізійній сцені. Пряма ретрансляція російського ОРТ припинилася, натомість з'явилася нова українсько-російська компанія «Інтер» успадкувала його аудиторію. «Інтер» вів передачі російською мовою і ретранслював чимало популярних російських програм, тож його популярність невдозі зрівнялася з популярністю ОРТ.

Іншим важливим гравцем в телеефірі стала «Студія 1+1», головним акціонером якої була західноєвропейська компанія СМЕ[1]. На противагу «Інтеру», котрий позиціонував себе як пострадянсько-ностальгійний канал для російськомовної публіки, керівники «1+1» задекларували бажання створити взірець новочасного, цивілізованого (вільного від „піратства”) телебачення західного типу, котре б представляло національні та закордонні фільми, програми, ток-шоу переважно українською мовою.

Реальність, однак, виявилася дещо іншою: замість обіцяних якісних фільмів з різних країн, на «1+1» утвердилися значно дешевші російські та латиноамериканські мильні опери та ситуаційні комедії, телеігри, ріаліті-шоу тощо. Проте завдяки розважальним програмам для масової аудиторії «1+1» досить швидко став головним конкурентом «Інтера» в боротьбі за чільну позицію в Україні, надавши тим самим українському телеринку двополюсного характеру.

Так, 2000 року у Києві 77% опитаних регулярно дивилися «1+1», 82% – «Інтер». У Львові 80% дивилися «1+1», 69% – «Інтер». Інші канали залишалиться далеко позаду, серед них і державний УТ-1.

Іншою важливою подією цього періоду слід вважати стрімке поширення супутникового та кабельного телебачення – щоправда, головно у великих містах. Конкуренція кабельних операторів зменшила ціни на їхні послуги, зробивши кабельне телебачення значно доступнішим.

Період від осені 1998 й аж до „Помаранчевої революції” в листопаді 2004 року став часом помітного зростання прибутків і водночас зменшення свободи на українському телебаченні. Світова фінансова криза 1998 року істотно зменшила ринок реклами, а президентська виборча кампанія 1999 року відчутно посилила політичний тиск на ЗМІ. До 1998 року чимало телекомпаній працювало як «нормальні» бізнесові структури, відносно вільні та незалежні. Однак фінансова криза та політичний тиск спонукали багатьох власників до продажу своїх акцій великим бізнесово-політичним угрупованням, знаним як «олігархічні клани». Вплив нових власників на політику телеканалів невдовзі зробився помітним. Наприклад, на «1+1» раніш жваві і збалансовані новинні програми зробилися коротшими і переповненими тенденційними політичними коментарями; дискусії у прямому ефірі майже зникли, натомість невибагливі розважальні програми, фільми та серіали заповнили більшість ефірного часу.

Ці невтішні тенденції поглибилися наприкінці 2000 року – після скандалу, спричененого вбивством журналіста Георгія Гонгадзе та оприлюдненням аудіоматеріалів, які вказували на ймовірну причетність президента до цього злочину. Тодішня українська влада зробила свій внесок в історію ЗМІ, винайшовши так звані «темники» – анонімні інструкції, що надходили на основні телеканали, з докладним переліком подій, які відбулися чи мають відбутися, і порадами від неназваних «експертів», які події варто висвітлювати, а які – ні, у якому ключі проводити висвітлення, кого з політиків чи експертів запрошувати до коментування, а кого – ні, тощо.

З іншого ж боку, економічне зростання 2000–2004 років зумовило відповідне зростання рекламного ринку – його обсяг для телебачення, за даними Всеукраїнської рекламної коаліції, збільшився від $85 млн. у 2002 р. до $235 млн. у 2005.[2] Як наслідок, приватні українські телеканали – принаймні, найбільші з них – стали фінансово прибутковими. Наприклад, чистий дохід «Студії 1+1» зріс від $31,7 у 2002 р. до $53,35 у 2004; прибуток за цей самий час зріс удвічі, з 7 до 14.7 млн. доларів (див. telekritika.kiev.ua, 16.03.2005).

У 2006 році, за даними тижневика „Контракти” (№ 12, березень 2007), загальні надходження українських телеканалів від реклами та спонсорства склали до $460 млн., в тому числі від комерційної реклами – $355 млн., від політичної реклами – $35 млн.

