Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Культура

Підтримка мистецької творчості (частина 1) (реферат)

1. Література

2. Образотворче та монументальне мистецтво

Як можна судити хоча б із короткого історичного огляду, вміщеного на початку цього звіту, українська національна культура, зокрема - національне мистецтво, формувалися й розвивалися задовго до проголошення незалежності 1991 року. Проте вплив радянської епохи на мистецьку інфраструктуру України, зокрема на пріоритети й механізми державної підтримки мистецтва, а також на суспільну роль і позицію митця, виявився настільки потужним, що його наслідки помітні й дотепер.

Протягом радянського періоду в Україні була сформована досить розгалужена система фінансованих державою театрів, мистецьких колективів, цирків, кіностудій, художніх галерей, видавництв та інших мистецьких закладів. Створюючи й фінансуючи ці заклади, радянська держава, втім, мала передусім інструментальну мету – забезпечувати процес формування "нової радянської людини”. Відповідно визначалася й роль мистецтва в суспільстві.

Поряд із державними мистецькими закладами, підвалини культурно-мистецької системи радянських часів утворювали творчі спілки – формально автономні, проте фактично підпорядковані радянському режимові й фінансовані державою об'єднання професійних митців - письменників, композиторів, художників, кінематографістів тощо. Деякі творчі спілки мали також спеціальні фонди соціальної підтримки своїх членів (Літературний фонд, Художній фонд, Музичний фонд), які забезпечували "спілчанських” митців належним медичним обслуговуванням, художніми майстернями, будинками відпочинку, „будинками творчості” тощо.

Радянські митці мали порівняно високий суспільний статус, особливо – офіційно визнані провідні митці, але лише за умов лояльності до політичного режиму та неприхильності до всіляких авангардних мистецьких віянь. У сталінські часи ситуація була, ясна річ, набагато тяжчою, однак радянські реалії 1960-1980-х років стали ліберальнішими й, так би мовити, гуманнішими. Та навіть тоді українські (як і будь-які неросійські) митці мусили дотримуватися додаткової умови: не бути "занадто національними” (аби не отримати ярлика "націоналістів”).

Після розпаду СРСР у незалежній Україні жорсткий політичний контроль та цензура були ліквідовані, а імідж "яскраво-національного” для митця став не небезпечним, а навіть якоюсь мірою модним. Водночас, система, що складалася з державних і комунальних мистецьких закладів та творчих спілок, фактично збереглася без великих змін.

Республіканські організації творчих спілок радянської доби невдовзі перетворилися на Національні творчі спілки України, зберігши значну частину майна і навіть регулярну бюджетну підтримку. Загальна сума бюджетного фінансування 10 національних творчих спілок 2006 р. складала 6,8 млн. грн. (майже триразове зростання за 5 років). Ця сума насправді не така й велика, оскільки більша частина коштів, як правило, витрачається на утримання майна спілок (поліклініки, будинки відпочинку, майстерні художників тощо).

Таблиця 3.1. Національні творчі спілки, що підтримуються з держбюджету, 2006 р.

Назва спілки

Рік заснування

Кількість членів, станом на 01.2006

Національна спілка письменників

1934

1500

Національна спілка художників

1932

4500

Національна спілка композиторів

1932

400

Національна спілка журналістів

1958

11500

Національна спілка театральних діячів

1987

5500

Всеукраїнська Музична спілка

1990

1 850

Національна спілка діячів народного мистецтва

1989

1500

Національна спілка кінематографістів

1957

1100

Національна спілка фотохудожників

1990

700

Національна хореографічна спілка

2004

400

Національна спілка кобзарів

1989

150

Окрім національних спілок, нині діє також низка інших мистецьких об'єднань загальнонаціонального рівня, заснованих у 1990-і роки (зокрема, Асоціація українських письменників, Національна ліга українських композиторів та ін.), але вони не одержують бюджетного фінансування, не успадкували частки майна колишніх радянських творчих спілок.

Неоднорідні й широкомасштабні процеси соціокультурної трансформації, що їх переживає українське суспільство, справили значний вплив і на національне мистецтво. Через болісні ринкові перетворення, що зачепили також сферу культури, більшості мистецьких закладів виявилося надто складно існувати без бюджетного фінансування. Цього фінансування, одначе, часто не вистачає на придбання нового обладнання, на капітальні ремонти, на підготовку нових театральних вистав і концертних програм.

