Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Проблеми перехідного періоду та напівреформ. Культурна політика України (частина 4) (реферат)

Україна переживає перехідний період, хоча й подібний до того, через який недавно пройшли інші країни центральної та східної Європи, але зі своїми специфічними й унікальними рисами. До завдань цього звіту не належить розгляд загальних питань українського перехідного періоду, хіба що крім одного, яке безпосередньо впливає на культурний сектор і культурну політику. Це -- проблема «напівреформ» і «напівзмін», які, на думку багатьох, характерні для багатьох аспектів політичного й економічного розвитку країни.

Можна цілком зрозуміти і схвалити політиків і посадовців, які хочуть уникнути зайвих змін, змін нежиттєздатних, змін, які матимуть мінімальний позитивний ефект для країни, яка за останні 15 років побачила багато змін і крахів і здебільшого без позитивних наслідків, принаймні для пересічних громадян.

Однак в Україні існує проблема «напівреформ» і «напівзмін», яка стосується і сфери культури, надання культурних послуг, культурної політики, адміністрації культури та культурного менеджменту. Попри безперечний рух уперед, старі практики і методи роботи – доречні в командній, централізованій радянській системі, але не в сучасній Україні – до великої міри зберігаються і домінують.

Ось принаймні дві ілюстрації до цієї проблеми. Перша: у багатьох галузях на всіх рівнях щодня можна бачити, як «найгірше зі старого» стримує і шкодить «найкращому з нового». Друга: багато старих практик, методів роботи і стилів управління, які не відповідають сучасному моменту, залишаються у користуванні не через активне бажання зберегти їх, а за інерцією, через консерватизм, байдужість та атрофію «системи».

Після 15-річного досвіду незалежності, «третього шляху», обрання курсу на модернізацію та орієнтації на «європейські норми і стандарти», постає питання, чи не час Україні енергійно взятися за викорінення елементів минулого, які несумісні з поточною ситуацією або негативно впливають на розвиток культури. На думку спадає людина, яка стоїть одразу у двох човнах, що розпливаються в різні боки, і неминуче впаде у воду, якщо не встигне вчасно перестрибнути в один човен.

Ризикнемо навести ще одну банальну аналогію: менеджмент хорошого супермаркету регулярно оглядає полиці, виявляючи продукти, термін споживання яких минув. Ніхто не сумнівається, що свого часу ці продукти були чудовими, але зараз вони нікому не потрібні. Якщо їх не встигнуть прибрати, це викличе недовіру до компанії, завдасть шкоди її образу і бренду, створить ще якісь проблеми, можливо, навіть тим, кого супермаркет прагне порадувати і задовольнити. Отже, питання в тому, чи слід розробити якусь практичну програму «прибирання» з полиць культурного життя України анахронічних моделей і практик, які стримують модернізацію її культурного сектора, перешкоджають нормальному забезпеченню культурними послугами і погіршують умови для культури і творчості?

Люди, які працюють у культурі та мистецтвах, за своєю природою більш звичні до експериментів, нових ідей, творчих відхилень від норм, ніж суспільство в цілому. Завжди націлені на творчий пошук, вони сьогодні мислять так, як решта суспільства буде мислити тільки завтра. Отже, зміни практик і моделей у культурному секторі, якщо ними належно управляти, мають бути меншою проблемою, ніж в інших сегментах суспільства. Тож не буде невиправданим сподіватися, що культурний сектор може взяти на себе лідерство і дати приклади відповідальних змін, а не плестися позаду. Культурний сектор має стати на передньому краї національної модернізації.

Наскільки сама культурна спільнота, урядові та державні органи виконують природну для них роль, тобто перетворюють «напівреформи» і «напівзміни» (вони були важливими для виведення країни з минулого) на відповідальні, націлені на перспективу дії, адекватні сучасності і майбутньому України та неухильному процесу модернізації? Чи повинне це питання стати темою спеціальних «національних дебатів» або консультацій, які мають відбутися після оприлюднення цього огляду? Чи не є це проблема, вирішенням якої має активно зайнятися культурна спільнота, а не тільки державні органи? Чи не є це проблема, у вирішенні якої можна апробувати нові формалізовані форми партнерства, які обговорюватимуться пізніше у розділі «Угоди і відносини»?

Одним з аргументів на користь дальшого застосування старих практик і моделей, а не впровадження нових є те, що старі буцімто «працюють». Насправді ж вони найчастіше не тільки не працюють чи працюють погано, але завдають серйозних, хоча й ніким не оцінюваних, непрямих збитків. Серед цих збитків зокрема можна назвати де факто «системний колапс», породження цинізму та апатії, не кажучи вже про нищення чи неприйняття мистецьких задумів, креативності менеджерів та «підприємницької» культури. Ці реальні втрати, коли порівнювати ефективність «роботи» старих практик і величезні реальні втрати від дальшого їх використання, не виводяться у «фінансовій звітності».

