Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Походження та розвиток культури за А.Тойнбі. Особливості культур різних епох (реферат)

Зміст

1. Походження та розвиток культури за А.Тойнбі. Циклічна концепція 3

2. Культура Стародавньої Палестини та її вплив на культурні традиції Європи та всього людства. 4

3. Християнське світобачення та духовність візантійської культури. 7

4. Ренесансний ідеал у творчості майстрів Відродження. Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. 10

5. Модернізм як культурне явище. 12

6. Українське національне Відродження останньої чверті ХІХ-ХХ ст. 14

7. Роль інновацій у сучасній культурі 17

Список використаної літератури. 20


1. Походження та розвиток культури за А.Тойнбі. Циклічна концепція

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п'яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація. Перші дві фази відбуваються за рахунок "життєвого пориву", а дві останні пов'язані з "виснаженням життєвих сил".

Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог А.Тойнбі у своїй 12-томній праці «Дослідження історії». Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом ціннісної системи А.Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються «духовному началу». Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії «Викликів», які кидаються природою і суспільством, і «Відповідей», які знаходить людська творча духовність[3, c. 24-26].

2. Культура Стародавньої Палестини та її вплив на культурні традиції Європи та всього людства

У старовину на Близькому Сході розквітли могутні цивілізації – Єгипет, Шумер, Вавілон, Фінікія, Палестина. У соціально-політичному плані спільною відмітною рисою всіх цих цивілізацій була їх належність до східних деспотій, яким тією чи іншою мірою були властиві монополізація і централізація влади, її персоніфікація в особі деспота (царя, фараона), сакралізація (підлягання релігійним нормам) всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного і психологічного терору, жорстокого пригнічення мас.

На північний захід від Межиріччя вузькою смужкою між Середземним морем і Ліванськими горами, між Сінаєм і Йорданом простяглася Палестина, маленька земля, яка зіграла велику роль у світовій історії та культурі. Географічне положення Палестини забезпечувало надзвичайну різноманітність культурних, економічних і політичних впливів, оскільки країну оточували Єгипет,

Фінікія, Ассірія, Хетське царство. Значний вплив на Палестину мала також Кріто-Мікенська цивілізація.

Скотарські племена Палестини, семітські за походженням, дотримувалися норм іудаїзму, послідовно монотеїстичної релігії, котра так і не стала світовою внаслідок своєї етнічної замкненості. Це була і є типово національна релігія, що пов'язувала свою догматику з одним народом, обраним богом. Палестинська культура пережила значний вплив Стародавнього Єгипту внаслідок єгипетського полону, влади єгипетського фараона, звільнення від якої іудейському народу коштувало значних зусиль і жертв. Катострофічні наслідки мало ассірійське вторгнення, з яким пов'язана поява іудейської діаспори, а також перське панування. Згодом Палестина увійшла до складу елліністичної імперії Селевкідів, а пізніше стала римською провінцією – Іудеєю.

Особливо драматично склалася історія Палестини під час римського панування. У III ст. до н.е. римський полководець Помпей захопив Сірію, а потім, скориставшись внутрішньою боротьбою в Іудеї, ввів туди війська і захопив Ієрусалим. У кінці I ст. до н.е. Іудеєю правив цар Ірод, який, прагнучи нав'язати своїй країні античну культуру, будував храми в грецькому і римському стилі, а також зводив багатоповерхові і багатоквартирні будинки (інсули).

Після смерті Ірода в Іудеї спалахнули повстання. Намісник Риму в Сірії Квінтелій Вар розгромив повстанців у Галілеї і на півдні Палестини, розіп'явши на хрестах 2000 чоловік. Ці події викликали в країні неоднозначні реакції, зокрема, виникли різні секти: саддукеїв, ортодоксів

Біблії, які водночас терпимо ставилися до римлян, фарисеїв, котрі визнавали воскресіння мертвих і загробне життя, зелотів, що вступали за активну боротьбу з римлянами. Приблизно в цей же період виникає і "Кумранська община ессеїв”. Її прибічники називали себе "ейвонім” (злиденні), "сини світу” і т. п. Їхнє вчення зводилося до дуалізму добра і зла, віри в боговибраність "синів світу”, кінець світу та прийдешнього месію.