Вміння виживати в кризових умовах, набуте багатьма керівниками мистецьких закладів, включає й практику заробляння коштів від побічної діяльності (здача приміщень в оренду крамницям та іншим підприємницьким структурам, залучення комерційно успішних гастролерів). Таке "заробітчанство” часом відбувається за рахунок основної мистецької діяльності. Зниження суспільного статусу й престижу (а також заробітків) багатьох мистецьких професій спричиняє відплив українських професійних митців за кордон та в інші сфери діяльності – наприклад, в індустрію розваг.

Водночас роки незалежності стали для українського мистецтва. періодом хай і складного, але небачено вільного, відкритого, різноманітного розвитку.

1. Література

Майже століття тому провідний народницький літературознавець і критик Сергій Єфремов висловив думку, що "письменство – це душа і розум народу", а отже, народ повинен "любити рідне письменство як свою душу народню, і шанувати письменників як тієї душі творців". Отже, українська національна культура довгий час усвідомлювалася як мово- й літературо-центрична. Геніальний поет Тарас Шевченко був національним пророком, а українська мова для багатьох – немовби стрижнем „українськості”.

Не дивно, що українські літератори відіграли визначну роль у створенні Української Народної Республіки в 1917-1919 роках (прозаїк і драматург Володимир Винниченко був прем'єр-міністром, літературні критики Симон Петлюра та Сергій Єфремов - членами уряду).

Радянський режим також визнавав важливість українських письменників, що з'ясувалося наприкінці 1920-х, коли репресивний апарат обрушився на українську літературу (переслідування поетів-неокласиків як "націоналістичних прихвостнів"; атаки на Миколу Хвильового та його колег з групи ВАПЛІТЕ, пізніше – масові репресії).

До слухняних авторів, натомість, ставилися з великою прихильністю, їх голубили й винагороджували (доки ті демонстрували лояльність і комуністичний ентузіазм). Ця подвійна політика тривала аж до часів „перебудови”, формуючи водночас і двоїсте ставлення українських літераторів до влади: з одного боку, владі не довіряли і навіть зневажали її, з іншого - не від звичайних читачів, "публіки", а саме від держави письменники нерідко очікували визнання і конкретної підтримки.

Коли ж держава стала, нарешті, "нашою", тобто українською національною державою, то цілком природнім стало те, що українські письменники, по-перше, взяли активну участь в її розбудові, а по-друге, сподівалися належного визнання і винагород від нової, "ріднішої" влади. Багато вітчизняних літераторів, (як колишніх дисидентів, так і цілком лояльних радянських громадян), стали політичними діячами, депутатами Верховної Ради, послами чи навіть міністрами.

Втім, як дехто жартує, "українські письменники пішли з літератури в політику – й не повернулися". Література, звичайно, через це не померла (завдяки молодшій генерації авторів) - але перестала бути замінником вільної журналістики, політичної діяльності чи суспільних наук, і нарешті зайняла те місце, де вона й має бути в "нормальному" суспільстві – у сфері творчості.

Суспільна роль і статус письменника в незалежній вільноринковій Україні стали скромнішими, ніж в СРСР. Гіперінфляція початку 1990-х на порядок зменшила наклади вітчизняних книжок та літературних журналів порівняно з обсягами 1989 року; бюджетне фінансування державних українських видавництв – незначне (див. Розділ 5.1 про книговидання).

Навіть тепер, коли книговидавнича криза 1995-1999 років здебільшого подолана, українська художня література посідає незначний сегмент внутрішнього книжкового ринку.

А проте для української літератури 1990-і роки виявилися періодом чи не найбільшого різноманіття й багатства течій, стилів і жанрів у всій її історії. Замість орієнтуватися на державні видавництва й бюджетні субсидії книговиданню, сучасні письменники надають перевагу новим незалежним видавництвам. До того ж, уперше в історії української літератури з'явився ряд визнаних у світі, успішних вітчизняних авторів ( наприклад, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Андрій Курков), чиї доходи і статус знаменитості більше визначаються зарубіжними публікаціями, аніж місцевим продажем їхніх творів мовою оригіналу. Хоча ця тенденція є далеко не панівною, її можна вважати ознакою європейської інтеграції української літератури.