Люди, які переконують, що старе «працює», часто праві в тому, що противляться змінам, і заслуговують на повагу: адже чому вони мають ризикувати і щось змінювати, якщо не мають доказів життєздатності нової моделі чи практики в українських умовах (чи йдеться про суто місцеву практику, чи про успішно апробовану в Європі, чи про поєднання обох)? Це явище типове для суспільства, подібного українському, де радянський спосіб мислення привчив людей думати, що в певній ситуації може бути лише одна «правильна» модель і один метод роботи. Оскільки така поведінка насаджувалася державою чи принаймні «згори», то пошук альтернатив і прийняття місцевих рішень в ті часи вважалося відступництвом.

Чи не є причиною того, що завершальна половина «напівреформи» чи решта «напівзміни» не відбулися, відсутність авторитетних моделей та практик, які можна використовувати, і мала кількість практичних мікро-реформ? Можливо «консерватори» просто не мали «правильних відповідей» «згори» або від своїх прогресивніших і більш інновативних колег, що й насторожило їх проти змін? Можливо, держава й уряд недостатньо заохочували реалізацію малих пілотних проектів, експериментів та запровадження нових практик, які могли б стати життєздатними сучасними моделями, адекватними потребам сучасної і майбутньої модернізованої України?

Звичайно, низку (тобто надто малу кількість?) експериментів та пілотних проектів було реалізовано, але багато хто вважає, що це було зроблено всупереч, а не завдяки офіційній підтримці чи зацікавленості. Як наслідок, «система» не пропагувала й не засвоювала отриманий досвід. Тут постає важливе питання: якщо країна недостатньо підтримує проведення експериментів і пілотних проектів та розробку нових практик і моделей в культурній галузі, то якою тут має бути роль Міністерства культури, інших державних органів та самого культурного сектора з (а) політичної та (b) практичної перспективи?

Можна назвати багато конкретних прикладів «напівреформ» чи «напівзмін» у культурному секторі. Одна з них видається особливо важливою у практичному відношенні. Дещо змінився спосіб розподілу державних коштів, наприклад, призначення деяких субсидій Міністерства культури відбувається на тендерній основі. Цей механізм слід вітати, хоча прикро, що його запроваджено не досить радикально. По-перше, терміни проведення тендерів часто визначаються за бюрократичною логікою Міністерства культури та фінансового відомства, а не здоровим глуздом і професійними потребами.[1] Далі, існує проблема прозорості, оскільки процедури участі в тендерах дуже нагадують практики дискредитованого минулого. І останнє, можливо, найважливіше – ця тендерна система не має жодних доступних для громадськості індикаторів та засобів оцінювання ефективності, тому не існує ніякої реальної підзвітності тих, хто отримує субсидії, окрім основних бухгалтерських вимог радянського зразка, які дозволяють фіксувати лише обсяг витрачених коштів та основну статистику, а не реальні результати роботи. Коротко кажучи, тендерний механізм, судячи з цього прикладу, просто трансплантували на старі практики замість того, щоб використати його для переведення системи від функціонального підходу радянського штибу до методів управління на основі результатів, яких так гостро потребує культурний сектор.

Підсумки:

- Україна зараз страждає від синдрому «напівреформ» і «напівзмін». Можливо, ці «напівреформи» і «напівзміни» допомогли країні відійти від минулого, але зараз вони серйозно стримують рух уперед і перешкоджають вирішенню нинішніх і майбутніх завдань в культурному секторі?

- старі практики і методи роботи, доречні в умовах «командної економіки», здебільшого зберігаються і домінують, хоча умови в Україні і її потреби радикально змінилися. Чи перешкоджає «найгірше зі старого» «найкращому з нового», призводячи до значних прихованих втрат та викликаючи зневіру серед професіоналів, особливо молодшого покоління (тих, хто народився в 1970-ті і пізніше), яке має вирішальне значення для майбутнього країни?

- можливо, для завершення реформ бракує наочних експериментів, малих проектів і нових моделей, які можна буде використати для розробки практик, адекватних поточним і майбутнім потребам України? Однак для того, щоб ці експерименти, малі проекти і моделі ефективно просувалися і засвоювалися «системою», їм потрібна активна офіційна підтримка[2] чи визнання.

- чи потрібні культурному сектору (тобто працівникам культури з державних, незалежних і приватних інституцій) нові відносини чи «договори» з Міністерством культури та іншими державними органами, аби системно вирішувати проблеми завершення реформ і змін, що стосуються культури, та «прибирати з полиць» неадекватні, застарілі практики?

Список використаної літератури:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Звіт Ради Європи. Європейська програма оглядів національних культурних політик


 


[1] Прикладом цього може бути субсидія на проведення фестивалю чи виставки. Для підготовки таких подій часто потрібен рік і навіть більше, але гранти часом розраховані на використання протягом кількох місяців.

[2] Не завжди фінансова і, безперечно, не тільки фінансова.





Реферат на тему: Проблеми перехідного періоду та напівреформ. Культурна політика України (частина 4) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.