Схоже, однак, що зростання прибутку виявилося недостатнім для переходу від імпорту розважальних програм (переважно російських) до виготовлення власних: в ефірі й далі домінували російські розважальні програми. Така ситуація затяжного культурного колоніалізму не могла не викликати занепокоєння у багатьох українців, зокрема в митців та, загалом, інтелектуалів. Проте органи, відповідальні за контроль дотримання медійного законодавства, виявляли надзвичайну поблажливість щодо порушників. До того ж Національна рада з телебачення та радіомовлення від осені 1998 року до травня 2000 взагалі була непрацездатною, оскільки президент Кучма не призначав своїх чотирьох представників до цієї ради.

Проявом неякісної політики у медійній сфері була також деградація державного каналу УТ-1. Попри бюджетне фінансування, багату матеріальну базу та велетенський штат (2400 працівників у самому лиш Києві), УТ-1 мав лише 9% національної телеаудиторії 1998 року, і лише 2,8% – 2004-го.

Студія «Укртелефільм», котра спромоглася у 90-х роках зробити кілька більш-менш популярних телесеріалів для УТ-1, також занепадала – почасти через брак фінансування, почасти через втрату кваліфікованих працівників, спокушених приватним студіями.

Табл. 5.7. Рейтинґ основних українських телеканалів, 2004–2006

Телеканали

2004

2005

(січень-березень)

2006

Інтер

23,4

25,2

20,4

Студія 1+1

21

21

18,4

Новий канал

10,1

8,8

8,5

ICTV

7,8

7,6

7,3

СТБ

3,7

4,9

6,1

Україна (Донецьк)

-

4,0

4,4

УТ-1

2,8

2,1

2,1

5 канал (новинний)

н/д

1,6

1,86

М1 (музичний)

н/д

1,2

1,4

ТЕТ (розважальний)

н/д

1,8

3,1

Джерело: www.telekritika.kiev.ua

Ще один телевізійний проект некомерційного, культурно-мистецького спрямування - державний телеканал «Культура» – теж виявився не дуже вдалим. За кілька літ існування він так і не отримав від свого засновника – держави – ліцензії на власні частоти, задовольняючись трьома-чотирма годинами нічного мовлення на каналі УТ-1. Держава „згадала” про «Культуру» допіру в 2005 році, надавши їй можливість цілодобової супутникової трансляції.

Істотні зміни в українському телебаченні розпочалися восени 2004 року - ще до знаних подій на Майдані, відомих світу як „Помаранчева революція”. Коли влада спробувала через суд відібрати ліцензію в прихильного до опозиції „5 каналу”, а також у радіостанції «Ера», то журналісти „5 каналу” розпочали голодівку на знак протесту, підтриману журналістами інших каналів. У жовтні 2004 року, за два тижні до президентських виборів, сотні працівників мас-медій вийшли на мітинґи, вимагаючи свободи слова. Чимало відомих тележурналістів відмовилися виконувати „темники” і подавати в ефір фальшиву чи тенденційну інформацію. Влада пішла на поступки, тож революційні події листопада-грудня 2004 року висвітлювалися в істотно вільнішій, відкритішій атмосфері.

Революція, однак, принесла на телебачення значно менше змін, ніж очікувалося, – якщо, звісно, не рахувати головного здобутку – утвердження свободи слова. Помітні зміни відбулися в діяльності новообраної Національної ради з телебачення і радіомовлення, котра почала реально контролювати дотримання медійного законодавства, зокрема й щодо мови теле- та радіопередач. Утім, намагання Ради переглянути ряд ліцензій, незаканно виданих за попередньої влади, не увінчались успіхом. Її зусилля, однак, не були цілком марними. Частка продукції власного виробництва у програмах українських телеканалів помітно зросла, і ще помітніше зросла частка передач українською мовою (зокрема, за рахунок українського дублювання російських та американських фільмів, серіалів тощо). На музичних телеканалах (М1, OTV, Enter music) частка української музики зросла з 10-15% до 35-50%.

Економічне пожвавлення останніх років призвело до швидкого зростання ринку реклами, а отже – до значного поліпшення фінансових показників кількох провідних приватних телеканалів. Внаслідок цього вони стали продукувати значно більше власних фільмів, серіалів, розважальних і навіть мистецьких програм.

Натомість проект створення в Україні громадського телебачення на зразок Бі-Бі-Сі, – так і не вдалося здійснити. Ідея перетворити слабке і маніпульоване державне телебачення УТ на ефективне і незалежне громадське обговорювалася в Україні давно, зокрема в середовищі політичних і культурницьких еліт. Проте допіру в січні 2005 року вона почала набирати реальних форм – зі створенням Коаліції громадських організацій на підтримку громадського телебачення. Завданням цієї коаліції було розробити проект українського Громадського телебачення і поступово реалізувати його – за сприяння держави, зрозуміло.