На чолі общини стояв "учитель праведності”, котрий після смерті, як правило, канонізувався. Після другої світової війни знайдені письмові джерела про кумранітів – "Рукописи Мертвого моря”. Кумраніти були посередниками між ортодоксальним іудаїзмом і християнством. Саме в них ідея обраності цілого етносу вперше замінюється ідеєю обраності індивідуальності, де національний момент знімається[7, c. 211-213].

Найбільша пам'ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини – Біблія. Вона, як відомо, складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт складається з трьох великих циклів: Тора, або П'ятикнижжя – п'ять хронікально-законодавчих книг, нібито написаних

Мойсеєм; Пророки – розділ, до якого входять давні релігійно-міфологічні хроніки – Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Самуїла і Книги Царств, а також пророчі твори, які приписуються Ісаї, Ієремії, Езекліїлю та ін., а також "малим пророкам”; Писання – зібрання текстів різних жанрів (гімни, збірники афоризмів, повчальні повісті, лірична поема "Пісня пісень”, хронікальні тексти).

У цих книгах вражає внутрішня суперечливість, яка, однак, не порушує їх літературної цілісності: парадоксальна єдність релігійно-племінної виключеності та вселюдської широти. Наприклад у Книзі Ісуса Навина описується виключно етнічний Бог, а у пророка Амоса богам надані абсолютні, загальнолюдські риси. В одних текстах – войовничі заклики, а в інших, як в

Ісаї, вимога "перекувати мечі на орала”. Книга Ездри суворо засуджує міжнаціональні шлюби, а Книга Рут робить такий шлюб предметом вихваляння.

Основний зміст П'ятикнижжя – це релігійно-юридичні норми, які мають регулювати життя людини і народу.

У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів із вселенських. Необхідне Начало – Природне й Етнічне, саме тому і П'ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книга Буття (Генезис); 2) Книга Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було створено небо і землю. Все твориться актом волі, що виражений у формулі "Так буде!”.

У Книзі Вихід говориться про богообраний народ. Вона починається з опису перебування одного з іудейських колін (родів) у Єгипті, з втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір з богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходить у виклад заповідей, законів і уставів.

Не можна не звернути уваги на богоборчі мотиви в Біблії, на книгу Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини з Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книжником, який жив у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність і безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських і напружений пошук Абсолюта – ось духовний зміст усього стилистично завершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Нема миру тут, а є бентежна, стражденна душа людська[2, c. 101-102].

 

3. Християнське світобачення та духовність візантійської культури

Візантія - це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 pp.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія - країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов'янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об'єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму, а також на християнство. У Візантії не було глибокого розриву між античністю і Середньовіччям, характерного для Заходу. Візантійська культура увібрала всі знання Стародавнього світу і стала берегинею античної спадщини, творчо впорядкувавши її християнським духом[6, c. 141-144].

Візантійська культура - це культура переважно християнська. Сутність і сила християнського Середньовіччя полягала в тому, що саме життя не було відділене від релігії. Православ'я було головним і визначальним фактором цілісності держави. Збереження його чистоти - священна мета всієї візантійської культури. Вірність церкві - найвища цінність для візантійця.

Основу візантійської культури становили дві потуги у своїй єдності -імператорська влада і християнська православна віра. У Візантії, на відміну від Західної Європи, зберігся культ імператора з необмеженою владою та централізоване управління, а православна церква Візантії розглядалась як складова держави, підпорядкована "самодержавству".

Однак візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян, візантійці розуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи та її духовної довершеності в Христі. Якщо для Західної середньовічної християнської культури були властиві глибоке емоційне напруження, навіть екзальтація, то для православної культурної традиції характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов'язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку.

Візантійська освіта, наука, мистецтво також мали церковно-релігійний характер. Богослов'я було центральним предметом літературної творчості. По всій імперії відбувалися богословські диспути про основи культури, що мали на меті висловити християнські істини мовою філософії. У поєднанні ідей раннього християнства з неоплатонізмом парадоксально переплелися античні риторичні форми з новим ідейним змістом, розумінням буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а внаслідок - світу і людини.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення - в

розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації[9, c. 84-86].