2. Образотворче та монументальне мистецтво

Сучасна державна політика щодо образотворчого й монументального мистецтва ґрунтується на партнерстві між Міністерством культури і туризму України та двома Національними творчими спілками – Спілкою художників (НСХУ) та Спілкою майстрів народного мистецтва. Важливою інституцією в цій справі є також є Державна дирекція художніх виставок, котра, одначе, не має власних виставкових приміщень, тоді як НСХУ володіє Будинком художника з експозиційними площами, а також кількома виставковими залами. Чимало регіональних організацій НСХУ також мають власні виставкові зали в обласних центрах України, й одержують допомогу з місцевих бюджетів.

За традицією, Міністерство культури і туризму (шляхом фінансової підтримки) і творчі спілки (через змістовне "наповнення” і, в деяких випадках, надання виставкових приміщень) щороку організовують низку всеукраїнських художніх виставок та симпозіумів з образотворчого мистецтва, зокрема:

· Виставку "Мальовнича Україна”;

· Виставку до Дня Незалежності України;

· Виставку до Дня художника;

· Всеукраїнські художні пленери;

· Симпозіум з гончарства у м. Чигирині;

· Симпозіум з каменотесного мистецтва у с. Буші;

· Симпозіум з різьбярства у с. Суботові та ін.

Іншим інструментом державної підтримки образотворчого мистецтва є закупівля художніх творів для державних музеїв, проведення конкурсів на встановлення пам'ятників, замовлення на створення витворів монументального мистецтва (фресок, мозаїк тощо) у державних спорудах. Починаючи з 2002 р., Мінкультури щороку витрачає понад півмільйона грн. на закупівлю творів живопису, графіки та скульптури, авторами яких є сучасні українські митці. Проте існуюча система відбору творів для закупівлі є не надто ефективною, оскільки закупівельна комісія при Міністерстві культури і туризму здебільшого обмежується відбором і закупівлею творів, що репрезентуються на вищезгаданих всеукраїнських виставках. Чимало цікавих творів лишаються як поза увагою цієї комісії, так і поза державними художніми музеями. До того ж, в Україні досі відсутній Державний музей сучасного образотворчого мистецтва, де б могли експонуватися його нові здобутки. Можливо, вирішенню цієї проблеми зарадить здійснення проекту "Мистецький Арсенал”.

При Міністерстві культури і туризму створений спеціальний орган - Художньо-експертна рада з монументального мистецтва, що організовує конкурси на кращі проекти пам'ятників і пропонує до практичної реалізації проекти, що здобули перемогу (відповідно до українського законодавства, фінансування та проведення робіт із встановлення пам'ятників здійснюються органами місцевої виконавчої влади).

Оскільки пріоритетним партнером Мінкультури у справі підтримки образотворчого й монументального мистецтва традиційно виступала НСХУ, де провідні позиції посідають митці, які працюють у традиційних фігуративних стилях, то авангардному мистецтву (тому, що нині зоветься contemporary art') відповідно діставалося помітно менше державної уваги.

Тому лідерами в підтримці contemporary art' в сучасній Україні стали недержавні благодійні фонди та створені ними мистецькі центри, як-от Центр сучасного мистецтва Дж.Сороса (нині – ЦСМ при Києво-Могилянській Академії) та Фонд Віктора Пінчука і його "Пінчук-Арт-Центр”.

Інколи приватні фонди виступали навіть як свого роду конкуренти держави в опікування сучасним мистецтвом – наприклад, на Венеціанському Бієнале 2005 року було представлено два українські проекти – від МКТ та від Фонду В.Пінчука. Натомість у 2007 році суперництво змінилося партнерством: МКТ України та "Пінчук-Арт-Центр” спільно готують проект на Венеціанське Бієнале.

Насамкінець можна вказати на пріоритетні завдання в підтримці сучасного образотворчого мистецтва, що стоять перед Міністерством культури і туризму:

- вдосконалення існуючого порядку державної закупівлі творів образотворчого мистецтва;

- збільшення бюджетних асигнувань для закупівлі мистецьких творів;

- створення державної галереї сучасного мистецтва;

- вдосконалення порядку присудження грантів Президента України молодим українським митцям

- налагодження партнерства з недержавними, незалежними мистецькими об'єднаннями та фундаціями.

Список використаної літератури:

1. Національний звіт Українського центру культурних досліджень «Про культурну політику в Україні»





Реферат на тему: Підтримка мистецької творчості (частина 1) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.