Були представлені кілька конкретних проектів створення громадського телебачення, цій проблемі були присвячені окремі парламентські слухання 13 квітня 2005 року, але досі, на жаль, не було ані створено правової бази для існування громадського телебачення, ані прийнято чіткого інституційного рішення про його створення.

2. Радіо

Радіо в Україні як окрема галузь культурних індустрій складається з двох секторів – державного (загальнонаціональні та регіональні радіомовні організації) та приватного (сотні FM-станцій у всіх регіонах країни, переважно комерційного характеру й музично-розважального змісту).

Сьогодні в Україні працюють три державних радіоканали (Перший, "Промінь” та Радіо "Культура”), об'єднані в Національну радіокомпанію, у свою чергу підпорядковану Держтелерадіо України.

Державна політика у сфері радіомовлення здійснюється Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, яка, згідно зі Статтею 7 Закону України "Про телебачення і радіомовлення” є єдиним позавідомчим органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіо-мовлення. Національна рада (у складі восьми осіб, призначених наполовину Верховною Радою, наполовину – Президентом) на конкурсних засадах видає ліцензії на право мовлення телерадіоорганізаціям всіх форм власності, здійснює контроль за дотриманням мовниками чинного законодавства та ліцензійних умов, вживає щодо порушників штрафних санкцій, аж до анулювання ліцензії на мовлення (в судовому порядку).

Державні та регіональні радіоканали використовують створену в часи СРСР дротову радіотрансляційну мережу з "радіоточками” в помешканнях та службових приміщеннях, ведучи також і ефірне мовлення на середніх і довгих хвилях. За останні 15-20 років кількість працюючих „радіоточок” скоротилася з 15 до 6 млн. одиниць, але ними все ще забезпечені до 50 % українських родин.

Перевага дротового мовлення в тоталітарному суспільстві полягала в тому, що така "радіоточка” здатна транслювати лише одну-дві станції, тому слухач не може обрати собі якоїсь іншої станції. Сьогодні ж перевага "радіоточки” – в її дешевизні й простоті користування.

Перший державний радіоканал (працює з 5.30 до 24.00) є переважно, інформаційним (розмовним) каналом. Крім випусків новин та прогнозів погоди, він транслює пленарні засідання Верховної Ради України, радіозвернення Президента, заяви політичних партій, релігійні програми ("Радіо Воскресіння”, "Кредо” тощо), консультації лікарів і юристів, має кілька спеціалізованих передач для дітей, школярів, літніх людей, військовослужбовців. Культурний складник першого каналу представлений програмами української популярної та класичної музики, фольклору. Є також радіо-вистави та "радіо-серіали”.

Програми Першого радіоканалу, зокрема культурні й музичні, багато хто вважає консервативними, старомодними. Проте, в цілому по Україні, завдяки дротовим радіоточкам у кожній кухні, він усе ще має найбільшу аудиторію радіослухачів – до 50% загальної кількості. Перший канал ділить час мовлення в дротовій трансляційній мережі з недержавною радіокомпанією "Ера”, що працює в інформаційно-розмовному форматі (і не лише "у дротах”, а й на середніх хвилях та в діапазоні FM – у більшості великих міст України).

Радіоканал "Промінь” був створений в 1965 р., як розважальний канал за взірцем всесоюзного радіоканалу "Маяк”. "Промінь” завжди був менш офіціозним, ніж УР-1, більше часу приділяв культурним та розважальним програмам. У музичних передачах "Променя” переважає легка музика, здебільшого вітчизняна.

На культурно-просвітницькому радіоканалі – Радіо "Культура”, що веде мовлення на середніх хвилях й іменує себе "каналом духовного відродження”, можна почути записи драматичних та оперних спектаклів, концертів музики різних жанрів – від академічної до фольклору. Чимало місця займають літературні передачі. Щодня дві години ефіру присвячуються російській культурі. На жаль, недостатнє держбюджетне фінансування радіоканалу та незначне залучення позабюджетних коштів обумовило його технічне відставання та слабке кадрове забезпечення.

З 1962 р. діє Всесвітня служба Українського радіо (іномовлення), яка веде передачі для зарубіжних слухачів українською та іноземними мовами загальним обсягом понад 30 годин на добу. Ці програми розраховані переважно на українську діаспору, тому актуальною для Всесвітньої служби проблемою є розширення аудиторії за рахунок слухачів-неукраїнців.