4. Ренесансний ідеал у творчості майстрів Відродження. Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело

Мистецтво в цей період продовжує утримувати провідні позиції в культурі. Твори видатних митців відзначаються тенденціями до синтезу і узагальнення, прагненням до втілення загальнолюдських ідеалів. Головним художнім центром не лише Італії, а й усієї Європи стає Рим - духовна столиця католицького світу. Не започаткувавши власної художньої школи, Рим збирає кращих художників з інших центрів. Видатні архітектори, скульптори, малярі виконують замовлення папи, кардиналів, працюють над оздобленням їх палаців і резиденцій, а також церков, серед яких перше місце належить собору св. Петра.

Центральною постаттю цього часу вважається Леонардо да Вінчі (1452-1519). Коло його інтересів і занять здається безмежним. Залишивши Флоренцію у 40-річному віці, він спочатку пропонує свої послуги міланському герцогу, в листі до якого пише, що може проектувати та будувати мости, фортеці, дальнобійні гармати, бойові кораблі, тунелі, водогони і додає, між іншим, що вміє ваяти скульптури і змагатись будь з ким у мистецтві живопису. Віддаючи живопису пальму першості в "змаганні мистецтв", митець визначав його як універсальну мову втілення розумного начала, що панує в природі.

Леонардо не залишив після себе закінчених наукових трактатів, проте його рукописна спадщина налічує близько 7 тисяч аркушів, де представлені його ідеї, начерки технічних проектів, спостереження за природними явищами і людиною, які збагатили практично всі розділи людського знання. Досить назвати анатомічні й ботанічні дослідження, начерки проектів металургійних печей, ткацького верстата, підводного човна, парашута, танка, літального апарата. У відомому творі "Кодекс Леонардо", що належить одному з приватних зібрань, на вісімнадцяти аркушах з астрономічними, геологічними та гідравлічними студіями міститься 360 малюнків автора.

Мистецтво і наука нерозривні в творчості Леонардо. Кожна з його картин є співвідношенням художнього образу з тонкими спостереженнями природних явищ, законів перспективи, геометричних і фізичних закономірностей. Очевидно, в цьому полягає один із секретів "загадковості" леонардових творінь, найвідомішими з яких є фреска "Таємна вечеря", створена в 1495-1497 pp. на стіні трапезної церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані, картини "Мадонна Літта" та "Мадонна Бенуа" (80-ті роки), які є окрасою колекції С-Петербурзького Ермітажу, "Мадонна в скелях" (90-ті роки) - Національна галерея в Лондоні, "Мона Ліза" ("Джоконда") (1503), що нині прикрашає один із залів Лувру (Париж)[10, c. 167-169].

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (1483-1520,). Вже в ранніх його творах ми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є "Мадонна Конестабіле" (1502), "Заручини Марії" (1504). Однією з вершин творчості майстра є "Сікстинська мадонна", написана в 1515-1519 pp. для церкви св. Сікста в м. П'яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Зворушливий образ мадонни із немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ свою дитину, щоб дарувати людству надію на щастя.

Видатними творіннями Рафаеля є розписи ватіканського палацу, серед них - фрески: "Диспут", "Афінська школа", "Парнас". Художник постає тут не лише як майстер композиції і колориту, як монументаліст, а й як справжній знавець історії світової культури. У фресках він зумів достовірно, на основі іконографічних і документальних джерел відтворити образи видатних людей минулих епох - Платона, Арістотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Данте та ін. Своїми шедеврами Рафаель стверджує нерозривність епох в історії та культурі людства.

Героїкою боротьби за утвердження нового, вірою в безмежні можливості людини пройнята творчість іншого титана Відродження - Мікеланджело Буонарротг (1475-1564) - видатного скульптора, архітектора, художника і поета. У 1501-1504 pp., перебуваючи на службі у Флорентійській республіці, майстер створив один з найкращих своїх шедеврів - велетенську (заввишки 5,5 м) статую біблійного героя Давида. Мабуть, у жоден з періодів свого життя Мікеланджело не перебував у такій природній згоді із суспільним устроєм рідного міста, тому не дивно, що образ Давида став символом захисника свободи свого народу, символом вільнолюбних, демократичних ідей флорентійців.