В FM-діапазоні в самому лише Києві працює 26 приватних радіостанцій, які транслюють в основному музику, новини і рекламу. Стільки музичних FM-станцій – це, як на європейські стандарти, забагато для ледве тримільйонного міста. Надмір FM-станцій можна пояснити тим, що далеко не всі вони діють як самостійні комерційні підприємства, а радше використовуються власниками як інструмент просування музичного продукту або ідеологічного впливу. Навіть якщо радіостанція приносить збитки, вони компенсуються доходами від "основного” музичного бізнесу або політичними дивідендами.

Рекламні доходи українських радіостанцій останнім часом помітно зростають – за оцінками, від $8 млн. у 2002 році до майже $20 млн. у 2005 році. Частка радіо в рекламному ринку України – лише 4%.

По кілька музичних FM-станцій діють практично у всіх великих містах України. За форматом мовлення, втім, вони не відрізняються різноманіттям: це популярна музика, реклама та двохвилинні випуски новин щогодини. Деякі з приватних радіокомпаній уже перетворилися на мережі: їхні програми ретранслюються в низці обласних міст із додаванням місцевих рекламних блоків та новин. У багатьох містах України ретранслюються також передачі провідних московських комерційних радіостанцій – "Русского радио”, "Європа-плюс”. Такі станції віддають левову частку ефіру російській поп-музиці й дуже неохоче виконують положення закону щодо квот на вітчизняний продукт.

Рівень популярності окремих FM-станцій суттєво різниться залежно від регіону України. У Києві найпопулярнішими є станції „Хорошее радио Шансон” (російська "блатна” та споріднена з нею поп-музика), „Гала Радіо” та Kiss FM, (переважно західна молодіжна поп-музика), «Русское радио» (російська поп-музика різних форматів) та «Люкс FM», частки аудиторії яких склали в кінці 2005 року відповідно – 24,8; 22,6; 19,4; 18,1 та 17,4 %. В ряді міст лідерами за популярністю є місцеві радіостанції. У Львові, наприклад, це – "Львівська хвиля” (понад 30% аудиторії).

Формат більшості музичних FM-станцій є доволі розпливчастим і зазвичай характеризується терміном „молодіжна популярна музика”, чи то пейоративним слівцем „попса”. Вважається що ці "універсальні” FM-станції розраховані на "найширшу” аудиторію. Насправді, це часто означає, що їхня аудиторія слабко окреслена, і що багато станцій не мають стабільної аудиторії.

Єдиною значною приватною FM-радіостанцією в форматі „новини й ток-шоу” є „Радіо Ера”, що веде мовлення майже в 30 великих містах України, але його аудиторія складає лише близько 4%.

Серед українських музичних FM-станцій чимало вдаються до контроверсійної практики, що свого часу в Америці отримала назву payola і вважалася незаконною – беруть гроші за те, що транслюють чиїсь пісні в ефірі. Окрім цього, власники FM-станцій нерідко "забувають” платити роялті за використовувані ними музичні записи.

Згідно з новою редакцією Закону України "Про телебачення і радіомовлення” (від 12 січня 2006 р.), вимога щодо частки вітчизняного продукту в ефірі сформульована жорсткіше, ніж у попередній редакції: якщо раніше квоту на вітчизняний продукт можна було виконувати за рахунок нічного мовлення, то згідно з пунктом 4 Статті 28 чинного Закону всі, хто отримує ліцензію на мовлення у проміжках часу між 07.00 та 23.00 повинні дотримуватись таких пропорцій між українськими та іноземними програмами:

- програми європейського виробництва повинні становити не менше 80 відсотків, у тому числі не менше 50 відсотків – програми українського виробництва;

- у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 відсотків загального обсягу мовлення.

А пункт 4 Статті 10 Закону вказує, що "для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення”.

На жаль, ці положення Закону порушується багатьма музичними FM-станціями: вітчизняний продукт здебільшого не перевищує 15-20%. Національна рада рідко вдається до штрафних санкцій, практикуючи "профілактичні бесіди” членів Нацради з представниками мовників.

Експерти у сфері мас-медіа вважають, що сьогодні в українському ефірі вже практично немає місця для нових комерційних радіостанцій, навпаки – працюють надто багато FM-станцій у тому самому розпливчастому поп-форматі, котрі не мають своїх стабільних аудиторій, а тому – не мають і стабільних рекламних доходів. Аби набути фінансової міцності й стабільності, такі FM-станції мусять чіткіше позиціонуватися, що, можливо, зробить вітчизняний радіо-ефір різноманітнішим і незалежнішим.