У 1508-1512 pp. Мікеланджело за наказом папи Юлія II розписав стіну і стелю Сікстинської капели у Ватиканському палаці. Сікстинські фрески, безумовно, основа творчого доробку майстра, один з найвищих мистецьких творів в історії світової культури. Площа розписів, виконаних без сторонньої допомоги, становить близько 600 кв. м. композиція об'єднує триста фігур. Мікеланджело сміливо трактує біблійний сюжет про створення світу як героїчну поему, присвячену творчій могутності людини, героїзму і силі духу тих, хто стояв біля першовитоків людства. Останнім великим шедевром майстра стала мармурова усипальниця герцогів Медичі у Флоренції (1524-1534)[6, c. 256-257].

5. Модернізм як культурне явище

Термін модернізм (від франц. moderne - сучасний) більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій у культурі, що існували з кінця XIX ст. принаймні до 50-60років XX ст. (хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). Уже на початку XX ст. модернізм почав відтісняти на периферію такі художні течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику, і став провідною течією в художній культурі ряду Європейських країн - Франції, Італії, Німеччині, Росії). Справжнім розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми і прийоми модернізму до сьогодні характерні для творчості багатьох митців.

Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф. Ніцше (1844-1900), інтуїтивізм А. Бергсона (1859-1941), психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939), екзистенціалізм Ж.-П.Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960).

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненутості в колі своїх фантазій, як у "Башті із слонової кістки"; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом. Складна і трагічна епоха, якою була Перша світова війна та повоєнний час, приводила в табір модернізму не лише філософів та митців, а й багатьох учених, серед яких можна назвати А. Ейнштейна, Н. Бора, Н. Вінера та ін.

Найяскравіше відобразився модернізм в образотворчому мистецтві. Біля його витоків стоїть геніальний голландський художник Вінсентп еон Тог (1853-1890). Творчість ван Гога, його трагічна постать ніби віддзеркалюють саму суть модернізму. Вони справили величезний вплив на всю культуру XX ст. Майстер кольору, людина, яка невтомно і фанатично працювала для мистецтва, був чужий своїм сучасникам. Буржуазна публіка, вихована на академізмі та салонному мистецтві, ігнорувала картини генія. Відомі мистецтвознавці свідчили про порушення в них усіх канонів класики, що виявлялося в надмірному, на їх думку, трагізмі образів, незвично яскравих фарбах, відході від перспективи. Із понад 800 картин, написаних майстром, за життя йому вдалось продати лише одну, та й то за мізерну суму. У стані душевного зламу майстер кінчив життя самогубством, незадовго до якого написав одну з найтрагічніших своїх картин "Автопортрет з відрізаною мочкою вуха". Люди XX ст., вдивляючись у картини ван Гога, ніби знаходять у них відповіді на складні запитання свого часу. На світових аукціонах тільки в 1995 р., за підрахунками нью-йоркського журналу "Арт-нет", кілька картин великого голландця були продані за 45 млн. доларів.

Послідовниками ван Гога виступили художники такого модерністського напряму, як експресіонізм (від франц. expression - виразність). Першим об'єднанням експресіоністів стала група "Міст", що виникла в Дрездені у 1905 р. і проіснувала до 1913 р. До неї входили Е. Кірхнер, Е. Хеккель, М. Пехштейн, Е. Нольде та ін. У центрі художнього світу експресіоністів, як образно відзначив один із дослідників, "серце людини роздерте байдужістю і бездушністю світу, контрастами матеріального і духовного"[1, c. 217-220].

6. Українське національне Відродження останньої чверті ХІХ-ХХ ст.

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об'єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.

Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, "фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об'єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури[4, c. 537-539].

Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв'язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового "Кобзаря" став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907, "Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" тощо) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов (1827-1893) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анагполь Свидницькш (1834-1871) створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі".

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864— 1902), ліричні поезії Степана Руданського (1830-1873), твори Павла Чубинського (1839-1884)'. Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819- 1897,"Чорна рада"), Борис Грінченко (1863-1919, збірки поезій та повісті), поети Олександр Кониський (1836-1900), Яків Щоголів(№4-1898) та ін.[6, c. 283-284]

7. Роль інновацій у сучасній культурі

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах рийку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу[8, c. 269-273].

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.[5, c. 279-281].


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багновская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.





Реферат на тему: Походження та розвиток культури за А.Тойнбі. Особливості культур різних епох (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.