3. Реклама

Радянській централізованій плановій економіці реклама, загалом кажучи, не була потрібна, однак вона існувала і навіть недовгий час (у 1920-і роки, в період НЕПу) процвітала як своєрідний мистецький жанр. У той час в Україні рекламні плакати створювати такі відомі митці, як Анатоль Петрицький та Василь Єрмілов. Однак після голодних сталінських 30-х радянська реклама перетворилася на джерело абсурдистських жартів на тему закликів літати „Аерофлотом”, коли жодних інших авіаліній в СРСР не було.

Не дивно, що комерційна реклама перших пострадянських років виглядала незграбною й аматорською. Адже добрих фахівців цієї справи просто не існувало, через це телерекламу виготовляли безробітні кінорежисери для замовників, які самі не мали чіткого уявлення про те, що ж їм, власне, потрібно.

Західні фірми, що прийшли на український ринок у 1990-і роки, віддавали перевагу рекламі своєї продукції, зробленій там-таки, на Заході, й лише продубльованій по-українськи. Це означало, що в Україні вже була реклама, але ще не було рекламної індустрії.

Таке становище змінювалося поступово, й сьогодні виробництво реклами перетворилося на одну з найпотужніших креативних індустрій України.

У 1990-х роках господарче становище та ринкові позиції українських рекламних агентств були доволі скромними, однак економічне зростання 2001-2006 років забезпечили їм процвітання. Як видно з табл. 5.8, вітчизняний ринок реклами за три роки, 2002-2005, зріс майже втричі. Обсяг вітчизняного виробництва реклами не настільки значний, але й він уже сягнув $100 млн. доларів.

Табл. 5.8. Ринок реклами в Україні, 2002 – 2005 рр. (оцінка, млн. USD, без урах. податків)

 

2002

2003

2004

2005

2005 (%)

Телебачення

85

130

165

237

46.3

Преса

28

60

81

131

25.6

Зовнішня вулична реклама

38

60

86

116

22.7

Радіо

8

9

13

20

3.9

Інтернет

1

1

1.5

2.5

0.5

Кінотеатри

-

-

2.5

5

1

Загалом у ЗМІ

160

260

350

511

100%

Виробництво реклами

40

70

75

н/д

 

Доходи BTL , PR, спонсорство

50

70

80

н/д

 

Агентські комісійні, гонорари

10

20

25

н/д

 

Загалом

260

420

530

н/д

Джерело: http://www.adcoalition.org.ua/, „Кореспондент”, січень 2006 р.

Сьогодні українська реклама поступово перетворюється на повноструктурну галузь, де працюють десятки рекламних агентств. Серед них багато не лише розміщують, але й самі виробляють креативну рекламну продукцію – до найбільших належать D'Arcy, B.I.T.A, „Кінограф”, Adventa Communications, САХАР, ElvisPelvis, Bates, Adell Saatchi & Saatchi, „ГЛАС”, Dialla, „Абрикос”, Lucky Use та інші, об'єднані у Всеукраїнську рекламну коаліцію (http://www.adcoalition.org.ua/). Виходять кілька спеціалізованих журналів („Маркетинг і реклама”, „Маркетинг медіа-ревю”), проводиться навіть власний міжнародний рекламний фестиваль (http://www.adfestival.com.ua/).

Однак багато хто з фахівців далі вважає, що мистецька якість української реклами ще „не дотягує” до світового рівня. Українські творці реклами нечасто беруть участь у найпрестижніших світових фестивалях реклами – може, через те, що їм рідко вдається виграти призи навіть на регіональних фестивалях (таких, як „Golden Hammer” у Ризі, Московський міжнародний фестиваль реклами, чи фестиваль IDEA в Сочі).

Державна політика щодо реклами зводиться головним чином до регулювання мови реклами (обов'язковою є державна, українська мова, інші мови можуть використовуватися паралельно до неї), часових обмежень на рекламу алкоголю (вона дозволена лише після 23.00) та на частку рекламного часу в телеефірі (не більше 10% загального часу мовлення). Дотримання мовниками цих положень законодавства контролює Національна рада з телебачення й радіомовлення.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»


 


[1] Група СМЕ, заснована Роналдом Лаудером, володіє також багатьма іншими ЗМІ у центральноєвропейських країнах. 2002 року СМЕ мала тут 2,5 тисячі працівників (The European).Так компанія TV nova, якої володіє СМЕ, є найбільшим комерційним телеканалом у Чехії: вона контролює близько 70% аудиторії (тимчасом як найбільша державна телекомпанія ČТ1 – лише 26%) і близько 60% рекламного ринку (Circular no.13, Febr. 2002).

[2] Докладніше див. www.adcoalition.org.ua





Реферат на тему: Телебачення. Радіо. Реклама. Культурні індустрії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.